Глобальний вимір національної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ГЛОБАЛЬНИЙ ВИМІР НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Власюк О.С.

1. ВИКЛИКИ ДЛЯ ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ ТА ОБОРОННИХ РЕФОРМ

Події, що трапилися 11 вересня 2001 р. у Сполучених Штатах Америки, безсумнівно, стали історичною межею, яка умовно розділила сучасні воєнно-політичні підходи щодо забезпечення власної національної безпеки кожною державою на два періоди - “до” і “після”.

Основними висновками, які зробила більшість європейських держав унаслідок цих подій, є такі:

- міжнародний тероризм є проблемою всього світу, а не якоїсь конкретної держави чи блоку держав, і подолати його можливо лише шляхом об'єднання зусиль усіх прогресивних демократичних країн світу;

- ставка під час проведення воєнної реформи держави лише на сучасні, могутні, добре оснащені збройні сили не може слугувати гарантом національної безпеки країни у разі будь-якого терористичного прояву, а отже, необхідним є пошук нових підходів для протидії їм. Збройні сили у такому випадку можуть бути застосовані як допоміжний засіб або як засіб відплати (як приклад: антитерористична операція в Афганістані);

- система охорони стратегічних об'єктів (АЕС, греблі, хімічні заводи, бази схову озброєння тощо), ураження або руйнування яких може спричинити техногенні катастрофи чи призвести до непоправних економічних втрат для суспільства, має бути переглянута, а вимоги забезпечення безпеки цих об'єктів - суттєво підвищені;

- у суспільстві мають бути створені позаштатні цивільні органи (крім штатних, як, наприклад, МНС), які були б здатні швидко відреагувати на будь-яку ситуацію, пов'язану з терористичним нападом;

- спеціальні служби, які відповідають за попередження зазначених подій, повинні проаналізувати причини, що призвели до трагічних наслідків у США. Більшість держав уже переглянули свої підходи щодо значного підвищення вимог до цих служб. їм виділено додаткове фінансування, спрямоване на антитерористичну діяльність. Самі служби значно консолідували (поєднали) свої зусилля з питань обміну інформацією про діяльність терористичних угруповань в усьому світі (особлива увага приділена угрупованням, які пов'язані з ісламським фундаменталізмом);

- стали більш жорсткими вимоги щодо контролю за пасажирами під час пересування авіаційним, морським, річковим та залізничним транспортом;

- ускладнилися процедури, пов'язані з імміграційними питаннями, особливо для країн третього світу та мусульманських країн тощо.

Безумовно, усі ці висновки так чи інакше стосуються коригування воєнної політики держави та її оборонних реформ. Не є винятком і Україна. Так, після подій 11 вересня 2001 р. значно посилилися позиції українських політологів, аналітиків та воєнних науковців, які виступають за необхідність зміни підходів до забезпечення воєнної безпеки держави, коли збройні сили вже не є найважливішим складником у цьому процесі. Аргументація досить прозора і переконлива: якщо навіть наймогутніша за воєнним потенціалом держава США не впоралася із запобіганням терористичному нападу на символи воєнної та економічної могутності держави - Пентагон і ВТО, то національний потенціал для цього є явно недостатнім. Це може розглядатися як один з аргументів на користь скорочення чисельності особового складу Збройних Сил України та прискорення процесів, пов'язаних з інтегруванням до НАТО.

Досвід сучасних локальних конфліктів, незважаючи на декларації хоча б однієї зі сторін про їх нібито всенародний характер, свідчить про завершення епохи масових армій. Можна стверджувати, що концепція масової армії, призначеної для ведення великомасштабних військових операцій, відходить у минуле. На зміну їй має бути збудована концепція, що передбачає надійний захист населення, життєво важливих інститутів і об'єктів інфраструктури держави від збройного нападу.

Отже, якщо досі збройні сили створювалися й готувалися виключно як засіб знищення, ураження, розгрому (хоча б і з метою покарання агресора), то нині спостерігається інша тенденція: збройні сили дедалі частіше використовуються як засіб збереження миру, припинення збройного насильства, забезпечення стабільності.

Такі погляди на трансформаційні процеси в Україні у військовій сфері поділяє і Захід. Як зауважив на початку червня цього року заступник держсекретаря США з питань Росії, Білорусі та України Стівен Пайфер під час прямого телемосту Київ - Вашингтон, Україна має армію, структурно наближену до збройних сил, що існували в радянські часи - армію, обтяжену певними важкими видами озброєнь. Він же підкреслив, що після подій 11 вересня США більше не мають потреби у таких “важких” збройних силах, як 10-15 років тому. Нині вони орієнтовані на мобільні сили з потужним авіаційним складником та високоточною зброєю. Саме тому наприкінці травня поточного року Пентагон відмовився від розробок нових потужних артилерійських систем як таких, що не відповідають сучасним вимогам.

Питання оборонних трансформацій та посилення військових можливостей Альянсу для протидії загрозі тероризму обговорювалися 6-7 червня 2002 р. міністрами оборони країн НАТО й України у Брюсселі на засіданні Ради євроатлантичного партнерства. Окрім рішення розпочати широку реорганізацію збройних сил Альянсу і командних структур, щоб зміцнити їхню спроможність протистояти новим загрозам, насамперед з боку тероризму, йшлося і про розроблення спільних поглядів на структури, що відрізняються від тих, що діяли за часів "холодної війни”.

