Глобальний вимір національної безпеки України

- налагодженні співпраці Альянсу з Росією у форматі “двадцятки”, яка, відповідно до прийнятих Римською декларацією робочої річної програми та документа про процедури щодо співробітництва, має торкатися питань боротьби з тероризмом, антикризового врегулювання, нерозповсюдження ЗМУ, створення нестратегічної ПРО, контролю за озброєнням, співробітництва між військовими, реагування на надзвичайні цивільні ситуації тощо. воєнний глобалізація обороноздатність стратегічний

Водночас країни Центральної та Центрально-Східної Європи - нові члени НАТО зосередилися на:

- допомозі США у їх боротьбі з міжнародним тероризмом і демонстрації відданості євроатлантичним цінностям;

- реформуванні воєнних та оборонно-промислових структур для збільшення воєнного внеску в НАТО, зокрема скорочення чисельності особового складу збройних сил до рівня, який спроможна утримувати національна економіка, та закупівлі американського і західноєвропейського озброєння для часткового оснащення ЗС;

- реформуванні оборонної промисловості з поступовим переходом на виробництво комплектуючих, запасних частин, вузлів придбаних озброєнь з урахуванням стандартів НАТО; започаткуванні воєнно-технічного співробітництва з країнами НАТО;

- модернізації наявних озброєнь і військової техніки радянського (російського) виробництва за стандартами НАТО за допомогою Росії та інших країн.

Діяльність Європейського Союзу передбачає вирішення таких питань:

- формування Спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ). Для реалізації ухвалених рішень щодо СЗППБ уже створено низку виконавчих органів ЄС: Офіс Високого представника ЄС з питань загальної зовнішньої політики і політики безпеки, Комітет політики і безпеки, Військовий комітет і Військовий штаб ЄС;

- створення сил (корпусу) швидкого реагування;

- формування альтернативного військово-політичного альянсу у складі Німеччини, Франції, Бельгії та Люксембургу для реалізації різних завдань, у тому числі з нанесення превентивних ударів поза межами національних територій, проведення операцій “примусу до миру” та гуманітарних інтервенцій;

- підвищення ефективності миротворчої діяльності на Балканах, яка перейшла від НАТО до ЄС;

- визначення стратегії безпеки Союзу і зони його відповідальності в межах СЗППБ.

Отже, є підстави для таких висновків.

- Світ чітко розподілився на "зони конфліктів” та стабільну зону. До першої потрапили країни "східного цивілізаційного простору, які з'ясовують стосунки між собою за сценарієм, характерним для Європи ХУК - середини XX ст.”, у другу - США, Канада, Європейський Союз, які вбачають головну загрозу безпеці ззовні, від “країн-ізгоїв” та терористів і формують спільний "захисний вал”.

- В умовах посилення світової мережі зв'язку збройні конфлікти набувають нової якості, доповнюючись, а іноді переходячи у сферу віртуального протистояння. За своїми наслідками (дестабілізація ситуації в країні, втрата державного управління, небоєздатність ЗС тощо) інформаційні війни не поступаються традиційним, а іноді вони виходять на перший план протистояння. Проте для більшості країн світу війни із застосуванням звичайної зброї залишаються головною загрозою національній безпеці (результати “інформаційної війни” проявляються максимально в країнах з демократичною системою правління та розвиненою системою ЗМІ).

- Вихід США та Росії з договору щодо ПРО порушує традиційну біполярну схему стратегічної стабільності у світі. На заміну їй приходить нова парадигма “поліцентричного балансу”, певною мірою модифікована до сучасних умов схема “балансу сил”, де головними противагами виступають, з одного боку, держави - члени впливових міжнародних структур безпеки (або держави - учасниці “антитерористичної коаліції”), а з іншого - будь-яка країна світу, яка не виконує вимоги “правил гри”, встановлених провідними світовими державами.

- Традиційні структури безпеки та ЗС виявилися малоефективними проти терористичної тактики із застосуванням високотехнологічних здобутків західної цивілізації. Негативні наслідки терактів для національної та глобальної безпеки можна порівняти з наслідками звичайних війн четвертого покоління:

XIX - першої половини ХХ ст.

- Збройні конфлікти ХХІ ст. докорінно відрізняються від “класичних війн”

XX ст. (за масштабами, застосуванням сил та засобів, головними цілями та наслідками).

- Розвиток військової техніки та технологій зумовлює дедалі більше відсторонення військових від наслідків застосування зброї (комп'ютеризація процесу ухвалення рішень збільшує загрозу несанкціонованого застосування зброї, у тому числі ЗМУ; так звана віртуальна війна певною мірою знімає моральну відповідальність військовослужбовця за трагічні наслідки застосування зброї; зростає залежність військовослужбовців від надійності функціонування складних систем, що на практиці призводить до необхідності подвійного та потрійного дублювання, а це ускладнює системи і збільшує можливість збоїв. Виникає замкнене коло проблем, які в умовах ведення сучасних війн можуть призвести до неочікуваних наслідків.

- Загострення економічних, екологічних, соціальних проблем в умовах глобалізації спричиняє зміни традиційної (Вестфальської) системи міжнародних відносин, посилює загрозу упереджувального застосування сили, у тому числі військової.

- Посилюється вплив застосування сучасної зброї (так само, як і процесу її виробництва, збереження та використання) на екосистему як окремих країн, так і планети загалом. Локальні конфлікти або техногенні катастрофи на військових підприємствах, складах, військових об'єктах можуть перетворюватися на глобальну катастрофу.»

