Роль Великої Британії у ставновленні зовнішньої і безпекової політики Європейського Союзу (1990-2019 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Західноукраїнський національний університет

РОЛЬ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ У СТАНОВЛЕННІ ЗОВНІШНЬОЇ І БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (1990-2019 РР.)

А.В. Грубінко

Анотація

У статті представлено результати дослідження історичної ролі та особливостей участі Великої Британії у формуванні й реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу. Сформульовано висновок про те, що можливості СПБО ЄС приваблювали керівництво Великої Британії, але поглиблення її участі в інтеграції стримували усталені принципи зовнішньої політики. Керівництво держави різних періодів знехтувало об'єктивними можливостями її лідерства в ЄК у сфері зовнішньої і безпекової політики. Загалом Великій Британії не вдалося віднайти свого місця в європейському об'єднанні, логічним наслідком чого став Brexit та вихід держави з Європейського Союзу.

Keywords: Велика Британія, європейська інтеграція, Європейський Союз, Спільна зовнішня політика і політика безпеки, Спільна політика безпеки та оборони, Brexit, Україна.

Annotation

Department of Theory and History of State and Law, West Ukrainian National University

Role of Great Britain in the Establishment of the European Union Foreign and Security Policy (1990-2019)

A.Hrubinko

The article presents the results of a study on the historical role and special aspects of Great Britain's participation in the formation and implementation process of the European Union Common Foreign and Security Policy. The study demonstrates the transformation of the British Government's position on the EU's CFSP and on the Common Security and Defense Policy as its component. Also, the article reviewed the influence of US-British and German-French relations on Britain s participation in the EU's CFSP The paper presents the historical aspects of the country's practical involvement in the CFSP implementation, in particular, in the enlargement policy and in the EU's Eastern European policy (first of all, the policy towards Ukraine).

Among few pioneering studies in Ukrainian historiography, this paper analyzes the impact of the Brexit process on the United Kingdom's involvement in the EU's CFSP and European integration in general since the referendum on 23 June 2016.

The study concluded that the EU's CFSP opportunities attracted the British government, but its deeper participation in the integration processes was prevented due to the established principles and directions of the country's foreign policy. The state government at various times has ignored the objective opportunities for its leading position in the EU in the field of foreign and security policy. In general, Great Britain failed to find its place in the European Union, which resulted in the Brexit process and the country's withdrawal from the European Union.

Keywords: United Kingdom, European Integration, European Union, Common Foreign and Security Policy, Common Security and Defense Policy, Brexit, Ukraine.

Виклад основного матеріалу

Європейська інтеграція як невід'ємна складова історії Європи другої половини ХХ -- початку ХХІ ст. стала своєрідним та унікальним у світовій практиці комплексним економічним і політичним єднанням провідних держав регіону, розквіт якого припав на період функціонування Європейського Союзу. Рівень інтеграції засвідчив формування високоінтегрованого міждержавного об'єднання, вплив якого вийшов далеко за межі Європейського субконтиненту. Це підтвердило становлення поряд з класичною економічною сферою інтеграції такого напряму діяльності ЄС, як Спільна зовнішня і безпекова політика (далі -- СЗБП).

Від середини першої декади ХХ ст. ЄС переживає найбільш глибоку й системну кризу за всю свою історію, пов'язану з провалом проекту чергового етапу поглиблення інтеграції внаслідок невдачі прийняття Конституційного договору, доланням наслідків економічної кризи, загостренням проблеми міграції з третіх країн, наростанням напруги в системі євроатлантичної взаємодії (насамперед ускладнення відносин зі США), початком Brexit. Усі ці проблеми об'єднує головна тенденція -- криза довіри до наднаціональних інституцій і відцентрові процеси в його управлінні внаслідок невдачі формування єдиної європейської ідентичності. Ці та інші виклики розвитку ЄС, насамперед російсько-український конфлікт на Донбасі й анексія Криму, ставлять на порядок денний питання про здатність об'єднання адекватно реагувати на сучасні зміни в системі міжнародних відносин, бути гарантом миру та безпеки в Європі, дієво впливати на міжнародні процеси. В зазначеному контексті важливо дослідити історичну роль і особливості участі провідних держав-членів ЄС під час формування й реалізації зовнішньополітичного та безпекового виміру європейської інтеграції на прикладі Великої Британії, що становить мету цього дослідження.

Вибір для дослідження саме Великої Британії як суб'єкта європейських інтеграційних процесів обумовлений історичною роллю цієї держави як одного з ключових суб'єктів міжнародної політики в Європі та світі, потенційного лідера ЄС в зовнішній політиці та безпеці. Вихід Великої Британії зі складу ЄС (названий у британській пресі Brexit), який став результатом загальнодержавного референдуму 23 червня 2016 р., серед іншого став каталізатором стану та можливостей європейського інтеграційного об'єднання. Як зазначає Л. ван Мідделаар, «ніде ключові питання та суперечності Європейського Союзу не поставали з такою очевидністю, як у британських дебатах» (Мідделаар, 2018, с. 14). Тому дослідження внеску Великої Британії у формування зовнішньополітичного та безпекового виміру ЄС актуальне з огляду на потребу пізнати витоки й особливості сучасних трансформацій системи міжнародних відносин, появи нових загроз безпеці, в центрі яких опинилась і Україна.

