Порівняльний вимір гендерної політики перехідних держав (на прикладі України та Росії)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ПОРІВНЯЛЬНИЙ ВИМІР ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ ПЕРЕХІДНИХ ДЕРЖАВ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ)

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ВОЗНЮК Євгенія Василівна

УДК 327.39 [(477)+(470)]

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

КАНЦЕЛЯРУК Борис Іванович,

Інститут світової економіки і

міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник відділу

трансатлантичних досліджень

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент,

ЛОЙКО Лариса Іванівна,

Інститут держави і права ім. В. Корецького НАН України, старший науковий співробітник, член - кореспондент Української академії політичних наук

Кандидат політичних наук, доцент,

ЯРОШ Оксана Богданівна,

Волинський національний університет

імені Лесі Українки,

доцент кафедри політології

Захист дисертації відбудеться «12 » квітня 2011 року о 16.00 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий « 10 » березня 2011 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук О.В. Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена ґрунтовним вивченням проблеми гендеру, як суспільно-політичного явища, котре супроводжує цивілізаційні процеси, що відбуваються у перехідних державах, під впливом глобальних політичних, економічних соціальних та екологічних чинників. Україна та Росія є сусідніми державами, які мають спільний історичний досвід, багатовікову традицію взаємин, тісні економічні, культурні та гуманітарні зв'язки, спільні проблеми у розбудові державності та протистоянні цим викликам. Формування гендерної культури, дотримання засад гендерної рівності в приватній і публічних сферах, запобігання гендерній дискримінації в різних її формах - це складні завдання, які щільно пов'язані із перебігом процесів демократизації, дотриманням прав і свобод людини, інституціоналізації правового суспільства. Отже, необхідність осмислення та впровадження міжнародного досвіду у цій сфері, формування та реалізації державної гендерної політики набуває для них сьогодні особливого значення.

Підписавши у 2000 році разом із 189 країнами-членами Організації Об'єднаних Націй Декларацію Тисячоліття, Україна та Росія розпочали етап активних гендерних перетворень, осмислення нових стратегій соціального розвитку, практичного врахування критеріїв цілей розвитку тисячоліття, прийняття законодавчих актів, які регулюють різні види суспільних відносин щодо запровадження стандартів рівності прав і свобод жінки й чоловіка. Попри зроблені суттєві кроки в напрямі утвердження нового мислення, вироблення нового філософського світогляду, в якому стереотипне сприйняття жіночої та чоловічої ролі замінене парадигмою розвитку людського потенціалу, для керівництва їх держав головним завданням на найближчу перспективу залишається врахування гендерних аспектів у підході до людини з усіма її проблемами.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах планових тем відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України: «Геополітичний вимір посттоталітарних трансформацій у контексті євро-американських стратегій суспільного розвитку» (номер державної реєстрації 0105U002591), «Порівняльні виміри глобальних стратегій США, Росії і ЄС у контексті міжнародно-політичних інтересів України» (номер державної реєстрації 0107U011797).

В дослідженні поставлена мета: здійснити порівняльний аналіз cтану гендерної політики суспільств перехідного періоду (на прикладі України та Росії).

Мета обумовила й основні завдання дослідження:

- проаналізувати кластер поняття «гендеру» та «гендерної політики» в суспільно-політичних науках;

- з'ясувати змістовну відмінність у використанні поняття «гендеру» в західному та пострадянському дискурсі;

- визначити сутність гендерного аналізу та дослідити особливості методології гендерних досліджень в Україні та Росії;

- здійснити аналіз зарубіжного досвіду щодо впровадження гендерної політики на прикладі Європейського Союзу;

- розглянути гендерну ситуацію в Україні на початку нового тисячоліття;

- визначити передумови розвитку гендерної політики в Україні на теоретичному рівні, з'ясувавши роль досліджень, що стали основою для втілення ідеї статевої рівноправності в українському суспільстві;

- критично осмислити проблеми та перспективи реалізації гендерної політики України в умовах міжнародно-політичних змін сучасності;

- дослідити особливості гендерної політики Російської Федерації в постбіполярний період;

- дати політологічну оцінку результативності гендерної стратегії Російської Федерації;

- з'ясувати механізми реалізації гендерної політики Російської Федерації і визначити їх ефективність.

З урахуванням зазначеної мети і завдань, об'єктом дослідження є сучасна гендерна політика України та Росії, а предметом дослідження - порівняльний вимір гендерної політики України та Російської Федерації.

Методи дослідження. Для вирішення завдань дослідження використано комплекс загальнонаукових методів, які дали змогу забезпечити досягнення визначеної мети. Основою загального методологічного підходу до введення гендерних аспектів у аналіз державної політики є філософський метод пізнання від загального до конкретного, крізь призму якого світ постає у всій своїй багатогранності, а державна політика, зокрема, розглядається як спрямована загалом на суспільство, яке, у свою чергу, сприймається як єдине ціле (український чи російські народи) та диференційовано: як представники різних соціальних груп (у тому числі соціостатевих); як розмаїття окремих індивідуальностей, які виконують різноманітні гендерні ролі.

Важливими методологічними інструментами дисертаційного дослідження є положення гендерної теорії як відносно нового напряму в соціальному знанні. В дисертації використано також соціологічні методи, зокрема, методи експертних оцінок (розділ 2), аналізуються дані соціологічних досліджень (розділи 2, 3).

