Міжнародна економічна інтеграція в країнах Латинської Америки

В економічній теорії і міжнародній політичній економіці прийнято виділяти два аспекти регіональної інтеграції: регіоналізм і регіоналізацію. Регіоналізм, або "інтеграція зверху", реалізується через формальні інститути і домовленості на міждержавному рівні, а регіоналізація, або корпоративна інтеграція, - через спонтанне зближення і взаїмопереплетення чи взаємопроникнення економік країн регіону.

Регіоналізація охоплює процеси інвестиційної і торгівельної взаємодії бізнес-структур, міграцію трудових ресурсів, а також співпрацю на рівні субнаціональних органів влади (наприклад, прикордонна співпраця). Процеси регіоналізації не є специфічною рисою сучасного світу. Регіони з порівняно високою політичною фрагментацією, зв'язані тісними неформальними економічними каналами ("світові-економіки"), функціонували вже в третьому тисячолітті до н.е. (наприклад, в Месопотамії і Східному Середземномор'ї). Як правило, в їх основі лежали складні торгівельні мережі, що формувалися співтовариствами купців для систематичного обміну товарами різного роду. Яскраві приклади регіоналізації дає історія країн Середземномор'я в X ст і Європи в XІ-ХІІ ст. ("торгівельна революція" пізнього Середньовіччя). У обох випадках йдеться про ті регіони, де відсутні формальна інтеграція і правові механізми захисту власності і забезпечення договорів при трансграничних операціях. Не дивлячись на ці перешкоди і низький рівень розвитку засобів комунікації, ці країни пережили безпрецедентне збільшення масштабів міжнародної торгівлі, що супроводжувалося значним економічним зростанням.

Сьогодні глобалізація господарського життя найінтенсивніше йде на регіональному рівні, оскільки велика частина фірм має контакти з фірмами сусідніх країн. Тому одна з основних тенденцій глобалізації світового господарства -- утворення довкола тієї або іншої країни або групи найбільш розвинених країн крупних економічних мегаблоків. У свою чергу, в рамках регіональних інтеграційних блоків інколи формуються субрегіональні вогнища інтеграції, продовжується поглиблення міжнародного розподілу праці. Під впливом НТП посилюється деталізований, технологічний розподіл праці на внутрішньодержавному і міждержавному рівнях. Зростає взаємозалежність виробників окремих країн на основі не лише обміну результатами праці, але і організації спільного виробництва на базі кооперації, комбінування, взаємодоповнюваних виробничо-технологічних процесів.

Інтенсивний розвиток кооперації між фірмами різних країн призвів до появи крупних міжнародних виробничо-інвестиційних комплексів, ініціаторами створення яких найчастіше є ТНК.

Розвитку міждержавної економічної інтеграції сприяє наявність цілого ряду передумов. Так, інтеграційні процеси найбільш продуктивно відбуваються між країнами, що знаходяться приблизно на однаковому рівні економічного розвитку і мають однорідні господарські системи. Інша, не менш важлива передумова -- географічна близькість країн, що інтегруються розташованих в одному регіоні і таких, що мають загальний кордон. Можливість і доцільність інтеграції багато в чому визначається наявністю між країнами історичних і досить міцних економічних зв'язків. Велике значення має спільність економічних інтересів і проблем, вирішення яких спільними зусиллями може бути значно ефективніше, ніж порізно.

Цілі міжнародної економічної інтеграції конкретизуються залежно від тієї форми, в якій відбувається інтеграція. При формуванні зони вільної торгівлі і митного союзу (ці форми інтеграції зараз є найбільш поширеними) країни-учасниці прагнуть забезпечити розширення ринку і створення сприятливого середовища для торгівлі між собою, одночасно перешкоджаючи просуванню на ринок конкурентів з третіх країн.

