Безпековий вимір індійсько-китайських відносин у постбіполярний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Безпековий вимір індійсько-китайських відносин у постбіполярний період

Таран Валерія Михайлівна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор КРУШИНСЬКИЙ Вадим Юрійович Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор КОППЕЛЬ Олена Арнольдівна Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

кандидат історичних наук ЛУКАШ Ольга Іванівна Інститут світової економіки і міжнародних відносин Національної академії наук України, старший науковий співробітник відділу глобалістики, геополітики та геоекономіки Президент Всеукраїнської асоціації індологів

Захист відбудеться “19” січня 2009 року о 14-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий “13” грудня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Константинов В.Ю.

1. Загальна характеристика роботи

індія китай зовнішньополітичний регіональний

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі динаміка міжнародних процесів в значній мірі проявляється в переконфігурації елементів глобальної системи. Міжнародна система набуває нових якісних параметрів, в тому числі за рахунок переростання окремих центрів сили з регіонального на глобальний рівень.

В цьому контексті Індія та Китай займають особливе місце. Прагнення обох держав посилити політичну роль не тільки в регіональній, а й в міжнародній політиці підкріплюється наступними факторами: Індія та Китай є одними з найбільш динамічних економік у світі; відбувається активізація діяльності обох держав в основних міжнародних інститутах (ООН, ВТО); вибудовується нова інституціональна база відносин Індії та КНР з „Великою вісімкою”, ЄС, США тощо. Нова лінія поведінки держав (китайська - стратегія „глобального добросусідства”, націлена на створення сприятливого міжнародного середовища для зростання КНР, та індійська - спрямована на збільшення стратегічного простору Індії й підтримку стратегічного співробітництва з усіма провідними державами світу) зумовлює підвищення ролі та значення цих країн на міжнародній арені.

Отже, актуальність заданої тематики визначається, насамперед, характером впливу індійсько-китайських відносин на регіональну безпеку в Азії та стабільність міжнародної системи в цілому. Стан відносин між Індією та КНР залежатиме від ефективності вирішення наявних двосторонніх протиріч та рівня співробітництва між державами. Автором виокремлено 3 можливі варіанти розвитку індійсько-китайських відносин у сфері безпеки: 1) Індія та КНР після вирішення двосторонніх суперечок на основі взаємного пристосування та компромісу досягнуть реального стратегічного партнерства. Це означатиме, що на міжнародному рівні співробітництво обох держав буде спрямоване на вироблення спільного підходу щодо розв'язання головних проблем сучасності та зменшення/нівелювання примусів міжнародної системи; 2) у взаємодіях між Індією та КНР превалюватимуть елементи конфронтаційності та супротивництва; 3) на фоні поступового вирішення двосторонніх проблем Індія та Китай перебуватимуть у відносинах „здорової конкуренції”- ситуативного партнерства, при цьому вдаючись до консолідованих дій у міжнародних та регіональних питаннях за умови спільності їхніх інтересів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, програми Інституту міжнародних відносин „Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи” (номер держреєстрації №06БФ048-01). Дослідження виконане згідно з науковою програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин”.

Наукове завдання, яке вирішує автор, полягає у визначенні принципових засад і особливостей динаміки міждержавних взаємин Республіки Індія й КНР як зростаючих „центрів сили” в площині національної й регіональної безпеки. В рамках дисертаційного дослідження продемонстровано характер впливу міжнародного середовища на зміст та трансформацію індійсько-китайських відносин у сфері безпеки та зворотній вплив відносин між Індією та КНР на геополітичну ситуацію в азійському регіоні.

Об'єктом дослідження є індійсько-китайські відносини у постбіполярний період.

Предметом дослідження виступає безпековий вимір індійсько-китайських відносин.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в з'ясуванні головних протиріч індійсько-китайських відносин, які становлять загрозу національній безпеці Індії та КНР відповідно.

Відповідно до сформульованої мети визначено головні завдання дослідження:

1. визначити концептуально-теоретичні підходи щодо аналізу безпекового виміру індійсько-китайських відносин;

2. визначити роль та місце Індії та КНР в адаптованих безпеково-концептуальних підходах одна одної в постбіполярний період;

3. з'ясувати головні аспекти військової та ядерної політики Індії та КНР в контексті забезпечення національної безпеки Республіки Індії;

4. дослідити вплив прикордонної та тибетської проблем на збалансування безпекового середовища обох держав;

5. визначити головні проблемні питання зіткнень індійських та китайських безпекових інтересів в Південній Азії;

6. встановити основні параметри безпекової політики Індії та КНР в регіоні Південно-Східної Азії.

Методологія дослідження. До загальної методології дослідження, яка використовувалась при написанні дисертації, слід віднести загальнонаукові методи, а саме: гносеологічний, історико-філософський, структурно-функціональний, хронологічний, історико-генетичний, історико-компаративний методи дослідження. Хронологічний метод (опис явищ і подій в часовій послідовності) та історико-генетичний (встановлення генетичних зв'язків між подіями та явищами, що відбуваються) дають можливість простежити динаміку розвитку зовнішньополітичних курсів Індії та Китаю в постбіполярний період у зв'язку зі зміною міжнародної обстановки.

В дослідженні використовується системний підхід, оскільки Індія та Китай є центральними елементами регіональних систем - в даному випадку Південної Азії та Південно-Східної Азії, на більш високому рівні - азійської системи міжнародних відносин, і на найвищому рівні одним з головних (Китай) та потенційно головних (Індія) елементів міжнародної системи. Системний аналіз пояснює відносини Індії та КНР в контексті програмування їхньої зовнішньої політики існуючою регіональною/міжнародною системою, яка виступає зовнішнім середовищем по відношенню до системи індійсько-китайських відносин.

Геополітичний аналіз застосовується для визначення різних підходів індійського та китайського керівництва щодо просторової організації регіону, а, отже, щодо відповідної проекції сили обома державами в найближчому оточенні. В свою чергу, це допомогло встановити взаємонакладання „природних” сфер впливу Індії та Китаю, що є вагомим конфліктогенним чинником у двосторонніх відносинах між ними.

