Міжнародні організації в сучасному світі

3. Фонд має забезпечити форум, на якому члени організації могли б консультуватися один з одним і співробітничати з міжнародних фінансових питань.

Як бачимо, це була роль здебільшого нагляду та реєстрації змін у валютній політиці держав, а також надання допомоги з мстою під .рішати функціонування твердо визначеного валютного механізму з фіксованим співвідношенням валютних паритетів.

Але після того, як у 1973 р. міжнародна валютна система, заснована на фіксованих валютних курсах, розвалилася, функції Фонду суттєво змінилися -- він став активною діючою особою, що не лише наглядає і реєструє зміни, а безпосередньо бере участь у координації та формуванні валютної політики по всіх напрямах.

Структура: Структура Фонду побудована таким чином, щоб забезпечити його ефективне функціонування. Вищим органом є Рада керуючих, куди входять представники всіх країн-членів. Вона збирається 1 раз на рік, обмежується, як правило, загальною дискусією, прийняттям лише таких рішень, які за Статутом не можуть бути передані іншому органу. Керуючими, як правило, є міністри фінансів або керівники центральних банків. Як вищий орган Рада визначає політику Фонду, вирішує головні, принципові питання.

Виконавчим органом Фонду, який керує всіма поточними справами, є Виконавча рада (директорат), до якої входять 24 виконавчих директори. Вибори проводяться 1 раз на два роки.

Система виборів досить складна, вона враховує вагу тих чи інших країн у формуванні ресурсів Фонду.

Ключова роль у структурі Фонду належить директору розпоряднику. Він призначається Виконавчою радою і не може бути ні керуючим, ні виконавчим директором.

Директор розпорядник є головою директорату (Виконавчої ради) без права голосу за винятком таких випадків, коли голоси розподіляються порівну. Він є також головною адміністративною особою секретаріату МВФ.

У його функції входить ведення поточних справ, призначення посадових осіб МВФ -- його заступника, секретаря, скарбника, завідуючих відділами, генерального радника юридичного відділу, завідуючого адміністративною служ­бою, завідуючого Європейською штаб-квартирою Фонду (в Парижі), співробітників апарату.

Від діяльності адміністративного апарату й експертів Фонду багато в чому залежить не тільки функціонування Фонду, а й доля багатьох людей, цілих країн і регіонів. Тому добір кандидатур на зайняття посад у Фонді здійснюється дуже ретельно. 2 тис. співробітників МВФ -- це головним чином економісти, статистики, фінансисти, спеціалісти з оподаткування, лінгвісти, редактори.

2.6 МБРР: цілі, функції, організаційна структура

Учасники міжнародної валютно-фінансової конференції Об'єднаних Націй у Бреттон-Вудсі, приймаючи рішення про створення МБРР, розуміли всі труднощі повоєнного економічного відновлення. Вони розраховували, що в перехідний пово­єнний період Банк як міжурядова організація сприятиме досягненню тих цілей, які не могли в той час реалізувати приватні кредитні інститути.

Цілі і завдання. Загальні завдання, сформульовані в Статуті МБРР, такі: створення сприятливих умов для продуктивних виробничих капіталовкладень, заохочення приватних іноземних довгострокових інвестицій і регулювання їх міжнародного потоку, сприяння реконструкції й розвитку територій країн-членів, сприяння проведенню конверсії військової економіки в цивільну. Статут вказує і на конкретні форми фінансової діяльності Банку -- гарантування приватних закордонних інвестицій або участь у них, надання власних кредитів на прийнятних умовах за відсутності або недостачі приватного капіталу, надання або гарантування кредитів у зв'язку з міжнародним фінансуванням іншими каналами.

У системі фінансових інститутів для забезпечення економічної стабільності повоєнного світу Банк був задуманий і як кредитна установа, і ще більшою мірою -- як міст, за допомогою якого можна буде полегшити переміщення приватних капіталів. Така функція закріплена у с. 2 Статуту, де говориться, що Банк має сприяти приватним іноземним інвестиціям шляхом їх гарантування.

Але із самого початку діяльності Банку функція гаранта приватних капіталовкладень поступилася місцем активній функції кредитора, бо всі головні ринки приватного капіталу були тоді фактично паралізовані. Залишалося використати для надання позик державну підписку країн--членів Банку, насамперед США. До початку 50-х років Банк і діяв головним чином як кредитор країн Західної Європи.

Та вже з 50-х років доступ цим країнам до кредитів МБРР поступово перекривається, з цією метою дедалі більше вико­ристовуються двосторонні міжурядові угоди з США. А об'єктом діяльності МБРР стають головним чином країни Азії, Африки й Латинської Америки. Далася взнаки об'єктивна необхідність пристосування механізмів економічної допомоги до нових умов у колишній колоніальній периферії.

Свою діяльність як спеціалізована установа ООН Міжнародний банк реконструкції й розвитку розпочав у 1947 р., коли була підписана угода між ООН і Банком. Згідно із цією угодою ООН визнає, що "дії банку в наданні позик є прерогативою самого банку"; для ООН найдоцільнішим буде "утримуватися від рекомендацій відносно позик та умов їх надання". Контакти з ООН здійснюються через її секретаріат і більшою мірою -- через адміністрацію технічної допомоги та ЕКОСОР. Банк також бере участь у діяльності ПРООН, підтримує контакти з іншими спеціалізованими установами ООН.

Структура: Вищим керівним органом Банку є Рада керуючих, до якої входять представники всіх країн-членів (як правило, міністри фінансів або їх заступники). Рада керуючих збирається 1 раз на рік. Вона має повноваження приймати рішення, якщо присутня більшість членів і якщо вони мають не менше за 2/3 голосів, які можуть бути подані при голосуванні.

