Архітектура європейської безпеки наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Архітектура європейської безпеки наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ сторіччя

Гетьман Анатолій Павлович,

доктор юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи, академік НАПрН України

Яковюк Іван Васильович,

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри права Європейського Союзу

Анотація

На тлі появи нових небезпечних викликів сучасному міжнародному правопорядку і системі безпеки перед політиками і науковцями постає питання щодо своєчасності і обґрунтованості перегляду усталених концептуальних підходів стосовно конструювання архітектури міжнародної і європейської безпеки. Від початку XXI ст. дедалі частіше лунають заклики суттєво оновити чинний міжнародний порядок, його інститути, насамперед інститут Ради Безпеки ООН, норми і правила, які склалися після 1945 р. У цьому зв'язку актуальністю і практичною значущістю характеризуються дослідження еволюції попередніх систем міжнародних відносин і заснованих на них системах безпеки, зокрема Віденської системи. Стосовно «Європейського концерту» як стрижня Віденської, архітектури європейської безпеки (1815-1914 рр.) в історіографії склалося в цілому неоднозначне ставлення, що заважає дати йому належну оцінку, а також прослідкувати еволюцію Віденської, системи, її зв'язок з наступними міжнародними системами, оцінити можливість використання її елементів для конструювання майбутніх міжнародних систем. Це зумовлює ту увагу, яку викликають питання становлення, розвитку і занепаду Віденської, системи. Однією з концепцій, що потребує переосмислення в цьому контексті, є «баланс сил», теоретичні основи якої в основному сформувалися в період дії Віденської, системи. З плином часу зміст концепції «балансу сил» помітно змінювався і доповнювався новими елементами, що призвело до понятійної багатозначності відповідного терміна. З огляду на розвиток міжнародних відносин, зміни підходів до забезпечення глобальної і регіональної, безпеки існує потреба в критичному аналізі «балансу сил», його нових концептуальних моделей, що пояснюють поведінку суб'єктів світової політики.

Ключові слова: архітектура безпеки; «баланс сил»; Наполеон; європейська федерація; Віденський конгрес (1814-1815 рр.); Віденська система міжнародних відносин.

Аннотация

Гетьман А.П., доктор юридических наук, профессор, проректор по научной работе, Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого, академик НАПрН Украины, Украина, г. Харьков.

Яковюк И.В., доктор юридических наук, профессор, заведующий кафедрой права Европейского Союза, Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого, Украина, г. Харьков.

Архитектура европейской безопасности в конце XVIII - в первой половине XIX века

На фоне появления новых опасных вызовов современному международному правопорядку и системе безопасности перед политиками и учеными возникает вопрос о своевременности и обоснованности пересмотра устоявшихся концептуальных подходов к конструированию архитектуры международной и европейской безопасности. С начала XXI в. все чаще раздаются призывы существенно обновить действующий международный порядок, его институты, прежде всего институт Совета Безопасности ООН, нормы и правила, сложившиеся после 1945 г. В этой связи актуальностью и практической значимостью характеризуются исследования, посвященные эволюции предыдущих систем международных отношений и основанных на них систем безопасности, в частности Венской системы. Что касается «Европейского концерта» как стержня Венской архитектуры европейской безопасности (1815-1914 гг.) в историографии сложилось в целом неоднозначное отношение, что мешает дать ему надлежащую оценку, а также проследить эволюцию Венской системы, ее связь с последующими международными системами, оценить возможность использования ее элементов для конструирования будущих международных систем. Это объясняет то внимание, которое вызывают вопросы становления, развития и упадка Венской системы. Одной из концепций, нуждающейся в переосмыслении в этом контексте, является «баланс сил», теоретические основы которой в основном сформировались в период действия Венской системы. С течением времени содержание концепции «баланса сил» заметно менялось и пополнялось новыми элементами, что привело к понятийной многозначности соответствующего термина. Вследствие развития международных отношений, изменения подходов к обеспечению глобальной и региональной безопасности возникла потребность в критическом анализе «баланса сил», его новых концептуальных моделей, объясняющих поведение субъектов мировой политики.

Ключевые слова: архитектура безопасности; «баланс сил»; Наполеон; европейская федерация; Венский конгресс (1814-1815 гг.); Венская система международных отношений.

Abstract

міжнародний безпека європейський

Getman A.P., Doctor of Law, Full Professor, Pro-Rector for Scientific Work, Yaroslav Mudryi National Law University, Academician of National Academy of Legal Sciences of Ukraine, Ukraine, Kharkiv.

Yakoviyk I.V., Doctor of Law, Full Professor, Head of the European Union Law Department, Yaroslav Mudryi National Law University, Ukraine, Kharkiv.

