Глобалізація і стратегії розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобалізація і стратегії розвитку



1. Суть і основні прояви глобалізації

Найважливішим, найвпливовішим процесом у середовищі формування стратегій розвитку сьогодні є глобалізація. Дослідники в галузі економіки, соціології й політології пов'язують з глобалізацією принципово новий етап в розвитку людства, що якісно відрізняється від попередніх історичних формацій. Зокрема, в економічному вимірі процес глобалізації узгоджується з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального. Якщо так, то стратегії економічного розвитку країн, що знаходяться ще на аграрній або індустріальній стадіях, повинні бути націлені саме на постіндустріальні перспективи. З глобалізацією одні фахівці пов'язують надії на поширення соціального прогресу в масштабах усього людства, а інші виступають з песимістичними прогнозами щодо майбутнього розвитку світового суспільства. Така суперечливість у поглядах на глобалізацію має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.

Головною з них є те, що глобалізація як процес суперечлива в своїй основі, має неоднозначні прояви й наслідки. Що ж до суб'єктивних підходів до оцінки глобалізації, то розбіжності ґрунтуються на відсутності усталеного й чіткого визначення самого поняття цього процесу. Існують вузькі й широкі трактування глобалізації: від обмеження її тільки сферою економіки до поширення на всі прояви людської життєдіяльності. Часом будь-яке нове явище в розвитку світового суспільства об'являється формою вираження або наслідком глобалізації.

Уперше термін «глобалізація» з'явився в науковому обігу в 1983 році, в статті Т. Левіта, опублікованій в журналі «Гарвард бізнес рев'ю»; ним він так назвав феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляли багатонаціональні корпорації. З того часу поняття глобалізації значно розширилося й збагатилося дефініціями. Одне з найбільш розширених, але точних за основною ідеєю тлумачень глобалізації належить У.Т. Андерсону. В книзі «Все тепер пов'язано. Життя в першій глобальній цивілізації» він розглядає глобалізацію як «систему систем», що прискорено змінюється. Ця система охоплює не тільки економіку, але й політику, культуру і навіть біосферу.

Аналогічне тлумачення глобалізації надає американський дослідник Р. Кеохане, який розглядає її як «стан світу, для якого характерні мережі взаємозалежності, що простягаються на трансконтинентальні відстані. Складовими частинами цих мереж можуть бути рух і вплив потоків капіталу й товарів, інформацій та ідей, людей і насильства, а також пов'язані з екологією біологічно ефективні субстанції».2 Відповідно до цього відокремлюються чотири виміри глобалізації: економічна, військова, екологічна і соціально - культурна глобалізація.

За подібною трактовкою, термін «глобалізація» містить ідею, згідно з якою світовий ринок слід розглядати як цілісність. Таке можливо тільки тоді, якщо норми, пов'язані з існуванням держав-націй будуть значно послаблені.3 Узагальнене визначення глобалізації міститься в працях вітчизняних вчених: глобалізація - об'єктивний процес у сучасних міжнародних відносинах, вищий етап інтернаціоналізації, що ґрунтується на розвитку інформаційних технологій.4 Вона є продуктом епохи постмодерна, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферо-космічної цивілізації.

Отже, глобалізація - це метасистема, що характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя, - економічної, соціальної, політичної, духовної. В основі глобалізації полягає інтернаціоналізація людської діяльності. Глобалізацію часто розглядають як ускладнену стадію або форму прояву інтернаціоналізації. При цьому слід зауважити, що глобалізація означає не тільки прискорення розвитку соціально-економічних процесів, але виводить їх на новий якісний рівень. Взаємозалежність між країнами, соціальними спільнотами, ринками, суб'єктами економіки набуває планетарного характеру й становить суцільну систему.

Найвиразніше глобалізація проявляється у сфері економіки, тут її вплив найбільш очевидний. Вона охоплює насамперед фінансову сферу, переважно в галузі короткострокових інвестицій та «гарячих грошей». На відміну від національних економік, становлення яких ґрунтується на торговельно-промисловому капіталі, глобалізація формується переважно на фінансовому капіталі. Глобалізація супроводжується легкістю переміщення капіталу, лібералізацією руху товарів і послуг, безпрецедентно швидкому впровадженню електронних засобів у валютно-кредитну і фінансову діяльність, внаслідок чого здійснення міжнародних операцій з капіталом і валютою набуло нечуваного прискорення наприкінці ХХ століття. Глобалізація створює сприятливе середовище для поширення діяльності транснаціональних корпорацій та банків.

Американський професор Пітер Ратленд виокремлює шість ключових, на його думку, ознак глобалізації, чотири з котрих безпосередньо стосуються економічної сфери.

2. Революція в інформаційних технологіях

Глобальна ера пов'язана з комунікаційними системами - телебаченням, реактивними літаками, супутниками, комп'ютерами, мікросхемами, мобільними телефонами, Інтернетом, контейнерними перевезеннями тощо.

Економічна революція. Під нею П. Ратленд розуміє політику економічного зростання, що укладається в парадигму «Вашингтонського консенсусу». Вона включає такі елементи:

? плаваючі обмінні курси;

? пом'якшення торговельних перешкод;

? «зелена революція в сільському господарстві»;

? дешева енергія ( зокрема, завдяки атомній енергетиці);

? прискорений розвиток сфери послуг;

? зростання значення транснаціональних корпорацій і заохочення їх випереджаючого розвитку;

? зменшення регулюючої ролі уряду в національній економіці.

Регіоналізація світової економіки. Поряд з глобалізацією міжнародних економічних відносин поширюється утворення регіональних інтеграційних угруповань (ЄС, НАФТА, СНД та ін.), значення яких у світовій економіці зростає.

Поляризація. Глобалізація, на думку П. Ратленда, поглиблює прірву в економічних рівнях високорозвинутих країн та країн менш розвинутих.

Така оцінка основних рис глобалізації десь в чому суб'єктивна і не всіма дослідниками сприймається однозначно. Проте ця схема вказує на найбільш істотні напрямки розвитку процесу, що зветься глобалізацією.

