Глобалізація і стратегії розвитку

Стратегії розвинутих держав спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Держава повинна створювати умови для ефективного функціонування ринку, що зокрема, включає систему гарантії прав власності

і обов'язкового виконання контрактів. Важливою функцією держави є забезпечення конкуренції в економічному середовищі країни; вона виражається в антимонопольному законодавстві, в обмеженні імпортних перешкод, в ціновому регулюванні для підтримки молодих фірм.

Держава вирішує проблеми, які інші ринкові суб'єкти, навіть ТНК, вирішити не в змозі або байдужі до них. Це екологічні проблеми, проведення базових наукових досліджень, розвиток соціально-економічної інфраструктури (комунікації, освіта, охорона здоров`я тощо).

Основні завдання стратегій розвинутих держав можна згуртувати по трьох напрямках:1

1. Створення загальних передумов для економічного зростання й ефективного господарювання.

2. Задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок.

3. Ослаблення негативних наслідків стихії ринкових сил.

Ці завдання вирішуються застосуванням комплексу заходів, що становлять її основні функції. В узагальненому вигляді вони поділяються на такі групи:

? законодавча і правоохоронна діяльність по захисту приватної власності й підприємництва;

? виробництво суспільних благ, неподільних при споживанні (оборона, будівництво шляхів, каналізація й водопостачання тощо);

? розвиток системи освіти, науки, культури, охорони здоров`я;

? захист навколишнього середовища;

? забезпечення умов для безперервної ринкової конкуренції, регулювання діяльності природних монополій (енергетика, транспорт, зв'язок та ін.)

? соціальні витрати;

? антиінфляційне й антициклічне регулювання.

Значна роль урядами розвинутих країн приділяється зовнішньоекономічній експансії, і глобалізація цьому сприяє. Створюються пільгові умови для розширення міжнародної діяльності ТНК, материнські компанії яких базуються в розвинутих країнах. Зовнішня торгівля розглядається як важливий чинник економічного зростання країни, тому уряди розвинутих держав докладають багато зусиль для подальшої лібералізації міжнародних економічних відносин. На максимально відкритих міжнародних ринках розвинутим країнам легше завойовувати нові сектори для своїх товарів і капіталу.

Таким чином, неоліберальна політика, яку пропагують і здійснюють уряди країн-лідерів, не ототожнюється з відмиранням держави або суттєвим ослабленням її функцій в економічній сфері. Творець «німецького економічного дива» Людвіг Ерхард таким чином висловив місце держави в умовах лібералізації економічних відносин: «Той, хто й досі ще схильний розуміти під вільним господарством невтримне мародерство епохи ранішньої і вищої стадії капіталізму, так само віддалений від уявлень про динамічну ефективну економіку, як і той, хто змішує планову економіку з бюрократичним, бездушним і руйнівним господарюванням».1

Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

У нових індустріальних країнах, що досягли найбільших успіхів в економічному розвитку, уряди енергійно втручалися у розвиток фінансової системи, в регулювання зовнішньої торгівлі, в процес залучення іноземних інвестицій. Великою була роль урядів в процесі перетворення економік цих країн з імпортозаміщуючих на експортоорієнтовані.

У багатьох країнах, що розвиваються, держава ініціює індустріалізацію шляхом державних інвестицій у пріоритетні галузі, податковими пільгами, а то й адміністративними методами.

Важливими завданнями держав, що розвиваються, є створення умов для освіти широких мас населення, формування достатньої маси кваліфікованих кадрів, виховання менеджерів, що відповідають вимогам сучасної економіки. Держава повинна докладати чималих зусиль щодо зменшення соціально-економічної нерівності населення й забезпечення соціальної стабільності.

Одним з найгостріших питань для урядів країн, що розвиваються, є ступінь відкритості економіки. Глобалізація, як вже зазначалося, супроводжується лібералізацією міжнародних економічних відносин й зростаючою тенденцією до відкритості національних ринків. Проте, оскільки менш розвинуті країни знаходяться в нерівних стартових умовах з більш розвинутими, їх економіка часто опиняється у незахищеному становищі. З іншого боку, спроби «закрити» національну економіку для іноземних товарів, капіталів, діяльності ТНК також можуть мати негативні наслідки. Отже, урядам цих країн доводиться дуже вправно «балансувати» між лібералізацією й протекціонізмом в економічній політиці.

