Глобальна політика США за президентства В.Дж. Клінтона: близькосхідний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобальна політика США за президентства В. Дж. Клінтона: близькосхідний вимір

кандидат історичних наук, доцент

У даній статті автором здійснено комплексне вивчення глобального зовнішньополітичного планування президентської адміністрації В. Дж. Клінтона з особливою увагою щодо його реалізації відносно близькосхідного політичного регіону.

Ключові слова: президентська адміністрація Клінтона, зовнішньополітичне планування, близькосхідний регіон.

Andriy Goruk

In this article author made the complex exploration of the W.J. Clinton presidential administration's global policy planning with the special attention for its realization concerning the Middle East political region.

Key words: Clinton's Presidential Administration, foreign policy planning, Middle East region.

Глобальний зовнішньополітичний курс та близькосхідний регіональний вимір Сполучених Штатів Америки під час двох президентських термінів 42-го президента США Вільяма Джефферсона Клінтона (1993-2001) є й нині однією з важливих пізнавальних проблем. Більше того, в умовах, коли Сполучені Штати набули статусу “єдиної наддержави”, спроможної здійснювати функції світового лідера, інтерес як до глобальної зовнішньополітичної стратегії Вашингтона, так і відносно її окремих регіональних елементів у трактуванні адміністрації Клінтона багаторазово посилився. Враховуючи визначені вище обставини, пропоновану наукову статтю присвячено з'ясуванню близькосхідної компоненти конструкції глобального політико-стратегічного планування США протягом 1993-2001 рр.

Серед докладно опрацьованих автором монографічних досліджень по проблемі на особливу відзнаку заслуговують мемуарні праці чільних політиків (М. Олбрайт)¹, концептуальні твори із зовнішньої, безпекової і геополітики США (Г. Кісінджера, З. Бжезинського, С. Хантінгтона, І. Мурадяна)².

Значним внеском у це дослідження стали наукові статті, публікації, повідомлення, рецензії з чільних проблем американської глобальної політичної стратегії і близькосхідного курсу США початку 1990-х - початку 2000-х рр. Зважаючи на їхнє численне використання, видається недоцільним зупинятися на більшості з них; натомість, хотілося би звернути увагу в контексті тематики дослідження на здобутки таких дослідників, як: американських³ - Дж. Джендліна, Ст. Уолта, українських⁴ - І. Дудко; російських⁵ - В. Титоренко, Т Шаклеїної.

У зв'язку із вказаним, вважаємо за необхідне: визначити світоглядні, програмно-концептуальні, технологічні засади глобальної та близькосхідної політики, з якими В. Дж. Клінтон прийшов на найвищу посаду в Сполучених Штатах; виокремити головні принципи, нормативні пріоритети та обставини втілення в життя зовнішньополітичної доктрини і стратегії президента Клінтона; окреслити еволюцію глобального та близькосхідного стратегічного курсу США після прийняття урядової концепції “від стримування до поширення” (1993-2001 рр.); проаналізувати американську політику щодо близькосхідного регіону, - палестино-ізраїльського та арабо-ізраїльського врегулювання, стабілізації ситуації в районі Перської затоки, - а також її кореляції щодо стратегій, розроблених президентською адміністрацією В. Дж. Клінтона.

Відповідно, спробуємо спочатку визначитися зі світоглядними засадами, концептуально-програмним та кадрово-аналітичним забезпеченням, з яким В. Клінтон прийшов до Білого дому у Вашингтоні.

В. Дж. Клінтон, обраний на президентську посаду у листопаді 1992 р., вперше з часів Дж. Картера посів її як представник Демократичної партії, бувши водночас наймолодшим керівником Сполучених Штатів Америки з часів Джона Кеннеді і першим президентом з покоління, народженого після завершення Другої світової війни. Згадані факти проливають певне світло на світобачення В. Клінтона, показують, якими тенденціями було зумовлене риторичне забезпечення зовнішньої політики його адміністрації. Поставши яскравим представником т.зв. “покоління 60-х” в американському істеблішменті, він намагався дотримуватися у державній діяльності тих принципів, які сформулював разом з однолітками, протестуючи проти війни у В'єтнамі, а також втягнення Сполучених Штатів в регіональні конфлікти у планетарному протистоянні Радянському Союзу. Під час виборчої кампанії Клінтона піддано нападкам за те, що свого часу майбутній політик ухилився від призову до армії в умовах, коли одні намагалися уникнути військової служби, оскільки боялися потрапити на війну, а інші були проти самої війни. Клінтон відніс себе до останніх, зважаючи на що міг вважати себе першим американським президентом, який виступив проти війни, котру провадили США.

“Покоління 1960-х” вийшло на вулиці із закликами про підтримку громадянських прав. Воно брало активну участь у політичному русі за кращу Америку і ввійшло до політики якраз після уотергейтського скандалу, коли довіра до уряду була на найнижчому рівні за всю історію США. Однак, замість того, щоб відступитися від свого суспільства, засудити ідею “американської мрії”, згадана ґенерація спробувала її оживити і здійснити по-новому. Зважаючи на подібне, Клінтон, прийшовши до Овального кабінету у віці трохи більше 40 років, постав досить зрілим для того, щоб осягнути конфлікт між реалізмом та ідеалізмом, але у той само час достатньо молодим, щоб залишатися під впливом ідеалів своїх юнацьких літ⁶.

Хоча досить важко було стверджувати перед приходом Клінтона до Білого дому з повною гарантією відносно того, що цінності та ідеали 1960-х будуть прямо реалізовані в президентській політиці, не видавалися дивними його висловлювання про те, що моральність і права людини відіграватимуть велику роль у зовнішній політиці Сполучених Штатів, котрі також й надалі продовжуватимуть боротися за поширення американських цінностей у всьому світі. “Моя адміністрація буде стояти за демократію”, - заявив Клінтон під час виборчої кампанії. Дотримання прав людини відповідає справедливому суспільству, і схоже, що подібне суспільство функціонує у США, принаймні в тій сфері, що стосується концепції індивідуальних свобод. У одному з виступів Клінтон наголосив: “Зовнішня політика США не може бути відділена від моральних принципів, які поділяє більшість американців. Ми не можемо іґнорувати те, як інші уряди поводяться зі своїми народами, які у них наявні інституції - демократичні чи репресивні, - сприяють чи перешкоджають контролювати протизаконні вчинки за межами своїх кордонів. Нам не повинно бути все одно, яким чином інші керують у своїх країнах. Демократія входить до наших національних інтересів”⁷.