European Security Architecture at the end of the XVIII - the first half of the XIX century

Taking into account the new dangerous challenges to the modern international legal order and security system, politicians and scholars are faced with the question of the timeliness and validity of the revision of established conceptual approaches to the construction of international and European security architecture. Since the beginning of the XXI century there are more and more calls to significantly update the current international order, its institutions, norms and rules, which emerged after 1945 (especially the UN Security Council). In this regard, the study of the evolution of previous systems of international relations and security systems based on them (in particular the Vienna system) is relevant and of a practical significance. Regarding the «European Concert» as a core of the Viennese architecture of European security (1815-1914) there is a general ambiguous attitude in historiography, which prevents it from being properly assessed, as well as to trace the evolution of the Vienna system, its relationship with subsequent international systems, to assess the possibility of using its elements to design future international systems. It determines the attention caused by the formation, development and decline of the Vienna system. One of the concepts that require to be reconsidered in this context is the «balance of power», the theoretical foundations of which were mainly formed during the Vienna system. Over time, the content of the concept of «balance of power» changed markedly and was supplemented with new elements, which caused the conceptual ambiguity of the term. As a result of the development of international relations, changes in approaches to global and regional security, there is a need for a critical analysis of the «balance of power», its new conceptual models that explain the behavior of world politics' subjects.

Keywords: security architecture; «Balance of power»; Napoleon; European federation; Congress of Vienna (1814-1815); Vienna system of international relations.

Основна частина

Постановка проблеми. Теорія і практика реалізації права національної безпеки є об'єктом прискіпливої уваги правників. Така увага пояснюється стрімкими і кардинальними змінами, що відбуваються в сучасній системі міжнародних відносин, а відтак пов'язані з підвищенням ступеня ризиків, посиленням небезпеки від допущених помилок, неконтрольованих тенденцій і процесів, які суттєво позначаються як на стані національної, так і регіональної та міжнародної безпеки.

Цілком закономірно, що в цих умовах протягом останніх десятиліть в дослідженнях проблеми безпеки чітко простежується тенденція глобалізації та регіоналізації, що свідчить про те, що дослідницька думка перемикається від локально-державних до регіональних та глобальних масштабів і проблем безпеки. Ця тенденція закономірно розширює феномен безпеки і, як наслідок, вона стає предметом досліджень міждисциплінарного характеру, важливим аспектом яких є історико-порівняльні дослідження систем міжнародних відносин і відповідних їм моделей безпеки. Одне з центральних місць у цих наукових пошуках займає теорія і практика Віденської системи міжнародних відносин, яка вперше продемонструвала здатність підтримувати мир і безпеку в Європі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній українській історіографії проблемі забезпечення національної безпеки за допомогою регіональних міжнародних систем на прикладі Віденської системи приділено недостатню увагу. Винятки складають наукові праці Н.Т. Аношиної [2], Н.В. Горло [30], В.Г. Ціватого [72], що й зумовлює актуальність цього дослідження.

Мета дослідження. Основна мета статті полягає в тому, щоб на основі системного аналізу і синтезу розкрити теоретико-методологічні основи, історичні особливості, ознаки, закономірності розвитку Віденської системи міжнародних відносин, а також розкрити специфіку архітектури європейської безпеки наприкінці XVIII - на початку XIX століть.

Виклад основного матеріалу. Принцип «балансу сил» (англ. balance of power) прийнято вважати одним з найбільш впливових при формуванні зовнішніх політик провідних європейських держав з XVIII по XX ст. [78, с. 155]. У витоків його теоретичного обґрунтування, починаючи з XVI ст., стояли Ф. де Комміна, Ф. Гвіччардіні, Ж. Боден, Ф. Бекон, А. Джентілі, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гроцій, I. Кант та інші європейські мислителі.

Принцип «балансу сил» як елемент системи міжнародного правопорядку вперше використовується у Вестфальській системі, що склалася після 1648 р., про що свідчить його фіксація в Утрехтському мирному договорі (1713 р.)¹. ¹ Лорд Болінгброк - автор договору - так коментував ситуацію в Європі, що призвела до підпи-сання Утрехтського мирного договору: «З того моменту як утворилися дві держави - Франція ^{Австрія - і, як наслідок цього, між ними виникло суперництво, інтереси їхніх сусідів полягали в тому, щоб боротися з найсильнішою і найбільш активною та укладати союз і дружбу зі слаб-шою. Звідси - концепція рівноваги сил в Європі, на якій засновані безпека і спокій всіх. У свою чергу, порушити цю рівновагу було метою кожного з суперників. Принцип, на якому ґрунту-валися всі мудрі рішення європейських нарад, що стосуються Франції та Австрії, визначився прагненням запобігти порушенню рівноваги, не даючи схилитися шалькам терезів на один бік. Цей принцип діяв протягом усього періоду і зберігає свою волю понині» [6, с. 81-82].} Однак через те, що даний принцип за значущістю поступався принципам державного суверенітету, примату національних держав, що реалізують свої гео - політичні інтереси шляхом «війни усіх проти усіх», невтручання у внутрішні справи, відмови від конфесійного фактору як одного з визначальних елементів зовнішньої політики, виконання підписаних міжнародних договорів, Вест - фальська система виявилася неспроможною сприяти припиненню існуючих та запобіганню нових серйозних конфліктів в Європі¹.

