Політика нерозповсюдження ядерної зброї: історія та сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Політика нерозповсюдження ядерної зброї: історія та сучасність

Кудряченко А.І., Потєхін О.В.

Стаття містить огляд українських та зарубіжних джерел з питань нерозповсюдження ядерної зброї, взаємопов'язаних з ним проблем ядерного роззброєння та використання «мирного» атому. Наводяться маловідомі факти з історії нерозповсюдження, спроб поставити ядерну енергію під ефективний міжнародний контроль та причини, з яких цього не вдалося зробити. Основний зміст статті складає аналіз ДНЯЗ, МАГАТЕ та споріднених з ними міжнародних режимів і організацій, успіхів та невдач у реалізації політики нерозповсюдження. Констатується, що існує збереження досить стійкого режиму нерозповсюдження з моменту вступу в силу ДНЯЗ - нині налічується тільки дев'ять держав з ядерною зброєю, і ця кількість залишається незмінною протягом останніх 25 років. Режим ДНЯЗ є майже універсальним - 190 держав-учасниць та тільки п'ять залишаються поза ним (Індія, Ізраїль, Північна Корея, Пакистан, Південний Судан). Водночас, згідно з деякими прогнозами, зростає вірогідність становлення світу «поширеного ядерного розповсюдження» до 2030 р. Розглянуто особливості позицій США та РФ в питаннях політики нерозповсюдження ядерної зброї.

Ключові слова: нерозповсюдження, ядерна зброя, роззброєння, ДНЯЗ, МАГАТЕ, ООН, США, РФ.

Кудряченко А., Потиехин О. Политика нераспространения ядерного оружия: история и современность.

В статье представлен обзор украинских и зарубежных источников по исследованиям нераспространения и взаимосвязанных с ним проблем ядерного разоружения и использования “мирного” атома. Мы приводим малоизвестные факты из истории нераспространения, попытки поставить ядерную энергию под эффективный международный контроль и причины, по которым этого нельзя было сделать. Основное содержание статьи-анализ ДНЯО, МАГАТЭ и связанных с ними международных режимов и организаций, успехов и неудач в реализации политики нераспространения. Отмечается, с одной стороны, сохранение довольно устойчивого режима нераспространения с момента вступления в силу ДНЯО в 1970 году - сейчас насчитывается всего девять государств, обладающих ядерным оружием, и это число остается неизменным на протяжении последних 25 лет. Режим ДНЯО практически универсален - он включает 190 государств-участников, и только пять остаются за его пределами (Индия, Израиль, Северная Корея, Пакистан и Южный Судан). Однако, согласно некоторым прогнозам, возрастающая угроза, скорее всего, станет мировым “повсеместным распространением ядерного оружия” в 2030 году. Изучаются особенности позиций США и России в вопросах политики нераспространения.

Ключевые слова: нераспространение, ядерное оружие, разоружение, ДНЯО, МАГАТЭ, ООН, США, Россия.

Kudryachenko A., Potiekhin O. The Policy of Non-proliferation of Nuclear Weapons: History and Modernity.

The article provides an overview of Ukrainian and foreign sources on the non-proliferation studies and interconnected with it problems of nuclear disarmament and the use of “peaceful” atom. We give little-known facts from the history of non-proliferation, attempts to put nuclear energy under effective international control and reasons why this could not be done. The main content of the article is an analysis of the NPT, IAEA and related international regimes and organizations, successes and failures in implementing the policy of non-proliferation. It is noted, on the one hand, maintaining a fairly steady non- proliferation regime since the entry into force of the NPT in 1970 - now there are only nine states with nuclear weapons, and this number remains unchanged over the past 25 years. NPT regime is almost universal - it includes 190 States Parties and only five remain outside (India, Israel, North Korea, Pakistan and South Sudan). However, according to some forecasts, increasing threat is likelihood of becoming world “widespread nuclear proliferation” in 2030. Features of positions of the US and Russia in matters of nonproliferation policy are studied.

Keywords: non-proliferation, nuclear weapons, disarmament, NPT, IAEA, UN, USA, Russia.

Піонером й фундатором наукових розвідок з вказаної у назві статті проблеми в Україні є колишній науковець з НІСД, двічі стипендіат Фулбрайта з цієї проблематики В. Чумак, сформульовані у монографії якого положення (вийшла друком 1999 р.) здебільшого витримали випробування часом [1]. Цілком дотичною до питань нерозповсюдження ядерної зброї (ЯЗ) та політики Вашингтона у цій галузі є проблематика з питань ядерного роззброєння України, дослідження якої значно актуалізувалися після незаконної анексії Російською Федерацією Криму та вторгнення на схід країни російсько-терористичних військ у 2014 р. Авторство найбільш цікавих наукових праць, у першу чергу присвячених сумній для України долі «запевнень» у збереженні її територіальної цілісності та суверенітету, порушених однією з п'яти держав-підписантів Будапештського меморандуму (1994 р.) - Російською Федерацією - належить В. Горбуліну [2; 3], а також С. Галаці та Г. Перепелиці [4], В. Василенку [5], О. Задорожному [6], І. Лоссовському [7], Олені та Олексію Святунам [8] та ін. Неодноразово звертався до проблем нерозповсюдження ЯЗ і один з авторів цієї статті О. Потєхін [9-12]. Найбільш деталізована картина у галузі сучасного стану ядерної політики США у її порівнянні з політикою РФ та ще й спроба помістити у контекст війни Росії проти України у 2014 р., міститься у фаховій доповіді експерта з питань безпеки Майдану закордонних справ О. Куроп'ятника [13]. Новим словом в українських дослідженнях проблематики ЯЗ стали матеріали підготовленої в Державній установі «Інститут всесвітньої історії НАН України» збірки наукових праць «Проблеми ядерної безпеки сучасного світу», зокрема статті А. Кудряченка [14], Розумюка[15] та ін.

Проблемам нерозповсюдження ЯЗ у сучасному світі присвячені доповіді міжнародних експертів [16; 17], численні праці західних дослідників, серед яких найбільш цікавими й модерними є монографії Р. Барнсата П. Коула-третього [18], А. Футтера[19], праці Освітнього центру з політики нерозповсюдження (ОЦПН), який тісно співпрацює з Інститутом стратегічних досліджень (США) [20-22]. Багатою фактами є розвідка анонімних авторів з Ради зовнішньої політики (США), хоча розвиток подій після її підготовки не дозволяє погодитися з більшістю їхніх рекомендацій [23]. Особливості позиції США щодо ядерної зброї, поза якої важко зрозуміти й логіку політики нерозповсюдження, ґрунтовно описані у працях Н. Річі [24] та Дж. Перла [25]. Становлення відповідно до низки міжнародних договорів світових, хоча й не універсальних режимів нерозповсюдження ядерної зброї добре відоме, зокрема з праць авторитетних американських дослідників Альберта і Роберти Волстеттер [26], Дж. Квестора [27], Б. Рассета [28], Т. Шеллінга [29] та ін. Належну увагу цим проблемам присвятила дослідниця феномену ядерного табу Н. Танненвалд [30].