Очевидно, що подібні судження претендента на посаду президента США В. Клінтона були досить розпливчастими. Що насправді він мав на увазі? Яку з моделей “моральних принципів” - “картерівську” риторичну або ж “рейганівську” дієву - прагнув реалізувати? І як згадані твердження співвідносилися з визначенням національного інтересу a la Клінтон: “Захист свободи і просування демократії у всьому світі не тільки відображають наші найбільші цінності; вони слугують також нашому національному інтересу”⁸.

Однак, діяти згідно до своїх переконань завжди набагато важче, аніж тільки оголосити про них. І Картер, і Рейган виявили, що важко, якщо не неможливо, проводити політику, засновану цілковито на ідеалах і цінностях американської системи. Використання цієї моделі в чистому вигляді могло б призвести до конфлікту у зовнішній політиці США, і Клінтону, незважаючи на його наведені вище висловлювання, також довелося відчути цю напругу.

Отже, яку модель обирав Клінтон на початку свого президентства? Вірогідно, вона насправді виявилася поєднанням обох згаданих підходів. Після падіння комунізму в СРСР, яке знівелювало межу між авторитаризмом і тоталітаризмом, президенту Клінтону уже не потрібно було вибирати поміж моделями Картера або ж Рейгана. Замість цього він успадкував чинну й після завершення “холодної війни” розгалужену мережу зв'язків з різноманітними урядами по всьому світу, причому деякі з них прагнули до демократії американського зразка, інші ж ніскільки на неї не претендували. Виходячи з таких реалій, а також із тези, що зі стратегічними потребами “холодної війни” покінчено, можна було у передвиборній платформі оприлюднити з цього приводу наступне: “Адміністрація президента Клінтона ніколи не буде будувати стратегічні відносини з небезпечними деспотичними режимами”⁹.

Між тим Клінтон, як і Рейган, розпочав своє президентство з того, що в числі основних американських цінностей назвав повне неприйняття, „сильну зненависть” до диктатур. Подібно до Картера, він оголосив про підтримку Сполученими Штатами прав людини та інституцій, котрі допомагатимуть їх захищати: “Законну частину нашого бюджету відносно потреб національної безпеки складе допомога демократії, на яку ми виділятимемо усе більше засобів. Ми повинні підтримувати такі організації, як Національний фонд з підтримки демократії, діяльність котрого спрямована на відкрите, а не таємне сприяння демократичному плюралізму і вільного ринку за кордоном. Я також буду всіляко сприяти тому, щоб Управління міжнародного розвитку та Інформаційна аґенція США (ЮСІА) виділяли значно більше своїх засобів на розвиток демократії”¹⁰.

У період передвиборної кампанії Клінтон особливу увагу звернув на дотримання прав людини в Китаї, Південно-Африканській Республіці та Ізраїлі: саме становище у згаданій царині в цих країнах обговорювалося у той час світовим співтовариством. З приводу ситуації у КНР і Південній Африці, він послідовно висловлював свою підтримку у боротьбі за права уярмлених народів, проте, щоб довести те саме й стосовно Ізраїлю, йому потрібно було зробити вмілий “пірует”, оскільки з ним ситуація постала не зовсім ясною. Зрозуміло, що ізраїльський уряд не міг сприйматися подібно до китайського з площею Теньаньмень 1989 р. чи південно-африканського з його чинною на той час політикою “апартхейду”, але ситуація з Ізраїлем теж сформувалася на 1992-1993 рр. нестабільна: в американському політикумі були як тверді прихильники надання ширших прав палестинцям, котрі мешкали в Державі Ізраїль, так і захисники палестинців, які боролися за свої права за межами Палестини. І в одному, і в іншому випадку військові і поліційні заходи уряду Ізраїлю проти палестинських повстанців стали предметом прискіпливої уваги з боку міжнародної спільноти¹¹.

Білл Клінтон підтримував ізраїльський уряд І. Рабіна і виступав проти негайного створення Палестинської держави: “Палестинці, як це записано в кемп-девідській угоді, мають право брати участь у визначенні власного майбутнього. Але у них немає права визначати майбутнє Ізраїлю. З цієї причини Білл Клінтон проти створення незалежної Палестинської держави”¹².

Іншими словами, створення незалежної Палестинської держави мало змінити майбутнє Ізраїлю, очевидно, в тому сенсі, що до неї відійшла б певна частина населення та ізраїльської території у кордонах 1992 р., до того ж, поряд з ним була б створена ще одна ворожа арабська держава. Однак, в аргументах Клінтона закладено протиріччя, яке могло привести до серйозних неприємностей, що з ними довелося б мати справу. Палестинці, - казав він, - мають право “брати участь у визначенні власного майбутнього”, проте не “визначати” його. Що ж у такому разі більше відповідало клінтонівській лінії проведення демократичної політики на підтримку прав людини?

“Наша зовнішня політика повинна підтримувати і демократію, і стабільність. Ми не можемо іґнорувати зв'язок між тим й іншим, як це робила та адміністрація (Буша - А.Г.)... Ми повинні просувати демократію на Близькому Сході і у всьому світі”. Клінтон посилався на міцну тривалу підтримку Ізраїлем Сполучених Штатів і - що важливіше - на те, що Ізраїль - єдина демократична держава в регіоні: “Серед усіх країн Близького Сходу тільки в Ізраїлі відбувається мирна передача влади за допомогою голосування, а не зброї. Адміністрація Клінтона / Ґора ніколи не залишить Ізраїль в біді”¹³.

Зважаючи на це, продаж американської зброї арабським країнам, у тому числі Саудівській Аравії, мав бути продовжений, але дуже обережно: “Як я вже говорив, я буду підтримувати продаж деяких варіантів літаків F-15 Саудівській Аравії. Але ми не повинні продавати їй наступальні варіанти F-15, оскільки вони можуть створити загрозу Ізраїлю, порушити військовий баланс або ж підірвати перевагу Ізраїлю у воєнній сфері”¹⁴.

Слід відзначити, що Клінтон виступав за продаж Саудівській Аравії новітніх літаків. Таким чином, можна було очікувати, що США будуть надалі підтримувати Ізраїль і заохочувати переговори, також зроблять деякі значні поступки арабським державам, але не змінять своєї позиції щодо створення незалежної Палестинської держави. Більше того, можна було чекати на збільшення фінансової допомоги для потреб економічної співпраці з Ізраїлем з тим, щоб допомогти асиміляції колишніх радянських євреїв.

