Міжнародні організації в сучасному світі

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

План

Вступ

Розділ 1.Основні поняття про міжнародні організації

1.1 Поняття «міжнародна міждержавна організація» та його сутність

1.2 Виникнення та етапи розвитку міжнародних організацій

1.3 Типізація міжнародних організацій

Розділ 2. Характеристика міжнародних організацій

2.1 ООН

2.2 ЮНЕСКО: структура і цілі

2.3 Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО)

2.4 Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

2.5 МВФ: цілі, функції, організаційна структура

2.6 МБРР: цілі, функції, організаційна структура

2.7 Рада Європи: структура

2.8 Утворення НАТО. Цілі та структура організації

2.9 Структура і цілі Європейського Союзу

2.10 ОБСЄ

2.11 Співдружність незалежних держав (СНД)

2.12 ГУУАМ

2.13 Всесвітня туристична організація

Розділ 3. Україна у міжнародних організаціях

3.1 Україна - фундатор ООН

Вступ

Ключову роль у сучасній системі міжнародних відносин продовжують грати незалежні національні держави (nation-states). Вестфальский міжнародний порядок, установлений після відомого конгресу 1648 р., визначив на кілька сторіч уперед чільні позиції суверенних держав і міждержавних відносин у світовій політиці.

Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторами на світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у системі міжнародних відносин стали приймати нові акторы -- міжнародні організації, форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні корпорації, великі міста, трансграничні регіони, індивіди. Підвищення їхньої ролі і значення в міжнародному житті особливо проявилося в останні десятиліття ХХ в. Сьогодні можна говорити про те, що на зміну моноцентристской міжнародній системі одного актора поступово приходить поліцентристська міжнародна система безлічі акторов1.

Другим по ролі і значенню (після держави) актором міжнародних відносин є міжнародні організації (МО). Перші МО з'явилися на початку і середині XIX в. Це були Центральна комісія з судноплавству на Рейну, що виник у 1815 р., а також Всесвітній телеграфний союз (1865) і Загальний поштовий союз (1874). Перші МО створювалися в сфері економіки, транспорту, культури, соціальних інтересів держав і по своїм цілям були спрямовані на спільне трансграничне співробітництво в неполітичній області (law politics).

Число таких організацій, чи, як їх тоді називали, міжнародних адміністративних союзів, зросло до початку ХХ в. До них відносилися комісія з охороні здоров'я, комісія з боротьби про повенями, транспортний союз і ін. Зростаюча індустріалізація вимагала спільного керування в області хімії, електрифікації і транспорту, викликаючи тим самим необхідність створення нових МО.

Трансграничний потік товарів, послуг, інформації і людей привів до того, що на початку ХХ в. сформувалася квазиглобальная, евроцентристская по своїй сутності, система світового господарства. Важливу роль у керуванні цією системою грали МО.

У політичній сфері попередники перших МО з'явилися після Віденського конгресу 1815 р. Тоді сформувався так називаний Європейський концерт, чи пентархия, що складався з 5 великих держав (Англія, Пруссія, Росія, Австрія і Франція). Європейський концерт можна розглядати як прообраз МО в сфері безпеки, що претендувала на керівну роль у європейських справах. Концерт являв собою систему конгресів і конференцій, у рамках яких 5 держав вирішували питання врегулювання і дозволу міжнародних криз і конфліктів. Основним принципом діяльності Європейського концерту був принцип рівноваги.

Наступним важливим етапом у розвитку МО була діяльність Ліги Націй, створеної в 1919 р.

Ліга Націй мала дві істотні відмінності від Європейського концерту:

1) вона була створена на основі міжнародно визнаного акта -- Статуту Ліги Націй;

2) вона будувалася на принципі колективної безпеки.

Створена для того, щоб запобігти нову світову війну, Ліга Націй, однак, зазнала невдачі, оскільки принцип колективної безпеки не знайшов свого застосування. З організації, що повинна була сприяти колективної безпеки, роззброюванню, мирному врегулюванню конфліктів і повазі міжнародного права, вона перетворилася, по вираженню сучасного британського дослідника К. Арчера, "у порожню шкарлупу", що ігнорували країни, що не бажали проводити політику поза сферою своїх чи інтересів щось утрачати через Статут Ліги"2.

Ліга Націй не виявила волі і бажання, щоб не допустити у свій склад такі "ревізіоністські держави", як Німеччина і СРСР, хоча вони ставили під сумнів територіально-політичне статус-кво в Європі. Однак найбільший недолік Ліги Націй складався в її військово-політичному безсиллі, оскільки вона не мала механізму санкцій.

Разом з тим неупереджена оцінка діяльності Ліги Націй (вона активно працювала в 1919--1939 р. і формально була розпущена в 1946 р.) дає підстави західним ученим називати її "великим експериментом", негативний досвід якого був врахований творцями ООН3.

Уся система Ліги Націй, у которую входили інститути в сфері міжнародної безпеки, економічного і соціального співробітництва і міжнародного правосуддя, була важливий ланкою, що з'єднувало МО, створені перед 1914 р., і механізми співробітництва в роки Першої світової війни, з більш централізованими і систематизованими формами співробітництва глобального масштабу, якимись були органи й організації системи Ліги Націй. Завдяки створеним Лігою інституціональним формам міжнародного співробітництва забезпечувалася більш надійна опора для майбутньої ООН. міжнародний організація співдружність

Час показав, що Утомившись ООН виявився значно більш элективным і впливовим інструментом підтримки міжнародного світу і безпеки, а також розвитку співробітництва в неполітичній сфері, чим Статут Ліги Націй. В другій половині ХХ в. ООН змогла зайняти центральне місце в системі МО, координуючи діяльність як урядових, так і неурядових МО. Виникла система ООН з її великою мережею спеціалізованих установ і інших зв'язаних c Об'єднаними Націями організацій.