У цьому контексті, Україна як партнер НАТО повинна будувати свої збройні сили, орієнтуючись не на завдання минулого, а на завдання, що постають на тлі подій 11 вересня. НАТО готовий допомогти Україні з підготовкою цивільних кадрів для Міністерства оборони, надати підтримку в реформуванні українських військових частин і військових об'єктів, створенні Сил швидкого реагування, утилізації боєприпасів стрілецької і легкої зброї.

Події 11 вересня в США та підготовка збройних сил Сполучених Штатів до проведення антитерористичної кампанії стали додатковим доказом для українського військового керівництва щодо створення в структурі Збройних Сил України підрозділів, спроможних до здійснення спецоперацій.

Очікується, що Сили спецоперацій увійдуть до складу Передових сил оборони, які призначені для застосування першими у збройному конфлікті, щоб випередити його переростання в локальну або регіональну війну. Дотепер склад Передових сил оборони був трикомпонентним і охоплював стратегічні неядерні сили стримування, сили швидкого реагування та війська прикриття. Сили спецоперацій стануть четвертим елементом, який, найімовірніше, спочатку буде створюватися на основі частин і підрозділів аеромобільних військ (так в Україні називають колишні повітряно-десантні частини). Але їх підготовка й оснащення, виходячи з вимог спецоперації, зазнають істотних змін.

З огляду на постулати чинної військової теорії, в основу спецоперації покладено ідею "активно діючого фронту в тилу противника”. Вона охоплює диверсійні, диверсійно-розвідувальні, протидиверсійні, інформаційно-психологічні заходи. У сукупності та окремо вони матимуть єдине суперзавдання - позбавити противника матеріальної і моральної спроможності вести боротьбу.

Спецоперація є тонким та інтелектуальним засобом використання військової сили як під час збройного конфлікту, так і в процесі протидії тероризму. Цю загрозу вперше зафіксовано в проекті нової військової доктрини України, вже затвердженої Кабінетом Міністрів.

Структура українських ЗС, на думку фахівців, дедалі більш визначається не потребами національної оборони, а перспективою участі в договірних системах колективної безпеки. Тому, з огляду на досвід участі України в діяльності міжнародних сил ООН, для неї буде логічно (на професійній основі і відповідно до стандартів НАТО) формувати ті частини, які можуть бути використані в міжнародних силах.

На жаль, через брак коштів Україна не має широких можливостей для більш масштабних планів коригування своєї воєнної політики та оборонних реформ.

Україна ретельно вивчає підходи сусідніх держав щодо трансформаційних процесів у воєнній сфері, пов'язаних із подіями у США 11 вересня 2001 р., зокрема досвід Угорщини зі створення Національної гвардії, основу якої становитимуть волонтери зі спеціальною 2-3-місячною підготовкою. В Угорщині розглядаються також підходи щодо заснування добровільного товариства зі сприяння збройним силам (підготовка парашутистів, водіїв, підводників, льотчиків тощо). На думку експертів, це забезпечить підготовку резерву та волонтерів і зв'язку з населенням. Для України, яка взяла курс на професіоналізацію війська, зазначене може стати одним із важливих питань стосовно підготовки резерву серед цивільного населення.

Можливо, у найближчій перспективі Україна повернеться до створення такої структури, як Національна гвардія, розробить нові підходи щодо її функцій, використає набутий сумний досвід, коли на цю структуру було покладено не притаманні їй функції. Так, замість того, щоб займатися підготовкою резервістів і слугувати базою для розгортання територіальної оборони, колишня Національна гвардія України почала дублювати армію та МВС.

Цікавими для України є підходи США стосовно посилення структур воєнної безпеки. Так, президент США під час телезвернення до нації заявив про необхідність створення нового відомства, до переліку завдань якого входитимуть збір, обробка та службове розповсюдження всієї розвідувальної інформації, яка одержується всередині країни та за кодоном, насамперед з питань тероризму та антитерористичної боротьби.

Нове відомство - Міністерство внутрішньої безпеки США - як очікується, стане другою після Пентагону структурою в уряді США за чисельністю співробітників та бюджетом. У новому відомстві працюватимуть 170 тис. осіб, а його бюджет, за даними високопосадових чиновників у Білому домі, становитиме 37 млрд дол.

Для українських військових науковців це може дати поштовх до розроблення нових підходів щодо створення структури, яка поєднає діяльність усіх розвідувальних структур силових відомств держави.

Кожна країна дотримується своїх підходів у боротьбі з тероризмом. Перший ешелон американської оборони полягає в тому, що США прагнуть не пускати до себе підозрілих гостей. Німці діють інакше. Були повідомлення, що впродовж року-другого в Німеччині налічувалося близько 40 тис. іноземців - прихильників і членів екстремістських організацій. Але за всіма ними пильно спостерігали. Як стверджують прихильники саме такого підходу, доцільно "тримати терористичні організації під контролем, не заганяючи їх у підпілля і не провокуючи чинити акти проти німецьких громадян”.

Україні з її прозорими кордонами зі сходу не залишається іншого вибору, як у міру можливості наслідувати німецьку методику. Відповідні силові структури в Україні повинні тримати під наглядом представників міжнародних угруповань. Якщо вони не порушують законів України, то правоохоронні органи не можуть висувати до них претензії.

