Процес формування і реалізації зовнішньої політики Чеської Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Фактори і чинники формування зовнішньополітичної діяльності Чеської Республіки

Розділ 2. Основні вектори зовнішньої політики Чехії

2.1 Євроатлантичний напрям

2.2 Центральноєвропейська «вертикаль»

2.3 Росія і простір СНД в чеській політиці

Розділ 3. Особливості стратегічного партнерства Чеської Республіки та України

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Чехія займає центральне положення в Європі, тому такі проблеми, як зовнішня політика Чехії, політична система Чехії, не можуть не хвилювати європейську і світову спільноту. Державний пристрій Чехії сприяє зміцненню і розширенню основних демократичних прав і свобод населення. Політика Чехії в питаннях безпеки, імміграційного законодавства, перешкоди попаданню на територію Європи небажаних елементів, а також використання такого могутнього інструменту політики, як армія Чехії, орієнтована на подальшу інтеграцію в європейське співтовариство. Безумовно, не суперечить загальній лінії ЄС і зовнішня політика. Партії Чехії всіляко підтримують курс уряду на зближення з Європою, хоча окремі голоси лунають і на підтримку зміцнення дружніх відносин на лінії Росія-Чехія.

На жаль, МЗС Чехії не з усіх питань приходить до згоди з колишнім «старшим братом», яким колись вважав себе по відношенню до Чехії СРСР, а пізніше - і Росія. Прага добре пам'ятає хвилювання, спровоковані в столиці Чехословакії політикою Радянського Союзу. Пам'ять про цю історичну подію декілька перешкоджає розвитку офіційних зв'язків, тим часом, партнерство економічне, ринкове, процвітає. ВВП Чехії в значній мірі складається з доходів, одержаних країною від розвитку туристичної індустрії. Російські туристи - найбільш часті гості Праги і Карлових Вар. Налагоджений обмін сільськогосподарською продукцією між нашими країнами. Збільшення об'ємів експорту чеських товарів - результат, який дала аграрна політика, що проводиться в країні. Чехія - країна з великим потенціалом, країна, яку чекає велике майбутнє.

Актуальність теми. Зовнішня політика Чехії, форми й засоби реалізації чеських національних інтересів закономірно привертають увагу політиків і науковців.

У цій курсовій роботі розглянемо цілі та проблеми зовнішньої політики Чехії на різних етапах розвитку її суверенітету після 1993 р. і завдань, що ставились для досягнення поставлених цілей.

Мета і задачі дослідження - розкрити процес формування і реалізації зовнішньої політики Чеської Республіки на новому етапі суспільно-політичного й економічного розвитку. Багатогранність цієї мети зумовлює постановку низки взаємопов'язаних наукових завдань:

проаналізувати стан дослідження проблеми та її документальну основу;

дослідити передумови, які визначали зовнішню політику Чехії;

розкрити основні напрямки східної політики ЧР та місце в ній України;

проаналізувати вплив євроатлантичної інтеграції Чехії на її взаємини з Україною;

оцінити міжрегіональні зв'язки Чеської Республіки з країнами світу;

з'ясувати роль етнокультурних чинників у політиці Чехії.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Чеської Республіки.

Предметом дослідження є діяльність чеських державних та громадських організацій, яка визначала зовнішню політику ЧР.

Методи дослідження. Для виконання поставлених завдань використовувалась сукупність загальнонаукових і прикладних методів наукового пізнання. Визначальними є принципи історизму та об'єктивності, які вимагають неупередженості і послідовності у висвітленні подій, процесів і явищ, виявлення причинно-наслідкових зв'язків на кожному етапі суспільно-політичного розвитку. Застосування проблемно-хронологічного і порівняльного методів дозволило належним чином структурувати дослідження, виявити загальне і особливе у проведенні зовнішньої політики Чехії протягом останнього десятиліття. Структурний аналіз і узагальнення сприяли визначенню мети і завдань, якими керувалися чеські політики і громадські діячі у розбудові міжнародних відносин, а статистичний та конкретно-історичний методи сприяли доказовості висунутих положень. Багатокомпонентність зовнішньої політики Чехії і залежність від геополітичних чинників зумовили використання міждисциплінарних методів дослідження.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів і висновків.

РОЗДІЛ 1. ФАКТОРИ І ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

У IX ст. слов'янське населення на території Чехії франкські джерела називали «богемами». Їх поділяли на декілька племен: чехів, лужичан, лемухів, літомерійців, пшованів, хорватів, дулібів. Саме тоді у цих племен розпадається родовий лад і формуються феодальні відносини. Внаслідок відмінностей у внутрішньому розвитку та впливу зовнішніх подій відбувалася диференціація племінних об'єднань. Водночас відбувалося об'єднання дрібних територіальних та етнічних утворень. Пржемисловичі - князі племені чехів - поступово підкорили собі сусідні племена. Виникнення чеської держави стало результатом досить тривалого процесу взаємодії економічних, політичних і соціальних чинників [15; 131].

Племінні князі постійно вели між собою війни, проте поступово почав набирати силу об'єднувальний процес, викликаний перш за все внутрішнім розвитком чеських племен. В ході цього процесу на перше місце в другій половині IX в. висувається Центральночеське князівство Пржемисловичів. Видним представником династії Пржемисловичів був князь Боржівой, що правив в останній третині IX ст. Під його владою була об'єднана територія, займана племенами чехів, лучан, лемухів і літомерійців. При цьому об'єднання лемухів і літомерійців відбувалося шляхом прямого підпорядкування і позбавлення влади племінних князів, а нерідко і їх фізичного знищення. У боротьбі проти інших чеських племінних князів Боржівой спирався на підтримку правителя Великої Моравії князя Святополка, якому він добровільно підкорявся (фактично вступив з ним в союз) в 884 р.

В цілях зміцнення свого авторитету Боржівой, очевидно, прийняв в Моравії хрещення з рук Мефодія, внаслідок чого став як би намісником Святополка в Чехії [23; 23].

В минулому кожного народу Європи був так званий «героїчний період» - час численних війн, руйнувань, нелюдської жорстокості, коли була загроза самому існуванню того чи іншого народу, і водночас - епоха численних прикладів патріотизму, героїзму, людської мужності, надзвичайної чесності та людяності. Таким періодом для Чехії став період реформаційного руху. Завдяки йому чеський народ розпочав, на думку багатьох дослідників, своє перетворення на модерну націю.

