Ринки малих розвинутих країн Африки: оцінка маркетингових перспектив для традиційного експорту з України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Україна відноситься до країн, яким необхідно розвивати прискореними темпами виробництво, що орієнтовано на експорт та активізувати міжнаціональну діяльність у напряму пошуку нових ринків збуту. У зв'язку з тим, що Україна втратила ринки СНД та має складність проникнення на ринки ЄС їй необхідно опановувати інші ринки, де існує потреба у продукції, що виробляється в Україні та на яких не існує нетарифних обмежень. Відповідно до Національної стратегії розвитку експорту Україні необхідно орієнтуватись на налагодження більш тісних відносин з країнами Африки, Азії, Латинської Америки і це може бути важливим напрямком в проведенні зовнішньої політики України. Вибір ринків Африки як стратегічних партнерів для України обумовлюється процесом реабілітації національного промислового та аграрного виробництва, модернізації індустріальної бази. Опанування ринків Африканського континенту означатиме для українських підприємців можливість виходу на один із найбільших економічних регіонів з населенням близько 1 млрд чол., яке, за оцінками фахівців до 2035 року -- подвоїться, а до 2050 року -- протроїться, а також на пов'язані з ним торговельні й морські шляхи.

Оговтавшись після економічних потрясінь 2014 року, Україна мусить виконати подвійне завдання: добитися стійкого економічного зростання та знайти своє місце в глобальній економіці. Судячи з офіційної риторики, Київ покладає великі надії на іноземні інвестиції: про них постійно кажуть і Петро Порошенко, і Володимир Гройсман. Інвестори й справді приходять, зокрема, для того, щоб відкривати в країні нові виробництва. Це підживлює надії, що Україна може стати «європейським Китаєм» -- місцем, де закордонні інвестиції зустрічаються з дешевою робочою силою. Такий варіант не видається повністю фантастичним, принаймні у виробництві лиж і сноубордів вона навіть випередила Піднебесну. У ситуації, коли власна промисловість давно потребує модернізації (а частково ще й окупована), цей сценарій може дати країні певні вигоди, щоправда, лише ситуативні. З огляду на світові тенденції та деякі особливості економічної глобалізації без власної індустрії Україні не обійтися. І схоже, що свою нішу доведеться не шукати, а створювати самотужки: іншого способу вибратися з периферії немає.

«Наприкінці 2017-го міністр інфраструктури Володимир Омелян заявив про намір залучити до країни виробників електромобілів. За словами посадовця, потенційні інвестори вже готові працювати й чекають лише деяких законодавчих змін. А поки тривають перемовини, в Україні як гриби ростуть іноземні заводи з виготовлення автомобільних компонентів. У Стрию та Коломиї працюють заводи німецької компанії Leoni, у Львові та Немирові отаборилася японська Fujikura, у Кожичах на Львівщині -- німецький Bader, у Чорткові -- японська Sumitomo, у Бродах -- французький Nexans, а в Луцьку та Житомирі -- австрійський Kromberg & Schubert. Також до України переносить потужності Klingspor -- французький виробник абразивних матеріалів і низка підприємств іншого профілю. Усе це дає привід для оптимістичних міркувань про «нову індустріалізацію» України тощо. Очевидно, її інвестиційна привабливість (незважаючи на війну!) зростає, але переоцінювати це не слід. З $1,9 млрд, які отримала країна у 2017 році, у промисловість було спрямовано менше ніж 30%. До того ж загальний обсяг інвестицій все ще не вийшов на довоєнний рівень ($4,5 млрд у 2013-му). Але окрім цих коштів слід брати до уваги й загальний контекст, у якому «нова індустріалізація» не настільки блискуча.

Те, що Україна стає реципієнтом промислового офшорингу (перенесення виробничих потужностей за кордон), безумовно, свідчить про якість її трудових ресурсів і достатню стабільність державних структур. Але, крім того, це також вказує на наші економічні слабкості, оскільки головним мотивом офшорингу є оптимізація видатків, тобто можливість заощадити на оплаті праці. Причому зарплатна політика деяких компаній не приваблює навіть українських безробітних. З такою проблемою зіткнулася, наприклад, немирівська Fujikura: як виявилося, 7 тис. грн -- недостатня винагорода за досить нелегку працю. Про складні умови роботи на заводі Kromberg & Schubert на Волині ширяться не лише чутки та легенди, а й свідчення місцевих журналістів. Однак це тільки вершина айсберга проблем, пов'язаних з офшоринговими виробництвами. За даними торішнього дослідження Clean Clothes Campaign, близько 220 тис. українських швачок виготовляють одяг для таких світових брендів, як Tommy Hilfiger, Adidas, Zara, Benetton, Esprit тощо. І хоча ця продукція відправляється на експорт та має високу додану вартість, працівники зазвичай отримують мізерну зарплату й змушені працювати в неналежних умовах.

По суті, офшоринг виробництв до України є паразитуванням на наших проблемах, що змушують частину населення погоджуватися на пропозиції ощадливих компаній. Звичайно, у вітчизняних реаліях перебирати не доводиться: навіть такі інвестиції допомагають нам утримуватися на плаву. Однак будувати довгострокову стратегію економічного розвитку навколо офшорингу не можна. Як свідчить світова практика, це вкрай ненадійний ресурс: щойно рівень життя та продуктивність праці починають зростати, інвестори беруться переводити виробництва до «рентабельніших» (читай бідних) країн. Саме це сьогодні відбувається з такими монстрами офшорингу, як Індія та Китай. Ще 10 років тому на індійський ІТ-сектор із його 3 млн працівників припадало 33% інвестиційних вливань у країну, а сьогодні він стрімко всихає. Лише впродовж 2017-го індійським компаніям довелося звільнити 56 тис. працівників, а протягом наступних чотирьох років, за прогнозами аналітиків, на вулиці опиняться ще 700 тис. І це тільки в одній галузі. Китай, позиції якого здавалися непохитними, також перестає бути світовою мануфактурою. У 2011-му видання Financial Times оголошувало це неможливим, але процес таки запустився: станом на минулий рік, за даними Американської торговельної палати, близько 25% компаній США вже вивели свої виробничі потужності з Піднебесної або планують це робити незабаром. Причина проста: і в Індії, і в Китаї рівень зарплат зріс настільки, що різниця перестала покривати видатки на логістику та інші офшорингові витрати.