Теоретичний диспут між школою політичного реалізму та її опонентами навколо питання розповсюдження ЯЗ як засобу ствердження міжнародної безпеки (за реалістами, «багатополюсний» світ з багатьма країнами-власницями ЯЗ може бути краще «збалансований») відображений у статті Кімбала [31].

Ігноруючи у дусі політичного реалізму реалії дестабілізованої через агресивні дії Москви міжнародної системи, провідний російський фахівець у царині ЯЗ А. Арбатов прагне довести, що необхідно вести у питаннях ядерної безпеки та роззброєння «бізнес як зазвичай», адже Радянському Союзу та США це вдавалося [32]. При цьому він стверджує: «З 2012 р. радянська спадщина було багато в чому відроджена: неадекватний доступ громадськості до надійної оборонної інформації; остракізм незгодних з владою аналітиків; прийняття рішень з військових питань за зачиненими дверима під переважним впливом військової бюрократії і військово-промислових лобістів. Поточні російські програми модернізації ядерних сил також нагадують радянську традицію. Різні системи озброєнь, що паралельно розробляються й мають впроваджуватися, дублюють одна одну. Слід зазначити, що здійснюючи масивні програми модернізації ядерних сил 2011-2020 рр. і з гордістю підкреслюючи свої технічні та стратегічні досягнення [?. - А.К., О.П.], російська політична влада і воєначальники ніколи не висловлювали будь-яке занепокоєння з приводу можливої реакції США та НАТО» [32]. Далі А. Арбатов вдається до ядерного шантажу Заходу, «пояснюючи» позицію Москви: «Деякі особливості російського мислення, висловлювань і дій щодо ядерної зброї мають розглядатися як дуже серйозні, особливо в часи високої політичної напруги. [...] Неповноцінність [Росії. - А.К., О.П.] зростає в період економічної кризи, низьких цін на нафту і західних санкцій, пов'язаних з катастрофою України [?!. А.К., О.П.]. Головна небезпека збройного конфлікту виникає не з грандіозних проектів експансії Москви, але з її почуття уразливості та ізоляції, рішучості йти на ризики, щоб утримати свої позиції та уникнути образу слабкої [держави. А.К., О.П.]» [32]. Отже, Захід для власної безпеки має уникати «рішучих ядерних дій» Москви, тобто допомогти їй вийти з ізоляції та визнати її сферу впливу у «близькому зарубіжжі».

А. Арбатов має впливових однодумців у США, з якими в нього формалізоване партнерство у рамках Ініціативи США-Росія з попередження ядерного тероризму Центру Бельфер з науки та міжнародних відносин Гарвардського університету. Співголова Ініціативи з американського боку - відомий фахівець у галузі міжнародної безпеки, директор Центру, засновник та перший декан Школи (факультету) державного управління ім. Дж. Кеннеді, заступник міністра оборони у першій адміністрації У. Клінтона (під час ядерного роззброєння України), колишній радник низки президентів США та член комісії МЕГАТЕ Г. Аллісон, його заступник - С. Сараджян (емігрував з РФ до США у 2008 р., у 2002-2006 рр. засновник та директор Російського клубу Гарварду, керівник проекту «Росія має значення»). Здавалося б, стійкі контакти, порозуміння російських та американських фахівців у сфері нерозповсюдження ЯЗ та протидії ядерному тероризму слід тільки вітати, якби не одна обставина - їхня відверта апологетика путінізму та антиукраїнська позиція. Вона знайшла втілення у рекомендаціях Д. Трампущодо шляхів нормалізації американсько-російських відносин за авторством Г. Аллісона та головного редактора журналу «Нейшнл інтерест» Д. Саймса (емігрував з СРСР у 1973 р.; у 1967-1973 рр. - науковий співробітник ІСЕМВ АН СРСР, керівник комсомольської організації Інституту) у грудні 2016 р. Зокрема, закликаючи до принципового перегляду відносин з Москвою, ігноруючи факт, що Російська Федерація на українському Донбасі нині є найбільшим державним спонсором тероризму у світі, Г. Аллісон та Д. Саймс пишуть, що Росія «унікально підходить, щоб допомогти запобігти набуттю ядерної зброї як терористичними організаціями, такими як Ісламська держава і Аль-Каїда, так і державними суб'єктами. [...] Рішення Москви про те, щоб продати чутливі технології або утриматися від таких дій визначить відмінність між невдачею і успіхом у справі запобігання розповсюдженню ядерної зброї, яку Ви [Трамп. -А.К., О.П.] правильно назвали «найбільшою світовою проблемою». Як частину Вашої доктрини «Америка понад усе», ми наполегливо рекомендуємо Вам визначити пріоритети життєво важливих інтересів Америки, і з цих позицій слід залучити Росію до того, що найбільш важливо для американських громадян - їхнього виживання та благополуччя» [33]. Звичайно, Україні, як, за їхньою оцінкою, «країні-невдасі» (failedstate), до того ж позбавленій засобів ядерного стримування, американські експерти пропонують піти на компроміс з агресором, задовольнити апетити російського хижака. На жаль, згадані автори не поодинокі, їхні однодумці з середовища фахівців з проблеми нерозповсюдження є y Центрі міжнародних і перспективних досліджень (м. Вашингтон), Інституті Катона, Монтерейському центрі дослідження проблем нерозповсюдження, Стенфордському університеті та ін.

Директором Освітнього центру з політики нерозповсюдження (ОЦІ 1Н) Г. Соколскі запропонована схема теоретичного дискурсу навколо проблеми розповсюдження/нерозповсюдження ЯЗ з трьох напрямків (елементів), водночас він зазначає, що, звичайно, всередині «шкіл» є суттєві нюанси: «Кожна з них - офіційна, войовнича та академічна, є на диво оптимістичною та страждає неповнотою» [21].

Офіційна позиція США, яку поділяють більшість прихильників контролю над озброєннями, полягає у тому, що будь-яка держава, яка володіє ЯЗ, зобов'язана й надалі скорочувати ядерні озброєння в рамках Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Супердержави обіцяли також піти на такі скорочення. Вони наполягають на обов'язку неядерних держав допускати міжнародні інтрузивні ядерні інспекції та утриматися від набуття ЯЗ. Більшість тих, хто дотримується цього погляду, також вважають, що ядерна зброя потрібна тільки для стримування використання її іншими державами. Водночас для стримування достатньо порівняно невеликої кількості ЯЗ, тому можна піти на подальші значні скорочення ядерних арсеналів без жодної або за мінімальної шкоди національній безпеці. Такі скорочення та підсилення заходів ядерної безпеки є бажаними, оскільки ЯЗ та пов'язані з нею виробничі потужності є вразливими для несанкціонованого або випадкового використання, захоплення терористами, саботажу та ін. Прихильники цієї позиції також вважають, що країни, які володіють передовими технологіями «мирного» атому, зобов'язані ділитися ними з без'ядерними державами, як це передбачено ДНЯЗ. Отже, три базових неподільних засад ДНЯЗ: скорочення ядерних арсеналів, нерозповсюдження та міжнародне співробітництво у використанні «мирного» атому [34].