При голосуванні, як і в МВФ, застосовується "виважена" система голосування. Кожний представник країни-члена має 250 голосів плюс один голос за кожну акцію (вартість 100 тис. дол.). Для прийняття більшості рішень досить простої більшості, в тому числі при прийомі нових членів. Жодна країна не має можливості заблокувати прийняття рішення з будь-яких питань.

Вищий орган оперативного керівництва -- Рада виконавчих директорів. Усього їх 24, причому 5 призначаються державами; що мають найбільшу кількість акцій, а 19 -- обираються керуючими з інших країн. Кожний член Ради представляє кілька держав-членів.

Рада керуючих обирає президента МБРР, який керує штатом службовців, відповідає за керування справами, діє відпо­відно до вказівок виконавчих директорів з питань, що стосуються загальної політики Банку. Президент є за посадою і головою Ради керуючих. Пост президента -- ключовий у системі управління Банком. Він має дуже важливі повноваження. Банк надає позики лише в тому випадку, коли їх сума, умови надання і сплати рекомендуються президентом Раді ви­конавчих директорів, яка приймає остаточне рішення. Отже, президент фактично здійснює все керівництво діяльністю Банку. Всі президенти Банку були представниками США. Так є й тепер.

Адміністративний персонал також складається головним чином з представників США. Вони становлять принаймні більше половини вищого адміністративного персоналу, хоча формально серед персоналу -- представники кількох десятків країн. Структура секретаріату МБРР -- функціонально-регіональна. Існують відділи Європи, Африки, Далекого Сходу, Південної Азії, " Середнього Сходу, Америки, технічних операцій, консультативної служби економічного розвитку, адміністративний, юридичний. Крім того, функціонують комітет позик і спеціальний комітет аналізу підсумків економічного розвитку у світі за останні 20 років і перспектив на майбутнє.

2.7 Рада Європи: структура

Головними органами Ради Європи є:

Комітет Міністрів, до якого входять 41 міністр закордонних справ або їхні заступники, які перебувають у Страсбурзі (посли/ постійні представники). Комітет Міністрів є керівним органом у Раді Європи. Двічі на рік змінюються, чергуючись, голови Комітету Міністрів.

· Парламентська Асамблея нараховує 526 членів (263 парламентарії та 263 заступники) із 41 національного парламенту, а також делегації зі статусом "спеціального гостя" від чотирьох парламентів держав Центральної та Східної Європи, які не е членами Ради Європи.

Президент Парламентської Асамблеї -- лорд Девід Рассел-Джонстон.

Конгрес органів місцевих та регіональних влад, що складається з Палати місцевих влад та з Палати регіонів. Голова Конгресу -- Ален Шенар.

Секретаріат, який нараховує 1084 співробітники. Генеральний секретар -- Вальтер Швіммер.

2.8Утворення НАТО. Цілі та структура організації

Історія створення НАТО безпосередньо пов'язана з тими подіями, що відбувалися в світі після другої світової війни. Але спробуємо виявити корені НАТО ще глибше. Три рази з часу Французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Сьогодні континент знову стоїть на порозі таких змін.

Перша постнаполеонівська архітектура європейської безпеки була розроблена на Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років. Молоді США залишились збоку, хоча за сорок років приймали участь у двох війнах з Англією.

У другий раз архітектура європейської безпеки була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль в цьому процесі відігравав президент Вудро Вільсон, але США поспішили відійти від участі в будь-яких структурах, створених за їх же допомогою.

Цей крок сприяв послабленню Америки і призвів до трагічного відновлення загальної війни двадцять років потому. Коли у 1945 році знову настав час перегляду засад європейської безпеки, великі держави спочатку збудували систему, засновану на принципах, проголошених на Ялтинській і Потсдамській конференціях і у Статуті ООН.

Але вже у 1947 році, зрозумівши, що вона не здатна стримати радянську експансію, лідери західних країн створили більш ефективну структуру колективної безпеки для мирного часу, в основу якої були покладені “доктрина Трумена”, “план Маршала”, НАТО, атлантичне партнерство і лідуюча роль Америки.

Ця система відображала головні цілі американської політики в Європі у післявоєнний період. Але в епоху після закінчення “холодної війни” перед Сполученими Штатами в їх європейській політиці поряд із старими постали і нові завдання. На цей раз США повинні були взяти на себе ініціативу європейського архітектора, з тим щоб охопити всі країни континенту і таким чином стабілізувати Європу в цілому. Сюди повинні були входити власно західні країни, країни колишнього соцтабору в Центральній Європі і саме головне Росія і колишні радянські республіки.

Отже в період між 1945-1949 роками між державами Західної Європи та їхніми союзниками в Північній Америці постала нагальна проблема повоєнної відбудови економіки.

22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн.

Пропозиція була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п'ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.

Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.

Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов'язаннях між Європою та Північною Америкою.

І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн.

Мелодії, що звучали в залі, де проходила процедура створення НАТО, були американськими, і нагадували всім, хто тепер буде “замовляти музику”, визначати воєнну доктрину блоку, політику країн, що входять до нього.12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія у 1982 році.

НАТО було створено як союз незалежних держав об'єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв'язання проти них агресії.

Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід'ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору має таку структуру, яка дозволяє здійснити всі цілі НАТО. Вона є міжурядовою організацією, в рамках якої країни-члени зберігають повний суверенітет і незалежність. Ця організація являє собою форум, на якому вони проводять спільні консультації з будь-яких проблем та приймають рішення з політичних та воєнних питань що стосуються їх безпеки.

Першочерговим завданням НАТО є захист свободи та безпеки її членів політичними та воєнними засобами у відповідності зі Статутом ООН. Спираючись на загальнодемократичні цінності, права людини та дотримання законності, з моменту створення Північноатлантичний Союз проводить діяльність, спрямовану на встановлення справедливого та міцного миру в Європі. Ця центральна мета залишається незмінною. НАТО також являє собою трансатлантичне звено, що пов'язує безпеку США з безпекою Європи. В цій організації знаходять своє практичне втілення дійсні колективні зусилля її членів на підтримку їх загальних інтересів.