Особливістю Європи в період функціонування Вестфальської системи є те, що:

- по-перше, війни позбулися релігійного характеру (вкорінення принципу віротерпимості в Англії, Данії та Пруссії з кінця XVII ст. сприяло ослабленню релігійного обґрунтування воєн), натомість головними факторами, що були їх причинами, стали боротьба за території (за спадщину), торгівельні шляхи, династичні спори;

- по-друге, зростання кількості великих держав на континенті створювало сприятливі передумови для забезпечення більш ефективного «балансу сил» («рівноваги»), оскільки в цьому разі у держав було більш можливостей діяти гнучко і змінювати союзників по альянсу, щоб не допустити встановлення гегемонії суперника, що однак не виключало ситуації, коли держави свідомо погоджувалися на визнання за однією з великих держав статусу «утримувача (гаранта) балансу» (починаючи з XVII ст. цю роль найчастіше виконувала Велика Британія);

- по-третє, спочатку Іспанія, а після Утрехтського миру - Франція та Австрія поступово втрачали статус європейських гегемонів, а Швеція - регіонального лідера на Півночі Європи, натомість зміцнювали свої позиції у вирішенні європейських справ Велика Британія, Російська імперії та Пруссія, що створило передумови для віднесення їх до категорії великих держав;

- по-четверте, відсутність на континенті гегемона, політика експансії якого становила загрозу геополітичним інтересам групі великих держав, негативно позначалася на готовності останніх вживати колективних заходів з попередження війн на континенті; Варто згадати хоча б основні воєнні конфлікти, що виникли до підписання Вестфальського мирного договору, але продовжилися після нього (франко-іспанська війна (1635-1659 рр.), іспа- но-португальська війна (1640-1668 рр.), турецько-венеціанська війна (1644-1699 рр.)), а також ті, що розпочалися після його підписання (перша англо-голландська війна (1652-1654 рр.), російсько-польська війна (1654-1667 рр.), польсько-шведська війна (1655-1660 рр.), англо- іспанська війна (1655-1659 рр.), друга англо-голландська війна (1665-1667 рр.), голландські війни (1667-1679 рр.), Сконська війна (1675-1679 рр.), Велика турецька війна (1682-1697 рр.), війна за Пфальцську спадщину (1689-1697 рр.), війна за іспанську спадщину (1701-1714 рр.), Північна війна (1700-1721 рр.), війна за австрійську спадщину (1740-1748 рр.), Семирічна війна (1756-1763 рр.), російсько-турецька війна (1768-1774 рр.)), щоб переконатися в неефек-тивності Вестфальської системи запобігання і припинення війн в Європі [Див.: 29; 74; 47].

- по-п'яте, досягнення критичної межі в накопиченні військової могутності однією з великих держав тягне за собою суттєве порушення рівномірності розподілу могутності між державами [33, с. 118], що створює підстави для сприйняття її як фактора загрози регіональній безпеці (особливо за наявності застарілих конфліктів, територіальних спорів і «образ», які провокують реваншистські настрої), а отже формування альянсів, покликаних врівноважити агресора і відновити «баланс сил», та превентивної розробки більш потужної зброї (початок «гонки озброєнь»);

- по-шосте, економічне зростання або великий рівень багатства держави (незалежно від того, чи автократія це, чи демократія) сприяють її озброєнню з усіма негативними наслідками для забезпечення «балансу сил» [26];

- по-сьоме, відсутність у держави великої кількості військ фізично обмежує маневр для її агресивної поведінки навіть за умови хорошого оснащення армії, а отже, зумовлює державу розпочати з анексії невеликих держав з метою поповнення армії за рахунок армій приєднуваних держав [23];

- по-восьме, стабільність «балансу сил» у цей період значною мірою залежала від особистості монархів великих держав: смерть (наприклад, Людовика XIV) чи навпаки прихід до влади тих чи інших суверенів (наприклад, король Англії Георг І, імператор Австрії Карл VI, король Пруссії Фрідріх II) часом раптово і суттєво змінювала геополітичну ситуацію в Європі, як це відбулося у другій половині XVIII ст., коли відбулося «перевертання альянсів», що у свою чергу обумовило довгостроковий перегляд воєнно-політичних союзів [19, с. 25-26];

- по-дев'яте, не готовність великих держав забезпечити ефективний «баланс сил» (створити потужну коаліцію) серйозно підривала стабільність міжнародної системи, проявом чого стала Семирічна війна, жертвами якої стали майже два мільйони осіб.

Європейський «баланс сил», побудований в XVIII ст. за міжнародним династичним правом, базувався на так званій пентархії великих держав (Великій Британії, Франції, Австрії, Росії та Пруссії) і відносинах між ними, специфіка яких визначалася ситуаційно відповідно до їх геополітичних інтересів: англо-французьке колоніальне суперництво, протистояння Ганноверського і Віденського союзів, пруссько-французьке протистояння, австро-прусське протиборство в Центральній Європі та обопільна зацікавленість Росії та Австрії в захопленні володінь Османської імперії [19, с. 24-28, 31]. Він був зруйнований, як і Вестфальська система в цілому, внаслідок насамперед Великої Французької революції і наполеонівських війн, які завдали нищівного удару по європейській династичній системі.

Наполеон (1769-1821 рр.) зазвичай не згадується серед філософів, державних і громадських діячів, діяльність яких була спрямована на об'єднання європейських народів, оскільки інтеграція розглядається як свідомий і добровільний процес, тоді як побудова імперії Наполеоном носила примусовий характер. Разом з тим зовнішня політика Наполеона мала важливе значення для формування національної і регіональної політики безпеки в XIX ст.