Прихильники войовничої позиції, про симпатії до якої неодноразово заявляв Д. Трамп [35], категорично незгодні з офіційною позицією Вашингтону, якої Сполучені Штати дотримувалися з часів прийняття ДНЯЗ. По-перше, вони вважають, що подальші скорочення ядерних арсеналів США та РФ тільки заохотять треті держави, насамперед, КНР, «наздогнати» їх та досягти стратегічного паритету у ЯЗ. Такі кроки могли б налякати союзників США та викликати сумніви у без'ядерних країн-членів Альянсу щодо «ядерної парасолі» НАТО. По-друге, у цій ситуації Туреччина, Саудівська Аравія, Південна Корея та Японія можуть піти шляхом створення власних ядерних сил. Отже, найкращий шлях запобігти такому розповсюдженню - це утримувати відрив двох ядерних лідерів від інших. Окрім того, американське лідерство у ЯЗ вимагає радикальної модернізації ядерної зброї. У підсумку США мають досягти переваги й над Росією, зважаючи на поглиблення кризи у цій країні та проблемний характер стану її ЯЗ, зокрема, носіїв. У групі «Америка понад усе» лунають заклики неоізоляціоністів, принципових противників нерозповсюдження ЯЗ, які пропонують сприяти набуттю союзниками США - Японією та Південною Кореєю - ЯЗ та позбавитися у такий спосіб «тягаря» відповідальності за безпеку у Південно-Східній Азії.

До третьої групи, «скептиків щодо поглядів вищеназваних двох груп», яких «об'єднує невизнання зв'язку між ядерним роззброєнням, нерозповсюдженням та міжнародною безпекою», Г. Соколскі відносить «академіків», тобто дослідників. Вони «поділені на два табори - тих, хто вважає, що ядерне стримування спрацьовує, та тих, хто це заперечує». З таким поділом можна було б погодитися, якби автор класифікації не помістив усіх їх до одного табору - школи «неореалістів», до того ж спробував позбутися відповідальності за подібне нехлюйство - мовляв, «вони так себе самоідентифікують» [21]. Було б цікаво дізнатися про реакцію класичного реаліста Дж. Мершеймера, який свого часу запропонував розгорнуте концептуальне обґрунтування необхідності перетворення України на ядерну державу, щоб ефективно стримувати Росію [36]. Зокрема, він писав влітку 1993 р.: «Ядерна Україна завдасть шкоди легітимності ДНЯЗ, але вона буде обмеженою, якщо Сполучені Штати відмовляться від навішування їй, як це відбувається з 1991 р., ярлика потенційного розповсюджувача ядерної зброї, а, навзамін, визначать Україну як одну зі спадкоємиць ядерного статусу наддержави, поряд з Росією. У будь-якому разі, попередження війни Росії і України набагато важливіше за врятування ДНЯЗ» [36]. Вашингтон до порад Дж. Мершеймера тоді не прислухався. Нині класик реалізму доводить, що буцімто «Росія в Україні захищає свої життєво важливі національні інтереси, а в США до цього немає діла». І це не дивно, якщо враховувати одну з рекомендацій, що датується 1993 р.: «США не мають надавати Україні гарантій безпеки на перехідний [до повновартісного оволодіння ЯЗ. - А.К., О.П.] період та в цілому на подальшу перспективу не об'єднуватися з Україною проти Росії» [36]. Найбільшої шкоди ДНЯЗ за весь період його дії та нерозповсюдженню ЯЗ завдали власне західні держави - підписанти Будапештського меморандуму, коли не зупинили агресію РФ проти України [10].

Історія політики нерозповсюдження ядерної зброї, носіїв та міжнародного контролю за розповсюдженням ядерних технологій розпочалася ще до її випробування та застосування США проти Японії у 1945 р., а саме у 1942 р. [37]. Таємна Квебекська угода, підписана Ф.Д. Рузвельтом та У. Черчиллем 19 серпня 1943 р., передбачала, що будь-яка інформація щодо спільного ядерного проекту може бути надана третій стороні (у даному випадку - СРСР) тільки за взаємної згоди [38]. Але безумовна першість у масштабній постановці проблеми ЯЗ у міжнародних відносинах та її впливу на майбутнє людства належить данському фізику, учаснику Манґетенського проекту Н. Бору. Він почав розвивати власні ідеї у розмовах з керівником Ядерної агенції Великої Британії Дж. Андерсоном невдовзі після того, як британська розвідка викрала його з окупованого нацистами континенту у жовтні 1943 р. Він поділяв з Н. Бором думку про необхідність створення ще під час війни режиму міжнародного контролю над атомом, щоб уникнути післявоєнного конфлікту між союзними державами. Н. Бор чітко виклав свої думки у листі до Дж. Андерсона від 16 лютого 1944 р. У січні того ж року британці привезли Н. Бора до США, де він залучився до Манґетенського проекту. Вчений вимагав особистої зустрічі з президентом Ф.Д. Рузвельтом, яка відбулася у серпні 1944 р., щоб довести йому свою правоту [39]. У пам'ятній записці, яка закріплювала результати квебекської домовленості про таємне співробітництво американців з британцями у ядерному проекті 18 вересня 1944 р., зокрема, зазначалося: «...потрібно вжити заходів, щоб гарантувати, що від професора Н. Бора не буде витоку інформації, особливо до росіян» [40]. Найбільш вичерпно пропозиції Н. Бора щодо міжнародного контролю над ЯЗ було викладено у його відритому листі до ООН від 9 червня 1950 р. [41] Видатний фізик сучасності зазначав, що «в останні роки світові політичні події посилили напруженість між країнами, водночас перспективи конкуренції великих країн у володінні засобами знищення населення значних територій і навіть перетворення частин Землі на тимчасово непридатні для життя призвели до розповсюдження загальної тривоги» [41]. Він нагадав про низку пропозицій, запропонованих ним у меморандумі від 24 березня 1945 р., які набули особливої гостроти після початку ядерної ери: «Докладні пропозиції зі створення ефективного контролю мають бути розроблені за сприяння вчених і технологів, які призначаються урядами відповідних країн, також постійний експертний комітет під егідою міжнародної організації безпеки повинен бути наділений правом контролю новітніх наукових і технічних розробок та надання відповідних рекомендацій» [41].