Основоположним принципом діяльності Північноатлантичного Союзу є вірність прийнятим на себе загальним зобов'язанням та співробітництво суверенних держав, яке базується на неподільності безпеки її членів. Приймаючи до уваги характер та результати щоденної діяльності НАТО в політичній, військовій та інших галузях, солідарність у рамках Північноатлантичного Союзу забезпечує такий стан, за яким ні одній із держав-членів не доводиться розраховувати лише на власні сили у рішенні основних проблем безпеки.

Не позбавляючи держав-членів їх прав та обов'язків по прийняттю на себе суверенної відповідальності у сфері оборони, НАТО дозволяє їм спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки.

В результаті, не дивлячись на різницю у становищі та військовому потенціалі членів Північноатлантичного Союзу, у них з являється почуття рівної безпеки, яке сприяє встановленню загальної стабільності в Європі та створенню благоприємних умов для розвитку співробітництва в рамках НАТО, а також співробітництва його членів з іншими країнами.

Саме це і складає основу розвитку нових структур співробітництва у сфері безпеки, які відповідають інтересам такої Європи, що не переживала б через розрізненість та могла б вільно слідувати свому політичному, економічному, соціальному та культурному призначенню.

До засобів за допомогою яких Північноатлантичний Союз проводить свою політику в галузі безпеки відноситься підтримка військового потенціалу, достатнього для попередження війни та забезпечення ефективної оборони існування спільного потенціалу попередження криз, які зачіпають безпеку її членів, а також активна співпраця з іншими країнами по вирішенню проблем європейської безпеки на основі співробітництва, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу у сфері контролю над озброєннями та роззброєння.

Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний Союз виконує наступні основні завдання у сфері безпеки: забезпечення необхідної основи для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів та прихильність мирному вирішенню спірних питань.

Прагнення до створення умов, в яких жодна країна не могла б залякувати або змушувати будь-яку з європейських країн або встановлювати свою гегемонію за допомогою використання сили чи загрози її використання.

Основи механізму співробітництва країн-членів були закладені в період формування Північноатлантичного Союзу. Цей механізм складається із наступних основних елементів:

1) Північноатлантична Рада, яка володіє реальною політичною владою та правом прийняття рішень; до неї входять постійні представники всіх країн-членів, які проводять спільні засідання не менше одного разу на тиждень.

Рада також збирається і на більш високому рівні. Рада надає великого значення інформуванню суспільності та випускає заяви і коммюнікє, яке пояснює їй, а також урядам країн, що не є членами Альянсу, політику і рішення Північноатлантичної Ради. Рада є єдиним органом Союзу, повноваження якої визначає Північноатлантичний Союз.

У відповідності з ним саме Раді доручено сформувати допоміжні органи. За весь період діяльності Ради нею були створені комітети і групи планування з метою покращання роботи Ради або прийняттю на себе відповідальності у таких конкретних сферах, як планування оборони, ядерне планування та воєнне.

Кожен з урядів країн-членів Північноатлантичного Союзу представляє у Раді постійний представник у ранзі посла. Кожна країна, що представлена на засіданнях Ради або в будь-яких з підлеглих йому комітетів, повністю зберігає незалежність та несе відповідальність за свої рішення.

2) Комітет військового планування (КВП) - займається вирішенням більшості воєнних питань і проблем, які стосуються планування колективної оборони.

В цьому комітеті представлені всі країни-члени Північноатлантичного Союзу, крім Франції. КВП дає вказівки військовому керівництву НАТО та у межах своєї відповідальності виконує ті ж функції, має ті ж повноваження, що і Рада в питаннях, які входять в його компетенцію.

3)Група ядерного планування (ГЯП) - є основним форумом для проведення консультацій з усіх питань, що стосуються ролі ядерних сил, у здійсненні політики НАТО у сфері оборони і безпеки. У роботі групи приймають участь всі країни-члени, крім Франції. Ісландія присутня на засіданнях ГЯП в якості спостерігача.

4) На посаду генерального секретаря НАТО країни-члени висувають високопоставлених державних діячів міжнародного масштабу. Одночасно він висувається на посаду голови Північноатлантичної Ради, КВП, ГЯП та інших основних комітетів.

Генеральний секретар НАТО також виступає в якості головного представника цієї організації, як у відносинах із зовнішнім світом, так і в сфері розвитку зв'язків і налагодженні контактів з урядами країн-членів. В теперішній час посаду генерального секретаря НАТО посідає колишній міністр іноземних справ Іспанії Хав'єр Солана.

5)Міжнародний секретаріат - комплектується із персоналу країн-членів, обслуговує Раду, а також підлеглі йому комітети та робочі групи і на постійній основі займається широким колом питань, які стосуються діяльності НАТО.

6)Військовий комітет відповідає за розробку рекомендацій політичному керівництву НАТО, що стосуються заходів по забезпеченню спільної оборони зони дій НАТО і за підготовкою спільних директив з воєнних питань, які призначені головнокомандуючим стратегічним командуванням НАТО.

Військовий комітет є вищим керівним військовим органом Північноатлантичного Союзу, який проводить свою роботу під політичним керівництвом Північноатлантичної Ради та КВП або, якщо справа стосується ядерної зброї - під керівництвом ГЯП.

7) Політичний контроль та управління Об'єднаної військової структури здійснюється на вищому рівні.

Роль об'єднаної воєнної структури складається у створенні організаційної основи для захисту території країн-членів від будь-якої загрози їх безпеці або стабільності.

До цієї структури входить система головних військових командувань та командувань у складі ОВС НАТО, зона дій яких охоплює весь Північноатлантичний регіон.

Вона складає основу організації спільних установ збройних сил та співробітництва в таких галузях як системи зв'язку та інформації, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил та стандартизація або оперативна сумісність методик та технічних заходів.

