Размещено на http://www.allbest.ru/

РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Військово-технічне співробітництво України в процесі розвитку Евроатлантичної інтеграції: безпековий вимір

21.01.01 - основи національної безпеки держави

(політичні науки)

ФАНІН ІВАН СЕРГІЙОВИЧ

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі воєнної політики та безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Науковий керівник

кандидат технічних наук, доцент, Борохвостов Валерій Кирилович

Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, завідувач відділу

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент

Храбан Ігор Анатолійович

Воєнно-дипломатична академія Міністерства оборони України, начальник кафедри

кандидат політичних наук

Дацюк Андрій Васильович

Академія державного управління при Президентові України, доцент кафедри

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в сучасному світі забезпечити обороноздатність будь-якої держави можливо тільки у співпраці з іншими країнами. На законодавчому рівні (Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року № 55-XII) Україна закріпила свій позаблоковий статус. Така позиція за сучасних геополітичних умов передбачає функціонування ефективної системи забезпечення необхідного ступеню національної безпеки держави, якого Україна повинна домагатися, покладаючись на власні можливості.

Воєнна політика, в свою чергу, спрямована на упередження загроз збройного вторгнення ззовні, участь у миротворчих операціях в різних регіонах світу, а також на забезпечення обороноздатності та адекватного рівня національної безпеки країни шляхом формування відповідної оцінки політичної ситуації та ступеню реалізації військово-технічної політики держави; здійснення повноцінного матеріально-технічного забезпечення воєнної організації держави та створення оптимальної структури збройних сил.

Отже, одним з важливих аспектів забезпечення надійного ступеня національної безпеки будь-якої держави світу є її власні боєздатні збройні сили, оснащені сучасними зразками озброєння та військової техніки.

Джерелами надходження новітніх зразків озброєння та військової техніки виступають:

- власний оборонно-промисловий комплекс;

- закупівля необхідних зразків озброєння і військової техніки в інших країнах;

- проведення спільних з іноземними державами робіт з розробки та виробництва визначеної номенклатури озброєння і військової техніки;

- збалансоване поєднання всіх зазначених вище джерел.

Досягнення збалансованого забезпечення збройних сил новітніми зразками озброєння та військової техніки можливо тільки за умови плідного військово-технічного співробітництва з іншими країнами світу.

Для України національна система військово-технічного співробітництва виступає передусім інструментом зовнішньої політики держави, забезпечуючи політичну, економічну, технологічну та воєнну присутність країни в регіонах. Крім того, вона дозволяє впливати на формування партнерських відносин на регіональному рівні.

Досягнення зазначеної мети, зважаючи на сучасну непросту політико-економічну ситуацію в країні, спонукає Україну до використання в тому числі військово-технічного співробітництва з усіма потенційними партнерами та за усіма можливими напрямами з метою оснащення власних збройних сил сучасними зразками озброєння та військової техніки. Пріоритетним напрямком співробітництва України розглядається, з огляду на тривалу взаємодію в рамках оборонно-промислового комплексу колишнього СРСР, відновлення та налагодження співпраці у військо-технічні сфері з країнами пострадянського простору.

Підприємства оборонно-промислового комплексу України у своїй більшості становлять стратегічне значення для національної безпеки держави. Саме цей факт обумовлює військово-технічну політику як один з провідних аспектів загальної державної політики України на політичній арені світу. Проте численні програми конверсії та неналежна увага з боку керівництва держави до проблеми реформування національного оборонно-промислового комплексу в сучасних геополітичних умовах загальмували процеси його ефективної трансформації, подальшого розвитку та адаптації до тенденцій сьогодення, внаслідок чого склалася недостатньо упорядкована система військово-технічного співробітництва.

У той же час, враховуючи спрямування зовнішньої політики України на приєднання до кола країн європейського та євроатлантичного простору (згідно з Законом України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року № 964-IV), а також можливе отримання доступу до сучасних технологій цих країн у сфері оборонної промисловості, розглядається доцільність започаткування та активізації військово-технічного співробітництва з країнами євроатлантичних та європейських структур колективної безпеки.

При цьому інтеграція України до таких структур в даному досліджені розуміється як пошук можливих форм та сфер співпраці з позиції військово-технічного співробітництва з метою забезпечення ефективної реалізації власної військово-технічної політики для гарантування необхідного рівня боєздатності Збройних Сил України та національної безпеки всієї держави.

В той же час, країни Західної Європи, зокрема, члени Європейського Союзу та НАТО, враховуючи тенденції глобалізації, змінили підходи до реалізації власної військово-технічної політики. Вона на сьогодні враховує вже не інтереси окремих держав (окрім США), а зорієнтована, здебільшого, на досягнення колективної мети. Тому ці країни практично відмовились від прямих закупівель озброєння та військової техніки всередині цих міждержавних утворень, а замість цього перейшли до поглибленої кооперації у сфері оборонної промисловості за принципом “справедливого внеску” у спільні проекти.