Наприкінці 1945 р. голова щойно створеного Спеціального комітету Сенату США з атомної енергії Б. Макмаґон започаткував слухання, які у підсумку призвели до втрати військовими контролю над ЯЗ (його було передано міністерству енергетики) та схвалення Закону про атомну енергію, який набув чинності 1 червня 1946 р. [42]. Закон Макмаґона був першим публічним кроком у політиці США у сфері нерозповсюдження ЯЗ. Багато провідних діячів адміністрації Г. Трумена(за ініціативи керівника Манґетенського проекту генерала Л. Гровза), президент та чимало лідерів Конгресу тоді помилково вірили, що США ще десятиліття зможуть зберігати секрети виробництва ЯЗ, тобто матимуть ядерну монополію, а закон був покликаний її затвердити. Згідно з ним, заборонялося розголошення будь-якої закритої інформації «щодо виробництва або утилізації атомних озброєнь, матеріалів, що розщеплюються, чи використання таких матеріалів для виробництва енергії». Закон забороняв не тільки розповсюдження інформації про використання атому у військових, але й у мирних цілях, навіть Канаді та Великій Британії, хоча вчені з цих країн брали активну участь у ядерному проекті під час Другої світової війни. Закон повністю суперечив вищезазначеній квебекській англо-американській угоді Ф.Д. Рузвельта і У. Черчилля від 19 серпня 1943 р. Парадокс полягав у тому, що практично водночас із Законом Макмаґона американське керівництво надзвичайно серйозно ставилося до пов'язаної зі створенням ООН пропозиції про встановлення міжнародного контролю над ЯЗ [43].

ООН від початку розглядалася Вашингтоном як форум, де має визначатися доля ядерних технологій - їх мирний потенціал та воєнні перспективи. Відразу після війни деякі вчені - учасники Мангеттенського проекту вважали, що жодна найжорсткіша система міжнародного контролю не в змозі запобігти надзвичайно швидкому розповсюдженню атомної бомби. Зокрема, прогноз Г. Юрі передбачав вступ до «ядерного клубу» півдесятка країн усього лише за п'ять наступних років. І. Ленгмюрпророкував швидке набуття Росією ЯЗ, але її мали випередити Канада та Велика Британія. Громадська думка поділяла їх погляд про неможливість зберегти монополію США. Оцінки розвідки у 1948 р. віддавали першість серед інших країн СРСР у надбанні бомби, але були обережні у визначенні термінів, коли це відбудеться [26, р. 308].

Отже, біля колиски міжнародної політики нерозповсюдження стояли США - країна, де вперше була створена ЯЗ та яка першою її випробувала та застосувала [11]. Відразу після атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі президент Г. Трумені його вищі посадові особи розглядали СРСР як принципово важливу державу для встановлення міжнародного контролю над атомною бомбою. Військовий міністр Г. Стімсон та державний секретар Дж. Бірнс представляли протилежні позиції в адміністрації. Незважаючи на побоювання щодо намірів Й. Сталіна, Г. Стімсон вважав, якщо США не запропонують співпрацю у розвитку атомної енергетики, СРСР почне «відчайдушну таємну гонку до ядерних озброєнь». Дж. Бірнс залишився непохитним в опозиції до будь-якої спроби співпрацювати з Москвою щодо питань атомної енергії та розглядав бомбу як дипломатичний актив, який зробить Й. Сталіна поступливішим, але невдовзі він розчарувався у дієвості цього засобу.

Американській громадській думці, причетним до ядерного проекту вченим (переважно опонентам атомного бомбардування Японії) та конгресовим лідерам були властиві необґрунтовані сподівання на те, що нова міжнародна Агенція виявиться здатною впоратися з викликами, пов'язаними із ядерною зброєю та «мирним атомом». Здавалося, створення 24 січня 1946 р. Комісії ООН з атомної енергії, яка безпосередньо підпорядковувалася Раді безпеки, свідчило про непогані перспективи міжнародного контролю. Комісія мала створити систему для (1) обміну між усіма країнами базовими науковими знаннями з ядерної проблематики для їх використання у якості «мирного атому»; (2) контролю атомної енергетики у масштабах, потрібних для гарантування її використання виключно у мирних цілях; (3) знищення у арсеналах держав атомної зброї та усіх інших головних видів зброї масового знищення (ЗМЗ) та (4) ефективного гарантування шляхом інспектування та іншими засобами захисту занепокоєних держав від ризиків порушення та ухилення від виконання власних зобов'язань [45, р. 11-24]. Але цього не відбулося й не могло відбутися в умовах, коли набирала обертів «холодна війна». У 1940-1950-х рр. СРСР регулярно вносив пропозиції до ООН щодо заборони використання ядерної зброї як першого крокуна шляху до загального роззброєння, які зустрічали опір США та їхніх західних союзників. Водночас головним аргументом проти було те, що СРСР активно просуває власну програму створення, а згодом - розвитку ЯЗ та її носіїв, а радянські пропозиції є пропагандою, оскільки Москва не згодна на міжнародний контроль над озброєннями [46].

США багато років поспіль виступали лідером внесення пропозицій щодо шляхів здійснення міжнародного контролю за ЯЗ та попередження її розповсюдження й залишаються ним нині [47]. Досить повний, але з істотними прогалинами, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) залишається ключовим компонентом глобального режиму нерозповсюдження, а також встановлює всеосяжні, юридично обов'язкові рамкові умови на основі трьох принципів: (1) держави, які не мали ЯЗ до 1967 р. - за рік до того, як договір був відкритий для підписання - погоджуються не набувати її; (2) п'ять держав, які випробували ядерну зброю за рік до 1967 р. - держави-власниці (ЯД) ЯЗ - погодилися не надавати допомогу іншим державам у набутті ЯЗ та рухатися до роззброєння та (3) державам, що не володіють ЯЗ (без'ядерним - БЯД), гарантований доступ до цивільних ядерних технологій і розвитку ядерної енергетики [47, р. 236-246]. ДНЯЗ був задуманий як засіб нерозповсюдження ЯЗ його учасниками, а не ядерного роззброєння або гарантування мирного використання атому. Зобов'язання за договором для кожного з трьох елементів (принципів) різні, і це зроблено свідомо. Можливо, відносний успіх нерозповсюдження згідно з ДНЯЗ підвищив очікування щодо результатів його реалізації, але стратегія трьох принципів Договору не надає приводу вважати, що він забезпечить значний прогрес у питаннях роззброєння та використання атому у мирних цілях. Три напрямки не настільки взаємопов'язані, як прийнято вважати, а прагнення наполягати на рівномірному й збалансованому розвитку кожного з них можуть лише послабити підтримку договору в цілому [48, р. 41].