Діяльність ООН і інших МО проходила у визначеній міжнародній атмосфері, що значною мірою визначала їхні успіхи і невдачі. У 1945--1990 р. ООН розвивалася під визначальним впливом двох найважливіших факторів післявоєнної системи міжнародних відносин. Першим з них була "холодна війна" між Сходом і Заходом, другим -- наростаючий конфлікт між економічно розвитою Північчю і відсталим і бідним Півднем.

У цьому плані історія ООН і інших МО є відображенням розвитку післявоєнного світу. Відомий англійський дипломат Д. Глэдвин, робота якого довгий час була зв'язана з ООН, писав у 1953 р.: "Об'єднані Нації -- це дзеркало, що відбиває світ навколо них, і якщо це відображення жахливе, то в цьому не можна звинувачувати Організацію"4.

МО не існують у політичному вакуумі. Вони є частиною світової державно-центристської системи, і їхні інституціональні форми і діяльність відбивають національні інтереси, а якщо говорити емоційно, те також надії і страхи держав і урядів у рамках цієї системи. Історія швидкого росту МО після Другої світової війни демонструє те, як вони тісно зв'язані з життям сучасного індустріального суспільства й експансією європейської міжнародної системи на увесь світ.

Після закінчення "холодної війни" функції МО об'єктивно розширилися, потенційно підвищилася їхня здатність до врегулювання міжнародних конфліктів, рішенню глобальних проблем. Однак, як свідчить досвід активності ООН у 1990 р., ця організація не виправдала поки завищених чекань і надій, що на неї покладалися відразу після закінчення "холодної війни".

Що стосується сфери міжнародної безпеки -- цієї найважливішої області міждержавної взаємодії, те національний егоїзм держав як і раніше превалює над міждержавним співробітництвом.

Розділ 1. Основні поняття про міжнародні організації

1.1 Поняття «міжнародна міждержавна організація» та його сутність

Стосовно сутності міжнародної організації серед спеціалістів існують два підходи: звужений та розширений. Відповідно до першого трактування міжнародна організація --це стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, який створюється, щонайменше, трьома сторонами (державами) і має погоджені учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні полІтико-організаційні норми (статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень).

Якщо виходити з самого визначення, а також з міжнародних юридичних норм, то належність до міжнародних організацій визначають такі критерії:

· об'єднання різнонаціональних сторін (держав, юридичних та фізичних осіб);

· погоджені, спільні, постійні цілі;

· наявність міжнародного установчого документа;

· постійні організаційні інституції;

· політико-організаційні норми;

· юридична рівність учасників;

· відповідність цілей створення та діяльності загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

При цьому всі міжнародні організації є різними, а елементами, що відрізняють одну від одної, є: сфера діяльності, цілі, ха­рактер компетенції, організаційна структура, членство, процедурні аспекти.

Представники другого підходу твердять, що міжнародна організація -- це будь-яка група або асоціація, яка у своїй діяльності виходить за межі однієї країни І має постійну структуру органів. Таке розширене тлумачення припускає віднесення до міжнародних організацій транснаціональних корпорацій, так званих «революційних груп» І навіть кримінальних угруповань.

1.2 Виникнення та етапи розвитку міжнародних організацій

Умовно можна виокремити п"ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV--VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних Інститутів - сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії - - це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святилищем, скарбницею, правилами ведення війн.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі).

Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні союзи. Прикладом такого торговельного об'єднання е один із найвідоміших союзів цього типу -- Ганза, що існував з XIV по XVII ст. Міста -- члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні Інтереси і навіть вести війни з іншими державами.

Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку. характеризується появою цілої низки організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнародних установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, порядку роботи та ін.

Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу 1815 р.

Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судноплавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 -- 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з сере­дини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874) та ін.

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою компетенцією -- Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського президента Вільсона.

Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

- збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне;

- посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);

- поява і вже понад 50-річне успішне функціонування універсальної організації глобального типу - Організації Об'єдна­них Націй;

- утворення інших функціональних організацій глобального типу Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації;

- формування мережі міжнародних організацій наднаціонального типу, які інституціонально забезпечують діяльність регіональних інтеграційних угруповань;

- посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;

- розширення сфери діяльності міжнародних організацій;

- значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

1.3 Типізація міжнародних організацій

Критерії типізації

1) Членство держав

-- Міжнародні міждержавні організації (це об'єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб'єктність І засновані згідно з нормами міжнародного права.)

-- Міжнародні недержавні організації (організаційно оформлені за спільними або близькими соціальними, політичними, економічними, ідейними, професійними та іншими Інтересами , об'єднання різних громадських угруповань з різних країн.)

-- Змішані (ні перше і не друге. наприк. Міжнародна організація праці як міждержавна організація складається з представників урядів, але також включає представників професійних спілок та робітників)

2) Географічне охоплення

-- глобальні (організації, членами яких є представники всіх чи майже всіх країн світу).

-- регіональні (бере участь велика кількість представників певного регіону)

-- субрегіональні (організації, утворені з представників невеликої кількості одного або різних регіонів (Організація Чорноморського економічного)).

3) Компетенція

-- Універсальні (загальної компетенції - організації, які охоплюють широке коло відносин між членами); .

-- Спеціальні (вузької компетенції. організації, які мають обмежені цілі, створені для співробітництва в одній галузі або охоплюють певний напрям діяльності)

4) Характер повноважень

-- Міжнародні організації (утворення конфедеративного типу. Конфедерація -- форма державного устрою, за якої держави, що входять у конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади та управління; для координації дій з метою досягнення спільної цілі вони створюють спеціальні спільні органи.)