Роль об'єднаних збройних сил Північноатлантичного Союзу зводиться до гарантії безпеки та територіальної єдності країни-члена, внесенню свого вкладу у збереження стабільності та рівноваги сил у Європі, а також у попередженню криз і в решті забезпеченню захисту стратегічно важливого регіону, який охоплює договір НАТО.

8) Міжнародний військовий штаб забезпечує роботу Військового комітету НАТО.

Крім того існує ряд інших військових управлінь, які здійснюють нагляд за конкретними аспектами діяльності Військового комітету.

9) Військово-політичний координаційний комітет програми “Партнерство заради миру” - є головним робочим органом програми “Партнерство заради миру” та проводить свої засідання у різному складі, включаючи засідання за участю окремих партнерів та всіх країн-учасниць.

Тепер перейдемо до організаційної структури НАТО. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі, і є політичним штабом НАТО.

В ній розміщуються постійні представництва та національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, національні воєнні представники, Голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб, а також низка створених Альянсом установ.

Отже, структура НАТО є досить розгалуженою, що саме і забезпечує таку ефективну і стабільну роботу цієї організації.

Північноатлантичний Союз втілює в себе трансатлантичне партнерство між європейськими членами НАТО і Сполученими Штатами Америки і Канадою, спрямоване на укріплення миру і стабільності у всій Європі.

Цілі партнерства між європейськими і північноамериканськими членами союзу є, перш за все, політичними, з опорою на спільне планування оборони, військове співробітництво і на співробітництво і консультації в економічній, науковій, екологічній та інших відповідних сферах.

Рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, після переговорів і консультацій між країнами-членами. НАТО, як багатонаціональна міжурядова асоціація вільних і незалежних держав, не має функцію наднаціональних повноважень або формування політики поза залежністю від її членів.

Тому рішення прийняті НАТО - це рішення, які приймаються всіма її країнами-членами.

2.9 Структура і цілі Європейського Союзу

Договір про Європейський союз передбачав утворення Союзу на основі Європейських співтовариств (ЄЕС, ЄОЧС, Євратому). Було визначені наступні цілі Союзу:

· організація економічного і соціального прогресу, зокрема шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічної і соціальної єдності і утворення економічного і валютно-фінансового союзу з введенням з часом єдиної грошової одиниці - екю;

· затвердження своєї самосвідомості на міжнародній арені, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в тому числі визначення з часом політики спільної оборони;

· посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу і розширення тісного співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Основні цілі ЄС (за Амсиердамським договором):

· захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів, назалежності та інтегрованості Союзу у відповідності з принципами Статуту ООН;

· посилення безпеки Союзу в усіх аспектах;

· збереження миру та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Статуту ООН, Хельсинського Заключного акту та Паризької хартії;

· підтримка міжнародного співробітництва;

· розвиток та консолідація демократії, повага прав людини та фундаментальних свобод.

2.10 ОБСЄ

ь Органи для ведення переговорів і ухвалення рішень

ОБСЄ традиційно є форумом для консультацій і переговорів серед країн-учасників. У ній є декілька органів, яким доручено вести переговори по рішеннях, що накладають політичні зобов'язання на країни-учасники.

ь Оперативні структури і підрозділи

За період свого розвитку від Конференції до Організації ОБСЄ створило декілька підрозділів і структур, які дозволяють завершувати реалізацію політичних рішень переговори про які проводяться з країнами учасниками.

2.11 Співдружність незалежніх держав (СНД)

Співдружність Незалежних Держав (СНД) була створена в 1991 році відповідно до Угоди про освіту Співдружності Незалежних Держав, Алма-атинської декларації і Протоколу за Угодою.

Підписаний в 1992 році Статут СНД складається з декількох розділів: цілі і принципи; членство; колективна безпечних і військово-політична співпраця; запобігання конфліктам і мирне врегулювання суперечок; співпраця в економічній, соціальній і правовій сферах; органи Співдружності, міжпарламентська співпраця, фінансові питання.

Принципи утворення СНД:

- Держави-члени суверенні і рівні.

- Держави-члени є самостійними і рівноправними суб'єктами міжнародного права.

Цілі:

- Здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній і культурній областях.

- Сприяння усесторонньому і збалансованому економічному і соціальному розвитку держав-членів в рамках загального економічного простору, а також міждержавній співпраці і інтеграції.

- Забезпечення прав людини і основних свобод відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів ОБСЄ.

- Здійснення співпраці між державами-членами в цілях забезпечення міжнародного миру і безпеки, вживання ефективних заходів по скороченню озброєнь і військових витрат, ліквідації ядерної зброї і інших видів зброї масового ураження, досягнення загального і повного роззброєння.

- Мирне врегулювання суперечок і конфліктів між державами-членами.

Держави-члени СНД: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія, Україна, Узбекистан. Штаб-квартира СНД знаходиться в Мінську.

Основними органами Співдружності незалежних держав є:

- Рада розділів держав.

- Рада розділів урядів.

- Рада міністрів закордонних справ.

- Координаційно-консультативний комітет.

- Рада міністрів оборони.

- Штаб по координації військової співпраці держав - членів Співдружності.

- Рада командувачів прикордонними військами.

- Економічний суд.

- Міждержавний банк.

- Комісія з прав людини.

- Міжпарламентська асамблея.

- Виконавчий секретаріат СНД.

Рада розділів держав - найвищий орган Співдружності. Він розглядає і приймає вирішення по основних питаннях діяльності держав-членів. Рада збирається двічі в рік; а за ініціативою будь-якої держави-члена можуть скликатися надзвичайні сесії. Председательствованіє чергується відповідно до порядку букв російського алфавіту.

