Теоретико-методологічні засади вивчення проблем економічного співробітництва між Україною та країнами Перської затоки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА МІЖ УКРАЇНОЮ ТА КРАЇНАМИ ПЕРСЬКОЇ ЗАТОКИ

Зміст

економічний перський інвестиція торгівля

Вступ

1. Еволюція поглядів у світовій економічній думці на теоретичні засади міжнародної торгівлі та інвестицій

2. Історія зовнішньоторговельних зв'язків українських земель з країнами арабського Сходу

3. Інтеграційні процеси в регіоні Перської затоки

Висновки

Література

Вступ

Близькосхідний напрям зовнішньо- економічної політики України не лише має давню історію, а й є надзвичайно політично та економічно перспективним. Важливість поглиблення економічного та політичного співробітництва України з країнами Перської затоки визначається низкою об'єктивних чинників: географічною близькістю і зручністю транспортних комунікацій, взаємодоповнювальним характером економічної структури економіки України і країн регіону, можливістю подолання енергетичної залежності України від Російської Федерації шляхом диверсифікації джерел постачання енергоносіїв.

Поглиблення економічного співробітництва з країнами з відмінними соціально-культурними традиціями, ступенем соціально-економічного розвитку та факторними перевагами в глобальній конкуренції розширює можливості двосторонніх відносин, взаємовигідного співробітництва та втілення масштабних економічних проектів.

На сьогодні роль взаємовідносин України з країнами Перської Затоки загалом недооцінена, про що свідчить мізерна частка обсягу торгівлі між ними у загальній структурі зовнішньої торгівлі. Важливою проблемою зовнішньоекономічних відносин є визначення перспективних сегментів національних ринків України та країн регіону, формування оптимальної товарної структури взаємної торгівлі між країнами тощо. Україна має конкурентні переваги та потенційно сприятливі можливості для експорту своїх товарів до країн Перської затоки.

Ринки Близького Сходу є перспективними для українського експорту продукції машинобудування, металургії та сільського господарства, надання послуг у будівництві, насамперед, об'єктів виробничої інфраструктури, великих енергетичних і промислових об'єктів, у розширенні співпраці у військово-технічній сфері та у сфері високих технологій.

Фундаментальні питання зовнішньоекономічних відносин, як країн Перської затоки так і України, досліджували І.А.Александров, А.В.Алєксєєв, Омар Аль Шорман, В.Блажко, В.С.Будкін, П.Вербанець, О.О.Волович, Ф.Гараханлу, С.Гасім, Л.П.Голіков, І.М.Грабинський, Н.М.Грущинська, Мохамед Алі Емад, В.П.Євтушенков, Ж.Б.Ігошина, В.В.Ковалевський, Ю.Г.Козак, А.Р.Люкманов, В.В.Макух, Д.С.Нагорний, С.С.Нагорний, О.В.Олійник, Б.О.Парахонський, Ю.А.Полурез, К.І.Ржепишевський, Д.І.Сєров, В.І.Сидоров, П.А.Сіновець, Ю.С.Скороход, Н.В.Слободян, Р.В.Стадніченко, А.С.Філіпенко, Хамід Рєза Салімі, П.П.Черник, Г.Шелест, Н.Н. Юсеф та ін. Проте прикладні завдання зовнішньоекономічної діяльності та раціоналізації економічних відносин між Україною та країнами Перської затоки у процесі розвитку міжрегіональної інтеграції ще не знайшли достатнього відображення у наукових дослідженнях. Очікують поглибленого дослідження і наукового обґрунтування пріоритетні напрями і засоби вдосконалення інституційних основ, стратегічних рішень і виявлення шляхів оптимізації форм, принципів і методів співробітництва.

1. Еволюція поглядів у світовій економічній думці на теоретичні засади міжнародної торгівлі та інвестицій

Основними формами міжнародних економічних зв'язків є торгівля, бартер, інвестиційні та інноваційні зв'язки, культурний обмін, туризм, лізинг, франчайзинг, надання послуг та ін. Враховуючи реалії нашого часу і міжнародний досвід, а також з метою більшої репрезентативності функціональних критеріїв, можна окреслити такі форми міжнародної економічної діяльності: (1) міжнародна торгівля товарами; (2) надання міжнародних послуг;

(3) транскордонне переміщення капіталу; (4) міжнародний кредит; (5) міжнародні валютно-фінансові відносини; (6) міжнародна міграція робочої сили; (7) участь у діяльності міжнародних економічних організацій; (8) міжнародне співробітництво у виробничих, науково-технічних і культурних сферах; (9) спільне розв'язання економічними засобами глобальних проблем розвитку [59].

З огляду на специфіку досліджуваного регіону особливий інтерес для нас становлять такі форми зовнішньоекономічних зв'язків, як торгівля та прямі іноземні інвестиції (ПІІ).

Ефективна міжнародна торгівля та інвестиції можливі лише на апробованих наукових засадах. Звичайно, що теоретичні концепції міжнародних економічних відносин не можуть дати відповідь, яким чином можна розв'язати сучасні економічні проблеми тих чи інших країн, досягнути технологічного лідерства, подолати соціальні проблеми та сировинну спрямованість економічного розвитку. Теорії міжнародної торгівлі зорієнтовані на виявлення та пояснення вигод, які отримує держава у системі міжнародного поділу праці. Водночас теоретики міжнародної торгівлі, спираючись на економічну парадигму, будують абстрактні конструкції, формулюють гіпотези, виявляють залежності та пояснюють основні закономірності розвитку суспільства та економіки загалом. У теоріях міжнародної торгівлі можна знайти обґрунтування механізмів виникнення технологічного лідерства та окреслення загальних меж стратегії, орієнтованої на подолання промислової спрямованості економіки.