Загрози національній безпеці України у воєнно-політичній сфері

Внутрішні загрози

2. Загострення протистоянь на етнічному та національному ґрунті, які стимулюються зусиллями іноземних держав і мають тенденцію до переростання у збройний конфлікт (можуть існувати протягом тривалого часу).

3. Наявність військових, напіввійськових формувань, які діють поза межами військової організації країни, сповідують украй націоналістичні або фашистські погляди чи тісно пов'язані з радикальними рухами.

4. Політизація складників сектору безпеки, перетворення їх унаслідок неви- важеної внутрішньої політики на деструктивний компонент суспільства (це потенційна загроза, яка може бути реалізована після втрати центральною владою контролю над всією (або частиною) територією країни в умовах економічного хаосу або громадянської війни).

5. Невідповідність воєнної організації країни своїм цілям і завданням - короткотермінова загроза, викликана станом економічної кризи, політичної невизначеності суспільства і незавершеним процесом реформування ЗС та інших складників сектору безпеки.

6. Розміщення на національній території збройних сил іноземної держави, цілі і завдання яких не відповідають національним інтересам (ця загроза існуватиме протягом усього періоду перебування іноземних військ в Україні).

7. Уповільнення процесу демократизації ЗС та встановлення демократичного контролю за силовими структурами (дія цієї загрози тісно пов'язана зі здійсненням реформи сектору безпеки в Україні).

8. Розвал військово-промислового комплексу, неспроможність ВПК утворити замкнений цикл військового виробництва й забезпечити потреби ЗС та інших силових структур необхідними зразками військової техніки й озброєнням останнього покоління. Незавершеність формування національної законодавчої бази з питань військово-технічної співпраці.

У зв'язку з можливою євроатлантичною інтеграцією України Росія поступово розгортає замкнені цикли з виробництва окремих зразків озброєння та військової техніки (ОВТ) на підприємствах власного ОПК: космічні ракети - носії для запусків штучних супутників, стратегічні міжконтинентальні балістичні ракети, авіаційні ракети, двигуни для літаків, гелікоптерів та морських суден тощо, згортаючи при цьому замовлення комплектуючих в Україні. РФ відмовилася від спільних розробок нового військово-транспортного літака Ан-70.

Росія зволікає з вирішенням питання про модернізацію зразків ОВТ українських Збройних Сил, зокрема -- авіаційних винищувачів та засобів ППО. Україна володіє достатнім експортним потенціалом у військово-технічній сфері, однак вона переважно тільки торгує зброєю та військово-технічними послугами. Натомість головну увагу слід приділити саме “співпраці” у цій сфері, тобто спільному розробленню та виробництву окремих зразків ОВТ для спільних потреб країн-партнерів, що є притаманним сучасному стану ВТС країн -- членів НАТО і ЄС.

9. Втрата традиційних для України ринків озброєння та військової техніки, існуючих кооперативних зв'язків (військово-технічні загрози можуть існувати упродовж тривалого періоду).

10. Небезпечно низький рівень забезпечення військовою і спеціальною технікою та озброєннями нового покоління ЗСУ, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності. Нині кількість зразків ОВТ у Збройних Силах України є надлишковою, практично всі вони застарілі як морально, так і фізично, потребують або заміни, або капітального ремонту з модернізацією. Майже всі існуючі в ЗС України системи озброєнь -- радянського походження. Більше 80 % ОВТ ЗС України експлуатуються понад 20 років. Загальний обсяг озброєнь, які потребують заміни, перевищує 50 %. На відносно сучасні зразки припадає тільки 30 %. Не менше 70 % ОВТ потребують капітального ремонту. Особливо складне становище склалося з озброєнням у Військово-Повітряних силах (ВПС). Нині в авіаційних частинах у задовільному стані перебувають лише 60 % бойових літаків і 16 % гелікоптерів. Потребують ремонту та продовження експлуатаційного ресурсу понад 50 % зенітних ракетних комплексів, Військово-Морські сили України (ВМС) укомплектовані переважно небоєздатними кораблями й катерами; практично всі вони вимагають докового ремонту.

Непридатними до бойового використання є майже 70-80 % основної номенклатури ракетно-артилерійського озброєння. Водночас в арміях країн Заходу частка новітніх зразків ОВТ становить 40-60 %. Технічний стан ОВТ СВ не відповідає вимогам щодо підтримання необхідного стану бойової готовності військ (сил) та погіршується в середньому на 5-15 % щорічно. Основна причина - вичерпання експлуатаційного ресурсу.

Аналіз загального рівня автоматизації процесів управління ЗСУ засвідчує, що цілісної автоматизованої системи управління ані в ЗСУ загалом, ані у видах ЗС не існує. Рівень розвитку технічних засобів автоматизації відповідає 60-70-м рр. ХХ ст. Технічний стан ОВТ сягнув майже критичного рівня, за якого ЗС України стають небоєздатними.

11. Повільне здійснення та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації держави (виділення коштів на оновлення технічного оснащення ЗС планується в обсязі, який не є достатнім, а надається їх ще менше) унеможливлюють не тільки підвищення бойових можливостей військ, а й навіть підтримання їх на необхідному рівні. Практично всі кошти з військового бюджету спрямовуються на утримання військ. Показово, що внутрішнє оборонне замовлення в Україні становить лише 3-5 % обсягів виробництва ОПК України, а майже вся вироблена на них продукція йде на експорт.

Зовнішні загрози

2. Поширення зброї масового ураження і засобів її доставки (Україна з її науково-технологічним потенціалом, ядерними, хімічними, ракетно-космічними виробництвами може бути об'єктом зацікавленості міжнародних терористичних угруповань).

3. Недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності. На сьогодні спостерігається зниження дієвості колективних систем безпеки та ефективності механізмів регулювання міжнародних відносин. Насамперед це стосується адаптації існуючих інститутів міжнародної (політичної, економічної, воєнної) безпеки до геополітичних реалій з висуванням на перший план таких організацій, як НАТО і Європейський Союз. При цьому роль міжнародних інституцій (ООН, ОБСЄ), наділених правом надавати мандати на проведення воєнних операцій, зменшується.

4. Нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося (розміщення на території нових членів НАТО - Румунії та Болгарії - американських пунктів базування викличе відповідну реакцію Росії на посилення її військової присутності в акваторії Чорного та Азовського морів, що втягуватиме Україну до процесу силового протистояння, зважаючи на базування ЧФ РФ на території України).

5. Руйнація міжнародних режимів. На стан міжнародної стабільності та безпеки поряд з різними організаціями впливають міжнародні режими, налаштовані на обмеження розповсюдження озброєнь і військових технологій, ядерних та звичайних озброєнь, і врешті-решт сприяють підвищенню про- гнозованості та стабільності існування світового співтовариства. Загалом міжнародні режими є наслідком прагнення країн до прогнозованості та отримання довгострокової вигоди у відносинах. Саме це підштовхує держави до створення мережі формальних і неформальних міжнародних режимів, що регулюють взаємодію у тих сферах, де їхні інтереси збігаються або не вступають у суперечність.

6. Найсерйознішу небезпеку для світової спільноти та окремих держав, у тому числі України, створює тероризм. Ця загроза значно посилюється через імовірність використання терористичними угрупованнями зброї масового ураження. Спостерігаються окремі терористичні дії як засіб реалізації економічних та політичних інтересів. Україна також стала об'єктом зростаючої зацікавленості міжнародних злочинних угруповань, зокрема у сферах відмивання “брудних” грошей, незаконної міграції, торгівлі людьми, зброєю, небезпечними матеріалами, наркотичними речовинами тощо.

7. Перетворення території України на буферну зону чи своєрідний військовий полігон для з'ясування стосунків між Європою та Євразією. Ця потенційна загроза існуватиме доти, доки Україна не визначиться з пріоритетними напрямами своєї внутрішньої і зовнішньої політики.

8. Втягування України у збройні конфлікти на території СНД чи у силове протистояння з іншими країнами (ця потенційна загроза зберігається протягом усього періоду дотримання політики “нейтралітету”).

9. Наявність збройних конфліктів або зростання військового напруження по периметру кордонів України чи в субрегіоні, на який поширюються пріоритети зовнішньої політики України (посилення збройного протистояння на Кавказі створює довгострокові реальні загрози інтересам України у Чорноморсько-Каспійському регіоні і перешкоджатиме передусім реалізації транзитних можливостей України та її зусиллям з формування транспортних коридорів у цьому регіоні).

10. Трансформація аморфного Ташкентського військово-політичного об'єднання у повноцінний військово-політичний блок. Політика самопроголошеного нейтралітету в умовах розширення НАТО на Схід і відновлення біполярного протистояння на регіональному рівні стає реальною загрозою перетворення України на буферну державу та збереження такого становища протягом тривалого часу.

11. Міжнародне визнання СНД як повноправного суб'єкта міжнародних відносин та надання Росії мандата ООН на проведення миротворчих операцій на теренах СНД. Перебирання на себе повноважень міжнародної миротворчої організації надасть Росії можливість протягом тривалого часу здійснювати за міжнародним мандатом політику військової присутності на територіях пострадянських країн.

Воєнний контекст української політики національної безпеки

Створення та утримання професійної армії не може розглядатися поза контекстом реформування інших силових структур, економічного й соціального розвитку суспільства, реалізації зовнішньополітичного курсу держави. Всі ці процеси мають узгоджуватися за часом, ресурсами та результатами. Незважаючи на законодавчо визначений курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, у країні тривають дискусії, висуваються законодавчі ініціативи, спрямовані на його перегляд. Це стосується позаблокового або нейтрального статусу; поглиблення рівня партнерства з НАТО та ЄС у сфері безпеки й оборони без вступу до Організації Північноатлантичного договору; приєднання до Організації договору про колективну безпеку СНД.

В умовах глобальної кризи, яка посилює нестабільність у світі та формує принципово нові загрози, зміцнення власних оборонних можливостей є необхідним елементом захисту національних інтересів за межами держави та попередження ймовірної агресії. Такий підхід не є універсальним і залежить від наявного економічного потенціалу держави та готовності суспільства нести величезні оборонні витрати, у тому числі за рахунок соціальних потреб.

Питання надійного забезпечення національної безпеки -- державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності кордонів України - набуває дедалі більшої актуальності. Отримання надійних зовнішніх гарантій безпеки шляхом приєднання України до системи колективної безпеки залишається найбільш доцільним варіантом з огляду на геополітичне розташування держави.

Подальше перебування України у стані невизначеності стосовно свого місця в системі світової та регіональної безпеки створює загрозу перетворення країни на буферну зону між потужними міжнародними гравцями.

Попри певну невизначеність і протиріччя у стосунках між НАТО та ЄС, Україні необхідно розвивати відносини та активну співпрацю з обома організаціями. Намагаючись бути надійним партнером і активним гравцем у вирішенні європейських проблем, Україна повинна зберігати відносини добросусідства з Росією.