Ще одним із використаних методів дослідження гендеру в українському суспільстві зокрема є структурний аналіз, адже структурування за ознакою статі - один із визначальних поділів соціуму, суттєва характеристика особистості. Крім того, при застосуванні гендерного аналізу були залучені такі методи, як статистичний, що базується на зборі та узагальненні демографічних даних, кількісних показників на ринку праці, представництва жінок у всіх владних структурах, рівня заробітної плати тощо, а також соціологічний: проведення опитування, збір та узагальнення його результатів; аналіз суспільної думки; дослідження динаміки змін суспільних стереотипів. Для висвітлення аспектів другого та третього розділів було використано метод порівняльного аналізу.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що:

· поглиблено розглянуті поняття «гендер» та «гендерна політика», що допомогло авторці сформулювати власні визначення цих категорій;

· визначено змістовну відмінність у використанні поняття «гендеру» в західному та пострадянському дискурсі;

· з'ясовано принципову відмінність гендерного аналізу від біодетерміністського, а також досліджено його методологію;

· проаналізовано досвід Європейського Союзу щодо впровадження гендерної політики, зокрема такий його інструмент послідовної реалізації програм гендерної політики, як стратегія «гендерного мейнстриму»;

· здійснено одну з перших спроб у вітчизняній політологічній науці застосувати компаративний аналіз гендерної політики двох пострадянських країн - України та РФ, що дало можливість системно розглянути, зокрема, дію основних механізмів реалізації стратегії гендерної рівності на практиці;

· визначено основні передумови розвитку гендерної політики в Україні, зокрема потребу вдосконалення українського законодавства у напрямкові його адаптування до вимог міжнародного у сфері гендерних взаємовідносин;

? встановлено, що, не зважаючи на низку прийнятих законів, нормативно-правових актів з проблем гендеру та численні теоретичні розробки цієї проблеми, реалізація принципів гендерної рівноправності в Україні має переважно формально-декларативний характер;

? показано певні успіхи у втіленні гендерної політики в Російській Федерації у контексті світ-системних змін та окреслено головні проблеми гендерної стратегії цієї країни, до яких, передусім, відносяться зміцнення демократичних інститутів та удосконалення гендерної експертизи;

? виявлено основні механізми реалізації гендерної політики Росії, показано їхню неефективність, обґрунтовано потребу серйозного переосмислення змісту всіх заходів щодо поліпшення гендерної рівноправності.

Хронологічні рамки дослідження визначаються початком міжнародно-політичних трансформацій, включаючи демократизаційні та глобалізаційні процеси, які окреслені розпадом Радянського Союзу в 90-рр. ХХ ст. та кінцем першої декади ХХІ ст.

Наукове та практичне значення одержаних результатів полягає у всебічному, комплексному та прогностичному аналізі гендерної політики України та Росії. Результати дослідження можуть використовуватися при розробці концептуальних засад, доктрин і програм з метою оптимізації адаптування України до стандартів високорозвинутих країн у сфері подальшого розвитку гендерної рівноправності. Основні положення та висновки дисертації можуть бути також корисними для науково-дослідницьких інститутів та інформаційно-аналітичних структур органів державного управління України і місцевого самоврядування, стати в нагоді при підготовці навчальних посібників з даної проблематики для студентів і аспірантів, а також нових спецкурсів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, авторська концепція та отримані наукові результати були предметом обговорення на Міжнародних науково-практичних конференціях: «Гендерні стереотипи індивідуального здоров'я» (м. Луцьк, 3 жовтня 2007 р.) і «Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участі в інтеграційних процесах» (м. Луцьк, 11 - 12 жовтня 2007 р.); Міжнародній конференції «Гендерна політика: європейський досвід для України» (м. Київ, 17 квітня 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Перспективи розвитку транскордонного співробітництва в умовах євроінтеграції України» (м. Луцьк, 29-30 травня 2009 р.); IV науково-практичній конференції «Актуальні проблеми державного управління на сучасному етапі державотворення» (м. Луцьк, 16 - 17 грудня 2010 року) та інших конференціях, наукових семінарах, «круглих столах».

Публікації. Основні результати дослідження відображені у п'яти наукових статтях, опублікованих у збірниках наукових праць, які постановою президії ВАК України визнані фаховими у галузі політичних наук.

Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 181 сторінку, з них обсяг основного тексту - 160 сторінок, список використаних джерел налічує 229 найменування українською, російською та англійською мовами, що викладені на 21 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, хронологічні рамки, теоретичну та методологічну основу дисертації, розкривається її зв'язок з науковими програмами та планами Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів, структуру роботи, дано її загальну характеристику.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження гендерної політики» проаналізовано джерела й наукову літературу, комплексно розглянуто різноманітні наукові підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників до розгляду проблеми гендерних відносин.

Гендер як суто наукова проблема, попри те, що має досить неоднозначний концептуальний вимір, й досі залишається маловивченою. Більше того: поки що не досягнуто навіть консенсусу у виробленні загальноприйнятого термінологічного визначення, внаслідок чого виникає плутанина в суб'єктивно-об'єктивних дефініціях і таким чином спричинюється неадекватність його сприйняття як явища. Означене підкреслює його неординарність і важливість для розуміння та пояснення кардинальних глобалізаційних змін, що мають всеохоплюючий і динамічний характер.

За змістом, походженням та формою використані в дисертації джерела можна поділити на кілька груп. Проблемами жіночого руху та гендерної політики, що стали одними з домінуючих в сучасному суспільстві, займаються як зарубіжні, так і вітчизняні науковці. Так, становище жінки в суспільстві загалом та в політичному житті держави досліджують у своїх працях: Р. Столлер, В. Рандал, Г. Рубін, А. Річ та інші. Традиційну чоловічу культуру та місце жінки в ній розглядають С. де Бовуар, Н. Ходоров, С. Волбі, М. ді Леонардо, К. Мілет та С. Файерстоун. Психологічні відмінності між чоловіком і жінкою стали предметом вивчення таких гендерологів як Д. Мітчел, Ж. Грієр, К. Хорні, Ж. Левер, Л. Ліндсей, В. Вулф. Проблему ролі жінки в суспільно-політичному житті досліджують А. Графф, Д. Нейджел, М. Массов, К. Гіліган, К. де Пізан.

Активно розробляють гендерну проблематику українські дослідники, які створили грунтовну теоретичну базу для дослідження різних аспектів гендерної політики. Йдеться про наукові доробки М. Богачевської, О. Стяжкіної, Л. Смоляр, С. Павличко, М. Рубчак, О. Забужко, Г. Ткаченко, Б. Кравченко, О. Кісь, Н. Олійник, І. Грабовської, І. Клименко та інших.