Серед прикладних методів дослідження варто також зазначити екстраполяцію та аналіз тенденцій. Метод екстраполяції дозволив перенести окремі характеристики відносин Китаю з південно-східними азійськими країнами на індійсько-китайські відносини за умови схожості/відповідності системних параметрів відносин між країнами в першому і другому випадках. Аналіз тенденцій на основі врахування наявного відношення між причинами та наслідками дозволяє в коротко- та середньостроковій перспективі змалювати найбільш вірогідні варіанти індійсько-китайських відносин за умови відсутності значних змін чи коливань в сукупності системних факторів, які визначають їх якісний стан.

Використаний в дисертації компаративний метод аналізу дозволяє з'ясувати зміст трансформації індійських та китайських зовнішньополітичних концепцій, а також місце Індії та КНР в регіональних азійських підсистемах через порівняння потужності, впливовості, рівня та інтенсивності взаємодій Індії та Китаю з третіми країнами (Південної Азії, Південно-Східної Азії, США тощо). Застосування івент-аналізу та критичне осмислення тексту при роботі з документальними джерелами - матеріалами МЗС Індії та КНР, офіційними заявами лідерів обох країн, міждержавними угодами тощо - зумовлюють наукову об'єктивність та достовірності результатів дослідження.

Хронологічні рамки охоплюють період кінця 80-х років XX століття до кінця 2006 - початку 2007 року. Такий вибір хронології пояснюється тим, що концептуальні зміни зовнішньої політики обох держав вагомим чином зумовлені трансформацією геополітичної ситуації у світі. Верхня часова межа дослідження обґрунтовується тим, що до 2006 року були закладені та розвинуті якісно нові коротко - та середньострокові тенденції у двосторонніх відносинах між Індією та КНР, серед яких: проголошення на офіційному рівні стратегічного партнерства між державами, замороження питання ядерного статусу Індії у двосторонніх відносинах та перетворення взаємодії між КНР та АСЕАН на фактор регіоноутворення з визначенням ролі Індії як потенційного додаткового контрбалансиру китайській експансії в Південно-Східній Азії.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому вперше в українській політичній науці комплексно й у компаративному аспекті розглядаються військово-політичні, регіональні й економічні відносини Індії та Китаю в контексті впливу конфліктогенного потенціалу на взаємини між ними, а також на „зростаючий” статус обох держав у міжнародній системі.

У межах здійсненого автором дослідження було отримано такі результати, що мають наукову новизну:

1) з'ясовано, що окремі соціокультурні комплекси самосприйняття Республіки Індія й КНР справляють суттєвий вплив на зовнішню політику обох держав, визначаючи, таким чином, взаємне місце у власних зовнішньополітичних конструкціях;

2) висунуто тезу, що міжнародно-політичні дії КНР, які можуть розглядатися офіційним Делі в якості супротивних здобуттю Індією статусу глобальної держави, сприймаються останньою як загроза національній безпеці;

3) доведено, що визначальний вплив на безпекове сприйняття Китайською Народною Республікою Республіки Індія справляє світосистемне бачення офіційного Пекіна, в рамках якого південно-західний сусід розглядається як периферійна держава, що стимулює, таким чином, апріорне превалювання національних інтересів Китаю над індійськими й суттєво гальмує вирішення двосторонніх територіальних суперечностей;

4) типологізовано варіанти „управління зростаючою державою”, які взаємно застосовуються Індією й КНР, серед яких превалюють балансування (з боку КНР - зростання її присутності в південноазійському регіоні, з боку Індії - нарощування стратегічного співробітництва Делі з офіційними Вашингтоном і Токіо), стримування + залучення (стримування: з боку КНР - співробітництво з Пакистаном та М'янмою, невизнання Пекіном ядерного статусу Індії, ув'язування вирішення прикордонної проблеми з тибетським питанням та індійсько-американським співробітництвом; взаємне залучення проявляється у зростанні економічного співробітництва між двома країнами з одночасним відкладенням вирішення найбільш гострих двосторонніх проблем) та „сайдінг” (зближення позицій обох держав щодо актуальних проблем міжнародних відносин).

5) визначено, що індійсько-китайські відносини мають двовимірний характер: в той час як на двосторонньому рівні спостерігається тенденція зниження конфліктності щодо таких традиційних суперечностей як прикордонна, ядерна, тибетська проблеми, на регіональному рівні посилюється конкуренція безпекових інтересів Індії та КНР, зумовлена, зокрема, прагненням обох держав розширити свою сферу впливу в Південній та Південно-Східній Азії;

6) виявлено, що в процесі реалізації своєї концепції світового домінування США змушені враховувати можливості КНР забезпечити власну домінуючу роль серед країн, що розвиваються, та прагнення Індії посісти провідне місце у регіональній системі міжнародних відносин АТР.

Наукове та практичне значення результатів дисертаційного дослідження випливає з актуальності та наукової новизни дослідження. Положення та висновки дослідження можуть бути використаними у рамках навчального процесу у вищих навчальних закладах України при підготовці підручників, посібників та методичних рекомендацій, а також при викладанні таких навчальних курсів: „Зовнішня політика країн Азії”, „Міжнародні системи та глобальний розвиток”, „Міжнародні відносини та світова політика”, „Міжнародна та європейська безпека”, „Проблема нерозповсюдження зброї масового знищення”, „Ядерна політика та роззброєння”, „Релігійний фактор в міжнародних відносинах”, „Військово-політичні проблеми у міжнародних відносинах”, „Сучасні тенденції міжнародних відносин”, „Теорії цивілізацій”, „Націоналізм у світовій політиці”.

Окрім цього, висновки дисертаційного дослідження можуть використовуватись фахівцями Міністерства закордонних справ України та спеціалістами інших державних установ, науково-дослідницьких інститутів та центрів, які беруть участь у плануванні та здійсненні зовнішньої політики України в азійському регіоні.