І все це стосується не лише згаданих двох країн: решоринг, себто повернення промисловості до передових країн світу, є глобальним трендом, який зачіпатиме й Україну. Так, ще недавно Ford Motor Company планувала вкласти $1,6 млрд у будівництво заводу в Мексиці, але торік скасувала проект, перекинувши кошти на розширення власного виробництва в Мічигані. Це тільки один приклад із багатьох: за підрахунками Reshoring Initiative, у 2000-2003 роках через офшоринг США щороку втрачали по 240 тис. робочих місць, але у 2016-му темп сповільнився до 50 тис. Натомість інтенсивність решорингу зросла більш ніж уп'ятеро -- із 12 тис. до 77 тис. місць (зокрема, завдяки прямим іноземним інвестиціям). Загалом за останні сім років осіб, зайнятих в американській промисловості, побільшало майже на 1 млн, а решоринг може повернути США 3-4 млн робочих місць. Такі самі процеси відбуваються й у ЄС: за даними Єврофонду, втрата робочих місць унаслідок офшорингу з 2003-го по 2016-й сповільнилася з 7 до 3%, і тенденція досі зберігається. Наприклад, у 2017 році британська компанія Vodafone повернула додому 2,1 тис. робочих місць, британський Jaguar Land Rover -- 1,3 тис., німецький Siemens -- 1 тис., латвійський Atlas Dynamics -- 1 тис. і так далі. Загалом у базі даних Єврофонду, що охоплює 2015--2017-й, містяться відомості про 177 випадків решорингу.

Звичайно, казати про згортання виробничої глобалізації зарано: у сучасному світі таке навряд чи можливо, відсталі країни завжди зможуть претендувати на частину офшорингового пирога. Щоправда, загальний його обсяг ставатиме дедалі меншим через технологічний прогрес. Наприкінці 2015 року компанія Adidas нарешті відкрила нову фабрику вдома, у Німеччині. Однак робочих місць додалося небагато: функціонування високотехнологічного роботизованого підприємства забезпечує тільки 160 осіб, зайнятих програмуванням та контролем якості. І хоча радикальних планів компанія не озвучує, для мільйона працівників заводів Adidas в Азії це не просто дзвіночок, а цілий набат. А от фінська Nokia вже заявила про намір іти до кінця. На фабриці в місті Оулу працює лише троє осіб, що стежать за функціонуванням роботизованих систем. У такому самому напрямі фіни планують перебудувати всі 12 заводів компанії, на яких окрім фінів нині працюють бразильці, китайці та індуси. Так що в майбутньому привабливість недорогої та відносно кваліфікованої української робочої сили тільки падатиме. І це справа не такої далекої перспективи, як може здаватися сьогодні. Тож стратегічне завдання України -- створення власної промисловості, яка стане основою економічного зростання країни.

Таку риторику свого часу активно використовували олігархи з оточення Віктора Януковича, вибиваючи собі державні дотації, проте не всі галузі однаково корисні. Україні конче треба зробити відхід від сировинної та низькотехнологічної промисловості в бік виробництв із високим інноваційним потенціалом, які даватимуть найбільшу віддачу. Звичайно, поряд із помираючими радянськими гігантами заводи тієї ж таки Fujikura досить виграшні й перспективні. Але, по суті, це досить низькотехнологічні виробництва, праця на яких навіть не потребує профільної освіти. Очікувати від інвесторів чогось більшого не варто, бо така логіка виробничого офшорингу: хоч би які обсяги роботи виконувалися в інших країнах, кінцевим бенефіціаром (і, що важливіше, власником інтелектуального продукту) завжди залишатиметься компанія. А отже, український уряд, залучаючи інвесторів, мусить вести подвійну гру, одночасно стимулюючи появу власних виробництв і добиваючись їхнього виходу на світові ринки. Саме таку політику останніми роками веде Китай, який сьогодні штурмує ринок із власними смартфонами й навіть автомобілями. Власне, таким Китаєм, мовою аналогій, і має стати Україна. Питання лише в тому, наскільки точно вітчизняному уряду вдасться визначити вектор стимулюючих заходів. Не останньою чергою це залежатиме від того, наскільки він буде вільним від впливу олігархічного лобі. Але це вже питання політичне».

Передумовою розширення торгівлі саме з країнами Африки є чинники, які випливають на підставі аналізу еволюції GVCs (глобальних ланцюжків вартості), а саме: «1) відносно низький стартовий рівень середньодушових доходів в африканських країнах в умовах урбанізації й диверсифікації економік веде до швидкого зростання попиту на продукти харчування для населення і промислові товари, необхідні для розвитку інфраструктури; 2) низький рівень доходів у країнах Африки визначає попит на відносно дешеві недиференційовані товари, які Україна може експортувати негайно; 3) товари/продукція, які поставляються на ринки країн Африки, відповідають нижчим стандартам продуктів і процесів, ніж товари/продукція, що експортуються на ринки ЄС і це надасть змогу українським товаровиробникам отримати певний перехідний період для гармонізації продукції за світовими стандартами; 4) українська економіка, яка продукує товар, має структуру господарства і траєкторії розвитку промисловості, аналогічні товароспоживачам в країнах Африки». Таким чином, розвиток економіки України та розвиток економік країн Африки будуть стимулювати один одного. офшоринг експортний конкурентний африканський

Це зумовило необхідність здійснити аналіз торгівельних зв'язків України та Африки з метою визначення найбільш надійних торгових партнерів серед країн Африканського континенту.

«Як змінити професію України, що сьогодні є визнаним експортером сировини, умів та фінансів. У кожної країни, як і в людини, є своя спеціалізація -- певний набір діяльностей, у яких вона спеціалізується й цим заробляє кошти. Якщо дві третини (точніше -- 68%) європейського товарного експорту становить промислова продукція, то для європейської ж держави Україна -- це сировина або продукти з мінімальним рівнем переробки. Тобто ЄС сьогодні спеціалізується на виробництві, а ми -- на експорті сировини для чийогось успішного виробництва. В цьому полягає головна причина нашого фантастичного відставання від розвинених країн. І наздогнати їх неможливо, не змінивши кардинально цю ситуацію. Отож потрібні зміна економічної моделі та енергія молодих талановитих людей, які візьмуться це зробити.

Принаймні так вважають в Українській асоціації Римського клубу, яка виступила ініціатором проведення конференції наукової молоді «Економічне майбутнє України». Погодьтеся, це ж виглядає парадоксально, коли газета, що видається в самому центрі Европи -- The Brussels Time, -- відкриває в Києві корпункт, аби популяризувати українських виробників у Європі, а Україна на 27-му році своєї державності ледь спромоглася започаткувати експортно-кредитне агентство, та й то поки що тільки на папері. Що вже казати про інші державні інституції, вкрай необхідні для цивілізованої експортної країни! Хочемо бути в Європі й нічого для цього не робимо?