Особливості формування і реалізації гендерної політики в Україні вивчали І. Богословська, К. Верес, І. Голубєва, Н. Гога, Н. Грицяк, Р. Губань, В. Довженко, О. Зернецька, О. Іваницька, Н. Ковалішина, Л. Кормич, А. Комарова, М. Орлик, А. Пашко, М. Пірен, С. Станік, С. Хрисанова, О. Ярош.

Узагальненню зарубіжного гендерного досвіду присвятили свої наукові праці С. Береза, М. Гінна, Л. Кобелянська, О. Матвієнко, Н. Оніщенко, М. Попов, М. Томашевська.

Гендерному аналізові політико-правової сфери сучасного українського суспільства присвячені ряд монографій Т. Мельник. Такі вітчизняні дослідники, як Н. Болотіна, І. Лаврінчук, А. Олійник, З. Ромовська, І. Котюк та М. Буроменський у серії своїх публікацій зосереджують увагу на гендерному аналізові соціальної, трудової, конституційної, сімейної, кримінальної та міжнародної галузей законодавства України.

Гендерні виміри сучасної політики з урахуванням міжнародного досвіду ґрунтовно вивчаються в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України відомими вченими І. Кресіною, Л. Лойко та Н. Оніщенко. Окремі напрями методології гендерних досліджень розробляються в Національній академії державного управління при Президентові України науковцями Л. Гонюковою, Т. Василевською та О. Кулачек.

Аналізові міжнародних документів з прав жінок, можливостей та практики їх застосування в незалежній Україні, а також проблем запровадження гендерної політики в нашій країні присвячені монографії та численні наукові статті К. Левченко.

Особливої уваги заслуговують концептуальні підходи до осмислення поняття гендеру і гендерної політики таких зарубіжних і українських дослідників, як Дж. Баталер, Т. Голованова, М. Морріс, Б. Маурер, Ш. Берн, Дж. Елнштайн, І. Жеребкіна, Л. Колберг, О. Кисельова, Н. Лавриненко, Дж. Лорбер, М. Скорик, А. Тьомкіна, Дж. Хубер, Н. Чухим.

В дисертації проаналізовано також значний обсяг вітчизняних та міжнародних нормативно-правових актів, програмних документів з питань гендерної політики.

В науковій літературі існує декілька концепцій гендеру. Для всіх них базовим положенням є розрізнення понять стать (sex) і гендер (gender), за яким стать - термін, що означає ті анатомо-біологічні особливості людей (в основному - в репродуктивній системі), на основі яких люди визначаються як чоловіки або жінки, а гендер - це поняття, що базується на психологічних та культурних поясненнях, цілком незалежних від тих, що тлумачать біологічну стать, а звідси й новий напрям наукових досліджень - гендерні дослідження.

Поняття «гендер», яке було введене вченими в науковий і політичний обіг для уточнення поняття «стать», означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Ми розглядаємо «гендер» як складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках між чоловічим і жіночим.

Важливим в контексті дослідження є й поняття «гендерний стереотип», як один із видів соціальних стереотипів, заснований на прийнятих у суспільстві уявленнях, нормах і судженнях, які стосуються існуючого становища чоловіків і жінок, їхньої поведінки, мотивів і потреб. У суспільній свідомості гендерні стереотипи функціонують у вигляді стандартизованих уявлень про моделі поведінки і риси характеру, що відповідають поняттям «чоловіче» і «жіноче».

У дослідженні визначаємо ще два базові поняття: «гендерна політика» та «гендерна рівність». Певною мірою абсолютизуючи практику країн розвиненої та перехідної демократії, українські та зарубіжні дослідники, як правило, трактують гендерну політику як комплексну цілеспрямовану діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій щодо інтегрування гендерного підходу для ліквідації усіх форм дискримінації за ознакою статі в суспільстві. Таким чином вона є не просто окремим напрямком державної політики, а інтегруючим компонентом усіх складових напрямків політики держави, враховуючим її вплив на представників різної статі.

Пропонуючи свій варіант визначення поняття «гендерна політика» (діяльність держави, спрямована на врахування і збалансування інтересів та потреб різних гендерних груп), ми визначаємо два головні типи цієї політики: а) політику гендерної рівності; б) політику збереження явних форм гендерної нерівності і наголошуємо, що в сучасній українській політичній системі запроваджується перший тип політики. Загалом авторка погоджується і з найбільш поширеним в українській науковій літературі визначенням гендерної рівності як рівності стартових умов, отримання рівних часток суспільних ресурсів, рівної участі в соціальній владі для представників обох гендерних груп.

Невід'ємною частиною якісного і багатогранного аналізу державної політики є гендерний аналіз. Його застосування спростовує припущення, що на кожну особу, незалежно від гендеру, однаковою мірою впливають політика, програми і законодавство.

В дослідженні ми обґрунтовуємо принципову відмінність гендерного аналізу від біодетерміністського: якщо прихильники останнього пояснюють відмінності поміж соціально-правовим статусом чоловіків та жінок відмінністю в анатомії та фізіології їх жіночих/чоловічих організмів, незмінних та природно визначених, то гендерний аналіз виходить з ключового постулату про набуту соціально-сконструйовану відмінність в соціально-правових статусах чоловіків та жінок.

Аналіз державної політики ми намагалися здійснювати на базі наукових методик, серед яких гендерна методика, що включає збирання, синтез, аналіз і застосування деталізованих даних (кількісних і якісних) стосовно кожної статі, як окремо, так і загалом, розуміючи, що стратегія державотворення має ґрунтуватися як на ціннісних орієнтаціях українського чи російського суспільства, так і на врахуванні передового досвіду розвинутих країн.