Питанням функціонування національних оборонно-промислових комплексів та систем військово-технічного співробітництва провідних країн світу присвячено низку наукових праць як вітчизняних, так і зарубіжних вчених і спеціалістів у сфері національної безпеки та міжнародного військово-технічного співробітництва. Зокрема, серед вітчизняних авторів слід відзначити наступних: В. Бадрак, В. Бегма, Р. Боднарчук, О. Бодрук, В. Борохвостов, В. Горбулін, О. Їжак, О. Маначинський, В. Ольшевський, Г. Перепелиця, Л. Поляков, С. Проскуркін, О. Свергунов, С. Следзь, М. Сунгуровський, А. Шевцов та інші; серед зарубіжних дослідників і спеціалістів - Г. Адамс, Ю. Алексєєв, С. Акшинцев, К. Арчик, Р. Асмус, Р. Грімметт, В. Кудашкін, Ф. Ларрабі, Р. Легволд, В. Ляшенко, К. Макієнко, Т. Марон, О. Московський, Д. Прайс, А. Рибас, Й. Рьоде, А. Сівіцкі, А. Степанова, С. Степашин, В. Юдін та інші.

В той же час, в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених і спеціалістів недостатньо опрацьована низка теоретичних проблем стосовно трансформації стратегічних цілей держави у сфері реалізації військово-технічної політики в контексті забезпечення необхідного ступеня національної безпеки України. Саме ця обставина обумовлює актуальність даного дослідження.

Таким чином, ключове наукове завдання дисертаційного дослідження полягає в обґрунтуванні можливих напрямків трансформації стратегічних цілей державної політики України у сфері військово-технічного співробітництва за умови адаптації України до систем колективної безпеки євроатлантичного, європейського та пострадянського просторів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в межах комплексних науково-дослідних робіт Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, зокрема, прикладних науково-дослідних робіт: “Адаптація національних та міжнародних систем безпеки до викликів та загроз ххі століття” за 2006 рік (номер держ. реєстр. № 0106U011644); “Шляхи і механізми входження України у системи міжнародної безпеки і співробітництва: питання гармонізації відносин у багатосторонньому та двосторонньому форматах, протидії сучасним загрозам і викликам в умовах міжнародної відкритості країни” за 2007 рік (номер держ. реєстр. № 0106U011653); “Стратегічні пріоритети зовнішньої політики та політики безпеки України в умовах посилення у глобальному масштабі впливовості наднаціональних та трансатлантичних структур” за 2008 рік (номер держ. реєстр. № 0108U006182); “Стратегічні пріоритети зовнішньої політики та політики безпеки України в умовах глобального посилення наднаціональних та транснаціональних структур. Формування сприятливих економічних та соціально-політичних умов інтеграції України до впливових міжнародних організацій, світових і регіональних ринків” за 2009 рік (номер держ. реєстр. № 0109U005048), а також фундаментальної науково-дослідної роботи “Національна безпека України в умовах формування багатополюсного світу” за 2009 рік (номер держ. реєстр. № 0109U005047).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є розробка напрямів трансформації стратегічних цілей військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва України з іноземними державами в процесі євроатлантичної інтеграції для підвищення їх ефективності в контексті забезпечення необхідного ступеня національної безпеки та наближення до реалій сьогодення в умовах глобалізації.

Реалізація поставленої мети досягалася шляхом розв'язання низки завдань, зокрема:

- визначити сутність і роль військово-технічної політики та оборонно-промислового комплексу України в забезпеченні обороноздатності держави;

- окреслити структуру, роль та місце системи військово-технічного співробітництва України та виявити їх позитивні і негативні риси;

- проаналізувати системи військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва провідних держав Європи, пострадянського простору, а також США, виявити їх переваги та недоліки;

- обґрунтувати можливі напрями розвитку військово-технічного співробітництва України з країнами європейського та пострадянського простору;

- розробити рекомендації щодо визначення можливих напрямів адаптації військово-технічної політики та системи військово-технічного співробітництва України до військово-технічної політики провідних країн світу;

- спрогнозувати можливі наслідки для оборонно-промислового комплексу України в разі її вступу до систем колективної безпеки.

Об'єкт дослідження. Об'єктом даного дисертаційного дослідження виступають сучасні системи військово-технічного співробітництва України, США, країн Європи та пострадянського простору.

Предмет дослідження. Предметом даної дисертаційної роботи є трансформація системи військово-технічного співробітництва України в контексті розробки напрямів її адаптації до відповідних систем, існуючих в країнах євроатлантичного безпекового простору.

Теоретико-методологічною основою дисертації виступив комплекс підходів та наукових інструментів, які застосовувалися у відповідності до мети та завдань структурних частин дисертаційної роботи, а також основні положення воєнно-політичної теорії, праці вітчизняних та зарубіжних учених і спеціалістів у сфері військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу щодо дослідження сучасних світових тенденцій у сфері військово-технічної політики, впливу військово-технічної сфери на забезпечення необхідного ступеня національної безпеки держави.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використано комплекс наукових методів теоретичного та емпіричного дослідження. Визначення структури, ролі та місця вітчизняного військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу в системі військово-технічної політики України та провідних держав світу здійснювалося за допомогою методів порівняння, формалізації, історичного методу та системного підходу.

Обґрунтування можливих напрямів активізації та подальшого розвитку військово-технічного співробітництва України з країнами європейського та пострадянського простору; розробка рекомендацій щодо визначення можливих напрямів адаптації військово-технічної політики та системи військово-технічного співробітництва України до військово-технічної політики провідних країн світу; прогнозування можливих наслідків для оборонно-промислового комплексу України в разі її долучення до систем колективної безпеки здійснювалися з використанням методів абстрагування, побудови абстрактних теоретичних моделей, порівняння, а також аналізу та синтезу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці рекомендацій щодо зміни стратегічних цілей державної політики в системах військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва України з метою їх адаптації до системи військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва провідних країн світу та забезпечення на цій основі якісного технічного оснащення Збройних Сил України, що суттєво вплине на необхідний ступінь забезпечення національної безпеки України.

