Глобальна політика США за президентства В.Дж. Клінтона: близькосхідний вимір

Певні особливості моделі політичної поведінки Вашингтону як основного медіатора і спонсора близькосхідного мирного процесу пояснювалися тим, що у регіоні практично ніщо не загрожувало ані інтересам самих Сполучених Штатів, ані інтересам їхнього стратегічного партнера - Ізраїлю. Активне втручання у конфлікт не було, як у 1970-х - 1980-х рр., життєвою необхідністю для США, хоча вирішення конфронтації у потрібному ключі продовжувало відноситися до числа пріоритетних завдань американської дипломатії.

У своїй посередницькій місії Сполучені Штати діяли, спираючись на резолюції №№242 і 338 Ради Безпеки ООН, і практично після плану Рейгана (1982 р.) не висували нових конструктивних пропозицій щодо врегулювання конфлікту; відповідно, рівень залученості США у припинення протистояння в період президентств Клінтона обмежувався різного виду “ініціативами” і “новими” пропозиціями, котрі жодним чином не виходили за межі вимог дотримуватися досягнутих раніше домовленостей між Ізраїлем і палестинцями та поновлення діалогу між Ізраїлем, з одного боку, і Сирією та Ліваном - з іншого. Зниження рівня участі Сполучених Штатів визначалося також тим, що в регіоні була відсутньою будь-яка сила, здатна протистояти американській політиці і запропонувати альтернативні шляхи розв'язання конфлікту⁵⁹.

У стратегії Вашингтона із врегулювання близькосхідного конфлікту принципове значення мала повномасштабна підтримка стратегічного партнера в регіоні - Ізраїлю (за збереження і навіть деякого нарощування економічної допомоги арабським державам) - і постійна фіксація присутності США у зоні арабо-ізраїльського конфлікту як миротворця.

Тактика Сполучених Штатів в арабо-ізраїльському врегулюванні була наступною: періодично демонстративно відсторонюючись від активної участі у арабо-ізраїльському переговорному процесі, вони вичікували на момент, коли прямі перемовини між представниками сторін заходили в глухий кут, після чого обидві сторони конфлікту вимагали безпосереднього втручання перших осіб американської адміністрації, у тому числі й самого президента. Тим самим США діставали пряме підтвердження своєї ролі єдиного можливого миротворця, спроможного впливати на обидві сторони конфлікту.

Слід відзначити, що така тактика США, незалежно від причин, з яких вони її використовували, в умовах зростаючої політичної інтеграції арабських держав та їхньої економічної кооперації відігравала позитивну роль: вона дозволила державам-учасницям переговорного процесу діяти активніше, з меншою оглядкою на Вашингтон, і, під впливом об'єктивних інтеграційних процесів, повільно, але впевнено творити реальне підґрунтя для досягнення миру в регіоні. Періодичні апеляції до Білого дому у випадках виникнення безвихідної ситуації під час прямих переговорів дозволяли сторонам діставати тимчасовий перепочинок для коректування власних позицій.

Після підписання низки двосторонніх угод протягом 1999-2000 рр. між сторонами конфлікту, можливий розвиток ситуації став значно прогнозованішим, ніж у попередні десятиліття, коли події часом були поза контролем США і через це відрізнялися наявністю певного елементу несподіванки. Можливість визначати як спрямування того, що відбувалося, так і дії сторін конфлікту, дозволяла Сполученим Штатам, які економічно і політично міцно закріпилися в регіоні, не докладаючи зайвих надзусиль, періодично відзначати присутність як політичного посередника та економічного донора.

Американська дипломатія другої половини 1990-х років, працюючи у напрямі врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, у формальному плані зосередилася виключно на забезпеченні технічного складника двосторонніх контактів. Водночас, за необхідності США використовували наявні в їхньому розпорядженні механізми тиску на обидві сторони, у тому числі й економічні важелі, для досягнення проектованого результату, виключаючи можливість свого збройного втручання в арабо-ізраїльський конфлікт⁶⁰.