Найхарактернішою ознакою глобалізації є посилення взаємодії і взаємозалежності в сучасному суспільстві, завдяки чому формується, за думкою відомого соціолога М. Кастельса, «світове суспільство». Ядром цього суспільства є глобальна економіка, яка працює як єдина система у режимі реального часу і в масштабі усієї планети.2

Економіку як основу глобалізації визначає один з відомих російських соціокультурних, екологічних, демографічних зв'язків між народами. В його розумінні, основні імпульси глобалізації йдуть від економіки. Без врахування економічної складової втрачається основний аргумент, що підтверджує об'єктивний характер глобалізації як процесу неминучого й прогресивного у своїй основі, хоч і суперечливого.

Як основні ланки глобалізації МВФ визначає світову торгівлю, транснаціональні фінансові потоки, перетоки технологій, інформаційні мережі й взаємодії культур. ЮНКТАД наголошує увагу на глобалізації виробничих процесів через міжнародну виробничу кооперацію.

Крім суто економічних проявів глобалізації дослідники визначають також такі їх форми, як зміцнення взаємодії різних культур, формування системи глобальних соціальних взаємодій як основи становлення планетарного соціуму, зростання чисельності державних і недержавних міжнародних організацій, руйнування адміністративних перепон між країнами.

За думкою французьких соціологів Д. Мартена, Ж.-Л. Мецжера і Ф. П'єра, «глобалізація постала перед нами як «тотальний соціальний факт», тобто як низка трансформувань, які торкаються всіх аспектів суспільного життя: економічних, професійних, правових, культурних, політичних і навіть геополітичних стосунків».

Як вважають вітчизняні вчені, серед головних ознак і показників глобалізації слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких - посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу праці і кооперації праці.

Таким чином, підсумовуючи наведені нижче ознаки глобалізації, можна висловити таке узагальнення щодо її змісту.

Глобалізація - це процес прискорення розвитку взаємозв'язків в усіх сферах людської діяльності і перетворення їх в суцільну планетарну мета систему

Глобалізація має в своїй основі інтернаціоналізацію суспільної діяльності, насамперед, економічної, але суттєво від неї відрізняється.

Найважливішими проявами глобалізації є:

· бурхливий розвиток системи засобів інформації, формування єдиної світової інформаційної мережі і системи комунікацій;

· прискорене зростання значення фінансової сфери в міжнародній економічній діяльності;

· поширення діяльності ТНК, посилення транснаціоналізації світової економіки;

· формування системи міжнародних організацій, які вкупі з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа недержавних суб'єктів міжнародного життя;

· посилення «відкритості» національних економік;

· в процесі трансформації співвідношення «національне - наднаціональне» змінюється роль держави в управлінні національною економікою;

· виявляється тенденція нерівномірності розвитку найбільш розвинутих і менш розвинутих країн;

· регіоналізація світової економіки;

· соціальна трансформація в планетарному вимірі, яка виражається в інтеграції окремих елементів суспільства в глобальні світові структури, ослабленні традиційних зв'язків й орієнтації на уніфіковані цінності;

· прискорення взаємодії культур.

Ці характерні прояви глобалізації впливають досить істотно на світові економічні процеси і на національні економічні політики, їх необхідно враховувати при розробці стратегій економічного розвитку. Тому доцільно складові метасистеми глобалізації розглянути докладніше. Пам'ятаймо, що кожна із складових є системою, що знаходиться в динаміці.

3. Прогрес в системі інформатики і комунікацій

Чому саме з цього слід починати аналіз механізму глобалізації, адже «серцевиною» її є економіка як світова система? Справа в тому, що сучасна трансформація економічних процесів була б неможливою без інформаційної революції і опанування комунікаційної системи новими засобами транспорту й зв'язку. Саме блискавичність, з якою інформація, наприклад, про валютні курси поширюється з будь-якого фінансового центру на протилежний бік планети, уможливлює швидке перекачування величезних валютних коштів між країнами й валютними ринками. Сучасні засоби зв'язку, Інтернет набагато збільшили масове залучення населення планети до взаємних контактів, в тому числі ділових. Розвиток автотранспорту й реактивної авіації дає можливість здійснити безпосередні контакти між діловими партнерами різних країн без суттєвих витрат часу на переміщення у просторі.

Революція в інформатиці й телекомунікаціях розпочалася в останній чверті ХХ століття. Протягом тридцяти років минулого століття потужність загального числа комп'ютерів у світі подвоювалася пересічно протягом вісімнадцяти місяців. Обсяг інформації на кожному квадратному сантиметрі дисків, починаючи з 1991 р., збільшувався в середньому на 60% на рік. Вартість переносу інформації скоротилася в багато разів.1

Завдяки розвитку сучасних телекомунікаційних засобів здійснюється фактично руйнування національних кордонів для поширення інформації. Утворюється єдиний світовий інформаційний простір, в межах якого формуються єдині культурні, світоглядні, етичні стандарти, що оволодівають широкими масами населення планети (з позитивними й негативними наслідками). Утворюється, за висловом У. Андерсона, світовий «кіберпростір», в якому зберігається й обробляється інформація, йде інтенсивний обмін нею. Намагання деяких урядів перекрити доступ до інформації обертаються для їх країн істотними економічними втратами. Цей простір зростає прискореними темпами. За деякими підрахунками, тільки за перші три роки ХХ1 століття було створено більше інформації, ніж за попередні 300 тис. років людської історії.2

Протягом останньої чверті ХХ століття індустрія інформації провідних країн реально перетворилася в особливу, якісно нову галузь загальної структури економіки. Тут почалося продукування товару нового типу - глобального товару з новими економічними властивостями - безмежного відтворення й накопичення багаторазового використання. Тому мова вже йде про виникнення нового нетрадиційного джерела вартості, яке стає її основним джерелом і яке пов'язано з реалізацією інтелектуального потенціалу. В умовах інформаційної економіки вартість здатна породжувати понадвартість, так само як в умовах індустріальної економіки капітал породжував понадкапітал.3

Інформаційна революція ґрунтується на розвитку науково-технічного прогресу, в першу чергу, на удосконаленні й здешевленні інформаційних технологій. Так за десятиліття (1985-1996 рр.) вартість одного мегабайта комп'ютерного диска зменшилася в 2 тис. разів, витрати на виробництво однієї операції за двадцять років (1975-1995 рр.) знизилися в 23 тис. разів.4 Щорічний приріст світового ринку інформаційно-комунікаційних технологій протягом 90-х років складав пересічно 6-8%, а в таких країнах, як Китай, В'єтнам, Польща, - навіть 25-27%. Проте розподіл цього ринка між різними регіонами світу досить нерівномірний. Так на США припадає 34% світового ринку ІКТ, на Європу - 29%, Японію - 12% й на решту країн - 25%.