«На жаль, на рівні державної політики я не бачу програм, заходів і певної системи просування за кордоном України як бренду, а також просування українських товарів та українського бізнесу. Все, що сьогодні відбувається в цьому напрямі, -- робиться силами самого бізнесу, бізнес-асоціацій, частково -- наших закордонних партнерів. І це істотний недолік, -- сказав Віктор Галасюк, президент Української асоціації Римського клубу, народний депутат України, під час конференції "Економічне майбутнє України”, що відбулася минулого тижня в Києві. -- З одного боку, ми маємо пропонувати привабливі умови для інвесторів, а з іншого -- маємо показувати, які в Україні є успішні виробництва, успішні компанії. Ми маємо створювати компанії -- національні чемпіони і на державному рівні допомагати їх просувати за кордоном. Наприклад, через безкоштовну участь у виставках, створення реальної, а не номінальної системи торговельних представництв. Відповідні поправки ми зараз вносимо до законодавства. Безумовно, це дуже важливо. Адже ми хочемо, щоб Україну у світі знали як партнера, як майданчик для розміщення інвестицій і виробництва експортних товарів у Європу в режимі безмитної торгівлі, а не як жертву або позичальника, який постійно потребує закордонних порад, опіки чи навіть ультиматумів».

Сировина в обмін на «скляне намисто». Чи варто в такій ситуації дивуватися, що Україна, за показником ВВП на душу населення, відстає від США у 7 разів, а від країн ЄС -- у 5 разів. Саме спеціалізація на експорті сировини -- безпосередня причина цього. Сьогодні вже не є секретом, що країну просто використовують як сировинну колонію, в якої, крім суто сировини, забирають талановитих людей і навіть виручені гроші. Ми втрачаємо українців навіть фізично, адже наші співвітчизники мільйонами виїжджають за кордон на заробітки і задля самореалізації.

Ось просте, але дуже наочне порівняння, яке використав під час своєї доповіді на конференції Віктор Галасюк: 1) в абсолютних значеннях, український і німецький експорти різняться в 40 разів; 2) на одного українця припадає експорту в 20 разів менше, ніж на одного німця.

За структуру українського експорту взагалі соромно. Саме в ній і полягає розгадка такої глибокої економічної прірви, -- німці, на відміну від нас, спеціалізуються на високотехнологічному виробництві. А в нас, навіть на тлі сьогоднішнього загального зростання інвестицій у переробну промисловість, інвестиції у високотехнологічні галузі зменшуються. Так, якщо у 2016 році капіталовкладення в низькотехнологічні галузі зросли з 41 до 45%, то у високотехнологічні -- зменшилися з 4,4 до 3,4%.

Ми досі радіємо, що експортуємо зерна пшениці майже на 3 млрд дол. США на рік (приблизно за ціною 3 дол./кг). При цьому примудряємося імпортувати в країну борошно пшеничне за ціною 10 грн/кг, макарони за 20 грн/кг чи, приміром, глютен пшеничний за 50 грн/кг ... Ще більш разюча різниця між цінами на експорт необробленої деревини чи металобрухту і цінами на імпортну готову продукцію з цієї сировини (див. табл. 1).

Табл. 1

Щоб зупинити це економічне безглуздя, в Україні й були прийняті такі непопулярні за кордоном: 1) заборона експорту лісу кругляку; 2) потроєння вивізного мита на металобрухт. Але тільки цих заходів замало. Вони призупинили вкрай невигідний обмін сировини на «скляне намисто», але ж завдання полягає ще й у збільшенні експорту готової продукції з високим рівнем переробки.

«Немає жодного сенсу експортувати сировину, щоб потім імпортувати, наприклад, цистерни по 4 тис. дол./т (тоді як ціна металобрухту 300 дол./т), -- переконаний В. Галасюк. -- Якщо ви візьмете торгівельну статистику України, з деталізацією до чотирьох знаків, там 1200 позицій. За 900 з них у нас від'ємне торговельне сальдо, тобто ми купуємо більше, ніж продаємо. Я був просто шокований, побачивши цю статистику. Ми з вами імпортуємо навіть сірники. Яку б галузь ви не взяли, ситуація майже аналогічна».

Ми за безцінь віддаємо нашу сировину, щоб потім втридорога щось імпортувати. На превеликий жаль, державні закупівлі тут теж не є винятком. У результаті, до відпливу сировини і робочої сили додається ще й неефективний відплив коштів з країни. Тобто, фактично, такою економічною політикою ми створюємо робочі місця за кордоном. Там платимо податки і створюємо добробут. Момент істини настає тоді, коли внаслідок такої бездарної торгівлі нам елементарно бракує коштів на імпорт чергової партії товарів, і ми просимо ... кредит у МВФ або іншої фінансової інституції. Коло замкнулося. А тут ще й виявляється, що кредитори просто так грошей не дають. Вони виставляють нам свої умови на кшталт відмови від підвищення вивізного мита на металобрухт чи скасування мораторію на експорт лісу кругляку. В результаті, під великим питанням опиняються такі необхідні починання у сфері промислової політики України і розвиток економіки в цілому. Справді, ми для наших сусідів дуже комфортні як постачальник сировини й талантів, але при цьому Україна потрапляє в економічний (колоніальний) полон.

Змінити економіку. Державні інституції, котрі сприяють цивілізованому експорту, -- одна зі складових успіху в зовнішній торгівлі. Проте уряд ще й досі не спромігся налагодити роботу хоча б однієї з них. Приміром, ще й досі не почало працювати експортнокредитне агентство (ЕКА). В результаті, українські високотехнологічні виробники не отримують дешевших кредитів, страхування і таке інше. Звідки ж зростання експорту? Але не лише про це мова. Змінити економіку України можна тільки з допомогою комплексного підходу: на додачу до ЕКА, потрібні індустріальні парки (для надання податкових стимулів), безкоштовне приєднання до інженерних мереж для інвесторів у виробничі об'єкти...

Натомість у нас проникнення імпорту в держзакупівлі сягає 30% (для порівняння: у США цей показник -- 5%, у Європі -- 7%.). Тобто через такі держзакупівлі Україна, фактично, фінансує виробників з інших країн, навіть виробників тих товарів, які ми здатні випускати самостійно. Відповідно, напрошуються заходи з розумного імпортозаміщення (віддавання переваги при держзакупівлях українським товарам). Потрібна нова економічна політика і енергія людей, які здатні її втілити в життя. Розраховувати на допомогу ззовні не варто, тим більше що багато сусідів економічно зацікавлені в тому, аби потрійне донорство України для їхніх виробництв тривало й далі. Хто ж собі робитиме гірше?