Отже, воєнна сила не є головним засобом у боротьбі з терористами. Спочатку потрібно використати дипломатичні ресурси, ізолювати екстремістів, порушити їхні канали надходження коштів. Це потребує консолідованих зусиль багатьох країн. За цих умов нам необхідно тісніше співпрацювати між собою в галузі збору та обміну відповідною інформацією, яка традиційно вважається внутрішньою справою кожної держави.

Питання боротьби з тероризмом сьогодні стоїть настільки гостро, що для всіх цивілізованих держав захист від тероризму належить до категорії першочергових національних інтересів. Ми повинні створити союз, альянс гуманності проти тероризму, який загрожує життєдіяльності всього цивілізованого суспільства. І ми будемо жити у кращому світі, якщо поєднаємо зусилля в боротьбі з ним.

2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ СВІТУ: ВИСНОВКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Сучасна ситуація у сфері міжнародної безпеки характеризується глибокими змінами, які пов'язані насамперед з активізацією інтеграційних процесів на глобальному і регіональному рівнях. Процеси глобалізації наклали відбиток на всі сфери світової цивілізації, зокрема оборони і безпеки. Сьогодні глобалізаційні процеси мають визначальний вплив на міжнародну, регіональні і національні системи безпеки та несуть у собі поряд з новими можливостями низку новітніх загроз. Україна в цих умовах не є винятком.

Новітні загрози, породжені процесами глобалізації, виникають із самої природи сучасних міжнародних відносин і є об'єктивним явищем. З огляду на це національного рівня гарантування безпеки вже недостатньо для їх попередження і подолання. Ізоляціонізм та різноманітні форми його прояву, такі як автаркія, класичні форми твердого нейтралітету, відмова від адекватних дій щодо інших суб'єктів міжнародних відносин і аналізу внутрішньополітичних процесів, що відбуваються за кордоном тощо, втрачають свою ефективність та є не виправданими з погляду національних інтересів сьогодення. Покладатися лише на такі форми уникнення загроз в умовах глобалізованого світу означає не лише не забезпечити надійний захист від них, а й створити додаткові проблеми.

Розглядаючи взаємозв'язок між глобалізацією й безпекою, можна виокремити критичні сфери, в яких проблеми наслідків глобалізації межують з проблемами безпеки, а саме:

- конфлікт цінностей;

- маргіналізація країн і регіонів;

- розпад політичних утворень і виникнення "держав, що не відбулися”;

- технологічні прориви у створенні нових поколінь озброєння із залученням новітніх технологій;

- неконтрольоване поширення звичайних озброєнь та ЗМУ в конфліктні регіони;

- розвиток інформаційних технологій, здатних істотно впливати на стабільність держави;

- загострення локальних збройних конфліктів, які впливають на стан регіональної та глобальної безпеки тощо.

За сучасних умов протидіяти глобальним загрозам можна лише глобальними засобами, можливості для яких створює система міжнародних відносин. Головними формами такої протидії є створення глобальних та регіональних моделей безпеки із засобами колективного попередження загроз і їх подолання.

Унаслідок поширення процесів світової глобалізації звужуються можливості незалежних суверенних держав у визначенні темпів та напрямів політичних змін усередині країн та у світі загалом. Доволі чітко окреслюється тенденція до зрощування національно-державних та загальносвітових проблем. Це актуалізує питання щодо формування субрегіональних, регіональних та глобальних систем безпеки. У сучасному світі поглиблюється тенденція до утворення систем колективної безпеки на регіональному та глобальному рівнях. Прикладами реакції окремих суб'єктів міжнародних відносин на зміни в сучасному світі, що свідчать про еволюцію підходів до забезпечення безпеки, є такі:

1) раніше зовнішня політика США характеризувалася періодичним системним чергуванням інтернаціоналістичної та ізоляціоністської концепцій. На сьогодні зовнішня політика будь-якої американської адміністрації характеризується потужним інтернаціоналізмом;

2) традиційно нейтральна держава - Швейцарія вступила в ООН, активно співпрацює з ЄС, її власні збройні сили беруть участь у міжнародних миротворчих та безпекових операціях, країна є учасником програми НАТО "Партнерство заради миру”;

3) нейтральні Швеція, Фінляндія, Ірландія та Австрія активно співпрацюють з НАТО, зокрема Швеція є одним із провідних учасників операції НАТО в Афганістані. Зазначені країни залучені до реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС;

4) традиційна ізоляціоністська політика Японії змінюється потужними регіональними, позарегіональними і глобальними політичними та безпековими діями. Країна взяла участь у діяльності міжнародної коаліції в Іраку. Уперше з часів Другої світової війни в Японії створюються власна армія та міністерство оборони;

5) потужне міждержавне об'єднання "Рух неприєднання” фактично припинило функціонування через невідповідність сучасному міжнародному становищу;

6) КНДР, незважаючи на державну концепцію "самодостатності нації”, фактично нівелювала її з огляду на необхідність отримання економічної, енергетичної та гуманітарної допомоги з-за кордону.

Цей перелік можна поповнювати ще багатьма прикладами.

Аналіз безпекової ситуації в Україні свідчить, що більшість загроз мають внутрішнє походження. Це корупція, організована злочинність, поширення наркоманії, тіньова економіка, деформації економічного, соціального та демографічного розвитку, екологічні й техногенні проблеми тощо. Проте останнім часом зростає вплив зовнішніх загроз через виникнення низки цілком нових негативних чинників та значне посилення існуючих. Такі тенденції притаманні не лише Україні - вони є негативними наслідками глобалізації сучасного світу.