Аналіз європейської й американської історіографії свідчить про значну увагу дослідників до тематики європейської інтеграції та участі в ній Великої Британії, чого не можна сказати про дослідження питання її участі в СЗБП ЄС. Групу британських дослідників історії становлення і розвитку СЗБП представляють публікації Ч. Гранта (Grant, Ch. 1996), Ф. Кемерона (Cameron, F. 2007), Дж. Ховарта (Howorth, J. 2007). Ролі Великої Британії у становленні Спільної політики безпеки та оборони (далі -- СПБО) ЄС при- ділили увагу М. Оакс (Oakes, M. 2000), Т. Валасек (Valasek, T. 2008). У статті Р. Балфура (Balfour, R. 2013), колективній брошурі за редакцією І. Бонда та С. Бенча (Bond, I. & Bench, S. 2016), статті С. Джонсона (Johnston, S.подано аналіз наслідків виходу королівства з ЄС для СЗБП. В американській історіографії вказаній проблемі приділено не надто велику увагу. Європейська політика Великої Британії розглядається в контексті історії трансатлантичних відносин. Серед досліджень історії СЗБП ЄС відзначимо праці М. Сміта (Smith, M. 2004), Д. Мікса (Mix, D. 2013), С. Макнамари (McNamara, S. 2008). Серед спеціальних публікацій у європейській континентальній історіографії відзначимо брошуру Д. Петерса (Peters, D. 2010), С. Лена (Lehne, S. 2012), С. Біскопа (Biscop, S. 2012), Р Еммотта (Emmott, R.. Як і в попередніх групах праць, тут переважає тематика внеску країни в оборонну складову ЄС. Одним з найновіших україномовних перекладів досліджень західноєвропейських учених з історії євроінтеграції є монографія Л. ван Мідделаара (Мідделаар, Л. 2018). Серед українських науковців виділимо публікації з проблем історії членства Великої Британії в ЄС бри- таністів Ю. Крушинського¹ і Н. Яковенко (Яковенко, Н. 2011). Відзначимо монографію А. Мартинова (Мартинов, А. 2009), присвячену історії розвитку СЗБП. В українській історичній науці першою монографією і дисертацією на тему участі Великої Британії у становленні й розвитку СЗБП ЄС стали праці А. Грубінка (Грубінко, А. 2017)². В російській історіографії певну увагу дослідженню внеску Великої Британії в розвиток СЗБП ЄС приділили Т Андрєєва (Андреева, Т 2009), С. Очканов³, К. Годованюк (Годо- ванюк, К. 2012), А. Валуєв (Валуев, А. 2013), А. Громико (Громыко, А. А. & Ананьева Е. В. [ред.]. 2014). В останніх двох групах історіографії проблема участі Великої Британії у СЗБП ЄС недостатньо розроблена, насамперед в контексті Brexit. Загалом серед малодосліджених питань -- роль Великої Британії у східноєвропейській політиці ЄС, формуванні позиції ЄС щодо російсько-українського конфлікту. Потребує поглибленого дослідження участь держави у СЗБП ЄС після референдуму 23 червня 2016 р., яке лише побіжно представлене в історіографії та є окремим аспектом даного дослідження.

Методологія дослідження включає комплекс наукових методів. Використано метод історичного аналізу участі Великої Британії у формуванні інституційних механізмів і функціонуванні СЗБП ЄС. Системний підхід дав змогу розглядати історію участі Великої Британії в СЗБП ЄС як елемент історії її зовнішньої політики і міжнародних відносин глобального та регіонального рівнів. Застосування історико-генетичного методу дало змогу простежити історичні витоки позиції Великої Британії щодо зовнішньополітичної складової європейської інтеграції. Метод періодизації використано для виділення періодів участі Великої Британії у СЗБП ЄС. З застосуванням порівняльно-історичного методу розглянуто підходи Великої Британії та інших провідних держав ЄС (Франції, Німеччини) до розбудови зовнішньополітичної складової об'єднання. Міждисциплінарний підхід дав можливість використати окремі методи інших наук, зокрема політології (інституційно-порівняльний аналіз, івент-аналіз, політичне моделювання).

СЗБП не вписується у визначення жодних відомих до цього класичних форм міжнародної співпраці, що випливає зі специфічної природи самого ЄС. Історично він став поєднанням двох типів міжнародної співпраці -- міжнародної організації та міждержавного об'єднання на основі установчих договорів. Це особливо помітно в зовнішній і безпековій політиці. Головна ознака СЗБП -- залежність її розробки й реалізації від інтересів держав-членів. До сфери СЗБП згідно з Маастрихтським договором 1992 р. увійшли всі питання міжнародних відносин, зокрема охорони міжнародного миру й безпеки, поступове формування спільної оборонної політики, забезпечення інтересів ЄЄ як міжнародного актора у відносинах з третіми державами й міжнародними організаціями¹. Попередньо ми визначили СЗБП як підсистему різнорівневої взаємодії держав і наддержавних інституцій у формуванні, організації й здійсненні представництва ЄС на міжнародній арені, відносин держав-членів та інституцій з третіми країнами, міжнародними організаціями і недержавними структурами, що включають дипломатичні відносини, військово-політичну взаємодію та оборонну співпрацю, розвиток проектів військово-технічної співпраці, спільні військово-цивільні миротворчі акції за межами ЄС (Грубінко, А. 2017, с. 32-33). Політика безпеки ЄС поєднала елементи військово-оборонної співпраці держав-членів і гуманітарного впливу, що дало керівництву Великої Британії змогу використовувати можливості об'єднання на міжнародній арені, зберігаючи вірність традиціям зовнішньої політики.

Передумови формування зовнішньополітичної складової ЄЕС ведемо з післявоєнних спроб заснування регіонального політичного та оборонного союзів (1952 р.), запровадження механізму Європейської політичної співпраці (далі -- ЄПС), що відбулося 1970 р. Еліта Великої Британії розглядала ЄПС як додатковий ресурс для реалізації міжнародних інтересів держави, можливість проявити лідерство в європейській політиці, посилити вплив у відносинах зі США і СРСР, зменшити вплив Франції й ФРН Treaty on European Union. Official Journal of the European Union, C 191, 29 July 1992, 0001-0110. Грубінко А. В. Участь Великої Британії у процесі становлення і розвитку Спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу (1990-2016 рр.): дис.... д. іст. наук: спец. 07.00.02. Ужгород, 2018. С. 129.. Вірність концепту атлантизму та водночас необхідність активно долучатися до регіонального об'єднання зумовили дихотомію її зовнішньої політики між Європейськими Співтовариствами та США (ширше -- НАТО). Ефективність такої політики не викликала сумнівів до завершення «холодної війни». Однак зміни в системі міжнародних відносин 1990-х рр. поставили перед вибором як ЄС, так і Велику Британію -- зберігати status quo в системі європейської безпеки чи формувати власну міжнародну політику.