Апробація результатів дисертації. Основні результати роботи пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на наукових конференціях, що проводились в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститутом сходознавства імені А. Кримського Національної академії наук України, Інститутом світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Всеукраїнською асоціацією індологів. Основні результати дисертаційного дослідження викладено в 7 наукових публікаціях (5 наукових статтях та 2 тезах виступу).

Дисертаційне дослідження загальним обсягом 248 сторінок складається зі вступу, трьох розділів і восьми підрозділів, висновків, списку використаних джерел зі 342 найменувань на 36 сторінках.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв'язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - „Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження” - обґрунтовано концептуальні засади дослідження, наведено огляд джерельної бази, присвяченої тематиці індійсько-китайських відносин, з'ясовано стан наукової розробки проблеми в українській та зарубіжній політичній науці.

Теоретичним підґрунтям наукового дослідження є теорія „управління зростаючою державою”. Зростання Індії та КНР зумовлюється не тільки нарощуванням їхньої всебічної потужності, а й прагненням обох держав „конвертувати” свій потенціал у підвищення статусу в міжнародній системі. Водночас, наявність двосторонніх безпекових протиріч при спільності нетрадиційних загроз та співпадінні поглядів на існуючий міжнародний порядок призводить до застосування різних видів політики „управління” Індією та КНР по відношенню одна до одної. В цьому контексті автор використовує термін „управління” в значенні здійснення цілеспрямованого впливу на „зростаючу” державу з метою направляти, нейтралізовувати або блокувати її дії задля отримання бажаних результатів.

Діапазон видів „управління” в індійсько-китайських відносинах коливається від стримування та балансування аж до залучення та сайдінгу (siding). Зважаючи на входження всього Азіатсько-Тихоокеанського регіону до зони „базової периферії” КНР, китайська політика балансування та стримування по відношенню до Індії спрямована на створення сприятливого для Пекіна балансу сил в Південній та Південно-Східній Азії, а також на недопущення беззаперечного регіонального лідерства Делі та обмеження його впливу рамками Південної Азії. Водночас Індія може вдаватись до політики „асиметричного стримування та балансування” за рахунок використання тибетського питання, демонстрації ядерного потенціалу, нарощування співробітництва в оборонній сфері з США, Японією, країнами АСЕАН тощо.

Взаємодія Індії та КНР в економіці, протидії нетрадиційним загрозам, спільне відстоювання подібних позицій з ряду міжнародних питань (несприйняття однополярності/гегемонізму США, обопільна зацікавленість у зміцненні міжнародних інститутів співробітництва, прагнення „позитивної” глобалізації) є прикладом як взаємного залучення, так і прикладом сайдінгу (тобто узгодження та об'єднання зі зростаючою державою зусиль та дій в ключових економічних, політичних і безпекових питаннях за одночасного утримання від створення з нею союзів).

В якості джерельної бази дослідження в дисертації використовуються офіційні документи Індії та КНР, АСЕАН, США, Пакистану, виступи, доповіді та статті офіційних осіб, тексти міжнародних, міждержавних угод, учасником яких є Індія та КНР. Ці документи містять цінний фактичний матеріал, що дає можливість проаналізувати особливості та динаміку розвитку індійсько-китайських відносин у сфері безпеки, в тому числі в рамках регіональних взаємодій з країнами Південної та Південно-Східної Азії.

Тема індійсько-китайських відносин займає особливе місце в індійській історіографії. Можна виокремити дві суттєві риси „китайської” тематики в Індії: 1) різноплановість оцінок значення Китаю в зовнішній та безпековій політиці Делі; 2) загальна тенденція трансформації таких оцінок від „Китай - колишній ворог, контрпартнер” до „Китай - стратегічний партнер-суперник”. Серед найбільш відомих дослідників даного питання варто зазначити Ранганатхана С.В., Вінода В.С., Челані Б., Діксіта Дж. Н., Дамодарана А.К, Сінгха Дж., Капілу С., Гуджрала І., Датта В.П та інших. Особливе місце в дослідженні індійсько-китайської проблематики посідають монографія С.В. та Вінода В.С. „Індія та Китай: шлях попереду після „війни Мао проти Індії”, а також колективні монографії „Забезпечення майбутнього Індії у новому тисячолітті” та „Зовнішні зносини: транскордонні відносини”.

До російської історіографії належать праці таких дослідників як Шаумян Т., Бєлокреницький В., Москаленко В., Кузнєцов В., Ганковський Ю., Куценков А., Юрлов Ф., Баранов С., Лєбєдєва Н., Остроухов О., Саліцький А., Лунєв С., Міхєєв В., Кліменко А. та інші. Для російської історіографії характерний зважений та збалансований підхід до оцінювання індійсько-китайських відносин, а також врахування цивілізаційних факторів внутрішньополітичного розвитку та зовнішньополітичної поведінки Індії та КНР. Це пояснюється стратегічністю відносин Росії як з Китаєм, так і з Індією, а також традиційною увагою російської науки до релігійно-цивілізаційних надбудов країн Сходу та демонстрацією їх культурно-структурної несхожості порівняно з західними країнами. Серед робіт російських авторів найбільшу цінність мають збірники матеріалів наукових конференцій „Індія: досягнення і проблеми” та „Індія в глобальній політиці: зовнішні і внутрішні аспекти”, а також колективні монографії „Південна Азія в світовій політиці” „Китай в світовій політиці”, „Китай: загрози, ризики, виклики розвитку” та інші.

Характерною рисою західної, насамперед американської історіографії, є сприйняття Китаю в якості найбільш реального суперника США в середньостроковій перспективі, який здатен кинути виклик існуючому „американському” міжнародному порядку. Таким чином, інтерес американських дослідників полягає у відстеженні зростання Китаю та Індії, причому остання розглядається як один з головних фортпостів в американській стратегії „стримування Китаю” або в контексті недопущення об'єднання Делі з Пекіном. Тенденції зовнішньої політики Індії в коротко- та середньостроковій перспективі, включаючи її азійсько-китайський аспект відображені в монографії Коена С. „Індія: зростаюча держава”.