Як позитивний факт слід розцінити рішення Європейського Союзу відкрити свій ринок для 49 найбідніших країн, що розвиваються.

Деякі економісти, переважно «лівої» спрямованості (наприклад, У. Белло), вважають, що в умовах глобалізації країнам, що розвиваються, слід орієнтувати економіку переважно на внутрішній ринок, а не на експорт; сприяти розширенню внутрішнього ринка; спрямувати більшу частину фінансових ресурсів на внутрішній розвиток; підтримувати як приватні, так і кооперативні й державні підприємства; дотримуватися демократичної процедури прийняття економічних рішень, не поступаючись диктату ринку.1

Є певний сенс в політиці пріоритетної опори на внутрішні ресурси. Але в епоху глобалізації неможливо зосереджуватися лише на проблемах внутрішнього ринку, оскільки відгородження від світового економічного відставання країн, що розвиваються, і відповідно їх економічне відставання від найрозвиненіших країн. Нові технології сьогодні в країни «доганяючої економіки» приходять з індустріально розвинутих країн, в основному, за посередництвом ТНК. Тут, звісно, є небезпека «технологічного закабалення». Але водночас цей процес значно скорочує термін індустріалізації менш розвинутих країн і їх перехід до постіндустріальної стадії розвитку. При основних мас населення країн, що розвиваються, їм потрібно було б багато десятиліть, щоб опанувати сучасною технологією виробництва й управління економікою самотужки. Розвинуті країни за цей час відірвалися б набагато далі.

Важливою проблемою країн, що розвиваються, є їх величезна зовнішня заборгованість. Так, наприклад, за даними на 2009 р. заборгованість Аргентини складала 109 млрд. дол., що дорівнює 20% від ВВП; Туреччини відповідно 279 млрд. дол. (32%); Іраку 50 млрд. дол. (45%).2 Слід визнати, що глобалізація провокує її зростання. Розширення діяльності Міжнародного валютного фонду, Світового банку, транснаціональних банків, формування глобального фінансового ринку роблять міжнародні кредити більш доступними. Але уряди багатьох країн, що розвиваються, використовують їх неефективно. Вони часто витрачають гроші на престижні з політичної , але недоцільні з економічної точки зору проекти (стадіони, розкішні палаци тощо). Багато коштів втрачається через брак висококваліфікованих фахівців, менеджерів, що вміли б розпорядитися отриманими грошима. Нарешті, має місце корупція, тобто крадіжка досить великих коштів, що надаються державі із зовні. Отже, однією з найважливіших цілей стратегій найменш розвинутих країн є упорядкування відносин з міжнародними валютно-кредитними організаціями, суб'єктами міжнародного фінансового ринку - з одного боку, і в наведення порядку у використанні одержаних коштів - з іншого боку.

Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинилися в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх перебудовою економічних відносин в колишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням виробництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Для вирівнювання положення й забезпечення економічного ривка необхідний час, але глобалізація «не могла чекати», оскільки світові економічні процеси поступальні й незворотні.

Глибина економічного «відката» в колишніх радянських республіках вражаюча. За роки економічної перебудови (1991-1999 рр.), наприклад, в Україні, ВВП скоротися на 60%; виробництво товарів та послуг складало в 1999 р. лише 48% від рівня 1989 р.; інвестиції в основні фонди в 2000 р. складали 24% від рівня 1990 р.; чисельність зайнятих продуктивною працею зменшилася за 1990-2000 роки з 24 млн. чол. до 16,3 млн. чол. або на 32%.1

Практично всі соціалістичні країни напередодні соціально-економічних перебудов перебували на індустріальній стадії розвитку. Їх перехід до постіндустріальної стадії, як це вимагає об'єктивний хід глобалізації, ще більше загальмувався, оскільки в багатьох з них відбуваються негативні зрушення в структурі економіки. Частка високотехнологічних виробництв падає, а зростає натомість частка матеріалоємних і енергоємних галузей, що йде у розріз із основним напрямком науково-технічного прогресу. Так, в Україні частка машинобудування в промисловій структурі знизилася з 31% в 1990 р. до 13% в 2000 р.; частка ж чорної металургії зросла відповідно з 11% до 27% паливно-енергетичного комплексу - з 9% до 22%.2 Подібна ситуація склалася й у інших пострадянських країнах, що погіршує їх позиції на світових ринках, де найвищим попитом користуються високотехнологічні товари; кон'юнктура ж на продукцію «старих» галузей несприятлива.