Королівство Богемія володіло значною силою, але релігійні конфлікти, такі як Гуситські війни в XV столітті і Тридцятирічна війна в XVII столітті спустошували його. Пізніше воно попало під вплив Габсбургів і стало частиною Австро-Угорщини.

До початку XIII століття населення Чехії було майже виняткове слов'янське, внутрішній його лад ґрунтувався на початках слов'янського права і побуту. З того часу посилюється прилив німецьких колоністів, а разом з тим вплив німецького права і побуту [23; 29].

Чеська історія XIII-XVI століть є час підготовки, розквіту і занепаду станової монархії. З часів Білогорської битви починається період абсолютної монархії, яка, за допомогою створеної нею бюрократії, відняла всю владу у земських установ і позбавила всякого значення сейм, що був органом аристократичного управління країною, але в той же час поклала підстави для розумового і економічного розвитку Чехії і значно поліпшила положення селян, прикріплених до землі [15; 170]. Події 1848 року поколивали старий порядок у всій Австрійській імперії; з того часу для Чехії почався новітній період її історії.

Після поразки німецького блоку в результаті Першої світової війни в Австро-Угорщині стрімко розвиваються відцентрові тенденції. Виступи народів за самовизначення підтримується державами Антанти. Загальними зусиллями дипломатів і націоналістичних діячів, наприклад Масаріка і Бенеша в 1918 створюється незалежна республіка Чехословаччина в яку входять Чехія, Словаччина і Підкарпатська Русь [3; 47]. Виступи німців, що проживають на цих територіях, пригнічуються. Першим президентом Чехословаччини стає Масарік. У 1935 році президент Масарік йде у відставку і його змінює Бенеш, який був другим президентом до соціалістичного перевороту 1948 р. [10; 87].

У цій країні проживала чимала етнічна німецька меншина, що стало приводом розформування Чехословаччини, коли Німеччина добилася анексії цієї меншини в результаті Мюнхенської угоди 1938 року. Чеська держава, що залишилася, була окупована Німеччиною в 1939 (Протекторат Богемії і Моравії); одночасно про свою незалежність оголосила Словаччина. Президент Бенеш під час окупації знаходився в еміграції і керував звідти Опором.

Після Другої світової війни, Чехословаччина потрапила в радянську сферу впливу. Президент Бенеш був вимушений в 1948 році піти у відставку, президентом став лідер комуністів К.Готвальд, який був типовим сталіністом і репресував навіть товаришів по партії, наприклад Г.Гусака. Після смерті Готвальда до керівництва країною прийшов Антонін Новотний, який провів амністію і реабілітацію незаконно засуджених комуністів, можливо за прикладом СРСР. У 1968 році лідери країни на чолі з секретарем компартії Дубчеком і президентом Свободою зробили спробу лібералізувати партійне правління і створити «соціалізм з людською особою» під час Празької весни, що було зупинене вторгненням військ Варшавського договору. На чолі країни став Густав Гусак колишній лідер словацьких комуністів, який за часів Готвальда був незаконно репресований [23; 76].

Протягом 1989 р., особливо в останні місяці, в країнах Центральної і Східної Європи відбулися важливі революційні події, що поклали початок тривалому періоду глибоких суспільно-економічних політичних змін, які за масштабом цих змін носять характер демократичних революцій. Це були революції, які ставили своїми завданнями руйнування політичних і економічних структур, твердження загальноприйнятих в світі принципів демократії. Під впливом активізації «політики вулиць», масових демонстрацій в грудні 1989 р. правляча партія відмовляється від монополії на владу.

Після встановлення комуністичного правління в 1948 р. приватний бізнес і фермерські господарства були майже цілком ліквідовані, і переважна частина населення одержала роботу. У 1970-х роках близько 86 % усіх зайнятих у країні працювали на державних промислових підприємствах і в органах управління, а 14 % були членами сільськогосподарських і інших колективних господарств.

У 1980-х роках бюрократизм і розпад комуністичної ідеології призвели до зростання корупції у всіх прошарках суспільства, процвітанню чорного ринку. Все це посилювало загальне невдоволення режимом, особливо серед міського населення. До листопада 1989 суспільство залишалося глибоко атомізованим, сповненим недовіри до соціальних структур - якщо не вважати церкви і дисидентського руху.

У червні 1990 були обрано нові федеральні збори, а в листопаді пройшли вибори в місцеві національні ради. У Чехії на виборах переміг ГФ, що одержав 53% усіх голосів; у Словаччині 33% голосів одержало прямування ОПН і 18 % - Християнсько-демократичне прямування (ХДД). ГФ, ОПН і ХДД сформували нову федеральну урядову коаліцію. Першою задачею федеральних зборів стала розробка нової конституції, якою слідувало визначити стосунки між Чеською і Словацькою республіками [5; 99].

У січні 1991 р. федеральні збори затвердили закон про основні права і свободи. Проте розбіжності між чеськими і словацькими політиками гальмували розробку і федеральної, і республіканських конституцій. Усе ж федеральні збори прийняли 170 законів і конституційних актів, що стосувалися таких питань, як умови проведення референдуму, карний і цивільні кодекси, новий комерційний кодекс, приватизація, податки, трудове законодавство, реституція конфіскованого майна і політичної реабілітації.

Наприкінці літа і восени 1990 проходили переговори між представниками Чехії і Словаччини, що закінчилися підписанням конституційного акта про передачу основних повноважень республікам. У березні 1991 р. ОПН розкололася, і найбільше численна з груп, що відкололися, оформилася в партію Руху за демократичну Словаччину (ДЗДС) [5; 99]. Незабаром після цього відбувся розкол у рядах ГФ з утворенням трьох угруповань, у тому числі Громадянської демократичної партії (ГДП). У червні 1991 переговори між лідерами Чехії і Словаччини відновилися, але керівництво ГДП уже розуміло, що вони ні до чого не призведуть, і звернулося до розгляду варіанта «оксамитного розводу» [16; 15].

У червні 1992 відбулися загальні вибори. ДЗДС одержав більшість голосів у Словаччині, а ГДП - у чеських землях. Пропозиція ДЗДС створити конфедерацію не зустріло схвалення з боку керівництва ГДП. Незважаючи на опозицію з боку більшості як чехів, так і словаків, ГДП і ДЗДС домовилися про розпуск федерації опівночі 31 грудня 1992. 17 липня 1992 Словацька національна рада проголосила суверенітет Словаччини. Президент Гавел подав у відставку. Пропозицію провести референдум по питанню про розпуск федерації було відхилено ГДП, незадоволеної тим, що громадяни Словаччини, що прийняли участь у голосуванні в червні, уже вирішили це питання за ДЗДС. У жовтні федеральні збори передало більшу частину державних повноважень республікам. 25 листопада 1992 федеральні збори ЧСФР із перевагою в три голоси прийняло Закон про припинення існування чехословацької федерації. Опівночі 31 грудня 1992 ЧСФР припинила своє існування, а її державами-спадкоємцями з 1 січня 1993 сталі Чеська Республіка (ЧР) і Словацька Республіка (СР).