У Щорічнику Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру (2015 р.), припускається, що всі п'ять визнаних ЯД (членів «ядерного клубу» та Ради Безпеки ООН) розгортають нові види ЯЗ або системи її доставки чи планують зробити це. У доповіді стверджується, що ці держави «схоже, мають намір зберігати свої ядерні арсенали на невизначений термін» [49, с. 425]. Такий розвиток подій порушує умови ДНЯЗ, у якому зазначається, що визнані ЯД працюватимуть у напрямку ядерного роззброєння, а БЯД мають гарантувати, що матеріали і технології ядерних цивільних об'єктів не використовуватимуться для виготовлення ядерних озброєнь. міжнародний ядерний зброя

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) є виконавчим органом з ДНЯЗ, здійснює контроль за дотриманням договору та надає допомогу БЯД у розробці цивільних технологій [16]. Хоча масштаби та мандат ДНЯЗ і МАГАТЕ досить широкі, існує критична прогалина у контролі ними держав: 189 держав є учасниками договору, але три з дев'яти ЯД світу - Індія, Ізраїль та Пакистан - ніколи не приєднувалися до ДНЯЗ, а четверта - Північна Корея - вийшла з Договору у 2003 р. Таким чином, навіть якщо виконання існуючих режимів не є гострою проблемою, майже половина світових ЯД не підпадають під їхню дію. Існують серйозні підстави вважати, що Китай вирішальним чином сприяв набуттю Пакистаном ядерних озброєнь і ракет - носіїв ЯЗ [50].

ДНЯЗ за своїм змістом не розглядає проблему поширення ЯЗ недержавними суб'єктами. Після терактів 11 вересня 2001 р. Рада Безпеки ООН (РБ ООН) прийняла резолюцію 1540, юридично зобов'язуючий документ, який вимагає від усіх країн-членів ООН прийняти заходи щодо попередження набуття недержавними суб'єктами ЗМЗ та забезпечити їхнє виконання. Проте багато держав-членів ООН стверджують, що РБ ООН не має повноважень схвалювати обов'язкову резолюцію у цій сфері. Почасти в результаті цього деякі держави не бажали співпрацювати з Комітетом, створеним для нагляду за здійсненням цієї резолюції. Втім РБ ООН знову заявила про відданість резолюції 1540 у квітні 2011 р., схваливши резолюцією 1977 продовження мандата Комітету 1540 на десять років [49]. Окрім опору виконанню резолюції ООН 1540, існує значна опозиція Конвенції проти ядерного тероризму, яка надає визначення цьому явищу і вимагає міжнародного співробітництва з метою попередження і припинення актів ядерного тероризму, до якої приєдналося близько 80 держав-членів ООН.

Два важливих елементи режиму нерозповсюдження ЯЗ не набрали чинності через опір з боку США та інших держав, що володіють нею. Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) 1996 р. було підписано 183 країнами, але він не може набрати чинності допоки всі 44 держави зі значним військовим або цивільним ядерним потенціалом ратифікують його (Китай, Індія, Ізраїль, Пакистан та США не зробили цього) [49, с. 589-590]. Зусилля щодо укладення Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються (ДЗВРМ), тобто збройового ядерного матеріалу також зайшли в глухий кут. Фахівці та громадськість піддавали жорсткій критиці США за блокування прогресу з обох питань. Адміністрації Б. Обами не вдалося запустити цей процес (Сенат відмовився ратифікувати ДВЗЯВ ще у 1999 р.) та відновити переговори про ДЗВРМ із належними заходами перевірки.

Підсумковий документ Огляду стану реалізації ДНЯЗ у 2010 р. констатував надзвичайно «скромні успіхи» у цій сфері [52]. На порядку денному залишається невирішеним питання запровадження державами-учасницями Договору конкретних планів дій щодо нерозповсюдження ЯЗ і роззброєння, а також ліквідації ЯЗ на Близькому Сході шляхом створення у регіоні зони вільної від ЯЗ. 30 квітня 2013 р. Єгипет вийшов з підготовчої наради у Женеві з підготовки Конференції 2015 р. з огляду дій держав-учасниць ДНЯЗ. Єгипет пояснив, що його позиція випливає з розчарування щодо відсутності прогресу у напрямку створення зони вільної від ЯЗ на Близькому Сході. Створення такої зони не було включено до порядку денного чергового раунду глобальних переговорів з ядерної проблеми. Необхідність в одностайній згоді призвела до нової ініціативи США: запровадження жорсткіших вимог щодо перевірки, які не отримали підтримки з боку інших держав.

Стан дотримання державними суб'єктами запобігання поширенню ЯЗ залишається незадовільним, зберігаються значні ризики її розповсюдження. Незважаючи на широкий обсяг правової бази ДНЯЗ, з початку 1990-х рр. спостерігається неефективність існуючих інструментів нерозповсюдження для стримування держав, що потенційно можуть набути ЯЗ [53]. Теоретично МАГАТЕ має ставити питання про країни-порушники вимог ДНЯЗ у РБ ООН, яка може ввести санкції або інші покарання. На практиці, однак, кон'юнктурні політичні розрахунки часто є причиною патової ситуації в РБ ООН. Це призводить до продовження ядерного шахрайства, а досить слабкі резолюції ООН щодо санкцій фактично дозволяють державам-порушницям діяти безкарно. МАГАТЕ у багатьох випадках вимушена обмежуватися висловлюванням «занепокоєння» щодо невпевненості у тому, що ядерна програма деяких країн передбачає використання її виключно в мирних цілях. Ще однією проблемою є відсутність у МАГАТЕ адекватних механізмів контролю та забезпечення дотримання режимів нерозповсюдження ЯЗ. Бюджет, спроможності розвідки та технологічні ресурси цієї організації надто далекі для ефективного виявлення, запобігання або покарання за порушення ДНЯЗ. У 2016 р. загальний бюджет Агенції склав близько 362 млн. евро [54]. Тож не дивно, що ядерні матеріали потрапляли на «чорний ринок» навіть з установок під контролем МАГАТЕ (з декількох в Пакистані). Позитивним кроком мало стати прийняття Агенцією Додаткових протоколів, які зміцнюють мандат інспекцій Агентства та діють у 115 країнах, зокрема у всіх п'яти визнаних державах, що володіють ЯЗ (членах «ядерного клубу» та РБ ООН), а також в Індії. Проте, більше половини держав-членів ДНЯЗ зволікали із схваленням нового, жорсткішого режиму інспекцій. Марними залишилися зусилля США, спрямовані на надання Додатковим протоколам обов'язкового характеру для всіх країн-учасниць Договору [55].