В дослідженнях китайських науковців Індія найчастіше розглядається як нерівноправний партнер Китаю (нижчий за рангом), який входить до зони китайської периферії, а, отже в певній мірі є об'єктом китайських стратегій «стабілізації периферії» та добросусідства. Китайська історіографія представлена працями Ганченя Чж., Куня Чж., Гуанченга В., Хунвея Чж., Байцзя Чж., Цзунцзе Ж. та іншими.

В українській історіографії, на фоні значної кількості робіт, присвячених зовнішній політиці Індії та КНР в цілому, проблематика індійсько-китайських відносин поки що досліджена недостатньо. Серед тих, хто безпосередньо займався вивченням окремих аспектів цього питання можна назвати Лукаш О.І., Ігнатьєва П.М., Кобзаренка А.М., Горобця І.В., Сєднєва В., Коміренка І.Д., Борділовську О.А. тощо. Серед праць Лукаш О.І. слід відзначити статтю „Індія і Китай у глобальних процесах сучасності і Україна”, а також розділи „Результати модернізації та особливості соціально-економічного розвитку Індії наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.” та „Регіональна політика Індії в контексті нових тенденцій в Південній Азії” в книзі „Мусульмансько-афроазійська та Індійсько-південноазіатська цивілізації”. В цих роботах автор приходить до висновку про можливість формування так званої «азіатської моделі» глобалізму, яка починає відчутно впливати на «старий, західний» глобалізм, таким чином корегуючи і видозмінюючи останній. Серед інших робіт українських авторів потрібно назвати навчальний посібник Борділовської О.А. „Незалежна Республіка Індія: у пошуках власного шляху”, дисертаційне дослідження Кобзаренка А. „Безпекова політика Індії в Південній Азії (1989-2004)”, публікації Ігнатьєва П. „Індія та Китай у ХХІ столітті: противники чи партнери”, „Слон” і „дракон” в азіатській грі” та інші.

Теоретичним підґрунтям для здійснення дисертаційного дослідження стали також праці українського науковця Коппель О.А. „Перська Затока: проблема безпеки у 80-ті - 90-ті роки” і „Міжнародні системи та глобальний розвиток”. У цих роботах розкрито концептуальні основи понять національна та регіональна безпека, в тому числі її геополітичні та військові аспекти, центри сили, взаємозв'язок між регіональною безпекою та національними інтересами держав, вплив зовнішнього та внутрішнього середовища на зовнішньополітичну поведінку держави, стратегії глобальних взаємодій тощо. Простежено значення релігійного та цивілізаційного фактору у міжнародних відносинах та розглянуто характеристики китайсько-конфуціанського та індо-буддійсько-мусульманського культурно-цивілізаційних блоків, особливості регіональних релігійних систем Південного, Східного та Південно-Східного макрорегіонів, до яких відповідно належать Індія, Китай та країни АСЕАН.

У другому розділі - „Конфліктогенний потенціал індійсько-китайських відносин” розглянуто основні протиріччя двостороннього характеру між Індією та КНР: нарощування військової потужності обома державами, ядерна політика Індії, прикордонна та тибетська проблеми. У розділі простежується еволюція та адаптація концептуальних підходів обох держав щодо оцінювання одна одної, зумовлена трансформацією системи міжнародних відносин часів холодної війни, запровадженням Китаєм політики відкритості та добросусідства, проведенням реформаторського курсу Р.Ганді та його наступників, що сприяє нормалізації індійсько-китайських відносин. Водночас, обґрунтовується, що соціокультурні комплекси індо- та китаєценризму, одночасне входження Південної Азії до китайської периферії і індійського „свадешу” (південноазійський аналог доктрини Монро), заперечення Китаєм статусу Індії в якості однопорядкового партнера, а отже, несприйняття Пекіном виходу Делі „за свої межі” призводить до здійснення Китаєм політики обмеження/стримування Індії рамками Південної Азії.

Значне переважання китайського військово-стратегічного потенціалу над індійським, реалізація КНР принципу оборонної доцільності, який ув'язує військове будівництво Китаю з ситуацією в АТР, військова модернізація КНР за умови невирішеності територіального питання та спорадичних сутичок між індійськими та китайським військовими в прикордонній зоні автоматично розцінюється індійським керівництвом як потенційна загроза з боку КНР. Тривалий час індійська оборонна доктрина передбачала можливість одночасного ведення „полуторних” війн - з Китаєм та Пакистаном. Водночас, оцінка Індією „агресивності” та „експансіонізму” китайської зовнішньої є до певної міри перебільшеною, що пояснюється недостатньою транспарентністю Китаю у питаннях військового будівництва. З метою подолання взаємної недовіри та налагодження контактів між індійською та китайською сторонами у сфері безпеки була запроваджена військова дипломатія, а також оборонний діалог між країнами.

Автором доводиться, що ядерна зброя стала для Індії засобом вирівнювання силового дисбалансу в регіоні щодо Китаю і Пакистану та інструментом досягнення бажаного військово-психологічного та політичного паритету з Китаєм, який претендує на ексклюзивну роль у вирішенні азійських проблем. „Китайська загроза” була названа в якості важливої причини здійснення Індією ядерних випробувань в 1998 році, що відразу ж викликало певне замороження індійсько-китайських відносин. Продемонстровано, що зменшення антикитайської риторики, оборонний характер ядерних доктрин обох держав, чітка позиція Делі щодо невідмови від ядерної зброї, розбудова заходів довіри між сторонами дали змогу нормалізувати двосторонні відносини. Водночас, напівофіційна ініціатива міністра закордонних справ Індії 2004 року щодо розробки спільної ядерної доктрини між Індією, Китаєм та Пакистаном є спробою Делі легітимізувати свій ядерний статус.

В результаті дослідження з'ясовано, що протягом останнього десятиліття ситуація на індійсько-китайському кордоні залишається „майже мирною”, хоча й трапляються спорадичні сутички на кордоні. Протягом досліджуваного періоду сторони активно вдавались до широкого спектру заходів довіри в зоні кордону, що було закріплено у відповідних двосторонніх угодах. Визначено, що хоча Китай готовий погодитись на закріплення існуючої ситуації на кордоні (спірна територія Аруначал-Прадеша і Ассама залишається за Індією, а частина території Ладакху, по якій проходить китайська дорога між Тибетом та Синьцзянем залишається за КНР), проте такий варіант є важко прийнятним для індійського керівництва.