Раду розділів урядів координує співпраця органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній і інших областях. Зустрічі Ради розділів урядів проводяться чотири рази на рік. Рішення Ради розділів держав і Ради розділів урядів ухвалюються на основі консенсусу.

Рада міністрів закордонних справ здійснює координацію діяльності держав-членів у сфері зовнішньої політики включаючи їх діяльність в міжнародних організаціях.

Координаційно-консультативний комітет це постійний виконавський і координаційний орган СНД, що складається з постійних повноважних представників (по два від кожного держав члена) і координатора Комітету.

Він розробляє і представляє пропозиції по питаннях співпраці в політичній, економічній і інших областях, сприяє реалізації економічної політики держав-членів, займається питаннями створення спільних ринків робочої сили, капіталу і цінних паперів.

Рада міністрів оборони займається питаннями, пов'язаними з військовою політикою і структурою озброєних сил держав-членів.

Верховне командування Об'єднаних озброєних сил СНД було перетворене в 1993 році в Штаб по координації військової співпраці держав - членів Співдружності.

Рада командувачів прикордонними військами в 1992 році прийшов на зміну Об'єднаному командуванню прикордонними військами.

Економічний суд забезпечує виконання економічних зобов'язань в рамках Співдружності.

У його компетенцію входить також вирішення суперечок, що виникають у зв'язку з виконанням економічних зобов'язань.

Міждержавний банк займається питаннями взаємних платежів і клірингових розрахунків між державами-членами СНД.

Комісія з прав людини є консультативним органом СНД, контролюючим виконання зобов'язань в області прав людини, прийнятих на себе державами - членами Співдружності.

Міжпарламентська асамблея складається з парламентських делегацій і забезпечує проведення міжпарламентських консультацій, обговорення питань співпраці в рамках СНД, розробляє сумісні пропозиції, що стосуються діяльності національних парламентів.

Виконавчий секретаріат СНД відповідає за організаційно-технічне забезпечення роботи органів СНД. У його функції входить також попередній аналіз питань, розділів держав, що представляються на розгляд, і правова експертиза проектів документів, що готуються для основних органів СНД.

Діяльність органів СНД фінансується державами-членами.

З моменту створення Співдружності основні зусилля держав-членів були зосереджені на розвитку і поглибленні співпраці в таких сферах, як зовнішня політика і політика в області безпеки і оборони, економічна і фінансова політика, в цілях вироблення загальних позицій і проведення загальної політики в цих областях.

У 1992 році держави - члени СНД підписали в Ташкенті Договір про колективну безпеку, а в 1993 році - Угода про колективні сили по підтримці миру.

У 1993 році держави-члени підписали Угоду про створення економічного союзу, яке передбачає вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, здійснення узгодженої політики в таких областях, як грошово-кредитні відносини, бюджети, ціни і оподаткування, валютні питання і митні збори.

У угоді також передбачається заохочення вільного підприємництва і інвестицій разом з підтримкою виробничої кооперації і створенням прямих зв'язків між підприємствами і галузями, узгодження господарського законодавства.

У 1994 році розділу держав підписали Договір про створення зони вільної торгівлі як ще один крок у напрямку до митного союзу. Він передбачає поетапне скорочення митних і інших зборів в рамках СНД і створення в подальшому Міждержавної економічної Ради.

Держави-члени підписали меморандум про підтримку миру і співпраці в Співдружності (відмова від будь-яких погроз, підривної діяльності і порушення меж, невтручання у внутрішні справи, міри проти сепаратизму, націоналізму, шовінізму і фашизму, а також невступ до пактів і блоків, направлених проти якої-небудь держави-члена СНД).

Організація по безпеці і співпраці в Європі (ОБСЄ) є новою міжнародною організацією, в яку входять не тільки європейські країни, але і країни Західної півкулі -США і Канада. У ОБСЄ входять 55 країн. Вона є регіональною міжнародною організацією і була утворена як основний інструмент для раннього запобігання конфліктам, що народжуються, управління політичними кризами, створення умов по співпраці в економіці, культурі, має рацію і свобод людини і підтримка миру в Європі.

Основою в досягненні безпеки є взаєморозуміння і співпраця країн-членів організації.

Ці терміни охоплюють великий круг питань, такі як: контроль над озброєнням, превентивна дипломатія, права людини, моніторинг виборів, економічна і екологічна безпека. Всі країни-члени мають однаковий статус і рішення приймаються на основі консенсусу.

ОБСЄ була створена в 1975 р. як Нарада по безпеці і співпраці в Європі. і спочатку представляла багатобічний форум для проведення діалогів і переговорів між країнами Заходу і Сходу. Її засновницьким документом є Завершальний акт, прийнятий в Гельсінкі.

Найвищим органом ОБСЄ є Нарада розділів держав і урядів, яке скликається кожні два роки.

На цих Нарадах встановлюються пріоритети і даються орієнтири на вищому політичному рівні.

Центральним керівним органом є Рада міністрів, що складається з міністрів закордонних справ. Раду несе відповідальність за ухвалення рішень і збирається один раз в рік, незадовго до закінчення терміну повноважень кожного голови.

Постійна рада є основним органом в структурі ОБСЄ для ведення політичних консультацій і ухвалення поточних рішень.

Він складається з постійних представників держав-учасників і знаходиться у Відні. Члени ради зустрічаються щонеділі у Відні. Рада може скликатися при виникненні надзвичайних ситуацій і повинен подавати підтримку місіям ОБСЄ в їх роботі.

Загальне керівництво діяльністю покладається на голову, що діє, яким є міністр закордонних справ країни, що приймала останнє засідання Ради міністрів. У 1998 р. цей пост займав Міністр закордонних справ Польщі, а в 1999 р. - Норвегії.

Термін повноважень голови, що діє, складає один рік. У своїй роботі голова, що діє, спирається на попереднього і наступного голів. Цей орган носить назва Трійка.