До питання обороноздатності України

По-перше. Сьогодні значно погіршилася геополітична ситуація в регіоні. Це пов'язано передусім з російсько-грузинським конфліктом, військовим посиленням блоку ОДКБ, розширенням зони впливу НАТО за межі регіону, а також виходом з фарватеру зовнішньої політики РФ частини країн колишнього СНД. У регіоні вже створено та створюються нові зони напруження. Стосовно України практично відпрацьовуються операції активного інформаційного і психологічного впливу.

По-друге. Здійснюється активне переозброєння значної кількості країн регіону і світу загалом на тлі тотального відставання України. Країни - члени ОДКБ у середньому на 25-30 % збільшили оборонні видатки, а Казахстан - подвоїв. Помітно зросли видатки на оборону і, відповідно, видатки на переозброєння в країнах Центральної та Східної Європи.

По-третє. З кожним роком зростає проблема неприпустимої залежності від одного постачальника озброєнь і військової техніки - Російської Федерації. Так, про необхідність терміново почати процес модернізації парку винищувачів Міг-29 українське військове керівництво вперше заявило ще на початку 1999 р. Відтоді минуло 10 років, а проблема досі не вирішена, і тому Україна була змушена відмовитися від ідеї взаємодії в цьому питанні з РФ.

По-четверте. Відсутність в органах виконавчої влади міжвідомчого координатора з питань розподілу державного оборонного замовлення і обмежені можливості національного ОПК у створенні й виробництві озброєнь і військової техніки створюють для армії певний ризик трансформації пріоритетів переозброєння.

По-п'яте. Наявність постійного недофінансування закупівель озброєнь і військової техніки та збереження протягом усіх років існування незалежної України певного дисбалансу оборонного бюджету.

Зрозуміло, що сьогодні, в умовах глобальної кризи, політичної та економічної нестабільності Україна не в змозі здійснити переозброєння, але повинна зробити певні висновки та обрати свій шлях. Варто зазначити, що проблема переозброєння ЗСУ виникла не сьогодні і не вчора. Нині ситуація вийшла за межі повноважень і відповідальності суто військового відомства - тепер це проблема загальнодержавного значення. Вважаємо за необхідне окреслити існуючі тенденції.

1. Поступова зміна геостратегічного простору протягом останніх років і наявність у більшості країн регіону власних програм переозброєння свідчать про необхідність для України мати адекватну зброю стримування. Такої зброї на сьогодні немає, і не можна розраховувати на неї в найближчому майбутньому. Україна залишається єдиною країною колишнього СРСР і колишнього соціалістичного табору, що не розпочала процесу переозброєння. Також це єдина країна колишньої оборонної системи, що не має довгострокових планів переозброєння і зберігає залежність від одного імпортера ОВТ.

2. Україна потребує корекції оборонних пріоритетів і забезпечення передусім безпеки повітряного простору. Зокрема, необхідні чіткі плани заміни парку бойових літаків і систем ППО, а також прискорення реалізації проектів багатофункціонального ракетного комплексу та корвета. Для переозброєння ЗСУ найкращою версією стала б комбінована стратегія з акцентом на західних і власних постачальниках ОВТ.

3. Україна має потребу в корекції видатків на переозброєння. За оцінками різних експертів, рівень цих видатків з урахуванням нинішніх темпів інфляції повинен поступово вирости з 700-800 млн дол. США у 2009 р. (заявлених Президентом України 220 млн буде недостатньо) до 1,2-1,5 млрд дол. США у 2010-2012 рр. Розпочати процес активного переозброєння слід не на рубежі 2010-2011 рр., а у 2009 р. Україна на переозброєння ЗС до 2008 р. реально витрачала не більш як 100 млн дол. США за запланованих оборонних видатків на 2008 р. на рівні 1 млрд 960 млн дол. США. Тому українська армія надто помітно відстала в технічному оснащенні не тільки від армій розвинених держав світу, а й від низки держав, які ніколи не асоціювалися з військовою потужністю. Тому проблема переозброєння ЗС України та постановка завдань з її вирішення на найближчі 5-7 років значно актуалізуються.

Слід зазначити, що концепція форсованого переходу армії на контрактну основу на тлі зростаючої з кожним роком реальної проблеми обороноздатності країни безперспективна: ні прискорений перехід армії на контрактну основу, ні навіть істотне збільшення фінансування бойової підготовки військ не дадуть змоги змінити ситуацію щодо готовності армії реагувати на сучасні загрози. Сьогодні лише наявність озброєння і військової техніки, звичайно, за умови підготовки їхніх операторів і готовності загальної системи управління військами, визначає реальні можливості військового складника. У той час, коли ЗС України за технічною оснащеністю відстають на ціле покоління від розвинених армій світу, витрачати гігантські суми на контрактників, що освоюють техніку минулого століття, навряд чи доцільно. Прискорений перехід до контрактної армії значно збільшує незбалансовану витратну частину військового відомства, якої позбуваються з початку нового століття й донині. Тобто вилучені з бюджету мільярди на форсування контрактної ідеї порівняно з недостатніми мільйонами на переоснащення армії повернуть її до ситуації кінця 1990-х років, коли 85-90 % бюджету витрачалося на її утримання. Це може зробити ЗС України зовні привабливими, але зовсім не придатними для виконання покладених на них функцій.

Для поліпшення ситуації необхідно вжити таких заходів.