Тибетська проблема завжди синхронізувалась із загальним станом відносин між двома країнами, а іноді і сама виступала причиною чергової напруженості між ними. В розділі викладено політичні та військово-стратегічні інтереси обох сторін в розрізі тибетського питання. На офіційному рівні позиція Делі полягає у визнанні автономії Тибетського автономного району та недопущенні політичної діяльності Далай-лами і тибетської меншини на території Індії. Водночас, на індійській території тибетці мають ряд політичних інституцій, в тому числі Центральну тибетську адміністрацію, Асамблею представників тибетського народу, Тибетську вищу комісію правосуддя тощо. Окрім цього, підтримка Делі демократичних прав та свобод населення Тибету розглядається КНР в якості асиметричного тиску на китайську сторону та втручання у внутрішні справи. Разом з цим, покращення двосторонніх відносин призводить до появи в Індії настроїв щодо повернення Далай-лами та його оточення до Тибету, що може призвести до зникнення головного подразника в індійсько-китайських відносинах та прискорити вирішення прикордонного питання.

У третьому розділі „Регіональний контекст розвитку індійсько-китайських відносин у сфері безпеки” зазначається, що характерною спільною рисою регіональної політики Індії та Китаю є те, що вони розглядають найближче оточення (особливо країн-сусідів Південної та Південно-Східної Азії) не просто в якості свого зовнішнього середовища, а в якості продовження свого внутрішньобезпекового простору. Окрім власне міркувань безпеки, домінування в сусідніх країнах розцінюється Індією та Китаєм як необхідна передумова для переростання з регіонального на міжнародний рівень. Розглядається вплив співробітництва між КНР та Пакистаном у військово-ядерній сфері на стан національної безпеки Індії. Підтримка КНР Пакистану сприяла несхильності пакистанського керівництва до вирішення кашмірського проблеми, а й отже, опосередковано перешкоджала становленню Індії в якості зростаючого конкурентного для Китаю центру сили в Азії. Проте останнім часом спостерігається відхід Пекіна від безумовної підтримки Ісламабада та збільшення впливу США на зовнішньополітичний курс Пакистану.

В розділі наголошується, що патерналістський підхід та протекціоністська політика Індії, насамперед, щодо малих країн Південної Азії призвели до спроб останніх залучити КНР в якості потенційного балансиру індійському домінуванню. Лише у 90-х в регіональній політиці Індії з'являються елементи конструктивного прагматизму (зокрема, прийняття доктрини Гуджрала) з метою покращення відносин з південноазійськими країнами та зменшення китайської присутності в регіоні.

Відзначається, що в основі безпекової конструкції індійсько-непальських відносин та індійсько-бутанських відносин інерційно зберігається вагома антикитайська складова, тим чи іншим чином присутня в ряді двосторонніх договорів між сторонами. В регіональному контексті значну загрозу для Індії в досліджуваний період становила громадянська війна між маоїстами та монархією в Непалі 1996-2006 років. Повстанський рух маоїстів від самого початку мав антиіндійський характер, що підкріплювався традиційними звинуваченнями Індії в регіональному гегемонізмі та орієнтацією на Китай. У зв'язку з цим серед індійського керівництва з'явилися побоювання щодо потрапляння Непалу в сферу впливу Китаю, що зумовило б ліквідацію важливого буферного простору між Індією і Китаєм. Однак такий сценарій подій не справдився і на сьогодні Індія об'єктивно здійснює більший вплив на розвиток ситуації в Непалі, ніж КНР.

Невирішеність прикордонного питання між Бутаном та КНР також становить значний виклик для регіональної безпеки Індії. Хоча в 1998 році між Бутаном та Китаєм була підписана тимчасова угода щодо підтримки миру та спокою на кордоні, продовжує зберігатись китайська діяльність на спірних ділянках кордону, що згідно з домовленостями між Індією та Бутаном є предметом взаємних двосторонніх консультацій.

Автором розглядається значення Південно-Східної Азії з точки зору геополітичних та безпекових інтересів Індії та Китаю. Особлива увага звертається на форми співробітництва Індії та КНР у сфері безпеки з країнами АСЕАН. Зроблено висновок про двоїстий характер політики країн АСЕАН по відношенню до Китаю - просування економічної взаємодії з одночасним обережним ставленням до китайської військово-політичної розбудови. Така політика визначає потенційну роль Індії як додаткового балансиру щодо зростаючого впливу КНР у регіоні.

В цілому, безпекове співробітництво Індії з АСЕАН на сьогодні не є ускладненим серйозними протиріччями у порівнянні з китайсько-асеанівськими територіальними суперечками та загрозою китайської експансії. В окремих випадках це зумовлює вищий ступінь взаємодій по лінії Індія-АСЕАН у порівнянні з форматом Китай-АСЕАН.

Висновки

В результаті проведеного дослідження автор дійшов наступних висновків:

1. Для індійсько-китайських відносин характерне тяжіння до „китаєцентричності”. Нарощування різних компонентів сили Індією та КНР (економічних, військових, політичних, „м'якої сили”) у постбіполярний період позначається на зміні їх статусу та збільшенні впливу на міжнародній арені. Тому на сьогодні Індію та Китай найчастіше характеризують терміном „зростаюча держава в значенні сили/потужності” (emerging/rising power). Зазначені фактори дають змогу розглядати індійсько-китайську проблематику в рамках теорії „управління зростаючою державою” (management of an emerging/rising power), яка в певній мірі є „дочірньо-прикладною” по відношенню до теорії „переходу сили” (power transition theory). Особливість безпекової взаємодії між Індією та Китаєм полягає в тому, що „управління зростаючою силою” не є прерогативою лише однієї зі сторін відносин - й Індія, і Китай вдаються до різних комбінацій „управління” відносно один одного. На думку автора, в індійсько-китайських відносинах домінують такі види політики „управління” як балансування, стримування+залучення та сайдінг (siding), які проявляються в наступному:

a) балансування - прагнення Індії реалізовувати в Південній Азії модель гегемоністичної стабільності нівелюється зовнішнім балансуванням за рахунок розбудови КНР військового потенціалу та зростання присутності Китаю у регіоні.