У Чехословаччині комуністичний режим капітулював фактично без опору. Ці події отримали назву «ніжної», «оксамитової» революції [16; 17].

Влітку й восени 1989 р. у країні виник масовий народний рух, який було придушено силами правопорядку. 17 листопада 1989 р. у Празі розпочалася «оксамитова революція»: після розгону п'ятнадцяти-тисячної студентської демонстрації були організовані широкі акції протесту, проводилися страйки, стихійно утворювалися нові суспільні структури на чолі з «Громадським форумом» (ГФ).

КПЧ було усунуто від влади. 10 грудня 1989 р. був сформований уряд на чолі з М.Чалфа. Г.Гусак пішов у відставку з посади президента. Головою Федеральних зборів було обрано О.Дубчека, президентом країни - відомого драматурга та дисидента В.Гавела.

У червні 1990 р. відбулися парламентські вибори, які принесли перемогу «Громадському форуму» та «Громадськості проти насильства» (ГПН).

Нова влада приступила до трансформації економічної системи. Було розроблено й розпочато здійснення програми приватизації. Разом з тим, суттєвого значення почала набувати національна проблема. Усе це зумовило неминучість розділу ЧСФР [22; 163].

25 листопада 1992 р. Федеральні збори ухвалили закон про розподіл Чеської та Словацької Республік. 31 грудня 1992 р. ЧСФР припинила своє існування, утворилися дві нові держави - Чеська Республіка та Словацька Республіка.

1 січня 1993 р. на мапі Європи з'явилася нова держава - Чеська Республіка, Національні збори якої 26 січня 1993 р. одностайно обрали чеським президентом В. Гавела. Уряд Чехії очолив лідер ГДП В. Клаус. У цьому ж році було підтверджено закон про люстрації, оприлюднено списки колишніх працівників спецслужб [32; 628].

Перше десятиліття політичної історії Чехії визначається достатньо точними часовими межами. З одного боку, це поява Чеської республіки 1 січня 1993 р. як самостійної держави, з іншою - відхід в лютому 2003 р. з свого поста Вацлава Гавела, беззмінного її президента (а до цього президента Чехословакії) і подальше обрання новим главою держави колишнього прем'єр-міністра і лідера Громадянської демократичної партії (ГДП) Вацлава Клауса. Даний період був неоднозначний, але його результат в наявності - перетворення Чехії в стабільну європейську державу з ринковою економікою, що вже склалася, і сталою політичною структурою. Держава, що увійшла в НАТО і в Європейський союз (ЄС) як один з найбільш підготовлених претендентів. Нарешті, держава, в якій зміна лідерів - «моралізатора-ідеаліста» Гавела на «прагматика» Клауса пройшла відносно безболісно, конституційним шляхом, навіть не дивлячись на попередні конфлікти між ними і складність процедури обрання другого президента Чеської Республіки, обумовлену домінуванням в парламенті соціал-демократів і їх союзників, що висували своїх кандидатів [25; 147].

Утворення 1 січня 1993 р. нової держави, що одержала в спадок від Чехословацької федеральної Республіки парламент, вибраний в червні 1992 р. Після виборів демократи сформували коаліцію з Народною партією і Громадянським демократичним альянсом (ГДА), внаслідок чого в Національній раді ЧР виникла правоцентристська більшість в 105 депутатів з 200. Така незначна перевага, проте, дозволила коаліції узяти під контроль процес ухвалення політичних рішень і безальтернативно повести країну, на думку їх політичних опонентів, «по шляху капіталізму». Поки у Чеської республіки не було президента, але вже в 20-х числах січня Вацлав Гавел з'явився як кандидат на пост глави вже Чеської Республіки, а 26 січня 1993 р. був їм вибраний -- хоч і не так одностайно, як в 1989 р., але знову-таки безальтернативно [16; 17].

Іншою особливістю державно-політичної структури Чехії була тимчасова відсутність верхньої палати парламенту -- Сенату. Його існування хоч і передбачалося Конституцією ЧР (як дань політичної традиції першої Чехословацької республіки), проте насправді перші вибори в Сенат відбулися лише в кінці 1996 р. [30; 333].

Тоді ж, в січні 1993 р., ООН прийняла Чеську Республіку і Словацьку Республіку до своїх лав як незалежні держави без голосування. У 1993 р. Чехія також заявила про намір в перспективі вступити в ЄС, який, у свою чергу, відзначив, що Чехія є однією з найбільш підготовлених для цього країн-кандидатів. А 26 серпня того ж року в Празі був підписаний рамковий Договір про дружні відносини і співпрацю з Росією.

Сучасна зовнішня політика Чеської Республіки (ЧР) сформувалася під впливом декількох чинників, найважливішою з яких є євроатлантична інтеграція. У становленні цієї політики можна виділити три крупні етапи.

Перший (1993-1997 рр.) пов'язаний із затвердженням нової чеської держави як самостійного учасника міжнародних відносин. У цей період особливий вплив на зовнішньополітичний курс робили ідеологічні установки правлячої політичної еліти.

На другому етапі (1997-2003 рр.), для якого була характерна інтенсифікація зусиль по євроатлантичній інтеграції, ідеологічний вплив на зовнішньополітичний курс Чехії став слабшати, в умовах економічного зростання гору брали початки прагматизму. Євроатлантична стратегія превалює і сьогодні, не дивлячись на заявлену багатовекторність міжнародних зв'язків Чехії.

Третій, сучасний етап (з 2003 р.) цікавий спробою зосередити чеську зовнішню політику, збудувати разом з довгостроковими перспективами і короткостроковими планами середньострокові програми. Тепер ідеологічні розмежування еліти, хоч і роблять певний вплив на зовнішньополітичні рішення, не зачіпають фундаментальних основ міжнародної політики країни, що наочно демонструє порівняння програмних заяв соціал-демократичного уряду (2002 р.) і правоцентристського кабінету (2007 р.). Крім того, починаючи з 2002 р. (з невеликою перервою) пост керівника зовнішньополітичного відомства належить партії - молодшому партнеру по правлячій коаліції [21; 22].