За таких умов будь-яка країна, навіть найбільш потужна в економічному, політичному та військовому плані, не може самостійно забезпечувати національну безпеку. Відповідь на питання: самостійно або коаліційно реагувати на сучасні виклики безпеці -- для України, як і для більшості центральноєвропейських країн, на сучасному етапі розвитку не має альтернатив. Ані статус нейтральної країни, ані політика балансу між різними стратегічними партнерами не можуть бути продуктивними. Головне питання полягає в тому, з якими структурами і яким чином Україна може ефективно забезпечити свою безпеку і своє майбутнє як суверенна незалежна держава.

Відповідь дає сучасна європейська та українська реальність. Найважливішою військово-політичною організацією Європи з другої половини ХХ ст. був і залишається Північноатлантичний союз. Альянс створювався насамперед як система колективної оборони, але необхідність вирішення проблем європейської безпеки постійно посилювала політичний складник Євроатлантичного Союзу. У цьому контексті НАТО відіграло роль "великого інтегратора” повоєнної Європи, і цей інтеграційний потенціал не вичерпаний і сьогодні.

Нині найбільш ефективною формою колективного співробітництва в галузі безпеки та протидії сучасним глобальним загрозам є Організація Північноатлантичного договору - НАТО. Цінність євроатлантичної системи колективної безпеки полягає ще й у тому, що з формуванням нової моделі міжнародних відносин після краху Ялтинсько-Потсдамської системи НАТО найбільш швидко та адекватно пристосувався до нових геополітичних умов, витримавши складний трансформаційний період. Більше того, крім значного збільшення кола учасників колективної безпеки, Північноатлантичний Альянс значно розширив сферу своєї діяльності та форми протидії новим загрозам. До того ж, розуміючи необхідність поглиблення кооперації в безпековій сфері, НАТО здійснює тісне співробітництво з іншим глобальним гравцем - Росією. У найближчих планах діяльності НАТО - розширення безпекового партнерства на глобальний рівень із включенням Японії, Південної Кореї, Пакистану, Австралії, Нової Зеландії.

Інша перспективна форма колективної протидії сучасним глобалізаційним загрозам перебуває у процесі свого становлення та пристосування до вимог часу. Йдеться про створення загальноєвропейської системи колективної безпеки в межах Європейської політики безпеки та оборони.

Варто зауважити, що як НАТО, так і система безпеки та оборони ЄС не є вза- ємовиключними. Більше того, обидві сторони визнають взаємозалежність та обопільну доповнюваність. Свої стратегічні концепції розвитку ці дві безпекові структури розробляють з урахуванням перспектив та потенціалу одна одної. Практично всі держави Європи активно залучені до участі в обох безпекових структурах НАТО та ЄС. Це лише підтверджує їх необхідність і ефективність для сучасної європейської безпеки загалом та кожної окремої держави континенту зокрема.

Слід зазначити, що на теренах пострадянського простору Євразії існує структура, яка має характеристики, наближені до поняття "колективна система безпеки”. Йдеться про Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ). Договір про колективну безпеку (ДКБ) був підписаний 15 травня 1992 р. Учасниками ДКБ є Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Російська Федерація, Республіка Таджикистан. Договір ратифікований усіма зазначеними державами й передбачає автоматичне продовження терміну дії Договору на чергові п'ятирічні періоди. Власне Організація договору про колективну безпеку виникла на основі ДКБ 18 вересня 2003 р. Головним її завданням є координація і поглиблення військово-політичної взаємодії, становлення багатосторонніх структур та механізмів співробітництва, покликаних забезпечувати на колективній основі національну безпеку держав-учас- ниць, надавати необхідну допомогу, у тому числі військову, державі-учасниці, яка стала жертвою агресії.

Так, у ст. 2 ДКБ зазначається: "У випадку виникнення загрози безпеці, територіальній цілісності й суверенітету однієї або декількох держав-учасниць, або загрози міжнародному миру й безпеці держави-учасниці негайно застосовуватимуть механізм спільних консультацій з метою координації своїх позицій і вжиття заходів для усунення цієї загрози”.

Одночасно в ст. 4 ДКБ передбачено: "У випадку здійснення акту агресії проти кожної з держав-учасниць усі інші держави-учасниці нададуть їй необхідну допомогу, включаючи військову, а також підтримку коштами, що перебувають у їх розпорядженні, у порядку здійснення права на колективну оборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН”.

Проте Договір, що закладений в основу функціонування регіональної військово-політичної організації ОДКБ, насправді не передбачає жодних специфічних заходів колективної безпеки, зокрема, у ньому не йдеться про дії на випадок агресії однієї держави - учасниці СНД проти іншої. Фактично це договір про колективну оборону. Але й положення про колективну оборону в ньому прописані недостатньо повно. По суті, з нинішнього Договору можна виокремити лише одну статтю, що реально була застосована в інтересах Росії. Це ст. 7, де зазначено, що “розміщення й функціонування об'єктів системи колективної безпеки на території держав-учасниць регулюються спеціальними угодами”.