Клінтон наголошував: “Право радянських євреїв емігрувати - одне з тих, котре ми як держава підтримували протягом багатьох років. Тепер наш обов'язок допомогти Ізраїлю вдало асимілювати цих талановитих індивідів, які роблять значний внесок в ізраїльське суспільство”. Крім цього, повинна розвиватися й військова співпраця: “Ми повинні допомагати Ізраїлю у захисті проти... небезпечних видів зброї і для цього повинні забезпечити постачання антиракет “Ерроу”¹⁵.

Підтримка Клінтоном загальних прав людини зазнала випробування складним становищем з Ізраїлем. У цьому питанні не все було чорно-білим і визначити, що було підтримкою демократії, а що, натомість, вступало в протиріччя з правами людини, виявилося важче, аніж прямо виступити за права людини чи відкрито підтримати Державу Ізраїль. Клінтон вимагав, щоб американська зовнішня політика стала моральною, однак, він був приречений на зіткнення з неприємностями при визначенні того, яка ж позиція могла вважатися моральною¹⁶.

Визначення стрижневої ідеї або ж концептуальної сутності стратегії зовнішньої політики будь-якої президентської адміністрації Сполучених Штатів Америки, крім усього іншого, передбачає ідентифікацію вищого керівництва США (точніше президентської команди) у контексті прийнятої в американській політичній науці загальної класифікації - “традиціоналізм” - “лібералізм”. Згідно з поглядами “традиціоналістів” або “реалістів”, світовий порядок - і звідси місце США в ньому - є результатом стабільного розподілу сили між головними міжнародними акторами. Ліберали ж розглядають міжнародну політику не лише як взаємодію приблизно однакових за могутністю суверенних держав, які врівноважують одна одну, а й зважають на відносини між людьми і вірять в автономну силу ліберальної ідеї. Звідси, плануючи зовнішньополітичну діяльність, ліберали, крім суто прагматичних міркувань, вкладають в її концептуальну частину такі ідеї і принципи, як захист прав людини, підтримання демократичних процесів тощо. Проте, практика зовнішньої політики Сполучених Штатів показує, що ці два основні підходи ніколи не існували в чистому вигляді.

У зв'язку з цим, зовнішньополітичні доктрини Ніксона-Кіссінджера, Рейгана-Шульца, Буша-Бейкера були спрямовані на досягнення глобального домінування США виключно через екстраполяцію військово-політичної могутності Америки та підтримку існуючих проамериканських альянсів. Для підходу лібералів було притаманне поєднання ставки на військову могутність і комплекс політико-ідеологічних засобів реалізації інтересів Сполучених Штатів на міжнародній арені. У цьому плані найбільш характерною була зовнішньополітична лінія адміністрацій Кеннеді, Джонсона і Картера.

Вірогідно, вибір у 1993 р. Воррена Крістофера на посаду державного секретаря - ще одне підтвердження того, що концепція прав людини від самого початку повинна була відігравати важливу роль у зовнішній політиці адміністрації президента Клінтона. В. Крістофер працював у команді Картера і швидше за все мав слідувати лінії Сайруса Венса, який був держсекретарем протягом більшої частини картерівського президентства. Бувши фаховим юристом, Крістофер, найбільшим досягненням котрого стала діяльність зі звільнення американських заручників в Ірані у 1980-1981 рр., проголошував, що в дипломатичній практиці буде спиратися на норми міжнародного права, багатосторонні переговори, міжнародні організації і, зрозуміло, основні документи ООН з прав людини¹⁷.

Призначення у той самий час професора дипломатії Джорджтаунського університету (Вашингтон) Ентоні Лейка радником президента Клінтона з питань національної безпеки при Раді з питань національної безпеки США асоціювалося з аналогічним в адміністрації Джиммі Картера, коли також професор - Збіґнев Бжезинський - посів пост помічника президента з питань національної безпеки, а кадровий дипломат став державним секретарем. Тоді виникнув конфлікт між вченим - прибічником твердої лінії - і законником - прихильником переговорів. Державний департамент покликаний провадити перемовини; РНБ повинна продукувати ідеї з безпеки; і ці два завдання часом суперечили одне іншому. До того ж, після завершення “холодної війни” в обох відомствах відбулися певні зміни. Однак, було зрозуміло, що вибір Клінтоном на пост державного секретаря такого очевидно “м'якого” юриста, як Крістофер, спрямовувався на те, щоб загальний контроль за зовнішньою політикою продовжував здійснюватися президентом¹⁸.

Як згадувалося, Клінтон зіткнувся під час виборчої кампанії з деякими труднощами через те, що 25 років до того, під час війни у В'єтнамі, ухилився від призову. Він заявив, що намагався уникнути призову, оскільки принципово був проти війни: “Я твердо вважав, що наша політика у В'єтнамі була невірною. І зараз так вважаю. Вона послабила та розколола Америку і сприяла тому, що ми почали уникати використовувати силу в інших частинах світу”¹⁹. Однак, усе ж виникла деяка підозра, що, можливо, молодий Білл Клінтон боявся воювати. Це могло стати досить сильною причиною, щоб спонукати багатьох американців - ветеранів і проармійськи налаштованих виборців - голосувати за Дж. Буша-старшого, героя Другої світової війни. Клінтон, котрий до того ж посідав слабку позицію відносно популярної тоді війни в Перській затоці 1991 р., міг здатися занадто “м'якотілим” у військових питаннях, нездатним забезпечити сильне військове керівництво. Зі згаданої причини, організатори його президентської кампанії 1992 р. надзвичайно багато уваги присвятили саме проблемі обороноздатності країни²⁰.

Проте, у чому полягали особливості такої уваги, протягом певного часу залишалося відкритим питанням. Першим міністром оборони в адміністрації Клінтона призначено Леса Еспіна, який до того близько 20 років підтримував з Пентагоном відносини на кшталт “любов-ненависть”. У 1970-х рр. він допомагав розслідувати фінансові зловживання в міністерстві оборони. Протягом 1980-х, бувши конгресменом, став членом, а згодом і керівником комітету палати представників у справах збройних сил. Колишній професор економіки, він знав Пентагон наскрізь. Еспін виступав за витрату засобів лише на найнеобхідніше, однак, з різних причин, саме під його керівництвом комітет схвалив найбільший у тодішній історії США оборонний бюджет²¹.