Крім того, основні положення дисертаційного дослідження, що найбільшою мірою розкривають наукову новизну, полягають в тому, що в роботі:

вперше:

- обґрунтовано можливі напрями адаптації системи військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва України до систем військово-технічної політики провідних країн світу, зокрема: запровадження у військово-технічній політиці України принципу “справедливого обороту”, збільшення обсягів закупівель озброєння та військової техніки виробництва вітчизняного оборонно-промислового комплексу тощо;

- спрогнозовано можливі наслідки для оборонно-промислового комплексу України в разі її вступу до євроатлантичних або інших систем колективної безпеки, які полягають у тому, що приєднання України до міжнародних систем колективної безпеки не матиме негативних наслідків для вітчизняної оборонної промисловості;

удосконалено:

- теоретичні напрацювання щодо сутності, ролі та місця військово-технічної політики та оборонно-промислового комплексу України в забезпеченні обороноздатності держави, які підкреслюють необхідність у збалансованому підході до забезпечення національних збройних сил сучасними зразками озброєння та військової техніки, зокрема, в роботі доведено, що оборонна промисловість країни у більшому ступені повинна орієнтуватися на оснащення власної воєнної організації;

- формалізацію структури, ролі та місця системи військово-технічного співробітництва України на сучасному етапі, що знайшло своє відображення у розробці методу усунення несприятливих факторів: відсутність єдиного центру прийняття рішень у військово-технічній сфері, комерційна орієнтованість системи, технічна та технологічна відсталість оборонних підприємств тощо;

дістало подальший розвиток:

- дослідження системи військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва провідних держав Європи та пострадянського простору, а також США, виявлено низку суттєвих ознак, які впливатимуть на організацію та подальшу реалізацію військово-технічного співробітництва України з ними, зокрема: невідповідність рівнів розвитку оборонно-промислових комплексів, орієнтація більшою мірою на проведення спільних досліджень та виробництва озброєння та військової техніки;

- виявлення та обґрунтування можливих напрямів розвитку військово-технічного співробітництва України з країнами європейського та пострадянського простору, що полягає у спільній розробці, створенні та виробництві сучасних зразків озброєння та військової техніки для забезпечення в першу чергу власних збройних сил, а також виходу на ринки зброї інших держав.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наукові положення дисертаційного дослідження щодо концептуальних організаційно-методичних аспектів та рекомендацій до збалансованого підходу з питань адаптації цілей військово-технічної політики України за умови її співробітництва з європейськими системами колективної безпеки можуть бути використані у діяльності суб'єктів вітчизняної системи військово-технічного співробітництва з іноземними державами та для забезпечення національної безпеки України.

Матеріали дисертації можуть бути застосовані викладачами та студентами при розробці та опрацюванні курсів з політології, основ національної безпеки держави, систем глобальної та регіональної безпеки, зовнішньої політики України.

Наукові положення, отримані в ході дослідження, реалізовано у заключних звітах про науково-дослідну роботу “Концептуальні та інституціональні моделі державної політики в умовах посилення силового протистояння у світі” щодо перспективних напрямів розвитку військово-технічного співробітництва України з країнами - членами НАТО та ЄС, а також “Адаптація сектору безпеки до реалій двадцять першого століття” щодо трансформації державних цілей військово-технічного співробітництва України в разі набуття членства в НАТО (Акт про реалізацію результатів наукових досліджень від 22 квітня 2010 р. № 01/231).

Особистий внесок здобувача. Сформульовані у дисертації наукові результати, висновки, пропозиції належать особисто автору і є його науковим доробком. Дисертантом досліджено безпековий вимір військово-технічного співробітництва України в процесі євроатлантичної інтеграції.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертаційної роботи обговорювались на засіданнях відділу воєнної політики та безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України.

Окремі положення дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях, зокрема: “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті європейської інтеграції” (Київ, 21-22 квітня 2006 р.); “Правова система України: сучасний стан та перспективи удосконалення” (Київ, 21-22 квітня 2007 р.); “Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та взаємодії” (Київ, 13-14 травня 2008 р.); “Військова освіта: теперішнє та майбутнє” (Київ, 14-16 жовтня 2009 р.).

Публікації. Основні результати даного дисертаційного дослідження представлено у 8 наукових публікаціях, загальним обсягом 3,8 ум. друк. арк., у тому числі в 4 статтях у фахових наукових виданнях обсягом 3,2 ум. друк. арк. (3 одноосібні, 1 у співавторстві, особистий внесок автора складає 0,5 ум. друк. арк. і полягає у висвітленні проблем перманентного реформування Збройних Сил України, а також її військово-технічної політики, оборонно-промислового комплексу та системи військово-технічного співробітництва з іноземним державами).

