Інтеграційні процеси в Західній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

Перші проекти об'єднання Європи датуються ще XIII-XV вв., але спроби того часу не призвели до успіху. Сучасне об'єднання Європи виросло з традиції союзів, зі сторічних прагнень до балансу сил. Найуспішніший процес об'єднання почався після І Світової війни на території Західної Європи. На той час політичні дискусії не призвели до конкретних дій, проте Друга Світова війна запевнила європейські країни у тому, що їм один без одного не прожити. Успіхи Європейського Союзу зробили його привабливим для інших, так званих “третіх” країн: одні наслідує приклад, інші мають намір вступити до складу ЄС. Саме тому на сучасному етапі виникає потреба вивчення та аналізу особливостей функціонування економічних, соціальних та політичних європейських систем.

Ключові слова: західноєвропейська інтеграція, етапи західноєвропейської інтеграції, інтеграційні процеси, Європейське об'єднання вугілля та сталі, Європейський Союз, вільний єдиний ринок.



Аннотация

Первые проекты объединения Европы датируются еще XIII-XV вв., но попытки того времени не привели к успеху. Современное объединение Европы выросло из традиции союзов, из столетних стремлений к балансу сил. Самый успешный процесс объединения начался после Первой Мировой войны на территории Западной Европы. К тому времени политические дискуссии не привели к конкретным действиям, однако Вторая Мировая война убедила европейские страны в том, что им друг без друга не прожить. Успехи Европейского Союза сделали его привлекательным для других, так называемых “третьих” стран: одни следует примеру, другие намерены вступить в ЕС. Именно поэтому на современном этапе возникает необходимость изучения и анализа особенностей функционирования экономических, социальных и политических европейских систем.

Ключевые слова: западноевропейская интеграция, этапы западноевропейской интеграции, интеграционные процессы, Европейское объединение угля и стали, Европейский Союз, свободный единый рынок.



Annotation

The first projects of the unification of Europe date back to XIII-XV centuries, but the attempts of that time were not successful. Modern unification of Europe grew out of the tradition of unions, from century-old aspirations for the balance of forces. The most successful unification process began after the First World War in Western Europe. By the time the political discussion did not lead to concrete action, but the Second World War convinced European countries that without each other they cannot live. The successes of the European Union made it attractive to other so-called "third" countries: one follows the example, others intend to join the EU. That is why nowadays it is necessary to study and to analyze the functioning of economic, social and political European systems.

Keywords: West European integration, European integration steps, integration processes, the European Coal and Steel Community, the European Union, free single market.



ЗМІСТ

західноєвропейський інтеграція політичний союз

ВСТУП

Розділ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

1.1 Основи та етапи європейської інтеграції

1.2 Елементи західноєвропейської економічної інтеграції

1.3 Інституціональне оформлення західноєвропейської інтеграції

Розділ ІІ. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПОКАЗНИКІВ ІТАЛІЇ

1.1 Загальна характеристика географічного та політичного положення Італії

1.2 Аналіз економічних показників розвитку Італії

1.3 Аналіз соціальних показників розвитку Італії

Розділ ІІІ. ПРОПОЗИЦІЇ ТА РЕКОМЕНДВЦІЇ ЩОДО ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ІТАЛІЇ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

1.1 Проблеми та перспективи розвитку Європейського Союзу

1.2 Рекомендації та пропозиції щодо розвитку ЄС

1.3 Пропозиції та рекомендації щодо економічного та соціального розвитку Італії

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Наша сучасність характеризується зростанням взаємозалежності економіки різних країн, зростанням міжнародного руху товарів та факторів виробництва, глобалізацією, інтенсивним переходом країн від замкнених національних господарств до економіки відкритого типу, зверненої до зовнішнього світу. На сьогоднішній день інтеграційні процеси регулюють усю мережу економічних взаємовідносин, встановлених між світовими національними господарствами. Інтеграційні процеси перетворюються на один з найважливіших факторів, що впливають на темпи економічного зростання, структуру, міжгалузеві і народногосподарські пропорції держав, що інтегруються, на внутрішні ринки, а також на процес виробництва в цілому.

Об'єктом даної роботи виступають інтеграційні процеси в світовому господарстві.

Предметом вивчення є інтеграція країн Західної Європи, а також результат цього процесу, як найвища форма інтеграції.

Для розкриття теми було використано такі методи: метод системного підходу, що дозволив продемонструвати економічну інтеграцію, як процес, що перебуває в постійному розвитку та взаємодії з іншими системами, порівняльний та статистичний методи, історичний метод, що дозволив дослідити західноєвропейську інтеграцію у часі, а також метод аналізу та синтезу.

Метою даної роботи є дослідження та вивчення особливостей інтеграційних процесів в західній Європі, аналіз та порівняння економічних показників обраної країни (Італія), а також аналіз перспектив розвитку й надання рекомендацій щодо покращення стану економічної та соціальної систем Італії та Європейського Союзу в цілому.

Робота складається з трьох розділів. Перший розділ присвячений дослідженню особливостей західноєвропейської інтеграції та розгляданню діяльності ЄС, як основну форму інтеграції в західній Європі. У другому розділі наведено аналіз економічних та соціальних показників Італії протягом 2013-2015рр. Третій розділ рекомендаційний. Він висвітлює актуальні проблеми розвитку ЄС, а також містить пропозиції та рекомендації щодо покращення економічного та соціального становища зокрема Італії та ЄС в цілому.

Робота складається з 62 сторінок, 2 таблиць, 21 рисунків.



РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

1.1 Основи та етапи європейської інтеграції

Ідея створення об'єднаної Європи неодноразово висувалася ще в минулому, особливо у зв'язку із кровопролитними конфліктами в історії європейського континенту.

Перші проекти об'єднання Європи датуються XIII-XV вв. і належать французькому королівському прокуророві П. дю Бую й чеському королеві Й.Подебраду. Подібні ж проекти пропонували англійці У.Пенн і Дж.Беллер, французи Ш.де Сен-Пьєр і В.Гюго, великий німецький філософ И.Кант і багато інших. У міжвоєнний період ХХ ст. прагнення до об'єднання Європи виказував австрійський граф Р.Куденхове-Калергі, автор книги “Пан-Європа”, а також міністр закордонних справ Франції А.Бріан [1]. Але спроби об'єднання Європи в той час не призвели до успіху.