Вибір Клінтоном Еспіна на посаду міністра оборони посилив його позиції проти тих, хто звинувачував нового президента в тому, що він слабо розумівся на питаннях оборони. Проект військового бюджету, розроблений Б. Клінтоном під час виборчої кампанії, формувався з врахуванням побажань Л. Еспіна. Відповідно, його вплив на президента Клінтона відразу означився як дуже значний²².

Цікавою стала також та ситуація, що в обговоренні певних питань, які стосувалися оборони, брав участь віце-президент Алберт Ґор, котрий перед призначенням, під час роботи в сенаті, вважався експертом у згаданій царині. Клінтон використав знання Ґора і його досвід для успіху виборчої кампанії. У передвиборній доповіді, яка називалася “Позиції Клінтона-Ґора”, розділи з оборони і зовнішньої політики майже цілком відображали позиції Ґора; наприкінці як примітки наводилися позиції Ґора в сенаті з приводу тих чи інших обговорюваних проблем. Ймовірно, спочатку тактичне використання бренду Ґора, згодом поволі переросло в участь віце-президента у цій сфері, де сенатор Ґор та конгресмен Еспін були ближчими світоглядно, аніж юрист, дипломат Крістофер і вчений Лейк²³.

Подібні сформовані кадрові засади і неодноразові появи на публіці з такими військовими лідерами, як колишній голова Комітету начальників штабів, адмірал Вільям Кроув, зміцнювали позицію Клінтона з питань оборони. Водночас, вони були спрямовані й на те, щоб згладити відчуття, ніби пропонований губернатором Арканзасу проект оборонного бюджету призведе до послаблення Сполучених Штатів; презентований ним проект бюджету приблизно на 5% поступався проекту Дж. Буша-старшого: “Ми зможемо заощадити десятки мільярдів доларів за рахунок розробки менших силових структур, скорочення збройних сил в Європі і потужнішої орієнтації на розгортання мобільних сил, яких потребує післявоєнний (після “холодної війни” - А.Г.) світ... Ми повинні перемістити фокус направленості наших звичайних сил з оборони проти радянського вторгнення до Західної Європи на перекидання їх туди і тоді, де і коли виникне загроза нашим національним інтересам. Ми будемо зберігати два атрибути, котрі зробили американські збройні сили кращими в світі - найвищу якість нашого особового складу і вирішальну перевагу нашої техніки”²⁴.

Остання фраза -“вирішальна перевага нашої техніки” - свідчила про те, що адміністрація Клінтона робитиме наголос на дослідженнях, пов'язаних зі створенням новітніх озброєнь. На користь сформульованого висновку промовляла наступна цитата з передвиборних 1992 р. виступів В. Клінтона: “Війна в Затоці показала, що надзвичайно висока підготовка наших солдатів, тактична потужність у повітрі, передові комунікації, космічне спостереження і новітні види озброєнь зробили війну швидкою, з малими втратами у живій силі. Ми повинні підтримувати наш технологічний рівень”²⁵.

Підсумовуючи визначення світоглядних, програмних та технологічних основ глобальної і близькосхідної політики, з якими В.Дж. Клінтон прийшов на посаду президента Сполучених Штатів Америки, варто підтвердити, що вони були прогнозованими, адекватними до реальності і в потрібній мірі спадкоємними, що, на нашу думку, дозволило молодому політику, вдалому губернатору одного з пересічних штатів США впевнено виграти виборчу кампанію у такого “зубра” американського політики, як Джордж Буш-старший.

Переходячи до аналізу зовнішньополітичної доктрини уряду Клінтона, варто найперше відзначити, що вона постала певним аналогом ліберального бачення міжнародно-політичних проблем в дусі Картера, але зовсім в інших умовах, коли Сполучені Штати позбулися головного ідеологічного антагоніста - Радянського Союзу. Ідеологія лібералізму, тріумф якої на Заході та у вестернізованих країнах Сходу не викликав сумнівів, мала бути спрямована надалі на те, щоб не допустити відновлення комунізму в Росії, зростання фундаменталізму в ісламському світі та неомарксизму в країнах Латинської Америки. Інакше кажучи, за умов регіоналізації і фрагментації військової могутності в світі, США зіткнулися з набагато більшою кількістю джерел міжнародних конфліктів та загроз, оскільки колишня біполярна структура міжнародної системи відійшла в минуле і разом з нею - безпека, яка ґрунтувалася на жорсткому військово-політичному протистоянні. Цей, так би мовити “ліберально-інституційний”, момент був першим фактором, який вплинув на формування і реалізацію стратегії глобальної та близькосхідної політики Вашингтона в період першого президентства Клінтона 1993-1997 рр.²⁶

Другий момент, який визначив характер зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів у той час, полягав в переважанні чинників, що належали до внутрішньої політики, над тими чи іншими глобальними змінами. У цьому сенсі маємо на увазі значення внутрішніх проблем Америки, що зумовили потребу чіткої концентрації економічних, політичних, духовних ресурсів та цінностей, загалом необхідність її структурного оновлення для того, щоб радикальним чином впливати на основні світові процеси. Зробити подібне було важко, адже середньорічні показники зростання економіки Сполучених Штатів упродовж 1988-1992 рр. не перебільшували 1,7%, а дефіцит державного бюджету становив у 1992 р. понад 6% від валового внутрішнього продукту. Отже, чергова модернізація США і виконання численних зовнішньополітичних зобов'язань багато в чому залежали від подолання найдовшого після “великої депресії” економічного спаду, який почався ще з часів “холодної війни”²⁷.

Третій момент, який постійно впливав і буде впливати на формування таздійснення зовнішньої політики США-це склад президентської команди. У даному разі простежувалася лінія, коли відсутність у президента досвіду в справах зовнішньої політики мали компенсувати його найближчі помічники та урядовці. ”Трійка”, - як її називали в американських наукових колах і політичній публіцистиці, котра найбільше впливала на прийняття рішень, - керівник держдепартаменту В. Крістофер, заступник державного секретаря, “політичний стратег і менеджер”, головний фахівець у справах Росії та СНД С. Телбот і почергово міністри оборони Л. Еспін (до поч. 1994 р.) та В. Перрі, який замінив Еспіна на посаді керівника Пентагону у зв'язку з відставкою останнього, - були колективом людей, котрі відзначалися здебільшого академічною підготовкою, знанням внутрішньополітичного механізму США, ніж володіли досвідом у зовнішньополітичних, військових і розвідувальних справах. Подібний стан речей уподібнював стратегію зовнішньої політики адміністрації Б. Клінтона до команди Дж. Картера з її нахилом до глобалізму і месіанства, розгортанням досить широкомасштабної кампанії боротьби за захист прав людини стосовно, наприклад, Радянського Союзу чи Китаю²⁸.