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують 10 підрозділів, висновків, додатків, алфавітно-предметного покажчика та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінок друкованого тексту. В тексті 8 рисунків. Список використаних джерел складається з 212 найменувань опрацьованої та використаної літератури на 20 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; визначено ступінь її наукової розробки, показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання наукового дослідження, окреслено об'єкт, предмет; розкрито методологічну основу дисертації; визначено наукову новизну роботи; подано практичне значення отриманих результатів; зазначено особистий внесок здобувача; наведено інформацію про апробацію результатів дисертації та зазначено перелік наукових публікацій за темою дослідження; викладено структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Концептуальні воєнно-політичні аспекти військово-технічного співробітництва України з іноземними державами” розглядаються на рівні емпіричного та теоретичного розуміння сучасних засад формування військово-технічної політики держави з іноземним країнами в цілому та України зокрема. Проводиться аналіз ключових складових військово-технічної політки України: системи міжнародного військово-технічного співробітництва, експортного контролю та оборонно-промислового комплексу. Розглянуто ступінь впливу воєнно-політичних аспектів (зовнішньополітичні та внутрішньополітичні) на формування військово-технічної політики та динаміку реалізації міжнародного військово-технічного співробітництва провідних світових держав-виробників озброєння та військової техніки, зокрема: Російської Федерації, США, Держави Ізраїль, країн Європи та України, а також інших країн, що розвиваються - Китай, Індія, Бразилія. Крім того, на основі системного підходу досліджено та систематизовано аспекти негативного характеру, які перешкоджають ефективній реалізації повноцінного вітчизняного міжнародного співробітництва у військово-технічній сфері з іноземними державами на сучасному етапі.

У підрозділі 1.1 “Сучасна військово-технічна політика та оборонно-промисловий комплекс України” розглядається сучасне розуміння поняття військово-технічної політики держави, яка була предметом дослідження в працях О. Бодрука, В. Горбуліна, О. Московського, Г. Перепелиці. Зазначається, що через недостатню наукову розробку цей термін по-різному інтерпретується.

На основі проведеного міждисциплінарного аналізу запропоновано розуміти під військово-технічною політикою держави діяльність органів державної влади, які входять до національної системи військово-технічного співробітництва, яка пов'язана з вирішенням питань оснащення збройних сил системами озброєнь, військовою і спеціальною технікою та спрямовується на забезпечення кількісно-якісної відповідності технічної оснащеності збройних сил військово-політичній обстановці, що складається, і воєнним цілям держави з урахуванням економічних, демографічних та інших можливостей країни. Отже, військово-технічна політика держави має безпосередній зв'язок з її воєнною політикою, одне з основних завдань якої полягає у забезпеченні обороноздатності національних збройних сил та необхідного ступеня національної безпеки держави.

З метою з'ясування сутності, ролі та місця військово-технічної політики держави, її здатності впливати на забезпечення необхідного ступеню обороноздатності та національної безпеки країни, на рисунку 1 запропоновано відображення місце військово-технічної політики у системі державної політики країни в цілому під час її реалізації як у зовнішній, так й у внутрішній сферах.

Одним з невід'ємних інструментів реалізації військово-технічної політики (ВТП) України є її оборонно-промисловий комплекс та система військово-технічного співробітництва (ВТС). Рівень і якість технічного оснащення воєнної організації держави у значній мірі залежать від виробничих потужностей оборонної промисловості. Оборонно-промисловий комплекс країни є однією з визначальних та невід'ємних складових державної військово-технічної політики. Однак зважаючи на те, що вітчизняна оборонна промисловість становила хоч і значну частину (близько третини) оборонно-промислового комплексу колишнього СРСР, проте не мала замкнених циклів виробництва зразків озброєння та військової техніки (ОВТ) основної номенклатури. Оснащеність Збройних Сил (ЗС) України протягом перших років незалежності достатньо сучасним озброєнням на той час приділялася недостатня увага з боку держави, що спричинило безуспішні спроби конверсії та фінансування за залишковим принципом.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Місце ВТП у системі державної та воєнної політики країни

Таким чином, військово-технічна політика держави стає головним інструментом з практичної реалізації досягнень науково-технічного прогресу у оборонно-промисловій та військово-технічній сферах держави з метою підтримки технічного оснащення збройних сил на рівні вимог сьогодення.

У підрозділі 1.2 “Система військово-технічного співробітництва України на сучасному етапі” на основі аналізу творчих доробків В. Бадрака, В. Борохвостова, М. Сунгуровського, А. Шевцова розглядаються принципи та правове поле функціонування систем міжнародного співробітництва України з іноземним державами у військово-технічній сфері на сучасному етапі. Зміст самого поняття військово-технічного співробітництва викладено в Указі Президента України від 22 серпня 2003 р. № 913/2003 “Про Концепцію військово-технічного співробітництва України на період до 2010 року”.

В роботі розкрито питання функціонування системи експортного контролю України, як невід'ємного елементу державного контролю військово-технічного співробітництва, у зв'язку із зобов'язаннями, яких Україна дотримується в рамках членства у міжнародних режимах та організаціях щодо нерозповсюдження зброї масового знищення та технологій його виготовлення. Сформульовано характеристики міжнародних режимів нерозповсюдження засобів масового знищення, озброєння, військової техніки та технологій її виробництва, членом яких є Україна (див. рис. 2).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2. Міжнародні режими експортного контролю

У підрозділі 1.3 “Воєнно-політичні аспекти міжнародного військово-технічного співробітництва України та провідних держав світу” розглядається природа воєнно-політичних аспектів міжнародної передачі товарів військового призначення та подвійного використання, яка полягає в тому, що вони здатні зміцнити безпеку та стабільність, посилити оборонний потенціал одержувачів озброєння та військової техніки, у випадку загрози зупинити потенційного агресора та відновити регіональний баланс сил. Зазначена проблематика досліджувалась у працях Р. Асмуса, Р. Грімметта, О. Їжака, О. Московського, С. Степашина. Однак, характер воєнно-політичних наслідків військово-технічного співробітництва як України, так й інших країн може бути різним.