-- Наднаціональні організації (утворення федеративного типу. Федерація - форма державного устрою, за якої держави, що входять у федерацію, мають як власні конституції, законодавчі, виконавчі та судові органи, так і наддержавні органи влади для вирішення спільних проблем. Елементи наднаціональності можуть виявлятися: у праві зобов'язувати країни-учасниці без їхньої згоди і проти їхньої згоди виконувати прийняті більшістю голосів рішення.).

5) Період функціонування

-- тимчасові (якщо протягом 10 років не відбулося жодної пленарної сесії, організацію вважають такою, що припинила своє існування.)

-- постійні

6) Порядок вступу до організації

-- відкриті (членом яких може стати будь-яка держава на свій розсуд)

-- закриті (можуть приймати нового члена лише за згодою засновників та за дотримання ним деяких інших умов)

Розділ 2. Характеристика міжнародних організацій

2.1 ООН

Головні органи та структура ООН. Організація Об'єднаних Націй має шість головних органів:

· Генеральну Асамблею,

· Раду Безпеки,

· Економічну і Соціальну Раду,

· Раду з Опіки,

· Міжнародний Суд і

· Секретаріат .

Генеральна Асамблея -- ГА (General Assembly)-- є головним політичним консультативним органом ООН. Кожна держава може бути представлена в ній делегацією щонайбільше з п'яти осіб. Одна держава має в Генеральній Асамблеї один голос. Кожна країна представлена в ГА дипломатом високого рангу, але час від часу міністри закордонних справ і навіть голови держав також відвідують сесії ГА.

Рішення з таких важливих питань, як підтримання миру і безпеки, прийом нових членів і бюджетні питання, потребують більшості в дві третини голосів. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю голосів. ГА, як правило, збирається у Нью-Йорку (

Рада Безпеки ООН: Рада Безпеки, згідно зі Статутом, несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки.

У 1965 р. кількість її членів було збільшено з 11 до 15 (перша поправка до Статуту ООН): п'ять постійних членів -- Великобританія, Китай, Росія, США, Франція -- і десять членів, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки за географічною ознакою. П'ять з десяти членів переобираються щороку.

Кожен член Ради має один голос. Для прийняття рішень з питань діяльності ООН потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради. Це і є так зване правило одностайності великих держав, або право вето. Всі п'ять постійних членів вдавалися в різні часи до права вето. Якщо постійний член не підтримує рішення, але не хоче блокувати його прийняття, він не голосує проти, а утримується при голосуванні.

На відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення, обов'язкові для виконання всіма членами ООН.

Рада Безпеки проводить свої засідання у Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР). Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) -- головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН.

Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ресурсів, а також персоналу ООН. У 1965 р. кількість членів Економічної і Соціальної Ради було збільшено з 18 до 27 і в 1973 р. -- до 54 членів (друга і четверта поправки до Статуту).

По регіонах представництво розподіляється так: 14 місць -- квота Африки, 10 -- Латинської Америки, 11 -- Азії, ІЗ -- Західної Європи й інших країн і 6 -- країн Східної Європи. Членів ЕКОСОР обирають строком на три роки, щорічно по 18 членів. Кожен член Ради має один голос, рішення приймаються простою більшістю голосів.

ЕКОСОР проводить щорічно дві сесії тривалістю в один місяць: у Нью-Йорку і в Женеві. Як один із шести головних органів ООН Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

--обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи ООН;

-- проводить дослідження, складає доповіді, розробляє рекомендації з міжнародних проблем в економічній і соціальній сферах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

-- заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод для всіх;

-- скликає міжнародні конференції і розробляє для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції;

-- веде переговори зі спеціалізованими установами відносно домовленостей, угод, що стосуються взаємовідносин цих установ з ООН;

-- погоджує діяльність спеціалізованих установ через консультації з ними і надання рекомендацій;

-- надає послуги і допомогу (за ухвалою Генеральної Асамблеї) членам ООН, а також спеціалізованим установам на прохання останніх;

-- консультує відповідні неурядові організації з питань, які входять до її компетенції.

Протягом року робота ЕКОСОР провадиться в її допоміжних органах: комісіях і комітетах, які регулярно збираються, і подають доповіді і звіти.

Механізм допоміжних органів ЕКОСОР складається з функціональних комісій, постійних комітетів, регіональних комісій, пос­тійних експертних органів.

Крім того, сімнадцять спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН спеціальними угодами про співробітництво і координацію, взаємодіють з нею і одна з одною через координуючий апарат ЕКОСОР. Це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжурядових угод, які мають широку компетенцію і працюють у співробітництві з ООН. Спеціалізовані установи користуються самостійністю і мають повну юридичну правоспроможність. ЕКОСОР координує їхню діяльність

Рада з Опіки ООН: Рада з Опіки -- один із шести головних органів 0014, на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями).

Рада уповноважена вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими територіями відносно політичного, економічного, соціального прогресу підопічних територій, розглядати (консультуючись з місцевою владою) петиції з підопічних територій і направляти туди спеціальні місії.

Остання з 11 таких територій, над якими була встановлена опіка, -- Палаї (група островів у Мікронезії), отримала незалежність у листопаді 1994 р. і наступного місяця стала країною -- членом ООН. З цього часу Рада з Опіки формально припинила своє існування.

Змінивши свої правила процедури, вона буде тепер проводити засідання тоді і там, коли і де того вимагатимуть обставини.

. Міжнародний Суд: Міжнародний Суд -- головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою.

Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Місцезнаходження суду -- Гаага (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про прикордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні копалини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.

Секретаріат ООН:Секретаріат -- адміністративний орган ООН, який обслуговує інші органи, виконує програми і втілює в життя політику, розроблену ними.