Це положення спростило підписання двосторонніх угод Росії з учасниками ОДКБ й уможливило визначення статусу російських військових об'єктів на території колишніх союзних республік. Інтерес інших партнерів Росії по ОДКБ полягає в тому, що в межах організації вони мають можливість отримувати військову техніку й системи озброєння за внутрішньоросійськими цінами, а також безкоштовно навчати своїх військовослужбовців у РФ.

Сьогодні ОДКБ не може розглядатися як повноцінна система колективної безпеки. По суті, у рамках Колективних сил швидкого реагування (КСШР), створених ОДКБ, боєздатними можуть вважатися лише російські бойові підрозділи. Тому КСШР має більш психологічне, ніж військове значення. Але ОДКБ усе ж можна оцінити як один із прикладів консолідованої політики країн-учасниць: це регіональний союз, що створює можливості спільно протидіяти сучасним загрозам, зумовленим глобалізацією (насамперед тероризму й поширенню наркотиків), а також вирішувати локальні завдання.

Сама суть Договору про колективну безпеку, закладені в ньому принципи й форми співробітництва, а також заявлені позиції визначають реальну можливість його трансформації в довгостроковій перспективі у складову частину системи загальної безпеки на євразійському просторі.

Нині ОДКБ як система колективної безпеки переживає процеси адаптації до нових викликів. Зокрема, у межах організації висуваються пропозиції “накласти” військово-політичні елементи ОДКБ на економічну інтеграцію в рамках Євразійського економічного співтовариства (ЄврА- зЕС). Держави - учасниці ОДКБ та ЄврАзЕС фактично ідентичні, тому практично жоден проект, що розробляється у рамках ЄврАзЕС, - енергетичний, транспортний або інший -- не може обійтися без вирішення питань забезпечення безпеки. Тобто здійснюються спроби вибудовування складних систем безпеки, які не обмежуються лише військовими системами колективної безпеки.

Окрім того, є підстави вважати, що в короткостроковій перспективі певних елементів системи колективної безпеки набуде Шанхайська організація співробітництва (ШОС). ШОС була створена 15 червня 2001 р. у Шанхаї (КНР) Республікою Казахстан, Китайською Народною Республікою, Республікою Киргизстан, Російською Федерацією, Республікою Таджикистан, Республікою Узбекистан. Серед її головних пріоритетів зазначено: спільне забезпечення й підтримка миру, безпеки і стабільності в регіоні. Це створює підґрунтя для подальшого перетворення ШОС на окремий військово-політичний блок в Азії. Однак специфіка суперечностей у межах ШОС (між Росією та КНР, Казахстаном і Узбекистаном) унеможливлює прогнози щодо строків завершення такої трансформації.

Проте вже тепер запущено механізм взаємодії військових відомств у межах цієї організації. Проводяться зустрічі міністрів оборони країн-учасниць, переговори на рівні делегацій генеральних штабів, двосторонні й багатосторонні навчання антитерористичного спрямування. Так, у межах ШОС підписано угоду про виявлення й перекриття каналів проникнення на території країн -- учасниць ШОС осіб, причетних до терористичної й екстремістської діяльності, затверджено програму співробітництва у боротьбі з тероризмом на 2007--2009 рр. У вересні 2007 р. заплановано проведення перших російсько-китайських спільних навчань.

Для України є життєво необхідним залучення до певних моделей та систем забезпечення національної безпеки. При цьому слід враховувати, що ОДКБ та безпековий складник ШОС формуються за принципом корпоративної організації, що припускає субординацію інтересів держав -- учасниць цих регіональних організацій, підлеглість інтересам головних гравців ОДКБ та ШОС: Росії та Китаю. У коопераційних системах безпеки (наприклад, НАТО), така детермінація зведена до мінімуму.

Таким чином, з огляду на потребу збереження суверенітету України та протидії зовнішньому втручанню у внутрішньополітичні процеси в державі, Києву доцільно брати участь насамперед у коопераційних системах безпеки, де не існує вертикальної інтеграції. Такою системою на сьогодні є тільки НАТО. Свою ж співпрацю з іншими системами безпеки в регіоні (ОДКБ тощо) доцільно будувати на основі координації зусиль із протидії таким загрозам безпеці, як тероризм, наркотрафік, поширення зброї масового ураження (ЗМУ), віддаючи перевагу спільній участі у функціонуванні механізмів "м'якої безпеки” (поліцейських операціях, запобіганні нелегальній міграції тощо).

Отже, загальна структура забезпечення національної безпеки України в умовах глобалізації має бути багатовимірною та комплементарною, щоб кожен з рівнів доповнював один одного та зміцнював загальну ефективність національної безпеки, а всі вони узгоджувалися з єдиним стратегічним напрямом і не мали суперечностей.

Так, на низовому, базовому, рівні мають реалізовуватися заходи національної безпеки.

Наступний рівень передбачає комплекс взаємоузгоджених дій у двосторонньому співробітництві. Пріоритет у таких відносинах слід віддавати країнам - сусідам держави, глобальним і регіональним лідерам та провідним суб'єктам міжнародних організацій.

На вищому рівні мають створюватися можливості для різних форм регіонального безпекового співробітництва. У випадку України - це організації Чорноморсько-Каспійського регіону (ГУАМ, ОЧЕС), Балто-Чорноморської дуги (СДВ), ЦЄІ, Рада оборони країн Південно-Східної Європи, єврорегіони.