Стратегія відносин Великої Британії з континентальною Європою другої половини ХХ ст. еволюціонувала від дистанціювання до безпосередньої участі в регіональних інтеграційних об'єднаннях, поєднана з намаганням пристосувати розвиток Європейських Співтовариств до своїх інтересів. Зміни пріоритетів зовнішньої політики держави в післявоєнні десятиліття, внаслідок чого посилився її європейський напрям і послабилася роль Британської Співдружності націй, склалися сприятливі умови для участі в європейській інтеграції. Набуття членства в Європейських Співтовариствах 1973 р. стало вимушеним кроком, спрямованим на посилення міжнародних позицій держави. Виконати це мали через активну участь у системі політичної співпраці держав об'єднання. Однак неоднорідній у європейській політиці політичній еліті країни не вдалося консолідувати суспільство навколо участі в регіональній інтеграції, узгодити британську модель європейського об'єднання з її реаліями, що сприяло утвердженню іміджу Великої Британії як центру євроскептицизму. На думку С. Джорджа, для британського суспільства європейська інтеграція була доцільною з погляду ефективного господарювання й не розглядалась як історично неминуча (George, S. 2005). велика британія європейський союз

Обмежений інституційно-функціональний статус ЄПС, його відсутність у правовому (договірному) полі Європейських Співтовариств, виведення безпеки за рамки їх компетенції влаштовували британську політичну еліту і не викликали надмірної напруги у відносинах Лондона і Брюсселя. Рішення в рамках ЄПС були рекомендаційні. Водночас спроби британського керівництва відігравати провідну роль у політичній співпраці дер- жав-членів Співтовариств мали суперечливі результати. Спротив британського уряду автономізації європейської військової організації заклав суперечність у подальшу взаємодію держав регіону щодо безпеки та оборони. Утвердилася тенденція обмеження європейської політики офіційного Лондона вірністю атлантизму. Зрештою М. Тетчер підписала Єдиний європейський акт 1986 р., який уперше ввів до правового поля Європейських Співтовариств механізм ЄПС і поширив його компетенцію на безпеку та оборону. Однак щодо питанні військово-політичної співпраці держав ЄЕС уряд консерваторів перебував на позиціях «атлантичного» євроскептицизму. Досягнутий рівень домовленостей розглядався в Лондоні як кінцева стадія інтеграції¹. Спротив британського уряду автономізації європейської військової організації заклав суперечність у подальшу взаємодію держав регіону щодо безпеки.

За період існування ЄС (офіційно -- з 1 листопада 1993 р.) британські уряди дотримувалися стратегічної лінії на стримування автономізації європейської зовнішньої політики та безпеки з метою втримати їх у рамках традиційних підходів міждержавної співпраці та атлантичної солідарності. При цьому головними тактичними інструментами британської політики залишалися активна участь в обговоренні стратегічних питань СЗБП і періодична підтримка певних новаторських починань. Мета такої політики -- перехоплення стратегічної ініціативи у федералістського «ядра» -- ФРН і Франції, контроль інтеграції для збереження status quo в системі трансатлантичної безпеки.

Уряд Дж. Мейджора підтримав франко-британську ініціативу щодо створення СЗБП як «другої опори» Європейського Союзу. Консерватори намагалися зберегти традиційні підходи до міжнародної політики та європейської безпеки, намагаючись вписати їх у нову систему міжнародних відносин. Тому перший період участі королівства в СЗБП ЄС (1990-1997 рр.) можемо визначити як традиціоналістський. Під час підготовки Договору про Європейський Союз уряд консерваторів намагався звести формування СЗБП до рівня міжурядової системи співпраці. Якщо з вимогами погодження зовнішніх політик держав-членів ЄС британці могли змиритися, то їх трактування СПБО як «європейського стовпа» НАТО розходилося з перспективним баченням прихильників автономії ЄС у сфері безпеки (Hewitson, М. 2012, р. 17). Абстрактні формулювання договору в частині СЗБП задовольняли інтереси Великої Британії. В частині зовнішньої й безпекової політики договір був рамковий, не передбачав окремих інституційних механізмів її реалізації та визначав слабкі позиції наднаціональних інституцій, зафіксувавши цю сферу співпраці держав ЄС за межами реальної інтеграції Margaret Thatcher. Speech to the College of Europe («The Bruges Speech»). 1988 September, 20 Margaret Thatcher Foundation. 1979-90: Prime Minister Speeches. Thatcher Archive. URL: https://cutt. ly/wn3XZZE Treaty on European Union. Official Journal of the European Union, C 191, 29 July 1992, 0001-0110.. Як наслідок, ЄС у першій половині 1990-х рр. не був готовий до розвитку власних можливостей у зовнішній політиці та безпеці. Це засвідчила сконсолідована реакція його членів на події в Югославії.

Під час Міжурядової конференції ЄС у 1990-1991 рр. сформувалися стратегічні й тактичні підходи Великої Британії до участі в євроінтеграції. Згода Великої Британії на заснування СЗБП була зумовлена міжнародними обставинами і необхідністю утвердити власні позиції в ЄС, а не свідомим стратегічним вибором політичних еліт. У Лондоні прагнули обмежити компетенцію ЄС у сфері зовнішньої політики і безпеки на догоду атлантичним інтересам та цілісності державного суверенітету, хоча загалом позитивно сприймали співпрацю держав об'єднання. Велика Британія відкинула французьку пропозицію закріпити в Маастрихтському договорі поняття «європейська ідентичність» у зовнішній політиці, наполягла на збереженні права держави-члена блокувати обговорення в рамках СЗБП «чутливих» питань, зокрема внутрішньодержавних конфліктів і відносин між самими членами Союзу. Джон Мейджор у виступі на конференції Союзу Європейських Демократів 12 вересня 1991 р. зазначив, що спільні європейські дії мають сенс тоді, коли збігаються національні та європейські інтереси¹. Такий підхід відповідав міжурядовому принципу СЗБП, на чому завжди наполягала британська сторона.

Прорив у розвитку СЗБП ЄС відбувся завдяки проєвропейській позиції урядів Т Блера (1997-2007 рр.), які оновили давню ідею британського лідерства в Європі та здійснювали політику прагматичного єврооптимізму. Це насамперед підписання Амстердамського договору, що вперше сформував інституційні механізми СЗБП, історична франко-британська Декларація Сен-Мало 1998 р. про розвиток автономних від НАТО військових структур і підрозділів у рамках СПБО, згода на передання від ЗЄС до ЄС ключових функцій, активна підтримка розширення ЄС. За оцінками низки європейських дослідників, згадана декларація стала точкою відліку реального розвитку автономних від НАТО європейських безпекових можливостей (Howorth, J. 2007, p. 1). Коригування підходів Лондона до розбудови політики безпеки та оборони ЄС відбувалися з відома Вашингтона в унісон з лібералізацією позиції адміністрації Б. Клінтона щодо європейської оборонної ідентичності.