Безперечним взірцем декларування гендерної культури для України, Росії, як і для інших національних держав Європи, є гендерна політика Європейського Союзу (в контексті дисертаційної проблематики розглянута в окремому підрозділі роботи), яка пройшла декілька етапів розвитку від політики поліпшення становища жінок і політики в інтересах жінок до політики забезпечення рівних прав та можливостей. Україна, яка й зі зміною керівництва держави підтвердила свої євроінтеграційні прагнення на довгострокову перспективу, в останні роки також намагається адаптувати своє законодавство до вимог Європейського Союзу у сфері гендерних відносин.

Політика гендерної рівності, яка власне й розкриває концепцію гендерної чутливості ЄС, виражена в підході поєднання законодавчих засад та подвійної стратегії - «гендерного мейнстриму» (gender mainstreaming) та залучення позитивних дій/позитивної дискримінації. Під «гендерним мейнстримом» слід розуміти залучення гендерної перспективи на кожну стадію політичного процесу - розроблення, реалізація, моніторинг та оцінювання - з метою просування принципів гендерної рівності між чоловіками та жінками, створення простору для реалізації здібностей кожного як на приватному, так і публічному рівнях.

На відміну від ЄС, у пострадянських країнах, зокрема, в Україні та Росії, ситуація щодо реалізації принципу рівноправності є майже однакова, де гендерна рівність здебільшого лише декларується. Винятком варто вважати прибалтійські країни, особливо Литву, що є взірцем подолання негативних гендерних стереотипів і упередженого ставлення до цієї проблеми. Заслуговує уваги рейтинг Республіки Білорусь, яка, наприклад, за показником представництва жінок у парламенті (29,8 %) посідає 52 місце серед інших країн світу, а також перевищує аналогічні показники всіх країн СНД: Республіки Молдови (22 %), Грузії (9,4 %), Казахстану (9 %), Російської Федерації та України - лише по (8 %).

Аналіз міжнародного досвіду щодо впровадження гендерної політики на прикладі Європейського Союзу дає підстави для висновку про те, що гендерна проблематика там поставлена в рамки цілісної системи громадянської солідарності та досягнення соціального добробуту, а не виокремлена в автономну галузь. Отже, політика Європейського Союзу в питаннях гендерної рівності представлена у вигляді комплексної та чітко структурованої системи поглядів та стратегій. На основі багаторічної практики та досвіду в цій сфері 27 національних держав - членів ЄС сформовано спільний стандарт розуміння та реалізації гендерної рівності стосовно обох статей на всіх рівнях суспільної взаємодії - приватного та публічного життя.

У другому розділі «Особливості гендерної політики України» здійснено аналіз гендерної ситуації в українському суспільстві у постбіполярний період з урахуванням негативного впливу на неї глобальної економічної кризи останніх років, розглянуто передумови розвитку, стан та оцінку гендерної політики України.

Зокрема зазначається, що у розбудові громадянського суспільства в Україні вагома роль належить жінкам, які становлять 54% населення і більше половини сукупної робочої сили в державі. Чотири п'ятих жінок у працездатному віці належать до економічно активного населення, майже половина з них мають вищу та середню спеціальну освіту (серед чоловіків цей показник становить 35%). З розвитком в країні ринкових відносин жінки, як i всі громадяни отримали можливість для відкриття власної справи, їх частка в загальній кiлькостi пiдприємцiв становить 30%. В основному вони зайняті в малому, а ще рідше - в середньому бізнесі. В останні роки в Україні збільшується й кількість жінок - державних службовців, які займають посади керівників та спеціалістів: з 72,8% у 1999 р. - до 75,1% у 2004 р. та зменшення кількості чоловіків з 27,2% станом на 1999 р. - до 24,9% на 2004 р. Це не пов'язано з підвищенням якості та значущості посад, тобто жінки-службовці мають нижчі ранги, ніж чоловіки-службовці. Як стверджують аналітики, в нашій державі існує так звана «гендерна піраміда влади», яка характерна для всіх владних структур на різних рівнях, тобто, на нижчих щаблях владних структур частка жінок стабільно перевищує 80%, що є негативною ознакою у розбудові гендерно-паритетного суспільства.

Майже в усіх галузях економіки та невиробничої сфери жінки займають низькооплачувані посади, за рівну працю вони отримують меншу зарплатню. В останні роки простежується ще одна закономiрнiсть: чоловіки витісняють жінок з перспективних і добре оплачуваних посад. У масовій свідомості українців залишаються досить поширеними гендерні стереотипи, зокрема щодо існування низки суто «чоловічих» і суто «жіночих» професійних та особистісних якостей. Очевидна нерiвнiсть позицій жінок та позицій чоловiкiв на ринку праці призвела до фемiнiзацiї бiдностi. Згідно з останніми даними, сьогодні кожна третя жінка має рівень доходів, що дорівнює прожитковому мінімуму. Ще однією з латентних проблем нашого суспільства є домашнє насильство.

Особливо цікавими в контексті нашого дослідження є результати опитування громадської думки щодо економічних, політичних прав та соціальних гендерних ролей у суспільстві, проведеного на зламі тисячоліть Gallup International у дослідженнях (Millennium Survey) в 60-ти країнах світу, у т. ч. і в Україні. Їх порівняльний аналіз свідчить про значну віддаленість українського суспільства від розвинутих ліберально-демократичних країн. Вони підтверджують, що погляди населення України більшою мірою наближені до Азії й Африки, аніж до Західної Європи. Для прикладу: Україна вже давно належить до країн, де стимулюється та схвалюється заняття жінок оплачуваними видами діяльності і де мало хто заперечує проти участі жінок у забезпеченні сімейного добробуту.

Незважаючи на всі зазначені прояви гендерної нерівності та дискримінації жінок в українському суспільстві, слід визнати, що сьогодні, як ніколи раніше, в Україні існує проблема захисту й чоловіків: тривалість їх життя на 12 років менша, ніж жінок, і на 15 років менша, ніж у жінок в розвинутих країнах. Чоловіки частіше зазнають трудового каліцтва та стають жертвами нещасних випадків. Вони гірше, ніж жінки, адаптуються до зміни соціального статусу і способу життя, особливо в умовах кризових явищ, після втрати місця праці чи частини заробітної платні.