Робота Секретаріату включає: керівництво операціями з підтримування миру; організацію міжнародних конференцій з проблем світового значення; підготовку оглядів світових економічних та соціальних тенденцій і проблем; здійснення досліджень; перекладання виступів, документів; забезпечення світових засобів масової інформації відомостями про діяльність ООН.

Міжнародний персонал Секретаріату налічує 15 тисяч співробітників з більш ніж 170 країн, що працюють як у центральних установах у Нью-Йорку, так і у відділеннях по всьому світові.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого призначає Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Першим Генеральним секретарем був Трюгве Лі (Норвегія), який обіймав цю посаду до 1953 року. Даг Хаммаршельд (Швеція) був Генеральним секретарем з 1953 по 1961 рік. У Тан (Бірма, нині Мьянма) очолював ООН до 1971 р., його змінив Курт Вальдхайм (Австрія), який перебував на цій посаді з 1972 по 1981 рік. Хав'єр Перес де Куе-льяр (Перу) вступив на посаду 1 січня 1982 року. 31992 р. Генеральним секретарем ООН був єгиптянин Бутрос Бутрос Галі. У грудні 1996 р. Секретаріат очолив представник Африканського континенту, дипломат з Гани Кофі Аннан

2.2 ЮНЕСКО: структура і цілі

ЮНЕСКО стала міжнародною організацією, структурну основу якої становили три органи: Генеральна конференція, Виконавча рада та Секретаріат, очолюваний генеральним директором, якого обирає Генеральна конференція.

Тепер Генеральна конференція налічує представників 166 держав-членів; скликається раз на два роки з метою визначення загальної політики організації, формування її програми, а також затвердження бюджету.

У склад Виконавчої ради входить 51 член, вона збирається двічі на рік і контролює виконання затвердженої програми, а також у проміжках між сесіями Генеральної конференції виконує її функції, але лише в межах своїх повноважень.

Постійно діючим керівним органом є тільки Секретаріат, що згідно із Статутом є нижчим ступенем у системі внутрішнього підпорядкування організації, але в ком­петенцію його входять усе поточне управління як практичною діяльністю ЮНЕСКО, так і процесами планування і теоретич­них розробок, а також формування і застосування експертного корпусу.

З метою зміцнення принципу консенсусу, що є одною з найважливіших засад функціонування організації, та запобі­гання розмежуванню між делегаціями в 1976 р. за пропозицією генерального директора в межах ЮНЕСКО була утворена Проектно-переговорна група.

Штат Секретаріату ЮНЕСКО протягом її існування не зазнавав істотних кількісних змін і стабілізувався у 70-х роках на рівні приблизно 3 тис. чоловік.

Крім центрального апарату, ЮНЕСКО має дуже розвинуту мережу організаційних структур, які безпосередньо підпорядковуються їй, як, наприклад, регіональні відділення, або співробітничають на догрвірних чи інших засадах як система асоційованих з нею шкіл. Існують регіональні бюро ЮНЕСКО з питань освіти для Африки (ПРЕДА, штаб квартира в Дакарі), для арабських держав (ЮМЕДБАО, штаб киаргира в Бейруті), Азії та Тихого океану (РОЕПАН, штаб-квартира в Бангкоку), Латинської Америки та Карибського басейну (ОРЕАЛК, штаб-квартира в Сантьяго, Чилі), а також Регіональні центри з питань вищої освіти в Бухаресті та Каракасі.

Всесвітня система асоційованих шкіл ЮНЕСКО була утворена в 1953 р. з метою розвитку інформаційного обміну між навчальними закладами світу і сьогодні налічує понад 2000 шкіл у 90 країнах. Але масштаби мережі різноманітних структур ЮНЕСКО цим зовсім не вичерпані.

У безпосередньому контакті із Секретаріатом працюють Міжнародний інститут планування освіти (МІПО), який у Парижі готує спеціалістів-планувальників та адміністраторів у галузі освіти для багатьох країн світу, а також Міжнародне бюро освіти (МБО), розташоване в Женеві. МБО координує діяльність Міжнародної мережі інформації в галузі освіти (ІНЕД), розповсюдженої у всіх головних регіонах світу.

Крім цього, існують Регіональні бюро з питань науки та технології, Регіональне бюро з питань культури для Латинської Америки в Гавані і Регіональне бюро з питань розвитку друкарства в країнах Азії та Тихого океану в Карачі. Діють також 20 регіональних і субрегіональних радників.

Важливу роль відіграє співробітництво ЮНЕСКО з різноманітними міжнародними організаціями та установами, з на­ціональними урядами.

Механізми взаємодії, що виникають у процесі подібної кооперації, становлять матеріальну базу для універсалізації просвітницького руху в світі.

Організаційні структури, що створюються в межах такої "децентралізованої"' діяльності ЮНЕСКО, офіційно не входять в її систему, але користуються її фінансовою, адміністративною та інтелекту­альною підтримкою.

Наприклад, ЮНЕСКО брала активну участь у розробці та створенні спільних мереж сприяння нот ваціям у галузі освіти в Азії (Азіатська програма новацій у галузі освіти в цілях розвитку -- АПЕІД, 1974 р.), в Африці (Мережа новацій в галузі освіти в цілях розвитку в Африці -- НЕІДА, 1978 р.), в арабських державах (Програма новацій у галузі освіти в цілях розвитку в арабських державах -- ЕІПДАС, 1979 р.), у країнах Карибського басейну (Мережа новацій у галузі освіти в Карибському басейні -- КАРНЕІД, 1981 р.) та Швденно-Східної Європи (Програма співробітництва у сфері досліджень та розробки новацій у галузі освіти в Південно-Східній Європі -- КОДІЕСЕЕ, 1980 р.). Ці мережі, які діють тепер цілком автономно, сприяють розвитку обміну і співробітництва між національними установами, що відповідає загальній спрямованості регіональної політики ЮНЕСКО.