У зв'язку з поліпшенням економічної ситуації в світі почали збільшуватися витрати на ІТ. За оцінками експертів, в 2010 році світовий ринок ІТ виріс на 5,3% і досяг 3,4 трлн. дол., причому найбільше зростання - 6,4% буде спостерігалося в сегменті обладнання, 3,1% - в області програмного забезпечення та

1,5% - послуг.1

Китаї та Індії збільшується обсяг інвестицій в нові технології і сервіси - це необхідно для підтримки зростання галузей, що працюють на експорт. У США державне стимулювання економіки сприяє зростанню витрат на ІТ обладнання.

Слабкою ланкою виглядає Західна Європа, на яку припадає приблизно третина світового ринку ІТ: фінансова криза в Греції зробила невизначеним перспективи економіки ЄС на короткостроковий період. Але

і до цієї події ІТ сегмент в даному регіоні відновлювався відносно повільно. В 2010 р. обсяг західноєвропейського ринку залишився на рівні попереднього року (а в 2009 р. тут спостерігалося падіння на 6,5%).

Ще один регіон, де аналітики не очікують зростання - Японія. Якщо в 2009 р. обсяг ІТ ринку цієї країни впав на 11,1%, то в 2010 р. падіння становило всього 2,2%. В інших країнах Азії є хороші перспективи зростання, до 13,7% в Китаї і 13,8% в Індії.

2011 р. аналітики очікують поступового відновлення ринків Європи і Японії і прогнозують зростання ІТ сегмента на 5,5%.

Інформація - це, в першу чергу, знання. Роль знань як фактора економічного розвитку швидко зростає. За даними Світового банку, в країнах ОЕСР протягом останніх 15 років минулого століття зростання додаткової вартості в галузях, що базуються на знаннях, пересічно складало 3 % (темпи загального економічного росту не перевищували 2,3%). Частка цих галузей в сукупній додатковій вартості збільшилася в Німеччині з 51 до 60%, у Великій Британії - з 45 до 51%, у Фінляндії - з 34 до 42%. Але 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють країни ОЕСР, 11% - нові індустріальні країни, а на решту країн (серед них і Україна) припадає лише 4%.

Інформатика, крім того, це засіб комунікації. Найбільш виразно вона виявляється у сфері телекомунікацій, яка стрімко розширюється. Тут також спостерігається досить великий розрив між регіонами. На США й Канаду припадає 66% Інтернет - вузлів, на Західну Європу - 22%, на Японію, Австралію, Нову Зеландію - 6%, на решту країн - 6%. Рівень охоплення населення фіксованими телефонними лініями в Україні складає в 2000 році 30%, в Європі - 40%; мобільними телефонами в Україні - 5,5%, в Європі - 50%; Інтернетом в Україні - 4,5%, в Європі - 36%. В 2007 р. на країни ЄС припадало 24% усіх інтернет - користувачів у світі, на США - 20%, на Китай

- 16%, на Росію - 2,5%, на Україну - 0,5%.2 Проте, становище в нашій країні не найгірше. На початку ХХІ століття 80% людей у світі ні разу не користувалися телефоном і 93% не використовували комп'ютер.3

Із глобалізацією інформаційних технологій пов'язано явище, яке одержало назву «digitale divide», що приблизно можна перекласти як «поділ у засвоєнні». Це поняття використовується для описання нового поділу між державами і всередині суспільства щодо тих, хто має доступ до інформації, й тих, хто не має такої можливості з фінансових причин або за браком освіти.

Інформаційну революцію краще вважати не проявом чи слідством, а передумовою, чинником глобалізації. Без перевороту в інформаційно-комунікативних технологіях процес глобалізації був би неможливим.

З інформаційною революцією тісно пов'язана революція технологічна, яка визначається поступом науково-технічного прогресу. Новою технологічною базою й основною технологічною структурою суспільства стає повна комплексна системна автоматизація виробництва, управління, обслуговування, розподілу, транспортування, що базується на електроніці й інформатиці. Суть і особливість цієї повної технологічної бази полягає не тільки в максимально високому рівні автоматизації, а й у тому, що, по-перше, її технологічні структури вже будуть здатні до розвитку само відтворюючих структур за принципами розширеного відтворення, а, по-друге, - це буде по суті глобально інтегрована технологічна база, пов'язана зсередини засобами глобальної технотронної інформатизації. Відтак, постіндустріальну глобальну економіку слід визначати як глобальну технотронно-інформаційну економіку.

Формування світового фінансового ринку. Його передумовою як раз і стала інформаційна революція. Нові інформаційні технології з'єднали основні фінансові центри і суттєво знизили трансакційні витрати фінансових угод і час, необхідний для їх здійснення.

Важливим чинником глобалізації в фінансовій сфері стали зміни умов діяльності фінансових інститутів у зв'язку з дерегулюванням банківської діяльності. В процесі дерегулювання було знято перешкоди на проведення банками й іншими фінансовими закладами різноманітних фінансових операцій. Внаслідок цього виникають фінансові холдинги, що надають клієнту будь-які послуги в галузі фінансового посередництва. Саме холдинги сьогодні домінують на світовому фінансовому ринку.2

Особливістю фінансових ринків в умовах глобалізації стало зростання невизначеності відносно валютних курсів і курсів цінних паперів. З'явилися нові види цінних паперів --деривати, які є похідними від інших цінних паперів. Це відкрило можливості для масових спекуляцій й прискорило процес відособлення валютно-фінансової сфери від реальної економіки. Щоденний обсяг операцій на валютно-фінансових ринках в десятки разів перевищує реальні потреби фінансування міжнародної торгівлі; цей обсяг майже дорівнює сукупним валютним резервам всіх національних банків світу. Обсяг ринку вторинних цінних паперів в декілька разів перевищує світовий валовий продукт.3

Про масштаби розвитку світової фінансової системи свідчать такі цифри. За останні 20 років минулого століття щоденний обсяг угод насвітових валютних ринках збільшився з 1 млрд. дол. до 1200 млрд. дол. (тобто в 1200 разів), тоді як обсяг світової торгівлі товарами та послугами - всього лише на 50%.1 Капітал в усе зростаючих розмірах іде не у виробництво у вигляді прямих інвестицій, а в спекуляцію. Переважає транскордонне переміщення капіталу у вигляді короткострокових портфельних інвестицій. Це переміщення виходить з під контролю урядових структур; навіть в найрозвиненіших країнах тільки 30% ринку цінних паперів контролюється державою. В економіці виникає ситуація «мильної бульки»: номінальна ринкова вартість цінних паперів перевищує їх реальне наповнення, а це призводить до економічної нестабільності, а то й небезпеки для країни (ефект «мильної бульки» розглянуто на прикладі економіки Японії).