Можна зробитИ висновок, що гендерний розвиток не можна розуміти винятково як боротьбу за права жінок. Він означає досягнення однакових і широких можливостей всебічного розвитку та повної реалізації людського потенціалу як чоловіків, так і жінок з метою утвердження загальнолюдської справедливості та максимального соціально-економічного прогресу людства.

Загальна гендерна ситуація в Україні у порівнянні з іншими країнами світу змушує з тривогою подивитись на цю проблему не тільки науковців та аналітиків. Так, за рейтингом рівності статей, який було опубліковано в щорічній доповіді Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за 2009 рік, Україна посіла 61 місце у світі. У 2007 році вона посідала 57, а в 2008 - 62 місце. Її випереджають такі країни, як Китай, Польща, Узбекистан, Росія (51 місце) та інші.

Перепоною для встановлення гендерної рiвностi в українському суспiльствi є наступнi чинники: стереотипи масової свiдомостi, за якими й досі жінка розглядається як слабка у порiвняннi з чоловіком істота, яка є другорядною в суспільному, політичному та економічному житті; сучасна кризова економічна ситуація (i особливо безробіття, що штовхає жінок так і чоловіків на заробітчанство, яке нерідко призводить до продажу жінок та подальшої їх сексуальної експлуатації); слаборозвинуте громадянське суспільство, у тому числі незначна кількість та пасивність жіночих організацій у вiдстоюваннi своїх законних прав та свобод.

Виходячи з цього, авторка пропонує власні моделі втілення гендерної політики в Україні: перша - досягнення гендерного паритету на ринку праці; друга модель - зміна декоративної паритетної політики держави на реальні кроки взаємодії гендеру; третя - реалізація національного плану дій щодо програми гендерної рівності.

У Конституції України, Законі України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків» від 8 вересня 2005 року йдеться про забезпечення їх паритетного становища у всіх суспільних сферах життя, дотримання рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків, недопущення дискримінації за статевою ознакою, створення належних умов для реалізації їхніх конституційних прав тощо. Проте багато в чому ці положення наштовхуються на традиційно численні перепони, що стоять на шляху їх втілення. Авторка робить висновок, що проблема не лише в наявності відповідних положень Конституції та законів, якими передбачається розв'язання проблеми назрілої в часі гендерної рівності, а й в самих традиціях їх реалізації на практиці, в тім, якою мірою позначаються на цьому й інші посутні чинники (історичні традиції народу, особливості суто фізіологічного характеру, соціальні умови, рівень політичної культури і т. д.).

Законодавством України закладено нормативний фундамент проведення гендерної експертизи чинного вітчизняного законодавства та проектів нормативно-правових актів, проте фактично не визначено її вихідних принципів та методологічних засад. Єдиним її критерієм слугує відповідність чинного закону чи його проекту таким міжнародно-правовим документам, як Статут Організації Об'єднаних Націй (1945 р.), Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок (1967 р.), Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), Пекінська декларація (1995 р.) та ін. Отже, концептуально-методологічне підґрунтя такої експертизи становлять міжнародні стандарти у сфері ліквідації дискримінації за ознакою статі, які відтворюють вихідні принципи й підходи сучасної гендерної теорії та практики.

В Україні здійснюються й інші кроки щодо вдосконалення гендерних стосунків:

* затверджено Кабінетом Міністрів України Державну програму з питань утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року;

* прийнято Указ Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»;

* проведено гендерний аналіз українського суспільства;

* розробляється механізм управління гендерними процесами в системі законодавчої та виконавчої влади;

* розпочато гендерну експертизу українського законодавства;

* впроваджується гендерний компонент в науку, освіту, просвіту тощо.

Підсумовуючи, дисертантка зазначає, що українське суспільство ще досить далеке від егалітарного, що особливо позначається на сферах соціально-трудових і сімейних відносин. Отже, важливу проблему гендерної рівності в Україні слід вирішувати системно, на державному рівні, з урахуванням європейського та світового досвіду з його критичним сприйняттям для вірогідності адаптування до нинішніх українських реалій. Варто взяти курс на творче використання принципів гендерно-диференційованого аналізу для всебічного дослідження специфічних проблем гендерної нерівності, що уможливило б формування Державної національної програми дій щодо вирішення складної проблеми гендеру.

У третьому розділі «Гендерна політика Російської Федерації в умовах глобалізаційних трансформацій» розкриваються особливості гендерної політики у суспільно-політичній та соціально-економічній сферах Росії, як однієї з провідних країн сучасної світ-системи.

Чимала заслуга в реалізації парадигми гендерної рівноправності у цій країні належить таким російським вченим, як С. Айвазова, О. Анікеєва, Ю. Антонова, О. Баллаєва, М. Баскакова, О. Вовченко, О. Вороніна, Т. Герасимова, Ф. Гусейнов, О. Добровольський, О. Здравомислова, Є. Ізотова, І. Калабіхіна, А. Кириліна, Г. Клімантова, Є. Кочкіна, Л. Кузнєцова, Є. Лахова, М. Малишева, О. Машкова, С. Поленіна, Н. Пушкарьова, Л. Ржаніцина, Н. Римашевська, Є. Сергеєва, Г. Сілласте, С. Смірнов, О. Тюрюканова, О. Хасбулатова, Т. Чубарова, Н. Шведова, Н. Шишкан. На разі вони звертають увагу на демографічні чинники: протягом багатьох десятиліть відзначається перевага жіночого населення, в даний час частка жінок становить приблизно 55%. Жінки, уособлюючи більшу половину електорату, помітно впливають на суспільний вибір. В останні роки вони проникли в політичне середовище, яке, як ніяке інше, потребує високого професіоналізму і відповідальності. В економіці виникли нові сфери і форми зайнятості, пов'язані з розвитком інформаційної та ринкової інфраструктури, де жінки займають гідне місце.