b) Стримування - у більш широкому контексті китайсько-пакистанське балансування, створення навколо Індії кола залежних від Китаю у військово-технічному плані держав, розбудова військо-морських баз КНР в Пакистані та М'янмі, невизнання Пекіном ядерного статусу Індії, ув'язування вирішення прикордонної проблеми з тибетським питанням та індійсько-американським співробітництвом розглядається індійською стороною як прояв політики стримування Китаєм зростаючої потужності Індії за рахунок її „замкнення” в межах південноазійського регіону. Водночас, нарощування стратегічного співробітництва Делі з Вашингтоном та Японією, участь у багатосторонніх механізмах взаємодії в Азії (Східноазійський самміт) є симетричним засобом балансування та потенційним засобом стримування КНР з боку Індії.

c) Взаємне залучення сторін - проявляється, насамперед, в зростанні економічного співробітництва між двома країнами з одночасним відкладенням вирішення найбільш гострих двосторонніх проблем (наприклад, прикордонної). Хоча на сьогодні рівень економічної залежності країн є незначним (особливе в контексті місця Індії в зовнішній торгівлі КНР), однак у разі збереження нинішніх тенденцій економічна взаємозалежність визначатиме „межі” погіршення двосторонніх відносин. Ще одним з варіантів залучення Китаю з боку Індії є визнання Делі „китайського”, а не „тибетського” варіанту автономії Тибету та обмеження політичної діяльності тибетського уряду у вигнанні. Однак, за певних обставин, саме тибетське питання може стати засобом асиметричного стримування Індією Китаю.

d) Сайдінг (siding) - зближення позицій обох держав щодо актуальних проблем міжнародних відносин, включаючи питання застосування сили, невтручання у внутрішні справи; координація зусиль обох країн щодо подолання нетрадиційних загроз - тероризму, піратства тощо.

2. Зовнішня політика Індії та КНР зазнала суттєвої корекції на межі переходу в постбіполярну епоху. Водночас, якщо зміна змісту зовнішньої політики Індії здебільшого обумовлювалась зовнішніми чинниками (закінченням холодної війни, трансформацією налагодженої системи „стримувань і противаг”, розпадом СРСР - головного балансиру „китайського фактору”), то поштовхом для еволюції зовнішньополітичних настанов КНР стала необхідність забезпечення стабільного і сприятливого міжнародного середовища для започаткованих на той час внутрішніх реформ, завершення об'єднання Китаю, в тому числі задля збереження внутрішньої легітимності влади Комуністичної партії Китаю. Таким чином, динаміка індійсько-китайських відносин в певній мірі синхронізувалась з трансформацією системи міжнародних відносин післявоєнного періоду, і, відповідно, закінчення холодної війни та зміни у стратегічному мисленні КНР мали позитивний вплив на їх розбудову.

Проведення Китаєм політики „добросусідства” щодо Індії, зменшення категоричності індійського керівництва по відношенню до КНР, збіг поглядів обох держав на багатополярность, схоже сприйняття глобалізації, спільність нетрадиційних загроз дозволили покращити двосторонні відносини. Зростаюча відкритість Китаю світові та активізація контактів між Делі та Пекіном на всіх рівнях, досягнення Індії в різних сферах (насамперед, інформаційній) поступово призводить до подальшої деміфологізації та прагматизації індійсько-китайських взаємодій. Однак, інерція мислення як політичних еліт, так і суспільних мас, існування в обох країнах соціокультурних надбудов „індо- та китаєцентризму” ускладнює вирішення наявних індійсько-китайських протиріч.

Конфлікт індо- та китаєцентризму посилюється як взаємонакладанням сфер впливу Делі та Пекіна, так і далеко непровідним місцем Індії в зовнішній стратегії КНР. Згідно з китайськими зовнішньополітичними концепціями Індія є сусідньою країною, що належить до периферії. Звідси випливає два висновки: з одного боку, Індія як периферійна країна, не є симетричною по відношенню до Китаю за сумою показників сили („power and capabilities”), з іншого боку - Китай активно дотримується концепції „стабілізації периферії”, що в його розумінні є необхідною передумовою для його мирного зростання як центру сили.

Вихід КНР за „межі своїх кордонів” з паралельним збільшенням географічного ареалу китайської проекції сили часто розцінюється Делі як намагання Пекіна не допустити подібне зростання самої Індії. Таким чином, безпековий вимір індійсько-китайських відносин розглядається не тільки в контексті двосторонніх та регіональних симетричних та асиметричних загроз, а й крізь призму врахування стратегічно-великодержавницьких інтересів Індією та Китаєм по відношенню один до одного.

Переважання КНР за показниками сукупної національної потужності зумовлює аналіз безпекових відносин Індії та Китаю крізь призму китайського впливу на індійську національну безпеку (як внутрішню, так і зовнішню). Однак останнім часом звертає на себе увагу потенційний виклик для Китаю з боку Індії, що уможливлює розігрування „індійської” карти проти зростаючого регіонального впливу Китаю з боку інших держав світу, насамперед США.

3. Кількісне та якісне переважання китайських військових сил над індійськими донедавна автоматично сприймалось індійською стороною як загроза її національній безпеці. Однак з посиленням транспарентності у двосторонніх відносинах та їх деідеологізацією індійська сторона намагається більше враховувати реальні наміри Пекіна, а не його переважаючу військову потужність, що дозволяє Делі перевести дану загрозу в категорію „виклику”.

Хоча військове будівництво КНР на даному етапі підпорядковане пріоритетній задачі економічного посилення Китаю, в останні роки раніше заявлений Китаєм принцип узгодженого розвитку військової і цивільної сфер насправді порушується. Це пояснюється переходом Пекіна від задач забезпечення міжнародних умов розвитку реформ до активної участі в створенні нової архітектури міжнародної безпеки та „несприятливим” для нього характером безпекового середовища Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Дана тенденція проявляється у випереджаючих (порівняно з економікою) темпах збільшення військових витрат.