Є підстави вважати, що характерною рисою глобалізації є формування

в масштабах всього світу не просто фінансового або інформаційного ринку, але утворення фінансово-інформаційного простору, в якому дедалі більше здійснюється не тільки комерційна, а й уся діяльність людства.

Транснаціоналізація світової економіки. Одним з найвиразніших проявів глобалізації є утворення транснаціональних корпорацій і посилення їх впливу на світові економічні процеси. Можна навіть стверджувати, що система ТНК є головною рушійною силою глобалізації як метасистеми. Відкритість національних економік, що є одним з ключових вимог згідно з Вашингтонським консенсусом, найбільше відповідає саме інтересам ТНК. Інтернаціоналізація виробництва дозволяє ТНК захоплювати ринки, обминаючи митні перешкоди. Транснаціональні корпорації все більше відриваються від країни базування в своїй діяльності, в них все менше залишається «національного» і все більше - «глобального». Так, наприклад, американська компанія «Екссон» 75% своїх доходів отримує за межами США. ТНК виходять з-під опіки своїх урядів і стають, по суті, незалежними суб'єктами економічної діяльності.

Наприкінці ХХ століття транснаціоналізація відбувалася прискореними темпами. В 1999 р. загальна сума злиття між фірмами різних країн й поглинання місцевих фірм іноземними складала 720 мільярдів доларів. Закордонними філіями вироблялось товарів на 5 трильйонів доларів. Очікується, що до 2020 року інвестиції ТНК досягнуть 800 млрд. дол., а вартість товарів, вироблених їх закордонними філіями, становитиме 20 трильйонів доларів.3

У світі нараховується понад 810 тис. зарубіжних філій, якими володіють 82 тис. материнських компаній. Мережа філій невпинно розширюється. Число зайнятих у 2008 році нараховує приблизно 77 млн.

Таблиця 3.1. Показники транснаціоналізації світової економіки1

	Основні показники			Роки
		1990	1995	2000	2006	2008
Число материнських ТНК	36 600	44508	63312	78 000	82 000
Число зарубіжних філій ТНК	174900	276659	821818	780000	810000
Активи зарубіжних філій, млрд. дол.	5 744	7 091	21 102	51 187	57 000
Обсяг продаж зарубіжних філій, млрд. дол.	5 467	5 933	15 680	25 177	61 000
Обсяг експорту зарубіжних фірм,	1166	1841	3 572	4 707	…
млрд. дол.
Число зайнятих в зарубіжних філіях, млн.	23,7	30,8	45,6	73	77
чол.
Частка зарубіжних філій ТНК, %:
?	у світовому експорті	34,0	37,0	54,8	34,5	…
?	у світовому виробництві	6,3	4,9	10,3	...	…

Показником транснаціоналізації може слугувати рух прямих іноземних інвестицій. Їх річний обсяг зріс з 57 млрд. дол. у 1980 році до 1271 млрд. дол. в 2000 р., а накопичена величина за той же період збільшилася з 615 млрд. дол. до 6314 млрд. дол. тобто більш ніж вдесятеро (табл. 3.2.). В 2006 р. накопичена величина ПІІ складала вже понад 12 трлн. дол. За прогнозами у 2010 році річні ПІІ мали збільшитися до 1,7 трлн. дол. порівняно з 1,2 трлн. у 2009 р.

Таблиця 3.2. Динаміка прямих іноземних інвестицій у світовій економіці (млрд. дол.)2

					Роки
Показники	1980	1990	1995	2000	2001	2002	2003	2006	2009
Річні ПІІ	57	172	331	1271	824	651	653	1306	1200
Накопичені ПІІ	615	1496	2937	6314	7138	7789	8442	12474	17350

Успішність, з якою ТНК просуваються на міжнародні ринки, ґрунтується на їх конкурентних перевагах, насамперед, завдяки технологічному лідерству. ТНК мають можливість відраховувати значні кошти на утримання науково-дослідних закладів, на високу заробітну плату найкваліфікованіших інженерів, менеджерів. Найбільшими компаніями в світі створено понад 100 великих дослідницьких центрів, в тому числі й за межами країни базування.

Переважна більшість материнських компаній (79%) розташована в розвинутих країнах. Останнім часом вони стали виникати і в нових індустріальних країнах (Сінгапур, Республіка Корея, Бразилія), а також в Китаї та Росії.

500 найбільших ТНК зосереджують понад ј світового виробництва товарів та послуг, 1/3 експорту промислової продукції та ѕ торгівлі технологіями й управлінськими послугами.2 Тільки на ТНК розвинутих країн припадає 84% загальносвітового вивозу ПІІ, 10% світового ВВП й третина світового експорту.

Вплив транснаціональних корпорацій ґрунтується на фактичному контролюванні значної частини транснаціонального капіталу, що функціонує на міжнародних фінансових ринках, які в своїй більшості мають олігополістичну структуру. Однією з переваг ТНК є можливість використання замкненого внутрішньофірмового ринка, що забезпечує їм меншу залежність від економічної політики урядів, а також успішне обминання торговельних перешкод. Понад третину світових товарних потоків припадає на внутрішньофірмову торгівлю ТНК, яка здійснюється за трансфертними цінами.3

Позиції ТНК міцні й у економічній політиці. В країнах базування вони формують потужне лобі, яке здійснює значний вплив на уряди розвинутих держав. На уряди держав, де розташовані їх філії, ТНК часто здійснюють тиск в жорстких формах, вимагаючи проведення економічної політики в своїх власних інтересах, нерідко на шкоду національним інтересам приймаючих країн.