Із врахуванням практичної невразливості власних позицій, Сполучені Штати допускали, часом навіть вітали, активізацію дипломатичних зусиль Великої Британії, Франції, Росії, Європейського Союзу, активно залучали до миротворчого процесу Єгипет та Йорданію. Тим самим США прагнули, з допомогою в першу чергу регіональних держав, локалізувати процеси, які мали місце у зоні арабо-ізраїльського протистояння. Однак, це не означало, що залученим до миротворчого процесу іншим державам надавалася можливість діяти самостійно або США, під час, принаймні, каденції Клінтона самоусунуться від ролі посередника у врегулюванні близькосхідного конфлікту.

У липні 2000 р. президент Клінтон здійснив чергову спробу здобути лаври миротворця в регіоні, запросивши прем'єр-міністра Ізраїлю Е. Барака і голову Палестинської автономії Я. Арафата до своєї резиденції Кемп-Девіда для того, щоб за посередництва США вирішити основні проблеми, котрі залишалися на шляху до укладення ізраїльсько-палестинського миру. Проте, відповідні проблеми (статус Єрусалима, кордони майбутньої Палестинської держави, долі понад 100 тис. ізраїльських поселенців на землях, які мали до неї відійти, повернення палестинських біженців) так і не були розв'язані на цьому самміті. План, запропонований Білим домом, Е. Барак з Я. Арафатом відхилили; як і очікувалося, самміт провалився через питання про статус Єрусалима. Закономірно, що провал кемп-девідських переговорів 2000 р. став відправною точкою нового витка арабо-ізраїльського конфлікту - палестинські бойовики угруповань “Хаммас”, “Фатх”, “Бригади мучеників аль-Акси” розпочали ще одне повстання (”інтифаду”) проти ізраїльського управління на Західному березі річки Йордан і в секторі Ґази⁶¹.

Незважаючи на подібні наслідки переговорів 2000 р., самообмеження Сполученими Штатами власної ролі в зоні арабо-ізраїльського конфлікту сприяло піднесенню значення, зростанню політичного впливу й укріпленню позицій Єгипту, Саудівської Аравії і - на певних етапах - Йорданії, а також прагненню Ізраїлю до повномасштабного співробітництва з ними. Паралельно адміністрація Клінтона послаблювала сприйняття США близькосхідними державами як єдиної сили, здатної забезпечити стабільність і мир в ареалі близькосхідного конфлікту.

Не менш складною в період перебування Клінтона на президентській посаді у Сполучених Штатах продовжувала залишатися проблема безпеки в районі Перської затоки. Іраксько-кувейтський конфлікт 1990-1991 рр. показав нездатність нафтодобувних арабських монархій своїми силами захиститися від зовнішньої загрози. Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) продемонструвала неефективність у сфері оборони та безпеки, зіткнувшись з амбіціями регіональної наддержави, якою був Ірак до військової поразки січня-лютого 1991 р. Ще до початку військової операції зі звільнення Кувейту стало очевидно, що санкціонована раніше США концепція РСАДПЗ потребує перегляду. Слід було розсунути межі цього вузькорегіонального угруповання шляхом включення до нього сильніших у військовому сенсі арабських держав чи залучення могутніх учасників ззовні в особах “великих” держав або ж взагалі відмовитися від субрегіональної формули забезпечення стабільності і замість неї розробити систему колективної безпеки, у котрій взяли б участь усі держави зони Перської затоки, а зовнішнім гарантом став би механізм ООН. Останній варіант мав ту перевагу, що він майже виключав спрямованість структур регіональної безпеки проти будь-якої з держав району, тоді як формування географічно замкненої військово-політичної системи невідворотно надало б їй відтінок конфронтаційності, котрий у даній ситуації міг бути розшифрований як “відбиття експансії” з боку Іраку або ж Ірану⁶².