Найвищим щаблем гарантування безпеки має бути співробітництво на глобальному рівні, яке для України передбачає реалізацію національних інтересів у межах загальноєвропейського та трансатлантичного партнерства - ЄС і НАТО.

Колективні форми гарантування безпеки на глобальному рівні накладають на всіх його суб'єктів глобальну відповідальність. Ігнорування негативних та загрозливих тенденцій в одному кінці світу рано чи пізно, але неминуче призводить до виникнення їх біля власних кордонів або безпосередньо у власній країні. Тож держава, яка прагне до іміджу відповідальної, не має права уникати сучасних викликів глобалізованого світу, прикриваючись тими або іншими причинами - географічними, політичними, економічними, а повинна приймати їх та знаходити адекватні відповіді.

БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У ХХІ ст

На засіданні “Великої вісімки” у липні 2008 р. президент РФ Д. Медведєв виступив із пропозиціями щодо вдосконалення глобальної архітектури безпеки. Він, зокрема, запропонував підписати новий загальноєвропейський безпековий пакт, створивши нову систему безпеки в Європі, яка б замінила НАТО, ОБСЄ та ОДКБ. За оцінками The International Herald Tribune (28.07.2008 р.), пропозиція стосується не стільки поліпшення міжнародного клімату, скільки продовження старої радянської традиції висунення “мирних” ініціатив, спрямованих на руйнацію єдності міжнародних угруповань.

Зовнішня політика Росії дедалі більше набуває агресивного характеру в напрямі розширення впливу на пострадянському просторі та утвердження Російської Федерації як одного зі світових центрів сили. Події в Грузії у серпні 2008 р. засвідчили, що головними особливостями зовнішньої політики Росії є готовність до використання силових методів (зокрема, стосовно пострадянських країн) та нехтування думкою світової спільноти, нормами і правилами міжнародних відносин та розв'язання конфліктних ситуацій.

Америка доволі позитивно відреагувала на повернення примари загрози зі Сходу. Як зауважив англійський експерт Дж. Шерр в інтерв'ю “Українському тижню” (№ 5 за 2008 р.), ніхто на Заході нині не сприймає Росію як військову загрозу, тому контрольована воєнно-політична конфронтація з таким противником надзвичайно зручна для вирішення тактичних завдань, зокрема внутрішньополітичних.

Світова економічна криза впливає на стан національної, регіональної та глобальної безпеки будь-якої країни світу, а саме:

- вона посилює традиційні загрози і виклики безпеці та створює принципово нові;

- в умовах боротьби з негативними наслідками глобальної кризи зростає національний егоїзм країн, які намагаються подолати кризу, незважаючи на інтереси союзників та партнерів;

- країни, які опинилися поза межами “золотого мільярда”, значно болючіше відчувають наслідки глобальної кризи, більше того, вони перетворюються на своєрідну зону, за рахунок якої розвинені країни мають змогу перерозподіляти негативні наслідки кризи, таким чином зменшуючи тиск на власну економіку та соціальну сферу;

- в умовах кризи посилюється соціальна нестабільність, що дає можливість певним політичними колам експлуатувати ідею пошуку “зовнішнього ворога” та “сильної руки”;

- вирішення існуючих проблем силовими методами перетворюється на “звичайну” практику сучасної міжнародної політики провідних міжнародних структур безпеки та окремих країн світу.

- За цих умов в Україні:

- процеси євроатлантичної інтеграції перетворилися на процеси політичного протистояння та політичного торгу між різними політичними силами. Досягнення політичного консенсусу найближчим часом видається малоймовірною перспективою;

- головною завадою для створення і виконання Річних національних програм (РНП) під час проведення реформ, необхідних для вступу в НАТО, є відсутність державної системи управління цим процесом (Кабінет Міністрів України фактично самоусунувся від участі у ньому; завдання формування РНП покладається на МЗС України; міністерства та відомства не мають належного фінансування програм, як і самих програм);

- фінансова криза фактично унеможливлює цілеспрямовану роботу з реформування ЗС України.

Ключовим документом у сфері забезпечення національної безпеки України є Стратегія національної безпеки. Реалізація її цілей та завдань має загальнонаціональне значення і тією чи іншою мірою зачіпає інтереси всіх без винятку груп населення України. З геополітичних причин реалізація Стратегії має істотний вплив на пострадянський простір та певною мірою інтереси ЄС і США. Стратегія проголошує 10 основних цілей, згідно з якими визначається 66 завдань забезпечення національної безпеки. Усі вони значно відрізняються за принципами, механізмами та інструментами реалізації.

Більше третини завдань стосуються забезпечення загальнонаціональних трансформацій та впровадження загальнодержавних реформ. Ще третина - завдання, які передбачають реформування органів виконавчої влади. Решта завдань є універсальними щодо поточних реформ.

Більшість завдань Стратегії має реалізовуватися шляхом реформ - політичної, конституційної, адміністративної, регіональної, судової, податкової, земельної та інших, перелічених у тексті документа. Завдання, які можна вважати універсальними (захист державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцнення міжнародного статусу тощо), також пов'язані з реформами. Для їх реалізації Стратегія передбачає створення "адекватної, ефективної та економічно виправданої системи управління національною безпекою, спроможної забезпечити поступ суспільства і держави на шляху до спільноти розвинутих демократичних країн” (параграф 3, абзац 1). Така система не була сформована за централізованої президентської форми правління, і це завдання ще більше ускладнилося після введення в дію Конституційної реформи і з початком політичної кризи. Нинішня система управління національною безпекою не адекватна чинній системі влади і характеру сучасних загроз, неефективна у виконанні завдань, що постають у цій сфері, економічно не забезпечена.