Зокрема, міжнародні поставки озброєння можуть призвести до розгортання гонки озброєнь в регіоні, що в ряді випадків провокує виникнення воєнної конфронтації (прикладом може бути зростаюча військово-технічна активність Венесуели, що призводить до активізації останнім часом процесів озброєння національних воєнних організацій практично всіх країн Південної Америки). Крім того, через них можуть поглиблюватися регіональні кризи та конфлікти, ускладнюватися процес пошуку напрямів вирішення міжнародних або внутрішньодержавних конфліктів, подовжуватися деструктивний характер конфронтації тощо.

У політичному відношенні експорт товарів військового призначення та подвійного використання у деяких випадках застосовується країнами-експортерами як інструмент прямого впливу на перспективи розвитку воєнно-політичної обстановки в різних регіонах світу і вплив на зовнішньополітичний курс окремих країн-імпортерів. Однак, у той же час окремі країни, так як і Україна переслідують у своєму військово-технічному співробітництві переважно економічні цілі.

У підрозділі 1.4 “Проблемні аспекти реалізації державної політики України у сфері міжнародного військово-технічного співробітництва” на основі системного підходу розглянуто проблемні питання військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на сучасному етапі, які можуть суттєво впливати на розгортання та активізацію військово-технічного співробітництва України з іноземними країнами, котрі можна класифікувати за галузевими ознаками, зокрема: фінансові, політичні економічні та інформаційні. Зазначена класифікація розроблена у працях В. Бадрака, В. Бегми, Р. Боднарчука, Г. Перепелиці.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3. Проблемні аспекти військово-технічного співробітництва України

Крім того, на позитивну динаміку розгортання та активізації співпраці підприємств вітчизняного оборонно-промислового комплексу з іноземними партнерами у військово-технічній сфері мають істотний вплив наступні чинники негативного характеру:

- відсутність на сучасному етапі достатньої кількості представництв в інших країнах, які б займались пошуком потенційних ринків збуту товарів військового призначення та подвійного використання;

- нераціональне використання бюджетних коштів на багатьох напрямах, відсутність концентрації фінансових ресурсів виключно на пріоритетних напрямах розвитку нових зразків озброєння та військової техніки;

- нерівномірне представлення України на регіональних сегментах світового ринку озброєнь;

- сьогоднішнє спрямування військово-технічної політики розвинених країн щодо держав колишнього СРСР на перехоплення передових ідей, придбання за безцінь нових технологій і конструкторської документації, закупівлю окремих зразків сучасного високоефективного озброєння для подальшого вивчення і налагодження їхнього виробництва на своїх підприємствах, а також залучення до співробітництва провідних фахівців.

- практична відсутність інвестування частини коштів у розвиток оборонного сегменту вітчизняної промисловості, отриманих від експортної реалізації озброєння та військової техніки;

- превалювання в багатьох випадках при продажу озброєння та військової техніки швидкоплинних економічних цілей над перспективними політичними та суто військово-технічними;

- сумніви з боку деяких держав щодо можливості точного виконання контрактів на виготовлення та поставку озброєння та військової техніки у зв'язку з нестабільністю політичної ситуації в країні та незадовільним станом оборонно-промислового комплексу;

- практично повна відсутність внутрішніх замовлень озброєння та військової техніки для потреб власних збройних сил;

- активна діяльність іноземних конкурентів на світових ринках озброєнь, яка постійно зростає, особливо із звуженням цих ринків;

- невизначеність з боку керівництва держави щодо вдосконалення системи управління військово-технічною політикою;

- недооцінка складності шляхів перетворення фрагмента армії СРСР стратегічного зразка в Збройних Силах України регіонального рівня та їх технічного переоснащення;

- неможливість на базі фрагментів оборонно-промислового комплексу СРСР сформувати замкнену систему виробництва основних видів озброєння та військової техніки без всебічного розвитку міжнародної кооперації;

- недооцінка ролі провідних конструкторських бюро та науково-виробничих підприємств, здатних проводити розробку та створення основних складних систем озброєння та військової техніки;

- зменшення вартості і значення існуючих технологій та незворотних втрат виробничо-технологічного потенціалу підприємств оборонно-промислового комплексу;

- низький рівень оперативності розгляду заявок на право здійснення експорту товарів і оптимізації процедур експортного контролю;

- вичерпання конструкторських, технологічних та технічних напрацювань, створених в оборонно-промисловому комплексі ще за радянських часів, без подальшого поновлення цих здобутків;

- відсутність цілісної системи з досліджень тенденцій розвитку ринків озброєнь, військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу інших країн. Функції прогнозування та корегування в рамках діючої системи військово-технічного співробітництва України практично не виконуються, що значною мірою стримує освоєння Україною нових ринків збуту озброєння та військової техніки та може призвести до втрати існуючих позицій держави на цьому ринку;

- домінування продажу надлишкових зразків озброєння та військової техніки над новими;

- відсутність дієвої системи інформаційної підтримки реалізації важливих політичних і економічних проектів та протидії деструктивному зовнішньому інформаційному впливу;

- відсутність з боку держави централізованого контролю та супроводу діяльності багатьох спецекспортерів, що нерідко сприяє недобросовісній зовнішній та внутрішній конкуренції між ними.

У другому розділі “Воєнно-політичні та військово-технічні чинники реалізації військово-технічного співробітництва України з державами європейського безпекового простору” з огляду на закріплений на законодавчому рівні курс на входження України до структур колективної безпеки євроатлантичного та європейського простору на основі методів побудови теоретичних абстрактних моделей, абстрагування та порівняння проаналізовано сучасний стан та можливі перспективи започаткування та розвитку імовірного військово-технічного співробітництва України з державами європейського, євроатлантичного та пострадянського безпекового просторів з метою забезпечення, в першу чергу, необхідного ступеню національної безпеки держави шляхом оснащення національних збройних сил сучасними зразками озброєння та військової техніки.