Відомий арабський економіст Алі аль-Дамашкі (араб.: Юн Ф Пг Зб бн Ъ) ще у ХІІ ст. у своїй книзі «Посібник про переваги в торгівлі і про визнання товарів якісними чи пошкодженими, а також про афери нечесних ділків» обґрунтував необхідність спеціалізації виробництва і, відповідно, торгівлі, пояснив особливості ціноутворення за умов зрівноваженого попиту та пропозиції, за переважання попиту або переважання пропозиції [111, p.106]. Це дало змогу арабським купцям провадити торгівлею на теоретично обґрунтованих засадах, що не суперечили ісламу, та аналізувати її ефективність [123, p.93].

У Європі першою спробою теоретично обґрунтувати причини, напрями ефективності зовнішньої торгівлі та розробити рекомендації щодо зовнішньоторговельної політики була концепція меркантилізму, яка почала формуватись наприкінці XV - на початку XVI ст. [10, с.5].

Представники меркантилізму першими i досить тривалий час вивчали проблеми міжнародної торгівлі. Меркантилісти вірили, що, володіючи золотом або сріблом, країна має значні переваги, a країни без джерела дорогоцінного металу повинні одержувати його за допомогою торгівлі. Багатство націй розглядалося як таке, що залежить здебільшого від торговельного балансу. Меркантилісти розглядали міжнародну торгівлю як «гру з нульовою сумою», в якій виграш однієї країни обов'язково означає програш її торговельного партнера. За таких умов держави в будь-якому випадку приречені на жорстке економічне та політичне суперництво.

З-поміж усіх течій у теорії меркантилізму можна виокремити і український меркантилізм, представником якого виступав Ф.Прокопович. Прихильник активного господарського й торговельного балансу, Ф.Прокопович вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення тощо [69]. Він обстоював також необхідність розвитку економічних зв'язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише за умови, що вони відповідають інтересам власної країни.

Наприкінці XVIII ст. наукова цінність поглядів меркантилістів була поставлена під сумнів. Так, англійський економіст Д. Г'юм (David Hume) вказав на два слабких місця меркантилістської логіки [10, с. 8-9]. По-перше, в реальному житті кількість золота і срібла, накопичена окремою нацією, не має вирішального значення, важливішим є обсяг товарів і послуг, які можна придбати за ці золото і срібло. Друге зауваження Д.Г'юма стосувалося життєздатності меркантилістської політики в довгостроковому періоді. Якщо припустити, що країна протягом певного періоду часу може мати позитивне сальдо торговельного балансу, то можна дійти висновку, що приплив золота та срібла призвів би до збільшення пропозиції грошей і зростання цін. Своєю чергою, зростання цін неминуче зробило б товари даної країни менш привабливими для закордонних споживачів, попри те, що позиції імпортних товарів на внутрішньому ринку країни зміцнилися б.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. заклали основи класичної теорії зовнішньої торгівлі видатні англійські економісти А.Сміт (Adam Smith) і Д.Рікардо (David Ricardo). А.Сміт у своїй книзі «Дослідження про природу та причини багатства народу» (1776) сформулював теорію абсолютних переваг і, вступаючи у полеміку з представниками меркантилізму, показав, що країни зацікавлені у вільному розвитку міжнародної торгівлі, оскільки можуть отримувати переваги від неї незалежно від того, є вони експортерами чи імпортерами.

А. Сміт першим відповів на запитання: чому країна зацікавлена в міжнародному обміні [46]. Вчений вважав, що обидві країни, які торгують одна з одною, повинні мати виграш від торгівлі. Та з них, яка нічого не виграє, відмовиться від торгівлі. Враховуючи те, що для держави може бути вигідним не лише продаж, а й купівля товарів на зовнішньому ринку, А. Сміт здійснив спробу визначити, які ж саме товари вигідно експортувати, а які - імпортувати та звідки виникає виграш від торгівлі.

Згідно з теорією абсолютних переваг (absolute advantage) країни експортують ті товари, які виробляють з меншими витратами, у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу, а імпортують ті, що виробляються іншими країнами з меншими витратами, тобто у виробництві яких перевага належить їх торговельним партнерам [10, с.11].

Відповідно до теорії абсолютних переваг, при аналізі напрямів зовнішньої торгівлі варто враховувати дві обставини: 1) економічні ресурси (природні, трудові та ін.) розподілені між країнами нерівномірно; 2) ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій або комбінацій ресурсів. З цього випливає, що економічна ефективність, з якою країни спроможні виробляти різні товари, може змінюватися і справді змінюється з часом. Отже, переваги, як абсолютні, так і порівняльні, якими володіють країни, не є даними раз і назавжди. Один із найважливіших висновків, які А.Сміт поклав в основу теорії абсолютних переваг, полягає в тому, що від міжнародної торгівлі виграє кожна нація і це має вирішальне значення для формування зовнішнього сектора економіки. Вчений доводить, що торгівля може бути взаємовигідною для обох партнерів, тобто міжнародний обмін є насправді грою з позитивною сумою, а не з нульовою, як стверджували меркантилісти. А.Сміт вніс вагомий науковий аргумент на користь розширення міжнародної торгівлі та ліквідації різного роду бар'єрів, що цьому перешкоджають.

Відповідно до поглядів А.Сміта (1) урядам варто не втручатися в зовнішню торгівлю, підтримуючи режим відкритих ринків і вільну торгівлю; (2) країни повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, де в них є переваги, і торгувати ними в обмін на товари, перевагу у виробництві яких мають інші нації;

зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці шляхом розширення ринку за межі національних кордонів; (4) експорт є позитивним чинником економіки країни завдяки тому, що забезпечує збут надлишку продуктів, які не можуть бути продані на внутрішньому ринку; (5) субсидії на експорт повинні бути скасовані, оскільки за суттю вони є податком і призводять до підвищення внутрішніх цін [10, с.15].

Наступною сходинкою у розвитку класичної школи міжнародної торгівлі стала теорія порівняльних (відносних) переваг Д.Рікардо - видатного представника класичної політичної економії. Вчений розвинув теорію абсолютних переваг і довів, що торгівля вигідна кожній з країн - учасниць, навіть якщо жодна з них не має абсолютної переваги у виробництві конкретних товарів [44].