Адміністрація президента Клінтона зіткнулася у районі Перської затоки на початку 1990-х рр., на думку багатьох американських політологів, з дуже складною політичною ситуацією, котра сформувалася після операції “Буря в пустелі” та часткової окупації Іраку президентом Бушем-старшим, найбільш небезпечним наслідком якої стала подальша політична ісламізація державних режимів у більшості арабських країн. Цей процес швидко охопив Єгипет, Алжир, Йорданію, Судан, почалося фундаменталістське “бродіння” навіть в Йемені, посилився вплив ісламських екстремістів, перш за все організації “Хаммас”, серед палестинців на окупованих Їзраїлем територіях. Ісламізм, що активізувався, відзначався явно антиамериканським і, - беручи ширше, - антизахідним характером і спрямовував осуд проти “поміркованих” арабських режимів - Єгипту, Саудівської Аравії і більшості держав Перської затоки. У подібній ситуації Вашингтон повинен був віднаходити засоби для того, щоб в найкоротші строки укріпити їхню внутрішню стабільність, адже від цього вирішальною мірою залежала міцність позицій США в Перській затоці⁶³.

У таких умовах, президентська адміністрація Клінтона головну ставку - поряд з нейтралізацією за допомогою військових та економічних санкцій Ради Безпеки ООН агресивного наступального потенціалу хусейнівського Іраку - зробила на створення системи безпеки на субрегіональному рівні, обмеженої зоною Перської затоки і не прив'язаної до основного вогнища напруги в цьому регіоні - близькосхідного арабо-ізраїльського врегулювання. Такий підхід визначив і географію її учасників: ними мали стати арабські держави Перської затоки, “причетні” арабські держави Єгипет та Сирія, - з причини їхньої значної ролі у припиненні іракської агресії, - а надалі, ймовірно, Іран. Підключення до подібної, осмисленої та сформованої, системи регіональної безпеки сусідніх арабських держав, Ізраїлю, Туреччини, і, можливо, Пакистану та Іраку відкладалося на подальшу перспективу, коли близьким до вирішення в усіх можливих вимірах буде процес близькосхідного врегулювання⁶⁴.

Подолання кризи в Перській затоці у 1990-1991 рр. зробило актуальним для Вашингтона створення перш за все такого військово-політичного механізму контролю, що попередив би повторення “кувейтського варіанту” або хоча б гарантував швидке, ефективне придушення будь-якої агресивної акції в цьому районі. Особливе місце явно відводилося військовим заходам, в тому числі прямій військовій присутності США у Перській затоці. Йшлося про збереження там крупних американських військово-морських сил і побудову відповідної військової інфраструктури. Суттєву роль у цьому, на думку Білого дому, повинен був відігравати Єгипет - і як транспортна база для сил швидкісного реагування (СШР), і як безпосередній їхній учасник, і як “арабська парасолька” для прикриття іноземної військової присутності в регіоні⁶⁵.

Найбільш делікатним і складним для Вашингтона за часів президентств Клінтона залишалося питання відносно ролі саддамівського Іраку в системі післякризового облаштування. США практично повністю досягнули основної мети - максимально можливою мірою зруйнували військову машину С. Хусейна і тим самим зменшили його регіональні амбіції на довгі роки. Резолюція Ради Безпеки ООН №687 про припинення вогню передбачала знищення усієї наявної в Іраку зброї масового знищення і компонентів її виробництва, а також доставки - ракет середнього радіусу дії. Водночас, ніхто не міг гарантувати, що у Багдаді, навіть якщо С. Хусейн буде усунутий від влади, не набрали б обертів реваншистські настрої на хвилі гіркоти від поразки. Подібний сценарій набував особливої актуальності в ситуації, коли хвиля антимонархічних настроїв в арабських країнах Перської затоки мала тенденцію до наростання, а націоналістичні гасла баасистів ще користувалися значною підтримкою серед нижчих і середніх верств населення Іраку. Прикладом подібного стану речей слугувала гостра внутрішньополітична боротьба у звільненому Кувейті, де, незважаючи на усі жахіття іракської окупації, багато мешканців й надалі були охоплені арабським націоналізмом і виступали за усунення від влади правлячого клану ас-Сабахів⁶⁶.