Нарощування та модернізація військових потужностей Китаю в певній мірі має „рикошетний ефект” у вигляді посилення військового будівництва та модернізації озброєнь Індії, що в свою чергу призводить до переозброєння Пакистану і створення гонки озброєнь в Південній Азії в цілому. Зважаючи на авантюризм Ісламабада, це, фактично, означає дестабілізацію китайської периферії, що, становить вже певну загрозу для національної безпеки самої КНР.

На сьогодні ризик виникнення силового протистояння між Індією та Китаєм є незначним - в реальності військова конфронтація може носити лише обмежений характер і виникнути, найвірогідніше, у разі розширення масштабу спорадичних сутичок на кордоні, що трапляються час від часу. Водночас, серйозність ставлення Індії до військової потужності КНР обумовлюється оцінюванням Китаю в якості потенційного стратегічного супротивника/конкурента в Азії у довгостроковій перспективі.

Позитивній динаміці індійсько-китайських відносин в безпековому плані сприяла поява так званої військової дипломатії КНР, центральним елементом якої є заходи зміцнення довіри між обома країнам, включаючи обмін військовою інформацією, проведення спільних військових маневрів та запровадження щорічного оборонного діалогу між країнами.

Водночас здійснення Індією ядерних вибухів в 1998 році з точки зору „китайського” фактору обумовлювалось такими причинами як: міркування щодо вирівнювання силового, в тому числі ядерного, дисбалансу в регіоні, необхідність демонстрації сили по відношенню до Пекіна та Ісламабада, „державно-престижні” прагнення Індії підвищити свій статус на міжнародній арені. Хоча Китай все ще обґрунтовує проведення ядерних випробувань Індії „гегемоністичною” мотивацією, на сьогодні на фоні покращення відносин між державами відбулось „замороження” цього питання у двосторонньому діалозі, що в свою чергу зумовлює більш зважений підхід Китаю до всього комплексу індійсько-китайських проблем. Разом з цим, змінений формат двосторонніх відносин не відміняє значення ядерної зброї для Індії як засобу стратегічного стримування та військово-політичного тиску на Китай.

Виходячи з того, що ядерні програми Індії та КНР мають оборонний характер, які базуються на концепціях „мінімального ядерного стримування”, країни не становлять одна для одної безпосередньої ядерної загрози. Однак ядерна загроза для обох країн має регіональний вимір: у випадку конфронтації між Індією та Пакистаном існує ризик переростання конвенційного конфлікту між цими державами у ядерний. Водночас „тестові” ініціативи Індії щодо розробки спільної ядерної доктрини між Індією, Китаєм та Пакистаном є не тільки одним з варіантів пошуку легалізації ядерного статусу Індії, але й демонструють прагнення Делі брати на себе все більш активну функцію упорядкування безпекового середовища в азійському регіоні.

4. Існування прикордонної суперечки між двома державами пояснюється, насамперед, сприйняттям Китаєм існуючого кордону з Індією як результату експансіоністської політики британського імперіалізму та відсутністю чіткої демаркованої лінії на окремих ділянках кордону внаслідок складного рельєфу місцевості. В перспективі, вирішення прикордонного питання можливе на основі компромісного „пакетного” принципу, тобто формального підтвердження існуючого стану речей, який обстоює китайська сторона. Китай визнає кордон закріплений в 1914 році угодою між адміністрацією Британської Індії та владою Тибету (так звану „лінію Макмагона”) в східному секторі китайсько-індійського кордону (де 90 тис. км2 спірної території Аруначал-Прадеша і Ассама залишається в такому випадку за Індією) в обмін на визнання Індією в якості державного кордону лінії фактичного контролю в західному секторі (де 34 тис. км2 території Ладакху повинні відійти Китаю).

Виходячи з реальної ситуації і особливо непоступливості індійської сторони, Індія та Китай на сьогодні зацікавлені в якнайдовшому збереженні статус-кво, тобто фактичному заморожуванні остаточної демаркації індійсько-китайського кордону. Це особливо стосується Індії, яка повинна обґрунтувати перед населенням „втрату” Ладакху. Конструктивним елементом у співпраці обох держав щодо вирішення прикордонного питання є існуючі зобов'язання сторін не використовувати збройні сили одна проти одної та запровадження низки заходів зміцнення взаємної довіри. Таким чином, тверезе оцінювання ситуації керівництвом обох країн та затверджені заходи довіри вздовж лінії фактичного контролю хоча не дають 100% гарантії „незворотності” процесу врегулювання прикордонної проблеми, але у разі виникнення військових зіткнень вони, скоріш за все, будуть мати дисперсійно-локальний характер.

Паралельно з цим, конфліктогенним чинником є те, що вирішення прикордонної проблеми фактично ув'язується Пекіном з тибетським питанням та його оцінкою зовнішньополітичної діяльності Індії - у разі, якщо нарощування індійсько-американських відносин розглядатиметься китайською владою як прояв стримування КНР, перспективи врегулювання прикордонної проблеми будуть значно ускладнені/перенесені на віддалений термін.

За часів холодної війни тибетська проблема була причиною „симетричного” втручання Китаю у внутрішні справи Індії, в тому числі за рахунок підтримки її внутрішніх сепаратистсько-екстремістських рухів. Офіційна ж позиція Індії з тибетського питання є незмінною: вона полягає у визнанні Тибетського автономного району в складі КНР та забороні політичної діяльності релігійних тибетських лідерів, які перебувають на її території. Однак поза офіційним контекстом спостерігається певна двоїстість Делі щодо тибетського питання, що окрім безпекових міркувань пояснюється прагненням Делі зберегти тибетський фактор в якості „контрреакції”/ асиметричного важелю впливу на китайську сторону.