У Наполеона не було усталених концептуальних поглядів на облаштування Європи: в епоху Директорії (1795-1799 рр.) Бонапарт був прихильником створення європейської конфедерації республік; у період Аустерліца (1805 р.) він висунув концепцію французької Європи, що передбачала створення системи васальних і союзних королівств; у період боротьби з антинаполеонівськими коаліціями система васалітету почала поступатися місцем політиці прямої анексії. Легенда про Наполеона як прихильника «європейської асоціації» почала створюватися ним самим у період заслання на острів Святої Єлени [31; 83, с. 236].

Зазначимо, що обговорюючи «європейський проект» Наполеона, ми можемо аналізувати насамперед політику Франції у той чи інший період його правління, а не його погляди, які Наполеон ніколи не викладав письмово у систематизованому вигляді.

Ідеологія Просвітництва безумовно сприяла появі федералістських інтеграційних проектів у другій половині XVIII ст. Починають відбуватися зміни в суспільній свідомості, по-новому розставлятися зовнішньополітичні пріоритети: об'єднана Європа починає вбачатися не як ліга суверенів, а як об'єднання народів; відкидалася ідея універсальної монархії; відстоювалися економічні, а не лише династичні інтереси; заохочувалася публічна дипломатія, яка доповнювала, але ще не замінила династичні пакти; міжнародне право розглядається не лише з позиції права на війну, але й на мир; цінністю визнавалася федеративна влада, яку контролюють самі нації, і цивільне право, засноване на цінностях Просвітництва.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в політико-правовій і філософській думці Франції формуються два підходи до розбудови європейської федерації: якщо прибічники першого, яких було меншість, виступали за повагу до суверенітету, збереження незалежності держав, а отже, і Status Quo на геополітичній мапі Європи, то розробники другого підходу вважали, що створення Європейської федерації можливе, але для того, щоб вона виявилася життєздатною, баланс сил в Європі повинен бути виправлений шляхом створення великих держав більш-менш однакового розміру [4, с. 97-99], що природно означало позбавлення або принаймні обмеження суверенітету тих держав, територія і ресурси яких мали стати «будівельним матеріалом» у цьому процесі¹.

З Семирічної війни (1756-1763 рр.) - одного з найбільш масштабних і кривавих воєнних конфліктів Нового часу, який насправді можна вважати однією з перших світових війн, Франція вийшла надзвичайно слабкою як у воєнно-політичному, так і економічному плані. Ситуація погіршилася ще більше після поразки Парижа у франко-прусській війні (1870-1871 рр.), що закономірно створило передумови для популярності реваншистських проектів у наступні десятиліття і навіть століття. Насамперед постає завдання щодо повернення Так, у 1777 р. С.-Н. А. Лінгуе висунув ідею, відповідно до якої мав змінитися геополітичний устрій тодішньої Європи: для того, щоб врівноважити дві зростаючі потужні сили: Пруссію та Росію, Франція, Іспанія та Велика Британія мали об'єднати зусилля (суттєво перекроїти кор-дони існуючих на континенті держав), щоб виправити це [4]. Франції її провідного місця серед інших держав Європи. Для цього необхідно було усунути небезпеку, яка походила від Пруссії, Англії та Австрії, що, у свою чергу, потребувало перегляду кордонів сусідніх держав заради забезпечення безпеки і оборони як самої Франції, так і союзних їй держав.

Протягом 1795-1800 рр. Директорія руками Наполеона активно перекроювала політичну карту Італії шляхом створення лояльних їй республік і королівств. Паралельно Наполеон заохочував італійців до процесу політичного об'єдання, що породило у окремих його сучасників ілюзію того, що він є захисником прав європейських народів на самовизначення (щоправда не усіх народів, а лише революціонерів, перемога яких відповідала національним інтересам французів) [65, с. 425]. Безперечно, така оцінка не відповідала дійсності, хоча побічним результатом політики Наполеона стала активізація політичного націоналізму в Європі [14, с. 378 - 379]. Директорія не могла остаточно визначитися з політико-правовим статусом італійських держав (погляди коливалися від повної їх анексії до перетворення на сателітів Франції), також висувалися проекти створення федерації (наприклад, федерації за участю Франції та унітарної Італії) або союзу держав з різними формами правління, але у будь-якому разі питання щодо визнання їхньої незалежності на порядку денному не стояло [56].

У цей період Наполеон і Е.-Ж. Сійєс вперше висунули ідею запровадження континентальної економічної блокади Англії. Закон від 18 січня 1798 р. дозволяв захоплювати будь-яке судно, а не тільки його вантаж, що перевозило товари британського походження, незалежно від національності їх власника. Це був перший крок проти нейтрального судноплавства та початку торгової війни в Європі.

Наполеон, розбудовуючи свою імперію, усвідомлював, що інші суверени Європи можуть визнати його рівним собі лише за умови, що вони будуть знаходитися під ярмом або в залежності від Франції. Відповідно імперія житиме доти, доки він буде вселяти страх в інших [43]. Ця ситуація визначила ті методи, якими Наполеон керувався у формулюванні та реалізації зовнішньої політики Франції.

Військові перемоги Наполеона в період з 1800 по 1807 рр. породили у нього ілюзію того, що на континенті у Франції не залишилося супротивників, здатних кинути їй виклик. Це підштовхнуло його до визначення свого бачення майбутнього Європи. Основні напрями своєї програми він оприлюднив під час виступу перед сенатом Франції 11 серпня 1807 р. Цю програму він назвав «європейською федеральною системою», яка мала складатися з трьох кіл [43] і забезпечувати безпеку Франції, а також стабільність на континенті шляхом встановлення французької гегемонії.