Стратегія зовнішньої політики США адміністрації В.Дж. Клінтона, яка ґрунтувалася на ідеї універсальної цінності політичного та економічного лібералізму, оформлена і прийнята у вигляді нормативного документу на початку 1994 р., дістала назву “Від стримування до поширення”. Прагнення Сполучених Штатів поширити по всьому світу досвід ринкової демократії полягало в їхній спроможності впливати на такі процеси, як підтримка безпеки, науково-технічний прогрес, забезпечення енергетично-екологічного балансу, інформаційно-технологічний обмін, які сукупно й становлять загалом зміст цивілізаційного розвитку. Віддаючи належну увагу новим міжнародним реаліям і розуміючи нездатність виконувати роль світового жандарма, Вашингтон наголошував, що місце США у світі з поширення політичної та економічної свободи унеможливлювало використання сили, тиску, репресій тощо²⁹.

Стратегія “поширення”, зміст якої вперше виклав у вересні 1993 р. радник Б. Клінтона з питань національної безпеки Е. Лейк у виступі перед студентами університету Дж. Гопкінса (Вашингтон), складалася з чотирьох компонентів: 1) зміцнювати найбільш впливові суспільні системи ринкової демократії, в тому числі свою власну, тому що саме в ній започатковувалися нові тенденції ринкових відносин; 2) заохочувати та об'єднувати, де тільки можливо, нові демократії, передусім у країнах, котрі мають значні можливості і велике значення для США; 3) захищати лібералізацію від агресивних держав, які вороже ставилися до ринкової демократії; 4) здійснювати реальну програму гуманітарної допомоги демократіям у тих країнах і регіонах світу, де вона є найпотрібнішою³⁰.

Зміст і характер усіх компонентів цієї програми показував, що основні пріоритети зовнішньополітичної стратегії Клінтона, як і під час виборчої кампанії, концентрувався в трьох регіонах і навколо головних союзників США: Північна Америка - Канада, Західна Європа - держави НАТО, Східна Азія - Японія. Керівництво Сполучених Штатів вважало, що економічна стагнація в європейських країнах мала серйозні політичні наслідки, тому що підривала їхню здатність рішуче відповісти на такі виклики часу, як питання ГАТТ (Генеральної угоди про тарифи і торгівлю) або ж Боснійську кризу. Небезпідставно адміністрація Клінтона записувала на свій рахунок успіх у справі завершення Уругвайського раунду переговорів з вільної торгівлі і тарифів в Женеві (Швейцарія) та ратифікацію конгресом США договору НАФТА (останній визначався як пріоритетний для США)³¹. Дійсно, контроль над найбільшим економічним простором, сукупний ВВП якого сягав понад 6 трлн. доларів, - це, безумовно, втілення довгострокових і життєво важливих національних інтересів США. По-перше, цей інтеграційний центр повинен був ефективно співпрацювати з іншими головними осередками економічного життя світу - західноєвропейським і східноазійським - і, крім того, конкурувати з ними. До того ж, у блоці зовнішньополітичної програми закладалося завдання модернізувати НАТО. Це, фактично, стало головною військово-політичною метою адміністрації Клінтона³².

Другий компонент стратегії адміністрації Клінтона полягав у виборі найважливіших об'єктів дій для вирішення довгострокових завдань. До них належала, насамперед, Росія, з якою планувалося встановити відносини “стратегічного партнерства”. Також Вашингтон намагався добитися успіху в справі скорочення ядерного потенціалу Росії, перетворення України на без'ядерну державу. Одначе, до пріоритетних об'єктів зовнішньополітичної діяльності США Білий дім відносив й Азійсько-Тихоокеанський регіон, в якому намагався побудувати так зване “тихоокеанське співтовариство” з домінуючою участю Сполучених Штатів та Японії. Ще один район, котрий, згідно до стратегії “поширення” було віднесено до пріоритетних, - це країни, розташовані на південь від пустелі Сахари, - Нігерія і Південно-Африканська Республіка. Стратегічне значення даних держав для американських інтересів залишалося значним, тому Вашингтон поспішив зарахувати їх до зони першочергового значення³³.

Зміст третього компонента зводився до прагнення Сполучених Штатів ліквідувати загрозу для країн, що розвивають і будують ринкову економіку, з боку “ворожих і реакційних режимів”, до яких Вашингтон відносив Ірак, Іран, Північну Корею тощо. Політика щодо цих країн (за умов продовження їх агресивності) мала б полягати в дипломатичній, політичній, економічній та технологічній ізоляції. У програмі відзначалося, що США мали бути готовими до погрози силою, а якщо виникне потреба, то й до рішучих військових дій³⁴.

Четвертий компонент стратегії “стримання й поширення” адміністрації Клінтона за своїм змістом виходив за межі політики гуманітарної допомоги і мав безпосереднє відношення до проблеми інтервенціонізму. Участь США у врегулюванні міжнаціональних і міжнародних конфліктів повинна була стати обмеженою, виявлятися лише у разі настійних прохань припинити пролиття крові та страждань цивільного населення. З цих обставин, у виступі Е. Лейка у вересні 1993 р. в універститеті Дж. Гопкінса відзначалося, що акції США в Сомалі і Північному Іраку 1993 р. не мали нічого спільного з бойовими діями, які були б спрямовані на встановлення контролю над територією. Згадана політика мала безпосереднє відношення до тих африканських країн і держав Близького Сходу, де вживалися заходи із демократизації суспільних систем. Відносно таких країн Вашингтон мав намір здійснювати чинне керівництво міжнародними зусиллями з їхнього переходу від деспотії і відсталості до стану життєздатності й демократії³⁵.