Жертва чи архітектор майбутнього? Так, сьогодні стан нашої економіка на 95% визначається цінами на сировину. Це дуже надійні гальма для економічного зростання, коли хочете -- гарантія того, що ми ніколи не наздоженемо Європу. Але це не фатум. В України є шанс перетворитися з сировинного експортера на виробника-інноватора, що дозволить їй подолати той шалений розрив у рівнях доходів з Євросоюзом та іншими успішними країнами. Цей оптимізм підтверджується досвідом країн, котрі змогли змінити свою економічну модель, що збільшило залучення інвестицій, надходження до державного бюджету і зменшило залежність від зовнішніх запозичень.

Наприклад, Туреччина понад 40 років була позичальником МВФ (найдовше в історії МВФ). Постійні зміни уряду, відсутність істотного економічного розвитку, висока інфляція, нестабільність... Але після запровадження нової економічної політики вона за 10 років повернула всі борги МВФ і навіть сама у 2013 році запропонувала надати 5 млрд дол. фондові. Туреччина змогла, а Україна чим гірша? Слід нарешті стати, як казав відомий американець Річард Бакмінстер Фуллер, архітекторами майбутнього, а не його жертвами.».

Якщо порівняти економіки країн Східної Азії, які досягли високих темпів економічного зростання, та країн Африки, що демонструють протилежний економічний результат, то найбільш глибинною відмінністю є рівень накопичень та інвестування. Якщо для перших з них типовим є рівень вище 25%, часто навіть вище 30% від ВВП, то для інших цей рівень не досягає навіть 10%. Хоча за інерцією мислення більшість людей в Україні ще вважає, що взірцем для економічної політики мають бути країни Східної Європи, але точка біфуркації, коли Україна могла піти таким шляхом, уже далеко в минулому. Зараз економіка нашої країни є типовою економікою країни третього світу, ще не африканського рівня, але значно ближче до африканського, ніж до європейського.

За останні три десятиріччя процес економічного занепаду України зайшов так далеко, що порівняння з Африкою стали публіцистичною та риторичною банальністю. «Якщо брати показники рівня економічного розвитку, то типова африканська країна (наприклад Зімбабве або Ефіопія) має в кілька разів нижчий душовий ВВП, ніж Україна. За цим показником нас випереджають лише шість країн чорної Африки (Екваторіальна Гвінея, Габон, Ботсвана, ПАР, Свазіленд і Намібія) і три країни Північної Африки -- Алжир, Туніс та Єгипет, тобто континентальна Африка в середньому все ще значно бідніша за Україну (багаті маленькі острівні країни Сейшели і Маврикій не розглядатимемо, бо це специфічні випадки). А якщо брати не просто економічні індекси, а соціально-економічні, наприклад індекс людського розвитку, то ми були б серед перших (за цим індексом у континентальній Африці у 2016 році тільки Алжир мав показник, кращий за наш). Але якщо дивитися не на економічний рівень, а на економічну динаміку за кілька десятиріч, то картина дещо інша: Україна виглядає значно гірше від середнього африканського рівня».

Коли в 1960-х роках почався розпад колоніальних імперій, і десятки країн Африки здобули незалежність, було загальне сподівання, що в африканських країнах почнуться економічне зростання і соціальний розвиток. Натомість в Африці відбулося те, що отримало назву «економічна трагедія ХХ сторіччя» -- замість скорочення відставання від світового економічного рівня відбулося його збільшення. У той час, як інша частина світової економіки зростала на щорічному рівні приблизно 2% з 1960 по 2002 рік, темпи зростання в Африці були невтішними. З 1974 року і до середини 1990-х років зростання було нульовим або навіть від'ємним, досягнувши середнього річного падіння 1,5% у 1990--1994 роках. Як наслідок, сотні мільйонів африканських громадян стали бідняками: половина африканського континенту опиналася за межею бідності. Це просто катастрофічний результат трьох десятиріч незалежності.

Як виглядає майже тридцятирічний результат незалежності України? З повним правом ми можемо його назвати «економічною трагедією кінця ХХ -- початку ХХІ сторіччя». От як описує ситуацію Сергій Кораблін у статті «Велика депресія. Україна», надрукованій у DT.UA у 2015 році: «За роки суверенітету її реальний ВВП скоротився на 35%. Згідно з даними Світового банку, це -- найгірший результат у світі за останні 24 роки (!). Із 166 країн, які мали й розкрили повну статистику ВВП за 1991--2014 роки, він знизився лише в п'яти випадках. Україна в цьому мартирологу випередила Молдову (-29%), Грузію (-15,4%), Зімбабве (-2,3%) і Центральноафриканську Республіку (-0,94%)».

Порівнюючи нашу економічну трагедію з африканською, бачимо, що ми за майже три десятиріччя незалежності впали в три рази глибше за Африку. Тільки різні базові рівні початку падіння дають нам можливість ще зберегти вищий поточний економічний рівень. Результат такого «економічного розвитку» України точно такий самий, як у Африки: зростаюче відставання від світового рівня.

Спочатку африканську трагедію пояснювали просто «колоніальним минулим», але той факт, що за колоніальних часів у середині минулого сторіччя економічний розвиток Кореї та Сьєрра-Леоне був однаковим, а зараз вони опинилися на протилежних кінцях світового економічного рейтингу, змушує шукати глибших пояснень. Ряд авторів, аналізуючи африканську економічну історію, використовували визнані економетричні моделі та визначили найважливіші чинники трагедії. Найсуттєвішим фактором виявився величезний брак інвестицій. За останні 40 років минулого сторіччя темпи інвестування в Африці впали. Між 1975 і 2000 роками рівень інвестицій знизився до 8,5% від ВВП на всьому континенті, тоді як показник інвестицій для середньостатистичної економіки ОЕСР був від 20 до 25%, а для країн Східної Азії -- 30%. Більш того, переважна частина інвестицій в Африці була спрямована у неефективний державний сектор.

В Україні за часів незалежності ніколи не було африканського рівня інвестування, інвестиції в основний капітал нижче 13% ВВП не падали, тому ми не в такому жахливому стані, як Африка. Але з 1992 року лише раз рівень інвестування був більшим за 25% ВВП, тому ми (як і Африка) дедалі сильніше відстаємо від решти світу. Наш середній рівень інвестицій в основний капітал за останні 25 років був 17--18%, тобто для того, щоб наздоганяти решту світу, який дедалі більше і більше віддаляється від України, не вистачає мінімум 10% ВВП кожного року. Нині в доларовому еквіваленті це приблизно 9 млрд на рік, з 2008 до 2013 року це було б десь 12--18 млрд дол.