Перше коло включало території (134 департаменти із населенням близько 44 млн чоловік, які охоплювали територію власне Франції, а також Папську державу, Бельгію, Голландію і ганзейські міста Бремен, Гамбург і Любек, Північну Італію, Каталонію і територію сучасної Хорватії, контроль над якими був умовою забезпечення континентальної блокади Великої Британії), безпосередньо підпорядковані Імперії.

Друге коло складалося з формально адміністративно незалежних «наполеонівських королівств» (Вестфальське королівство, Рейнська конфедерація¹, Гельветична конфедерація (після її ліквідації у лютому 1803 р. - Швейцарська конфедерація), Неаполітанське королівство, Іспанія Створення Наполеоном Вестфальського королівства і Рейнської конфедерації мало на меті розшматування германського світу заради недопущення створення на кордоні Франції над-потужної ворожої держави, яка становила б безпосередню загрозу для Парижу, падіння якого традиційно означало капітуляцію Франції в цілому Створення Варшавського герцогства також розглядалося як запобіжний захід у протистоянні з Пруссією. Щоправда, Варшавське герцог-ство, яке не мало спільного кордону з Францією, було у разі конфлікту приречене на знищення. Більше того, його створення скоріше консолідувало ворогів Франції (Австрійську і Російську імперії, а також Пруссію), аніж поглиблювало ворожнечу між ними. Помилковість захоплення Іспанії, зумовлена потребами Континентальної блокади, Наполеон визнавав і сам, перебуваючи на острові Святої Єлени. Війна з Іспанією (в тому числі партизан-ська) обійшлася Франції майже в 400 000 чоловіків. та Варшавське герцогство), які були інтегровані у французьку орбіту завдяки дипломатичним заходам, а також тому, що на чолі багатьох з них стояли родичі Наполеона (як зазначають історики, Наполеон намагався перетворити Європу на «сімейний домен» [41, с. 22-23]).

Третє коло утворювали такі великі континентальні держави, як Пруссія, Австрійська, Російська і за певних умов навіть Османська імперії, з якими Франції було необхідно досягнути розумного територіального компромісу, для чого на їхніх кордонах власне і створювалися численні буферні утворення.

Стверджувати те, що в означений період Франція перетворилася на «утримувача балансу» в Європі, немає підстав, оскільки її зовнішня політика характеризувалася свавіллям Наполеона, який був здатен змінити «баланс сил» на континенті в будь-який момент на свій розсуд (у 1815 р. він зазначав: «Нам потрібна була половина плюс одна Європа, щоб баланс перекинувся на нашу сторону» [22, с. 422, 454]).

У період Першої імперії і наполеонівських війн Франція не менш радикально втрутилася в життя Священної Римської імперії германської нації та держав, що входили до її складу. Наполеоном розглядалися геополітичні проекти, відповідно до яких території германських держав мала бути перерозподілені між Францією (анексія частини північної Німеччини), Пруссією, а також допускалося формування федерацій дрібних країн навколо більш потужних держав 23 лютого 1803 р. Особливий Імперський комітет прийняв акт про рецесію в Німеччині. Згідно з його положеннями ліквідовувалась незалежність ряду карликових володінь і майже 50-ти міст, а також церковні курфюрства (крім Майнцського), розширялись володіння правителів, які орієнтувались на підтримку Наполеона (Баварії, Базена, Вюртемберга та ін.). Рішення Імперського комітету йшли всупереч імперській конституції, однак запобігали подальшому дробленню Священої Римської імперії германської нації [Див.: 34].. На практиці ці плани трансформувалися у створення в 1806 р. Рейнського союзу як буферного військово-політичного альянсу - сателіта Франції та припинення існування Священної Римської імперії, що суттєво змінило геополітичну мапу Європи [80].

Зазначимо, що ефективність реформування німецьких держав, насамперед Вестфальського королівства як модельного експерименту Наполеона, за французьким зразком була незначною, оскільки німці демонстрували небажання сприймати французьку політико-правову систему в цілому, зокрема Цивільний кодекс, через їх використання для прискореної і жорсткої уніфікації усіх сфер суспільного життя без урахування національної специфіки.

Тези про об'єднання європейців в одну націю і про розбудову «великої європейської федеративної системи, яку ми прийняли як відповідну духу століття і сприятливу для прогресу цивілізації», були знову озвучені Наполеоном в періоди його перебування на острові Святої Єлени і у преамбулі Додаткового акта до Конституцій Імперії від 22 квітня 1815 р. в період «Ста днів»¹. Наполеон розкрив окремі моменти організації влади в європейській федерації і принципи, на яких вона мала бути заснована. При цьому змінилася тональність і інакше були розставлені акценти в об'єднавчому процесі: відтепер важлива роль у забезпеченні життєдіяльності федерації відводилася праву і правовим механізмам. Так, Наполеон зазначав, що об'єднана Європа має керуватися єдиними принципами, функціонувати в рамках єдиної правової системи, стрижнем якої мав стати Цивільний кодекс і Європейський касаційний суд, використовувати єдину валюту, систему мір і ваги. Зазначалося, що велика європейська родина має мати спільні інтереси, погляди і почуття, що мало досягатися через уніфіковану систему освіти для національних еліт. Підсумовуючи свої міркування, Наполеон робив висновок, що проект абата Сен-Пьєра є цілком життєздатним [39].