У підрозділі 2.1 “Проблемні аспекти адаптації концептуальних підходів у сфері реалізації військово-технічної політики України та країн європейського безпекового простору” на основі спостереження та порівняння розглядаються підходи до реалізації військово-технічної політики України та країн європейського безпекового простору (В. Борохвостов, В. Горбулін, М. Сунгуровський, А. Шевцов). Між країнами Заходу склалися сталі відносини у військово-технічній сфері з розробки та виробництва багатьох зразків озброєння та військової техніки. Так, введено та досліджено принцип “справедливого обороту”, який лежить в основі системи військово-технічної політики країн вище зазначеного регіону та полягає у пропорційному співвідношенні фінансового внеску країни у спільний проект з розробки та виробництва того чи іншого зразка озброєння та військової техніки до кількості отриманої готової продукції. У зв'язку з низьким рівнем фінансування національних оборонно-промислових проектів зазначений аспект становить одну з ключових проблем в процесі адаптації підходів з реалізації військово-технічної політики між Україною та країнами європейського безпекового простру.

Сьогодні на фоні європейських спрямувань України проблема визначення місця та подальшої долі вітчизняної оборонної промисловості у національній системі військово-технічного співробітництва набуває все більшої актуальності. Каменем спотикання для інтеграції (пошуку проектів для спільного застосування на основі принципу “справедливого обороту”) української оборонної промисловості з європейською є також відсутність внутрішнього ринку і стабільних довгострокових зовнішніх замовлень.

Європейська інтеграція України означає включення її в світовий простір безпеки з країнами, з якими вона поділяє спільні цінності та принципи, не виключаючи при цьому співпраці в тому обсязі, що відповідає базовим національним інтересам України з країнами, які входять до інших систем колективної безпеки.

У підрозділі 2.2 “Сучасний стан та тенденції подальшої реалізації військово-технічного співробітництва України з країнами європейського безпекового простору та США” автором розглянуто масштаби існуючої співпраці України з країнами європейського безпекового простору та США у військово-технічні сфері, в цьому зв'язку дисертантом було проведено порівняльний аналіз існуючих творчих доробків вітчизняних та зарубіжних вчених (К. Арчик, Р. Асмус, В. Борохвостов, А. Рибас). За результатами спостереження виявлено, що на сьогоднішній день Україна бере активну участь у роботі груп партнерства, які розглядають питання, пов'язані з придбанням озброєння та військової техніки, забезпеченням якості озброєнь, безпекою та придатністю боєприпасів і вибухових речовин, безпекою транспортування та зберігання боєприпасів і вибухових речовин, стандартизацією та каталогізацією озброєнь та військової техніки.

Використовуючи метод побудови абстрактних теоретичних моделей, автором проаналізовано можливе започаткування й активізацію військово-технічного співробітництва з іноземними країнами та сформульовано рекомендації щодо підвищення ефективності національної системи військово-технічного співробітництва з іноземним державами. При цьому повинна використовуватись коопераційна модель військово-технічного співробітництва, яка передбачає спільну розробку, виробництво та просування продукції на ринки третіх країн. Проте основне співробітництво у військово-технічній сфері повинно здійснюватися на основі спільних проектів з передачею ключових технологій з метою отримання можливості виробництва необхідної продукції на випадок ускладнень міжнародної ситуації.

Для вирішення цього завдання застосовуватиметься досвід відповідних міжнародних структур європейського безпекового простору, які мають певні традиції співпраці у цій галузі, зокрема щодо вироблення спільних підходів, стандартизації, кодифікації та реалізації спільних проектів.

Україна ще з радянських часів має багато напрацювань з модернізації зразків озброєння та військової техніки, зокрема, й їх наближення до стандартів НАТО, необхідну технологічну й виробничу базу. Деякі напрацювання є в країнах Центрально-Східної Європи - нових членах ЄС та НАТО. Тому Україна може запропонувати разом ремонтувати та модернізувати зразки озброєння та військової техніки, якими оснащено їхні армії, для забезпечення ними власних збройних сил, продаж надлишкової кількості третім країнам, а також їх модернізацію за розробленими технологіями радянських зразків озброєння та військової техніки у третіх країнах. Водночас слід зважати не лише на суто українські розробки, технології та можливості українського оборонно-промислового комплексу, а й брати до уваги досягнення інших країн-партнерів, щоб зразок озброєння та військової техніки, який модернізують, був справді спільною продукцією зацікавлених країн.

У підрозділі 2.3. “Сучасний стан та тенденції подальшої реалізації військово-технічного співробітництва України з державами пострадянського простору” розглянуто на основі спостереження та порівняння стан сучасного військово-технічного співробітництва з країнами пострадянського простору, з якими Україна мала тісні зв'язки в рамках оборонно-промислової кооперації колишнього СРСР (В. Ляшенко, О. Московський, С. Степашин, В. Юдін). На сучасному етапі військово-технічне співробітництво серед країн пострадянського простору здійснюється, здебільшого, на двосторонній контрактній основі і полягає у експорті озброєння та військової техніки, ремонті і модернізації техніки радянського виробництва. Між деякими країнами оборонно-промислова кооперація реалізовується по інерції на основі оборонно-промислових зв'язків між підприємствами, які існували за часів колишнього СРСР.