Свої економічні погляди Д. Рікардо виклав на сторінках численних праць вченого. Чи не найвідомішою з них є «Початки політичної економії та оподаткування» (1817), в якій найбільш повно і критично проаналізовані економічні явища і процеси, систематизовані його економічні погляди. У цій праці на основі принципів економічного лібералізму досліджуються економічні закони, які забезпечують рівновагу ринкової економіки та сприяють зростанню матеріального багатства суспільства.

Теорія порівняльних переваг стверджує, що порівняльна перевага будь-якого з двох товарів залежить тільки від співвідношення продуктивності праці в кожній із країн. Ще одним засадничим твердженням теорії Д.Рікардо є таке: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами в порівнянні з іншими країнами, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно більш ефективним, ніж в іншій.

Теорія трудової вартості в середині 20-х років XX ст. була поступово витіснена різними варіантами теорії факторів виробництва. Економісти

-неокласики Е.Гекшер (Eli Hecksher) та Б.Олін (Bertil Ohlin) [140], що були послідовниками класичної школи, зробили значний прорив у теорії міжнародної торгівлі в середині XX ст. Саме вони почали пояснювати міжнародну торгівлю через теорію факторів виробництва, що була заснована на численних припущеннях відносно факторів виробництва, характеру ринку, характеру виробництва і товарів інших теорій ( табл.1.1) [10, с.23].

Теорія Гекшера-Оліна, яка досліджує вплив на зовнішньоторговельну спеціалізацію окремих країн не лише поділу праці (як це було у теоріях А. Сміта та Д. Рікардо), а й капіталу, яким володіють ці країни. Збільшення кількості аналізованих факторів виробництва дало змогу не лише подолати обмеженість, притаманну теорії порівняльних переваг, а й дійти цілком реалістичних висновків. Зокрема, модель Гекшера-Оліна, пояснює причини міжнародної торгівлі на прикладі обміну товарами окремих галузей промисловості (наприклад, обробної та важкої) [14, с.108- 109].

Теоретичним доповненням теорії Гекшера-Оліна є помічене явище зменшення різниці у цінах на фактори виробництва в країнах, які залучені в торгівлю, що знайшло відображення у теоремі про вирівнювання цін на фактори виробництва П. Семюелсона (Paul Samuelson).

Таблиця 1.1 - Припущення класичних теорій зовнішньої торгівлі

Джерело:[ 10]

Теорія міжнародної торгівлі набула розвитку у дослідженні американського економіста В.Леонтьєва. «Парадокс Леонтьєва» полягає у тому, що, протестувавши статистику зовнішньої торгівлі США, В.Леонтьєв не знайшов підтвердження теорії Гекшера-Оліна: американська економіка повоєнного періоду спеціалізувалася на тих видах виробництва, які вимагали відносно більших витрат трудових ресурсів (фактора обмеженого), ніж капіталу (фактору надлишкового). Іншими словами, американський експорт виявився більш трудомістким і менш капіталомістким ніж імпорт. Це твердження суперечило вже усталеним уявленням про економіку США.

Теорія Леонтьєва отримала широкий резонанс. Багато економістів з різних країн намагались пояснити причини «парадоксу Леонтьєва». Завдяки В. Леонтьєву з'явилася низка нових концепцій і досліджень [42, с.94], серед них була теорія людського капіталу, теорія внутрішньогалузевої торгівлі та ін.

Наприкінці XX ст. в напрямках і структурі міжнародної торгівлі сталися суттєві зміни, які не завжди можна було пояснити неокласичними теоріями. Серед таких якісних зрушень варто виокремити перетворення науково-технічного прогресу (НТП) у домінантний фактор, внаслідок чого постала необхідність врахувати цей вплив у теорії міжнародної торгівлі, що сприяло виникненню альтернативних теорій, які умовно можна поділити на два напрями: перший ґрунтується на творчому розвитку основних положень неокласичної школи, другий - на рішучому перегляді неокласичних концепцій і створенні принципово нових теорій. До другого напряму належить теорія М.Познера (Michael V. Posner) [90, с.103].

На думку М.Познера, важливим фактором, що забезпечує економічне зростання в сучасних умовах, є прогресивна технологія. Так, відповідно до моделі технологічного розриву, володіння новою технологією дає країні тимчасову монополію у виробництві та експорті заснованого на цій технології товару. Як наслідок, країна отримує порівняльну перевагу за таким фактором виробництва, як технологія (знання, авторське право). Не володіючи потужною науково-технічною базою, слаборозвинені країни не можуть подолати технологічний розрив, який існує між ними і розвиненими країнами, і витрачають великі кошти на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Саме тому технологічні зміни можуть впливати на міжнародну торгівлю між країнами.

Основні постулати теорії технологічного розриву М. Познера відносно конкурентної торговельної боротьби між розвиненими та малорозвиненими країнами такі [119, с.67]:

інновації - основний фактор диференціювання країн за рівнем економічного розвитку і спроможності до впровадження інновацій (наприклад, актуальним можна вважати розвиток України у створенні сучасних інновацій та реалізації інтелектуального капіталу);

відбувається постійна дифузія нововведень різними країнами у межах життєвого циклу інновацій. Інновації прямують від економічно розвинених країн генераторів інноваційного розвитку до країн з дешевшими ресурсами (насамперед трудовими) і нежорсткими екологічними санкціями (наприклад, запровадження інновацій малорозвиненими країнами має ґрунтуватися на відтворенні уже існуючої продукції, що збільшить економічний потенціал країни);

країни - лідери інноваційного розвитку нарощують обсяги експорту та імпорту саме високотехнологічної продукції;

на сучасному етапі відбувається трансформація парадигми масового виробництва у парадигму переважання гнучких техноекономічних систем;

теорія Познера передбачає паралельне існування зрілих і нових технологій. Зрілі технології існують за рахунок їх географічної диверсифікації, що і відповідає ідеї життєвого циклу інновацій, а нові - за рахунок високої дохідності. Ще одну динамічну теорію торгівлі розробив американський економіст Р.Вернон (Raymond Vernon). Він запропонував використовувати концепцію життєвого циклу товару для пояснення такого макроекономічного явища, як зарубіжна активність американських компаній у повоєнний період.