Таким чином, у контексті налагодження безпеки в районі Перської затоки, адміністрація президента Клінтона намагалася вибудувати під своєю егідою систему субрегіональної безпеки, до якої також планувалося залучити й Ірак, пов'язавши його системою договорів і угод з країнами РСАДПЗ, котрі мали б передбачати повагу до суверенітету і територіальної цілісності один іншого, непорушність кордонів, закріпити принципи ненападу і вирішення суперечок політичними засобами. Однак, при цьому відкритим залишалося питання, яким чином інтегрувати до модельованої системи Ірак, особливо за умов збереження при владі режиму С. Хусейна.

Виходячи з проаналізованих стратегічних підходів урядової команди президента Клінтона до регіону Близького Сходу загалом та до окремих його проблем зокрема, можемо стверджувати, що у той період він продовжував залишатися для Сполучених Штатів своєрідною “зоною життєвих інтересів”, де для свого домінування США використовували як миротворчі місії, так і механізм економічного тиску при одночасному збереженні, - а за певних умов й розширення - власної військової присутності.

Отже, на нашу думку, глобальне і близькосхідне стратегічне політичне планування Сполучених Штатів Америки в період адміністрації Б. Клінтона у загальному було добре пристосованим до часу, коли на міжнародній арені виграти можна було мало, втратити ж - досить багато. Американці це чудово усвідомлювали, чітко даючи зрозуміти своєму президентові, що їм не потрібний ані ізоляціонізм, ані коштовні “хрестові походи”. І що б не говорили політики і політологи про зовнішню політику США “епохи Клінтона”, американські громадяни й не тільки вони вважали, що у цій сфері він показав себе як “видатний лідер”. Зважаючи на таке, наступник на президентській посаді був приречений продовжувати втілювати у життя більшість з того, що реалізовував Б. Клінтон та його урядова команда.

глобальний клінтон близькосхідний

Примітки

1. Олбрайт, Мадлен. Госпожа госсекретарь: Мемуары Мадлен Олбрайт: При участии Билла Вудварда. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2004. - 687 с.

2. Киссинджер, Генри. Нужна ли Америке внешняя политика? М.: Ладомир, 2002. - 352 с.; Бжезинский, Збигнев. Великая шахматная доска. - М.: Междунар. отнош., 1999. - 256 с.; Хантингтон, Самюэль. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. - М.: АСТ, 2003. - 603 с.; Мурадян И.М. Проблемы безопасности в ближневосточной политике США. - Ереван: Антарес, 2003. - 479 с.

3. Джендлин Дж. Билл Клинтон и внешняя политика США // США: экономика, политика, идеология. - 1993. - №5. - С. 3-12; Уолт, Стивен. Доброе слово о внешней политике Клинтона // Pro et Contra. 2000. - Т. 5. - №2. - С. 86-102.

4. Дудко І.Д. Національний інтерес як фундаментальна засада зовнішньополітичних орієнтирів США // Наук. записки нац. унту „Києво-Могилян. акад..”. - К., 2003. - Т. 21: Політичні науки. С. 52-57.

5. Титоренко В. Персидский залив: пути к региональной стабильности // Мировая экономика и международные отношения. - 1994. - №4. С. 128-132; Шаклеина Т.А. Дискуссии в США по внешней политике // США: экономика, политика, идеология. - 1996. - №2. - С. 25-37; Ша- клеина Т.А. Дискуссии в США по внешней политике // США-Канада: экономика, политика, культура. - 1999. - №12. - С. 34-47.

6. Джендлин Дж. Билл Клинтон и внешняя политика США // США: экономика, политика, идеология. - 1993. - №5. - С. 4.