У обов'язки голови входить підтримка тісних контактів і активного діалогу з Парламентською асамблеєю. Він повинен виносити рекомендації Асамблеї на розгляд Постійної ради і інформувати її про діяльність ОБСЄ.

Секретаріат ОБСЄ знаходиться у Відні і очолюється Генеральним секретарем, який обирається на три роки Радим Міністрів з рекомендації Керівної ради і голови, що діє.

Іншим важливим органом ОБСЄ є Центр по запобіганню конфліктам. У нього входять Консультативний комітет, що складається з представників всіх держав-членів, і секретаріат.

У ОБСЄ діють Примирливий Суд і Арбітраж (Женева), де країни-учасники можуть вирішувати спірні питання в Прімінітельной Комісії або Арбітражному Трибуналі.

Важлива роль в житті Європи відводиться Верховному комісарові у справах національних меншин і Форуму ОБСЄ по співпраці в області безпеки.

Верховному комісарові доручається забезпечувати “раннє попередження” і “термінові дії” відносно напружених ситуацій, пов'язаних з проблемами національних меншин, які потенційно здатні перерости в конфлікт в регіоні ОБСЄ і вимагають уваги і дій Ради міністрів.

Форум ОБСЄ по співпраці в області безпеки створюється як орган, що постійно діє, в цілях: проведення нових переговорів по контролю над озброєннями, роззброєнню і зміцненню довіри і безпеки.

2.12 ГУУАМ

ГУУАМ є регіональним об'єднанням п'яти держав - Грузії, України, Республіки Узбекистан, Азербайджанської Республіки і Республіки Молдова. У основі створення цієї форми співпраці лежить збіг позицій країн по багатьом питанням сучасних міжнародних відносин.

Установа консультативного форуму ГУАМ у складі 4 держав (Грузії, України, Азербайджану, Молдови) відбулася 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі в ході Саміту Ради Європи, під час якої було прийнято Сумісне Комюніке розділів держав України, Грузії, Азербайджану і Молдови.

У цьому документі Президентами була підкреслена необхідність розвитку чотиристоронньої співпраці для зміцнення стабільності і безпеки в Європі, на підставі принципів пошани суверенітету, територіальної цілісності, непорушності меж держав, демократії, верховенства закону і пошани прав людини.

Страсбурзьке Комюніке формально укріпило поступальне політичне зближення і практичне поглиблення співпраці між країнами в багатьох галузях як на міжнародній арені, так і в двосторонніх відносинах.

Організаційна структура

- Найвищим органом об'єднання ГУУАМ є щорічна зустріч розділів держав країн-учасників ГУУАМ.

- Виконавським органом ГУУАМ є Рада міністрів закордонних справ країн ГУУАМ.

- Робочим органом ГУУАМ є Комітет національних координаторів (КНК) ГУУАМ, до складу якого входять координатори поодинці від кожної країни-учасника ГУУАМ.

- Виконання функцій інформаційного центру ГУУАМ покладене на Інформаційний офіс ГУУАМ в Києві.

- Координацію співпраці між країнами ГУУАМ на галузевому рівні покладено на вісім Робочих груп - по питаннях енергетики, транспорту, по торговельно-економічних питаннях, по питаннях інформатики і телекомунікацій, культури, науки і освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.

Розвиток об'єднання ГУУАМ: 24 квітня 1999 року у Вашингтоні в рамках зустрічі на вищому рівні Ради партнерства Евроатлантичного відбулася зустріч Президентів держав-учасників ГУАМ і Узбекистану. За підсумками зустрічі було прийнято Вашингтонську Заяву. Формат форуму трансформовано в ГУУАМ.

6 листопада 2000 року в Нью-Йорку в ході 55-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН відбулася зустріч Президентів держав-учасниць ГУУАМ в новому складі.

Під час зустрічі прийнято Нью-йоркський Меморандум, який передбачає активізацію співпраці в рамках ГУУАМ і додання йому багаторівневого характеру.

Крім того. Ухвалено рішення про проведення регулярних самітів розділів держав і зустрічей міністрів закордонних справ країн-учасниць ГУУАМ і створено координуючий орган - Комітет національних координаторів (КНК).

Головним завданням співпраці визначено створення умов для міжгалузевих контактів і прямих зв'язків між відповідними державними органами і відомствами країн ГУУАМ. Безумовним пріоритетом визнано ефективне функціонування транспортного коридору Европа-Кавказ-Азия і розвиток його інфраструктури.

7 червня 2001 року в Ялті відбувся перший Саміт Президентів ГУУАМ, який став етапною подією в становленні і інституалізації цього регіонального об'єднання як міжнародної структури. Підписана в ході Саміту Президентами Ялтинська Хартія ГУУАМ визначає цілі, принципи і напрями співпраці країн-учасниць об'єднання.

Закладені в Хартії основи організаційної структури об'єднання фактично закріпили наявний механізм співпраці країн-учасників, ефективність якої була доведена практикою.

Згідно Ялтинської Хартії председательствованіє в ГУУАМ здійснюється державами-учасниками в алфавітному порядку впродовж періоду між зустрічами Розділів держав.

20 липня 2002 року в Ялті відбулася зустріч Розділів держав-учасників ГУУАМ. У зустрічі взяли участь Президент Азербайджанської Республіки Г.Алієв, Президент Грузії Е.Шеварднадзе, Президент Республіки Молдова В.Воронін і Президент України Л.Кучма. Республіка узбекистан була представлена Послом цієї держави в Україні Ш.Шахаліловим.

Як гості в Саміті брали участь представники десяти держав - Болгарії, Бразилії, Греції, Ірану, Польщі, Росії, Румунії, Словенії, США і Туреччини, а також чотирьох міжнародних організацій, зокрема Генеральний секретар ОБСЄ Я.Кубіш, Представник ООН в Україні Д.Гарднер, Посол Європейської комісії Н.Жустен і Генеральний секретар ОЧЕС В.Чечелашвілі.