Сучасне об'єднання Європи виросло з традиції союзів, зі сторічних прагнень до балансу сил. Найуспішніший процес об'єднання Європи почався після І Світової війни. Тоді політичні дискусії не призвели до конкретних кроків, але ІІ Світова війна запевнила європейські країни у тому, що їм один без одного не прожити. Після 1945 р. Європа зіткнулася з одного боку з необхідністю протистояти погрозі з боку СРСР, з іншого боку - назрівало американське протистояння. Все це позначилося на особливостях інтеграції на європейському континенті, але рух за об'єднання продовжував активно розвиватися.

В умовах таких різних підходів була створена перша міжнародна конференція, яка повинна була розробити перший акт. В результаті протиріч на конференції залишилося лише 6 учасників: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург, які 8 квітня 1951р. підписали в Парижі угоду про Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Угода набрала чинності 23 липня 1952 р.

Формально його мета була скромною: створення вузькофункціональної спільноти, яка забезпечуватиме створення спільного ринку вугілля і сталі шести держав. Відповідно, ЄОВС наділялося для цього необхідними повноваженнями. Зі створенням ЄОВС також вирішувалися деякі конкретні питання, пов'язані з підйомом виробництва у важкій промисловості цих шести держав. Однак значення цього договору виходить далеко за ці рамки. Головне те, що на основі ЄОВС відпрацьовувалися ті початки і принципи, які слід було покласти в основу європейської інтеграції.

До середини 50-х років позиції тих, хто чіплявся за явно застарілі гасла господарської автаркії, суворого протекціонізму, все сильніше розмивалися самим життям. Переваги відкритої економіки, єдиного господарського та правового простору поступово переконували скептиків у тому, що інтеграційні процеси - це знамення часу[2].

Можна сказати, що ідея створення нового союзу - Європейського Економічного Співтовариства літала в повітрі. Є кілька версій її офіційного формулювання, але найбільш вірогідною є та, яка свідчить, що вперше про ЄЕС було сказано ще в 1952 р в пропозиціях міністра закордонних справ Голландії Ж. Бейена у зв'язку з обговоренням проблем Європейського політичного співтовариства. У цих пропозиціях намічалися схеми утворення митного союзу і спільного ринку, що охоплює шість країн. Говорилося також про необхідність скасування квот і тарифів у торгівлі всередині спільноти, про встановлення єдиних тарифів для торгівлі з третіми країнами і про низку інших необхідних заходів. Загальний висновок був зрозумілий: настав час для переходу від секторальної до глибшої інтеграції.

На конференції міністрів закордонних справ “шістки”, що відбулася в Мессіні (Італія) в червні 1955, ідеї розвитку європейської інтеграції зайняли центральне місце. Основну доповідь зробив бельгійський міністр закордонних справ П. Спаак. Йому ж конференція доручила очолити подальшу роботу з підготовки пропозицій про те, як і в якому вигляді створювати майбутнє співтовариство. Чергова зустріч міністрів закордонних справ була проведена у Венеції в травні 1956 р. Після обговорення обраних розробок міністри погодилися з тим, що доцільно вести справу до повної економічної інтеграції, зберігаючи разом з тим в якості відокремленого напрямку інтеграцію в галузі атомної енергетики.

Після періоду короткочасної згоди ідеї наднаціоналізма в Західній Європі пішли на спад. Не все гладко було і в сфері економіки. Далеко не всі країни (і в першу чергу Франція) мали бажання відмовитися від протекціонізму, що складав одну з основ економічної політики[3]. Крім того, необхідно було вирішити важкі питання, що стосуються відносин колишніх метрополій з їх колишніми колоніями і залежними територіями. Як і раніше особняком стояла Великобританія, яку до того ж Франція жодним чином не бажала бачити в співтоваристві. Але в цілому умови для інтеграції в економічній сфері були набагато сприятливішими. Тож невдовзі більшість перепон було знищено.

У 1957 р. було підписано Римську угоду про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), який набув чинності у 1958 р. У тому ж році було засновано Європейське співтовариство з атомної енергії (ЄвроТОМ). Таким чином Римська угода об'єднала 3 крупні західноєвропейські організації.

Своєю еволюцією найвища на даний період часу форма західноєвропейської інтеграції - Європейський Союз пройшов усі форми інтеграції: зону вільної торгівлі, митний союз, економічний та валютний, політичний союз. Інтеграційні процеси в Західній Європі еволюціонуючи пройшли чотири етапи, на даний момент перебуваючи на п'ятому етапі розвитку.



Рис. 1.1. Етапи західноєвропейської інтеграції

Перший етап західноєвропейської інтеграції відбувався в рамках зони вільної торгівлі. В цей період (1958-1968 рр.) до складу співтовариства входило тільки 6 країн. На початковому етапі інтеграції між учасниками були скасовані мита та кількісні обмеження на взаємну торгівлю, але кожна країна-учасниця ще зберігала свій національний митний тариф по відношенню до третіх країн.

Другий етап вважається періодом застійного кризового розвитку західноєвропейської інтеграції. Це пояснюється зростанням розриву між рівнями економічного розвитку країн-учасниць ЄЕС після вступу до співтовариства у 1981 р. Греції. Але цей етап також зазнав позитивну дію європейської валютної системи, яка була елементом валютної інтеграції. Її головна ціль - використати західноєвропейську регіональну валюту ЕКЮ на противагу американському долару та відповідно до нового, зміненого економічного та політичного стану у світі розробити загальну стратегію у валютно-фінансовій сфері країн-учасниць ЄЕС.

Третій етап західноєвропейської інтеграції відрізняється подальшим успішним розвитком інтеграційних процесів, зростанням кількості учасників співтовариства до 12 (у 1986 р. до складу ЄЕС увійшли Іспанія та Португалія). Головним імпульсом у подальшому просуванні стало набування чинності з 1 липня 1987 р. Єдиного Європейського Акту (ЄЄА). Головним результатом цього етапу стало вдале формування до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку країн-учасниць співтовариства.