Отже, в межах політичної стратегії “від стримування до поширення” наявним було широке коло зовнішньополітичних зобов'язань США на так званий “постконфронтаційний” період. Нова стратегія американського уряду, не виходячи здебільшого за ідейно-політичні межі попередніх, розвивала лінію на зміцнення становища Сполучених Штатів в міжнародній системі шляхом поєднання силового та інституційного підходів. Водночас, у концептуальному та практичному плані підхід адміністрації Клінтона до міжнародних політичних проблем був досить неоднорідною сумішшю нового і старого, реалізму й ідеалізму, пацифізму і відвертої войовничості.

Проте, вирішальним критерієм реалізму будь-якої доктрини й політики була і залишається практика. У цьому сенсі, команда президента Клінтона, яка відвела, як видно з аналізу основних положень стратегії “від стримування до поширення”, маргінальну роль у своєму глобальному плануванні регіону Близького Сходу, зіткнулася з традиційними для американської дипломатії після Другої світової війни проблемами: врегулювання арабо-ізраїльських відносин, визначення державного статусу палестинського народу, нормалізації ситуації в районі Перської затоки. І варто відзначити, що відсутність концепції вирішення згаданих питань у поєднанні з потребою зміцнити свою присутність в регіоні спричинилися до неадекватності і навіть фіаско близькосхідної дипломатії США під час першого президентського терміну Клінтона, заміни на посаді держсекретаря В. Крістофера М. Олбрайт на початку його другої каденції 1997-2001 рр. і перегляду стратегії Вашингтону щодо Близького Сходу в реалістичному ключі.

Перейдемо далі до окреслення головних шляхів еволюції глобального і близькосхідного стратегічного курсів США після прийняття концепції “від стримування до поширення” (1993-1994 рр.).

Президенту США В. Клінтону протягом двох президентських термінів (1993-2001 рр.) довелося мати справу зі світом, який разюче відрізнявся від відомого його попередникам. Після завершення “холодної війни” Сполучені Штати опинилися в становищі безпрецедентної переваги. За обсягами валового виробництва США випереджали найближчих конкурентів на 40%, а їхні оборонні видатки складали суму, як у шести наступних за нею держав, взятих разом³⁶. При цьому, чотири зі згаданих шести держав були союзниками Сполучених Штатів; отже, реальна перевага США була значно більшою, ніж показували цифри. Сполучені Штати Америки сформувалися на початок президентства Клінтона водночас як світовий лідер у царині вищої освіти, наукових досліджень і сучасних, особливо інформаційних, технологій, так що досягнути їхнього рівня іншим країнам видавалося практично неможливо. Прогнозувалося, що екстраординарна американська позиція сили збережеться й протягом значної частини наступного, XXI століття³⁷.

Подібний стан речей парадоксальним чином вплинув на стратегію зовнішньої політики і практичні політичні ініціативи адміністрації Клінтона. По-перше, домінування США у критичних сферах - військовій, політичній, економічній, технологічній, культурній - давало їм колосальну свободу дій, дозволяло обґрунтовано сподіватися на втілення в життя найсміливіших реорганізацій світового масштабу. Однак, згадане становище могло не тільки поєднати у протистоянні гегемону такі великі держави з досить різнорідними інтересами, як Китай, Росія, Індія, але й призвести до відчуження союзників - Японії, Франції, Німеччини, - з чим доводилося рахуватися³⁸.

По-друге, сприятливе становище США означало також, що вони досить мало спроможні виграти від цього на міжнародній арені. Сполучені Штати уже стали домінуючою державою: в Західній півкулі у них не було серйозних опонентів, а найбільш явні їхні противники - Іран, Ірак, Північна Корея, Югославія - виявилися слабкими та ізольованими. Хоча у світі залишалося немало проблем, які заслуговували на увагу США, вони просто не могли в ближчій перспективі зіткнутися з геополітичними викликами, схожими до тих, з якими їм часто-густо доводилося мати справу у XX ст. Звідси - парадокс однополярності: Сполучені Штати користали з величезного впливу, однак, не зовсім уявляли, заради яких цілей потрібно було використовувати могутність і яких зусиль при цьому варто докладати³⁹.

По-третє, верховенство США у світі призвело до того, що більшість громадян країни втратила інтерес до зовнішньої політики. Протягом 1990-х років готовість американців робити видатки на військові потреби, програми допомоги іншим державам і такі міжнародні організації, як ООН і Світовий банк, зменшувалася; навіть зобов'язання Сполучених Штатів щодо НАТО, Тайваню і Південної Кореї, не говорячи вже про використання наземних сил у випадку військового вторгнення, наприклад, Іраку в Саудівську Аравію, не мали в американському суспільстві такої підтримки, як операція “Буря у пустелі” 1991 р. Залучення ж Сполучених Штатів до миротворчих операцій з таких приводів, як напад якоїсь з арабських держав на Ізраїль, могло взагалі не дістати переважної підтримки серед виборців США⁴⁰.

Виходячи з наведених аргументів, несвоєчасне, неадекватне вирішення адміністрацією президента Клінтона багатьох проблем міжнародного життя - Боснійської кризи 1992-1995 рр., “косовського питання”, ситуації в Судані, Афганістані, Колумбії, - непопередження гуманітарних катастроф у Сомалі, Східному Тиморі, нездатність довести до пуття палестино-ізраїльське і арабо-ізраїльське врегулювання, поспішність в близько-східному переговорному процесі Барак-Клінтон-Арафат і спричинення нової “інтифади” у 2000 році, непослідовну політику щодо режиму Саддама Хусейна в Іраку неможливо пояснити тільки його нерозумінням зовнішньої політики, хибними підходами радників, дезорганізацією політичного процесу або ж невмінням розставити пріоритети. Згадані прорахунки у не меншій мірі, аніж з наведених причин, були викликані певною своєрідністю тодішнього міжнародного становища Сполучених Штатів і політичними стимулами, котрі воно посилювало. Не варто випускати з уваги й ті обставини, що Клінтон розпочинав як президент з відносно слабкою суспільною підтримкою і натягнутими відносинами з військовими. Від 1994 р. йому довелося мати справу з республіканським конгресом, який усе більше проникався партійним духом, явно скептично ставився до міжнародних інституцій, з осторогою сприймав нові обставини і захоплювався стратегічними проектами на кшталт Національної системи протиракетної оборони (НПРО). У таких умовах будь-якому президенту було б складно проводити стратегічну зовнішню політику, тому дії адміністрації Клінтона слід оцінювати на цьому тлі⁴¹.