Немає підстав вважати, що поставлено нездоланні бар'єри на шляху незаконної передачі ядерних матеріалів та технологій, якими бажають заволодіти насамперед міжнародні терористичні мережі. Щонайменше, дві терористичні групи - Аль-Каїда та японська АумСінріко доклали серйозних зусиль, щоб отримати ЯЗ. Аль-Каїда тривалий час сфокусована на створенні ЯЗ і неодноразово намагалася придбати викрадену бомбу, ядерні матеріали та залучити фахівців-ядерників. Аль-Каїда дійшла до етапу проведення в афганській пустелі випробувань звичайних вибухових речовин для використання їх у ядерному пристрої [55]. Зареєстровані МАГАТЕ інциденти свідчать, що продовжують відбуватися події у сфері незаконного обороту, викрадення, втрат та інших несанкціонованих дій, пов'язаних з ядерними та іншими радіоактивними матеріалами. У 1995 р. у МАГАТЕ створена відповідна база даних, у який є свідчення про факти з 1993 р. Усього за період 1993-2017 рр. накопичилося понад 2890 підтверджених випадків за повідомленнями держав-учасниць. Більше 15% з них стосуються несанкціонованого володіння та злочинної діяльності, більше 25% - повідомлення про викрадення або втрати радіоактивних матеріалів, решта - інші події, які важко віднести до тієї чи іншої категорії через неповноту інформації про інцидент [56].

Певний прогрес щодо відведення загрози несанкціонованого розповсюдження ЯЗ та радіоактивних матеріалів спостерігався після нападів на США 11 вересня 2001 р. Було створено декілька багатосторонніх ініціатив для поліпшення міжнародної координації у справі запобігання ядерному тероризму. Зокрема, Глобальна ініціатива щодо боротьби з актами ядерного тероризму (ГІБАЯТ) була започаткована у 2006 р. Вона координує міжнародні зусилля з виявлення, розслідування та реагування на поширення ядерних матеріалів й технологій недержавними суб'єктами. Паралельно з діяльністю ГІБАЯТ у низці країн розробляється комплексний механізм виявлення та контролю незаконного обігу ядерних матеріалів та пов'язаних з ним фінансових операцій. Ініціатива США з безпеки у сфері поширення ядерних матеріалів (ІБН), створена у 2003 р., нараховує близько ста країн, які обмінюються досвідом, проводять спільні навчання та заходи з обміну інформацією для поліпшення багатосторонніх зусиль щодо припинення незаконного обігу небезпечних матеріалів [57]. Хоча ІБН наводиться як зразок гнучкого підходу до координації міжнародних дій для протидії розповсюдженню ЯЗ, вона не надає юридичних повноважень, наприклад, для перевірки суден, тобто не узгоджена з положеннями Конвенції ООН з мореплавства та численних двосторонніх угод у цій сфері. Індія та Китай, які не беруть участі в ІБН, поставили під сумнів законність її дії. ІБН також не дозволяє затримувати судна країн, які не є членами Ініціативи, наприклад Ірану і Пакистану, та здійснювати їхній огляд без дозволу власника судна. Досі оскаржується як незаконне вилучення ІБН ядерних матеріалів з судна, що прямувало до Лівії у 2003 р.

Експерти також піддали критиці ІБН під приводом, що це клуб розвинених країн-власників ядерних об'єктів, які діють в інтересах ядерного лобі та не враховують належним чином запити країн, що розвиваються і недержавних суб'єктів. Інші зазначають, що Ініціатива надто обмежена у своїх діях, оскільки не має ані власного бюджету, ані механізмів координації та не забезпечена довготерміновими правовими рамками у своїй діяльності, які б надавали можливість перевіряти її дії та фіксували зобов'язання держав-учасниць. Серед прикладів нечисленних успішних дій Ініціативи наводять спільне встановлення США та Китаєм системи виявлення ядерного випромінювання в порту Яньшань у Шанхаї в грудні 2011 р. За два роки до того ВМС США успішно здійснили операцію проти північно-корейського судна, яке підозрювалося у транспортуванні незаконних ядерних матеріалів до М'янми, та примусили його повернутися до свого порту [58].

Досі найбільшим успіхом режиму нерозповсюдження ЯЗ на Заході вважають знищення ракет з ядерними боєголовками, успадкованими від СРСР Україною, Білоруссю та Казахстаном [9; 10; 11]. Окремо постала проблема розщеплюваних матеріалів, які знаходилися у володінні України, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану та Білорусі з початку 90-х рр. ХХ ст. Це було важливо, на думку експертів, враховуючи, що приблизно 135 ядерних реакторів у світі використовували високозбагачений уран у якості палива, тобто у державах - колишніх республіках СРСР зберігалося достатньо урану для створення близько 400 одиниць ЯЗ. Такі матеріали знаходилися й в деяких державах - колишніх членах Варшавського договору. Якщо терористичні злочинні групи були б спроможними придбати або викрасти навіть невелику частину цього матеріалу, вони могли б використовувати його для створення ЯЗ або брудної бомби. У 1994 р. США та РФ уклали угоду щодо значних запасів радянського високозбагаченого урану (ВЗУ). За 25 років Росія конвертувала 500 тонн ВЗУ (збройового урану для 200 тис. боєголовок) у низькозбагачений уран (НУ), який придбали США. Угода щодо закупівлі конвертованого ВЗУ, відома як Програма «Мегатонни у мегавати», завершилася останнім відвантаженням НУ, що прибув до США наприкінці 2013 р. [59].

США з Росією у 1991-2011 рр. «унебезпечили» близько 92% об'єктів, де розміщувалися матеріали, придатні для виготовлення ЯЗ [23]. За фінансової підтримки США здійснювалися програми Спільного зменшення загрози (Нанна-Лугара), Ініціатива зі скорочення глобальної загрози і Глобальна ініціатива щодо боротьби з актами ядерного тероризму, які були згодом доповнені іншими багатосторонніми ініціативами. Серед них - G-8 глобального партнерства проти розповсюдження ЗМЗ, яка надавала фінансування і технічну допомогу для забезпечення безпеки ядерних об'єктів, повернення використаних матеріалів, що розщеплюються в країни походження, а також сприяла розвитку міжнародного співробітництва у боротьбі з поширенням ЯЗ.

Розповсюдження ЯЗ державою або недержавним суб'єктом зберігається як одна з найбільш серйозних загроз міжнародній безпеці. Ядерний шантаж міжнародної спільноти, до якого вдається Росія на чолі з В. Путіним, невизначена ситуація з перспективами іранської ядерної програми через політику адміністрації Д. Трампа, яка декларувала наміри відмовитися від досягнутих домовленостей в цьому питанні, старти балістичних ракет-носіїв північнокорейського режиму - усі ці події актуалізують проблему нерозповсюдження ЯЗ. Зберігається й загроза потрапляння ЯЗ або радіоактивних матеріалів через «чорний ринок» до так званих дисфункціональних держав або міжнародних терористичних організацій.