Програма Організації формується згідно з головними завданнями її діяльності, які включають:

· сприяння постійним дослідженням сучасних проблем світового розвитку;

· підтримку процесів, які б давали змогу кожному індивіду чи об'єднанню брати посильну участь в житті суспільства світового співтовариства;

· допомогу розвитку та демократизації освіти, розквіту науки

· стимулювання всіляких змін, що визнані необхідними сві-товим співтовариством, виходячи з принципу загального кон-сенсусу;

сприяння взаєморозумінню між народами з метою додержування миру та прав людини

МОП: структура та функціонування. Принцип трипартизму. Текст Статуту МОП вперше був складений у 1919 р., пізніше до нього неодноразово вно-силися поправки (в 1922, 1945, 1946, 1953 1962, 1972 рр.). Він включає преамбулу, 4 глави і додаток -- Декларацію про цілі й завдання Міжнародної Організації Праці.

Перша глава "Організація" має 13 статей, присвячених членству, структурі організації, складу і функціям її органів, від-носинам із урядами та міжнародними організаціями, фінансовим і бюджетним питанням.

Друга глава "Процедура" (21 стаття) визначає порядок денний, підготовку конференцій, порядок їх проведення, систему голосування, прийняття кон­венцій і рекомендацій, обов'язки членів у зв'язку з конвенціями і рекомендаціями, порядок розгляду можливих скарг стосовно невиконання конвенцій.

Третя глава (4 статті) присвячена деяким загальним положенням щодо тлумачення Статуту і конвенцій, а четверта глава (2 статті) -- положенням про юридичний статус МОП і використання нею привілеїв та імунітетів.

Згідно із Статутом членом організації може бути будь-яка країна, що є членом ООН, якщо вона сповістила Генерального директора Міжнародного бюро праці (МБП) про своє формальне прийняття зобов'язань, котрі випливають із Статуту МОП.

Саме таким чином було вирішене питання про членство в МОП країн, що поповнили світове співтовариство після розвалу колишнього СРСР. Для нечленів ООН потрібне звернення з проханням про прийняття. Воно розглядається Генеральною конференцією МОП, і позитивне вирішення має бути затверджене двома третинами голосів делегатів.

Структура організації складається з таких компонентів: Міжнародна конференція праці, Адміністративна рада, Міжна­родне бюро праці. Структура й увесь механізм функціонування МОП виходять з принципу трипартизму, який є наріжним каменем діяльності організації. Трипартизм означає конструктивну взаємодію контрагентів виробничого процесу (робітників і підприємців, роботодавців) за участю держави. Історичний досвід довів, що регулювання соціально-трудових відносин за участю трьох зазначених сторін є найефективнішим.

Конференція скликається у разі необхідності, але не рідше, ніж один раз на рік. Вона визначає загальну політику, вста­новлює мінімальні трудові норми і рівень соціального захисту, приймаючи конвенції й рекомендації, затверджує програми і бюджет організації. Делегації країн-членів включають по 4 представника: два -- від уряду і по одному від підприємців і робітників. Кожного делегата можуть супроводжувати радники (не більш ніж два по кожному з пунктів порядку денного сесії).

Кожний делегат має право голосувати індивідуально з усіх питань, що розглядаються Конференцією.

Неурядові делегати і радники мають призначатися за погодженням із найбільш представницькими професійними організаціями підприємців або трудящих даної країни, якщо такі організації існують.

Наприклад, у Франції існує декілька профцентрів, визнаних на загальнодержавному рівні. Саме вони за взаємною домовленістю встановили своєрідну чергу представництва у делегаціях країни на сесіях Генеральної конференції МОП.

У Статуті зафіксоване положення, покликане не допустити порушення балансу інтересів підприємців і робітників. Якщо якась країна-член не призначила одного з двох неурядових делегатів (або якщо Конференція відмовилася визнати повноваження одного з двох неурядових делегатів), то другий неурядовий делегат має право бути присутнім, виступати на Конференції, але не має права участі в голосуванні.

При голосуванні, як правило, питання вирішуються простою більшістю. Більшістю у дві третини вирішуються питання, спеціально визначені в Статуті. Наприклад, питання членства, бюджетні та фінансові, прийняття конвенцій та рекомендацій.

Голосування вважається таким, що відбулося, коли в ньому взяли участь не менше половини делегатів, що присутні на сесії. Більшістю у дві третини голосів приймаються й поправки до Статуту, вони набирають чинності після ратифікації не менш як двома третинами членів Організації.

МОП може також скликати такі регіональні конференції і створювати такі регіональні установи, які вона визнає необ­хідними для сприяння здійсненню цілей і завдань організації.

У період між щорічними Конференціями роботою МОП керує Адміністративна рада, яка обирається на три роки. Принцип трипартизму і тут продиктував досить складну процедуру призначення її членів. Усього їх обирається 56: 28 представників урядів, 14 представників підприємців і 14 представників трудящих.

При цьому з 28 представників урядів 10 призначаються урядами найважливіших у промисловому відношенні країн, а 18 обираються урядовими делегатами Конференції. 10 промис-лово найрозвинутіших країн визначає Адміністративна рада, її вибір може бути опротестований будь-якою країною-членом перед Конференцією. Члени Адміністративної ради, що представляють підприємців і трудящих, обираються відповідно делегатами підприємців і трудящих, присутніми на Конференції.

Міжнародне бюро праці очолює Генеральний директор. Він призначається Адміністративною радою і несе перед нею відповідальність за ефективну роботу бюро і за виконання доручень, які можуть бути дані радою. Генеральний директор і його заступник мають бути присутніми на всіх засіданнях Адміністративної ради.