1. Здійснити реалістичний, незалежний від відомчих інтересів, аналіз потреб ЗС України в переозброєнні. Переглянути пріоритети розвитку ОПК згідно з Програмами розвитку озброєння для ЗС України. У подальшому реалізувати пріоритетні програми переозброєння ЗС України з активним застосуванням передових західних технологій шляхом організації спільних підприємств та залучення провідних компаній інших держав до створення зразків ОВТ для ЗС України. Таке співробітництво уможливить отримання нових технологій та залучення інвестицій українськими підприємствами ОПК.

2. Скоригувати пріоритети переозброєння ЗС України та врахувати технічні вимоги військових і вибір Генерального штабу ЗС України при узгодженні систем озброєнь для перспективних закупок або створення нових, здатних стратегічно вплинути на обороноздатність держави. Існуючі технічні вимоги у кращому разі відповідають сьогоденню і не дають потенційним постачальникам, передусім вітчизняним, необхідних орієнтирів. За роки незалежності України не було зроблено жодного аргументованого висновку про те, якими бойовими літаками та гелікоптерами мають бути озброєні Військово-Повітряні сили України у 2015-2020 рр., та на яку систему ППО орієнтуватися.

3. Вивести зі сфери відповідальності Міністерства оборони України завдання, безпосередньо не пов'язані з обороноздатністю держави, проте пов'язані з проблемою розподілу ресурсів. До таких завдань належать насамперед забезпечення житлом військовослужбовців, реалізації землі, майна, надлишків озброєння і військової техніки ЗС України, а також вирішення проблеми утилізації боєприпасів і застарілого озброєння.

4. Прийняти Закон про офсетні угоди, що відкриє можливість доступу до західних технологій і дасть змогу налагодити нові високотехнологічні виробництва на місці застарілих виробничих ліній підприємств ОПК. Закон потрібний Україні і як постачальникові озброєння і військової техніки. Так, свого часу Україна програла тендери на поставку військово-транспортних літаків Ан-32 у Польщу і Грецію. А переможець цих тендерів залучив на сьогодні ще й Румунію та Болгарію. Продавці С-27|, проходячи офіційні випробування в Чехії, Словаччині, Словенії, Ірландії, Норвегії, Австралії, Малайзії, Саудівській Аравії і на Тайвані, пропонували 100-відсотковий офсет до контракту.

5. Оптимізувати видатки на оборону, рішуче відмовившись від дисбалансу оборонного бюджету. За жодних умов на технічну модернізацію армії не повинно спрямовуватися менше 25 % бюджетних асигнувань. Польща мала у 2008 р. ідеально збалансований оборонний бюджет: 50 % - на утримання армії і пенсії колишнім військовослужбовцям; 28 % - на бойову підготовку військ і 22 % - на закупівлю озброєння і військової техніки. І все це - без урахування коштів, що виділяються на утримання озброєння і військової техніки, та продовження ресурсу їх експлуатації.

3. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Проблеми національної безпеки України сьогодні потребують комплексного аналізу. При цьому сучасні проблеми національної безпеки слід розглядати у двох площинах: інституційній, чи технологічній, та змістовній, чи моніторинговій.

На нашу думку, нині важливішою є інституційна або технологічна. Чому? Українські експерти вже навчилися з усієї сукупності міжнародних чи внутрішніх подій та проблем ідентифікувати ті, які становлять загрозу для національної безпеки держави. Цим з більшим чи меншим успіхом займаються і державні структури, і недержавні аналітичні центри. Маємо моніторинги, аналітичні матеріали, форуми, "круглі столи”. Існують і програмні документи, зокрема Стратегія національної безпеки, і законодавча база, яка, звичайно, потребує вдосконалення. Тобто процес відстеження загроз і навіть доведення аналітичних матеріалів до проектів нормативних документів в Україні більш-менш відпрацьований.

Проблеми починаються на стадії реалізації, і не лише тоді, коли необхідні консолідовані зусилля всіх гілок влади, а й на рівні співпраці міністерств чи навіть окремих структурних підрозділів одного міністерства. Проблеми виникають тому, що немає технології реалізації рішень у сфері забезпечення національної безпеки.

Отже, є розуміння, що загроза існує; є розуміння, як її подолати; але проблема “пробуксовує” на етапі реалізації заходів з її вирішення, зокрема у процесі узгодження позицій виконавців. Зазвичай не вистачає коштів, немає матеріальних ресурсів, відсутні регламентуючі документи тощо. Ситуація стає практично не вирішуваною, коли йдеться не про тактику розв'язання конкретного питання, а про довгострокову стратегію, реалізація якої потребує комплексних зусиль. Виконавча влада реагує на безпосередню загрозу, а превентивні заходи в умовах дефіциту ресурсів відтерміновує на невизначений час.

З огляду на зазначене одним із найважливіших питань у сфері розбудови системи забезпечення національної безпеки в Україні є впровадження системи стратегічного управління, точніше антикризового стратегічного управління. Його основні складники -- це система інформаційно-аналітичного забезпечення (джерела інформації, критерії і показники загроз, методики оброблення інформації, моніторинг, документування, банки даних паспортів загроз та ан- тикризових механізмів тощо), система обґрунтування рішень (наукові установи, апарат РНБОУ), система ухвалення рішень (РНБОУ, Президент України, ВР України), система забезпечення реалізації рішень (Кабінет Міністрів України: внутрішньополітичний складник - через стратегії, програми, плани, бюджети тощо, і зовнішньополітичний - консультації президентів, міжпарламентські зв'язки, МЗС: консультації, звернення тощо). Ці процедури мають бути чітко регламентовані та нормативно закріплені.

Розглянемо змістову, чи моніторингову, площину.