У виступах Президента України і Розділів інших держав-учасників ГУУАМ були зроблені оцінки стану і перспектив співпраці в рамках об'єднання.

У контексті розвитку взаємодії в конкретних сферах Глави держав ГУУАМ відзначили підписання Протоколу в рамках ГУУАМ про співпрацю в галузі культури на 2002-2005 рр., а також Угоди про створення Ділової ради країн-учасників ГУУАМ.

Міжнародно-правові документи, прийняті в рамках ГУУАМ

- Ялтинська Хартія ГУУАМ;

- Конвенція держав-учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомозі по консульських питаннях;

- Положення про Раду міністрів закордонних справ країн ГУУАМ;

- Угода про створення зони вільної торгівлі між країнами-учасниками ГУУАМ;

- Тимчасове положення про Інформаційний офіс ГУУАМ в Києві:

- Вирішення Розділів країн-учасників ГУУАМ про статус спостерігачів в діяльності ГУУАМ;

- Угода про співпрацю між Урядами держав-учасників ГУУАМ у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і іншими небезпечними видами злочинів;

-документи про співпрацю в окремих галузях.

алізацію політичних рішень, переговори по яких проводилися з країнами-учасниками.

2.13 ВТО

У 1975 р. було створено міжнародну спеціалізовану організацію системи ООН - ВТО.

В даний час ЮНВТО складається зі 138 дійсних, асоційованих і понад 350 членів, що приєдналися.

Дійсними членами є держави, їхні урядові заклади; асоційованими - території, що не мають зовнішньополітичної самостійності; що приєдналися - міжнародні та національні організації, туристичні асоціації та компанії, а також компанії, пов'язані з туризмом (авіаційні й інші транспортні компанії, туроператори, турагенти, готельні і ресторанні асоціації, видавничі компанії, навчальні і дослідницькі інститути, місцеві та регіональні туристичні ради).

Її діяльність охоплює всі аспекти міжнародного туризму: правові, адміністративні, економічні, фінансові, соціальні, екологічні, статистичні, технічні, кадрові.

Основною метою ВТО, відповідності до ст. З Статуту ВТО, є "сприяння розвитку туризму для внесення вкладу в економічний розвиток, міжнародне взаєморозуміння, світ, процвітання, загальну повагу і дотримання прав людини й основних людських цінностей для всіх людей без поділу на раси, стать, мову і релігію".

Основні завдання ВТО: розширення і поглиблення співробітництва держав - членів цієї організації в галузі туризму з метою розвитку країн і регіонів; удосконалення якості утворення і професійної підготовки туристичних кадрів; планування, розробка і реалізація заходів для захисту і раціонального використання навколишнього середовища в контексті світового розвитку; підвищення якості туристичного обслуговування і забезпечення безпеки туристичних послуг; вивчення туристичного ринку, збирання, аналіз і систематизація статистичних даних, прогнозування розвитку туризму; забезпечення зв'язків і обміну інформацією між країнами, що беруть участь v туристичному розвитку; розробка і поширення туристичної документації.

Керівними органами ВТО є Генеральна асамблея, Виконавча рада і Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем.

Метою і завданнями світових міжнародних туристичних організацій галузевого характеру є: представництво і захист інтересів своєї галузі на міжнародному рівні і визначення тенденцій і шляхів її розвитку; розвиток і координація співробітництва організацій і компаній галузі між собою і з організаціями і компаніями інших галузей туристичної індустрії; розробка і впровадження єдиних принципів, норм і стандартів якості обслуговування у своїй галузі, підготовка для неї фахівців, а також вирішення актуальних проблем її розвитку; інформаційна, видавнича і маркетингова діяльність.

Міжнародна готельна асоціація (МГА) - член ВТО з 1979 р. Основна мета асоціації - представлення інтересів світової готельної індустрії на міжнародному рівні.

Серед задач МГА - створення умов для широкого співробітництва готельних підприємств; забезпечення інформаційного обслуговування організацій (своїх членів) з питань розвитку гуманітарних ресурсів, технології й автоматизації, захисті навколишнього середовища, маркетингу; контроль за виконанням міжнародного законодавства; координація і публікація туристичних досліджень; фінансування цільових програм і інші задачі. Штаб-квартира МГА знаходиться в Парижі (Франція).

Розділ 3. Україна у міжнародних організаціях

3.1 Україна - фундатор ООН

Україна була однією з держав -- засновниць Організації і стала повноправним членом ООН з дня її заснування.

Велика роль у створенні ООН належить колишньому СРСР, який виніс на своїх плечах основний тягар Другої світової війни.

У серпні -- вересні 1944 р. на пропозицію СРСР відбулися попередні переговори представників Радянського Союзу, США та Великобританії, внаслідок яких було розроблено «Пропозиції щодо створення Всесвітньої міжнародної організації безпеки», які й стали основою Статуту ООН.

На Ялтинській конференції (7 лютого 1945 р.) радянська делегація внесла пропозицію, щоб кілька радянських республік були запрошені на конференцію Об'єднаних Націй як засновники міжнародної організації безпеки. Сторони підтримали цю пропозицію стосовно УРСР і БРСР, і було прийнято рішення, що установча конференція Об'єднаних Націй відкриється 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско.

Український уряд наполегливо і цілеспрямовано готувався до цієї конференції. Було складено меморандум, у якому всебічно висвітлювався історико-культурний розвиток українських земель, неспростовно, з посиланням на численні факти доводилось законне право України як однієї з держав, що найбільше потерпіли від фашистської агресії, брати участь у створенні нової міжнародної організації.

У перші дні роботи конференції у Сан-Франциско радянська делегація порушила питання про включення УРСР та БРСР до складу держав -- засновниць ООН.