Однак політика другого й третього складу урядів Т Блера (2001-2007 рр.) засвідчила, що поглиблення участі держави в інтеграції було значною мірою декларативним. На етапі розробки Ніццського договору попередня ініціатива та налаштованість британського уряду щодо розвитку СЗБП була істотно зменшена. Лондон знову намагався стримувати амбіції партнерів у розбудові європейських збройних сил. Під час виступу у Варшаві 6 жовтня 2000 р. Т Блер заявив, що об'єднання може стати «супервладою, але не супердержавою» Mr Major's Speech to European Democratic Union Conference. Below is the Transcript of Mr Major's Speech to the European Democratic Union Conservative Party Leaders' Conference, Given on Thursday 12^th September 1991. The Rt Hon Sir John Major KG CH -- Prime Minister of Great Britain and Northen Ireland 1990-1997. URL: http://wwwjohnmajor.co.uk/page950 British Prime Minister Tony Blair's speech to the Polish Stock Exchange in Warsaw. 6 October 2000. EU Observer. 29 May 2001. URL: https://euobserver.com/news/2450. З часу прийняття Конституційного договору ЄС роль Великої Британії у розвитку європейської політичної інтеграції також була неоднозначною. Лондон активно підтримував формування зовнішньополітичних і військових механізмів ЄС.

Однак одностороннє рішення про участь Великої Британії у війні з Іраком 2003 р. як наслідок слідування у фарватері міжнародних амбіцій США паралізувало СЗБП і поставило під сумнів її лідерство в Європі. Розкол у ЄС і НАТО, формування планів військово-політичної коаліції держав Західної Європи без Великої Британії засвідчили кризовий період в історії її участі у СЗБП ЄС. Ми раніше зазначали, що іракська криза не спричинила системного конфлікту між державами Європи, проте підтвердила слабкість міжнародного впливу ЄС, нездатність керівництва Франції і ФРН без Великої Британії запровадити поглиблену інтеграцію у сфері безпеки (Грубін- ко, А. 2017, с. 235).

Активна роль Великої Британії в європейській політиці після іракської інтервенції 2003 р. ознаменувала початок нового періоду в історії участі держави у СЗБП ЄС. Керівництво держави в ході «конституційного процесу» обрало помірковано-конструктивну тактику. Уряд Т Блера пішов на поступки щодо запровадження посади президента Ради Європи і міністра закордонних справ Союзу, Європейської служби зовнішніх дій, продовження голосування в Раді ЄС кваліфікованої більшості та механізму поглибленої співараці з безпеки та оборони. В Лондоні підтримали прийняття Європейської стратегії безпеки 2003 р., але виступили проти створення спільного штабу сил ЄС і зміцнення європейських інституцій у цій сфері. Надання правосуб'єктності ЄС давало йому змогу стати повноцінним суб'єктом міжнародного права. Водночас за наполяганням Великої Британії було збережено визначальну роль парламентів у зовнішній і оборонній політиці. Тоні Блер назвав новий договір успіхом для Великої Британії Commons Sitting of 21 June 2004. European Council. Hansard -- House of Commons Debates. House of Commons Historic Hansard for Debates from 1803-2005. HC Deb 21 June 2004, 6 (22). P. 1081.

306. У подальшому внаслідок невдалої ратифікації Конституційного договору ЄС у Франції та Нідерландах 29 травня й 1 червня 2005 р. відповідно британський уряд уникнув ролі, ймовірно, найпроблемнішого учасника ратифікації, не довівши справу до розгляду в парламенті. Провал договору не вплинув на подальшу участь Лондона в програмах і проектах у рамках СЗБП. Однак втрата популярності лейбористів і падіння міжнародного іміджу особисто Т Блера після іракської кампанії посилили євроскептичні настрої в уряді.

Під час міжурядової конференції з підготовки нового договору ЄС 2007 р. британська влада відійшла від реалізації стратегії лідерства в Європі. Європейська політика лейбористського уряду Г Брауна (2007-2010 рр.) загалом продовжила прагматичну лінію попередників, а її найбільшим досягненням стало укладення Лісабонського договору ЄС 13 грудня 2007 р. Прем'єр-міністру вдалося зберегти особливий статус Великої Британії в об'єднанні та відстояти низку принципових позицій у частині збереження головних принципів СЗБП. Зокрема, за наполяганням Лондона з проекту вилучили посаду міністра закордонних справ ЄС. Завдання СПБО залишилися незмінними. Регіональна (європейська) політика уряду Г Брауна стала прагматичнішою і поступалася глобальному виміру зовнішньої політики. Тому розвитку СЗБП ЄС не надавалося належної уваги. Водночас знаковим для ролі Великої Британії у СЗБП стало призначення 2009 р. на посаду Верховного представника ЄС з зовнішньої і безпекової політики баронеси К. Ештон. Британські дипломати на чолі з колишнім радником Т. Блера Р Купером стали активними творцями Європейської Служби зовнішніх дій.

Європейська політика урядів консерватора Д. Кемерона (2010-2015 рр. і 2015-2016 рр.) відзначалася скептицизмом, ізоляціонізмом, складністю діалогу з європейськими партнерами. Те, що попередній склад уряду ратифікував Лісабонський договір, було оцінено як зрада демократичних традицій країни¹. Після повернення до влади у травні 2010 р. Консервативної партії її урядові представники в умовах економічної кризи наполегливо впроваджували стратегію відродження «бюджетних війн» за внески Великої Британії до бюджету ЄС. Партія влади до сорокаріччя членства держави в ЄЕС/ЄС проголосила агресивний курс на ревізію нормативної бази та ролі Британії в структурі Союзу, погрожуючи одностороннім виходом з нього. Рівень участі держави в СЗБП істотно знизився. При цьому спостерігався функціональний парадокс. Британський уряд залишався активним учасником формування міжнародної позиції ЄС і часто виступав від його імені, виділяв найбільше бюджетних асигнувань на європейську оборону. Без участі британських спеціалістів не обходилася практично жодна гуманітарна місія чи миротворча операція ЄС. Британське керівництво не збиралося відмовлятися від усталеної практики активного використання механізмів об'єднання для забезпечення власних міжнародних інтересів The Conservative Manifesto 2010. London: Conservative Party, 2010. P. 113-114. Commons Sitting of 03 June 2010. European Affairs. Hansard -- House of Commons Debates. House of Commons Historic Hansard for Debates from 2010-2017. HC Deb 03 June 2010, 6 (510). P. 600). Водночас однією зі сфер доцільного скорочення бюджету об'єднання в Лондоні вважали саме СЗПБ.