Протягом 1993-2001 рр., діставши еволюційної динаміки в трьох стратегічних доктринах національної безпеки США - “Стратегії національної безпеки стримування і поширення “ (1993-1994 рр.), “Стратегії національної безпеки участі і поширення” (1995-1996 рр.), “Стратегії національної безпеки для XXI століття” (1997-1998 рр.)⁴², - чотири головних цілі домінували у зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки: 1) прагнення пом'якшити суперництво в сфері безпеки і знизити ризик великої війни в Європі, Східній Азії і на Близькому Сході, зберігаючи пряму чи опосередковану військову присутність у кожному з цих регіонів; 2) намагання якісно зменшити загрозу використання зброї масового знищення (ЗМЗ); 3) бажання випестувати значно відкритішу та ефективнішу світову економіку, справедливо передбачаючи у ній важливий компонент економічного процвітання США; 4) створення такого міжнародного порядку, який був би сумісний з основними американськими цінностями, заохочення розвитку демократії і захист прав людини, навіть із застосуванням гуманітарних збройних інтервенцій в межі суверенних держав за чи без наявності санкції ООН на подібні дії⁴³.

Вважаючи виписані цілі стратегічними для глобального політичного планування уряду Клінтона, розглянемо, яким чином вони еволюціонували щодо світу загалом і Близького Сходу зокрема протягом 1993-2001 рр.

У Сполучених Штатів Америки був і є надалі довгостроковий інтерес щодо збереження миру у всьому світі, оскільки значний глобальний конфлікт поставив би під загрозу їхнє домінуюче становище. Адміністрація Клінтона для збереження статус-кво віддавала перевагу наступній стратегії: США продовжують миротворчим чином впливати на Європу та Азію, підтримуючи при цьому дружні відносини з іншими великими державами і за необхідності надаючи сприяння зусиллям третім країнам з підтримки миру в регіональних масштабах. Подібна стратегія ґрунтувалася на переконанні, що американська передова військова присутність залишатиметься надійною гарантією того, що великі держави не почнуть знову взаємне суперництво. Проте, так як у цієї політики не було сталої підтримки в американському суспільстві, Клінтон обмежив безпосередню роль США і заохочував їхніх основних союзників до того, щоб вони взяли на себе більше навантаження. Незважаючи на значні перешкоди, президентська адміністрація доволі ефективно проводила в життя дану стратегію⁴⁴.

В Європі урядова команда Клінтона зберегла, - не дивлячись на сильні відцентрові тенденції і гострі дебати з приводу політики альянсу - ціннісну і технологічну єдність НАТО. Президент Клінтон настійливо підтверджував зобов'язання Сполучених Штатів щодо Європи, а його радники із зовнішньої політики чітко організували розширення Північноатлантичного альянсу за рахунок включення до нього Польщі, Угорщини і Чехії. Подібний крок здобув широку популярність на Європейському континенті і посилив підтримку НАТО в самих США. Водночас, американська адміністрація, незважаючи на усі суперечки між союзниками, спрямовувала дії альянсу під час його військово-гуманітарних втручань у Боснії і Косові. Також, в європейському просторі Сполучені Штати зуміли зберегти дуже хисткий баланс між надлишковими діями та їхнім дефіцитом у міжнародній політиці⁴⁵.

Підхід Клінтона до великих азійських держав теж заслуговував на доволі високу оцінку. Як і в Європі, загальним завданням адміністрації США було виконання союзних зобов'язань у Азії і збереження американської військової присутності. Каменем спотикання в реалізації цих зусиль стало підтвердження у квітні 1995 р. японсько-американського Договору про безпеку. Він розсіяв побоювання Японії щодо американських безпекових гарантій і став могутнім символом збереження зацікавленості Вашингтону в регіоні Східної Азії⁴⁶.

Натомість, політика адміністрації Клінтона відносно Китаю, незважаючи на початкові труднощі, ефективно поєднувала в собі взаємодію і стримування. Сполучені Штати нічого не зробили для умиротворення Китаю, водночас, не боячись його спровокувати, однак, значного погіршення двосторонніх відносин не відбулося⁴⁷.

Неоднозначною була зовнішньополітична стратегія президента Клінтона щодо Росії. У роки його двох президентств становище всередині Російської Федерації і російсько-американські відносини значно погіршилися за всіма параметрами. Корупція й злодійство чиновників підкосили російську економіку, пригальмували становлення вільного ринку і демократії. Розширення НАТО, поступовий американський наступ на Договір про ПРО і байдужість США до інтересів

Москви щодо Балканів, Кавказу і Каспію стимулювали антизахідні настрої в Росії. Така політика спонукала критиків звинувачувати Клінтона у тому, що він надто зосередився на другорядних регіонах і питаннях на шкоду стратегічних проблем, упускаючи чинну можливість встановити довгострокові відносини співпраці з колишнім суперником⁴⁸.

Досить результативною була клінтонівська політика “впровадження” у взаємодію стосовно пошуку миру в Північній Ірландії і на Близькому Сході. Прогрес здобувався повільніше, ніж бажалося, інколи ситуація ставала в міру загрозливою, однак, поступово в обох названих регіонах ситуація виявилася кращою, ніж при вступі Клінтона на посаду у 1993 р.⁴⁹ Посередництво США відіграло ключову роль у підтриманні перебігу мирних процесів, і Білий дім наприкінці 2000 р. готувався приймати привітання з приводу досягнутих успіхів. І, якщо з Ольстером усе склалося більш-менш добре, то зрив мирного врегулювання на Близькому Сході у липні 2000 р. і нове коло палестинської “інтифади” дещо “підмочили” дипломатичну репутацію Вашингтона. Проте, основні гравці близькосхідного конфлікту ясно усвідомлювали невідворотність переговорного розв'язання проблеми, переважно затягуючи час і здобуваючи козирі на руки в складній дипломатичній грі, ніж насправді прагнучи ескалації конфлікту⁵⁰.