Спираючись на емпіричний матеріал про зарубіжну діяльність американських фірм у повоєнний період, Р.Вернон запропонував модель, яка протягом багатьох років залишалась однією з найпопулярніших серед теорій, які пояснюють особливості сучасної зовнішньої торгівлі. Р. Вернон розмежував три фази життєвого циклу товару.

Протягом першої фази все виробництво зосереджене в країнах - інноваторах. Головною причиною такого розташування є те, що переважна частина виробництва повинна бути розрахована на місцевий ринок. Спочатку, у міру того як нові товари розробляються і виводяться на ринок, існує значна невизначеність щодо їх виробництва та придатності для ринку. Ці проблеми можна вирішити, маючи гнучку виробничу структуру і перебуваючи близько до споживача, щоб забезпечити ефективний зворотний зв'язок. За цих умов поступово починає розвиватися експорт [45, с.217].

Друга фаза - фаза зрілості товару. Допоки товар досягне фази зрілості, конкуренція, з якою стикається інноватор на внутрішньому і зовнішньому ринках, також зросте. Термін патентного захисту закінчиться, і товар буде відтворюватися виробниками з інших країн. Попит стане більш гнучким за ціною, тобто виробник повинен буде шукати шляхи зниження витрат. Водночас, більша частка випуску товару буде експортуватися на зарубіжні ринки, головно на ринки розвинених країн. Отже, фірма-інноватор вважатиме для себе вигідним розміщувати виробництво товару за кордоном, зменшуючи, таким чином транспортні витрати і долаючи будь-які тарифні та нетарифні бар'єри, встановлювані країною-імпортером. Як наслідок, експорт товару з країни-інноватора почне скорочуватися, оскільки його виробництво вже переміщене в інші країни [45, с.223].

Третя фаза - стандартизації. Поки товар досягне стадії стандартизації, попит на нього стане гнучким за ціною. Це означає, що цінова конкуренція буде дуже інтенсивною. Отже, будуть вигравати ті продавці, які знайдуть можливості для розміщення виробництва в місцях з нижчими витратами. Як наслідок, виробництво в країні-інноваторі почне скорочуватися. Експорт з країни-інноватора також скоротиться або й припиниться зовсім, імпорт буде збільшуватися доти, поки країна-інноватор не стане єдиним імпортером цього товару. Поширення технології, стандартизація і менші витрати за кордоном, завершують життєвий цикл товару. Саме тому країна-інноватор акцентує увагу на розробці і виведенні на ринок нового товару [45, с.237].

Переважна більшість вже описаних альтернативних теорій, пояснює напрями і структуру міжнародної торгівлі з боку пропозиції; згідно з ними країна, яка має відносно нижчі витрати виробництва, буде експортувати товар і матиме порівняльні переваги в торгівлі.

Різниця між цими теоріями полягає у визначенні факторів виробництва, які уможливлюють більш низькі витрати в одній країні порівняно з іншою, відповідно до попиту. Вагомий внесок у розуміння того, як фактори попиту можуть впливати на торгівлю, зробив у 1961 р., шведський економіст Стефан Ліндер (Staffan Linder).

С. Ліндер стверджував, що у момент забезпеченості факторами виробництва важливу роль відіграє визначення структури торгівлі сировинними товарами, натомість у торгівлі диференційованими промисловими товарами важливішими є попит і переваги споживачів, які формуються під впливом різних факторів [46, с.327].

На відміну від концепції Гекшера-Оліна, заснованої на аналізі пропозиції товарів на світовому ринку, концепція С. Ліндера ґрунтується на аналізі попиту. Зокрема, С. Ліндер враховує фактор «смаки і переваги споживача» і стверджує, що вони значною мірою зумовлені доходами людей, а отже, для окремої країни середній дохід у розрахунку на одну особу зумовлює специфічну для кожної країни структуру попиту. Своєю чергою, унікальна структура попиту кореспондується зі структурою виробництва товарів, і товарний асортимент у підсумку визначає експорт країни. Коли країни (кожна зі своєю специфікою внутрішнього споживання) вступають у відносини товарного обміну, то до його сфери потрапляють ті товари, які споживаються в обох країнах, тобто на які існує перехресний попит (overlapping demand) [46, с. 350-253].

У такому випадку місцеві виробники завжди мають конкурентні переваги на внутрішньому ринку, оскільки у них немає транспортних витрат і тарифів, і вони будуть максимізувати ці переваги, виробляючи той асортимент товарів, якого потребує ринок. Отже, якщо припустити, що умови виробництва ідентичні, країни вироблятимуть товар передусім для задоволення місцевого попиту й отримуватимуть великі прибутки на внутрішньому ринку. Частково це відбуватиметься за умови відсутності інформації про іноземний попит, частково - через прагнення виробників підтримувати тісний зв'язок із споживачами, адаптуючи, в разі потреби, свій товар до їхніх потреб. Коли місцевий ринок насичується, виробники шукають нових, зарубіжних ринків збуту. Саме з цього починається глобальний експорт.

С.Ліндер, надаючи великого значення смакам і уподобанням споживачів у визначенні напрямків і структури торгівлі, довів, що смаки та уподобання постійно змінюються, спричиняючи зміни в міжнародній торгівлі. С.Гаймер (Stephen Hymer) назвав цей чинник «демонстраційним ефектом», який виражається в тому, що країни, які розвиваються, починаючи з 50-60-х років ХХ ст., запозичували у розвинених країн практику використання безлічі товарів, які полегшували їх життя (пральні машини, телевізори, перші мобільні телефони, автомобілі тощо) [126, с.116].