Такі умови погрожують серйозним відставанням країн перехідної економіки від високорозвинутих країн. Для того, щоб надолужити втрачене в 90-х роках, необхідно мати щорічні темпи ВВП, які б перевищували 5%; тільки тоді можна сподіватися на перехід із стану «доганяючої» економіки у високорозвинуту. Початок нового тисячоліття для України в цьому відношенні був обнадійливим: в 2000 році приріст ВВП становив 5,8%, в 2001 р. - навіть 9,1%. В 2002 р. він складав тільки 4,1%, в 2003 р. - 9,3%, в 2007 р. - 7,3%. Проте криза 2008-2009 років відкинула нашу економіку назад. За 2009 р. ВВП України скоротився на 14%. В 2010 році почалося поступове зростання економічних показників, що є обнадійливим фактом.

Які ж цілі постають перед розроблювачами стратегій економічного розвитку країн перехідної економіки у світлі вимог глобалізації? Можна виокремити три основні проблеми: структурна перебудова економіки; визначення оптимального режиму відкритості економіки у зовнішній простір; оптимізація відносин з міжнародними економічними організаціями.

Однією з першочергових і найскладніших задач є галузева й технологічна перебудова економіки відповідно науково-технічному прогресові й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Оскільки однією з головних характеристик глобалізації є безпрецедентне поширення інформаційних технологій, то саме на цій проблемі й на стимулюванні впровадження новітніх досягнень науки й техніки у виробництво повинна бути зосереджена увага урядових структур.

Структурно-інноваційний тип економіки для свого становлення вимагає неабияких організаційних зусиль і коштів. Уряд повинен стимулювати розвиток новітніх галузей і виробництв шляхом надання податкових пільг та інвестиційних «вливань». У власності держави повинні залишатися стратегічно важливі підприємства, що виробляють продукцію на найвищому світовому рівні; тому роздержавлення повинне здійснюватися розумно й обережно. Держава повинна всіляко підтримувати науково-дослідний сектор, піклуватися про збереження й зростання інтелектуального потенціалу нації; необхідно різко збільшити кошти на науково-дослідницькі роботи, на підготовку висококваліфікованих кадрів для науки й виробництва.

Структурно-інноваційна перебудова економіки постсоціалістичних країн вимагає значних коштів. Більшість пострадянських країн, в тому числі Україна, за рахунок тільки внутрішніх резервів в короткий термін мобілізувати їх не в змозі. Тому нагальним завданням є створення сприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій. Саме за рахунок ПІІ країни Центральної Європи змогли суттєво перебудувати структуру своєї економіки в напрямку до світових стандартів. За підрахунками наших економістів для структурної перебудови української економіки необхідно від 50-60 млрд. дол. до декількох сотен мільярдів дол.; значну частину цієї суми мають складати іноземні інвестиції1. Проте іноземні інвестиції надходять в Україну в дуже обмеженій кількості. На 1 жовтня 2010 р. їх накопичена сума становила 42,511 млрд. дол. Для порівняння: в Польщі вона дорівнювала 168 млрд. дол., Чехії 119 млрд. дол., Румунії 79 млрд. дол. Найбільшими інвесторами в економіку України є такі країни: Кіпр - 22,5%, Німеччина - 16,5%, Нідерланди - 9,6%, Росія - 7,0%, Австрія - 6,3%, Велика Британія - 5,4%.2

Іншою проблемою при розробці економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. З самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, практично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнародної лібералізації, що виявилося, зокрема, у зниженні, а то й ліквідації митних тарифів на імпорт і експорт, усунення перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економічний простір. Така політика, крім того, узгоджувалася з положеннями «Вашингтонського консенсусу», який передбачає максимальну відкритість економіки країни.

Проте дуже скоро поквапливість цих заходів стала очевидною для країн перехідної економіки. Вони знаходяться в нерівному положенні з розвинутими країнами, які просунулися значно далі на шляху модернізації своєї економіки. Конкурентоспроможність товарів і послуг розвинутих країн значно вища, можливість організованого проникнення на чужі ринки набагато більші. За таких обставин цілі галузі в економіці постсоціалістичних країн були «придушені» конкуренцією розвинутих або нових індустріальних країн. Глобалізація, таким чином, обернулася для країн перехідної економіки своєю негативною стороною.