Генеральний директор призначає персонал МБП із представників різних країн (звичайно, цей критерій поєднується з критерієм забезпечення найефективнішої роботи). Найголовніші вимоги до кандидатів на посади у МБП -- компетентність, відданість завданням і принципам організації, ділова заінтересованість у реалізації проектів, а також незалежність від будь-якої країни або соціальної групи. Обов'язки Генерального директора і персоналу бюро мають виключно міжнародний ха­рактер, тобто при виконанні своїх функцій вони не можуть керуватися інструкціями або побажаннями будь-якого уряду і діють лише як міжнародні співробітники, відповідальні тільки перед МОП.

Функції бюро включають збирання і поширення відомостей з усіх питань, що стосуються міжнародного регулювання умов праці і становища трудящих, і, зокрема, вивчення питань, які мають бути передані на розгляд Конференції з метою прийняття міжнародних конвенцій, а також проведення різних соціальних обстежень за дорученням Конференції або Адміністративної ради.

Бюро готує документацію з різних питань порядку денного сесій Конференції; надає допомогу урядам у розробці законів і правил на основі рішень Конференції; виконує обов'язки з нагляду за виконанням конвенцій; редагує та видає публікації з питань промисловості і праці, а також виконує інші доручення Конференції та Адміністративної ради.

Бюджет МОП складається із внесків країн-членів. Рішення щодо його затвердження, розподілу й отримання внесків приймається Конференцією більшістю у дві третини голосів, поданих присутніми делегатами. Видатки МОП несуть члени організації у відповідності з діючими угодами.

Попередньо бюджет і угоди про розподіл видатків між членами організації схвалюються комітетом, що складається з представників урядів. Бюджет МОП на 1992-1993 рр. був затверджений у розмірі 405,7 млн дол. США. Частка колишнього СРСР становила в бюджеті МОП близько 10 %. Нині частка України дорівнює 1,86%.

Ті члени організації, що мають заборгованість за внесками, не мають права голосувати на Конференції, в Адміністративній раді та в будь-якому комітеті або при виборах членів Адміністративної Ради, якщо сума заборгованості дорівнює або перевищує суму внесків за два попередні роки. Однак якщо Конференція визначить, що несплата внесків пов'язана з обставинами, незалежними від члена, який допустив заборгованість, вона може дозволити йому брати участь у голосуванні.

2.3 Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО)

Організацію Об'єднаних Націй з промислового розвитку -- ЮНІДО (United Nations Industrial Development Organization -- UNIDO) -- було засновано в 1967 p. рішенням Генеральної Асамблеї ООН як центральний координуючий орган у сфері допомоги промисловому розвитку країн, що розвиваються.

Цілями ЮНІДО є:

· сприяння промисловому розвитку і співробітництву на глобальному, регіональному, національному і галузевому рівнях;

· сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, в тому числі в галузі розробки природних ресурсів і розвитку інфраструктури;

· надання допомоги країнам з перехідною економікою і країнам, що розвиваються, в реструктуризації і приватизації в промисловості;

· надання технічної допомоги.

ЮНІДО сприяє налагодженню і зміцненню контактів між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, заохочує діяльність, яка сприяє залученню інвестицій, підтримуючи процес передачі технології країнам, що розвиваються, і обміну технологіями.

В рамках ЮНІДО створено Банк промислової і технологічної інформації по проектах, який може надавати необхідну країнам інформацію на їхній запит. Консультативна діяльність ЮНІДО полягає в проведенні конференцій, нарад, зустрічей представників промисловості, профсоюзів, споживачів.

Крім того, проводяться засідання груп спеціалістів конкретних галузей промисловості з проблем промислового розвитку в регіоні, з питань зміцнення співробітництва фінансо­вих, технічних і наукових установ розвинутих країн і країн, що розвиваються, тощо. Особлива увага приділяється промисловому співробітництву на рівні підприємств з використанням механізму цільових фондів і програми промислового інвестування. В 1997р. обсяг технічної допомоги, наданої ЮНІДО всім країнам світу, становила близько 100 млн доларів.

Головними органами ЮНІДО є:

· Генеральна конференція, яка проводиться один раз на два роки і визначає принципи і політику діяльності ЮНІДО, затверджує бюджет, здійснює контроль за використанням фінансових ресурсів;

· Рада з промислового розвитку (РПР), що складається з 53 членів ЮНІДО (33 - представники країн, що розвиваються, 15 -- від розвинутих країн, 5 -- від країн з перехідною економікою), яка розробляє принципи і політику ЮНІДО, розглядає і приймає програму діяльності Організації, обговорює питання координації діяльності системи ООН у галузі промислового розвитку, контролює ефективність використання ресурсів Організації, готує і подає на розгляд Генеральної Асамблеї ООН через ЕКОСОР щорічну доповідь про діяльність ЮНІДО;

· Секретаріат;

· Представництва ЮНІДО на місцях.

Допоміжними органами ЮНІДО є Комітет з програм і бюджету в складі 27 членів і технічні комітети.

До складу ЮНІДО входять 168 держав. Україна також є членом цієї організації з 1985 р. Штаб-квартиру ЮНІДО розміщено у Відні (Австрія).

2.4 Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

Всесвітня організація охорони здоров'я почала функціонувати 7 квітня 1948 р. після того, як 26 держав--членів 00Н ратифікували її статут. Ця дата щорічно відмічається як Всесвітній день здоров'я. Створенню ВООЗ передували багаторічні зусилля, спрямовані на налагодження міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я.

Ще в середині XIX ст. європейські країни, насамперед Франція, виступали з ініціативами обговорення питань охорони здоров'я на міжнародному рівні.

В Парижі 23 липня 1851 р. було проведено Першу міжнародну санітарну конференцію, на якій країни-учасниці прийняли рішення про створення першої міжнародної нерелігійної організації охорони здоров'я -- Міжнародного бюро суспільної гігієни.