У сфері безпеки та оборони британська позиція була незмінна -- ресурси ЄС мають доповнювати НАТО й не заміняти оборонні можливості дер- жав-членів. Кабінет Д. Кемерона поршуив питання про доцільність фінансування Європейського Оборонного Агентства і вчергове наклав вето на створення постійного Оперативного штабу ЄС. Лондон відмовився виділяти військові підрозділи до складу Єврокорпусу, не долучився до низку інфра- структурних проектів ЄС. Зусиллями уряду Д. Кемерона втілювалася стратегія поглибленої співпраці на традиційному двосторонньому міждержавному рівні, насамперед у рамках британсько-французької кооперації. У відповідь на розроблені в Єврокомісії пропозиції щодо розвитку СПБО, які прийняла Європейська Рада 20 грудня 2013 р., Д. Кемерон заявив, що Лондон заблокує ініціативи щодо створення європейської армії European Council December 2013: David Cameron's Press Conference. Prime Minister's Office, 10 Downing Street and The Rt Hon David Cameron MP, 20 December 2013. Brussels. URL: https://cutt. ly/Dn3ChpM. Велика Британія вчергове опинилась у ролі головного опонента європейської інтеграції. В Національній стратегії безпеки та оборони Сполученого Королівства р. участі Королівських Збройних Сил у військових операціях ЄС уже не було передбачено National Security Strategy and Strategic Defense and Security Review. A Secure and Prosperous United Kingdom. Presented to Parliament by the Prime Minister by Command of Her Majesty, November 2015. London, 2015. P 53..

Намагання відгородитися від вирішення загальноєвропейських проблем в умовах кризи, вимоги привілейованого статусу для країни і тактика шантажу у відносинах з Брюсселем поставили офіційний Лондон на шлях регіонального ізоляціонізму. У Великій Британії ніхто не міг точно спрогнозувати наслідки ймовірного виходу країни з ЄС. Зрештою йшлося навіть про збереження цілісності держави, адже одним з актуальних питань під час підготовки референдуму про незалежність Шотландії (відбувся 18 вересня 2014 р. і завершився збереженням єдності Сполученого Королівства) стало її приєднання до євроінтеграції на правах незалежної держави. У керівництва держави зберігалася віра в можливість реформувати ЄС відповідно до британської моделі «Спільного ринку», поштовх до якого міг дати референдум про членство держави в ЄС. Під час переговорів з керівництвом європейських інституцій і провідних держав-членів у листопаді 2015 -- лютому р. Д. Кемерон не вимагав переглядати умови участі держави у СЗБП, але відкидав поглиблення політичної інтеграції загалом. Британська сторона прагнула щонайменше законсервувати поточний стан участі держави в євроінтеграції. Хоча прем'єр-міністр напередодні закликав громадян проголосувати за членство Великої Британії в ЄС, більшість учасників референдуму (майже 52%) 23 червня 2016 р. не підтримала його позиції, що стало наслідком відставки уряду 13 липня.

Особливості позиції Великої Британії щодо розвитку СЗБП ЄС максимально повно виявлялися порівняно з позиціями провідних партнерів і водночас конкурентів у Європі -- Франції та ФРН. Сформований рівень СЗБП ЄС став наслідком постійного пошуку компромісу між інтересами цих держав (т. зв. «велика трійка» ЄС). Адже під час становлення СЗБП ЄС Франція й Німеччина виступали в ролі апологетів, а Велика Британія була переважно антагоністом інтеграції. Порівняно з Францією і ФРН, зовнішньополітична стратегія Великої Британії в постбіполярний період змінилася найменше. В європейській політиці королівства можемо стверджувати про зміну тактичних, а не стратегічних підходів. Керівництво країни, віддавши ініціативу у формуванні механізмів євроінтеграції французько-німецькому тандему, обрало стратегію стримування амбіцій партнерів, діючи на випередження. Принаймні так було до середини 1990-х рр. На думку Ч. Гранта, домовленості в Сен-Мало 1998 р. свідчили про зближення позицій Великої Британії і Франції -- лідерів Європи у військовій сфері, ядерних держав, які єдині в Західній Європі володіли здатністю здійснювати військові операції за межами континенту (Grant, Ch. 2002, p. 44). Однак успіх їхніх починань не передбачав кардинальних змін в усталених стратегічних підходах обох держав до євроінтеграції, що великою мірою спричинило незавершеність формування європейської армії, складність прийняття рішень у рамках СЗБП, її залежність від інтересів держав і недостатню ефективність. У Лондоні розглядали США як незмінного гаранта європейської безпеки, а СПБО -- як елемент системи трансатлантичної співпраці.

Іракська криза виявила неготовність і нездатність авангарду ЄС узяти відповідальність за втілення проекту європейської політичної та оборонної спільноти. Водночас вона продемонструвала необхідність у постійній комунікації держав «великої трійки». Під час розробки Конституційного та Лісабонського договорів ЄС вони взяли курс на зближення позицій для посилення свого міжнародного впливу, реалізуючи концепцію «багатошвидкісної інтеграції». У Лондоні надали пріоритет класичному міждержавному рівню співпраці щодо безпеки, зокрема активізували співпрацю з Францією, що підтвердила британеько-французькі домовленості 2010 р. Це було зумовлено не лише нехтуванням можливостей розвитку СЗБП, але й скороченням військових бюджетів держав ЄС і НАТО в умовах економічної кризи.