7. Политика администрации Б. Клинтона в области национальной безопасности: Реферат, сб. / В.В. Александров (отв. ред.); РАН, ИНИОН. - М., 1996. - С. 111.

8. Политика администрации Б. Клинтона в области национальной безопасности: Реферат, сб. - С. 112.

9. Камінський А. Від псевдоізоляції до “заплутаних альянсів”. Зовнішня політика США: генеза та основні напрями // Політика і час. - 1994. - №9. - С. 70.

10. Шеин А. Ближний Восток. «По вертикали» и «по горизонтали» // Международная жизнь. - 1997. - №8. - С. 64.

11. Жинкина И.Ю. Стабильность международных отношений как фактор национальной безопасности // США: экономика, политика, идеология. - 1993. - №3. - С. 16.

12. Политика администрации Б. Клинтона в области национальной безопасности: Реферат, сб. - С. 115.

13. Там само. - С. 116.

14. Там само.

15. Там само. - С. 116-117.

16. Кузьо Т. Американська зовнішня політика після холодної війни: / Пер. з англ. Н. Карпенко // Сучасність. - 1993. - №9. - С. 88.

17. Глитман М. Америке нужна объединяющая идея: внешняя политика США после окончания холодной войны // США: экономика, политика, идеология. - 1995. - №12. - С. 60.

18. Писарев В.Д., Хозин Г.С. Механизм выработки внешнеполитических решений // США: экономика, политика, идеология. - 1996. №2. - С. 49.

19. Цит. за: Олбрайт, Мадлен. Госпожа госсекретарь: Мемуары Мадлен Олбрайт: При участии Билла Вудварда. - С. 17.

20. Шаклеина Т.А. Дискуссии в США по внешней политике // США: экономика, политика, идеология. - 1996. - №2. - С. 26.

21. Шергін С., Горобець І. Конфлікти в Азії: регіональна чи глобальна загроза? // Політика і час. - 1996. - №2. - С. 30.

22. Мурадян И.М. Противоречия политики атлантизма и проблемы региональной безопасности. - Ереван: Антарес, 2001. - С. 34.

23. Политика США в меняющемся мире / Отв. ред. П.Т. Подлес- ный. - М.: Наука, 2004. - С. 309.

24. Сергунин А.А. В поисках новой американской стратегии в Азии // США: экономика, политика, идеология. - 1996. - №6. С. 19.

25. Там само. - С. 20.

26. Шергін С. Від стримання до поширення: /Нова зовнішньополітична доктрина і стратегія Вашингтона/ // Політика і час. - 1994. - №3. - С. 15.

27. Там само.

28. Там само.

29. Чистяков А. Ближний Восток в свете геополитических перемен // Международная жизнь. - 1995. - №8. - С. 52.

30. Берри, Николас. Почему американскую внешнюю политику так трудно понять? // Международная жизнь. - 1998. - №11-12. - С. 36-37.

31. Хемилтон, Ли. Международные экономические проблемы и внешняя политика США // США-Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - №10. - С. 94.

32. Уткин А. Американская стратегия на следующий век // Свободная мысль. - 1999. - №1. - С. 52-53.

33. Там само. - С. 53-54.

34. Уткин А.И. Американская стратегия для XXI века // США- Канада: экономика, политика, культура. - 1999. - №7. - С. 19.

35. Там само. - С. 19-20.

36. Уолт, Стивен. Доброе слово о внешней политике Клинтона // Pro et Contra. - 2000. - Т. 5. - №2. - С. 87.

37. США на рубеже веков / Отв. ред. С.М. Рогов. - М.: Наука, 2001. - С. 27.

38. Фарамазян Р. Новый миропорядок: проект североатлантистов: Рец. на: Котляр В.С. Развитие стратегических концепций США и НАТО после 11 сентября 2001 года: Монография / Ин-т актуальных международных проблем Дипломатической академии МИД России. - М.: Науч. книга, 2003. // Мировая экономика и международные отношения. - 2004. - №10. - С. 108.