Якщо набрати слова "інвестиції" та "Україна" в Google, то 70% інформації буде про іноземні інвестиції, хоча їх частка в загальних прямих капітальних інвестиціях в нашій країні становить 2-3%. Інтернет відображає спотворене сприйняття дійсності суспільством, бо вирішальна роль внутрішніх інвестицій характерна не тільки для України, а й для більшості країн. А де ж взяти ці кошти? Звернімося до досліджень Global Financial Integrity, де вивчаються обсяги незаконного виведення коштів з країн третього світу. С 2004 по 2013 рік у середньому щорічно з України незаконно виводилося 12 млрд дол. Висновок виникає сам по собі: якби з України не виводили гроші в офшори, то ми могли б припинити зубожіння та почати наздоганяти світову економіку.

Насправді незаконне виведення коштів з України масштабніше, ніж це засвідчено дослідженням Global Financial Integrity, бо це дослідження враховує виведення коштів через маніпуляції з товарними потоками з допомогою трансфертних цін. Але є ще й інші засоби. Наприклад, у 2012-2014 роках виплати з України роялті та сплати за ділові послуги та послуги, пов'язані з фінансовою діяльністю, становили 2-3 млрд дол. на рік. Я не зустрічав аналітику цих потоків, яка дала б можливість виокремити з них незаконне виведення коштів, але знайомство з нашою діловою практикою дає підстави вважати переважну частку цих платежів прихованим виведенням капіталу з України.

Про зберігання грошей за межами банківської системи, що виключає можливість їхнього використання для фінансування економіки, годі й говорити, особливо після зухвалої демонстрації цього в деклараціях нашої політичної верхівки. Скоріше за все, мова тут може йти про десятки мільярдів доларів.

Якщо проаналізувати практику ' 'азійських тигрів", то можна побачити ще й інші засоби збільшення накопичень і ресурсів для внутрішнього інвестування. З одного боку, цьому сприяє макроекономічна стабільність, перш за все невисока і стабільна інфляція. З іншого -- політика державного контролю банківського сектора, спрямована передусім на забезпечення його надійності і довіри (надзвичайно актуальна для України проблема, бо згідно з The World Competitiveness Report 2016--2017 Україна посідає останнє, 138-ме, місце в світі за рівнем здоров'я банківської системи). А також припинення фінансових репресій, стимулювання проникнення банківських послуг до всіх верств населення, податки на розкіш, обов'язкові фонди заощаджень (застосовувалися в Японії, Сінгапурі, Малайзії), заохочення реінвестування прибутку. Не всі ці інструменти зможуть прижитися в Україні, але навіть частина з них спроможна забезпечити ресурсами високі темпи зростання економіки, що потім приведе до припливу інвестицій ззовні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні та практичні аспекти оцінки стану зовнішньоторговельних відносин країн наведено в працях іноземних вчених. К. Чен вивчав проблемні питання виходу на зовнішні ринки [1]. За його твердженням компанії, які працюють на ринках, що розвиваються, матимуть більші конкурентні переваги, ніж компанії, які працюють в розвинених країнах, де вимоги до конкурентних переваг стандартизовані. Тобто існує більше можливостей для компаній України, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю, щодо реалізації їх інтересів та розширення ринків збуту. Дослідженням захисту інтересів інвесторів та усуненню небезпеки для них присвятив свою роботу африканський вчений Thabang Mokoaleli-Mokoteli [2]. За його твердженням на ринках, що розвиваються, відхилення між дотриманням правил захисту інвесторів взагалі та дотриманням правил на рівні фірм може бути значним, і тому фірми, що працюють на таких ринках, шукають перевірку ззовні. Це дасть можливість українським аудиторським компаніям надавати свої послуги африканським фірмам. Олаумі Д. Аволусі в своєму дослідженні займався пошуком впливу прямих іноземних інвестицій на розвиток країн Африки [3]. Р. Сафаров і О. Панищев займались численним моделюванням в рамках моделі Раша [6]. П. Кругман аналізував моделі торгівлі та вивчав проблеми економічної географії [7]. Линвуд Т. Гайгер займався питаннями досягнення економічного ефекту в умовах перехідної економіки, а також вивчав проблеми поєднання ринкового та державного регулювання у процесі реформування. Г. Раш розробив в своєму дослідженні новий підхід до вирішення психометричних проблем. Він не використовує жодну з класичної психометрії, а скоріше застосовує алгебру до ймовірнісної моделі. Все, що розроблено Г. Рашем, трактується мовою математики, а тому не має конкретної прив'язки до педагогіки і психології, так само як і до вимірювання будь-якої одної властивості особистості. Його метрична система може бути застосована до дослідження будь-якого об'єкта, що цікавить -- чи то знання, інтелект, інвестори, ринки збуту, керуючі компанії. За допомогою запропонованої Г. Рашем моделі можна здійснити оцінку привабливості ринків країн. Ч. Гіл присвятив своє дослідження аналізу сучасних тенденцій розвитку економічних систем та торгівельних відносин переважно країн Африки та інших країн «третього світу», і яку роль у цьому процесі відіграють високорозвинуті держави. Теорію вимірювання латентних змінних, що дозволяли вирішувати конкретні завдання моніторингу ситуації при аналізі соціально-економічних систем, вивчали такі видатні вчені, як: С. Баркалов, Ю. Кирєєв, С. Моісеєв. Таким чином зарубіжні та вітчизняні науковці не приділяли уваги питанням торгівельних відносин України з країнами Східної Африки та доцільності використання моделі Раша для визначення пріоритетних партнерів торгівельних відносин України та країн Східної Африки.

Мета статті. Провести оцінку зовнішньоекономічних відносин України з країнами Східної Африки, розробити прогноз щодо активізації торгівельних відносин за допомогою адаптованої моделі Раша.

Викладення основного матеріалу дослідження. На світовому ринку Україна й африканські країни не конкурують, їхні економіки можуть взаємно доповнювати одна одну. Україна вже має статус держави-спостерігача в Африканському Союзі [14], має попит на продукцію африканських країн, а вони, в свою чергу, відчувають потребу в українських товарах, а саме: машинах, устаткуванні, різноманітних послугах.

Аналізуючи данні за 2016 рік загальний обсяг торгівлі України з країнами Африки становив 4,42 млрд дол. США, з яких експорт українських товарів склав 3,87 млрд дол. США. Україна продовжує зберігати значне позитивне сальдо у торгівлі з Африканським континентом -- 3,2 млрд дол. США. Активність експортно-імпортних операцій товарів та послуг між Україною та країнами Африканського континенту має негативну тенденцію до спаду (рис. 1, 2). Це пов'язано з економічною та політичною кризою в Україні.