Зовнішня політика Чехії знаходиться у віданні декількох інститутів: парламенту, уряду, президента, міністерства закордонних справ і правлячої партії. Найбільші повноваження зосереджені в руках парламенту, що проте веде роль у формуванні зовнішньополітичного курсу належить уряду і профільному міністерству: рішення парламенту в значній мірі генеруються саме тут. Нерідко принципові рішення ухвалюються в ході між- і внутріпартійних консультацій коаліційних партнерів. Хоча стаття 26 чеської конституції [21; 23] встановлює, що депутати і сенатори здійснюють свій мандат особисто відповідно до присяги і не зв'язані ніякими вказівками, на практиці з питань зовнішньої політики і оборони депутати і сенатори, як правило, голосують відповідно до установок своєї фракції або партії.

Трапляється, що уряд і парламент приймають, на погляд звичайних громадян, дивні і нелогічні рішення. Тоді еліта вимушена довго і наполегливо роз'яснювати суспільству їх сенс, ретельно приховуючи механізми і засоби їх ухвалення. Втім, такі ситуації частіше виникають в сферах соціальної і регіональної політики і відносно рідкісні в міжнародних справах.

Найбільшу вагу мають думки прем'єр-міністра і міністра закордонних справ. Хоча формально останнє слово залишається за президентом, часто погляд глави держави, не співпадаючий з точкою зору урядових фігур, просто ігнорується. Саме тому обидва чеські президенти - В. Гавел (1993-2003 рр.) і В. Клаус (з 2003 р.) нерідко зверталися з важливих зовнішньополітичних питань прямо до громадськості. Крім того, у чеської зовнішньої політики є ще одна особливість: вона вельми персоніфікована. Як правило, на пост міністра закордонних справ призначаються помітні політичні діячі - такі як Йозеф Желенец (був міністром в 1992-1997 рр.), Ян Каван (у 1998-2002 рр.), Циріл Свобода (у 2002-2006 рр.), Карел Шварценберг (міністр з 2007 р.), які діють не тільки як урядовці, але і як провідні представники своїх партій. Тактика і акценти міжнародної діяльності Чехії зв'язуються населенням і коментаторами саме з їх іменами. Цей суб'єктивний особовий чинник, разом з інституційними особливостями політичної системи країни, не варто ігнорувати [34].

Істотний вплив на зовнішньополітичний курс чеської держави робить партійно-ідеологічна орієнтація правлячої еліти. Втім, якщо на початку 1990-х років ідеологічні розбіжності між партіями з питань міжнародної політики були значними, то тепер всі крупні політичні суб'єкти (можливо, за винятком комуністичної партії) сходяться в розумінні пріоритетів, хоча можуть вести непримиренну боротьбу з тактичних питань.

Найважливішими документами, що визначають дизайн і зміст зовнішньої політики країни, є: «Концепція зовнішньої політики Чеської Республіки на 2003-2006 рр.» і «Концепція єдиної репрезентації Чеської Республіки». Ці документи, а також програмні заяви урядів, щорічні програми діяльності МЗС направлені на пошук Чехією власного місця після вступу країни в НАТО і ЄС.

Відповідно до програмної заяви діючого кабінету пріоритети зовнішньої політики такі:

поглиблена інтеграція в рамках Європейського союзу;

активна участь в структурах НАТО, ЄС і ООН;

підтримка добросусідських відносин з прикордонними країнами для розвитку регіональної співпраці;

розвиток відносин з іншими країнами і міжнародними організаціями на двосторонній і багатобічній основі з метою розвитку міжнародного економічного співробітництва;

презентація Чеської Республіки за кордоном.

Відповідно до цих пріоритетів визначені декілька геостратегічних напрямів зовнішньої політики:

європейська політика;

політика у області безпеки;

регіональна співпраця;

політика відносно країн поза трансатлантичним регіоном;

співпраця в рамках міжнародних організацій;

економічна дипломатія;

презентація Чеської Республіки [34].

Цікаво, що пріоритети діючого правоцентристського кабінету М. Тополанека в цілому співпадають з пріоритетами лівоцентристського уряду, сформованого в 2002 р. Але в програмі нинішнього кабінету присутня і важлива особливість, характерна для сучасного етапу зовнішньої політики Чехії, - ідея «вертикальності». Одним з перших в посткомуністичній Чехії цю ідею висловив Я. Заграділ в своїй роботі «Реалізм замість ілюзій». Колишній антагонізм Схід-Захід відомий чеський політик запропонував замінити «вертикаллю» на просторі Серединної Європи між Німеччиною і Росією. На його думку, Чеська Республіка має можливість стати регіональним лідером в Центрально-східній Європі, укріплюючи економічні і культурні зв'язки з сусідами, включаючись в політичні і соціально-економічні перетворення в Східній і Південно-східній Європі, просуваючи в регіоні ідеї свободи і демократії. Звичайно, цю лінію не пропонується абсолютизувати: підкреслюється, що Чехія не може замикатися в просторі Серединної Європи, їй необхідні міцні відносини з партнерами по Євросоюзу, Сполученими Штатами і Росією [19; 55].

Важливими аспектами чеської зовнішньополітичної доктрини є економічна дипломатія і так звана презентація країни за кордоном. У Концепції 2003 р. чітко розмежовувалися параметри економічної дипломатії в двосторонніх і багатобічних відносинах, а як перспективний метод презентації країни виділялася міжнародна співпраця на неурядовому рівні. Концепція 2005 р. розкриває питання презентації Чехії за кордоном більш повно. Поставлені цілі звільнитися від існуючого образу відсталої і нерозвиненої посткомуністичної держави з дешевою робочою силою; збільшити приток іноземних інвестицій, в першу чергу в туристський сектор, добитися позитивних ефектів на ринку праці і в підвищенні рівня життя; сприяти створенню позитивного іміджу країни і розширенню знань про неї за її межами. Новий образ, на який претендує Чеська Республіка, - розвинена демократична країна з сучасною економікою, що динамічно розвивається, багатими культурними традиціями, стійкою ідентичністю, цінними людськими ресурсами, добросовісний і надійний партнер на міжнародній арені. Ключовими сферами просування образу Чехії вважаються експорт, туризм, культура і наука, спорт. Серед інститутів, що займаються презентацією країни, центральне місце займає міжвідомча комісія, що координує відповідну роботу інших структур - МЗС і так званих «Чеських будинків» за кордоном; міністерства промисловості і торгівлі і державних агентств «Czech Trade» (просування чеської експортної продукції) і «Czech Invest» (залучення іноземних інвестицій в чеську економіку); міністерства регіонального розвитку і агентства «Czech Tourism» (розвиток туристичного бізнесу), міністерства культури і інших відомств [34].