Отже, теорія С.Ліндера відповідає реальному розвитку міжнародної торгівлі. Передусім модель Ліндера застосовна до торгівлі диференційованими промисловими товарами. Торгівлю сировиною або сільськогосподарськими товарами він пояснює з позицій моделі Гекшера-Оліна. Більшість торгівлі промисловими товарами здійснюється між промислово розвиненими країнами з однаковою забезпеченістю факторами виробництва, і однаковими рівнями доходів.

З теорії С. Ліндера випливає, що значна частина товарообігу країни (зокрема, і сучасної України) в майбутньому, при торгівлі готовою продукцією, припадатиме на країни, що мають схожий з Україною рівень соціально-економічного розвитку.

У ХХІ ст. теорії міжнародної торгівлі набули подальшого розвитку. Зокрема, багато науковців вдалися до попередніх наукових ідей, щоб узгодити їх із сучасним переміщенням товару на міжнародному ринку. Одним із таких дослідників є Пол Круґман (Paul Krugman).

П.Круґман відродив ідею А.Сміта про те, що розмір підприємства має дуже велике значення. Дослідник зазначив, що найчастіше ефективність виробництва безпосередньо залежить від його обсягів. Товари, вироблені на великих підприємствах розвинених індустріальних країн, попри набагато вищу вартість праці, є дешевшими від аналогів з країн менш розвинених [134, с.11].

Прихильники активного державного втручання в економіку часто посилаються на роботи П.Круґмана, в яких йдеться про позитивний досвід «часткової монополії», тобто про захист державою національних компаній за рахунок жорстких обмежень на імпорт аналогічних товарів.

Так звана реалістична теорія міжнародної торгівлі П.Круґмана, відрізняється значною гнучкістю. У ній знайшлися ролі і для держави, і для вільних ринків. За умов «економіки масштабу», коли західні країни домінують у світовій торгівлі завдяки ефективному виробництву низки товарів на великих технологічних підприємствах, у менш розвинених держав шансів конкурувати з ними мало, навіть незважаючи на відносно невисоку вартість праці [132, с.112].

Гнучкість запропонованої П. Круґманом моделі полягає не тільки в тому, що «позитивні» умови створюються для тих чи інших галузей національної економіки лише на певний час, і у доборі державою самих цих галузей. П.Круґман показав, що державі варто підтримувати лише ті галузі промисловості, які збільшують обсяги національної економіки, підтримуючи наступні за ними галузі промисловості. Прикладом може слугувати сталеливарна промисловість в Японії повоєнних років, на базі якої в країні виникли цілі нові галузі машинобудування. Також П. Круґман довів, що аналогічна підтримка державою галузей «кінцевих продуктів» призводить лише до уповільнення їх ринкового розвитку і розтрачанню державних ресурсів. Для прикладу, підтримка Японією індустрії напівпровідників, які хоч і є високотехнологічними, та все ж кінцевими продуктами, не відкриваючи нових виробництв, була визнана помилковою [133, с.102].

У своїх працях П. Круґман пояснював парадокс міжнародної торгівлі: наприклад, те, чому значна її частина припадає на взаємний товарообмін між розвиненими країнами зі схожими умовами виробництва, і чому країни імпортують товари, які у них і так виробляються. Наприклад, французи, експортуючи автомобілі «Пежо» та «Рено», часто купують шведські «Вольво» та «Сааб», і навпаки. Традиційні теорії не змогли пояснити цей процес. Згідно з ними, причинами міжнародної торгівлі є відмінності у комбінації та специфіці ресурсів - землі, праці і капіталу. Саме тому у міжнародній торгівлі беруть участь різновиди схожих товарів, на які існує попит з боку клієнтів, які хочуть урізноманітнити своє споживання. Вихід на світовий ринок збільшує кількість споживачів порівняно з внутрішнім ринком, а тому дає змогу виробникам суттєво знижувати середні витрати на виробництво одиниці продукції [135, с.81].

Важливим припущенням П. Круґмана є те, що покупці схильні урізноманітнювати своє споживання. Це відкриває дорогу монополістичній конкуренції, яка полягає у боротьбі великої кількості брендів.

П. Круґмана дійшов висновку, що закриті від зовнішнього світу економіки більш схильні до централізації продуктивних сил і перенаселення міст. Відкриті для зовнішньої торгівлі країни менше потерпають від негативних наслідків урбанізації, оскільки їхнім ринком збуту стає увесь світ.

Отже, внесок П. Круґмана полягає у тому, що він не просто пояснив усі тенденції розвитку міжнародної торгівлі, а й розробив моделі, які дають змогу оцінити важливість кожного фактора в економічній рівновазі.

Прогресивні погляди на проблему розвитку міжнародної торгівлі та конкуренції висловив М. Портер (Michael Porter), прихильник нової, або динамічної, теорії міжнародної конкуренції. У роботі «Конкурентні переваги країн» він пише: «Національне процвітання не успадковується - воно створюється. Національне процвітання не виростає просто з природних ресурсів, наявної робочої сили, відсоткових ставок або купівельної спроможності національної валюти, як це наполегливо стверджується в класичній економіці. Конкурентоспроможність нації залежить від здатності її промисловості вводити нововведення і модернізуватися. Витримавши випробування тиском і вимогами ринку, компанії збільшують свою перевагу в боротьбі з найсильнішими конкурентами, що панують на світовому ринку» [65, с.117-118].

М. Портер не заперечує важливості ролі держави у створенні умов для підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Роль держави в економіці, у підвищенні конкурентоспроможності галузей і виробництв М. Портер бачить не в допомозі, субсидуванні або регулюванні найбільш важливих сегментів економіки, а у створенні сприятливих умов для розвитку, насамперед поширенні конкуренції, підтримці конкурентних переваг, оскільки, якщо країна має конкурентними перевагами чи конкурентні переваги були отримані в ході розвитку, їх все одно необхідно постійно розвивати і вдосконалювати [65, с.120]. До основних конкурентних переваг країни М. Портер відносить [65, с.127-128]:

факторні умови - наявність в країни факторів виробництва, зокрема кваліфікована робоча сила або інфраструктура, необхідна для ведення конкурентної боротьби в даній галузі;

умови попиту - характер попиту на галузевий продукт або послугу на внутрішньому ринку;

споріднені галузі - наявність або відсутність в країні супутніх галузей, конкурентоспроможних на міжнародному рівні.