Наведена на рис. 1 та 2 інфографіка експорту/ імпорту товарів свідчить про те, що відносна величина динаміки (d„m -- це відношення фактично досягнутого рівня у числових одиницях до базового рівня), а саме коефіцієнт росту експорту/імпорту товарів України до країн Африки, мав тенденцію до зниження з 2012 по 2016 р. Відносна величина динаміки експорту України в 2016 році по відношенню до 2015 року становила d„m = 1,02 і це свідчить про те, що експорт товарів з України до країн Африки мав тенденцію до збільшення, але, розглядаючи відносну величину динаміки експорту товарів в 2016 році по відношенню до 2012 року, то вона мала тенденцію до зменшення і становила ёдин = 0,69. З імпортом відбувається така ж сама картина: відносна величина динаміки товарів поступово знижується, відповідно ёдин імпорту товарів у співвідношенні 2016 до 2012 року дорівнює 0,65. Отже, порівнюючи обсяг товарообігу за 2016 рік з 2015 роком, можна зробити висновок про позитивну тенденцію експортно/імпортних операцій України до країн Африканського континенту, але з 2012 року відбувалась негативна динаміка товарообігу, про що також свідчить і динаміка експорту-імпорту послуг.

Рис. 1

Рис. 2

Завдяки стрімкому зростанню чисельності споживачів африканські країни на південь від Сахари є одним із найперспективніших ринків збуту для українських виробників. Африканські країни, у більшості українських громадян асоціюються переважно з чимось далеким та екзотичним. Проте зміни, які відбуваються в цьому регіоні впродовж останніх десятиліть і мають усі підстави тривати принаймні до середини нинішнього століття, перетворюють його на один із найперспективніших ринків збуту для українських товарів.

По-перше, країни Субсахарської Африки (ССА) уже тривалий час демонструють найвищі темпи зростання населення, від яких суттєво відстає місцеве виробництво низки продовольчих та інших товарів. Ще півстоліття тому жодна країна Африки не мала населення, більшого від України. У найнаселенішій Нігерії у 1960 році проживало 41,5 млн чол. (в Україні тоді було 42,5 млн), проте у 2015 році їхня кількість перевищила 185 млн і вже у 2030 році, за прогнозами ООН, зросте до 262 млн. 138 млн на той час очікується у другій за кількістю жителів країні континенту -- Ефіопії (на сьогодні понад 100 млн), ще 120 млн -- у Демократичній Республіці Конго (зараз 78 млн). 83 млн чол. прогнозується в Танзанії (зараз 53,5 млн), по 6065 млн -- у ПАР, Уганді та Кенії. Зіставними або й більшими за Україну на той час за чисельністю населення має бути ще низка держав Субсахарської Африки: Мозамбік -- 41 млн, Ангола -- 39 млн, Гана -- 37 млн, Нігер -- 36 млн, Камерун -- 33 млн, Кот-д'Івуар -- 32 млн. Приріст населення цих і решти менших держав Африки здатен забезпечити необхідний попит на вітчизняні продовольчі товари, виробництво яких очікувано зростатиме в найближчі десятиліття. лопродуктивним і з об'єктивних, і з суб'єктивних причин.

По-третє, африканцям є чим розплачуватися за дедалі більший імпорт товарів, зокрема й продовольчих. Адже темпи економічного зростання в Субсахарській Африці стабільно випереджають швидкість приросту населення. Щорічне підвищення ВВП країн ССА останнім часом у середньому становить 4-5%. При цьому в низці переважно менш розвинених країн воно сягає 7-10% і більше. Наприклад, в Ефіопії -- 8,511,5%, Танзанії та Мозамбіку -- понад 7, у Кенії -- 6-7%. За даними МВФ, номінальний ВВП країн Чорної Африки в 2015 році дорівнював €1,33 трлн проти €0,72 трлн у 2008 році. А криза 2008-2009 років, від якої досі не може оговтатися Україна, у країнах ССА проявилася лише тимчасовим гальмуванням темпів зростання з понад 7,5 до 4%. Але спаду не відбулося. У 2015 році реальний ВВП країн ССА був вищим на 39%, аніж у 2008 році, а в регіонального лідера економічного зростання -- Ефіопії -- майже вдвічі, аніж у 2008 році, й у 3,7 раза, аніж у 2000 році (рис. 3).

По-друге, збільшення чисельності жителів відбувається за одночасної швидкої урбанізації -- випереджаючого зростання населення міст, особливо великих портових і столичних агломерацій. У Субсахарській Африці вже налічується понад півсотні агломерацій, у яких проживає більше ніж 1 млн чол. Деякі з них є значно більшими за будь-які в Європі, поступаючись лише деяким мегаполісам Азії та Америки. Наприклад, у найбільшому портовому місті Нігерії Лагосі проживає понад 13 млн чол. (у 1991 році -- 5,2 млн), а в його агломерації -- понад 21 млн. Крім нього в країні є ще принаймні 12, чисельність населення яких перевищила 1 млн жителів, хоча в 1991 році таких було лише 3. Ще десяток міст має понад 0,5 млн жителів, а на початку 1990-х років у багатьох із них мешкало у шість-вісім разів менше. У ДР Конго 6 мільйонників, а в столиці Кіншасі проживає понад 10 млн (у 1991 році -- 3,8 млн) і понад 13 млн в агломерації.

У ПАР понад 8 млн мешкає в агломерації Йоганнесбурга, 4 млн -- Кейптауна й дещо менше -- Дурбана. Тоді як за загальною кількістю мешканців (56 млн чол.) ця країна є не набагато більшою за Україну. По 6,5 млн мешкає в агломераціях столиці Кенії Найробі та столиці Анголи Луанді, понад 4,5 млн -- столиці Ефіопії Адіс-Абебі з передмістями, понад 4 млн -- найбільшого міста Танзанії Дар-ес-Салама (у 1988 році -- 1,4 млн), лише дещо менше в агломерації Акри в Гані. Навіть у порівняно невеликих країнах, у яких усього мешкає до 10-12 млн чол., столичні агломерації вже мають понад 1 млн жителів, як-от столиці Того, Беніну та Руанди. Наприклад, у столичній агломерації Руанди, країни, що постраждала від громадянської війни та геноциду в середині 1990-х років і мала в 1991 році лише 140 тис. жителів, зараз налічується близько 1 млн. Великі агломерації задовольняють значну частину попиту на продовольство за рахунок імпорту, адже агровиробництво в сільських районах відповідних країн зазвичай залишається архаїчним і мавається, за той самий час імпортувала товарів лише на €164 млрд). При цьому тільки €40-45 млрд -- закупівлі в інших країн регіону, а на понад чверть трильйона їх імпортують із-за меж континенту. Водночас за середніми по регіону показниками криються суттєві відмінності між різними країнами. Адже тоді як імпорт до порівняно заможних країн стагнує, до бідніших, але динамічних стрімко зростає (на 40-50% щороку). І відбувається це значною мірою за рахунок продовольства та споживчих товарів. Нарешті, переважно невисокі доходи більшості жителів країн ССА призводять до того, що левова частка їхніх витрат припадає на недорогі продовольчі товари, у виробництві яких Україна має великі конкурентні переваги над іншими постачальниками .