Таким чином, в сучасній зовнішній політиці Чехії помітне перенесення акцентів з військово-політичною на економічну і соціокультурну сфери діяльності [19; 55]. На перший погляд, це навряд чи відповідає меті вибудовування центральноєвропейської «вертикалі» на чолі з Прагою. Проте досвід останніх років показує, що за економічними і соціокультурними акціями слідують спроби просування політичних і навіть військово-стратегічних інтересів цієї невеликої центральноєвропейської країни, що має амбіції регіонального лідера.

Завдяки виваженій і збалансованій зовнішній політиці Чеська Республіка обійняла гідне становище в Європі та світі. Чехія стала повноправним членом НАТО і впевнено посіла місце в першій хвилі кандидатів на вступ до ЄС.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЧЕХІЇ

2.1 Євроатлантичний напрям

зовнішньополітичний діяльність чеський республіка

Європа початку ХХІ ст. є прикладом тісної міждержавної співпраці з прозорими кордонами, відкритими для вільного руху капіталу, товарів, послуг і людей. Європейська інтеграція, як один із багатьох процесів, що відбуваються в сучасній системі міжнародних відносин, - явище унікальне. Започаткована як європейська економічна інтеграція вона поступово набула політичного, соціального і культурного виміру. Починаючи від підписання Маастрихтських угод, європейська інтеграція отримала політико-правове втілення в Європейському Союзі - єдиному правовому просторі з наднаціональними інституціями та спільним ринком, економічним і валютним союзом, спільною політикою в основних галузях суспільного життя.

Розглянемо історичні етапи вступу Чехії до ЄС. Ще Чехословаччина до розпаду мала зовнішньоекономічні зв'язки з Євросоюзом. Першим договірним документом між Чехословаччиною та Європейськими Співтовариством була так звана обмежена угода з торгівлі металургійною продукцією (1978) у межах Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), а наступним - двостороння угода з текстильної промисловості (1982). Згодом укладено угоду з торгівлі промисловими товарами між ЧССР і ЄЕС (1988). Угоду про асоціацію між Чеською і Словацькою Федеративною Республікою та Європейським Співтовариством підписано 16 грудня 1991 р.[34]

У грудні 1994 р. Європейська Рада затвердила стратегію попереднього вступу для держав Центральної і Східної Європи, яка ґрунтувалася на чотирьох основних елементах: європейських угодах; багатосторонньому структурному діалозі; підготовці країн ЦСЄ до інтеграції в єдиний внутрішній ринок; допомозі країнам ЦСЄ в межах спеціальних програм.

В Агенді 2000, частиною якого був і звіт щодо Чеської Республіки, Європейська Комісія сформулювала так звану посилену стратегію попереднього вступу. Разом зі стратегією Комісія прийняла документ «Партнерство заради вступу». Метою партнерства було об'єднати всі форми підтримки ЄС для країн-кандидатів, окреслити основні короткотермінові й середньо-термінові пріоритети в прийнятті «чинного права ЄС». Загалом Чеська Республіка практично досягла всіх короткотермінових пріоритетів, що стоcувалися єдиного ринку. Пріоритети в галузі сільського господарства, навколишнього середовища, правосуддя та внутрішніх справ були досягнуті частково. Середньо-термінові пріоритети щодо єдиного ринку Чеська Республіка виконала у переважній частині завдань.

Чеський уряд розробив Національну програму підготовки Чеської Республіки до набуття членства, яка містила план з реформування законодавства, економіки, суспільної сфери та інших галузей. Результати цієї підготовки реєструвалися Європейською Комісією в регулярному звіті.

Саміт у Ніцці став переломною віхою у прогресі Чеської Республіки щодо вступу в ЄС. Укладену в межах Ради угоду про приєднання було передано до Європейського Парламенту й офіційно підписано 16 квітня 2003 р. в Афінах.

Після підписання угоду ратифікували країни-кандидати й члени ЄС. Чеський референдум з питання вступу відбувся 15-16 червня 2003 р. Чеська Республіка офіційно набула членства в ЄС з 1 травня 2004 р. [21; 22]

«Участь Чеської Республіки у спеціальних програмах допомоги Європейського Союзу країнам-кандидатам» досліджується у другому підрозділі третього розділу. Приєднання Чеської Республіки до програм ЄС, що регламентується Додатковим протоколом до Європейської Угоди з відкриття програм ЄС асоційованим членам (підписана Чехією у 1997 р.), було частиною підготовки країни до інтеграції.

Починаючи з 1997 р., Чехія брала участь у програмах, присвячених шкільній системі, освіті та молоді (Сократ, Леонардо да Вінчі, Молодь Європи), з 1998 р. приєдналася до програми МСП (SME) (мале і середнє підприємництво), SAVE II та програми Рафаель (культура), з 1999 р. стала учасником програм Fiscalis (пряме оподаткування), Mattthaeous (митний збір) та чотирьох програм у галузі охорони здоров'я (охорона здоров'я, запобігання раковим захворюванням, боротьба зі СНІДом, подолання наркотичної залежності), а також отримала доступ до обміну інформацією між адміністративними програмами. Участь у програмах частково фінансувалася з державного бюджету країни, а частково програмою Phare (близько 75 %). Важливе значення мала участь Чеської Республіки у п'яти структурних програмах Європейського Союзу у галузі досліджень і технічного розвитку (з 1999 р.) [34].

Основний інструментарій попереднього вступу, за допомогою якого ЄС надавав допомогу країнам-кандидатам, охоплював програми PHARE, ISPA та SAPARD. На загальне річне асигнування цих трьох програм для Чеської Республіки призначалося близько 180 млн євро.