Вирішення проблеми захисту національної економіки в умовах глобалізації для цієї групи країн полягає в посиленні ролі держави в економічному регулюванні. Лібералізація зовнішньоекономічних відносин повинна здійснюватися обережно й зважено. Пріоритетні для національної економіки галузі повинні бути захищені тарифними і нетарифними методами, що, до речі, практикується і розвинутими країнами. Уряд зобов'язаний поставити перешкоди для проникнення в країну недоброякісних товарів, що не відповідають технічним, екологічним й санітарним вимогам. Ця проблема є актуальною й для України, споживачі якої потерпають через недостатні заходи уряду щодо сертифікації імпорту й контролю за якістю імпортованої продукції.1

Із лібералізацією зовнішньоекономічних відносин тісно пов'язана проблема оптимізації відносин пострадянських країн з міжнародними економічними організаціями. Як вже говорилося, такі організації, як МВФ, Світовий банк, СОТ наполягають на дотриманні всіма державами положень «Вашингтонського консенсусу», в тому числі на політиці максимальної відкритості національних економік. Спираючись на зростання своєї могутності у міжнародних економічних відносинах, ці організації диктують умови урядам країн перехідної економіки при наданні кредитів, фінансової допомоги або сприяючи доступу їх на світові ринки. Зростання впливу міжнародних економічних організацій об'єктивно обумовлено глобалізацією, і держави перехідної економіки не можуть і не повинні ігнорувати цей вплив. Але співробітництво з ними необхідно будувати на засадах, які б не зачіпали національних інтересів.

Так, вступ України та деяких інших пострадянських республік до СОТ потенційно матиме два наслідки: з одного боку, відкриваються нові ринки, оскільки знімуться перешкоди для експорту товарів наших країн; з іншого боку, - й наші ринки будуть відкриті, що полишить захисту цілих галузей економіки від іноземної конкуренції. Для країн, у яких здійснюється трансформація в економіці, СОТ передбачає пільговий період (7-8 років), за який конкурентоспроможність національної економіки повинна стати врівень із світовою. Якщо цього не станеться, втрати від вступу до СОТ будуть набагато перевищувати виграші.

Узагальнюючи аналіз ролі держави в умовах глобалізації, можна зробити такий висновок: лібералізація економіки не повинна супроводжуватися ослабленням регулюючих функцій держави. Відомий український економіст Ю. Пахомов впевнений, що економічні негаразди України в 90-х роках минулого століття саме і є наслідком некритичного втілення моделі «Вашингтонського консенсусу» в економічні терени нашої країни. Необхідно було, вважає він, спочатку реформувати державу, зробити її ринково орієнтованою і поступово переводити жорстко регульовані процеси у стан все більшої свободи.1 Регулююча роль держави повинна трансформуватися не за рахунок відмови від керівництва економікою, а за рахунок перерозподілу регулюючих функцій між державою, неурядовими і наднаціональними суб'єктами економічних відносин.

Розвиваючи далі тезу про роль держави в країнах з транзитивною економікою, а також у багатьох країнах, що розвиваються, Ю. Пахомов вважає, що ця роль в сучасних умовах повинна посилитися. Ліберальна модель, що панувала тривалий час, на його думку, все більше змінюється новою ідеологією та соціально-економічною практикою, які поєднують ринок з державністю, а демократію - з елементами авторитаризму. Претенденти на нове лідерство (в першу чергу, БРІК - Бразилія, Росія, Індія, Китай) потребують, упевнений, Ю. Пахомов, елементів авторитаризму для подолання складності переходу від індустріальної моделі розвитку до постіндустріальної. «Справа в тому, - зауважує він, - що ринок сам собою з високотехнологічними інноваціями справитися не може. Ринок тут за своєю природою є провальним через цьогочасність його інтересів. У таких випадках на допомогу ринку приходить держава».2

Глобалізація супроводжується посиленням регіоналізації світової економіки. На перший погляд, ці два процеси є такими, що виключають один одного. Але слід згадати, що в основі регіоналізації полягає міжнародна економічна інтеграція, яка активізується глобалізацією. Регіональні економічні угруповання можна розглядати як осередки, що складають глобальний економічний простір; в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналізація усіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швидше, ніж в цілому на Земній кулі.

У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створено єдиний економічний простір без митних перешкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робочої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце в ЄС. Наднаціональні органи регулювання економікою в таких об'єднаннях набувають досить великих владних позицій. Так, усі права на проведення кредитно-грошової політики Європейського Союзу передано Центральному Європейському банку. Таким чином, утворюються структури регіонального об'єднання, які беруть на себе важливі функції урядів країн ЄС. Посилюється координація і в інших галузях - правовій, екологічній, інформаційній, - де також утворюються відповідні наддержавні органи.