Четвертий етап відзначився створенням єдиного внутрішнього ринку та переходом на єдину європейську валюту - євро. На підставі Маастрихтського договору (лютий 1992) Європейське економічне співтовариство трансформувалося з 1 січня 1994 року в Європейський Союз з числом країн-учасниць, зрослих до 15.Згідно ЄЄА з січня 1993 р. в рамках ЄЕС здійснюється вільне пересування факторів виробництва всередині кордонів Співтовариства. Фактично в рамках Співтовариства виникло єдиний економічний простір, що означає вступ ЄС в якісно новий етап економічної інтеграції. У рамках ЄС здійснюється створення повністю єдиного внутрішнього ринку. Проголошені цілі подальшого інтеграційного співробітництва. Вони включають створення єдиного Європейського банку з правами емісії єдиної валюти ЄВРО, а також створення єдиного західноєвропейського простору без внутрішніх кордонів. Згідно Шенгеньскої конференції в 1999 р. відбулося введення єдиного митного режиму.

П'ятий етап - сучасний етап розвитку ЄС. Відзначився вступом до ЄС найбільшої кількості країн. 16 квітня 2003 р. в Афінах між 15 країнами-учасницями (Франція, Італія, Германія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Португалія, Австрія, Ірландія, Греція, Іспанія, Швеція, Фінляндія) та 10 країнами-кандидатами (Естонія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія) було підписано угоду про приєднання. 1 травня 2004 р. ці країни стали членами ЄС. 1 січня 2007 р. до складу ЄС в черговий раз увійшли нові країни. Це були Болгарія та Румунія. У 2013 р. до ЄС увійшла Хорватія.

Приєднання такої кількості нових членів, беручи до уваги, що рівень економічного, політичного, соціального та правового стану нових країн значно нижчий ніж у “ветеранів”, був не дуже сприятливим для ЄС. Це сильно дисбалансувало положення Союзу. Розрив між рівнями розвитку старих країн та щойно приєднаними був разючим. Досі не було остаточно встановлено баланс між країнами-учасницями. Це погано впливає на сучасний стан ЄС і тягне його “на дно”. Сьогоденні розлади та проблеми у співіснуванні європейських країн негативно відображаються на майбутніх планах розвитку. Все частіше з`являються пророцтва краху Європейського Союзу (Вацлав Клаус, колишній президент Чехії, книга “Європа - Руйнування ілюзій”). Але не зважаючи на це, досі ЄС порається з незначними проблемами за мірою їх надходження та формує стратегії вирішення більш суттєвих та гострих питань на майбутнє.

1.2. Елементи західноєвропейської економічної інтеграції

1.2.1. Цілі інтеграції та підходи до її здійснення. Існує кілька основних цілей, які переслідував Євросоюз в процесі інтеграції:

Рис.1.2. Цілі західноєвропейської інтеграції

А також:

1) Повоєнна відбудова економічного і соціального життя з метою відновлення конкурентоспроможності європейської економіки.

2) Залучення до економічної співпраці у повоєнній Європі Німеччини -- адже міжвоєнне рішення, котрим була постановлена де-факто промислова ізоляція Німеччини, виявилося однією з причин розв'язання Другої світової війни.

3) Попередження соціальних збурень та революцій.

4) Економічна інтеграція, а саме: гармонійний розвиток економічних інститутів; стабільне і збалансоване економічне взаємопроникнення; підвищення рівня життя; високий рівень зайнятості; економічна та валютна стабільність.

5) Відновлення довоєнних геополітичних позицій європейських держав у світі.

6) Конкурентні стосунки із США.

До інтеграції в європейському просторі науковцями, політичними та державними діячами застосовуються декілька основних підходів:

1. Федералістський. Прибічники цього підходу виступають за створення союзної загальноєвропейської держави з відповідними правовими наслідками: федеральною системою державних органів, визначенням компетенції суб'єктів федерації. Умовно кажучи, Європа представниками цього підходу в результаті інтеграційного процесу вбачається чимось на зразок Сполучених Штатів Європи[2].

Мета федералістського підходу полягає в тому, щоб згладити відмінності між націями. Окремі країни знайшли можливість пожертвувати частиною свого суверенітету заради багатонаціонального співтовариства. В результаті є європейська федерація, в якій долею всіх народів, кожен з яких продовжує залишатися сам собою, а також їх майбутнім, керують загальні лідери.

2. Функціональний. Сутність цього підходу полягає у використанні моделі міжнародної міжурядової організації. Прибічники цього підходу виступають за тісне співробітництво європейських держав в економічній, інколи у військово-політичній, однак рішуче виступають проти федералізації[2].

Причинами несприйняття федеративної моделі є побоювання втрати державного суверенітету шляхом створення наднаціональних утворень. Міжнародні організації необхідно створювати на окремих ділянках інтеграції, де для цього виникли необхідні передумови. Слід відзначити, що однією з причин несприйняття федерації, є особливі позиції тієї, чи іншої країни в міжнародних відносинах, європейському регіоні, (наприклад Великобританія: зовнішня політика та валютна).

3. Конфедералістський. Європейський союз вбачається як союз держав, які зберігають власну незалежність та самостійність і переважно співробітничають одна з одною в економічній сфері. Рішення за такої організації союзу повинні прийматися на засадах рівноправності та одностайності[2].

Створення Європейського Союзу, його формування та розвиток представляють собою складний та багатоетапний процес, тому не можливо говорити про те, що перемоги в суперечках про шляхи та моделі інтеграції досягли прибічники того чи іншого підходу.

На даний момент можна казати, що в основу сучасної моделі Європейського Союзу покладена компромісна позиція, яка припускає об'єднання елементів як державно-правової так і міжнародно-правової організації. Тобто, ця позиція представляє собою поєднання першого та другого підходів (федералістського та функціонального). Саме ця позиція і відображена в установчих актах, які є правовою основою Європейського Союзу.

1.2.2. Основні принципи вільного єдиного ринку. Центральним пунктом економічної інтеграції є внутрішній єдиний ринок, заснований країнами-учасницями для того, щоб створити об'єднану економічну територію, нерозділену ані митними, ані торговими бар'єрами. В основі єдиного ринку лежать наступні чотири принципи - вільний рух товарів, робочої сили, послуг і капіталу. Другий і четвертий, як відомо, є основними факторами виробництва.



Рис.1.3. Принципи вільного Єдиного ринку

А. Вільний рух товарів.