Серед переваг вступу Чеської Республіки до ЄС можна виокремити: історичні - повернення до Європи (одне із гасел “оксамитної” революції 1989р.), традиційної геополітичної і суспільної ролі країни. Чехія стає повноцінною європейською державою, спроможною брати на себе відповідальність за майбутнє Європи; економічні - 70 % чеського експорту припадає на країни ЄС, з якими Чеська Республіка має активний торговельний баланс. Спільний ринок забезпечує нові можливості для деяких галузей промисловості (склодувне виробництво, виробництво цементу, хімічна індустрія, металургія та інженерна промисловість). Спеціалізація в межах ЄС сприятиме дешевому імпорту, підвищиться добробут споживачів. Відбуватимуться накопичення матеріального та людського капіталу, обмін високими технологіями, інформацією, поліпшиться інвестиційний клімат, зменшаться інвестиційні ризики; політичні - Чеська Республіка здобуде кращі міжнародні позиції, зокрема й на фінансових ринках; соціальні - підвищення життєвих стандартів й відкриті кордони сприятимуть вільному руху робочої сили. З огляду на традиційно низьку мобільність чеської робочої сили, великої міграції не очікується; інституційні - позитивних змін зазнає політична та ділова етика, що сприятиме прозорості громадського управління та економічної діяльності; фінансові - членство принесе збільшення фондів допомоги до 1,5 % чеського ВВП. Чеські компанії, у яких відсутній інвестиційний капітал, отримають доступ до фінансових ресурсів завдяки більшій іноземній конкуренції банків та інших кредиторів (очікується зниження відсоткових ставок). Слаборозвинені регіони зможуть сподіватися на більшу цільову фінансову допомогу.

Європейський напрям для Чехії є першорядним. Вона ставить перед собою завдання досягнення повноправного членства в ЄС, демонструє готовність нести відповідальність за майбутнє інтеграції і зацікавленість в реалізації загальної зовнішньої політики і політики безпеки, міграційної і візової політики. Уряд М. Тополанека зобов'язався після вступу до Шенгенскую зони в найкоротші терміни адаптувати чеську адміністративну практику. Європейською політикою ЧР зараз займається віце-прем'єр Олександр Вондра, що був в 2006-2007 рр. міністром закордонних справ [18; 70].

Головним для Чехії на європейському напрямі найближчим часом, поза сумнівом, буде головування в ЄС, яке вона приймає з початку 2009 р. Вже зараз чеські представники активно співробітничають з колегами із Словенії, Франції і Швеції - інших держав, головуючих в Євросоюзі в 2008-2009 рр. Завдання чеського головування сформульовані в урядовій програмі цілком чітко:

виходити з довготривалих принципів чеської зовнішньої політики;

висувати для обговорення питання, в яких позиція ЧР в порівнянні з позиціями інших членів ЄС виглядає сильнішою;

підвищити престиж Чехії в ЄС і мирі;

спиратися на громадську думку в своїй країні;

підтримувати транспарентность політичній діяльності [5; 100].

За дев'ять днів до головування в ЄС Чехія визначилася з пріоритетами. Протягом січня-червня 2009 року Чехія планує зосередити свою діяльність на такі важливі теми як економіка, енергетика, стосунки Європи і решти світу. Подолання негативних наслідків, стагнації та рецесії економіки в країнах ЄС, Чехія вважає одним із головних напрямків під час головування в Європейському Союзі. Голова Уряду ЧР Мірек Тополанек під час свого виступу про пріоритети чеської політики заявив, що більш всього побоюється несподіваних ситуацій, які зажадають швидкої реакції ЄС. Як приклад він привів російсько-грузинський конфлікт і світову фінансову кризу.

Зовнішня політика чеського головування в ЄС буде направлена, в першу чергу на розширення ЄС на Балкани, ратифікацію Лісабонського договору, подальше посилення європейської політики стосовно країн Східної Європи, у тому числі України.

Насамперед, хід та результати головування Чехії в ЄС покликані закріпити і значною мірою розвинути досягнуті політичні домовленості у переговорному процесі між Україною та ЄС щодо Угоди про асоціацію.

Для чеського головування вибране гасло «Європа без бар'єрів!», а головними напрямами роботи визначені: реформа аграрної політики, дискусія про ревізію союзного бюджету, вироблення стратегії розвитку внутрішнього торгового простору до 2013 р., активізація співпраці у сфері юстиції і внутрішніх справ. Але ключовою проблемою буде реалізація Лісабонської стратегії. Після провалу Лісабонського договору на референдумі в Ірландії змінилися плани головування Франції в ЄС. Саме цю проблему обговорював Н. Саркозі під час свого червневого візиту до Праги. Французька дипломатія наполягає, щоб Чехія продовжила ратифікаційний процес. Річ у тому, що часу французького головування недостатньо, щоб вивести Євросоюз з безвиході. А самою постраждалою стороною може виявитися Хорватія - один з головних адресатів «вертикального» проекту Праги, оскільки провал Лісабонського договору відкладе на невизначений час вступ цієї балканської країни в ЄС [34].

У останні місяці активізувалися дискусії про майбутнє Європи в самій Чехії. Президент В. Клаус ясно висловився проти Лісабонського договору, призвавши депутатів і сенаторів відхилити його в парламенті і направити запит в конституційний суд. Президента підтримує і правляча Цивільна демократична партія (ГДП) на чолі з прем'єр-міністром М. Тополанеком. Але в самому уряді немає єдності: міністр закордонних справ К. Шварценберг наполягає на продовженні процесу ратифікації договору, а віце-прем'єр А. Вондра сумнівається у відповідності його окремих положень чеської конституції. Можна припустити, що під час головування Праги в ЄС внутрішньоелітна конкуренція в Чехії загостриться ще більше. Примітно, що три члени нинішнього кабінету мають досвід керівництва МІДом - діючий міністр К. Шварценберг (Партія зелених), віце-прем'єр А. Вондра (ГДП) і міністр законодавчої ради при уряді Ц. Свобода (Християнсько-демократична унія - Чехословацька народна партія) [5; 101].

Цілком імовірно, що результати чеського головування в ЄС будуть дещо нижче очікуваних Прагою. Рішення другорядних питань, що вже пропрацювали, можливо, проте сумнівно, що Чехії вдасться без консолідації зусиль крупних країн ЄС запропонувати вихід з «лісабонської безвиході».

У області безпеки політика Чеської Республікив основному укладається в концепцію НАТО. Особливе місце займають відносини з США, декілька ліній військово-політичної взаємодії, що мають: партнерство в рамках НАТО, участь у військових місіях в Афганістані і Іраку, протидія тероризму і проч [5; 101].

Чеська військова місія в Афганістані здійснюється з 2002 р. В даний час в кабулі розміщений чесько-словацький сумісний контингент, до складу якого входять 108 чеських військовослужбовців. Їх основні завдання пов'язані з радіохімічним захистом. З березня 2008 р. в афганській провінції Логар знаходиться чеський військовий контингент чисельністю 102 людини, задіяний в рамках програми реконструкції Афганістану. У провінції працюють цивільні фахівці з Чехії. Крім того, в липні 2008 р. в провінцію Урузган були направлені 63 чеських військових для охорони нідерландських цивільних будівельників.