В основі концепції європейської інтеграції полягає принцип субсидіарності (доповненості), що означає багаторівневу систему прийняття рішень. Можна виокремити чотири рівні: комунальний, регіональний, національний і наднаціональний; вирішення кожної конкретної проблеми належить до компетенції тієї влади, яка забезпечить її оптимальне рішення.1

Регіональна інтеграція стимулює розвиток міжнародних економічних зв'язків всередині об'єднання. Оскільки усунено торговельні перешкоди між країнами, їх взаємна торгівля зростає швидкими темпами. Так, наприклад, частка внутрішньорегіональної торгівлі (експорт) тільки за період 1990-1996 рр. зросла в АТЕС з 69 до 73%, в НАФТА - з 43 до 48%, в АСЕАН - з 20 до 25%, в МЕРКОСУР - з 9 до 23%.2 За період 2000-2006 рр. внутрішньорегіональний експорт зріс в об'єднанні НАФТА на 32,4%, МЕРКОСУР - на 45,4%, АСЕАН - на 85,6%, ЄС - на 184%.

Регіональні зв'язки мають тенденцію до поглиблення економічної інтеграції та територіального розширення й організаційної трансформації. Так, США домовилися про створення до 2010 року зони вільної торгівлі між країнами-членами АТЕС. До 2005 року передбачалося утворення зони вільної торгівлі в усій Західній півкулі, а в більш віддаленій перспективі - такої зони між США та ЄС. Таким чином, регіоналізація за своєю суттю все більше набуває глобального характеру і перетворюється на найактивнішу складову механізму глобалізації.

Можна спрогнозувати, що у майбутньому відбудеться злиття усіх окремих регіональних угрупувань в суцільну глобалізовану інтеграційну систему. Така тенденція проглядається вже сьогодні. Вже багато держав є членами не однієї, а декількох регіональних організацій. Наприклад, США є членом не тільки НАФТА, але й АТЕС, «Плану Коломбо», Південнотихоокеанського форуму (ПТФ), Організації американських держав (ОАД). Росія є учасницею СНД, ОЧЕС, АТЕС, Ради держав Балтійського моря (РДБМ). Виникають також і транскордонні регіональні зв'язки й мережі. Прикладом можуть слугувати «єврорегіони», серед них - шість, в яких бере участь Україна («Нижній Дунай», «Верхній Прут», «Карпати», «Буг», «Слобожанщина», «Дніпро»). Транскордонні регіональні утворення можна розглядати як такі, що активізують інтеграційні процеси, проміжний осередок, ланку, яка єднає економіку сусідніх країн і регіональних інтеграційних організацій.

Слід мати на увазі, що регіональні інтеграційні угрупування також формують наднаціональні органи (економічні ради, парламенти, суди та ін.), що є одним з характерних проявів глобалізації. Країна, яка входить до регіональної організації, мусить віддати частину своїх владних функцій на користь спільної справи організації. З економічної точки зору це виправдано; з політичної - може викликати протидію певних сил всередині країни. В Європейському Союзі долання політичної протидії формування наднаціональних структур здійснювалося протягом тривалого часу й в цілому завершилося успішно. В багатьох інших регіональних організаціях цей процес йде дуже важко. Можна стверджувати, наприклад, що низький ступінь інтегрованості в СНД пояснюється в першу чергу тим, що наднаціональні органи цієї організації або не сформовані, або існують тільки формально.

Чи можна виміряти ступінь глобалізованості? Журнал «Foreign Policy» разом з однією з фірм, що працює в галузі стратегічного консалтингу, розробили «індекс глобалізованості», який визначає ступінь глобалізованості окремої країни. Індекс вимірює рівень особистих контактів за межами даної країни шляхом комбінування даних про телефонні дзвінки, туризм, грошові перекази та інші міжнародні трансферти. Індекс глобалізованості вимірює також ступінь економічної інтеграції; він простежує рух товарів та послуг, вивчаючи зміну частки кожної країни в торгівлі, вимірює відкритість національних економік, рух іноземних інвестицій, ураховує членство країни в міжнародних організаціях.