Однак результати нашого дослідження дають всі підстави зробити висновок, що в РФ склалася гендерна асиметрія, яка призвела до прихованої дискримінації жінок у сфері управління і особливо в політиці, як внутрішній, так і зовнішній. Вона досить помітно проявляється при гендерному аналізі різних рівнів управління. Якщо в нижчих і середніх ланках частка жінок в апараті управління досить суттєва, і це ні в кого не викликає подиву, то представництво жінок на вищому рівні управління вкрай мізерне. Так, на рубежі 90-х років жінки в складі директорського корпусу становили лише 6 - 7%, а у вищому органі законодавчої влади - Державній Думі - близько 10% депутатів, що набагато менше, ніж у таких країнах, як Швеція (42,7%), Фінляндія (33,5%), Данія, Норвегія, Нідерланди - 36 - 37%. Проте, попри спроби, авторці не вдалося довести, що соціальна спрямованість економічної політики цих країн, яка, як показує статистика, дуже позитивно впливає на загальне благополуччя населення, є результатом саме жіночої участі в управлінні.

За період постбіполярності, який назвемо перехідним і найважчим у здійсненні гендерної політики Росії з 1990 по 1998 роки, за даними Держкомстату РФ, з 12 млн. тих, хто втратив роботу, майже 8 млн. склали жінки (причому, з них більше 70% з вищою і середньою професійною освітою). Лише з роками кількість зайнятих жінок почала зростати, і, перш за все, за рахунок їх переходу в нові сегменти ринкової економіки. Особливого значення набуває сьогодні питання про роль і місце жінки в системі менеджменту. Частка жінок в цьому сегменті постійно збільшується (сьогодні вона сягає 90%), розширюються види діяльності (готельне і ресторанне господарство, туризм, оптова та роздрібна торгівля, обслуговування). Авторка констатує, що в сучасній Росії, як, до речі, і в Україні, все ще прийнято розрізняти традиційно чоловічі й жіночі ролі - професії, посади, сфери діяльності. Цей поділ, як правило, має традиційно-побутовий, а не науково обґрунтований характер, оскільки в більшості випадків ніяк не пов'язаний з особливостями жіночої психіки та інтелекту.

Заробітна плата жінок в Росії на початку 90-х років у середньому становила 60 - 70% заробітної плати чоловіків, а на початок двадцять першого століття, за даними статистики, ще менше - 56%. Таким чином, середній розмір заробітної плати у жінок істотно менший, ніж у чоловіків, причому цей розрив має тенденцію до збільшення.

Важливе значення мають фактори, які складають об'єктивну основу для розширення участі жінок в управлінні та політиці. Перший компонент цієї основи - високий освітній та управлінський потенціал. Сьогодні російські жінки лідирують у сфері як вищої, так і середньої професійної освіти, очолюють 30 - 35% організацій.

Підвищення ролі жінки у сучасній Росії не могло б бути можливим без законодавчого забезпечення гендерної рівності в усіх галузях життєдіяльності і реальної участі жінок у політичному житті та прийнятті рішень. Є норма прямої дії, яка проголошує гендерну рівноправність у Конституції Російської Федерації. У 1996 році був прийнятий Указ президента РФ «Про першочергові завдання державної політики щодо жінок», а урядом Росії були затверджені Концепція та Національний план дій щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві. У 2003 році Державна Дума розглянула у першому читанні проект Федерального закону «Про державні гарантії рівних прав і свобод та можливостей для їх реалізації чоловіками і жінками в Російській Федерації», який, досі не схвалений повністю. Принципи гендерної рівності пронизують сьогодні все національне законодавство Росії, всі галузі права, включаючи цивільне, трудове, сімейне та інші. Абсолютна більшість соціальних норм права гендерно нейтральні, тобто поширюються на всіх громадян Росії, незалежно від статі. У той же час є певна їх кількість, яка передбачає додаткові гарантії для жінок, у тому числі пов'язані з реалізацією жінками їх материнської функції.

Як свідчить аналіз, загалом держава та інститути громадянського суспільства розвивають конструктивний діалог і виробляють спільні пропозиції для подолання гендерної нерівності. Однак, в той же час гендерні відносини в Росії розвиваються повільно, більше того, гендерна нерівність посилюється. Сьогодні в гендерній політиці Російської Федерації існує суттєва асиметрія, найбільш очевидна її сфера - демографічна. Причому постала найбільш проблемна ситуація саме з чоловіками. Згідно з даними Росстату за 2006 рік, кількість жінок в Росії перевищувала тоді кількість чоловіків на 10,4 млн.

Посилюється гендерна асиметрія й у сфері праці. За даними Росстату питома вага жінок серед зайнятих в економіці, станом на кінець листопада 2005 року становила 49%. Причому серед керівників усіх рівнів жінки становили 40%, серед працівників сфери обслуговування - 70%, серед некваліфікованих робітників - 51%. Жінки складають більшість у так званих «бюджетних» галузях з низькою оплатою праці. В освіті жінки становлять 79% зайнятих, в охороні здоров'я - 82%, в комунальному господарстві - 70%. Посилення такої асиметрії пов'язано з тим, що жінкам, які поєднують працю з народженням дітей, в ринковій економіці стало складніше конкурувати з чоловіками за робочі місця.

У розділі дається порівняльна характеристика держав Групи восьми і Росії з питань утвердження в суспільстві рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, у тому числі і в таких ключових галузях, як трудова сфера, доступ до фінансів і ресурсів, участь у прийнятті рішень. Як показує досвід країн цієї Групи, просування жінок на рівень прийняття рішень, до органів влади може бути ключем не тільки до поліпшення становища самих жінок, а й до розвитку соціальної сфери, підвищення якості життя всього суспільства.