Розвиток економічної інтеграції поза сумнівом має позитивні ефекти для сторін, що беруть участь, і певні негативні наслідки. Так, формування інтеграційних блоків значно підсилює їх економічний потенціал, сприяє розширенню товарообігу і коопераційно-виробничих зв'язків. Крім того, економічне зближення країн в регіональних рамках створює сприятливі умови для фірм країн -- учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх певною мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн. Інтеграційна взаємодія дозволяє його учасникам спільно вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми, такі, як вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом'якшення положення на ринку праці, проводити науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств відбувається з різною мірою інтенсивності, в різних масштабах, виявляючись чіткіше в окремих регіонах. Зокрема в Латинській Америці, інтеграційним процесам якої присвячена дана робота дуже різні стартові умови і інтереси не дозволяють країнам налагодити ефективну міцну міждержавну співпрацю. Більш того, періодично виникають протиріччя інтересів країн-учасниць і усередині угрупувань.

Симон Болівар, завойовуючи незалежність для латиноамериканських республік, вірив, що на місці іспанських колоній з'явиться не безліч розрізнених і часто ворогуючих між собою держав, а єдина сім'я братських народів, що будують свою долю самостійно, але спільно. Цим мріям не дано було втілитися в життя, хоча, здавалося б, всі передумови для цього були. Латинську Америку об'єднує іспанська мова (за винятком, звичайно, португаломовної Бразилії), католицька релігія, загальне історичне коріння і схожа культура, у тому числі політична. До того ж всі країни регіону впродовж більшої частини своєї історії знаходилися під зовнішнім впливом - спочатку це була європейська метрополія - Іспанія або Португалія, потім неформальне панування США, економічне, а деколи і політичне.

Безпосередня близькість до головної світогосподарської держави не лише не створила переваг або просто сприятливих умов для формування свого роду системи пов'язаних економік, але, навпаки, погіршила можливості розвитку потенційно багатого континенту, перетворивши його на ресурсно-енергетичного сателіта. До середини ХХ століття Латинська Америка - це конгломерат розрізнених, держав, що часом ворогували між собою, легко ставали об'єктом сировинної і фінансової експлуатації північним гігантом, якому не потрібна сильна Латинська Америка, здатна перетворитися на небажаного конкурента. А та більше не бажає залишатися його універсальним амортизатором.

Звідси тяга до об'єднання зусиль, створення оборонно-наступального «єдиного фронту». Латиноамериканська інтеграція як чинник становлення загальних економічних і соціально політичних орієнтирів розвивалася по складній і суперечливій дорозі, у неї були періоди і підйому, і спаду, і проривів, і криз. Проте країни Латинської Америки приступили до об'єднувальних процесів раніше інших країн, що розвиваються.

Реальні передумови інтеграції виникли в Латинській Америці після Другої Світової Війни, коли в результаті національно-визвольного руху зміцнилися позиції держав в економіці (націоналізація іноземної власності в перші післявоєнні роки). У 1948 р. створена Економічна комісія ООН для Латинської Америки, що згуртувала довкола себе немало видатних національних аналітиків; були розроблені програми індустріалізації.

До самостійності, індустріалізації наздоганяючому розвитку додалися стабілізаційно-оборонні завдання. Якщо на перших етапах йшлося в основному про розширення ринків збуту, "облагороджування" виробництва і структури експорту, а також про самодостатнє кредитування, то останнім часом питання про поглиблення регіональної співпраці розглядається в ширшому плані, з позицій забезпечення економічної безпеки. Узагальнювальна формула модифікації могла б звестися до того, що світ стає все більш жорстким і все менш керованим, а периферійні країни усе більш уразливими. В умовах глобальної конкуренції, що загострюється, відродження принципу Гоббса "боротьба всіх проти всіх" регіональна інтеграція, що грунтується на регульованій співпраці і пристосуванні національних господарств до нових стосунків, є колективний механізм забезпечення економічної безпеки країн Латинської Америки.