У 2010 р. розрахунком індексу глобалізованості була охоплена 181 країна, що об'єднують близько 90% населення планети й світової економіки. Як і очікувалося, перші місця посіли розвинуті країни, але не найбагатші. Перше місце дісталося Бельгії (індекс 92,95), друге - Австрії (92,51), третє - Нідерландам (91,9), четверте - Швейцарії (90,55), п'яте - Швеції (89,75). США опинилися тільки на 27-му місці (78,8), Японія на 45-му (68,16). Росія посіла 42-е місце (68,91), Україна - 46-е (68,15).1 Індекс глобалізованості є цікавим показником, але не слід його переоцінювати при визначенні місця країни в глобальних процесах. Так, він не враховує економічного потенціалу країни, ступеня її впливу на міжнародні стосунки. Не випадково ніхто з «Великої сімки» не потрапив до першої п'ятірки. Індекс глобалізованості

можна використати як допоміжний показник в глибокому й всебічному аналізі розвитку глобалізації.

Література

1. Білорус О.Г., Лук'яненко Д.Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. - К.: КНЕУ - 2001.

2. Гаевская О.Б. Управление международным сотрудничеством. Монография. - К.: МАУП - 1999 - 168 с.

3. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999.

4. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ. Монографія./ За ред. Циганкової Т.М. - К.: КНЕУ - 2003 - 660 с.

5. Глобальні трансформації і стратегії розвитку./ За ред. Білоруса О.Г. - К.: ВІПОЛ - 1998.

6. Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П'Єр. Соціологія глобалізації. - К.: КМ Академія. - 2005.

7. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К.: Україна - 1997

8. Економіка зарубіжних стран. Навчальний посібник./ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., В.М. Осипова - К.: «ЦУЛ» - 2007. - 543 с.

9. Історія економічних вчень. Підручник./ За ред. Корнійчук Л.Я.,

Татаренко Н.О. - К.: КНЕУ - 1999 - 564 с.

10. Кочетов Э.Г. Геоэкономика (освоение мирового экономического пространства). Учебник. - М.: БЕК - 1998 - 480 с.

11. Ломакин В.К. Мировая экономика. Учебник. - М.: «Юнити» - 1999 - 727 с.

12. Лортикян Э.Л. История экономических реформ. Учебное пособие. - Харьков.: «Консум» - 1999 - 289 с.

13. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 1999 - 73 с.

14. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ - 2005 - 203 с.

15. Львов Д.С. Экономика развития. - М.: «Экзамен» - 2002 16. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание

и демократию. Пер. с нем. - М.: «Альпина» - 2001 - 335 с. 17. Міжнародні стратегії економічного розвитку. Підручник / За ред.

Ю.В. Макогона. -К.: «Освіта України». - 2009.

18. Міжнародна економіка. Підручник./ За ред. Козака Ю.Г., Д.Г. Лук'яненка, Ю.В. Макогона . - К.: «ЦУЛ» - 2009.

19. Міжнародні організації. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник/ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., Логвінової Н.С. -

К.: «ЦУЛ» - 2011.

20. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран./ Под ред. Колесова В.П. и Осьмовой М.Н. - М.: «Флинта» - 2000. - 480 с.

21. Мировая экономика./ Под ред. Николаевой И.П. - М.: «ЮНИТИ» - 2000. - 575 с.

22. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Підручник. - К.: КНЕУ - 2003. - 948 с.

23. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К. - 1998.

24. Пахомов Ю.Н., Лук'яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. - К.: Україна - 1997.

25. Пахомов Ю.Н., Филипенко А.С., Лукьяненко Д.Г., Макогон Ю.В., Громенкова С.В. Международные стратегии экономического развития. Киев - Донецк - 2001. - 239 с.

26. План дій Україна-Європейський Союз. Європейська політика сусідства. 27. Посельський В. Європейський Союз: Інституційні основи європейської інтеграції. - К.: «Смолоскип» - 2002. - 168 с.

28. Світова економіка. Навчальний посібник. / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, Н.С. Логвінової. - К.: «ЦУЛ». - 2010.

29. Соколенко С.И. Глобальные рынки XXI столетия: перспективы Украины. - К.: «Логос». - 1998.

30. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. - К.: «Логос» - 1999. - 539 с.

31. Стратегія економічного й соціального розвитку України (2004-2015 роки). Шляхом європейської інтеграції.

32. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. 33. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування./ За ред. Гейця В.М. - К.: «Логос». - 1999.

Размещено на Allbest.ru