Попри потужний потенціал Африки, наразі присутність наших постачальників там мізерна. Цікавий аналіз цього ринку зроблений О. Крамарем. Наведемо з нього деякі цифри.

Рис. 3

Відповідно до доручення Уряду від 27.07.2016 р. № 27893/0/1-16 за підсумками зустрічі Прем'єр-міністра України В. Гройсмана з послами арабських держав 27.06.2016 р. Міністерством економічного розвитку і торгівлі України спільно з Міністерством закордонних справ України наразі опрацьовується можливість проведення у 2017 р. Українсько-арабського бізнес-форуму.

Тож, навіть попри стрімкі темпи збільшення кількості африканців, вони все одно стають із кожним роком дедалі платоспроможнішими. У середньому в регіоні ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) на особу зріс із $2,5 тис. ПКС у 2005 році до $3,06 тис. у 2009 році та $3,8 тис. у 2015 році (для порівняння: середньоукраїнський показник у 2015 році -- $8 тис.). До 2050 року, за оцінками, валовий національний продукт Чорної Африки може збільшитися щонайменше у п'ять-сім разів як завдяки нинішньому низькому рівню розвитку, так і завдяки очікуваному подвоєнню чисельності населення. А відтак місцеві жителі мають дедалі більші можливості закупівлі дефіцитних товарів ззовні.

У 2015 році імпорт товарів країнами Субсахарської Африки подолав позначку €300 млрд (для порівняння: РФ, ринок якої для України поступово закриваються.

Навіть коли порівнювати африканські країни з арабськими країнами на північ від Сахари. До останніх у 2015 році було поставлено вітчизняних товарів на €2,8 млрд, і цей показник виявився на 3/4 більшим, аніж п'ять років тому (€1,6 млрд у 2010 році). А от до Субсахарської Африки він лишився фактично на тому самому рівні й становив тільки €0,64 млрд. Основними статтями українського експорту до ССА, як і раніше, є прокат зі сталі (на €262,9 млн), напівфабрикати з неї (€31 млн) та пшениця (€180 млн), на які припадає майже 3/4 всього вивозу до цих країн. Водночас за останні кілька років помітні зміни: українські виробники значно зменшили поставки металопрокату й особливо мінеральних добрив -- колись одного з основних товарів нашого експорту до країн Чорної Африки.

Основними споживачами української продукції є чотири поряд розташовані країни на північному сході регіону: Ефіопія (€125 млн у 2015 році), Джибуті (€53,9 млн), Кенія (€45 млн) та Південний Судан (€20,1 млн). Проте й ці обсяги не відповідають потенціалу названих країн і можуть бути в рази збільшені. Ще гірша ситуація з присутністю вітчизняних товарів на ринках двох найбільших економік Субсахарської Африки, якот Нігерія (€108,3 млн) і ПАР (€49,2 млн). Окрім названої п'ятірки, порівняно великими споживачами української продукції залишаються західноафриканські Сенегал (€47,9 млн), Гана (з $37,5 млн) та Кот-д'Івуар (€21,4 млн), які й далі купують чималі обсяги українського металопрокату. А завдяки значним поставкам пшениці підвищилася присутність української продукції на ринку Мавританії (€21,2 млн).

До решти країн Субсахарської Африки, зокрема й до одних із найбільших, поставки українських товарів або зовсім не здійснюються, або дуже незначні, а саме: Танзанії (€12,5 млн), Гвінеї (€12,0 млн), Мозамбіку (€11,3 млн), Камеруну (€9,8 млн), ДР Конго (€8,3 млн), Намібії (€5,8 млн), Уганди (€5,7 млн), Малі (€5,4 млн), Анголи (€5,3 млн), Ліберії (€4,6 млн), Того (€3,6 млн), Беніну (€3,1 млн) та Сомалі (€2,8 млн).

За останні роки зниження цін та втрата конкурентоспроможності українських металургів та виробників міндобрив на світовому ринку призвели до падіння поставок до низки країн Чорної Африки, переважно в районі Гвінейської затоки. Так, ще в 2011 році до Нігерії було продано наших товарів на €153,3 млн, Гани -- на €81 млн, Сенегалу -- на €66 млн, Кот-д'Івуару -- на €53,6 млн, Уганди -- на €39,2 млн, Беніну -- на €29,2 млн, Того -- на €10,6 млн. Тобто в 1,5-10 разів більше, ніж у 2015 році.

Втрата місцевих ринків металопрокату на користь китайських постачальників є наслідком об'єктивно нижчої конкурентоспроможності застарілих українських металургійних підприємств порівняно зі створеними в останні 10-25 років сучасними потужностями в КНР. Відновити, а тим більше наростити присутність на цьому ринку вже не вдасться. Втрата ринку міндобрив також є закономірним наслідком подорожчання газу для українських підприємств. Але є всі можливості не лише компенсувати означені втрати, а й у рази збільшити експорт до регіону за рахунок низки «нових» потенційно конкурентоспроможних там українських товарів.

Насамперед ідеться про зерно. Очікуване в середньостроковій перспективі зростання його виробництва в Україні до 100-120 млн т і щонайменше подвоєння експорту потребуватимуть нових містких ринків. І регіон ССА з його стрімким зростанням попиту може стати тут ключовим. Тим більше що його нинішній потенціал використовується мінімально.

У 2015 році країни Субсахарської Африки лише пшениці придбали на €3,7 млрд, зокрема Нігерія -- на €0,98 млрд, ПАР -- на €0,43 млрд, Ефіопія -- на €0,39 млрд, Кенія -- €0,25 млрд, Танзанія -- на €0,16 млрд, Мозамбік -- на €0,13 млрд. Однак експорт української пшениці туди становив лише 0,78 млн т (на €0,18 млрд), переважно до ПАР, Кенії, Ефіопії, Мозамбіку, Джибуті, Мавританії, Намібії і Танзанії. Таким чином, українська пшениця становила менш як 5% імпорту. До того ж її, по-суті, не було на ринку найбільшого імпортера -- Нігерії. Попри нині незначну присутність на ринках регіону, зростають обсяги поставок (і розширюється географія) й української кукурудзи, хоча наразі їхні обсяги є, так би мовити, пробними. Так, у 2015 р. її було експортовано 16,5 тис. т (на €2 млн) до Кот-д'Івуару й 2 тис. т (на €0,25 млн) до Анголи, а за перші чотири місяці 2016 р. -- 37,5 тис. т (на €5,1 млн) до ПАР і Камеруну.