Особливістю Стратегії є те, що, проголошуючи необхідність реформ, вона не конкретизує їх зміст. Зокрема, наголошуючи на необхідності продовження політичної реформи і впровадження Конституційної реформи, Стратегія не визначає майбутньої моделі влади.

Глобальний контекст воєнної безпеки

І, нарешті, воєнні загрози можуть змінювати свій пріоритет. Так, якщо в багатьох розвинених і економічно стабільних державах явний пріоритет віддається зовнішнім загрозам порівняно з внутрішніми, то значна кількість країн (у тому числі Україна) опиняються в ситуації, коли внутрішні загрози за важливістю і можливими наслідками прирівнюються до зовнішніх.

Усталені принципи, на основі яких протягом останніх майже 400 років (після підписання Вестфальського мирного договору в 1648 р.) будувалася система міжнародних відносин, а саме: суверенітет держав, недоторканність кордонів, невтручання у внутрішні справи країн тощо, у третьому тисячолітті змінюються на підтримку демократії та утвердження прав особи у будь-якій країні чи регіоні світу. Ці морально-правові імперативи перетворюються на головний лейтмотив діяльності провідних воєнних потуг світу. Головна мета - адаптація навколишнього простору безпеки до "правил гри” західних демократій; перетворення морально-етичних критеріїв на визначальні показники оцінки тієї чи іншої країни, її політики.

Існуючі глобальні та регіональні системи безпеки за останні 10 років виявилися нездатними ефективно реагувати на новий спектр воєнних загроз.

Саме слабка ефективність традиційних структур безпеки, головним завданням яких було попередження широкомасштабного збройного нападу ззовні, зумовила перегляд підходів до проблеми забезпечення безпеки як на законодавчому, так і на інституційному рівні. Поява нових концепцій безпеки, нових стратегій та доктрин, воєнна реформа національних ЗС майже в усіх провідних країнах світу та процеси адаптації ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ, ОДКБ до нових викликів третього тисячоліття яскраво це підтверджують.

Внутрішні конфлікти в нестабільних країнах перетворюються на принципово нову загрозу міжнародній стабільності та безпеці, яка докорінно змінює традиційні погляди на існуючу систему міжнародних відносин. Силове втручання (усупереч загальновизнаним нормам міжнародного права) у внутрішні справи суверенних країн, проведення так званих "гуманітарних інтервенцій” набуває широкого застосування. При цьому наводяться такі аргументи.

1. Суверенітет перестав бути абсолютною цінністю. Держава використовує свої права як складник сумарних прав її громадян і зобов'язана їх захищати. Якщо вона не може впоратися зі своїми обов'язками, влада втрачає права суверена.

2. За визначених обставин головний імператив держави (захист прав громадян від негативного зовнішнього впливу) поступається місцем загальнолюдським цінностям (захист особи від порушення її основних прав), які опиняються на першому місці серед етичних аргументів на користь втручання.

3. Інтервенція - засіб протистояти виникненню світового хаосу, оскільки внутрішні конфлікти і насильство здатні вийти за межі кордонів разом з потоками біженців, а сусідні країни можуть бути втягнутими у це протистояння.

Потенційний вплив внутрішньодержавних конфліктів на зовнішнє оточення (потоки біженців, незаконне переміщення озброєнь тощо), з одного боку, викликає зрозумілу занепокоєність сусідів і може стати одним із пріоритетів політики безпеки, а з іншого -- обґрунтовує право на втручання у внутрішні справи нестабільних держав.

Звідси -- тенденція розглядати внутрішньодержавні конфлікти у прямому зв'язку з їх можливим впливом на зовнішнє оточення. Цей вплив завжди несприятливий, але може виражатися по-різному: безпосередньо загрожувати території і населенню сусідніх держав або ж впливати на емоції громадян, що живуть далеко від кризових зон. Основним гаслом прихильників інтервенції став принцип we should, and therefore we must, сформульований колишнім Генеральним секретарем ООН Хав'єром Пересом де Куельяром. Він зазначав: "Ми -- свідки незворотного зрушення у суспільній свідомості до віри, що заснована на принципах моралі. Захист принижених і тих, хто страждає, повинен бути вище кордонів і правових документів”.

Загрози здатні спровокувати застосування сили

Стало очевидним, що використання, зловживання та маніпуляції з дефіцитними ресурсами у політичних або економічних цілях, випадковий збій їх поставок унаслідок аварій створюють реальні загрози нормальній життєдіяльності держав і можуть спровокувати застосування сили.

Світові реалії підтверджують залежність між внутрішніми та регіональними конфліктами, з одного боку, та поширенням бідності -- з іншого. Третина населення світу -- близько 1,3 млрд осіб -- виживає на дохід менше одного долара на день. Саме тому головною загрозою безпеці в ХХІ ст. буде не протистояння великих держав або прискорення революції у військових технологіях, а поширення бідності людей. Такий висновок зроблено в щорічній доповіді Генерального секретаря ООН.

Доступ до дефіцитних ресурсів, або ресурсів, що можуть загрожувати безпеці, розглядався політичними лідерами певних країн як причина підтримки військової присутності в регіоні, нарощування військово-морських сил, розміщення сил швидкого розгортання або присутності військ на територіях інших країн.