Однак Наполеон не був послідовним у своїх поглядах, оскільки за собою він залишав право виступати «верховним суддею» і запроваджувати «загальну диктатуру». Таким чином, гарні лозунги прикривали зовсім інші наміри Наполеона:

1. Головною метою побудови європейської федерації було максимальне збільшення членського складу Континентального блоку заради забезпечення ефективності економічної блокади Англії, оголошеної в Берліні декретом від 21 листопада 1806 р. [13] (за змістом заходів цей декрет значною мірою дублював положення закону від 31 жовтня 1796 р. та доповнював положення акта від 20 червня 1803 р.). У декреті зазначалося, що економічна блокада Англії є відповіддю на заходи, закріплені в законодавстві останньої. Під тиском взаємних правових санкцій з боку Лондона У преамбулі Додаткового акта зазначалося, що метою Імперії була організація великої євро-пейської федеративної системи відповідну духу століття і сприятливу для прогресу цивілізації [Див.: 1]. 7 січня 1807 р. англійським королем було видано order in council, який заборонив «торгівлю ^з країнами «ворожими його величності» без заходу кораблів в англійський порт і сплати там податків і зборів, установлених британським урядом. Для торговців, які порушать цю заборону, встановлювалося покарання у вигляді конфіскації кораблів і вантажів [Див.: 69]. і Парижа нейтральна торгівля в світі стає проблематичною, що змушує, наприклад США, тимчасового відмовитися від торгівлі з Європою [40, с. 257-262; 15, с. 63-78; 79, с. 49-53].

Категорична вимога, адресована європейським державам, щодо забезпечення одноманітних заходів із блокади Англії демонструє справжнє ставлення Наполеона до формально незалежних держав Європи (у 1807 р. до блокади вимушені були приєднатися Пруссія, Австрійська і Російська імперії, Данія). Небажання ефективно здійснювати заходи із торгової блокади¹, а також продовження торгівлі з Англією торговим флотом нейтральних держав пояснює подальші кроки Наполеона щодо активізації політики експансії на Захід і Схід Європи, а також диференціацію підходів щодо забезпечення блокади різними частинами Імперії залежно від того, чи належали вони до «старої Франції» (наприклад, місто - порт Бордо), чи відносилися до приєднаних територій (наприклад, Ліворно і Гамбург) [46].

2. Європейська федерація розбудовувалася шляхом безпосереднього поглинання (анексії) або обмеження тією чи іншою мірою суверенітету сусідніх держав, зокрема шляхом інтеграції через династичні шлюби або за допомогою «моральної експансії». При цьому Ж.-Б. Дюрозель зазначає, що помилка Наполеона полягала в тому, що завоювання територій малих і середніх держав або периферійних територій великих держав не супроводжувалося системою компенсацій. Наполеон в окремих випадках надавав певні компенсації другорядним союзникам (Баварії або Саксонії), але не перетворював дану практику на систему для інших, більш значущих держав (насамперед Росії та Австрії), як, наприклад, у питанні про розподіл європейських володінь Османської імперії або у польському питанні [16, с. 272-273].

3. Більшість країн Європи не мала серйозних причин для конфлікту ані з Великою Британією, ані з Францією, а тому була зацікавлена підтримувати добрі відносини одночасно з обома країнами. Однак гострота англо-французь - кої ворожнечі на початку ХІХ ст. зробила такий варіант устрою міжнародних 16 березня 1810 р. Наполеону була підготовлена секретна доповідь, в якій зазначалося, що попри блокаду Англія продовжує активну торгівлю з північними країнами Європи. Це означає, що участь цих країн у коаліції проти Англії є уявною. Учасники континентальної блокади, користуючись тим, що Франція не має достатнього власного флоту, щоб контролювати союз-ників, лише вдають, що сприяють цілям блокади і виконують свої зобов'язання. Тому блокада, яка повинна була поставити Англію на коліна, звелася до неузгоджених, позбавлених резуль-тативності дій. Росія, Пруссія, Данія та Швеція під виглядом відкритого розриву з Лондоном і союзних відносин з Францією насправді зберігають справжній нейтралітет, вигідний англійцям [62]. У 1811 р. Росія відкрито стала дотримуватися нейтралітету, про що свідчить затвердження 19 (31) грудня 1810 р. Олександром I «Положення про нейтральну торгівлю на 1811 рік у портах Білого, Балтійського, Чорного і Азовського морів і по всьому західному сухопутному кордону». Показово, що формально це Положення не порушувало економічну блокаду, але при цьому негативні наслідки воно породжувало не для Англії, а для Франції, оскільки завдало французькій торгівлі в Росії тяжкий і такий, що остаточно її підірвав, удар [Див.: 66, с. 502]. відносин неможливим. Це означало, що союз третіх країн з однією з ворогуючих держав закономірно породжував стан війни з іншою великою державою¹, що катастрофічно погіршувало стан регіональної безпеки на континенті. Крім того, загальною практикою як Франції, так і Англії було не дотримання своїх зобов'язань щодо союзників, оскільки погіршення стану Російської, Австрійської імперії та Пруссії відповідало геополітичним інтересам як офіційного Парижу, так і Лондона.