Проаналізовано гендерну стратегію Російської Федерації, яка є основоположним документом, що визначає державну гендерну політику, її цілі, завдання та принципи, напрями і пріоритети на середньо- і довгостроковий періоди. Стратегія спрямована на координацію зусиль державних органів законодавчої та виконавчої влади з усіма структурами громадянського суспільства і, зокрема, з неурядовими організаціями, діяльність яких пов'язана c реалізацією соціальних програм, недопущенням дискримінації за ознакою статі, захистом прав людини і сім'ї, материнства, батьківства та дитинства.

Авторка робить висновок, що стратегія гендерної рівності РФ жодною мірою не може розумітися як стратегія ліквідації об'єктивно обумовлених гендерних відмінностей. Її головне призначення - вдосконалення політичної системи суспільства, створення соціально-політичних умов для повнішої реалізації здібностей як жінок, так і чоловіків у всіх сферах соціального життя в цілях загального добробуту та прогресу.

Отже, розробка і дієвість гендерної стратегії - одне з принципових умов успішної інтеграції Росії у світове співтовариство, оскільки ступінь розвитку суспільства міжнародною спільнотою все більше визначається станом гендерної рівності, відсутністю дискримінації (явної та прихованої) за статевою ознакою.

ВИСНОВКИ

Системний аналіз гендерної політики України і Російської Федерації дав можливість всебічно розглянути проблему гендеру на новому парадигмальному рівні, об'єктивно з'ясувати непрості колізії практичного втілення ідей гендерної рівноправності на широкому тлі складних процесів демократизацій цих перехідних суспільств і дійти логічно обумовлених висновків.

1. В науковій літературі існує декілька концепцій поняття гендеру. Це обумовлено як відносною «молодістю» дослідження цієї проблеми, так і складністю самого феномену. Для всіх них базовим положенням є розрізнення понять стать (sex) і гендер (gender), за яким стать - термін, що означає ті анатомо-біологічні особливості людей, на основі яких вони визначаються як чоловіки або жінки. Його слід вживати тільки стосовно характеристик і поведінки, які обумовлені безпосередньо біологічними відмінностями між чоловіками та жінками. Натомість гендер - це складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках між двома статями. В рамках цього підходу гендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками і чоловіками, яка не тільки характеризує їх спілкування та взаємодію в сім'ї, а й визначає їхні соціальні відносини в основних інституціях суспільства. Гендер, таким чином, трактується як один з базових вимірів соціальної структури суспільства, який, разом з іншими соціально-демографічними та культурними характеристиками (раса, клас, вік), організує соціальну систему.

Під гендерною політикою пропонується розуміти комплексну цілеспрямовану діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій щодо інтегрування гендерного підходу для ліквідації усіх форм дискримінації за ознакою статі в суспільстві. Таким чином вона є не просто окремим напрямком державної політики, а інтегруючим компонентом усіх складових стратегій держави, в якій враховується особливості поведінки і фактичний соціальний статус представників різної статі.

2. Між використанням поняття «гендеру» в західному дискурсі і в Україні, як, втім й на всьому пострадянському просторі, існує суттєва відмінність. По-перше, поява на Заході поняття «гендеру» пов'язана з необхідністю відійти від традиційної статевої дихотомії чоловік/жінка з метою позначення феномену статевої плюралістичності в сучасній структурі гендерної ідентичності (фіксується, як мінімум, п'ять гендерів). У країнах колишнього СРСР, особливо після Пекінської конференції (1995), контекст використання цього поняття веде до старої дихотомії чоловік / жінка, а гендерний розвиток передбачається через взаємодію чоловіка і жінки в сучасному світі. Крім того, термін «гендер» ототожнюється не з двома статями, а з однією - жінкою. Таким чином, в Україні використання поняття «гендер» не має наголосу «феміністичного», а маркує скоріше політичну нейтральність та академічну респектабельність.

Сутність гендерного аналізу полягає в оцінці специфічних впливів існуючих в Україні та Росії державної політики, програм і законодавчих актів на жінок і чоловіків. Це дає змогу обрати напрям політики з урахуванням ґендерних відмінностей, природи стосунків між жінками і чоловіками, різниці їхніх соціальних статусів, життєвих планів і економічних обставин. Гендерний аналіз є знаряддям для вивчення соціальних процесів і реагування на них шляхом прийняття справедливих варіантів рішень та невід'ємною частиною багатовимірного аналізу державної політики.

З'ясовано, що принципова відмінність гендерного аналізу від біо-детерміністського полягає в наступному: якщо прихильники останнього пояснюють відмінності поміж соціально-правовим статусом чоловіків та жінок відмінністю в анатомії та фізіології їх жіночих/чоловічих організмів, незмінних та природно визначених, то гендерний аналіз виходить з ключового постулату про набуту соціально-сконструйовану відмінність в соціально-правових статусах чоловіків та жінок. Саме така парадигма є оптимальною для дослідження розглядуваної проблеми.

3. Аналіз міжнародного досвіду щодо втілення гендерної політики, зокрема на прикладі Європейського Союзу, дав можливість встановити, що гендерна політика в країнах ЄС пройшла декілька етапів розвитку: від постановки проблеми поліпшення становища жінок загалом до необхідності забезпечення їм рівних прав та можливостей.

Зроблено висновок про те, що гендерна проблематика ЄС поставлена в рамки цілісної системи громадянської солідарності та досягнення соціального добробуту, а не виокремлена в окрему сферу. Також слід зазначити, що політика Європейського Союзу в питаннях гендерної рівності представлена у вигляді комплексної та чітко структурованої системи поглядів та стратегій. На основі десятилітніх практик та досвіду в цій царині 27 національних держав - членів ЄС сформовано спільний стандарт розуміння та реалізації гендерної рівності стосовно обох статей на всіх рівнях суспільної взаємодії - приватного та публічного життя. Однак, як засвідчив аналіз, ще й донині в усіх країнах-членах Європейського Союзу спостерігаються гендерні відмінності в оплаті праці, найбільш поширені вони у Великій Британії, Ірландії і Люксембурзі.