У розвитку найбільших країн регіону - Аргентини, Бразилії і Мексики в 80-х - початку 90-х років знайшли віддзеркалення багато явищ, характерних в цілому для Латинської Америки цього періоду. У подіях 80-х років виявилася тенденція до розширення і зміцнення конституційних форм правління в Латинській Америці. Але до консолідації сталих демократичних режимів було далеко. Збереглася гостра соціальна і економічна нестабільність, особливо через успадковані проблеми, до яких додавалися нові. Армія і консервативні сили, пішовши від безпосередніх важелів влади, утримували впливові позиції. У ряді випадків залишалася і навіть загострювалася політична нестійкість, чревата непередбаченими поворотами. В цілому все ж сталися істотні позитивні зрушення в соціально-політичному розвитку латиноамериканських республік.

Перед конституційними урядами встало завдання ліквідації негативних наслідків панування диктатур і пошуку виходу з кризи, в якій виявилася політика модернізації. Добитися цього було нелегко. Брак валюти заставляв обмежувати імпорт, у тому числі необхідного виробничого устаткування. Продовжувалася відплив місцевого капіталу за кордон. Сума приватних латиноамериканських капіталів за межами регіону досягала 400 млрд. дол. Країни-боржники вимушені були звертатися за новими позиками для оплати боргів і відсотків по них. Але через низьку платоспроможність держав регіону приплив позик і кредитів до Латинської Америки в середині 80-х років скоротився в 4 рази. Міжнародні фінансові організації погоджувалися на надання позик і відстрочення виплати заборгованості і відсотків лише за умови проведення латиноамериканськими урядами політики строгої економії, що передбачала розпродаж підприємств держсектора, скорочення персоналу, капіталовкладень, соціальних витрат, заморожування заробітної плати.

Це вело до гальмування економічного зростання, у тому числі через зменшення платоспроможного попиту населення, збереженню високого рівня безробіття і неповної зайнятості. В результаті в більшості випадків уряди ліберальних реформістів не змогли внести істотних змін до колишнього неоконсервативного по суті соціально-економічного курсу і змінити ситуацію. Все це позначилося на економічному і фінансовому стані країн регіону.

Певні зрушення на дорозі модернізації економіки все ж відбувалися і в ці роки, особливо у виробництві технологічно складної продукції. Розвивалися мікроелектроніка, інформатика, біотехнологія, атомна енергетика. Бразилія і Мексика за загальним обсягом ВВП увійшли до першої десятки країн світу, займаючи 8-10-і місця. Мінялася структура латиноамериканського експорту. Агросировинні товари все ще переважали в експорті, але все таки вироби оброблювальної промисловості і напівфабрикати складали не менше третини його вартостей. Більш за третину з них були представлені продукцією машинобудування і електротехніки. Деякі республіки в кінці 80-х років відрізнялися порівняно стабільним економічним зростанням (Чилі, Коста-Ріка, Венесуела, Колумбія). Проте загальна картина стану латиноамериканської економіки на початок 90-х років була далека від благополуччя.

В кінці 80-х - початку 90-х років багато урядів латиноамериканських республік у пошуках виходу із затяжної кризисної ситуації по наполяганню міжнародних фінансових організацій прибігли до ще радикальнішої «лібералізації» економіки і зовнішньої торгівлі, до суворіших заходів економії і боротьби з інфляцією, до форсування подальшої приватизації і транснаціоналізації виробництва. Таким чином вони прагнули швидше здолати хворобливий етап глибокої перебудови соціально-економічних структур відповідно до потреб світової технологічної революції і процесів інтернаціоналізації економіки, що прийняли глобальний характер, залучити іноземний капітал до активнішого сприяння і з часом зближуватися з високорозвиненими індустріальними державами.

Проте в умовах Латинської Америки це виявилося набагато складнішою справою, ніж в розвинених державах, і не дало очікуваного ефекту. Потрібно було здолати значний розрив в рівнях розвитку між латиноамериканськими країнами і провідними світовими центрами, притому при украй мізерних матеріальних можливостях і соціальних резервах. Неминучі соціальні витрати політики модернізації, особливо відчутні при жорстких формах економічної перебудови за неоконсервативними рецептами при низькому рівні життя основної частини населення і наявності багаточисельних маргінальних прошарків, були чреваті різким зростанням соціальної напруженості і підриванням самих засад суспільства.