Поведінка ТНК викликає стурбованість в політичних колах світової громадськості. В керівництві ООН розглядається пропозиція про створення Світової конвенції з контролю за «демократичною репутацією» провідних ТНК. Дванадцять великих неурядових організацій США й Великої Британії розробили проект, який передбачає перевірку діяльності таких велетнів, як «Екссон», «Карбайд», «Монсанто», «Шелл», «Бенеттон» та інших.1

Транснаціоналізація має як негативні, так і позитивні наслідки. До негативів, як уже відзначалося, належить ослаблення регулюючої ролі держави в економічних процесах. Навіть в країнах базування материнських компаній (а це переважно високорозвинуті держави) економічний контроль над діяльністю ТНК стає все менш дієздатним. Однією з причин такого становища є те, що транснаціональна корпорація може уникати оподаткування в країні базування, переводячи виробничі потужності в ті країни, де рівень оподаткування нижчий. Позитивна сторона транснаціоналізації як складова процесу глобалізації полягає в інтенсифікації потоків інвестиційних і фінансових коштів, в прискоренні темпів міжнародної торгівлі, в залученні все більшого числа країн до світового економічного простору, до нових технологій. Не в останню чергу завдяки ТНК утворилися так звані нові індустріальні країни, які зайняли досить помітне місце у світовій економіці.

4. Посилення ролі міжнародних організацій в регулюванні світових економічних процесів

Міжнародні організації, в першу чергу економічні, стали здійснювати суттєвий вплив на міжнародні економічні відносини з другої половини ХХ століття; цей вплив дедалі зростає. Серед міжнародних економічних регуляторів слід особливо відзначити діяльність таких організацій як Міжнародний валютний фонд, Група Світового банка, Світова організація торгівлі, регіональні банки розвитку (зокрема, ЄБРР), деякі економічні органи ООН (ЮНКТАД, ПРООН, ЕКОСОР).

Зростання ролі МВФ і Світового банка спричиняється безпрецедентним розвитком світового фінансового ринка й зростанням зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, та країн із транзитивною економікою. Сума боргу країн, що розвиваються, наприкінці 90-х років минулого століття складала 2 трлн. дол., а обслуговування цього боргу становило 200 млрд. дол. на рік. При цьому сума боргу в цих країнах складає значний відсоток від ВВП. Так, у 2009 р. він становив у Бразилії 14,5%, Аргентині - 35,8%, Республіці Кореї - 41,8%, Туреччині - 45,1%.2

Найбільші за обсягом борги належать Сполученим Штатам Америки та деяким новим індустріальним країнам. Проте величезний економічний потенціал США дозволяє врівноважувати їхній борг (табл. 3.4.).

Хоч більшість країн, що розвиваються, мають менші за абсолютними значеннями зовнішні борги, але співставно з ВВП вони є відчутним тягарем для національної економіки.

У таких умовах МВФ і Світовий банк мають вигідні позиції для здійснення тиску на уряди країн-боржників. Авторитет цих організацій в міжнародних економічних відносинах такий великий, що він поширюється на великі міжнародні банки, які кредитують суб'єкти економічної діяльності (в тому числі уряди) в різних країнах. Отже, вирішення проблеми реструктуризації боргу, надання чергового кредиту країнам-боржникам залежить в першу чергу від позицій МВФ і СБ. Це дає їм можливість безпосередньо втручатися в економічну політику урядів і ще більше підсилювати свою роль як світових економічних регуляторів.

З метою розв'язати або пом'якшити проблему міжнародної заборгованості МВФ, Світовий банк, а також ОЕСР розробляють спеціальні плани. Керівна роль в їх розробці належить урядові США. В 1985 р. було оголошено «план Бейкера», який передбачав, як основну умову надання кредитів, проведення ліберальних економічних реформ країнами-боржниками. В 1989 р. з'явився «план Брейді», згідно з яким реструктуризація та часткове списання боргів обумовлене проведенням реформ, схвалених МВФ і під його жорстким контролем. В 1999 р. «Сімка» прийняла рішення про списання 90% боргу найбідніших країн за умови, що вони здійснюють програму структурних реформ протягом шести років (це стосується лише 2% загальної заборгованості країн, що розвиваються).1

Таким чином, МВФ, СБ, СОТ здійснюють свою діяльність не тільки на міжнародному рівні, але й на національному просторі суверенних держав. Оскільки провідну роль в керівництві цих організацій відіграють розвинуті держави, багато державних діячів і економістів вважають їх політику неврівноваженою. Так, один з експертів Комісії ЄС вважає, що міжнародні фінансові інститути перетворилися на провідників гегемонії розвинутих країн замість того, щоб бути інструментом регулювання ринку в інтересах всього світового співтовариства.2 За думкою політиків лівого напрямку Світова організація торгівлі (СОТ) є найяскравішим вираженням всієї системи глобального корпоративного управління і необхідно зупинити ескалацію її впливу на сферу міжнародних економічних відносин, оскільки діяльність цієї організації спрямована на захист інтересів ТНК за рахунок більшості країн світу.3

Аналогічну оцінку діяльності СОТ надають і деякі з наших вітчизняних економістів. Висловлюється впевненість у необ'єктивності дій організації, яка має «чіткі орієнтири відносно того, де, так би мовити, «її справи», а до чого їй немає діла».4 Тобто, вона закриває очі на явні порушення встановлених правил лібералізації з боку найрозвиненіших держав і прискіпливо припиняє будь-які спроби менш розвинутих держав захистити свою економіку протекціоністськими заходами.

Проте існує й точка зору, що регулюючу роль міжнародних економічних організацій необхідно зміцнити. Її прихильниками є, в першу чергу, керівництво цих організацій. Так, колишній директор МВФ М. Камдессю вважає за необхідне посилення політики Фонду. Він висловив упевненість, що колективні рішення, прийняті під егідою міжнародних інститутів, повинні стати обов'язковими. А один з провідних керівників МВФ А. Уолтерс стверджував, що з глобалізацією фінансів світ має потребу в центральному банку, і МВФ - природна основа для його створення. МВФ необхідно звільнити від його гамівної сорочки, зробити його незалежним від урядів.

Таким чином, чітко простежується тенденція до перетворення міжнародних економічних організацій на цілком незалежних від національних урядів структур, що здійснюють регулювання світової економіки на наднаціональному рівні і набувають функцій світового уряду. Суверенні права держав при цьому обмежуються не тільки в проведенні власної економічної політики, але й на національну власність. В американських фінансових колах висуваються пропозиції щодо уведення нового інструменту по боргах: «debt-for-nature swaps» - обмін боргу на право проведення екологічних програм в країнах-боржниках, тобто право контролювати їх територію; «debt-for-equity swaps» - обмін боргу на майно. В керівництві МВФ і Світового банку розглядається концепція про застосування норм приватного комерційного права, на основі яких держава-боржник може бути об'явленою банкрутом і щодо неї вводиться зовнішнє управління економікою.