Протягом другої половини XIX ст. в Європі пройшло 10 таких конференцій, на яких робилися перші спроби щодо налагодження механізму міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я.

Так, на конференції, яка проходила у Венеції 1892 р., було підписано першу санітарну конвенцію, що регулювала правила морського карантину. І хоча ця конвенція була дуже обмеженою, бо торкалася тільки випадків захворювання на холеру та розповсюджувалася лише на кораблі, що прибували зі Сходу на Захід, вона становить інтерес саме як перший реальний наслідок міжнародного співробітництва в галузі гігієни та охорони здоров'я.

На початку XX ст. з розвитком спеціальних медичних знань поширюється співробітництво у медичній та санітарно-гігієнічній галузях. У 1902 р. у Вашингтоні створюється Міжнародне санітарне бюро (у 1923 р. перейменоване у Панамериканське санітарне бюро); у 1909 р. -- Міжнародне бюро суспільної гігієни; у 1923 р. -- Організація охорони здоров'я Ліги націй,яка мала великі матеріальні ресурси та вільно користувалася послугами членів міжнародних наукових товариств у разі потреб у консультаціях фахівців з проблем, що становили інтерес для міжнародних досліджень.

Діяльність Організації охорони здоров'я Ліги націй була найефективнішою порівняно з іншими органами соціально-економічного напряму. Організація здійснювала контроль за розповсюдженням епідемій, публікувала інформацію про стан охорони здоров'я у різних країнах світу, спонсорувала наукові конференції, надавала пряму допомогу урядам багатьох країн. Вона стала головним центром міжнародної діяльності з підвищення рівня охорони здоров'я у світі після першої світової війни.

Після закінчення другої світової війни одним із перших кроків Організації Об'єднаних Націй було створення нової спеціалізованої установи ООН -- Всесвітньої організації охорони здоров'я.

В липні 1946 р. Економічна та Соціальна Рада ООН скликала у Нью-Йорку міжнародну конференцію з питань охорони здоров'я, в роботі якої взяли участь делегати 51 країни, в тому числі й УРСР, а також спостерігачі з 13 країн, що не були членами ООН, та представники 10 міжнародних організацій.

На конференції було розроблено та прийнято Статут ВООЗ. У Статуті зафіксовано, що головною метою ВООЗ є "досягнення всіма народами якомога вищого рівня здоров'я", при цьому сам термін "здоров'я" визначається як "стан повного фізичного, духовного та соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб та фізичних дефектів".

Підкреслювалося, що "уряди несуть відповідальність за здоров'я своїх народів, і ця відповідальність потребує вживання відповідних заходів со­ціального характеру та в галузі охорони здоров'я".

Статут проголошував, що "здоров'я усіх народів є головним фактором у досягненні миру та безпеки і залежить від повного співробітництва окремих осіб та держав". Цей документ визначає найважливіші функції ВООЗ, регламентує діяльність її головних органів та відносини із державами-членами. Вперше в міжнародній практиці здоров'я було проголошено одним із невід'ємних прав людини незалежно від раси, релігії, політичних поглядів, соціального та економічного становища.

У 1977 р., коли Всесвітня асамблея охорони здоров'я прийняла рішення про те, що першочерговим завданням ВООЗ є забезпечення "Здоров'я для всіх до 2000 року", було розроблено глобальну стратегію виконання цієї програми.

Стратегія, здійснення якої потребує об'єднаних зусиль урядів та народів, заснована на принципі налагодження первинної медико-сані-тарної допомоги. В неї входять вісім головних складових елементів: просвітницька робота, пов'язана із роз'ясненням суті 56 проблем охорони здоров'я; належне забезпечення продуктами харчування; безпечна для здоров'я вода та санітарія; охорона здоров'я матері та дитини, включаючи планування сім'ї; імунізація населення від основних інфекційних хвороб; профілактика місцевих захворювань та контроль над ними; належне лікування загальнорозповсюджених хвороб та травм; забезпечення основними лікарськими засобами.

ВООЗ допомагає країнам зміцнювати їхні системи охорони здоров'я шляхом створення інфраструктури, включаючи, як особливо важливий елемент, підготовку медичних кадрів, а також медичне обслуговування окремих осіб, родин та насе­лення в цілому.

ВООЗ сприяє проведенню досліджень, необхідних для розробки відповідних технологій, що стосуються всіх аспектів охорони здоров'я, включаючи харчування, охорону здоров'я матері та дитини, екологічну безпеку, психічне здоров'я, бо­ротьбу із специфічними хворобами, попередження нещасних випадків, медичне обслуговування та реабілітацію. Крім цього, ВООЗ виконує функції міжнародного центру, який займається накопиченням необхідної технічної та наукової інформації.

80-ті роки були проголошені Міжнародним десятиліттям постачання питною водою та санітарії, у проведенні якого важливу роль відігравала ВООЗ, приділяючи велику увагу проблемам постачання безпечною для здоров'я водою та лік­відації відходів відповідно до санітарних вимог.

ВООЗ проводила всесвітню кампанію з ефективної імунізації дітей до 1990 р. з метою профілактики шести основних інфекційних дитячих хвороб -- дифтерії, кору, поліомієліту к правця, туберкульозу та коклюшу.

ВООЗ надає консультації урядам з питань планування системи охорони здоров'я, виконує великі програми досліджень хвороби серця, залежності від наркотичних речовин, онкологічних захворювань. З метою подолання гострої нестачі медичного персоналу в окремих країнах організовано спеціальні навчальні програми.

З цією ж метою щорічно надається близько 250 стипендій для навчання у різних медичних центрах. Щорічно ВООЗ проводить 40 короткострокових курсів та 80 конференцій з різних медичних та медико-санітарних проблем. Заохочуючи дослідницьку діяльність, ВООЗ щороку підписує більш ніж 150 контрактів із різними організаціями, установами та приватними особами, фінансуючи таким чином їх роботу в необхідних напрямах.