Американсько-британські відносини як один з головних чинників європейської політики Великої Британії одночасно стимулювали й стримували її. Британське керівництво завжди враховувало позицію США в ході розбудови СЗБП ЄС, намагаючись не допустити зменшення присутності американського фактора в європейській політиці. Британська політична еліта завжди сприймала поглиблену участь у євроінтеграції як потенційний фактор розколу в відносинах зі США. У Великій Британії скептично ставляться до ідеї багатополюсного світу, де Європі відводиться роль противаги Америці. Наприклад, М. Тетчер у 1990-х рр. публічно дорікала Дж. Мейджору за те, що він «вибрав Європу замість Америки» і своїми кроками на європейському напрямі зробив «особливі відносини» другорядними (Dumbrell, J. 2006, pp. 5-6). У принципових питаннях Лондон завжди виступав на боці Вашингтона. Адміністрації США до певної міри були заінтересовані у СЗБП ЄС та активній участі британських союзників у її розвитку, але проводили суперечливу політику, розглядаючи специфічні підходи Лондона до європейської інтеграції як важливий чинник контролю євроінтеграції. Це наочно проявилось у періоди правління адміністрацій Б. Клінтона і Дж. Буша-молодшого. Як наслідок американсько-британські відносини так і не стали стабільним чинником участі Великої Британії у СЗБП ЄС.

Атлантична і проамериканська позиції Великої Британії стали одним із вирішальних і водночас суперечливих чинників становлення СПБО ЄС.

Британське керівництво з початку 1990-х рр. перебувало на позиціях збереження цілісності системи атлантичної співпраці з розширенням її функцій і сфери відповідальності. За наполяганням британської сторони в Договорі про Європейський Союз 1992 р. було закріплено, що політика ЄС не повинна перешкоджати виконанню зобов'язань членів НАТО і має бути сумісною з політикою безпеки Альянсу (Ст. J 4)¹. Дві аксіоми британської політики щодо євроінтеграції -- першість НАТО і міждержавний підхід до розвитку ЄС -- залишалися непорушними і становили основу міжпартійного консенсусу. Тому уряди королівства виступали проти надання ЄС військово-політичних ресурсів і підтримували ЗЄС як європейську опору НАТО. Лише згода уряду Т Блера передати функції ЗЄС до Європейського Союзу 1998 р. відкрила шлях для налагодження прямих відносин між ЄС і НАТО. Підписання угод «Берлін плюс» з Європейським Союзом у 2002-2003 рр. стало одним з головних елементів реформування НАТО. За оцінками Т Блера, їх зміст став перемогою британської позиції Treaty on European Union. Official Journal of the European Union, C 191, 29 July 1992, 0001-0110. Commons Sitting of 16 December 2002. European Council (Copenhagen). Hansard -- House of Commons Debates. House of Commons Historic Hansard for Debates from 1803-2005. HC Deb 16 December 2002, 6 (396). P 537.. Політична і стратегічна криза НАТО початку 2000-х рр. посилила актуальність створення європейських оборонних структур. Однак нездатність ЄС сформувати військові ресурси, спротив держав-атлантистів (насамперед Великої Британії) призвели до загальної невдачі автономізації СПБО.

Європейська політика британського уряду Д. Кемерона не сприяла посиленню європейської оборонної ідентичності, поглибленню відносин СПБО ЄС зі структурами НАТО. Лондон відверто надав перевагу формуванню Сил швидкого реагування НАТО, відкинувши розвиток військових ресурсів ЄС. Першість атлантичних зобов'язань засвідчив Д. Кемерон при підписанні угод про військову співпрацю з Францією в листопаді 2010 р. Сторони взяли зобов'язання сприяти ближчій співпраці між НАТО і ЄС UK-France Summit 2010 Declaration on Defense and Security Co-operation. Tuesday 2 November 2010. Government of the UK. URL: https://cutt.ly/3n3CGsd. Під час військової кампанії в Лівії у березні -- жовтні 2011 р. британський уряд наклав вето на французькі пропозиції про передачу силам ЄС можливості здійснювати оперативні дії, надавши перевагу штабу НАТО (Operations in Libya, 2012, p. 254). Неможливість дійти консенсусу держав ЄС щодо операції проти режиму М. Каддафі, військово-технічну залежність від ресурсів США показали політичну і військово-технічну неспроможність СПБО стати дієвим механізмом гарантування безпеки Європи.

Першість атлантизму в зовнішній політиці Великої Британії вчерго- ве проявилася під час кризи міжнародних відносин у зв'язку з військовою агресією Росії проти України. Ці події стимулювали активізацію діяльності НАТО в період відносного застою організації. Російська агресія засвідчила необхідність змінити європейську політику США і НАТО, повернути їх до європейської зони зосередження. В політиці НАТО змістились акценти на оборону Центрально-Східної Європи, що зафіксовано в рішеннях самі- ту в Ньюпорті (Уельс) 4-5 вересня 2014 р. В Національній стратегії безпеки та оборони Сполученого Королівства 2015 р. серед головних партнерів держави на євроатлантичному просторі ЄС показово згаданий останнім після НАТО, США, Франції, Німеччини та інших¹.

Суперечлива позиція Великої Британії щодо розвитку СПБО ЄС проявила себе в історії військово-технічної співпраці держав ЄС, оперативній військовій діяльності об'єднання. Велика Британія давно займає провідні позиції в європейській військовій промисловості. На середину 1990-х рр. серед 10 найбільших оборонних компаній ЄС дві перших позиції посідали британські «British Aerospace» і «General Electric». У десятку також увійшли «Rolls-Royce» і «GKN» (Guay, T. & Callum, R. 2002, p. 758). Зміна політики Великої Британії щодо СПБО ЄС після приходу до влади лейбористів у травні 1997 р. призвела до активізації участі країни у військово-технічній співпраці з провідними партнерами. Уряди часто надавали перевагу міждержавній співпраці за межами об'єднання і намагалися протистояти інтеграції, зокрема розвитку Європейського оборонного агентства. В системі пріоритетів ВПК на зовнішніх ринках британські компанії надавали перевагу США National Security Strategy and Strategic Defense and Security Review. A Secure and Prosperous United Kingdom. Presented to Parliament by the Prime Minister by Command of Her Majesty, November 2015. London, 2015. P. 53. UK and France to Jointly Build Combat Drone. European Defence Matters, 2016, 10. P. 5..