Статті 9-37 Угоди Європейського Співтовариства. Вільний рух товарів забезпечується створенням союзу та проведенням ряду заходів, таких як: 1. Митний союз. 2. Зсув кількісних обмежень. 3. Усунення податкових бар'єрів.

В. Вільний рух робочої сили.

Статті 48-51 Угоди Європейського Співтовариства. Вільний рух робочої сили - вже реальність. Це право було зафіксовано в Угодах і включено в компетенцію Ради в 1968 році. Воно містить в собі рівні права для всіх націй, що входять до Співтовариства, з працевлаштування, заробітним платам і умов роботи в будь-якій країні Співтовариства.

С. Свобода надання послуг.

Єдине але: дії обмежені в часі і повинні якимось чином перетинати внутрішній кордон Співтовариства. Також це право не поширюється на державні структури влади.

D. Вільний рух капіталу і платежів.

Статті 67-73 Угоди з Європейського Співтовариства. Вільний рух капіталу дає можливість фізичним та юридичним особам безперешкодно відкривати рахунки в кожній із країн Євросоюзу, а також переводити необмежені кошти з однієї країни в іншу. Це також означає необмежені інвестиційні та фінансові можливості на території всієї Європі. Також можна сказати, що вільний рух капіталу неминуче веде до більш тісної економічної і фінансової інтеграції. Вільний рух товарів, робочої сили, послуг і капіталу має неминуче супроводжуватися заходами щодо лібералізації платежів.

1.2.3. Економічний та валютний союз. Засновники Співтовариства повністю віддавали собі звіт в тому, що створення спільного ринку і ефективне впровадження спільної політики у багатьох сферах неминуче повинне супроводжуватися впровадженням загальної економічної і валютної політики.

У 1969 році на Зустрічі на вищому рівні в Гаазі політичні лідери Співтовариства виступили з новою ініціативою з економічного і валютного союзу. До 1970 був представлений остаточний план поступового розвитку, що містив в собі 3 стадії. Проте спроба створити економічний і валютний союз зазнала невдачі. Замість цього, було зроблено безліч одноразових заходів з поліпшення і розширення діапазону інструментаріїв, придатних для ведення валютної політики і координування економічної політики.

Введення Європейської Валютної Системи (EMS) у березні 1979 р. задало новий розмір Європейському валютному співробітництву. Мета полягала в тому, щоб створити зону валютної стабільності в Європі, вільний наскільки можливо від сильних коливань курсу валют. EMS прагне досягати стабільності внутрішньої ціни і зовнішнього обмінного курсу за допомогою системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спираються на різноманіття заходів і механізмів кредитного втручання. Коріння походження єдиної європейської валюти слід шукати в Договорах Європейського Союзу.

Отже, економічна інтеграція ЄС має кілька цілей, таких як збереження миру, соціальна стабільність та створення політичного союзу, який передбачав би передачу національними урядами наддержавним інститутам усіх основних політичних повноважень.



1.3 Інституціональне оформлення західноєвропейської інтеграції

До середини XX століття еволюція фундаментальних особливостей Західної Європи в галузі військової справи, міжнародних відносин, національних політичних систем, економіки і соціальних інститутів створила більш сприятливі передумови для реалізації “європейської ідеї”, ніж коли б то не було в історії.

В рамках західноєвропейського руху Опору були підготовлені реалістичні проекти об'єднання Західної Європи, які отримали подальший розвиток у перші повоєнні роки. Однак для їх практичного здійснення була необхідна політична воля західноєвропейських держав Формування цього вирішального чинника пов'язано з іменами трьох християнсько-демократичних політиків - Роббера Шумана, прем'єр-міністра і міністра закордонних справ Франції, Алчіде Де Гаспері, першого канцлера Федеративної республіки Німеччини.

Конкретний план, відповідно до якого був здійснений перший етап західноєвропейської інтеграції, був підготовлений у квітні 1950 р. Жаном Моне за участю Поля Роітера, Етьєна Хірша та П'єра Юрії. В основі плану лежав ряд дійсно геніальних здогадок, котрі в кінцевому рахунку і забезпечили йому повний успіх. По перше, Ж. Моне вперше виразно усвідомив, що ніякі схеми створення єдиної Європи не спрацюють, якщо їм не передуватиме міцне зближенні Німеччини та Франції. По друге, він зрозумів, що процес інтеграції буде життєздатним лише в тому випадку, якщо він буде йти знизу вгору - від економіки до політики, а не навпаки, як пропонувалося раніше.

Сприйняті і систематизовані Шуманом, який був у той час міністром закордонних справ Франції, пропозиції Ж. Моне і його колег увійшли в історію як “план Шумана”. Основні положення плану увійшли в так звану Декларацію Шумана, яка зробила ідею створення інтеграційного угруповання надбанням широкої громадськості[1].

За цим також прослідувало створення наступних європейських організацій:

Договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) підписано 18 квітня 1951.

Створене згідно з Паризькою угодою терміном на 50 років країнами: Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція з метою об'єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць і запобігання в такий спосіб нової війни в Європі. Своєю метою об'єднання проголосило сприяння економічному розвитку країн-членів шляхом утворення загального ринку для продукції вугільної і металургійної промисловості. Створення ECSC було результатом структурних зсувів, що відбуваються в економіці капіталізму після ІІ Світової війни 1939-1945 рр., що вплинуло безпосереднім чином на характер об'єднання.

Навесні 1956 р. в Мессіні була створена група експертів країн “шістки” представила свою доповідь, яка отримала назву “доповідь Спаака”. А 25 березня 1957 р. - в Римі були підписані угоди про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) та Європейського економічного співтовариства.

Обидва договори набрали чинності 1 січня 1958 року. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції. Відтак, з'явилися Європейський Парламент та Європейський Суд.

Римський договір суттєво розширив сферу інтеграційного будівництва. Концептуально він являв собою логічно послідовну, глибоко ешелоновану програму економічної інтеграції:

Перший крок - створення митного союзу. Це передбачало повну лібералізацію їх взаємної торгівлі. Відповідні положення договору було супроводжено безліччю застережень, що відбивали їхні побоювання і коливання, держави - члени ЄЕС домовились про поступове скасування митних зборів і кількісних обмежень у взаємній торгівлі, встановленні спільного митного тарифу і передачі повноважень щодо здійснення спільної торговельної політики ЄЕС самому Співтовариства.