У Іраку (у британській зоні окупації в районі Басри) з березня 2003 р. знаходився підрозділ чеської армії чисельністю 95 чоловік, що виконували функції охорони військових об'єктів і медичної допомоги. У червні 2008 р. контингент був повністю виведений, а йому на зміну в липні прийшла інша, п'ята по рахунку місія чеських військових, основним завданням якої буде обслуговування бойової техніки (в першу чергу танків Т-72) і навчання іракських військових.

Повістка двосторонніх відносин з Вашингтоном останнім часом поповнилася двома помітними темами: це розміщення американського радара протиракетної оборони і відміна візового режиму для громадян Чехії при в'їзді в США.

Візова проблема достатньо успішно вирішена, хоча багато європейських політиків сприйняли чеську ініціативу як порушення загальноєвропейської солідарності. У лютому 2008 р. міністрами внутрішніх справ ЧР і США був підписаний так званий меморандум про взаєморозуміння, згідно якому вже в листопаді 2008 р. у чеських громадян відпаде необхідність в отриманні американських в'їзних віз. «Радарна» проблема, навпаки, виявилася важко вирішуваною, вона не тільки розколола політичну еліту, але і створила напругу у відносинах влади і суспільства. Крім того, Чехії доводиться реагувати на заяви європейських і російських політиків щодо «сепаратності» переговорів, які, зачіпаючи інтереси третіх країн, замкнуті рамками двостороннього формату [34].

У січні 2007 р. Вашингтон офіційно звернувся до чеського уряду з пропозицією розмістити в країні радар системи протиракетної оборони. Почалися складні і довгі переговори, учасники яких випробовували тиск як усередині своїх країн, так і ззовні. Досить швидко вдалося вирішити технічні питання, пов'язані з визначенням місцеположення радара [34], і розділити предмет переговорів три складових: головний договір про будівництво радара, угода про статус і розміщення американських військових, генеральна угода про наукову і технічну співпрацю. В процесі переговорів стало зрозуміло, що чеському уряду доведеться поступитися Вашингтону, не дивлячись на те, що велика частина громадян Чехії ідею розміщення радара ПРО не підтримує.

До прихильників розміщення американської бази ПРО можна віднести політиків з ГДП і частини християнських демократів. «Зелені» пропонують розглядати проблему в контексті євроатлантичного партнерства. Соціал-демократи і комуністи виступають проти розміщення радара. Прихильники решти партій також в основному негативно відносяться до цих планів. За наслідками опиту, проведеного Центром вивчення громадської думки в травні 2008 р., більше 70% респондентів наполягали на тому, щоб питання про розміщення радара розв'язувалося на референдумі. У свою чергу, уряд виходить з того, що питання оборони і безпеки не можуть виноситися на референдум [34].

Для США принциповим було швидке підписання головного договору, яке і відбулося 8 липня 2008 г.. Але для Праги не менший інтерес представляють дві інші угоди. Саме ці акти повинні визначити режим експлуатації радара і можливості контролю з боку чеських властей. Конституція Чехії допускає знаходження іноземних військ на території країни (ст. 39), як і чеських - за її межами. У процесі ж переговорів сторони пришли до того, що умови перебування американських військових в республіці регулюватимуться окремим документом, в основу якого ляже натівська «Угода про статус озброєних сил» (Status of Forces Agreement - SOFA). На сьогодні остаточної домовленості з питань експлуатації радара сторони не досягли. Ймовірно, Прага добиватиметься найбільш вигідних для себе умов: максимально можливої участі чеських фірм в будівництві радара, певного контролю за його експлуатацією, мінімізації категорій іноземних військових, виведених з-під юрисдикції ЧР, і т.п.

Переговори можуть виявитися тривалими, причому підписані акти будуть ратифіковані, тільки якщо правляча правоцентристська коаліція зуміє укріпити свої позиції в парламенті за підсумками осінніх (2008 р.) виборів в Сенат або за рахунок «розхитування» опозиції. Пункт 2 статті 39 конституції вимагає для ухвалення рішення про перебування іноземних військ на території Чеської Республіки згоди більше половини від загального числа депутатів і більше половини сенаторів, а зараз уряд не може розраховувати на підтримку парламентаріїв. Разом з тим попередній досвід голосувань в парламенті з «незручних» питань показав, що урядовці уміють «працювати» з депутатами. На жаль, в чеській політиці підозри в корупції виникають дуже часто, щоб не вірити в її існування [33].

Найбільш вірогідним представляється затягування ратифікації головного договору про будівництво радара аж до президентських виборів в США. Велика частина чеської політичної еліти сходиться на думці, що продовжувати дискусії по двох іншим «радарним» угодам слід вже з новою адміністрацією Білого дому. За наслідками опиту, проведеного агентством STEM на початку липня 2008 р., 47 % опитаних виступили за те, щоб відкласти ратифікацію підписаного з США договору до виборів нового американського президента. Але під впливом серпневих подій на Кавказі зовнішньополітичне відомство ЧР за завданням прем'єра Тополанека прискорило переговори з Вашингтоном. Крім того, новий імпульс цьому діалогу додав підписаний у Варшаві польсько-американський договір про розміщення американських протиракетних комплексів в Польщі. Мабуть, упевненість чеського кабінету на отримання великих преференцій від нової адміністрації США нині не така міцна, як раніше.

Отже, основною метою зовнішньої політики є просування і захист національних інтересів, до цього, в ширшому контексті, відноситься і мирна, стабільна, безпечна і процвітаюча Європа і все міжнародне співтовариство, що об'єднується.

Чеська Республіка здійснює свою зовнішню політику в рамках європейського інтеграційного процесу і міцної євроатлантичної співпраці. Вона робить зусилля для створення міжнародного середовища для політичної і економічної спільної роботи. Чехія повинна брати участь в оцінці погроз і ризиків за допомогою політичних і мирних засобів.

2.2 Центральноєвропейська «вертикаль»

Один з пріоритетів Праги - регіональна співпраця з країнами Центрально-східної Європи (ЦСЄ), яке вона розраховує використовувати для зміцнення чеських позицій в ЄС. Як найважливіші регіональні економічні партнери визначені Словаччина, Словенія, Польща, Німеччина, Австрія і Угорщина. Виходячи з позитивного досвіду 1990-х років Чехія зацікавлена в розвитку Вишеградського співробітництва і Центральноєвропейської ініціативи.