Деякі європейські аналітики виокремлюють країни-лідери і країни-аутсайдери з точки зору реалізації політики гендерної рівності в державах Євросоюзу. Так, зокрема, лідерами є скандинавські країни, за ними йдуть Голландія, Австрія, Люксембург і Німеччина, а аутсайдерами - держави Південної Європи: Італія, Іспанія, Португалія і Греція разом з Великою Британією, Ірландією, Бельгією та Францією (хоча дві останні країни мають високі рейтинги з точки зору забезпечення соціальних прав жінок як бенефіціаріїв і низькі - з точки зору участі жінок у прийнятті політичних рішень).

4. Основними жіночими проблемами в Україні є домашнє насильство, проституція та торгівля жінками, наркоманія, вiдсутнiсть послідовної державної політики у цій сфері. Особливої гостроти набула проблема сексуальних зазіхань, якi вважаються нормою у відносинах між керівниками-чоловіками та підлеглими-жінками. Жінки становлять бiльшiсть серед соціально незахищених категорій громадян: пенсіонерів, безробітних, працюючих у бюджетній сфері. Скрутне матеріальне становище часто штовхає жінок у пошуках заробітку на виїзд за кордон, де вони нерідко стають об'єктом продажу та сексуальної експлуатацiї.

Водночас слід визнати, що сьогодні, як ніколи раніше, в країні існує проблема захисту й чоловіків. Демографічна ситуація в Україні характеризується зменшенням кількості населення і погіршенням стану здоров'я чоловічого населення. Середня тривалість життя чоловіка в Україні на 10-12 років менша жіночої, в 4 рази вища і смертність чоловіків працездатного віку (28-45 років). Різниця у тривалості життя жінок та чоловіків пов'язана, перш за все, з недостатньою увагою до охорони здоров'я чоловіка та до профілактики негативних впливів. Крім того, чоловіки психологічно складніше переносять економічні проблеми, зокрема безробіття, яке тривалий час в Україні тримається на рівні 8 - 10%, невдале кар'єрне просування, низьку заробітну плату тощо. Чоловіки частіше, ніж жінки, вдаються до фізичного насильства та скоюють кримінальні злочини, що впливає як на психологічне, так і на фізичне здоров'я, ведуть ризикований спосіб життя, який часто призводить до травм, каліцтва або загибелі, вживають спиртні напої та наркотики.

Гендерний розвиток, таким чином, не можна розуміти винятково як боротьбу за права жінок: він означає досягнення однакових і широких можливостей усебічного розвитку та повної реалізації людського потенціалу як чоловіків, так і жінок з метою утвердження загальнолюдської справедливості та максимального соціально-економічного прогресу людства.

На заваді встановлення гендерної рівності у нашому суспільстві стоять наступні чинники: стереотипи масової свідомості, якi й досі розглядають жінку як слабку у порівнянні з чоловіком істоту, яка є другорядною в суспільному, політичному та економічному житті; кризова економічна ситуація та переважаючий на ринкові праці попит на працівників-чоловіків, а не жінок; слаборозвинуте громадянське суспільство, у тому числі пасивність жіночих організацій та окремих жінок в обстоюванні своїх законних прав та свобод; відсутність національного механізму для забезпечення рівних прав i можливостей жінок та чоловіків в усіх сферах суспільного життя. Нинішня ситуація в Україні потребує створення і реалізації державної програми подолання гендерної нерівності, адже зміни у становищі жінок можливі лише за умови здійснення послідовної державної гендерної політики.

5. Гендерна рівність є однією з ознак правової держави, яка зобов'язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством. Однак, основною проблемою гендерної політики в Україні є декларативний характер гендерної рівності та формальність прав жінок. Реальна ситуація багато в чому є прямо протилежною правовим нормам. Принцип гендерної рівності закріплений в Конституції України та в цілій низці міжнародних документів, але всі прийняті нормативні акти не суттєво вплинули на розвиток гендерної рівності, оскільки вони не забезпечені ефективними механізмами реалізації, тобто фінансовими та організаційними ресурсами. Крім того, громадянське суспільство в Україні сьогодні не є силою, яка здатна вплинути на гендерну ситуацію в країні. Відтак, законодавче закріплення гендерної рівності не допомогло жінкам домогтися реального рівноправ'я в Україні.

6. Дослідницька складова інституційного механізму дослідження і регулювання гендерних відносин в Україні є значно слабшою, ніж у розвинутих країнах Заходу. Внаслідок цього отримуємо фрагментарні знання як результат поодиноких досліджень (переважно опитування громадської думки) і розрив результатів вивчення з рівнем прийняття рішень.

Державний комітет статистики України відповідальний за надання статистичної інформації щодо кожної статі. Але його дані не відображають вертикальну і горизонтальну сегрегацію в політиці та на ринкові праці, хоча важливим напрямком реалізації гендерної політики в Україні офіційно проголошено підвищення рівня поінформованості про проблему забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок. Основним недоліком гендерної статистики України вважаємо формальні показники, наприклад кількість випускників, кількість професорів, кількість жінок у парламенті тощо, тому далекі від реалій такі формальні, а часто й неправдиві показники, які підлаштовують під вимоги звітів.

Пропонується три моделі втілення гендерної політики в Україні:

1 модель - досягнення гендерного паритету на ринку праці, що пов'язане насамперед з ліквідацією гендерних стереотипів у даній сфері. Основна проблема полягає у подоланні бар'єру в оцінці можливостей жінки і чоловіка.

2 модель - зміна декоративної паритетної політики держави на реальні кроки взаємодії гендеру. Тут слід застосувати комплексний підхід, який включає формування стратегій і тактичних кроків щодо втілення гендерної рівності, а не дисбалансу і змін індексу людського розвитку з урахуванням гендерних відмінностей.

...