Другий крок - створення Спільного ринку. Відповідні положення договору були доповнені статтями про спільне антимонополістичного регулювання та заохочення конкуренції, дотриманні узгоджених правил при наданні підприємствам державної допомоги, гармонізації фіскальних систем і економічного законодавства взагалі.

Третій крок - включення в Римську угоду трьох основних принципів аграрної інтеграції: спільний ринок, преференції фермерам країн “шістки”.

Для здійснення заходів, передбачених Римською угодою, був встановлений перехідний період, розрахований на 10- 12 років.

У 1986р. було схвалено новий основоположний документ - Єдиний європейський акт (набрав чинності в 1987 р), опублікована “біла книга”, в якій містився конкретний план завершення реалізації Римського договору та здійснення ряду додаткових заходів, які дозволили б до кінця 1992 г . створити єдиний ринок “дванадцяти”. “Проект-1992” справив величезний психологічний вплив на західноєвропейську і світову громадськість.

Ця програма зводилася до трьох основних цілей:

· від єдиного ринку йти далі до економічного і валютного союзу;

· надати економічної інтеграції соціальний вимір на базі загальної соціальної політики;

· доповнити наднаціональне інтеграційне будівництво в рамках інститутів співтовариств постійним міждержавним співробітництвом у галузі зовнішньої політики і політики безпеки та в галузі юстиції та внутрішніх справ; об'єднати всі три “опори” в рамках Європейського Союзу.[4]

Угоду про Європейський Союз було підписано 7 лютого 1992 р. у м.Маастрихт. В ній було закладено концепцію трьох опор ЄС:

1. інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Маастрихтська угода відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції. Відповідно до угоди, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.[5]

Амстердамську угоду було підписано 2 жовтня 1997 р., яка набула чинності 1 травня 1999 року. Вона внесла істотні зміни в угоду про Європейський союз, яка був підписаний в Маастрихті в 1992 році. У Амстердамській угоді чітко прописані умови вступу до ЄС, включені шенгенські угоди, змінена нумерація статей і параграфів установчих договорів.

Амстердамська угода не заснувала нових організацій або систем співробітництва, але вніс суттєві поправки в Угоду про Європейський Союз, угоди про заснування Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти. Установчі угоди піддалися “спрощенню”. Компетенція Європейського Співтовариства істотно розширилася.

26 лютого 2001 європейськими лідерами було підписано Ніццьку угоду, яка набула чинності 1 лютого 2003 року. Вона внесла зміни в Маастрихтську, а також Римську угоду. Ніццька угода реформувала інституційну структуру Європейського союзу для розширення на схід, тобто сприяла завданню, яка була спочатку поставлена ??Амстердамською угодою, але не була вирішена на поточний момент.

13 грудня 2007 року в Лісабоні на саміті ЄС підписаний Лісабонський договір - міжнародний договір, покликаний замінити собою Конституцію ЄС і внести зміни в чинні угоди про Європейський союз в цілях реформування системи управління ЄС.

На підставі прийнятих документів сформувався механізм управління Європейського Союзу. Він складається з Європейської Ради, Європарламенту, Палати аудиторів, Євросуду, Єврокомісії та Ради ЄС.

Рис.1.4. Інститут управління Європейського Союзу

Таким чином, ці міжнародні документи заклали інституціональну основу існування та діяльності Європейського союзу, як на теперішнє, так і на майбутнє.

Висновки за першим розділом

Ідея створення об'єднаної Європи неодноразово висувалася в минулому, але датою “народження” Європейського Союзу вважається 9 травня 1950р.пов'язана з історичною промовою Р. Шумана.

Документальним оформленням стало 8 квітня 1951р. коли в Парижі було підписано угоду про ЄОВС. На основі ЄОВС відпрацьовувалися ті початки і принципи, які слід було покласти в основу європейської інтеграції.

В основу сучасної моделі Європейського Союзу покладена компромісна позиція, яка припускає об'єднання елементів як державно-правової так і міжнародно-правової організації. Ця позиція представляє собою поєднання федералістського та функціонального підходів. Саме ця позиція і відображена в установчих актах, які є правовою основою Європейського Союзу.

В процесі свого розвитку Європейський Союз - на даний час найвища форма західноєвропейської інтеграції - пройшов усі форми інтеграції: зону вільної торгівлі, митний союз, економічний та валютний, політичний союз. Інтеграційні процеси в Західній Європі еволюціонуючи пройшли чотири етапи (з кінця 50-х р. ХХ ст. до початку 2000-х років нашого сторіччя), на даний момент перебуваючи на п'ятому етапі розвитку (з 2000-х р.).

Існує кілька основних цілей, які переслідував Євросоюз в процесі інтеграції. Це, по-перше, збереження миру, після тривалої та знесилюючої Другої Світової війни; економічна інтеграція, а саме: гармонійний розвиток економічних інститутів, стабільне і збалансоване економічне взаємопроникнення, підвищення рівня життя, високий рівень зайнятості, економічна та валютна стабільність у країнах-членах; створення політичного союзу, який передбачав би передачу національними урядами наддержавним інститутам усіх основних політичних повноважень, встановлення та підтримання соціальної стабільності в країнах. А також повоєнне відновлення та відбудову економічного і соціального життя з метою відновлення конкурентоспроможності європейської економіки; залучення до економічної співпраці у повоєнній Європі Німеччини; попередження соціальних збурень та революцій; відновлення довоєнних геополітичних позицій європейських держав у світі; в тому числі підтримання конкурентних стосунків із країною США, яка зазнала найменших втрат у воєнний період.

На підставі прийнятих в процесі розвитку документів, таких як, ЄЄА, Маастрихтська угода, Амстердамська угода, Лісабонський договір, тощо, сформувався механізм управління Європейського Союзу, який складається з Європейської Ради, Європарламенту, Палати аудиторів, Євросуду, Єврокомісії та Ради ЄС.

Зараз Європейський Союз - це надскладна система, вдало поєднуюча в собі 28 помітно різних та несхожих країн. Європейський Союз - це об'єднання, яке контролює майже усю Європу, має економічні, політичні, торгівельні, туристичні та культурні зв'язки із США, Канадою, країнами пострадянського простору та Латинською Америкою, тощо.