Країни ССА є великим імпортером м'яса птиці -- ще одного виду української продукції, яка має високу конкурентоспроможність і потенціал нарощування експорту. У 2015 році її було завезено до регіону на €1,33 млрд. Найбільшими імпортерами були Південна Африка (€330 млн), а також Бенін, Ангола, Конго, Гана (на €100-200 млн кожна). Незважаючи на потужні позиції на ринку поряд розташованої Бразилії, основну його частку займають усе ж країни ЄС (близько 58% імпорту ПАР, понад 76% Беніну, що є другим за обсягом імпортером). А з ними, як відомо, українські постачальники успішно конкурують навіть на самому європейському ринку.

Наразі експорт української курятини до країн ССА хоч і стрімко зростає, але все ще має вкрай незначні порівняно з місткістю ринку обсяги: 8,3 млн кг (на €7,9 млн) за 2015 рік і 6,3 млн кг (на €5 млн) за перші чотири місяці 2016 року. З одного боку, це приблизно стільки само, як до Йорданії, яка в 100 разів менша від Чорної Африки. З іншого -- уже зараз до Субсахарської Африки збувається м'яса птиці лише у 1,5 раза менше, ніж до ЄС (9,1 млн кг за чотири місяці 2016 р.), хоч середня ціна майже вдвічі нижча (відповідно €0,76/кг проти €1,8/кг).

При цьому відрив від ЄС, поставки до якого обмежені квотами, швидко зменшується. Тож можна очікувати, що вже незабаром спочатку за фізичними обсягами (у кілограмах), а потім і за виторгом від продажу українського м'яса птиці ринок Чорної Африки стане для України більшим, аніж ЄС. Врешті, це закономірно: у ССА проживає принаймні удвічі більше споживачів, для яких привабливим є саме дешеве м'ясо птиці, плюс там спостерігається дефіцит власного виробництва.

Перспективні ніші. Африканський ринок має також чималі перспективи як компенсація втраченого російського ринку свинини, якому поки що не знайдено альтернативи. На відміну від м'яса птиці її не купують в арабських державах, а от країни ССА у 2015 році імпортували загалом на €245 млн (для порівняння: обсяги поставок української свинини до РФ перед ембарго становили €47,5 млн у 2015 році). Тож ідеться про досить місткий ринок, який до того ж має перспективу зростання. Основними покупцями тут є країни на півдні континенту: Ангола (€72,1 млн), ПАР (€66,9 млн), Конго (€18,4 млн), ДР Конго (€15,8 млн), Габон (€13,2 млн) і Намібія (€8,2 млн).

Це зіставно, а то й більше порівняно з нинішніми поставками до них усіх українських товарів. А відвоювання навіть 20-25% ринку здатне сповна компенсувати втрати від ембарго на відповідну продукцію з боку РФ. До речі, нещодавно Посольство України в ПАР звернулося з пропозицією про налагодження туди експорту української свинини. Як і з м'ясом птиці, 40% імпорту Анголи та понад 80% ПАР і Конго займають постачальники з ЄС, із якими українські цілком можуть конкурувати за важливим для регіону ціновим параметром. Країни ССА є значним імпортером молочної продукції. У 2015 році вони імпортували на €1,1 млрд згущених молока та вершків (Нігерія -- на €295 млн, Ангола -- на €85 млн, Сомалі, Котд'Івуар, Маврикій, Камерун, Гана, Сенегал -- на €4060 млн кожна). Однак на сьогодні частка України на цьому ринку становить менш як 0,5% (€4,7 млн) і в рази чи навіть десятки разів поступається частці Польщі, значно віддаленішої Малайзії та навіть Саудівської Аравії, яка не має власного значного виробництва ані молока, ані цукру. Ще на €183 млн країни Чорної Африки імпортують сирів. З огляду на невисокі доходи місцевих мешканців може виявитися перспективним постачання сюди з України недорогих сирних продуктів, які донедавна збувалися лише в пострадянських країнах і експорт яких дуже постраждав від обмежень з боку РФ.

Перспективним є нарощування експорту на ринок Чорної Африки й низки інших продовольчих товарів з України. Вони постачаються до різних країн регіону вже й сьогодні, хоча переважно в незначних, пробних обсягах.

У 2015 році до ССА було експортовано 16,8 млн кг українського продовольчого гороху (на €5,3 млн), за січень-квітень 2016 року -- уже 7,9 млн кг (на €2,5 млн). Однак наразі він постачається лише до Сомалі, Камеруну та ПАР. Ширшою є географія поставок українського борошна (Ангола, Сомалі, Бенін, Сьєрра-Леоне, Руанда, Нігерія, Ефіопія, Гана, Того), однак поки що теж у незначних обсягах: у 2015 році -- 11,2 млн кг на €2,2 млн. У 2015 році до Анголи, Гвінеї й Того поставлено майже 500 тис. кг українського маргарину. До Кот-д'Івуару та Маврикію -- кількасот тисяч кілограм українських круп, до ПАР -- 205 тис. кг вівсяних пластівців, до Гани -- 140 тис. кг крохмалю. Поставки українських яєць до Субсахарської Африки за перші чотири місяці 2016 року становили €0,48 млн (у 2015 р. -- €1,4 млн). У натуральному вимірі це 12,8 млн шт., зокрема до Ліберії (8,5 млн шт.), Конго (1,35 млн шт.), Сьєрра-Леоне (1,35 млн), Мавританії, Нігерії та Гамбії (по 0,4-0,5 млн шт.).

Ці поставки можуть бути плацдармом для українського експорту в майбутньому, а незначні нинішні обсяги лише збільшують потенціал його нарощування.

Іншим перспективним сегментом українського експорту до країн ССА є фармацевтичний. З одного боку, регіон є великим імпортером ліків, обсяги закупівель яких стрімко зростають (€6,9 млрд у 2015 році проти €4,1 млрд у 2011 році). Найбільше їх завозять Південна Африка (€1,5 млрд), Нігерія (€0,8 млрд), Ефіопія (€0,5 млрд), Кенія (€0,4 млрд), а також Уганда, Танзанія, Мозамбік, Гана та ДР Конго (кожна на €0,2-0,3 млрд). З іншого -- Україна вже зараз є значним експортером фасованих медпрепаратів (на €126 млн у 2015 році), чимало з яких спрямовується до країн зі схожим до африканського кліматом, як-от Узбекистан (€33,6 млн), Бразилія (€5 млн), В'єтнам (€4,2 млн), Таджикистан (€2,3 млн), Туркменістан (€1,5 млн).