Цю пропозицію було прийнято, і 6 травня 1945 р. українська делегація на чолі з народним комісаром закордонних справ УРСР Дмитром Мануїльським прибула до Сан-Франциско. Д. Мануїльський очолив на конференції комітет, де була сформульовані преамбула, цілі й принципи Статуту ООН.

З ініціативи УРСР до Статуту було включено ряд важливих положень, зокрема положення про сприяння міжнародному співробітництву у вирішенні економічних і соціальних проблем, про загальну повагу і дотримання прав та основних свобод людини незалежно від расової належності, статі, мови і релігії.

25 червня 1945 р. дев'яте пленарне засідання конференції схвалило Статут ООН, Статут Міжнародного Суду та Угоду про підготовчу комісію, а 26 червня відбулося підписання установчого акта цієї організації -- Статуту ООН.

22 серпня 1945 р. Президія Верховної Ради Української РСР ратифікувала Статут ООН.

З моменту створення ООН і до дня проголошення незалежності України ООН була фактично єдиною трибуною, через яку міжнародна громадськість отримувала інформацію про історію і культуру українського народу.

Представників України не раз обирали на високі пости у різних органах ООН.

Новий етап участі незалежної України в міжнародних організаціях почався з 24 серпня 1991 року.

Цього ж року, вперше за 45 років членства в ООН, делегація України брала участь у роботі сесії ГА ООН, керуючись тільки інтересами власної держави.

Сучасними пріоритетними сферами діяльності ООН для України є:

-- розробка ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;

--більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зокрема ядерного, зниження військового протистояння у різних регіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем конверсії, участь у формуванні нових і зміцненні існуючих регіональних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;

-- використання досвіду ООН для розв'язання соціально-економічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;

--використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.

Перебуваючи у вересні 1995 р. у Києві, Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначив: «У тому, що стосується Організації Об'єднаних Націй, роль України є унікальною і важливою.

Я впевнений, що в найближчому майбутньому ми зміцнимо наші відносини, особливо у сфері інформації».

Висновок

Міжнародні організації - явище в громадському житті, взагалі, не нове. Вони мають місце в розвитку людського суспільства впродовж тисячоліть.

Проте тільки в останні століття, й особливо з утворенням ООН, міжнародні організації стали відігравати все більш і більш помітну роль у розвитку міжнародних відносин.

Різноманітна й активна міжнародна діяльність міжнародних організацій, їх чисельний ріст і обумовлена цими чинниками необхідність розвитку міжнародно-правового регулювання їхньої діяльності сприяли утворенню в системі сучасного міжнародного права нової його галузі - права міжнародних організацій.

Як поняття, право міжнародних організацій можна визначити як сукупність норм, що регулюють процес створення, діяльності і припинення існування міжнародних організацій, а також норм, що визначають їхній правовий статус і обсяг правочинностей.

Беручи до уваги, те, що міжнародні організації за своєю юридичною природою е суб'єктами сучасного міжнародного права похідного характеру (тобто, вторинними), підкреслимо, що вони являють собою об'єднання держав, створені ними в повній відповідності до вимог міжнародного права, а значить, тільки на основі міжнародного договору, для вирішення якихось конкретних завдань.

Розкриваючи це поняття, відзначимо, що правомірно створені організації повинні відповідати таким ознакам:

- у створенні організації беруть участь, як правило, тільки суверенні держави;

- організація створюється у повній відповідності до міжнародного права;

- організація створюється, як правило, на основі міжнародного до-говору (відомі факти створення міжнародних організацій на основі резолюцій інших організацій, зокрема ООН);

- організація створюється з метою вирішення конкретних завдань;

- організація має систему постійно діючих органів;

- організація володіє визначеним її засновниками обсягом міжнародної правосуб'єктності;

- організація має статус міжнародної організації (цей принцип, на думку І.І.Лукашука, має вирішальне значення).

Література

1. Постанова Верховної Ради України щодо відносин України іНАТО // Відомості Верховної Ради України. -- 1999. -- № 20; 21.

2. Постанова Верховної Ради України “Про концепцію національної безпеки України” від 16 січня 1997 р. № 3/97-ВР // Голос України. -- 1997. -- 4 лют.

3. Путівник до саміту НАТО у Вашингтоні 23-25 квітня 1999 р.

4. Рахманинов Ю. Н. ОБСЕ в XXI в.: на пути к новой модели безопасности // МЖ. -- 1997. -- № 8.

5. Рахманинов Ю. ОБСЕ и вызовы времени // МЖ. -- 1994. -- № 5.

6. Ричард Т. Оружие массового уничтожения и контроль над зкспортом // МЖ. -- 1994. -- № 5.

7. Ротфельд Адам. Поиски системы комплексной безопасности //МЖ. -- 1994. -- № 10.

8. Салгаков Б. ЮНЕСКО // МЖ. -- 1995. -- № 10.

9. Саммит в Москве по ядерной безопасности // МЖ. -- 1996: Спец. выпуск.

10. Сафранчук В. Записки заместителя Генерального секретаря ООН // МЖ. -- 1994. -- № 9-11.

11. Сизоненко А. СЭЗ // МЖ. -- 1994. -- № 4.

12. Салтыков Б. ЮНЕСКО. Роль в современном мире // МЖ. --1998. -- № 10.

13. Спеціалізовані установи системи ООН / За ред. В. С. Бруза. -- К.,1996.

14. Тренин Д. НАТО. Как уйти от конфронтации // МЖ. -- 1995. --№ 7.

15. Талаласв А. Н. Хельсинки: принципы и реальность. -- М., 1985.

16. Устав Организации Объединенных наций // www.un.org

17. Українська РСР у міжнародних організаціях: Довідник. -- К., 1984.

18. Уроки 11 вересня: проблеми глобальної, регіональної та національної безпеки. Матеріали круглого столу (Київ, 23 квітня 2002 року). -- К.: НІПМБ, 2002.

...