Отже, слід визнати, що Наполеон намагався силоміць упровадити в Європі французьку адміністративну модель Так, в організації як антинаполеонівських коаліцій, так і коаліції, які створювала Франція, активно використовувалася практика укладання таємних міжнародних договорів. Так, Росій-ська імперія і Пруссія в 1806 р. підписали секретні союзні декларації, що послужили основою для створення IV антинаполеонівської коаліції (1806-1807 рр.). Поразка Російської імперії у цій війні призвела до підписання Тільзітського мирного договору (1807 р.), який містив сепа-ратні і секретні статті, в яких Москва визнавала результати усіх війн Наполеона і всі геопо- літичні зміни, які відбулися в Європі, а також таємного «Договору про союз наступальний і оборонний». Показово, що вказаний таємний договір покладав зобов'язання діяти за певних обстави проти Англії на держави (Данію, Португалію, Швецію), які не були його підписантами. У цілому в період 1805-1814 рр. було укладено численні союзні і мирні міжнародні договори, підписання яких не передбачало реалізацію сторонами усіх зобов'язань, які ними передбача-лися. Мирні договори, як правило, укладалися лише заради отримання перерви перед наступ-ною сутичкою ворогуючих держав, що підривало довіру до міжнародних договорів як таких [Див.: 71]. Під час перебування на острові святої Єлени Наполеон (як і його шанувальники досі, але осо-бливо в XIX ст.) намагався реабілітувати себе і представити війни, які він нав'язав Європі, як вимушену реакцію на політику своїх ворогів (насамперед Англії) і їх коаліцій, яка була спрямо-вана на розшматування Франції і реставрацію старого порядку, або, як мінімум, не була підпо-рядкована зовнішній політиці Франції у її протистоянні з Англією. Небажання Росії підписати мир після захоплення Москви він також розглядав як причину яка завадила йому реалізувати проект з розбудови європейської федерації [Див: 10, с. 285, 554; 11, с. 232-233; 24, с. 367; 3, с. 13; 70, с. 93-98; 73, с. 387-390]. як своєрідний «код Наполеона», «Святий ковчег, який ми подамо сусіднім народам як приклад релігійної поваги» («arche sainte pour laquelle nous donnerons aux peuples voisins 1'exemple d'un respect religieux») [8, с. 163]. Оскільки «європейська федеративна система» насаджувалася силоміць і не передбачала добровільного входження держав до її складу, то відповідно із військовими поразками Наполеона вона почала швидко руйнуватися як зсередини її учасниками, так і зовні Намагання будь-якої європейської держави, зокрема Франції, замінити європейський баланс свою гегемонію на континенті закономірно призводить до створення проти неї коаліцій, які зрештою завжди беруть гору [Див.: 41, с. 29]..

Політика експансії Наполеона стала для європейських монархій потужним стимулом для відновлення «балансу сил» Імперія Наполеона породила в європейських столицях страх того, що визнання націями права на занадто велику свободу національному поштовху здатне в окремих випадках «перевернути Європу догори дном, увергнути її в хаос» [12, с. 131].. При цьому відбувається усвідомлення того, що численні антинаполеонівські коаліції, які розглядалися з позиції утвердження на практиці принципу солідарності між державами шляхом узгодження зусиль декількох держав, що виступають проти сваволі однієї держави, стримують розширення її впливу та змусять дотримуватися загального закону (міжнародного права) [42, с. 34], довели, що тимчасові двосторонні й багатосторонні військово-політичні союзи недостатньо дієві і життєздатні у протистоянні з потужним агресором.

Після повного розгрому імперії Наполеона у 1814-1815 рр. в Європі відбулося перегрупування політичних сил з утвердженням гегемонії Російської, Британської та Австрійської імперій (вказані держави вперше були визначені як «великі»), яких єднало те, що вони були прибічниками утворення загальноєвропейської системи міжнародних відносин, яка б ґрунтувалася на правових засадах.