Європейський Союз - це вдалий приклад багаторічної праці країн на шляху до розвитку, соціальної та економічної стабільності, політичної компетентності, справедливої правової системи, промислового росту, налагодження міжнародних зв'язків та спільного щасливого майбутнього громадян євро-держав.



РОЗДІЛ ІІ. АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ПОКАЗНИКІВ ІТАЛІЇ

2.1 Загальна характеристика географічного та політичного положення Італії

Італія (італ. Italia), Італійська Республіка (італ. Repubblica Italiana) -- держава на півдні Європи, в Середземномор'ї, що входить до складу “великої сімки”. Площа - 301 тис. км². Населення - 60,2 млн людей. Столиця - Рим. Офіційна мова - італійська. Країна займає Апеннінський півострів, Паданську рівнину, південні схили Альп, острови Сицилію, Сардинію та інші дрібні острови. У сучасних межах держава сформувалась у 1870 р. шляхом об'єднання князівств. На території Італії розташовані також такі державні утворення: Сан-Марино, Ватикан, Суверенний Мальтійський орден.[6]

На суходолі Італія межує з Францією на північному заході, зі Швейцарією й Австрією на півночі та Словенією на північному сході.

Рим, столиця Італії, був протягом століть політичним та релігійним центром Західної цивілізації як столиця Римської імперії та місце Святого престолу.

Більшу частину постримської історії Італія була поділена на численні королівства та міста-держави (такі як Сардинське королівство, Королівство обох Сицилій та Міланське герцогство), але об'єдналась в 1861 році, протягом бурхливого періоду своєї історії відомого як Рісорджименто (італ. il risorgimento -- відродження). Наприкінці XIX-го століття, протягом Першої світової і до Другої світової війни Італія володіла колоніальною імперією, яка поширила свою владу на Лівію, Еритрею, Сомалі, Ефіопію, Албанію, Додеканес та на концесію в Тяньцзіні.

Італія поділяється на 20 областей -- Валле д'Аоста, Ломбардія, Трентіно-Альто Адідже, Фріулі-Венеція Джулія, П'ємонт, Лігурія, Венето, Тоскана, Умбрія, Емілія Романія, Марке, Абруццо, Лаціо, Молізе, Базіліката, Кампанія, Калабрія, Апулія, Сардинія і Сицилія, (п'ять з яких -- Сицилія, Сардинія, Трентіно-Альто-Адідже, Валле-д'Аоста та Фріулі-Венеція Джулія -- мають особливий статус), області поділені на 110 провінцій. Провінції у свою чергу поділяються на комуни. Загальна кількість комун -- 8101. Області з особливим статусом (автономії) мають власні парламенти -- обласні ради та уряди -- джунти -- які мають спеціальні повноваження в питаннях місцевого самоврядування.

Сухопутні кордони проходять вздовж гірського ланцюга Альп: на заході із Францією -- 488 км, на півночі -- зі Швейцарією -- 740 км й Австрією -- 430 км, на сході зі Словенією -- 232 км. Крім того Італія має кордони з двома невеличкими державами -- анклавами: Ватиканом -- 3,2 км та Сан-Марино -- 39 км.

Морські кордони проходять узбережжями морів: зі сходу -- Адріатичного, з півдня -- Іонічного, з південного заходу -- Тірренського, а з північного заходу -- Ліґурійського. Південне узбережжя острова Сицилія омивають води Сицилійського моря.

Довжина берегової лінії -- 7 600 км.

Територіальні води -- 12 морських миль.

Континентальний шельф -- 200 морських миль.

Природно-ресурсний потенціал. Середземноморське розташування Італії та значна протяжність території з північного заходу на південний схід зумовлюють специфіку клімату. Тут виділяють два головних його типи - помірно континентальний і субтропічний.

Рельєф країни - переважно гірський: 80 % території займають гори і височини. Низовинами є Паданська рівнина і невеликі ділянки річкових долин морських узбереж.

Геологічна молодість більшої частини території Італії зумовлює незначні поклади і невеликі запаси корисних копалин. Є поліметалічні руди, якими країна частково забезпечує свої потреби (на 60 % свинцем, на 30 % - цинком). Великі запаси ртутної руди. Нерудні корисні копалини представлені покладами бентонітів, калійних солей та будівельних матеріалів. З паливних корисних копалин є незначні поклади кам'яного вугілля, яке не добувається, нафти (власний видобуток покриває 1,5 % потреб країни), газу (5 % потреб країни). Країна залежить від імпорту сировини і енергоносіїв. Внутрішні водні ресурси Італії незначні. Найбільша річка - По, до басейну якої належить більшість річок Північної Італії.

Грунти на рівнинах та передгір'ях представлені бурими лісовими, субтропічними червоноземами, коричневими, а на підвищених масивах - гірськими алювіальними на вулканічних породах. Ліси поширені переважно в горах і займають 1/5 території країни.

Основи державного ладу. Італія - ??унітарна республіка парламентського типу. Основним законом держави є Конституція, прийнята в 1947 році.

Глава держави - Президент Італії, строк повноважень якого - 7 років. Останні вибори проходили в січні 2015 року, 31 січня президентом Італії було обрано Серджа Матареллу.

Державний устрій Італії визначається конституцією, ухваленою 22 грудня 1947 р. Конституція майже без виправлень діє дотепер і вважається однією з найдемократичніших у світі. Поряд з основними демократичними принципами в ній знайшли відображення й антивоєнні, антифашистські настрої того часу. Отже, Конституція Італії закріпила широке коло прав і свобод, проголосила народний суверенітет, антифашизм визначила офіційною політикою держави.

Законодавча влада в Італії належить двопалатному Парламенту, який складається із Сенату (верхня палата) та Палати депутатів. Обирається на 5 років за змішаною системою, яка поєднує принцип пропорційного представництва з наданням додаткових голосів коаліції партій, що перемогла. До складу Парламенту входять 630 депутатів та 315 сенаторів, що обираються, а також 11 "довічних" сенаторів. Статус довічного сенатора отримують колишні президенти Республіки, а також чотири особи з одинадцяти можуть призначатися Президентом Республіки за видатні заслуги перед державою.