Проблемі розповсюдження ЯЗ властивий глобальний характер і будь-яка політика, спрямована на запобігання розповсюдженню ЯЗ, щоб бути ефективною, вимагає багатостороннього співробітництва. Як вважається, 9 держав (Велика Британія, Франція, Індія, Ізраїль, Китай, Північна Корея, Пакистан, РФ і США) володіють ЯЗ. На початок 2015 р. вони володіли приблизно 15850 одиницями ЯЗ, з них 4300 були розгорнуті у військах, а 1800 - утримувалися у стані високої бойової готовності [49, с. 425-426]. Понад 13 інших країн (зокрема Японія, Німеччина та Південна Корея) мають технологічну можливість швидко набути її. Сировиною для ЯЗ є розщеплювані матеріали: ВЗУ або плутоній. Велика Британія, Китай, РФ, США та Франція виробляли для своєї зброї і ВЗУ, і плутоній. Індія та Ізраїль - переважно плутоній, а Пакистан - переважно ВЗУ. Виробляти розщеплювані матеріали здатні всі країни, що мають цивільну ядерну енергетику [49, с. 425-426]. Нестабільні ціни на традиційні енергоносії стимулюють розвиток ядерної енергетики, яка може виробляти необхідні для створення ЯЗ або «брудної» бомби компоненти. Процес поширення науково-технічних знань й доступу до технологій подвійного призначення прискорюється.

У квітні 2009 р. президент США Б. Обама у своїй промові у Празі закликав до подальшого прогресу у питаннях роззброєння та нерозповсюдження ЯЗ [60]. У вересні 2009 р. РБ ООН одноголосно прийняла резолюцію 1887, у якій міститься заклик до прискорення зусиль у напрямку повного ядерного роззброєння. Станом на 1 січня 2015 р. кількість держав, які ратифікували Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань, досягла 163. Дев'ятнадцять країн, зокрема Китай, США, Іран, Ізраїль, Єгипет Договір підписали, але не ратифікували [49, с. 589-590]. Заклики до них наслідувати приклад таких країн як Велика Британія, Франція, Німеччина та Україна залишилися поза увагою. Окрім того, приблизно з 2012-2013 рр. спостерігається повільний занепад міжнародного консенсусу щодо необхідності радикального скорочення ядерних озброєнь, не кажучи вже про їхню повну заборону, тобто ядерне роззброєння.

Застосування існуючих глобальних режимів нерозповсюдження, як і політики в цій галузі окремих держав хоча й дали деякі результати, але багатосторонні інституції не змогли запобігти таким державам як Індія, Пакистан та Північна Корея набути ЯЗ. Ці інституції малопридатні, щоб контролювати ядерну програму Ірану та попереджувати потенційні загрози з боку недержавних терористичних груп. Існуюча система мала б бути оновлена і посилена для ефективного попередження розповсюдження, не кажучи вже про те, щоб прокласти шлях до миру й безпеки у без'ядерному світі. Міжнародно-правові акти щодо боротьби з розповсюдженням ЯЗ не в змозі надати відповідь на сучасні виклики. Окрім того, останні за часом «історії успіху» режимів нерозповсюдження, такі як відмова Лівії від ядерної програми у 2003 р. та приєднання колишніх радянських республік, за винятком Росії, до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерних держав, були результатом прямого тиску ЯД, насамперед США, а не дії глобальних міжнародних інститутів. У спробах вирішувати нинішні проблеми нерозповсюдження ЯЗ міжнародні організації працюють разом із спеціальними (adhoc) структурами зацікавлених сторін, такими як шестисторонні переговори щодо Північної Кореї, Є3/ЄС+3 група щодо Ірану. Суттєвою новацією стало проведення кожні два роки глобальних самітів на вищому рівні з питань ядерної безпеки. Але на таких форумах щоразу констатується відсутність належних засобів, а, скоріше, політичної волі, щоб зупинити поширення ядерних технологій. Такі держави, як Іран та Північна Корея продовжували здійснення воєнних ядерних програм. Нікого не дивує зростання скептицизму фахівців щодо стійкості режимів нерозповсюдження.

Нерозповсюдження ЯЗ як ключової проблеми останнім часом все менш помітно у міжнародному порядку денному. Адміністрація Д. Трампа піддала нищівній критиці як такий, що не відповідає інтересам США, Договір з Російською Федерацією про СНО-3, ініційований президентом Б. Обамою, який набув чинності у лютому 2011 р. Він замінив Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2), термін дії якого закінчився в грудні 2009 р. За президента Б. Обами ядерні проблеми намагалися розмістити у фокусі міжнародного порядку денного Вашингтону. Було проведено чотири Саміти з ядерної безпеки у 2010-2016 рр. Вагомі політичні зусилля спрямовувалися на зміцнення ДНЯЗ та формування консенсусу в РБ ООН з цих питань. Відбулися позитивні зрушення у досягненні домовленостей з Іраном. 24 листопада 2013 р. члени групи Є3/ЄС+3 уклали першу вагому угоду з Іраном щодо його ядерної програми, розраховану на наступних десять років. В обмін на обмежений та зворотний характер послаблення санкцій Іран погодився зупинити свою ядерну програму протягом шести місяців. Хоча угода не передбачає довгострокового рішення щодо іранських ядерних прагнень, вона закладає основу для подальших переговорів. Станом на 2014 р. МАГАТЕ підтвердила, що Іран виконав свої початкові зобов'язання в межах спільного плану дій [49, с. 485-498]. Втім адміністрація Б. Обами зазнала невдачі у просуванні ратифікації Сенатом ДВЗЯВ та зменшенні ролі ЯЗ в оборонній доктрині США. Адміністрація Д. Трампа поставила за мету повністю переглянути ядерну спадщину попередника та планує кардинальну модернізацію ядерного арсеналу США. З урахуванням цих новацій скептицизм щодо майбутнього нерозповсюдження ЯЗ виглядає цілком обґрунтованим. Загострення відносин США з Іраном робить примарними розрахунки, що вдасться попередити його перетворення на ЯД. Отже, основні проблеми та загрози залишаються - щодо Росії, Ірану та Північної Кореї.

Наприкінці 2011 р., після падіння режиму М. Каддафі у Лівії, проблема унебезпечення ядерних матеріалів знову опинилася у центрі уваги. У вересні 2011 р. 10 тис. уранових збірок були виявлені на лівійському складі практично без охорони, але представник ООН стверджував, що матеріали були тільки «злегка» радіоактивні і не представляли безпосередньої загрози [61]. Адміністрація Б. Обами привернула додаткову увагу до цього питання, пообіцявши забезпечити до 2014 р. безпеку всіх матеріалів, придатних для виготовлення ЯЗ. У широкому спектрі держав - від США до Пакистану - спостерігається занепокоєння станом безпеки ядерних арсеналів, зокрема, щодо захисту боєголовок від надзвичайних випадків, викрадень або несанкціонованого використання. Безпека арсеналу Пакистану є серйозною проблемою, оскільки ядерні боєголовки часто перевозяться звичайними дорогами практично без захисту. Водночас Пакистан стверджував, що його арсенал є унебезпеченим, але офіційні особи США висловлювали стурбованість з приводу можливості потрапляння ядерних зарядів до терористів. Інциденти, пов'язані з ядерним арсеналом, неодноразово фіксувалися й у США. У 2007 і 2008 рр. два таких випадки спонукали міністра оборони Р. Гейтса позбавити військових високого рівня посад у збройних силах США. У листопаді 2011 р. був пошкоджений компонент неозброєної боєголовки міжконтинентальної балістичної ракети, що призвело до часткової евакуації та заходів реагування на надзвичайну ситуацію на базі ВПС США у Північній Дакоті. У липні 2012 р. активісти увірвалися до комплексу національної оборони Y-12 у штаті Теннессі. Пізніше з'ясувалося, що недоліки в організації безпеки були виявлені на об'єкті ще за два роки до того [23]. Ці випадки (а у багатьох країнах, зокрема у КНР та РФ, аналогічні інциденти приховуються) свідчать, що безпека ядерного арсеналу залишається проблемою навіть для країн з багаторічним досвідом роботи з ЯЗ.