Подібно до попередників, адміністрація президента Клінтона прагнула послабити загрозу використання зброї масового знищення - ціль, досягнення якої діставало широку суспільну підтримку і відповідало змісту національних інтересів Сполучених Штатів. Підсумки діяльності у цій сфері клінтонівської урядової команди хоча й не були блискучими, але їх слід вважати позитивними, особливо якщо враховувати досить сильну протидію всередині країни. Вони зводилися до наступного: 1) команда Клінтона зуміла переконати Україну, Білорусь і Казахстан відмовитися від ядерних арсеналів, залишених їм після розпаду СРСР; 2) у квітні 1997 р. США ратифікували Конвенцію про заборону хімічної зброї (вето на розробку, виробництво, набуття, накопичення, передачу і використання хімічної зброї), добившись, що її також ратифікувала Росія, чий хімічний арсенал був найбільшим у світі; 3) дипломатичне досягнення найвищого характеру - підписання США, Японією і Південною Кореєю з Північною Кореєю у 1994 р. рамкової угоди відносно утримання останньої від набуття ядерної зброї, яка на 2000-й рік залишалася чинною і з якої Північна Корея зробила спробу вийти тільки у 2004 р.; 4) однак, Сполученим Штатам не вдалося досягнути подібного щодо Індії і Пакистану - обидві держави провели випробування ядерної зброї весною 1998 р.; 5) адміністрації Клінтона також не вдалося у жовтні 1999 р. провести через Сенат США ратифікацію Договору про загальну заборону ядерних випробувань, а це, в свою чергу, не сприяло утриманню інших “великих” держав світу від дальшого розширення власних ядерних арсеналів або ж входження до “ядерного клубу”; 6) президенту Клінтону довелося під сильним тиском республіканської більшості в обох палатах конгресу підписати у 1999 р. Закон про національну протиракетну оборону, що де-факто санкціонувало вихід Сполучених Штатів з Договору про ПРО 1972 р.; 7) насамкінець, незважаючи на те, що робота Спецкомісії ООН з інспекції Іраку щодо наявності зброї масового знищення за активної підтримки США не дозволила йому відновити військовий арсенал, однак, вона не допровадила до остаточного пригнічення агресивних прагнень С. Хусейна⁵¹.

Вступаючи на посаду, Клінтон чітко обіцяв, що сфокусує свої зусилля “подібно до лазерного променю” на економіці⁵². І, навіть його найжорсткішим критикам довелося визнати, що час його президентств став для Сполучених Штатів періодом економічного процвітання. Провідним ходом економічної стратегії Клінтона у світі була енергійна боротьба за зменшення міжнародних торгівельних та інвестиційних бар'єрів. Цього він добивався рішуче, часто наперекір істотному спротиву в лавах його власної Демократичної партії. До особливих заслуг Клінтона варто віднести укладення Північноамериканської угоди про вільну торгівлю, завершення Уругвайського раунду торгівельних переговорів, мінімізацію негативних наслідків кризи мексиканського песо у 1994 р., значну кількість підписаних двосторонніх економічних договорів⁵³. Результати промовляли самі за себе: незважаючи на важкі наслідки азійської і російської фінансових криз, протягом 1992-1999 рр. понад 20% зростання американського ВВП були результатом нарощування експорту⁵⁴.

Ще одна початкова обіцянка адміністрації Клінтона полягала в тому, що вона планувала приділяти першочергову увагу правам людини і більше спиратися на такі міжнародні інституції, як Організація Об'єднаних Націй. Дійсно, гуманітарні операції посідали важливе місце у стратегії зовнішньої політики Вашингтона за президентств Клінтона - особливо в Боснії (1995 р.) і Косові (1999 р.). Проте, за іронією долі, саме у цій царині його здобутки виглядали слабшими за досягнення в інших зовнішньополітичних сферах: Білий дім, фактично, протягом 1993-2001 рр. зумів запобігти тільки кризі 1994 р. на Гаїті - у всіх інших гуманітарних конфліктах уряд Сполучених Штатів “грав навздогін”, зазнаючи, як світовий гегемон, нищівної критики за свою діяльність чи бездіяльність напередодні кожного з окремих загострень⁵⁵.

Зміни у ставленні президента Клінтона до міжнародних інституцій і принципу багатосторонніх дій ілюстрували головну еволюційну зміну в його глобальній і близькосхідній зовнішньополітичній стратегії. У значній мірі під впливом державного секретаря та міністра оборони другої урядової команди - М. Олбрайт і В. Коена - він поступово відійшов від притаманного його першому президентству ідеалізму, засвоїв норми “реальної політики” і показав, що чудово зрозумів значення фактору сили на міжнародній арені. При Клінтоні Сполучені Штати значно закріпили результати перемоги у “холодній війні”, прийнявши до НАТО три держави, які раніше були членами Варшавського договору. США укріпили союзи у Східній Азії, АТР, Латинській Америці, на Близькому Сході, разом з іншими державами-учасницями НАТО ствердили право втручатися у конфлікти на території інших суверенних держав навіть без санкції Ради Безпеки ООН⁵⁶.

Отже, характеризуючи провідні еволюційні тенденції глобального та близькосхідного політичного курсу президентської адміністрації Б. Клінтона, доводиться констатувати, що йому, незважаючи на значну кількість менших чи більших невдач, вдалося поступово прийти до розуміння потреби органічного поєднання ідеалістичних і реалістичних засад зовнішньополітичного управління, адекватно оцінити впливовість фактору сили у військовому, політичному, економічному, технологічному, культурному та інших вимірах для реалізації національних інтересів Сполучених Штатів Америки.

Проаналізуємо далі, якою була політика Вашингтону за президентств Клінтона відносно близькосхідного регіону, - щодо палестино-ізраїльського та арабо-ізраїльського врегулювання, стабілізації ситуації в районі Перської затоки, - а також в якій мірі вона корелювалася з головними положеннями стратегічних доктрин національної безпеки США.

Провадячи дослідження політичної стратегії адміністрації Клінтона з питань палестино-ізраїльського та арабо-ізраїльського врегулювання, варто найперше відзначити, що вона, переважно, зводилася до участі у конфлікті як посередницького суб'єкта⁵⁷. Даючи оцінку тогочасним посередницьким зусиллям США в зоні арабо-ізраїльського конфлікту, слід наголосити, що, використовуючи такі важелі впливу, як економічна могутність і військова присутність на території низки арабських держав близькосхідного регіону, Вашингтон мав можливість справляти вплив практично на усі процеси, які відбувалися на Близькому Сході, і тим самим, як мінімум, зберігати баланс сил, котрий склався в регіоні, у тому числі в зоні близькосхідного конфлікту. У силу цього, Сполучені Штати могли дозволити собі обмежити власну участь в арабо-ізраїльському конфлікті виключно миротворчою місією⁵⁸.