Велика Британія зробила вагомий внесок у формування й реалізацію оперативної безпекової діяльності ЄС. З 2003 р. королівство на різному рівні представництва взяло участь практично в усіх військових операціях і цивільних місіях ЄС у регіонах Балкан, Близького Сходу, Африки, пострадянського простору. Офіційний Лондон був одним з найбільших донорів проведення операцій і місій ЄС. Згідно з даними Європейського оборонного агентства, до 2014 р. уряди Великої Британії стабільно витрачали найбільше коштів на проведення операцій за межами ЄС (Guzelyte, S. 2016, p. 12; Pires, M. L. 2012, p. 21) Defense Data of EDA Participating Member States in 2007. Brussels: European Defense Agency, 2009. P. 28; Defense Data of EDA Participating Member States in 2008. Brussels: European Defense Agency, 2010. P. 26; Defense Data of EDA participating Member States in 2009. Brussels: European Defense Agency, 2011. P. 27.. Велика Британія взяла участь у більшості оперативних миротворчих акцій ЄС, ставши одним з їх головних донорів. Однак її уряди надавали перевагу участі в бойових операціях НАТО і коаліцій союзних держав (наприклад, в Іраку), а на рівні ЄС долучалися переважно до цивільних місій, що засвідчило стратегічну другорядність потенціалу і завдань Союзу порівняно зі структурами Альянсу.

В контексті сучасних викликів європейській безпеці привертає увагу проблема внеску Великої Британії в політику розширення і східноєвропейській політиці ЄС. Політика розширення ЄС стала стратегічним напрямом участі Великої Британії у СЗБП і спрямовувалася на посилення її впливу в об'єднанні. Підтримка членства держав ЦСЄ стала частиною американсько-британської стратегії, спрямованої на стримування міжнародного впливу Франції і ФРН та федералізації ЄС. Серед невдач Лондона у політиці розширення ЄС став провал вступу Туреччини. Британський уряд, шукаючи політичні вигоди від подальшого розширення ЄС, не забував про свої внутрішньодержавні інтереси. Всупереч прихильності концепції «розширення замість поглиблення», уряд королівства солідаризувався з представниками інших провідних держав ЄС щодо розподілу бюджету об'єднання, місць у його інституціях, а з другої половини 2000-х рр. установив обмеження міграційних потоків з нових держав-членів і кандидатів (Beckfor, М. 2013, p. 5). Ізоляціонізм європейської політики уряду Д. Кемерона негативно позначилися на позиціях Великої Британії в регіоні ЦСЄ. Лондон чи не вперше визнав потребу в стратегічній паузі у розширенні ЄС.

Стратегічним завданням зовнішньої політики ЄС у нових геополітичних умовах стало забезпечення стабільності й безпеки на Сході Європи, насамперед у країнах найближчої периферії -- Росії, Україні, Білорусі та Молдові. Британські уряди займали менш активну позицію у відносинах ЄС з державами європейської частини пострадянського простору, ніж з державами ЦСЄ п'ятої «хвилі» розширення¹. В Лондоні загалом зайняли пасивну позицію щодо розширення російської експансії та не надали реальної підтримки державам регіону, які прагнули розвивати відносини з ЄС (Україна, Молдова).

В першій половині 1990-х рр. спостерігалося стримане ставлення британського керівництва до України як потенційного партнера. Ядерне роззброєння, російсько-українські територіальні суперечності, неготовність британської еліти сприймати її поза контекстом російського чинника сформували головні фактори сприйняття України в Європі та світі. Водночас поінформовані урядові кола усвідомлювали вагому роль України для європейської безпеки Europe at a Crossroads: What Kind of Europe Do We Want? Speech The Rt Hon William Hague MP. Korber Foundation Conference, Berlin. 23 October 2012. Government of the UK. URL: https://cutt. ly/An3VsSB Відділ державного архіву МЗС України. Ф. ЗУ Оп. 2. Спр. 110. Політичні питання (загальне). Про політику Великобританії щодо України та з основних міжнародних питань (політичний лист). Арк. 3.. Королівство підтримувало євроінтеграційний курс України, але не поспішало надавати значну допомогу й розглядати відносини з Києвом за рамками російського фактора. Уряд Т Блера і його наступники до подій 2014 р. не розглядали Україну як головну стратегічну державу для гарантування безпеки в регіоні ЦСЄ. Зокрема, британський уряд 1998 р. у відповідь на звернення української сторони відмовився підтримати асоціацію України з ЄС і виступив проти можливості підрозділів ЗСУ залучатися до військових операцій ЄС¹. Однак конфлікт у Косово, чергове загострення відносин Заходу з Росією зумовили зміну тональності щодо України. У Форін офісі визрівала позиція про необхідність надати Україні статус спеціального партнера ЄС на зразок її відносин з НАТО, що було зрештою зафіксовано в Спільній стратегії ЄС щодо України від 11 грудня 1999 р. Україна цікавила Велику Британію насамперед як елемент зони стабільності на східних кордонах ЄС. Британське керівництво підтримало прагнення України приєднуватися до спільних заяв ЄС в рамках СЗБП Відділ державного архіву МЗС України. Ф. 8. Оп. 107. Спр. 167 (110/1). Лист Тимчасового повіреного Посольства України у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії Є. Кириленка Заступнику міністра закордонних справ України І. Харченку. № 2.5.3./1-1330*Ін від 28.11.2000 р. Арк. 23-24. Відділ державного архіву МЗС України. Ф. 8. Оп. 107. Спр. 167 (110/1). Лист Надзвичайного і Повноважного посла України у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії В. Василенка Начальнику Управління Європейського Союзу Міністерства закордонних справ України В.Я. Маштабею. № 2.5.3./1-526*Ін від 25.04.2000 р. Арк. 11..