На ситуацію, що склалася у сфері зовнішньополітичної безпеки України, впливають чинники, пов'язані із загальним перерозподілом сил у Європі та світі, зміною характеру головних викликів і загроз міжнародній безпеці, а також із специфікою геополітичного розташування України, особливостями її відносин із провідними світовими потугами - ЄС, РФ та США.

Масштаби і складність викликів та загроз у сучасному міжнародному безпе- ковому середовищі швидко зростають. Зберігають своє значення новітні загрози початку ХХІ ст., такі як міжнародний тероризм і організована злочинність, поширення зброї масового ураження, енергетична безпека, глобальні зміни клімату, атаки на інтернет-простір (кібернетична безпека). Сучасна глобальна фінансово-економічна криза створює нові виклики і діє як каталізатор посилення дії інших загроз.

Для України подолання негативних наслідків дії сучасних загроз власними зусиллями є вкрай проблематичним. Більш адекватною відповіддю на сучасні виклики могло б стати її прискорене включення до системи колективної безпеки в Європі шляхом євроатлантичної та європейської інтеграції. Але за сучасних умов держава у просуванні цих процесів стикається із значними труднощами.

Відбувається загострення суперечностей у відносинах ЄС та США з Росією на тлі численних інших - глобальних і регіональних - чинників. Суперечності між світовими потугами, старою та новою Європою, посилення впливу РФ на європейські процеси, проблемні питання у трансатлантичних відносинах - усе це створює нові виклики для реалізації євроінтеграційної політики України.

Істотним викликом для існуючої системи міжнародних відносин, глобальної і регіональної безпеки виявились останні події, пов'язані з визнанням незалежності деяких самопроголошених держав усупереч усталеним нормам міжнародного права.

В умовах світової економічної кризи посилюються національний егоїзм та прагнення провідних держав світу вирішувати свої проблеми за рахунок менш впливових країн та держав, які вважаються “слабкими” і не спроможними адекватно реагувати на сучасні виклики власній безпеці. Пов'язане з глобальною кризою посилення конфліктності зумовлює необхідність серйозних коректив у міжнародній політиці та адекватного реагування на динаміку світових процесів.

На сьогодні Україна не є самодостатньою у забезпеченні власної зовнішньополітичної безпеки і як позаблокова держава не має жодних ефективних міжнародних гарантій, позбавлена союзницької підтримки “стратегічних партнерів” у разі зовнішнього конфлікту. У реалізації свого зовнішньополітичного курсу Україна вимушена балансувати між інтересами Росії, США та ЄС, втрачаючи при цьому можливості самостійного гравця на міжнародній арені. Шанси України на вступ до НАТО та ЄС, використання яких надавало б більш надійні гарантії її зовнішній безпеці, видаються дедалі більш примарними. У критичній ситуації Україна може сподіватися лише на декларативну зовнішню підтримку.

Особливо небезпечним для нашої держави є посилення агресивної риторики радикально-шовіністичних політичних сил сусідніх держав, які за певних сприятливих умов можуть підштовхнути своє керівництво до недружніх щодо України кроків і спровокувати конфліктні ситуації на ґрунті хибних уявлень про її катастрофічну “слабкість”.

Регіональному безпековому середовищу нашої держави притаманні негативні тенденції до подальшої ескалації “заморожених” конфліктів (Придністров'я, Кавказ). В умовах економічної кризи зростає активність тіньового бізнесу та міжнародних злочинних угруповань.

У середньостроковій перспективі відсутність дієвої протидії новітнім загрозам і викликам, пов'язаним із глобальною кризою, призведе до виключення країни з процесів формування нової, посткризової системи міжнародного порядку та витіснення її у маргінальний стан об'єкта реалізації інтересів зовнішніх потуг. У стратегічній перспективі збереження такої ситуації матиме наслідком значні втрати держави у можливостях захисту її національного суверенітету та територіальної цілісності.

Унаслідок змін, що відбуваються, Україна опиняється під зростаючим тиском різноспрямованих центрів впливу. Однак цього разу ситуація є набагато складнішою, ніж у 90-х роках ХХ ст., за часів української “багатовекторності”, коли постав вибір між Росією та Заходом. Росія діє дедалі більш агресивно, тоді як в Україні немає виваженої концепції відносин із північним сусідом.

Захід усіляко намагається уникнути конфронтації у відносинах з РФ. Про це свідчить поведінка західних країн під час російсько-грузинського військового конфлікту, українсько-російської “газової суперечки” тощо. На Заході вважають, що за сучасних кризових умов протистояння з Росією, не збалансоване, як раніше, біполярним світоустроєм, загрожує катастрофічними наслідками.

Збройний конфлікт у Грузії поставив під сумнів дію постулатів міжнародного права, які після завершення "холодної війни” вважалися незмінними в частині недоторканності суверенітету держави, незастосування збройної сили для розв'язання міждержавних конфліктів.

Війна між двома країнами - членами ОБСЄ - Росією та Грузією - змусила усвідомити, що питання вибуху нових "гарячих” конфліктів у Європі знову актуалізується. Українсько-російська "газова” суперечка на початку 2009 р. була для Європи додатковим стимулом в усвідомленні власної вразливості щодо дії енергетичної зброї.

Загалом ці події спричинили помітні зрушення у переосмисленні зовнішньополітичних пріоритетів ЄС. Вони спонукали країни Євросоюзу привернути більшу увагу до східних кордонів і визнати, що безпека у цьому регіоні є вкрай важливою для загальної безпеки розширеної Європи.