Отже, міжнародні економічні організації вкупі з ТНК і ТНБ формують глобальний наднаціональний простір. Глобальна орієнтація транснаціональних корпорацій і банків зменшує для них значення національних економік. Вони сьогодні роблять «економічну погоду». Середні ж і дрібні суб'єкти міжнародного бізнесу вимушені рівнятися на ТНК й пристосовуватись до їхньої політики. Як висловився один з відомих фахівців з міжнародної економіки професор Ю. Шишков, «рядові багатомільйонної армії мікроекономічних суб'єктів господарських відносин уважно прислухаються до того, як змінюються котирування акцій «блакитних фішок» на фондових біржах Нью-Йорка, Франкфурта або Токіо, як поводять себе світові ціни на нафту, пшеницю або золото, які тенденції проявляє курс долара, євро або ієни. Подібно до того, як кожний з нас прислухається до метеозведень і прогнозів погоди, яку ми не можемо ні змінити, ні ігнорувати,

а вимушені лише пристосовуватись до неї».2

З процесом глобалізації тісно пов'язане таке поняття як відкритість національної економіки. Відкритість означає ступінь інтенсивності, з якою країна «занурюється» в міжнародні економічні відносини. Характеристиками відкритості є величина експорту та імпорту товарів та послуг, експорт та імпорт капіталу, лібералізація законодавства щодо зовнішньоекономічної діяльності резидентів і нерезидентів тощо. Найпоширенішим показником відкритості є індекс залученості країн у міжнародну торгівлю (The Enabling Trade Index), який розраховує Всесвітній економічний форум.

За цим індексом найбільш «відкритою» країною у 2010 році став Сінгапур (значення індексу - 6,06). Серед інших країн, економіка яких також вважається «відкритою» є наступні країни: Гонконг (2 місце - значення індексу - 5,7), Данія (відповідно 3 - 5,41), Швеція (4 - 5,41), Швейцарія (5 - 5,37). США займають лише 19 місце з показником 5,03. Україна знаходиться на 81 місці серед 125 країн з показником - 3,84, а Росія тільки на 114 місці - 3,37. Найбільш «закритою» країною у світі є Бурунді - 2,79.3

Ступінь відкритості національної економіки залежить від зовнішньоекономічної політики, яку здійснює уряд країни. З другої половини ХХ століття сформувалася тривала тенденція до лібералізації зовнішньоекономічної політики більшості країн світу. Сталося це під тиском ГАТТ/СОТ, яка послідовно провадить у дію принципи лібералізації торгівлі. Внаслідок цього значно знизилися ставки тарифів у світовій торгівлі; якщо на початку 50-х років у середньому вони перевищували 40%, то наприкінці 90-х років - менше 3%.

Відкритість національних економік сприяє інтенсифікації міжнародних відносин, поглибленню міжнародного поділу праці і зростанню ефективності світової економіки в цілому. Дослідження Мічиганського університету (США) показують, що зменшення торговельних бар'єрів у галузі сільського господарства, товарів та послуг на одну третину призвело б до зростання обсягу світової економіки на 613 млрд. доларів.1 Проте є розбіжності в оцінках впливу відкритості на економічний розвиток різних груп країн. Безперечно, що лібералізація міжнародних економічних відносин вигідна економічно розвинутим країнам, бо вона знімає перешкоди для просування їх товарів і капіталів на ринки інших країн. Так, США протягом 90-х років отримали від зростання експорту майже третину приросту свого ВНП.2 Для країн, що розвиваються, ситуація складніша. З одного боку, приток іноземних інвестицій сприяє економічному розвитку цих країн, вони отримують деякі пільги щодо експорту своїх товарів на ринки США, ЄС, Японії. Але, з іншого боку, коли знято перепони на шляху імпорту товарів з розвинутих країн, національна економіка опиняється незахищеною від її конкуренції, а панування іноземного капіталу може зруйнувати оптимальну структуру економіки й порушити національні економічні плани. Така ж сама проблема стоїть й перед країнами з транзитивною економікою.

Глобалізація супроводжується поглибленням нерівномірності економічного розвитку між різними групами країн. Розвинуті держави збільшують свій відрив від бідніших країн; збільшується контраст між високорозвинутим центром, в якому мешкає менше 1/6 населення, і периферією, в якій зосереджена основна маса населення планети.

Згідно з даними Доповіді про світовий розвиток в 2000-2001 рр., що була підготовлена Світовим банком, з 6 млрд. чоловік населення планети 2,8 млрд. (тобто майже половина) живе менш ніж на 2 долари в день, а 1,2 млрд.

- менш ніж на 1,0 долара. Середні доходи в 20 найбагатших країнах в 37 разів перевищують середні доходи в 20 найбідніших. У країнах з транзитивною економікою кількість людей, що живе менш ніж на 1 долар в день, збільшилася в 90-х роках у 20 разів.1 Статки 200 найбагатших людей земної кулі перевищують сукупні доходи 41% населення Землі.2

Розрив у доходах між п'ятою частиною світового населення багатих країн і п'ятою частиною населення бідних країн за період з 1960 р. до 1997 р. збільшився з 30 разів до 74 разів. При цьому верхня п'ята частина найрозвиненіших країн створює 86% світового валового продукту, дає 82% світового експорту і 68% прямих зарубіжних інвестицій, а частка п'ятої частини найбідніших країн за всіма показниками не перевищує 1%3.

Синтетичним показником рівня розвитку країни є душовий доход. Так ось, в Японії він у 10 разів вище, ніж у Індії, в Швейцарії в 40 разів вище, ніж в Ефіопії.