39. Глобальные тенденции развития человечества до 2015 года: Материалы Национального разведывательного совета США. - Екатеринбург: У-фактория, 2002. - С. 8.

40. Нетаньяху, Беньямин. Война с терроризмом. Как демократии могут нанести поражение сети международного терроризма. - М.: Альпина Паблишер, 2002. - С. 36.

41. Уолт, Стивен. Доброе слово о внешней политике Клинтона. - С. 88-90.

42. США на рубеже веков. - С. 113.

43. Каґан, Роберт. Про Рай і Владу: Америка і Європа у новому світовому порядку. - Львів: “Ї”, 2004. - С. 21-25; Кейган, Роберт. Сила и слабость // Pro et Contra. - 2002. - Т 7. - №4. - С. 131-133.

44. Конгресс [США] и внешняя политика: [взгляд демократа и республиканца] // США-Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - №9. - С. 83.

45. Каґан, Роберт. Про Рай і Владу: Америка і Європа у новому світовому порядку. - С. 25-26; Кейган, Роберт. Сила и слабость // Pro et Contra. - 2002. - Т 7. - №4. - С. 133.

46. Киссинджер, Генри. Нужна ли Америке внешняя политика? - М.: Ладомир, 2002. - С. 112.

47. Там само. - С. 113.

48. Шаклеина Т А. Дискуссии в США по внешней политике // США- Канада: экономика, политика, культура. - 1999. - №12. - С. 36-37.

49. Занегин Б.Н. США в региональных конфликтах: малые войны и большая политика // США-Канада: экономика, политика, культура. 1999. - №8. - С. 23.

50. Мальгин А. Новая ситуация на Ближнем и Среднем Востоке // Международная жизнь. - 2000. - №10. - С. 85.

51. Бжезинський З. Велика шахівниця. Америка: її провідна роль та геостратегічні імперативи / Пер. з англ. Я. Войтка // Всесвіт. - 1999. - №2. - С. 117-118.

52. Кириченко Э. Стратегия США в условиях международных финансовых потрясений // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - №5. - С. 8.

53. Михайленко М. Еволюція зовнішньополітичної стратегії США у період президентства Білла Клінтона (1992-2000) // Історико- політичні проблеми сучасного світу: Зб. наук. ст. - Чернівці, 2002. Т 9. - С. 284.

54. Кириченко Э. Стратегия США в условиях международных финансовых потрясений. - С. 9.

55. Уолт, Стивен. Доброе слово о внешней политике Клинтона. - С. 98-101.

56. Бжезинский, Збигнев. Великая шахматная доска. - М.: Меж- дунар. отнош., 1999. - С. 41-42.

57. Чистяков А. Ближний Восток после урегулирования арабоизраильского конфликта // Международная жизнь. - 1995. - №2. С. 106-107.

58. Новикова Г Посредничество США в урегулировании арабоизраильского конфликта // США-Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - №9. - С. 28.

59. Бакланов А. Ближневосточный перекрёсток // Международная жизнь. - 1998. - №4. - С. 84.

60. Бакланов А. Драматические события на Ближнем Востоке требуют реальных мер доверия // Международная жизнь. - 1999. - №1. - С. 20.

61. Новикова Г. Посредничество США в урегулировании арабоизраильского конфликта. - С. 29-30.

62. Титоренко В. Персидский залив: пути к региональной стабильности // Мировая экономика и международные отношения. - 1994. - №4. - С. 128.

63. Киссинджер, Генри. Нужна ли Америке внешняя политика? - С. 209-210.

64. Титоренко В. Персидский залив: пути к региональной стабильности. - С. 129.

65. Бжезинский, Збигнев. Великая шахматная доска. - С. 241-242.

66. Титоренко В. Персидский залив: пути к региональной стабильности. - С. 129.

Размещено на Allbest.ru