стійка стратегія, структура і суперництво - існування в країні умов для створення, організації та управління компаніями, а також характер внутрішньої конкуренції.

Першу з конкурентних переваг доцільно охарактеризувати з двох точок зору: традиційної, класичної, і з точки зору запропонованої М.Портером теорії динамічної конкуренції.

На думку М. Портера, наділеність країни тими чи іншими факторами виробництва, безумовно, впливає на конкурентні переваги суб'єктів господарювання країни, але роль факторів цим не обмежується. Виробничі фактори є матеріальними і нематеріальними умовами, необхідними для формування конкурентних переваг у виробничому процесі підприємств. Залежно від конкретних значень цих факторів фірма може отримати або сприятливі, або несприятливі для створення і підтримки конкурентної переваги умови виробництва. Фактори, що є найважливішими для конкурентної переваги у більшості галузей (особливо галузей, найважливіших для зростання продуктивності в розвиненій економіці), не дістаються у спадок, а створюються у межах країни за допомогою процесів, які у різних країнах та галузях дуже різні. Отже, важливий не стільки запас факторів на цей момент, скільки швидкість, з якою вони утворюються, вдосконалюються та пристосовуються до потреб галузей. Крім того, наявність деяких факторів у великій кількості може не посилювати, а навпаки, зменшувати конкурентну перевагу. І навпаки, брак деяких факторів часто впливає на стратегію та спонукає до оновлення, призводячи до тривалої конкурентної переваги.

Ще одним чинником, який суттєво впливає на національну конкуренто- спроможність, є стан попиту. Важливим є характер попиту на продукцію всередині країни. Впливаючи на ефект масштабу, попит на внутрішньому ринку визначає характер та швидкість впровадження інновацій підприємствами країни - наприклад, якщо більшою популярністю користувалися б якісніші марки бензину, важливішими були б екологічні параметри продукції тощо. Водночас виробники з великою увагою ставилися б до нових технологій виробництва електроенергії з альтернативних джерел з використанням нового технологічного обладнання.

Третьою важливою складовою національних переваг є присутність у країні споріднених галузей, конкурентоспроможних на світовому ринку. Розвиток всередині країни споріднених галузей не лише спрощує доступ до технологічного устаткування, а й значною мірою стимулює інноваційний розвиток та оновлення. З цієї точки зору успішний розвиток ПЕК всередині країни вимагає добре розвиненої машинобудівної бази, насамперед, енергетичного машинобудування. Зокрема, цей фактор є актуальним для України.

Четвертим чинником національної конкурентоспроможності є наявність стійка стратегія, структура та суперництво, тобто середовище, в якому точиться конкурентна боротьба. Для забезпечення ефективної конкуренції важливими є особистісна мотивація праці та професійні навички. Тому найчастіше саме конкуренція на внутрішньому ринку, на думку М. Портера, стає найбільшим стимулятором розвитку галузей виробництва у країні.

Отже, сучасні теорії П.Кругмана та М.Портера пояснюють систему конкурентної боротьби та роль держави у системі міжнародної торгівлі. Концепції науковців спираються на попередні дослідження експортно-імпортної системи переміщення капіталу у різних за ступенем розвитку країнах.

За сучасних умов вагомого значення набуває вивчення переміщення потоків капіталів між країнами, яке є умовою інтернаціоналізації виробництва і перетворює фінансові ринки в найважливіший фактор світового господарства.

Міжнародна міграція капіталу як важливий міжнародний процес має дві взаємопов'язані складові - вивезення капіталу з країни і його ввезення на її територію. Вивезення капіталу, яке набуло масових масштабів наприкінці XIX ст., стало об'єктом вивчення представників багатьох традиційних і сучасних економічних шкіл.

Теорії ПІІ відображають історичні етапи економічної транснаціоналізації в західних і країнах що розвиваються, а також вплив ПІІ на національні економіки та світову торгівлю. Вони слугують основою для подальшого аналізу внутрішніх і зовнішніх потоків ПІІ і дають можливість зрозуміти, чому одні економіки і галузі більш конкурентоспроможні за інші, і виявити визначальні фактори успіху компаній і націй [103, с.23].

Розглянемо детальніше теорії ПІІ в хронологічному порядку, що дасть змогу простежити розвиток та основні тенденції досліджень (табл. 1.2).

Перші спроби теоретично обґрунтувати ПІІ здійснювались лише в контексті міжнародної торгівлі. Вивезення капіталу з-за меж національних кордонів пояснювали і за допомогою фінансової теорії портфеля, побудованої на різниці відсоткових ставок. Згідно з цією теорією, поки немає ризику, бар'єрів і трансакційних витрат, капітал переміщується від країн з низькими відсотковими ставками до тих країн, де вони вищі. Але це були лише теоретичні припущення, які в реальності не справджуються.

Значні теоретичні вади неокласичної теорії торгівлі і фінансової теорії портфеля щодо пояснення ПІІ зауважив С. Хаймер. Він першим чітко розмежував портфельні та прямі іноземні інвестиції, чого не змогли зробити представники традиційної теорії інвестицій, яка ґрунтувалась на різниці відсоткових ставок. С. Хаймер відзначив, що ПІІ передбачають контроль за операційною діяльністю підприємства, тоді як портфельні інвестиції - лише частку власності, але ніяк не контроль.

Таблиця 1.2 - Теорії прямих іноземних інвестицій

Cкладено автором на підставі аналізу джерел [49, 70, 79, 113, 114, 116, 117, 125, 130, 131, 136, 137, 139, Error! Reference source not found.].