Розвинуті країни концентрують багатства, не тільки створені своїми силами, але й перерозподілені за рахунок світових ресурсів. Так, на США з їх 5% світового населення припадає 25% використання ресурсів світу, а всього на країни «золотого мільярду» - до 80%. Мова йде про природні ресурси:

паливо, руди, землю, воду, деревину. Обмеженість ресурсів планети створює велику проблему для світового економічного розвитку, в тому числі в контексті ліквідації розриву в економічних рівнях. Для того, щоб підняти рівень життя більшості населення планети до сьогоднішнього рівня країн Заходу, прийшлося б збільшити обсяг споживання ресурсів десь у 20 разів, що перевищує граничну спроможність навколишнього середовища.1

Не слід, втім, вважати, що нерівномірність розвитку між розвинутими країнами і такими, що розвиваються, є тільки наслідком процесу глобалізації. Причин більше, і вони досить серйозні. Це й різниця у вихідних, стартових роки; приріст населення в багатьох країнах випереджав темпи зростання ВВП. Іншими причинами є брак кваліфікованих кадрів; соціальні заворушення й регіональні війни, які тривали десятиліттями; корупція збільшилася з 26% в 1950 р. до 55% в 2000 р., а частка сільського господарства зменшилася відповідно з 68% до 20%. З 1965 р. до 2000 р. обсяг промислової продукції цієї групи країн збільшився в 4,5 рази, тоді як в розвинутих країнах - тільки в 2,9 рази. За двадцять останніх років минулого століття (1980-2000 рр.) обсяг реального ВВП країн, що розвиваються, збільшився в 2,4 рази, а розвинутих країн - в 1,6 рази.2 В 2007 р., наприклад, темп зростання ВВП становив у Єгипті 7,2%, в Ефіопії 9,8%, Індії 8,5%, тоді як у США 2,2%, Японії 2,0%, Німеччині 2,6%. В кризовому 2009 році темпи зростання ВВП становили в Єгипті 4,5%, Ефіопії 6,5%, Індії 6,5%, тоді як у більшості розвинутих країн цей показник був від'ємним: США -2,4%, Японії -5,7%, Німеччині -5,0%, в Європейському Союзі в цілому -4,0%.3

Досягнення країн, що розвиваються, багато в чому як раз і стали можливими завдяки глобалізації. Іноземні інвестиції супроводжуються впровадженням передових технологій в економіку країн, що розвиваються. ТНК переносять туди великі потужності трудомістких і матеріаломістких виробництв. Найефективніше цим скористалися «нові індустріальні країни (НІК)». Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай вже у 80-х роках стали випереджати розвинуті країни за темпами росту ВВП на душу населення вдвічі, а Індія, М'янма, Чилі - від 1,5 до 2 разів.

Проте у найменш розвинутих країн (їх 49 з населенням, що складає 10% від світового) ситуація значно гірша. Доходи на душу населення тут ростуть повільно, або навіть скорочуються . Вони не мають ні привабливих для інвесторів природних ресурсів, ні кваліфікованих кадрів, які могли б оволодіти сучасними технологіями. Ці країни потребують особливої допомоги від світової спільноти, зокрема, через структури ООН, міжнародних організацій. Їм надаються пільги в зовнішній торгівлі, пільгові кредити. Але ця допомога поки що малопродуктивна. В 60-х роках минулого століття американський економіст, Нобелівський лауреат Дж. Тобін запропонував план - відраховувати з кожної міжнародної фінансової угоди податок в 0,1% на користь найменш розвинутих країн. Але «план Тобіна» так

5. Трансформація ролі держави в умовах глобалізації

З формуванням наднаціонального рівня регулювання міжнародних відносин змінюються функції урядових структур в цій сфері. Ці зміни не можна оцінити однозначно, оскільки простежуються різні вектори трансформації - в одних напрямках функції держави звужуються, в інших вони розширюються. У зв'язку з цим серед дослідників - глобалістів існують протилежні точки зору на майбутнє інституту держави в умовах глобалізації.

Більш поширеною є думка, що скорочення функцій держави має незворотний характер і в кінцевому рахунку вони будуть вичерпані, принаймні в економіці. Характерною в цьому плані є оцінка перспектив держави, висловлена Ю.Шишковим: «Глобалізація об'єктивно веде до розмиву й знеціненню регулюючих функцій національної держави, яка вже не може, як раніше, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів.

арені, оскільки	глобальні	ринкові сили	в особі багатонаціональних
корпорацій і	банків стають	все	більш	сильними й	незалежними.
Посилюється	дія транснаціональних	і локальних структур.	Створюються
нові форми соціальної організації, які замінюють нації-держави.	Глобальний
ринок послаблює основи суверенності й	звужує сферу	діяльності

Економічна глобалізація є підґрунтям політичної глобалізації, яка завершиться утворенням єдиного світового уряду десь на початку ХХІІ століття. 1 Деякі дослідники, прогнозуючи зникнення інституту держави, говорять про «кінець географії», тобто про світ без національних кордонів. «Нація, - пише Р. О'Брайен, - стає недоречною, хоч вона ще існує. Чим ближче ми підходимо до глобального інтегрального цілого, тим ближче ми до кінця географії». глобалізація інвестиція трансформація економічний

Такі оцінки й прогнози мають певні підстави в реальних економічних відносинах, що трансформуються під впливом глобалізації. Збільшується число суб'єктів міжнародної економіки, зростає їх потужність, і національні уряди змушені віддавати їм частину своєї влади. Цими суб'єктами є ТНК і ТНБ, міжнародні урядові й неурядові організації, а також регіональні інтеграційні об'єднання. Посилюються транснаціональні процеси, внаслідок чого суб'єкти внутрішньої економіки все менше залежать від рішень свого уряду і все більше - від міжнародних фінансових центрів або навіть від політики інших держав. Держава втрачає контроль над рухом капіталу. Навіть держави «Сімки» контролюють не більше 30% ринка цінних паперів.

Чим менш розвинута держава економічно, тим скоріше вона віддає свої функції наднаціональним силам. У світовій економіці, за висловом А. Неклесси, формується система глобального управління ресурсами планети, перерозподілом світового доходу, а також всією економічною діяльністю.3 Недержавні суб'єкти міжнародної діяльності часто володіють не меншими фінансовими ресурсами, ніж уряди багатьох держав. Більше того, великі функціонери фінансового ринка можуть «знекровити» валютну систему багатьох країн практично в одну мить, як це сталося в 1998 р., коли внаслідок спекуляцій з цінними паперами величезні суми грошей (портфельні інвестиції) покинули країни Південно-Східної Азії, а також Росію. Навіть у правовій сфері держава поступається своїми позиціями, оскільки міжнародне право має пріоритет над національним.