Погіршення іміджу керівництва України на міжнародній арені внаслідок скандалів навколо вбивства журналіста Г Гонгадзе, продажу зброї до Іраку, утисків політичної опозиції на тлі традиційних проблем розвитку держави, як-от корупція, авторитарна влада, згортання реформ і економічні проблеми) визначали контекст відносин нашої держави з ЄС та Великою Британією у 2001-2004 рр. Британська ініціатива щодо політики сусідства як механізму СЗБП ЄС 2002 р. не передбачала перспективи членства в ЄС чи навіть асоціації для України. Лише події «помаранчевої революції» листопада -- грудня 2004 р. дещо поліпшили імідж України у громадській думці Великої Британії. Офіційна позиція британського уряду на етапі прийняття програми «Східного партнерства» 2009 р. передбачала підтримку поглиблення відносин України з ЄС без відповіді на питання про її членство Europe at a Crossroads: What Kind of Europe do we Want? Speech The Rt Hon William Hague MP. Korber Foundation Conference, Berlin. 23 October 2012. Government of the UK. URL: https://cutt. ly/An3VsSB. В Лондоні вчергове прийняли рішення на догоду компромісу з партнерами по ЄС (Франції і ФРН). Проявилася недооцінка значення Східної Європи в зовнішній політиці Великої Британії, яка в другій половині 2000-х рр. втрачала вплив на східну політику ЄС. Політика Лондона в регіоні відчувала сильний російський вплив, який послабшав лише 2014 р. внаслідок агресії Росії проти України.

В умовах російсько-українського конфлікту уряд Великої Британії виступив активним прихильником прийняття політичного рішення ЄС про запровадження антиросійських санкцій і виділення допомоги для України. Серед практичних заходів британської допомоги Україні стало надання близько 1 млн. ф. ст. для укомплектування нелетальних військових засобів (наметів, обладнання для обігріву, комплекти зимового одягу), а також броньованих машин. Надано сотню британських військових інструкторів для тренування українських підрозділів. Британська сторона надала медичне устаткування, прибори нічного бачення, GPRS-навігатори і комп'ютерну техніку. Наприкінці 2015 р. уряд королівства виділив 1,5 млн. ф. ст. на підтримку підприємництва вимушених переселенців з Донбасу і таку саму суму для Міжнародного комітету Червоного Хреста для надання гуманітарної допомоги мешканцям територій східних областей, непідконтрольних Україні. Велика Британія посіла четверте місце з усіх країн-донорів після США, Канади та Польщі Британія виділяє майже 1,4 млн євро на підтримку української армії. Європейська правда. 2015. 19 листопада. URL: https://cutt.ly/8n3Vmhd. Вважаємо, що такий обсяг реальної допомоги як для гаранта безпеки України є недостатнім. Наприклад США від початку 2014 р. передали Україні майно на понад 117,5 млн. дол. (Попович, Д. & Кудрик, В. 2016). Влада королівства не обмежувалася матеріальною допомогою. В Україні з 2014 р. працює тренувальна місія британських військових у рамках операції «Орбітал». На рівні інституцій ЄС формально діяв одностайно, запровадивши санкції проти Росії. В червні 2015 р. Європарламент прийняв резолюцію, за якою Росія втратила статус стратегічного партнера ЄС. Однак де-факто основну роль відіграли його провідні держави Франція й Німеччина. Фактично відбулося передання зовнішньополітичних функцій від його інституцій на традиційний міждержавний рівень і чергове визнання франко-німецького тандему рушієм СЗБП. До антиросійської групи ЄС належали Велика Британія, Швеція та насамперед держави Прибалтики, Польща й Румунія, які є потенційною мішенню російської агресії. Як у ЄС, так і в НАТО не припиняло працювати проросійське лобі. За зняття санкцій виступила влада Австрії, Італії, Фінляндії, Угорщини. Ледь не весь демократичний світ протягом 2014 р. переконував президента Франції Ф. Олланда відмовитися від продажу Росії авіаносців «Містраль». У вересні 2014 р. в розпал російської агресії на сході України Єврокомісія на догоду торгово-економічним інтересам Росії прийняла рішення про відкладення набуття чинності Угоди про зону вільної торгівлі між ЄС та Україною. Європа надто повільно прозрівала від полону проросійських ілюзій, побоюючись майбутнього без російських газових поставок.

Російська військова агресія проти України засвідчила, що стратегія європейської безпеки останніх двох десятиліть вичерпала себе. Європейський Союз не зміг і не захотів формувати військово-політичні можливості для гарантування та оборони своїх міжнародних інтересів, загалом провалив політику «Східного партнерства», яка виявилася стратегічно слабкою через відсутність оборонної компоненти. Хоча фундаментальна причина такого стану справ полягає навіть не в слабкості військових ресурсів ЄС, а в його здатності проявити себе як геополітична сила. В цьому контексті 2014 р. президент Європейської Ради Г ван Ромпей висловив дуже промовисте твердження, що об'єднання не прагне розширювати свій вплив на Україну, бо «в ЄС немає геополітичних амбіцій і він діє зовсім по іншому, ніж російський лідер» EU-Ratsprasident Herman Van Rompuy: «Europa hat zu Recht auf das ukrainische Volk gehort» // Frankfurter Allgemeine. 2014. Mai 28. S. 2.. Заходи економічного заохочення й гуманітарного сприяння розвитку стабільного суспільства та демократії в пострадянських державах Східної Європи за умов системної кризи європейської безпеки були важливими, але недостатніми. Такі обставини, серед іншого, стали наслідком небажання керівництва Великої Британії посісти провідні позиції в СЗ1П1Б ЄС та ізоляціоністської політики консерваторів у Європі. Східна політика ЄС і далі формується з огляду на стосунки його провідних держав-членів (насамперед ФРН і Франції) з Росією і залишається периферійною складовою СЗППБ ЄС. Це особливо помітно в ситуації навколо міжнародного газотранспортного проекту «Північний потік-2», що створює умови для позбавлення України статусу головного транзитера російського газу до Західної Європи на догоду німецько-російським інтересам.

Криза системи європейської безпеки, спричинена військовою агресією РФ проти України, поставила на порядок денний відносин між Великою Британією, США та ЄС нові завдання, які потребують спільних дій. Із міжнародної ситуації, що склалася 2014 р., Велика Британія, зважаючи на її усталені зовнішньополітичні інтереси, отримує низку дивідендів: відбувається часткова європейська реорієнтація НАТО і США; увага європейців зміщена з проблем розвитку військово-політичних можливостей ЄС у формі СПБО до традиційних атлантичних структур безпеки; виникла нагода відновити міжнародний вплив держави в ЦСЄ у рамках структур НАТО. Американсько-британська коаліція як основа НАТО знову виконує місію гарантування безпеки Європи в умовах відновлення східної загрози та військової слабкості європейських держав. Саме ця коаліція з 2014 р. залишалася ключовим військово-політичним союзником України у протистоянні російській агресії.