Вишеградський блок («Вишеграду») - регіональне міжнародне об'єднання країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), засноване в 1991 році. До його складу входять чотири постсоціалістичні держави, які досягли найбільших успіхів у системній суспільно-політичній трансформації перехідного постсоціалістичного періоду 1990-х - початку 2000-х років: Республіка Польща (РП), Словацька Республіка (СР), Угорська Республіка (УР) і Чеська Республіка (ЧР) [14; 248].

Після вступу вишеградських країн до Євросоюзу структури «четвірки» не припинили існування, а стали неформальними інститутами взаємодії у випадках, коли регіональні інтереси вступали в суперечність з позиціями Брюсселя. Почалася дискусія про доцільність одночасного членства в двох інтеграційних утвореннях, одне з яких повністю включене в інше. Колишній директор Вишеградського фонду, словацький дипломат У. Руснак, розглядаючи в 2003 р. майбутнє вишеградського партнерства, не побачив шансів для його трансформації [8; 460]. Проте в травні 2004 р. в чеському Кромержиж прем'єр-міністри Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини підписали декларацію, покликану додати новий імпульс вишеградській співпраці. Акцент переносився з сфери соціально-економічних взаємозв'язків усередині «четвірки» в область зовнішньої політики Вишеградського об'єднання і ЄС. Сьогодні можна стверджувати, що склалася своєрідна вишеградська модель міжнародної співпраці, що поєднує інтеграційні і коопераційні завдання і що не припускає жорстких зобов'язань, так що всі учасники залишаються відносно вільними в своїх зовнішньополітичних орієнтирах. Все більше значення в рамках Вишеградської групи набуває не міждержавної, а трансграничної співпраці в рамках так званих євро-регіонів.

Особливим випробуванням для чеського керівництва стало Косовське питання. Чехія, в узгодженні з партнерами по Вишеграду, висунула дві умови для визнання косовскої незалежності: визнання такої більшістю країн ЄС і забезпечення прав національних і релігійних меншин в краю. Більшість чеських політиків і громадян країни негативно віднеслися до одностороннього проголошення незалежності Приштини. Проте 21 травня 2008 р. уряд Чеської Республіки визнав незалежність Косово, хоч і без ентузіазму. Президент В. Клаус, з свого боку, засудив поспішне рішення кабінету, який не став чекати виконання навіть двох власних умов. Міністр закордонних справ К. Шварценберг назвав цей крок вимушеним і запропонував Сербії максимальну підтримку в її євро-інтеграційних прагненнях. Міністр неодноразово підкреслював, що в Косово з 1999 р. знаходяться сотні чеських солдатів і уряд повинно турбувати виконання покладеної на них міжнародної місії. Визнання незалежності Косово і охолоджування відносин з Сербією завдало істотного збитку «вертикальному» (центрально- і східноєвропейському) напряму політики Чехії, тому Празі належить зробити особливі зусилля для нормалізації відносин з балканськими країнами, що не входять в ЄС і НАТО [34].

Значущою для Чехії є участь в роботі крупних міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, МВФ, ВТО, ОБСЄ) - не тільки з погляду їх статутних цілей, але і як засіб підвищення престижу і авторитету країни. Як важливі в економічному і політичному плані визначені відносини із країнами-кандидатами в члени НАТО і ЄС, з Росією, Україною і іншими країнами СНД. Взаємодія з країнами, розташованими поза трансатлантичним регіоном, розглядається чеською дипломатією як другорядне. Виключення складають Ліван, Афганістан і Ірак, де у складі різних міжнародних місій знаходяться чеські військові контингенти.

Нова Чеська республіка має чотирьох сусідів, двоє з яких з меншою кількістю населення (Австрія з 7,8 млн. мешканців та Словаччина з 5,3 млн. жителів), двоє - зі значно більшою (Німеччина - 79,7 млн. та Польща - 38 млн.).

У стосунках між Чеською республікою та Німеччиною існує певна асиметрія. Для Чехії важливим пріоритетом є двосторонні стосунки, тоді як для Німеччини нова Чеська держава має другорядне значення. Незважаючи на історичну приязнь між чехами та німцями, а також зусилля мешканців прикордонних територій обох держав (більшою мірою виявлені в Чехії) не допустити суперечок, стосунки між урядами цих країн істотно змінилися після падіння комунізму в Європі. Чеський уряд не вбачає загрози в залишках колись міцної німецької меншості. Тепер її вважають групою, що в майбутньому виконуватиме важливу посередницьку роль. Для Німеччини Чеська республіка є привабливою з точки зору інвестицій, а також дешевим виробничим майданчиком в серці Європи та потенційними воротами на безмежні східні ринки. Не меншу вагу для німецького уряду мають геополітичні та стратегічні чинники. Німеччина докладає неабияких зусиль, допомагаючи зміцненню відносно стабільних демократій вздовж свого східного флангу, намагаючись сформувати «санітарний кордон», що відділятиме її та решту Західної Європи від значно нестабільніших держав на сході. Отож перспективи Чехії, зважаючи на географічну близькість до однієї з найрозвиненіших держав світу та наявність великого привабливого ринку, безперечно, є втішними.

Що стосується відносин з Австрією, вони не обтяжені проблемами, тож нема жодних причин очікувати виникнення серйозних непорозумінь у недалекому майбутньому. Єдиний привід для незгоди - ставлення Австрії до атомних електростанцій, розташованих уздовж спільного кордону. Щодо Чеської республіки, основну занепокоєність Відня викликає гігантська Темелінська електростанція. Хоча чеський уряд твердить, мовляв, вона поступово замінить екологічно небезпечні теплові електростанції, що працюють на вугіллі - на півночі Богемії та Моравії - атомними, Австрія вважає: ядерні реактори радянського та чехословацького виробництва - це небезпечні бомби з годинниковим механізмом, що можуть призвести до катастрофи в Центральній Європі, аналогічній Чорнобильській. Відень неодноразово повертатиметься до цієї проблеми, проте ймовірно, це не завдасть шкоди стосункам між двома країнами. Особливо за умов удосконалення використовуваних технологій. Можна очікувати розширення економічного співробітництва. Однак, залишається незрозумілим, як вплине на чесько-австрійські відносини погіршення чехословацьких стосунків. Такий перебіг подій, очевидно, змусить Австрію вибирати, що навряд чи піде на користь будь-кому.