Країни зазначеного регіону, зокрема, Російська Федерація, Білорусь та Казахстан, становлять безпосередній інтерес для активізації та поглиблення співпраці у військово-технічній сфері з метою оснащення власних збройних сил модернізованими та сучасним зразками озброєння та військової техніки радянського виробництва.

В той же час на пострадянському просторі з'явилася низка державних об'єднань, які намагаються використати військово-технічне співробітництво як один з чинників консолідації їх членів. Однією з впливових на сьогоднішній день є Організація Договору про колективну безпеку у складі Російської Федерації, Білорусі, Казахстану, Вірменії, Таджикистану, Киргизії, Узбекистану (поновленого у 2006 році), мета якої була на початку її створення поділ воєнної міці Радянської Армії, але згодом, за ініціативи Росії, вона почала трансформуватися у воєнно-політичний блок на противагу європейським та євроатлантичним структурам колективної безпеки.

В третьому розділі “Напрями адаптації воєнно-технічної політики та системи військово-технічного співробітництва України до політики у військово-технічній сфері провідних країн світу” на основі системного підходу розглянуто стратегічні державні цілі України у сфері військово-технічного співробітництва з іноземним державами, а також досліджено сучасний ступінь їх реалізації. На основі отриманих результатів щодо незадовільного рівня досягнення поставлених цілей розроблено рекомендації та пропозиції щодо трансформування зазначених державних цілей за умови інтеграції системи військово-технічного співробітництва України та виробничих потужностей її оборонно-промислового комплексу до європейських оборонно-промислових та військово-економічних програм та проектів. Зважаючи на дискусійний характер у наукових колах питання щодо перспектив інтеграції вітчизняної системи військово-технічного співробітництва до європейської та іншої систем колективної безпеки, спрогнозовано низку можливих наслідків для вітчизняного оборонно-промислового комплексу.

У підрозділі 3.1. “Стратегічні цілі державної політики України у сфері міжнародного військово-технічного співробітництва та оцінки ступеню їх реалізації” на основі аналізу праць вітчизняних науковців (В. Борохвостов, В. Бегма, В. Горбулін, Г. Перепелиця) розглянуто стратегічні цілі державної політики України у військово-технічній сфері, які також містяться в Указах Президента України “Про заходи щодо вдосконалення військово-технічного співробітництва України з іноземними державами” від 21 квітня 1999 p. № 422/99 та “Про Концепцію військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року” від 27 серпня 2003 p. № 913/2003: військовий оборонний технічний політика

- сприяння реалізації завдань України у зовнішньополітичній сфері в різних регіонах світу та забезпечення національних інтересів і національної безпеки держави;

- оснащення збройних сил та інших військових формувань сучасним озброєнням та військовою технікою, іншими товарами військового призначення;

- заощадження державних коштів за рахунок спільних з іншими країнами досліджень у військово-технічній сфері, розробки та серійного виробництва новітніх зразків озброєння та військової техніки для забезпечення ними Збройних Сил України та інших країн - партнерів;

- розвиток та підтримка на необхідному рівні експортного потенціалу вітчизняного оборонно-промислового комплексу в області звичайних озброєнь та військової техніки;

- розвиток та підвищення науково-технічного і технологічного потенціалу національної оборонної галузі;

- одержання валютних коштів для розвитку військового виробництва, конверсії, утилізації надлишкового озброєння та військової техніки і структурної перебудови підприємств оборонно-промислового комплексу;

- забезпечення соціального захисту персоналу організацій, що розробляють і виробляють озброєння, військову і спеціальну техніку, військове майно.

Ефективність військово-технічного співробітництва України з іншими країнами світу та її вплив на здійснення Україною власної військово-технічної політики з технічного оснащення національних збройних сил новими й модернізованими зразками озброєння та військової техніки залежать від визначення й реалізації стратегічних цілей країни у цій важливій сфері діяльності.

В ході аналізу сформульованих державних цілей України у сфері військово-технічного співробітництва було з'ясовано, що задекларовані цілі на сучасному етапі характеризується низьким ступенем їх реалізації.

У підрозділі 3.2. “Трансформація державних цілей військово-технічного співробітництва України під час її входження в європейський економічний та оборонний простір” за допомогою системного аналізу та методу спостереження визначено рівень виконання задекларованих державних цілей військово-технічного співробітництва України на сучасному етапі, які вже не відповідають сучасним зовнішньополітичним реаліям.

Україна вже визначила на законодавчому рівні основні напрями та цілі здійснення військово-технічного співробітництва з іноземними державами. Однак актуальні сучасні зміни у зовнішньополітичній сфері вимагають проведення перегляду у бік трансформації існуючих цілій військово-технічного співробітництва стратегічного рівня.

Сучасний стан реалізації проголошених у керівних документах цілей військово-технічної політики України та національної системи військово-технічного співробітництва як її ключової складової не відповідає реаліям сьогодення. Рівень оснащеності Збройних Сил України не дозволяє гарантувати необхідний ступінь забезпечення національної безпеки держави. Таким чином, національна військово-технічна політика та система військово-технічного співробітництва України потребують перегляду своїх основних задач та спрямування вектору своєї діяльності на забезпечення пріоритетних національних інтересів держави.