Значним подразником для Пекіна є позиція Далай-лами та тибетського уряду у вигнанні, який прагне залучити Індію в якості третьої сторони китайсько-тибетських переговорів.з боку Пекіна існують побоювання, що у разі смерті Далай-лами та обрання його реінкарнованого наступника китайською владою в обхід традиційної релігійної процедури, індійський штат Хімачал-Прадеш (місцезнаходження резиденції Далай-лами) може стати одним з епіцентрів заворушень проти дій китайської влади.

У разі збереження тенденції зближення Делі та Пекіна відбуватиметься пожорсткішання курсу Делі на подальше обмеження політичної діяльності і пересування Далай-лами та його оточення - у зв'язку з цим підвищується імовірність вжиття Делі каральних заходів у разі організації тибетцями військових дій з території Індії. Водночас це не виключає підтримку Делі дотримання прав людини та збереження культурно-релігійної самобутності Тибету - за певних обставин це може розцінюватись китайською стороною як втручання у внутрішні справи КНР.

5. Антиіндійський елемент став одним з головних стовпів зближення між Пакистаном та Китаєм. Якщо спочатку Пекін розглядав китайсько-пакистанське співробітництво як своєрідну асиметричну відповідь на загрози з боку Індії, (насамперед, для КНР це прикордонна та тибетська проблеми), то пізніше - в якості засобу стримування та „обмеження” Індії рамками Південної Азії.

Найбільшу занепокоєність для Індії становить передача ядерних та ракетних технологій Пекіном Ісламабаду, що, нівелюючи значну перевагу Індії в звичайних збройних силах, зумовлює авантюристську поведінку Пакистану. Це не тільки підвищує ризик застосування ядерної зброї у випадку військової конфронтації Пакистану з Індією, а й гальмує реалізацію мирного процесу між ними.

На сьогодні конструктивним елементом взаємодії в трикутнику Індія-Пакистан-КНР є відхід Пекіна від однозначної підтримки Ісламабада в кашмірському конфлікті і зайняття ним відносно нейтральної позиції. Оптимальним варіантом вирішення кашмірської проблеми для Китаю є розподіл спірної території на три частини (індійську, пакистанську і китайську) по лінії фактичного контролю і укладання мирного договору між Індією та Пакистаном.

Зменшення розігрування „індійської карти” в китайсько-пакистанських відносинах пояснюється як покращенням індійсько-китайських відносин, так і прагненням Китаю самопозіціонуватись в ролі стабілізатора регіональної безпеки в Азії, що, в його розумінні, є необхідною умовою для сприйняття його в якості „свого” західними країнами. Таким чином, безпосереднє військове втручання Китаю на боці Пакистану у разі виникнення індійсько-пакистанського військового конфлікту є малоймовірним. Водночас, поліпшення індійсько-китайських відносин, на думку індійської сторони, недостатньо відображається у прагненні Пекіна приборкувати авантюристську поведінку свого пакистанського союзника, тому на сьогодні саме США є найважливішим зовнішнім фактором, який впливає на індо-пакистанські відносини.

Непал та Бутан стають прифронтовим буфером в зовнішній системі регіональної безпеки Південної Азії після вторгнення народно-визвольної армії КНР до Тибету в 1950 році. Виходячи з цього, в основі безпекової політики Індії та Китаю щодо Непалу містяться значні елементи інерційності, неадекватні сучасним реаліям. Чинні домовленості в сфері безпеки між Делі та Катманду, включаючи Договір про мир та дружбу 1950 року, ґрунтуються в основному на антикитайському чиннику. Відповідно, в силу історичного досвіду, Пекін сприймає Непал як платформу, з якої може вестись антикитайська діяльність тибетської меншини, що не сприятиме стабільності в Тибеті.

Водночас з початком покращення індійсько-китайських відносин наприкінці 80-х років значимість китайського чинника в безпековій взаємодії Індії з Непалом відчутно зменшується. Однак на зміну військовим загрозам з боку КНР приходить стратегічне суперництво між Індією та КНР за вплив в Непалі. В 90-х роках ХХ століття та на початку ХХІ століття головна загроза для Делі з боку гімалайського королівства була пов'язана з громадянською війною в Непалі між владою та маоїстськими повстанцями, що зумовило побоювання Індії щодо утворення можливого тандему комуністичного Китаю з маоїстським Непалом. Потенційна сателітизація Непалу Китаєм розцінюється індійською стороною як втрата Індією свого впливу в природному для неї ареалі домінування.

На сьогодні Індія об'єктивно зберігає більший вплив на перебіг ситуації в Непалі, включаючи її фактичне сприяння в укладанні угоди між непальськими маоїстами та політичними партіями Непалу, що в кінцевому рахунку призвело до офіційного закінчення громадянської війни в Непалі в листопаді 2006 року. Разом з цим, Пекін, визнавши непальських маоїстських повстанців в якості антиурядових сил та підтримавши непальського короля у протистоянні з ними, фактично дистанціонувався від втручання у внутрішні справи Непалу і звів свою участь в цій ситуації до рівня незначної військової допомоги офіційному Катманду.

Китайський фактор зумовив входження Бутану до „індійської безпекової парасольки”, яка являє собою поглиблений „непальський варіант”. На сьогодні геостратегічна цінність Бутану для Індії визначається невирішеним прикордонним спором гімалайського королівства з Китаєм. Особливе занепокоєння Індії викликає можливість появи КНР у стратегічній близькості до індійського Сілігурійського коридору у разі потенційного обміну територіями між Пекіном та Тхімпху. Сілігурійський коридор, обмежений з двох сторін Непалом та Бангладеш, пов'язує Індію з її північно-східними сепаратистськими штатами. Негативну реакцію Делі спричинює розбудова Китаєм інфраструктури, насамперед, доріг в прикордонних з ним бутанських районах, оскільки саме розвиток такого сценарію в індійській області Аксайчину (штат Джамму і Кашмір) призвів до захоплення КНР цієї частини індійської території. Окрім того, що формально захист Бутану є предметом індійсько-бутанських безпекових домовленостей, потенційний „програш” КНР бутанських територій є ще одним з тестових викликів на відповідність Індії статусу регіонального центру сили та правомірності її претензій на „зростання” до рівня ключового глобального актора.