Виконавча влада в країні здійснюється Радою Міністрів (Урядом) на чолі з її Головою (прем'єр-міністром). На цю посаду, як правило, призначається лідер політичної партії чи коаліції, що перемогла на парламентських виборах. Прем'єр-міністр формально затверджується Президентом та обома Палатами Парламенту. У структуру уряду в даний час входять такі міністерства:

· Міністерство закордонних справ;

· Міністерство внутрішніх справ;

· Міністерство юстиції;

· Міністерство оборони;

· Міністерство економіки та фінансів;

· Міністерство економічного розвитку;

· Міністерство інфраструктури і транспорту;

· Міністерство сільськогосподарської, продовольчої та лісової політики;

· Міністерство освіти;

· Міністерство праці та соціальної політики;

· Міністерство культурної спадщини та культурної діяльності;

· Міністерство навколишнього середовища та захисту земель і моря Італії;

· Міністерство охорони здоров'я.

Судова влада в сучасній Італії базується на Римському праві та Кодексі Наполеона з наступними змінами. В країні існують звичайні, адміністративні, апеляційні, військові суди, Вищий касаційний суд, Конституційний Суд.[7]



Рис.2.1. Конституційний лад Італії

Багатопартійність - одна з найважливіших рис нинішньої партійної системи Італії. Значною мірою цьому сприяла існуюча донедавна пропорційна виборча система при формуванні представницьких установ. Вона полягає в тому, що певна частина депутатських мандатів розподіляється відповідно до принципів мажоритарної системи, інша частина - до принципів пропорційної виборчої системи. У цьому випадку визначається нижня межа для обмеження представництва і дрібних партій, чим забезпечується створення більш стабільного уряду. Водночас, цим обмеженням може відтинатися від парламентського представництва велика кількість громадян і відбуватися перехід від багатомандатних до одномандатних округів. Для голосування в списки кандидатів вносяться не партії, а їх представники, тому відбувається відбір персоналів.

Провідні політичні партії - Ліві демократи, Демократичний союз, Італійська народна партія, Об'єднані християнські демократи, “Народ свободи”, Ліга Півночі. Партії об'єднані в коаліції - права (Народ свободи, ХДП, Ліга Півночі) і ліва (ДПЛС, СП, Народна партія, Екологісти).

2.2 Аналіз економічних показників розвитку Італії

Італія - високорозвинута країна постіндустріального типу, будучи членом “Великої Сімки”, бере активну участь у міжнародному економічному житті.

Особливістю промисловості Італії є вкрай обмежена місцева сировинна база, значний імпорт енергоносіїв. Відповідно основна частка виробництва припадає на обробну промисловість. Обробна промисловість є найважливішим сектором економіки Італії. Порівняно з іншими країнами "Великої Сімки" частка важкої промисловості нижча за частку легкої.

Провідною галуззю промисловості Італії є машинобудування, в якому зайнято дві п'ятих усіх промислових робітників, створюється третина всієї вартості промислової продукції і третина експорту. В машинобудуванні лідируючі позиції займає виготовлення транспортних засобів і обчислювальної техніки. Світову відомість мають автомобілі фірм "FIAT", "Alfa Romeo", "Ferrari", "Maserati".

Протягом тривалого часу з провідних галузей італійського машинобудування було суднобудування, але затяжна криза у світовому судноплавстві значно погіршила становище цієї галузі. Основним італійським суднобудівельником є фірма "ItalСantieri".

Другою за значенням галуззю промисловості Італії є хімічна. Вона спеціалізується переважно на виробництві продукції органічної хімії - пластмас, хімічних волокон, автомобільних шин, фармацевтичних товарів. Близько чверті хімічної промисловості контролюється компанією "Montedison". "Montedison" контролює нафтопереробку й нафтохімію, виробництво пластмас, коксохімію; їй також належать численні підприємства сілікатно-керамічної, текстильної, харчової промисловості, деякі популярні газети й підприємства кіноіндустрії.

Італія є другим (після Німеччини) виробником чорних металів ЄС. Металургійна промисловість країни майже повністю працює на довізній сировині.

В легкій промисловості відома фірма "United Colors of Benetton", що спеціалізується на виробництві високоякісного готового одягу й трикотажу; вона має свої магазини у 110 країнах світу. За виробництвом взуття Італія посідає третє місце (після Китаю і США), а за його експортом - перше місце в світі.

Харчова промисловість Італії займає третє місце після машинобудування й хімічної промисловості за вартістю продукції. Особливо відомі італійські вина, фруктові консерви, оливкова олія, а також макарони, за виробництвом яких Італія посідає перше місце в світі. Значну частину продукції харчової промисловості складають виробництво цукру й сиру, який відомий своїм неповторним смаком.

Значне місце в структурі економіки Італії займає промисловість будівельних матеріалів, яка працює переважно на місцевій сировині. Італія відома як значний виробник цементу, художнього скла, фаянсу, кришталю, спеціального скла для автомобілів, для оптичних прикладів, лабораторного посуду.

Проводити подальший аналіз економічних показників Італії я буду порівнюючи наступні показники: ВВП, ВВП на душу населення, рівень інфляції, зовнішня заборгованість, експорт/імпорт, а також золотий запас, ціни на бензин та видобуток сирої нафти.

ВВП - $ 2071.31 млрд. щорічно (2014р.) [8]



Рис.2.2. Показник ВВП Італії 2006-2014 рр.

У 2014 році італійський ВВП знизився на 0,4% порівняно з 2013 роком, коли показник дорівнював $ 2013.27 млрд.

Рис.2.3. Темпи росту ВВП Італії 2012-2015 рр.

На схемах представлені показники ВВП Італії, а також темпи росту ВВП за 2006-2014(15)рр.

ВВП на душу населення(2014) - 28376.38$ [9]. На схемі нижче представлені показники ВВП на душу населення в Італії за 2006-2014рр.



Рис.2.4. Показник ВВП на душу населення (Італія) 2006-2014рр.

Попередній показник (2013р.) - 29053.95 $. Порівняно з попереднім показником ВВП на душу населення за 2014р. знизився на 2,3%.

Рівень інфляції. Фактичний -0.09%; попередній (жовтень 2014р.) 0.19% [10]. На схемі нижче представлений рівень інфляції Італії протягом 2014-2015рр.