За допомогою політики "Східного партнерства” та реалізації проектів із забезпечення власної енергетичної безпеки політики ЄС шукають адекватну відповідь на активізацію політики РФ на пострадянському просторі, який вона вважає зоною своїх "привілейованих інтересів”.

Очевидно також, що впорядкування відносин з РФ належить до головних пріоритетів зовнішньої політики нової адміністрації США, які виявляють готовність йти на поступки РФ в обмін на підтримку американської політики в Афганістані та Ірані.

Представники США і НАТО заявляють про нагальну потребу оновлення відносин з РФ, апелюючи до необхідності разом протистояти сучасним викликам. Проте це не означає готовності США погоджуватися з Росією в усьому, насамперед у задоволенні її прагнень закріпити за собою "сфери впливу” на пострадянському просторі. США, як і раніше, відстоюють право суверенних країн самостійно ухвалювати рішення та обирати своїх союзників, маючи на увазі можливість вступу до НАТО Грузії й України. Документально підтверджене стратегічне партнерство України із США залишається досить потужним інструментом підтримки позиції України в Європі та світі.

Попри позитивні рішення минулорічного Бухарестського саміту НАТО, який зафіксував перспективу майбутнього вступу України до Альянсу, на сьогодні цілком можливим є вилучення України з активної участі в системі колективної європейської та євроатлантичної безпеки через зволікання з приєднанням України до ПДЧ та відсутність графіка кроків, спрямованих на досягнення критеріїв членства в Альянсі. Відносини з ЄС, що не передбачають перспективи членства України, також принципово обмежують можливості участі України у нових безпекових структурах Європейського Союзу.

За таких умов Україна має діяти чітко та виважено, обстоюючи власні національні інтереси, що полягають у русі до інтеграції в європейський економічний та енергетичній простір.

У близькій перспективі в політичному середовищі Європи обговорюватимуться нові ініціативи щодо системи загальноєвропейської безпеки, проголошені Російською Федерацією, представниками країн - членів НАТО, ЄС, ОБСЄ. Але вже тепер можна стверджувати, що новий формат європейської безпеки будуватиметься за збереження ключової ролі НАТО, поступового, координованого з НАТО збільшення ролі ЄС, а також можливого залучення Російської Федерації до спільної з НАТО та ЄС моделі європейської безпеки. Україні доцільно взяти участь у цих дискусіях лише з позиції її пріоритетних цілей євроатлантичної і європейської інтеграції та захисту власних національних інтересів.

Зовнішні чинники загалом недооцінюються в політичному середовищі України, хоча їх вплив на внутрішню ситуацію в державі очевидний. Значна частина політичної еліти, зайнята кон'юнктурними цілями, не переймаючись стратегічними питаннями, зазвичай нехтує міжнародним глобалізаційним контекстом існування країни, який стає дедалі складнішим. Ситуація внутрішньополітичної кризи в Україні закріплює її сприйняття міжнародною спільнотою як нестабільної та непередбачуваної країни з невизначеним зовнішньополітичним курсом. За сучасних умов це набуває значення окремого чинника посилення ризиків для національної безпеки держави.

4. СТРАТЕГІЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ

Україна внаслідок своєї історії і розташування приречена на перебування на межі культурних світів та геополітичних масивів. Тут також перетинаються лінії силового протистояння глобальних і регіональних центрів сил.

Наша історична "доля” була закладена ще за часів Київської Русі, яка виникла на перетині норманської й кочових експансій. Фактично це була перша в історії форма політичної самоорганізації Східної Європи в її протистоянні агресорам і загарбникам. Останніх, як ми знаємо, постійно "вичавлювала” із себе войовнича і безмежна Євразія.

Відтоді, яка б держава не виникала на східноєвропейських теренах, її політичним призначенням та історичною місією був захист європейських народів від загроз, що приходили зі сходу. Відсутність такого "східного щита” робила Європу слабкою, а подекуди беззахисною.

Першим елементом стратегічного простору сучасної України є геополітичне розташування. Україна причетна одразу до декількох геополітичним формацій. Це Серединна Європа, Балто-Чорноморська вісь, континентальна Євразія, а також дуга, що простягається від північного Китаю до Південної Європи. Вона пролягає також через прикаспійський регіон, Приазов'я і Причорномор'я. Цим шляхом, зокрема, кочові орди проникали до Європи. Сьогодні ця дуга поєднує домінуючий євроатлантичний центр сил зі зростаючими азійськими осередками економічного та політичного впливу.

Нині Україна бореться за збереження контролю над своїми приазовськими і причорноморськими регіонами, що становлять частину цієї геополітичної дуги. Українська держава також причетна до континентальної Євразії, значну частину якої становить пострадянський простір. Україна перебуває на Балто-Чорномор- ській осі. Це колишній шлях "з варяг у греки”, який певним чином і породив нашого історичного попередника - Київську Русь. Нарешті, Україна причетна до Серединної Європи, яка, згідно з класиками геополітики, "містить ключі до світового порядку”. Цивілізаційна структура України поєднує елементи східного й західного християнства, а расово-етнічна структура перебуває на межі східного та західного слов'янства.

Другим елементом стратегічного простору сучасної України є система міжнародних відносин, яка формує контекст існування Української держави. Вона характеризується такими системотворчими процесами:

- глобалізація - зростання взаємозалежності країн світу, передусім у сферах економіки, науки й технологій, масової комунікації, екології;

- регіоналізація - поглиблення інтеграції та формування регіональних інтеграційних об'єднань;

- зміна парадигми безпеки - ми бачимо фрагментацію великих міждержавних воєн до рівня локальних конфліктів, конфліктів низької інтенсивності, тероризму, миротворчих операцій. Сюди ж належить зростання значення міжнародно-колективних форм гарантування національної безпеки;

- ринкова демократизація - поширення з євроатлантичного центру сил моделей ринкового та демократичного облаштування. Вони розглядаються як універсальні форми організації економічного й політичного життя решти країн світу.