Фахівці зазначають, що ДНЯЗ, який гарантує право держав розвивати цивільні ядерні технології, відкриває шлях до ЯЗ через використання відповідного паливного циклу. Багато з процесів, які використовуються у цивільній ядерній енергетиці, можна переналаштувати у військових цілях. Як зазначалося, МАГАТЕ не здатне адекватно контролювати кожен ядерний об'єкт. Іран використовував свою цивільну ядерну програму в якості прикриття для вироблення зброї. Проблеми моніторингу та перевірки гарантій ДНЯЗ тільки поглиблюватимуться, адже все більше країн звертаються до розвитку ядерної енергетики. Зокрема, низка країн Близького Сходу, в яких відсутні цивільні ядерні програми, бажають диверсіфікувати власну енергетику за рахунок розвитку ядерної енергетики. Такий розвиток подій може вплинути на регіональну динаміку безпеки та підвищити в перспективі загрозу розповсюдження ЯЗ на Близькому Сході.

Нерозповсюдження ЯЗ пов'язане з проблемою ядерного роззброєння. П'ять держав - старих членів «ядерного клубу», відповідно до ДНЯЗ, зобов'язалися прагнути підписання ДВЗЯВ. ДНЯЗ не визначає кінцевий термін для досягнення цієї мети. Експертне співтовариство в цілому схиляється до думки, що це є надзвичайно віддаленою перспективою, і скептично оцінює навіть наявність руху у напрямку до нього. Ще на Конференції з огляду дії ДНЯЗ 1995 р., в обмін на згоду неядерних держав на продовження договору на необмежений термін, США та інші ядерні держави підтвердили свою прихильність до ядерного роззброєння. Але, незважаючи на значні скорочення американських та російських оперативно розгорнутих ядерних боєголовок, обидві країни все ще зберігають значні запаси ЯЗ, на які припадає понад 90% світового запасу. Неодноразово лунали заклики до більшого скорочення арсеналів ЯЗ, адже його затягування підриває легітимність ДНЯЗ. Нездатність досягти прогресу у сфері роззброєння було, наприклад, одним із пояснень небажання багатьох держав-членів ООН підтримати санкції проти Ірану за порушення ДНЯЗ.

Політика США у сфері нерозповсюдження ЯЗ є неоднозначною. З одного боку, з часів «холодної війни» США тримають лідерство щодо унебезпечення ядерних матеріалів та об'єктів у всьому світі, Вашингтон витрачав на цілі нерозповсюдження ЯЗ більше за будь-яку іншу країну в рамках Програми спільного зменшення загрози та Ініціативи із захисту від поширення ЯЗ та радіоактивних матеріалів. Проте, слід зазначити - ці зусилля із скорочення загрози розповсюдження ЯЗ та ядерних збройових технологій складають мізерну суму у порівнянні з ресурсами, що виділяються на вдосконалення ЯЗ та взагалі оборону в США.

Після нападу на США 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж. Буша ініціювала створення міжнародної нормативно-правової бази для боротьби із загрозою ядерного розповсюдження з боку недержавних суб'єктів. Вашингтон підтримав резолюцію 1540 РБ ООН [62] та запропоновану РФ Конвенцію про ядерний тероризм (яку США підписали, але не ратифікували) [63]. З іншого боку, США не підтримали зусилля щодо розширення обмежень на програми створення ЯЗ, наприклад, відмовившись від заходів перевірки в рамках будь-якого договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються, а також США також не ратифікували ДВЗЯВ [64].

Ще у січні 2007 р. у ессе, надрукованому у ВоллСтрітДжорнел, відомі аналітики з питань зовнішньої політики Дж. Шульц, Г. Кіссінджер, В. Перрі та С. Нанн сформулювали власне бачення вільного від ЯЗ світу та шляхів, якими США мають привести світ до досягнення цієї мети. Вони стверджували, що покладатися на ЯЗ з метою стримування «стає все більш небезпечним і менш ефективним» [65]. В якості попередніх кроків автори закликали до істотного скорочення ядерного арсеналу США, знищення ракет передового базування середньої дальності з ядерними зарядами, ратифікації ДВЗЯВ, створення міжнародного банку ядерного палива, а також до остаточного припинення виробництва розщеплюваних матеріалів (яких, до речі, США не виробляють з 1988 р.). Чи просунулися США до цієї мети за десять років, що минули з того часу? Ні. Опоненти ядерного роззброєння стверджують: кроки до нього тільки заохотять держави, які прагнуть набути ЯЗ. Цікаво, що автори згаданого ессе вважають, що «ядерна парасоля» США була головним фактором у запобіганні створення ЯЗ такими союзниками США як Японія, Південна Корея та Туреччина, а ядерне роззброєння, зокрема, може спровокувати регіональні гонки озброєнь в інших місцях. Прибічники загального глобального ядерного роззброєння вважають, що проблему можна вирішити шляхом схвалення конвенції про ЯЗ, що має обов'язкову юридичну силу. Одна з провідних в цій галузі неурядових організація передбачала, що така Всесвітня конвенція може бути практично реалізована усіма ЯД до 2030 р. Критики конвенції про ЯЗ висловлюють скептицизм щодо можливості досягнення згоди з такого неоднозначного питання через міркування політичної доцільності. Зокрема, орган ООН, який має розробити проект конвенції - Конференція ООН з роззброєння - діє на основі консенсусу та історично стикається з вагомими внутрішніми розбіжностями. Ще один аргумент критиків полягає у тому, що міжнародна конвенція про заборону ЯЗ потребує інтрузивного режиму перевірки, проти якого виступатимуть багато держав. Крім того, така конвенція може мати побічний ефект ядерного шантажу з боку держави-вигнанця, яка таємно розробляє ЯЗ. Рішення КНДР 2003 р. вийти з ДНЯЗ демонструє ризики, з якими міжнародне співтовариство могло б зіткнутися погодившись на таку конвенцію.