Але існують також інші напрямки впливу глобалізації на функціональну трансформацію інституту держави. Дійсно, наднаціональні структури беруть на себе все більше регулюючих функцій у світовому економічному просторі; проте реалізують свою діяльність вони, використовуючи елементи державного управління, такі, як податкову, кредитну, митну політику, механізм регулювання цін, встановлення режиму для іноземних інвесторів тощо. Отже, світовий фінансовий ринок, його головні суб'єкти зацікавлені в чіткій організації державного управління економікою, і глобалізація, таким чином, цьому сприяє.

Як вважають вітчизняні дослідники, глобалізація вже увійшла у фазу глибокої кризи, яка безперервно поглиблюється. Зі сфери фінансів й економіки «глобальний капітал» перейшов до сфер соціальної, гуманітарної та політичної. Некерована, насильна глобалізація погрожує вже не тільки бідним і відсталим країнам, але й державам-лідерам. За короткий час всередині цього світового процесу зародився й розгортається його антипод - внутрішня криза.1 Світова економічна криза 2008-2009 рр. підтвердила справедливість цього висновку. Отже, некерованість глобальними процесами загрожує основам планетарного суспільства, тому національні й наднаціональні структури управління економікою не можуть бути осторонь кризових явищ, що стимулюються глобалізацією.

Незважаючи на зростаючий вплив на міжнародні економічні процеси, олігопольні структури не в змозі регулювати стихію світового ринку, запобігти кризові явища як в глобальному, так і в локальному масштабах; в цьому вони спираються на інститут держави. Формується і міцніє механізм співробітництва держави і наддержавних структур. Це, перш за все, міжурядові міжнародні організації і неформальні об'єднання провідних держав (наприклад, регулярні наради «Великої Сімки»). Спільно розробляються норми й методи регулювання процесів світової економіки. Важливим важелем впливу держави на національну економіку і міжнародні економічні відносини є центральні банки, які знаходяться під керівництвом урядових органів.

Як зауважують Д. Мартен, Ж.-Л. Мецжер і Ф. П'єр, «звичайно, державам-націям доводиться рахуватися з різними транснаціональними акторами, але при цьому вони лишаються найбільш адекватною основною соціалізації та політичного регулювання і правовим суб'єктом у міжнародних стосунках. Виникнення «постнаціонального» ще значною мірою ґрунтується, в цьому сенсі, на волі державних акторів, які згодні відмовитися від національних прерогатив тільки тією мірою, якою створення регіональних безперервно зростають у розвинутих країнах. Так, наприклад, витрати на «розвиток людських ресурсів» в США збільшилися з 49% у 1990 р. до 62 наприкінці ХХ століття.3 Частка державних сукупних витрат у порівнянні до ВВП у розвинутих країнах світу в 1999 р. складала 46%, що є дуже високим показником. При цьому вона зростає від десятиліття до десятиліття.

Таблиця 3.7. Сукупні державні витрати деяких країн ОЕСР, % ВВП

Країни			Роки
	1913	1960	1980		1990	1999	2007
США	7,5	27,0	32,7		33,7	36,0	36,9
Японія	8,3	17,5	28,1		34,7	31,2	36,0
Німеччина	14,8	32,4	45,1		43,3	45,0	44,7
Велика Британія	12,7	32,2	39,9		41,8	40,3	44,9
Франція	17,0	34,6	46,5		49,1	51,4	53,4
Швеція	10,4	31,0	57,6		64,6	62,8	54,1

Соціальні трансферти держави (соціальне забезпечення, допомога безробітним, пенсії, охорона здоров`я ) зростали ще швидше. За період з 1913 до 1999 р. їх частка у відсотках до ВВП зросла у США з 0,6 до 13,9; в Японії з 0,2 до 17,6; у Франції з 0,8 до 28,2; у Швеції з 1,0 до 28,1.1

Державні органи надають гарантії для іноземних інвесторів, що не тільки сприяє інтенсифікації потоків міжнародного капіталу, але й забезпечує зростання національної економіки. Держава бере все більш активну участь в розвитку науково-технічного потенціалу; звичайно під реалізацію першої черги великих проектів надаються державні кошти. Важливість ролі держави як на міжнародних, так і внутрішніх економічних теренах визначив свого часу навіть президент Світового банку Дж. Вулфенсон: «Історія неодноразово демонструвала, що добрий уряд - не розкіш, а життєва необхідність. Без ефективної держави стійкий розвиток, і економічний, і соціальний, неможливий».2

6. Економічні стратегії держави в умовах глобалізації

Отже, глобалізація трансформує функціональну структуру держави як на міжнародному, так і на внутрішньому рівнях, причому її вплив здійснюється у протилежних напрямках. З одного боку, держава поступається деякими своїми функціями на користь наддержавних структур, з іншого - її позиції зміцнюються у певних сферах. Принаймні, в оглядовому майбутньому держава буде існувати як важливий суб'єкт світової економіки. Водночас уряд кожної країни мусить враховувати зміни умов, що відбуваються в процесі глобалізації, при розробці національних стратегій розвитку.

Одним з найголовніших завдань економічної політики держави в умовах глобалізації стає створення сприятливих умов для підвищення конкурентних переваг національної економіки. В першу чергу, необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Американський економіст М. Портер визначив чотири основні детермінанти, що забезпечують конкурентні переваги:1

? параметри факторів виробництва (кваліфікована робоча сила, запаси сировини, виробничі потужності, капітал, науковий потенціал);

? наявність конкурентоспроможних споріднених галузей;

? характер попиту на внутрішньому ринку;

? стратегія фірм.

Ці детермінанти в сукупності утворюють «національний ромб» (в графічному вираженні). Особливе значення має активізація урядом такої складової «ромбу», як інтелектуальний потенціал країни, професійна майстерність, науково - технічна база. Кваліфіковані кадри формуються всередині країни. Держава, як вже відзначалося, може надати імпульс інноваційному розвитку економіки, фінансувати наукоємне виробництво. Саме держава витрачає найбільші кошти на розвиток «людського чинника» економіки - на освіту, охорону здоров`я, соціальне забезпечення.

Підтримка інноваційної діяльності фірм з боку держави сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності на світовому ринку нових технологій і зміцнює їх позиції на внутрішньому ринку. Державні інвестиції неоднакового рівня розвитку в розробці економічних стратегій. Розвинуті країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції в світовій економіці, і їх головна мета полягає у збереженні цих позицій. Інші країни є представниками «доганяючої економіки», перед ними постають інші проблеми. Розглянемо основні особливості стратегій розвитку, що випливають у різних соціально-економічних групах країн під впливом глобалізації.

...