Є кілька видів корисних копалин, виснаження яких або зміна традиційних напрямків транспортування сприймається державами як потенційна причина конфлікту. До таких "критичних ресурсів” належать передусім енергоносії та прісна вода. Нафтова криза 1973 р. змусила уряди провідних країн переглянути підходи до національної безпеки з позиції впливу на безпеку економічних чинників, і в першу чергу залежності економіки від природних ресурсів. Так, до загроз було віднесено дії, які за короткий проміжок часу здатні радикально знизити рівень життя населення країни або значно звузити межі вибору політичних рішень, які має у своєму розпорядженні уряд або недержавні комерційні структури у межах території держави. Безпека держави залежить від її економічної вразливості через перерву у постачанні необхідних ресурсів.

Саме в контексті забезпечення ресурсних можливостей держав криються причини зростання напруження у відносинах між прикаспійськими країнами, а також затягування процесу делімітації і демаркації кордонів між Україною та Росією у Керченській протоці й Азовському морі. Ці та інші проблеми існуватимуть і загострюватимуться. Це зумовлено:

- безперервним зростанням чисельності постійно мігруючого населення, що збільшує попит на обмежені ресурси;

- скороченням кількості сільськогосподарських угідь та об'ємів придатної до використання води;

- зміною кліматичних умов життєдіяльності суспільства;

- збільшенням частоти стихійних лих та техногенних катастроф.

З огляду на зазначене необхідно вирішити комплекс складних проблем, однією з яких є приведення воєнної організації держави у відповідність до нової системи загроз XXI ст. Нині в більшості країн світу, які не поєднані колективними системами безпеки й оборони, зростає потреба в концентрації засобів і ресурсів на ключових напрямах із, можливо, повним застосуванням принципу "асиметрії” у воєнному будівництві стосовно інших учасників ге- ополітичних змагань залежно від специфіки виконуваних завдань, наявних ресурсів, особливостей географічного положення тощо. Наприклад, із руйнацією глобальних структур безпеки, заснованих на біполярному протистоянні наддержав, зменшуються роль і можливості окремих держав в утриманні сил ядерного стримування. Натомість зростає значення управління і координації воєнної діяльності, якісного вдосконалення озброєнь та військової техніки, здійснення швидкого й ефективного маневру сил та засобів як на території, так і у сферах їх застосування, і все це - для забезпечення надійної воєнної безпеки з використанням обмежених ресурсів на створення і підтримку необхідної воєнної могутності.

У світлі нового бачення тенденцій глобальної терористичної експансії актуалізувалась увага до загроз використання терористами зброї масового ураження, насамперед хімічної та бактеріологічної, що зумовлюється стрімким розвитком науково-технічного прогресу. Терористичні акти виявляються здатними протягом тривалого часу дестабілізувати ситуацію не тільки в окремій державі, яка зазнала терористичного нападу, а й в інших, тісно з нею пов'язаних, країнах.

Усвідомлення апокаліптичності загроз глобального тероризму спонукало до застосування всіх наявних можливостей, насамперед силових. При цьому саме збройні сили виявилися найбільш мобільним засобом вирішення питання радикальної зміни середовища, у якому могли вільно розвиватися та формуватися терористичні структури.

Трансформації воєнної політики в контексті нової парадигми безпеки ХХІ ст.

- створенні нової "Воєнної концепції проти тероризму”, що доктринально визначає засади проведення воєнних операцій з попередження тероризму, інших антитерористичних заходів, операцій з урегулювання криз і ліквідації наслідків терористичних акцій, а також обміну інформацією;

- розробленні всеохоплюючої програми заходів для забезпечення спроможності Альянсу виконувати весь спектр сучасних завдань у сфері безпеки, удосконалення військового та воєнно-технічного потенціалу, розширення безпекового простору через прийняття нових членів, розвиток партнерських стосунків, а також поліпшення трансатлантичних та союзницьких відносин;

- наданні пріоритету в трансформаційних процесах Альянсу створенню ефективних засобів реагування на поширення зброї масового ураження, удосконаленню механізмів її виявлення, забезпеченню країн НАТО кращими засобами захисту від дії такої зброї (у країнах НАТО вже започатковано дослідження з питань забезпечення протиракетної оборони НАТО з метою вивчення можливостей захисту території та збройних сил Альянсу від ракетних загроз. У дослідженнях беруть участь як американські, так і російські фахівці); підтримці цивільних структур у надзвичайних ситуаціях, а також в удосконаленні військового та воєнно-технічного потенціалу Альянсу у трьох напрямах, а саме: оборонного промислового потенціалу, створення Сил реагування НАТО та реорганізації військової командної структури;

- створенні оперативних Сил реагування НАТО та удосконаленні потенціалу Альянсу у напрямах формування гнучких передових піхотних контингентів, оснащених відповідним озброєнням та військовою технікою, та забезпечення можливостей оперативної їх передислокації на значну відстань у будь-який конфліктний регіон світу; модернізації наявних та створенні нових високотехнологічних озброєнь і засобів стратегічної передислокації сил, розробленні сучасних навігаційних, розвідувальних космічних систем, а також систем зв'язку для управління військами на значних відстанях та на всіх рівнях (від Центру управління військом до взводу на полі бою);