Третім елементом стратегічного середовища модерної української держави є позиціонування сил. У рамках існуючого глобального "балансу сил” Україна зазнає дії трьох основних чинників:

- безпосереднє інтеграційне "тяжіння” з боку євроатлантичного центру сил, який формує, інтегрує навколо себе однополюсне суспільство;

- дисбаланс чи відсутність рівноваги сил на пострадянському просторі;

- опосередкований вплив нових зростаючих осередків економічного розвитку.

Зрозуміло, що ключове значення для формування стратегічного простору сучасної України мають перші два чинники.

Розпад Радянського Союзу призвів до розбалансування відносин на цьому просторі. І саме відсутність сталого балансу сил на пострадянському просторі є однією з головних причин його конфліктності й нестабільності. Передусім це стосується дисбалансу російсько-українських відносин. На сьогодні Росія занадто уражена імперськими амбіціями і мілітаризмом та розбещена й корумпована надлишком природних ресурсів. Водночас Україна недостатньо сильна, аби сформувати усталений баланс сил із Росією.

Проте саме такий баланс є головною умовою умиротворення відносин на теренах колишнього Радянського Союзу. Україна прагне не критичного ослаблення чи розпаду Російської Федерації, а врівноважених взаємин, ґрунтованих на принципі "балансу сил”.

Встановлення владно-силової рівноваги в російсько-українських відносинах стане можливим за виконання двох вимог:

- відмови Росії від імперіалізму, мілітаризму та практики ресурсно-енергетичного шантажу інших країн;

- максимального зміцнення потенціалу української держави, передусім у його військовому, технологічному та економічному вимірах.

Виконання другої вимоги залежить як від перебігу процесів реформування в Україні, так і міжнародної підтримки з боку країн євроатлантичної спільноти.

Виконання першої вимоги також має зовнішній та внутрішній вимір. Воно пов'язане як із стримуванням російської імперської експансії, так і з політичною, економічною, ідеологічною ситуацією всередині самої Російської Федерації. Тому подолання "дисбалансу сил”, що виник після розпаду Радянського Союзу, стане можливим лише завдяки відновленню російсько-українського балансу сил. Це має ключове значення для забезпечення миру і стабільності на пострадянському просторі.

Проте Україні відновити цей баланс самостійно буде надзвичайно важко. Тому вона потребує сприяння й підтримки країн євроатлантичної спільноти, насамперед Північноатлантичного альянсу і Євросоюзу. І, звичайно, вирішальну роль у протистоянні України російській імперській експансії належить відіграти й українсько-американському стратегічному партнерству.

Стратегія збереження світового порядку сьогодні вимагає консолідованого протистояння імперіалізму Росії. У тривалій історичній перспективі таке протистояння зміниться на мету інтегрування цієї євразійської держави до євроатлантичної спільноти. Причому цілком прийнятною є навіть часткова інтеграція - у рамках Європи "від Атлантики до Уралу”. У короткостроковій історичній перспективі необхідним є стримування російської імперської експансії. Воно може бути успішним лише за умови інтенсивної підтримки України провідними державами євроатлантичної спільноти. У середньостроковій історичній перспективі зміцніла Україна цілком спроможеться протистояти імперській Росії. Ми будемо виконувати роль "східного щита” Євросоюзу та "східноєвропейської опори” Північноатлантичного Альянсу.

Потенціал сучасної російської імперської експансії не варто перебільшувати, оскільки ґрунтується він на трьох основних чинниках: використанні залишків військово-технологічних ресурсів колишнього Радянського Союзу; нещадній експлуатації природних ресурсів Росії; ідеологічній мобілізації росіян. Дія цих чинників буде вичерпана в середньостроковій історичній перспективі, тобто впродовж найближчих п'яти-семи років. Саме такий час потрібен Україні, аби зміцніти. Ми маємо стабілізувати свою економічну й політичну системи, відновити і посилити збройні сили, наростити потенціал оборонно-промислового комплексу.

Четвертий елемент структури стратегічного середовища української держави формується політико-історичними й політико-ідеологічним силами. Ці сили зіткнулися на теренах модерної України. Сучасна Україна стала ареною зіткнення протилежних історичних світів. З одного боку -- це войовничі сили імперської реакції та релігійного й ідеологічного фундаменталізму. З іншого -- це миролюбні сили демократії, гуманізму та ціннісного плюралізму. Україна зробила свій вибір на користь останніх сил та оплачує свій вибір кров'ю.

Структура стратегічного середовища є визначальним, проте не єдиним чинником спрямування зовнішньополітичного курсу України. Важливу роль у цьому відіграє державний потенціал. Потенціал сучасної української держави досить обмежений.

Передусім Україна є новою незалежною державою, тобто державотворчі процеси тут ще тривають. Сьогодні ці процеси вступають у свою завершальну стадію. Сподіваємося, що вони увінчаються якісним зростанням ефективності функціонування державного апарату та підвищенням статусу України в міжнародних відносинах.

Українська демократія, попри вже пройдений історичний шлях, усе ще залишається "молодою демократією”, тобто демократією недосконалою і недостатньо ефективною. Процеси демократизації в Україні мають завершитися створенням дієздатної демократичної політичної системи - без корупції й олігархії.