Таким чином, Латиноамериканські країни бали вихід із такої ситуації лише в спільному подоланні економічно кризи, а це означало початок більш інтенсивних процесів інтеграції.

Зауважимо, що перші організації були створені ще в 1960 році. 18 лютого 1960 р. в Монтевідео Аргентіна, Бразилія, Чилі, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай підписали договір про створення Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАСТ), пізніше перетвореної в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІТ). 13 грудня 1960 р. на конференції в Манагуа було підписано угоду про створення спільного ринку Гватемали, Сальвадору, Гондурасу і Нікарагуа - Центральноамериканського спільного ринку (пізніше - ЦАСР). У травні 1969 р. представники Болівії, Колумбії, Чилі, Еквадору і Перу підписали засновницький документ - “Договір Картахени” або “пакт Анд”, утворивши групу Андських країн. У 1973 р. відповідно до договору Чагуарамас було утворено Карибське співтовариство (КАРІКОМ). Основною стратегічною метою всіх цих організацій так чи інакше був гармонійний і збалансований розвиток економік латиноамериканських країн, який, зрештою, повиннен привести до створення єдиного економічного простору. Вони внесли істотний вклад до становлення процесів економічної інтеграції в Латинській Америці, створивши міжнародно-правові передумови виникнення і еволюції найбільших субрегіональних об'єднань - Андського співтовариства і МЕРКОСУР, а також сприяли уніфікації двосторонніх економічних угод.

Помітне послаблення колективних механізмів сталося в 80-і роки, названі «втраченим десятиліттям». Надалі, у міру подолання гострих труднощів, положення мінялося, але проблеми не зникали, приймаючи лише інші форми. В основі Латиноамериканської інтеграції спочатку лежали як господарські, так і політичні мотиви, і лише розглядаючи їх в сукупності і взаємозалежності, можна з'ясувати суть і спрямованість об'єднувальних тенденцій на континенті. 18 грудня 1986 року в Ріо-де-Жанейро була утворена Група Ріо, куди зараз входять 23 держави Латинської Америки. Група Ріо є прикладом політичної інтеграції, і має величезне значення для інтеграційних процесів країн Латинської Америки. Це об'єднання є найбільш показовим і впливовим об'єднанням латиноамериканських держав, що грає важливу роль в розвитку регіональної інтеграції, зміцненні міжнародного авторитету Латинської Америки і підвищенні її питомої ваги в світових справах.

Латиноамериканська інтеграція -- це не просто сума товарних, інвестиційних і трудових ринків, а нова якість відтворювальних механізмів; об'єктивний процес, частина сучасної економічної політики виживання в обстановці світової конкуренції, що загострюється. Не випадково всі новообрані глави держав континенту в тій чи іншій мірі піднімають питання інтеграції, спільних дій. Показово, що під час спаду 2002-2003 рр. в ключовій промисловості Венесуели - нафтовій, викликаний внутрішньою нестабільністю, допомога Бразилії, Тринідаду і Тобаго і інших країн регіону запобігла політичному вибуху. Звичайно, існують межі стимулювання ринкових стосунків за допомогою інтеграції. Для їх розширення необхідні внутрішньо структурні перетворення, які дозволили б оптимізувати стратегію розвитку регіону. Проте наростаюча глобалізація з суворими правилами взаємодії при одночасному збереженні недостатньої конкурентоспроможності латиноамериканської експортної продукції, дають підставу вважати, що подальша регіональна інтеграція, яким би спадам вона не піддавалася, неминуча. У будь-якому випадку інтеграція має величезне значення, як для сьогодення, так і для майбутнього розвитку Латинської Америки. Нині, коли йдуть пошуки оптимальної стратегії розвитку регіону, вона набуває особливого значення і актуальності.

1.2 Економічна характеристика країн Латинської Америки