Це спостереження дало вченому змогу підготувати підґрунтя для окремої теорії ПІІ, яку він виклав у своєму дисертаційному дослідженні «Міжнародні операції національних підприємств: дослідження прямих іноземних інвестицій» (1960). С. Хаймер розглядав питання інтернаціоналізації виробництва з позиції монополістичного або олігополістичного ринку, зосередивши свою увагу на стратегічній поведінці підприємств, ринковій структурі та їх взаємозв'язках, спираючись на індустріальну організаційну теорію та враховуючи недосконалості ринку. Для С.Хаймера рішення про ПІІ являються більшою мірою стратегічним рішенням на рівні підприємства, аніж фінансовим рішенням ринку капіталу. Пізніше доповнена Ч. Кіндлбергером (1969) ця теорія стала відомою, як парадигма Хаймер-Кіндлбергера.

С. Хаймер першим зауважив, що багатонаціональні підприємства, а відтак і ПІІ існують лише за умов недосконалого ринку. Факт, що в світі, який характеризуватиметься досконалою конкуренцією, ПІІ більше не існуватимуть, не викликає дискусій [130, с. 11-12]. Якщо ринок працює ефективно, немає жодних бар'єрів для торгівлі чи конкуренції, то єдиним способом присутності на іноземному ринку залишається міжнародна торгівля.

Хоча С. Хаймер визнає важливу роль ПІІ у зміцнені добробуту людей, все ж їх вплив на соціальний добробут він оцінював як негативний через те що вони спричиняють ієрархію, нерівний розподіл вигод та нерівномірний розвиток країн, які контролюють діяльність багатонаціональних підприємств і, як правило, є більш розвиненими, та менш розвинених країн - реципієнтів. На думку С. Хаймера, монополістичний капіталізм розвивається за двома фундаментальними законами: 1) законом збільшення розміру підприємства і 2) законом нерівноправного розвитку [70, с. 61]. Ці ідеї почали використовувати критики багатонаціональних підприємств та опоненти глобалізації. Однак головним висновком теорії С. Хаймера є те, що ринкову владу підприємства забезпечують її специфічні переваги, які являються потенціалом до зростання підприємства та захоплення нових ринків.

Ще однією вагомою теорією, що пояснювала причини здійснення ПІІ, стала концепція Р.Вернона, про яку вже згадувалося вище в контексті дослідження міжнародної торгівлі. Згідно з цією концепцією, підприємство - інноватор після організації експорту переносить на ринок імпортера і саме виробництво продукту.

Наступним етапом розвитку теоретичної думки в сфері ПІІ стала теорія інтерналізації, засновниками якої є Р. Коуз, П. Баклі, М.Кессон, Р. Кейвс. Представники цієї теорії основною ціллю здійснення ПІІ вважали зменшення трансакційних витрат. В основу цієї теорії покладено методологію Р. Коуза, який запровадив термін «трансакційні витрати» ще у 1937 р., визначивши їх як витрати на угоди. «Щоб здійснити ринкову трансакцію, необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, на яких умовах, провести переговори, підготувати договір тощо» [49, с. 9]. Він звернув увагу на відмінності трансакційних операцій всередині підприємства та поза його межами. Р. Коуз стверджував, що хоча трансакційні операції поза межами підприємства не обов'язково можуть бути проконтрольовані підприємством, однак всередині підприємства такі операції здійснюються лише з ініціативи самого підприємства. Маніпуляції з трансакційними операціями всередині підприємства дають змогу зменшити втрати. Відтак концепція інтерналізації асоціюється з можливостями підприємства використовувати трансферні ціни у розрахунках між організаційними підрозділами з метою максимізації власних прибутків [114, с. 11].

Теорія інтерналізації доводить, що підприємство здійснює ПІІ, щоб скористатися економією масштабу, технологічними, управлінськими ноу-хау, урядовими та ринковими обмеженнями, а головним мотивом зростання багатонаціонального підприємства є мінімізація трансакційних витрат.

Дж. Даннінг вважав теорію інтерналізації особливо важливою і використав її пізніше в еклектичній парадигмі, однак відзначив, що вона пояснює потоки ПІІ лише частково.

Автори макроекономічних досліджень ПІІ японські вчені К. Коджіма та Т. Озава вивели їх аналіз за межі мікрорівня підприємства та ринкової структури [131], взявши за точку відліку неокласичні моделі торгівлі і розширивши їх з метою пояснення моделі іноземного виробництва. На думку вчених, недоліком мікроекономічного підходу є фрагментарний, секторальний аналіз розвитку міжнародного бізнесу і недооцінка важливості дослідження порівняльних переваг країни. Макроекономічна модель ПІІ Коджіми-Озави поєднує такі змінні мікрорівня, як відносна забезпеченість факторами виробництва та нематеріальні активи з макрозмінними - урядовою промисловою та торгівельною політикою - з метою врахування трендів у динаміці національних порівняльних переваг. Розглядаючи ПІІ як засіб трансферу капіталу, технологій і управлінських навиків з країни-донора у країну - реципієнта, К. Коджіма поділив їх на дві групи: торговельно орієнтовані та антиторговельно орієнтовані ПІІ. Пожвавлюючи торгівлю та сприяючи промисловій структурній перебудові, торговельно орієнтовані ПІІ ведуть до поліпшення добробуту обох країн. Антиторговельно орієнтовані ПІІ чинять зворотний вплив на торгівлю і спричиняють несприятливу структурну перебудову в обох країнах [137].

Важливе місце у теорії посідають рекомендації країнам, що розвиваються, стосовно найефективнішого залучення ПІІ. К.Коджіма вважав, що ПІІ повинні здійснюватись за принципом «доповнення порівняльних переваг», тобто у країні, яка приймає, їх слід спрямовувати в ту сферу діяльності, яка є порівняно слабкою, а для країни - донора ПІІ є порівняльною перевагою. Найважливіше для країни - реципієнта правильно обрати галузь і конкретні технології, які вони бажають отримати. На переконання К. Коджіми та Т. Озави, виважена промислова політика повинна доповнювати ті стимули для ПІІ, які забезпечує ринкова структура конкретної галузі.