Так як сучасний стан економіки та оборонного виробництва не дозволяє Україні самотужки забезпечувати необхідний рівень національної безпеки через оснащення суб'єктів Воєнної організації сучасними зразками озброєння та військової техніки, доцільним вважається напрям адаптації цілей вітчизняної військово-технічної політики з відповідними пріоритетами політики провідних країн світу: США, РФ, країн європейського безпекового простору.

У підрозділі 3.3. “Прогноз можливих наслідків для оборонно-промислового комплексу України після її вступу до систем колективної безпеки євроатлантичного або пострадянського просторів” на основі наукового методу побудови сценаріїв розглянуто можливі наслідки як негативного, так і позитивного характеру, яких може зазнати оборонно-промисловий комплекс України в разі можливої інтеграції зусиль у військово-технічні сфері з європейськими, євроатлантичними та іншими системами колективної безпеки. Прогнозні оцінки представлені у творчих доробках вітчизняних вчених: В. Бадрака, Р. Боднарчука, В. Борохвостова, С. Проскуркіна.

Серед скептично налаштованих спеціалістів та науковців стосовно перспектив європейського та євроатлантичного вектору військово-технічного співробітництва превалює думка, що Україна внаслідок такої співпраці може втратити навіть те, що залишилося від її колись потужного сегменту загальнорадянського оборонно-промислового комплексу.

Україні дісталась у спадок від колишнього Радянського Союзу близько третини від всього оборонно-промислового комплексу. Однак, українська промисловість характеризувалася відсутністю замкнених циклів зразків озброєння та військової техніки. Одночасно на території України залишилися низка підприємств, які продовжують відігравали ключову роль у виготовленні товарів військового призначення та товарів військового використання, які користуються попитом на світовому ринку зброї.

Безумовно, що на основі інтеграційних процесів в рамках спільних оборонно-промислових проектів окремі підприємства та установи оборонно-промислового комплексу повинні будуть адаптуватися до нових умов шляхом об'єднання та злиття галузевих зусиль та виробництв або припинити свою діяльність.

У той же час, основна загроза для подальшої долі вітчизняного оборонно-промислового комплексу полягає не в інтеграційних програмах США та країн Європи, а, в першу чергу, в розгляді його виключно з позицій використання робочої сили, надходжень валютних коштів до державного бюджету з середини країни, фінансування за залишковим принципом, практично відсутності державного оборонного замовлення, розбалансованості всієї системи військово-технічного співробітництва України тощо.

ВИСНОВКИ

У даному дисертаційному дослідженні теоретично узагальнено та запропоновано розв'язання наукового завдання, що полягає в обґрунтуванні можливих напрямків трансформації стратегічних цілей державної політики України у сфері військово-технічного співробітництва за умови адаптації України до систем колективної безпеки євроатлантичного, європейського та пострадянського просторів. Узагальнення результатів дослідження дає змогу сформулювати висновки, що мають теоретичне і практичне значення.

1. Визначено, що військово-технічна політика держави полягає у діяльності органів державної влади, які входять до національної системи військово-технічного співробітництва, та пов'язана з вирішенням питань оснащення збройних сил системами озброєнь, військовою і спеціальною технікою, а також спрямовується на забезпечення кількісно-якісної відповідності технічної оснащеності збройних сил військово-політичній обстановці, що складається, і воєнним цілям держави з урахуванням економічних, демографічних та інших можливостей країни. Основним інструментом ефективної реалізації військово-технічної політики є оборонно-промисловий комплекс України, як джерело необхідного озброєння та військової техніки для вітчизняних збройних сил, а також національна система військово-технічного співробітництв та державного експортного контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання.

2. В ході аналізу структури, ролі та місця системи військово-технічного співробітництва України виявлено, що за формою вона є президентсько-урядовою. Регулювання діяльності суб'єктів національної системи військово-технічного співробітництва за відсутності базового документу Закону України “Про військово-технічне співробітництво України з іноземними державами” здійснюється переважно актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Крім того, з'ясовано, що в Україні функціонує дієва та жорстка система державного експортного контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання, яка керується також зобов'язаннями України в рамках міжнародних режимів нерозповсюдження звичайного озброєння (Комітет Цангера, Група ядерних постачальників, Вассенаарська домовленість, Режим контролю ракетних технологій, Австралійська група), засобів масового знищення та технологій з його виробництва.

3. Дослідження систем військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва провідних держав Європи (Франції, Німеччини, Великобританії тощо), пострадянського простору (Російської Федерації, України), а також США та Ізраїлю, виявили, з одногу боку, високий рівень інтегрованості оборонної промисловості серед країн Європи, а, з іншого боку, виявило складність процедури прийняття рішень. В той же час, на сучасному етапі суттєвим недоліком вітчизняної системи військово-технічної політики та військово-технічного співробітництва з іноземним державами є у переважній більшості отримання комерційної вигоди. Воєнно-політичні та воєнно-економічні чинники практично не враховуються під час реалізації державної політики у військово-технічні сфері. Зазначена орієнтація військово-технічного співробітництва України не сприяє переоснащенню Збройних Сил України сучасними зразками озброєння та військової техніки, що в свою чергу, збільшує ступінь загрози для системи національної безпеки держави.

4. За результатами наукового пошуку виявлено, що імовірними напрямами започаткування та розвитку військово-технічного співробітництва України з країнами європейського простору можуть бути інтеграція науково-виробничого потенціалу оборонної промисловості України до спільних проектів (виключно на основі принципу “справедливого обороту”) з розробки, виробництва, закупівлі та реалізації на ринках інших країн сучасних зразків озброєння та військової техніки, а також складових та комплектуючих до них.

...