У 80-х роках ВООЗ стала провідною організацією по боротьбі із СНІДом (синдром набутого імунодефіциту).

Вперше вірус СНІДу був ідентифікований у 1981 р., а вже у 1986 р. Генеральний директор ВООЗ проголосив боротьбу із СНІДом прі­оритетним напрямом охорони здоров'я у всесвітньому масштабі.

На початку 1987 р. було прийнято спеціальну програму ВООЗ по боротьбі із СНІДом, в якій на сьогодні беруть участь уже 127 держав.

Провідну роль ВООЗ у координації зусиль у цьому напрямі було підтверджено на міжнародних конференціях, а також Генеральною Асамблеєю ООН. ВООЗ співпрацює із національними та регіональними організаціями по боротьбі із СНІДом, а також із такими установами ООН, як Фонд для діяльності в галузі народонаселення (ЮНФПА), Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ), ЮНЕСКО, ПРООН, Всесвітній банк. Підтримуються тісні контакти із неурядовими організаціями, зокрема Американським фондом досліджень СНІДу, Міжна­родною радою медичних сестер, Міжнародним союзом учених-імунологів і Товариством Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

У 1992-1993 рр. ВООЗ надала допомогу ряду держав у створенні інформаційних систем у галузі охорони здоров'я (Мексика, Оман, Сейшсльські острови, Сирія, Об'єднані Арабські Емірати та ін.).

Здійснювалася надзвичайна допомога у зв'язку із стихійним лихом та катастрофами, що викликані діяльністю людини. Так, в Еритрсї ВООЗ спільно із Управлінням Верховного Комісара у справах біженців брала участь у розміщенні близько мільйона біженців. В Ефіопії здійснювалася програма відбудови та поновлення діяльності 40 провінційних лікарень, центрів та пунктів охорони здоров'я. Надзвичайну допомогу було надано близько 20 африканським країнам.

ВООЗ брала участь у заходах шодо поліпшення стану охорони здоров'я у Бангладеш, Індії, Монголії, Непалі та Таїланді.

У Югославії було проведено велику роботу з моніторингу охорони здоров'я, нагляду у сфері харчування, реабілітації поранених, постачання медикаментів. Унаслідок діяльності ВООЗ майже в 100 країнах була впроваджена система моніторингу служб водопостачання.

ВООЗ здійснює Міжнародну програму з подолання наслідків Чорнобильської катастрофи; реалізує п'ять експериментальних проектів у галузях гематології, впливу на щитовидну залозу, гігієни порожнини рота та ін. Було надано допомогу Україні, Росії та Білорусії медикаментами, комп'ютерним і допоміжним устаткуванням та в галузі підготовки кадрів.

ВООЗ є також одним із провідних центрів з випуску спеціальної друкованої продукції. Організація збирає статистичні дані, публікує звіти конференцій та семінарів, розповсюджує результати наукових досліджень, видає підручники та кілька періодичних видань, серед яких "Всесвітній форум охорони здоров'я" та "Здоров'я світу".

Загальна сума надходжень до бюджету ВООЗ становить більш ніж 450 млн дол. на рік. Крім того, Всесвітній банк щорічно спрямовує понад 1 млрд дол. на діяльність, пов'язану із охороною здоров'я. Однак, як констатував Комітет з планування розвитку Соціальної та Економічної Ради ООН, для виконання завдань, що стоять перед ВООЗ, необхідно щороку виділяти мінімум 10 млрд дол.

Керівним органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я, де представлені всі держави--члени організації. Асамблею скликають щороку для розгляду роботи організації та прийняття рішень відносно політики, програми та бюджету. До складу Виконавчої ради, яка діє між асамблеями, обираються представники 31 країни.

Штаб-квартира ВООЗ знаходиться у Женеві (Швейцарія).

2.5 МВФ: цілі, функції, організаційна структура

Міжнародний валютний фонд почав функціонувати у грудні 1945 р., коли міжурядова угода, укладена на конференції в Бреттон-Вудсі, була ратифікована країнами, які мали квоти на 80% загальної суми ресурсів Фонду.

Головні статутні завдання: Учасники конференції визначили як першочергове завдання Фонду створення постійно діючого органу для забезпечення консультацій і співробітництва між країнами-членами з міжнародних валютних проблем.

Друге завдання розкриває, по суті, кінцеву мету співробітництва у валютній галузі -- сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі і таким чином підвищувати й підтримувати на високому рівні зайнятість та реальні прибутки населення, розвивати виробничі можливості країн-членів.

Крім того, Фонд має створювати умови для інтенсифікації й підвищення ефективності міжнародного обміну через стабілізацію валютних курсів і запобігання конкурентному знеціненню валют, сприяння встановленню багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між країнами-членами, скасування валютних обмежень, надання кредитів для регулювання платіжних балансів, сприяння скороченню тривалості та масштабів дефіцитів платіжних балансів.

Тут відображене намагання полегшити виконання країнами-членами міжнародних "правил гри", дати їм змогу під час гострої нестачі іноземної валюти утриматися від введення або посилення обмежень, кон'юнктурних девальвацій тощо.

Для реалізації зазначених завдань учасники Бреттон-Вудської конференції доручили Фонду виконувати такі функції:

1. Наглядати за виконанням кодексу поведінки, що стосується політики валютних курсів та обмежень щодо платежів за поточними операціями.

2. Надавати членам Фонду фінансові ресурси, щоб вони мали змогу дотримуватися відповідного кодексу поведінки у той час, коли вони виправляють порушення рівноваги платіжного балансу або намагаються уникнути таких порушень.

...