Новим етапом у дослідженні проблематики ПІІ стала еклектична парадигма Дж. Даннінга, яка набула завершеного систематизованого вигляду у циклі його публікацій 1983 - 1993 рр. Еклектична парадигма (або OLI-парадигма) не є принципово новою теорією, вона поєднала окремі елементи різних теоретичних підходів. Зокрема, Дж. Даннінг поєднав результати теоретичних дискусій С. Хаймера і Р.Коуза з теорією інтерналізації, акцентуючи увагу на важливості захисту переваг власності та їх розвитку в межах підприємства, а не шляхом продажу чи ліцензування.

Розглянемо детальніше категорії OLI-парадигми.

O - переваги власності (ownership advantages)

Ця характеристика вказує на ті нематеріальні активи, які є в ексклюзивному володінні підприємства і можуть бути передані в межах багатонаціонального підприємства за низькими витратами, що сприятиме збільшенню доходів чи зниженню витрат. Однак операційна діяльність багатонаціонального підприємства, що провадиться в різних країнах, супроводжується додатковими витратами. Отже, для успішного входу на іноземний ринок підприємству необхідно володіти певними характеристиками, специфічними перевагами. Дж. Даннінг виокремлює три типи специфічних переваг:

а) монопольні переваги, які проявляються у формі привілейованого доступу до ринків через володіння обмеженими природніми ресурсами, патентами, торговельними марками;

б) технологічні переваги, які з'являються в процесі активної інноваційної діяльності;

в)переваги, пов'язані з розміром підприємства (ефект масштабу).

На відміну від своїх попередників, Дж. Даннінг розглядає ще такий фактор, як час. Він зауважує, що переваги власності не є статичними за природою, тому підприємства інвестують за кордон з метою їх посилення.

Для країни, що приймає, створення переваг власності «з нуля» є доволі витратним процесом, але можливе їх залучення у формі ПІІ. Це створює синергетичний ефект й уможливлює зворотній зв'язок, завдяки чому у підприємства з'являються додаткові можливості О-параметра у вигляді доступу до нових ринків капіталу, інформації, диверсифікації ризиків тощо.

L - переваги розміщення (location advantages)

Щоб підприємство могло скористатися своми можливостями на іноземному ринку самостійно, не продаючи бізнес і не здаючи в оренду іноземним підприємствам свої активи, окрім переваг власності йому необхідні додаткові переваги. Такі переваги може надати підприємству територія, на якій воно функціонує.

Саме переваги розміщення слугують критеріями, на підставі яких визначають, які країни стануть реципієнтами стосовно діяльності багатонаціонального підприємства. Специфічні переваги країн можна поділити на три категорії. Першою є економічна складова, від якої багатонаціональне підприємство очікує отримати економічні вигоди. Це кількісні та якісні фактори виробництва, транспортні витрати, стан інфраструктури, розмір ринку та ін. Друга категорія - політична - характеризує політику державних органів, спрямовану на потоки ПІІ. І не менш важливою є соціальна категорія, що визначається відстанню між країною-донором ПІІ і країною - реципієнтом. До неї відносяться такі фактори впливу, як культурні відмінності, ставлення до іноземців тощо.

І - переваги інтерналізації (internalization advantages)

За умови володіння перевагами перших двох типів переваг є наявними, підприємству має бути вигідне їх використання у співпраці з факторами поза межами країни його походження. Перевагами інтерналізації є вигоди, які з'являються внаслідок загального керівництва мережею активів, розміщених у різних країнах. Але попередньо треба оцінити різні способи, з допомогою яких підприємство буде використовувати свої вигоди від продажу товарів, послуг до різноманітних коопераційних угод між підприємствами. Інтерналізація є засобом подолання недосконалості ринку шляхом створення «внутрішніх ринків» [70, c. 119]. Недосконалість ринку може набувати форми антиконкурентної політики учасників, невизначеності попиту та пропозиції, непослідовної та нераціональної поведінки суб'єктів, асиметрії інформації та ін.

Згідно з еклектичною парадигмою Даннінга, вказує, що параметри OLI можуть відрізнятися залежно від специфіки кожного підприємства і відображають економічні, політичні, соціальні характеристики країни, що приймає. Як наслідок, завдання і стратегія підприємств, обсяги і способи (моделі) виробництва залежатимуть від викликів та можливостей, запропонованих різними країнами.

Отже, ПІІ стали об'єктом численних теоретичних розробок і емпіричних досліджень. Багато авторів теорій і моделей намагалися пояснити феномен ПІІ та їх мотивів. Їх часто вивчають різні дисципліни, зокрема міжнародна економіка, економічна географія, міжнародний бізнес та менеджмент, однак жодна з них самостійно не може повністю пояснити феномен цього явища. Емпіричні результати дають підстави стверджувати, що єдиної уніфікованої теорії ПІІ не існує. Прихильники різних підходів зосереджуються на різних аспектах цього явища, відповідно для інтерпретації наслідків прямого іноземного інвестування, тобто їх позитивного чи негативного впливу, застосовують різні засоби. Полеміка стосовно втрат і вигод, пов'язаних із залученням ПІІ, триває насамперед через розбіжність у поглядах тих, хто підтримує глобалізаційні процеси та принципи вільного ринку, і тих, хто вбачає у цьому, радше, негатив.

2. Історія зовнішньоторговельних зв'язків українських земель з країнами арабського Сходу

Інтеграція України в систему світового господарства ставить перед нею важливе завдання розширення та зміцнення зовнішньоторговельних зв'язків. У сучасній архітектурі міжнародних відносин регіон Перської затоки набуває першорядного значення для провідних країн світу, не в останню чергу завдяки найбільшим у світі запасам енергоресурсів, великому потенціалу для міжнародного інвестування, розвиненим валютно-кредитному та фінансовому секторам. За таких умов дослідження становлення і розвитку торговельно-економічних відносин між Україною та країнами арабського Сходу заслуговує особливої уваги.