Рис.2.5. Рівень інфляції в Італії 2014-2015рр.

Згідно з цих даних можна зробити висновок, що річна інфляція в Італії сповільнюється.

Експорт. Фактичний показник (січень 2015р.) дорівнює 32982.54 млн. євро щомісячно. Попередній показник (жовтень 2014р.) склав 37334.00 млн. євро [11].

Схема нижче відображає коливання показників Італії з експорту (млн. євро) протягом 2014-2015 рр.



Рис.2.6. Експорт (Італія) 2014-2015рр.

Показники експорту в Італії відображають коливання між 32000 та 38000 млн. євро та свідчать про зниження показника відносно попереднього року.

Імпорт. Фактичний показник (січень 2015р.) дорівнює 29444.62 млн. євро щомісячно. Попередній показник (2014р.) склав 28582.00 млн. євро щомісячно [12].

Схема нижче відображає показники Італії з імпорту (млн. євро) протягом 2014-2015 рр.

Рис.2.7. Імпорт (Італія) 2014-2015рр.

Показники коливаються між 30000 та 32000 млн. євро, відносно попереднього року показник на початку року почав зростати.

Зовнішня заборгованість Італії на січень 2015р. становить 812390.00млн. євро. В попередньому році вона складала 811792.00 млн. євро [8]. Показники зовнішньої заборгованості Італії за 2012-2015 рр. представлені на схемі нижче.

Рис.2.8. Зовнішня заборгованість (Італія) 2012-2014рр.

Як можна побачити зовнішня заборгованість Італії зростає, значний розрив з'явився у 2014р.

З метою представити більш широкий спектр показників для аналізу в своїй роботі я б хотіла звернутися до таких показників, як золотий запас країни, видобуток сирої нафти, а також рівень цін на бензин.

Золотий запас Італії на 2015р. становить 2451,84 т дорогоцінного металу. У 2014 р. золотий запас країни дорівнював 2451.84 т [13].

Рис.2.9. Золотий запас Італії (2012-2015рр.)

В період з січня 2012р. до січня 2015р. показник залишався незмінним.

Для порівняння: золотий запас України станом на січень 2015р. становить 23.64 т, а показник, наприклад, січня 2014р. дорівнює 42.64т.

Ціни на бензин в Італії з 2013 р. значно впали, якщо в липні 2013 р. 1літр палива коштував 2.36$, то вже в січні 2015 р. найменша ціна за літр становить 1.77 [14]. Коливання цін відображає наступний графік.



Рис. 2.10. Коливання цін за бензин (Італія) 2013-2015 рр.

Видобуток сирої нафти в Італії дещо різниться з іншими станами, наприклад , коли Італія видобуває 103.00 барелів щомісячно, то Росія за цей період видобуває в десятки разів більше (10197.00 барелів), але, наприклад, Германія, порівняно з Італією, навпаки в два рази менше (46.00/міс барелів) [8].

Рис.2.11. Видобуток сирої нафти (Італія) 2012-2014рр.

Як можна побачити, видобуток нафти не є для Італії першочерговим джерелом прибутку, але все ж таки це значно прибуткова справа ніж, наприклад, в Германії чи тим паче Франції (15.00/міс барелів). Протягом 2012-2015 рр. видобуток сирої нафти в Італії не спадав нижче, чим 85 барелів і коливався в межах 95-110 барелів.



2.3 Аналіз соціальних показників розвитку Італії

За останніми даними в Італії проживає 60,200,060 осіб. За кількістю населення ця країна посідає 24 місце в світі та 5-е в Європі. Розміщення населення Італії нерівномірне: при середній густоті біля 119 осіб/км² у густозаселених прибережних районах півночі та на Паданській низовині її показник досягає 400-500 осіб/км², у гірських же районах Альп знижується до 40 осіб/км². Особливою скупченістю населення відрізняється провінція Неаполь в Кампанії, де на 1 км² сконцентровано 2531 осіб [6].

Для, Італії, як і для сусідніх європейських країн, властиві низькі показники народжуваності та смертності, причому рівень смертності переважає рівень народжуваності (на 2010 рік 8,18 проміле та 10,72 проміле відповідно). Таким чином спостерігається природне скорочення населення. Як наслідок населення країни старіє, а його середній вік зростає.

Вікова структура населення на 2013 рік наступна: від 0 до 14 років - 13,5%, від 15 до 64 років - 66,3%, старші за 65 років - 20,2%. Це відображено на діаграмі нижче.

Рис.2.12. Структура населення Італії.

У статевій структурі переважають жінки: на 100 жінок припадає 96 чоловіків. Очікувана тривалість життя при народженні становить 80,2 роки (для чоловіків 77,26 років, для жінок 83,33 роки). Для Італії характерна низька дитяча смертність: 5,5 проміле.

Основу системи розселення Італії складають міські поселення. Міста, як правило, давні, багато з них існують більше двох тисячоліть. У містах проживає понад 68% населення. Щорічний приріст міського населення складає 0,4% від загальної кількості населення. Найбільш урбанізованою в Італії є Паданська низовина, великі агломерації -- Римська, Міланська, Туринська, Неапольська, окремі райони Ломбардії, Лігурії, в яких густота населення становить від 500 до 1000 чол. на 1 км². На півдні Італії та островах переважає сільське населення. Діаграма нижче відображає кількість населення в італійських агломераціях (млн. осіб).

Рис.2.13. Кількість населення в італійських агломераціях

Механічний рух населення традиційно високий. У 70-80-х роках еміграція перевищувала середньоєвропейські показники. Всього за останні 100 років з країни виїхало 22 млн. осіб. Як учасниця ЄС Італія надає можливість своїм громадянам працювати за межами батьківщини в сусідніх європейських країнах. Щорічно таких осіб колись налічувалось 2-3 млн. осіб, але за останні 20 років їх кількість скоротилась. Тепер до Італії повертається більше людей, ніж виїздить. Після 1970 р. до Італії почала з'їжджатися велика кількість іммігрантів із країн, що розвиваються: переважно жіноча міграція з Філіппін і інших азійських країн порівнюється з чоловічім припливом з північної Африки. Імміграція інших африканців та латиноамериканців також дуже значна, так само як і імміграція з деяких країн східної Європи.

...