Новий геополітичний розклад сил в Європі¹ був оформлений рішеннями Віденського конгресу Відповідно до рішень Віденського конгресу відбулися: розподіл території Герцогства Варшав-ського між Росією, Пруссією та Австрією; передача територій німецьких союзників Наполеона Пруссії; відмова від відновлення Священної Римської Імперії германської нації і ухвалення рішення про створення на конфедеративних засадах Германського Союзу; скорочення держав, розташованих на території Германії з 300 до 25; Нідерланди приєднали до себе Бельгію і Люк-сембург; Австрія отримала контроль над Ломбардо-Венеціанським королівством; Англія повер-нула свої колонії та підтвердила право володіти Мальтою; папа Римський повернув контроль над Ватиканом і Папською областю; Швеція отримала контроль над Норвегією; Франція від-новила статус великої держави і територію у дореволюційних межах. Генеральний акт Віденського конгресу було підписано 28 травня (9 червня) 1815 р. Підпи-санню Генерального акта, що складався зі 121 статті (зокрема, 11 перших статей про створення Германського Союзу), передувало підписанням 17 двох і багатосторонніх договорів, конвенцій, декларацій, протоколів та положень [21; 60]. (вересень 1814 - червень 1815 рр.) і Другого Паризького миру (листопад 1815 р.), за підсумками яких сформувалася Віденська система міжнародних відносин (система «Європейського концерту»), яка стала першою Разом з тим окремі автори вважали, що «Європейський концерт» насправді був старою систе-мою балансу сил, увічненою в іншому образі [27; 17]. і достатньо тривалою Хоча більшість авторів стверджують, що Віденська система проіснувала до 1853 р., окремі автори переконані, що аж до початку Першої світової війни (достатньо згадати Паризьку кон-ференцію 1856 р., Лондонську конференцію 1871 р., Берлінський конгрес 1878 р.), тому слід виділяти «власне Віденську систему» (до 1830 р.) і «Віденський порядок» у більш пізні роки; при цьому до середини XIX ст. спостерігалася «еволюція» системи, а потім - її затяжна «криза» [68, с. 23-25; 38, с. 88; 20, с. 30-32; 48]. спробою свідомого утвердження світового міжнародного правопорядку, покликаного створити умови для мирного співіснування держав Віденський конгрес поряд з Вестфальським мирним договором, Утрехтським і Паризьким миром (1919 р.) справедливо розглядається як один із чотирьох найбільш значущих міжна-родних подій в історії Нового часу Віденський конгрес став одним із найбільш представниць-ких міжнародних форумів: в його роботі брали участь представники 216 європейських країн. Щоправда, в повному складі учасники конгресу ніколи не збиралися, а ключові рішення ухва-лювалися за участі представників Росії, Австрії, Великої Британії та Пруссії [7, с. 121].. Віденська система, як і попередня - Вестфальська і наступна - Версальсько-Ва - шингтонська, містила суперечності та елементи нового, які повністю проявилися лише з часом.

Успіх Віденського конгресу значною мірою обумовлений тим, що він був безпрецедентним міжнародним форумом за складом учасників, рівнем представництва держав, а також складністю організації роботи. Попри те, що в його роботі брали участь представники 216 країн, вирішальне слово конгресу належало комісії Чотирьох (Австрія, Велика Британія, Пруссія і Росія), перетворена в комісію П'яти (ті ж самі плюс Франція) (з січня 1815 р.), а в дебатах з окремих питань - комісія Восьми (п'ять великих держав плюс Іспанія, Португалія і Швеція). Значну підготовчу роботу виконували комітети ad hoc з окремих питань (комітет у справах Німеччини, конференція з питання Німецької конфедерації, у справах Швейцарії, у справах Генуї, Тоскани, герцогства Бульонського, конференція щодо скасування работоргівлі, комісія з питань свободи річкового судноплавства, комісія з питань рангів і старшинства, статистична комісія¹).

Під час роботи Віденського конгресу Олександр І запропонував Європі ліберальний план політичної та економічної інтеграції, що передбачав досягнення компромісу дворянства і буржуазії на конституційній основі, відмову від політики протекціонізму і перехід до вільної торгівлі в межах Європи, зближення трьох гілок християнства.

Однак Віденський конгрес виявив суттєві суперечності у його учасників через те, що великі держави переслідували різні цілі: якщо в діях Олександра І вбачали прагнення до створення світового уряду і судової системи, Велика Британія обмежувалася більш прагматичними намірами і обмеженими зобов'язаннями, то Австрія використовувала можливості Священного Союзу як зручний комунікативний майданчик [53, с. 150-152; 9]. Безумовно, з одного боку, європейські монархи були вдячні Росії за її військову підтримку, що дозволила визволити їх народи, а головне - реставрувати їх монархії, але з другого - вони побоювалися утвердження гегемонії Росії в Європі. Це спонукало представників Австрії, Великої Британії та Франції 3 січня 1815 р. таємно від Олександра І укласти угоду про спільну протидію Росії.

Одним з інструментів політичної інтеграції європейських держав мав стати Священний Союз, відносини між членами якого мали будуватися не на воєнній силі, а на принципі легітимізму та системи традиційних цінностей. У грудні 1814 р. Олександр I направив повноважним представникам Австрії, Великої Британії та Пруссії на Віденському конгресі записку, в якій обґрунтував ідею заснування Четверного союзу на основі «непорушних принципів християнської релігії» [59, с. 320]. Проект створення Священного Союзу Олександр I вніс на розгляд союзників у вересні 1815 р. [54]. Спочатку проект був скептично сприйнятий представниками інших держав, які через закладені в нього Олександром І моральні принципи вважали його автора фанатиком або несповна розуму, підозрювали в прихованих геополітичних амбіціях¹, однак 14 вересня того ж року Олександр I разом з імператором Австрії Францем І та королем Пруссії Фрідрихом-Вільгельмом ІІІ підписали Декларацію про Священний Союз, який став першою міжнародною організацією, створеною на підставі міжнародного договору. Саме за допомогою Священного і Четверного союзу великі держави гарантували дотримання рішень (політичний та територіальний status quo в Європі), прийнятих на Віденському конгресі [62, с. 158-161]: з 1815 по 1914 рр., за винятком періоду з 1854 по 1870 рр., між великими європейськими державами не було загальноєвропейських воєн; Кримська війна (1853-1856 рр.), італійська війна (1859 р.), австро-прусська війна (1866 р.) та франко-прусська війна (1870-1871 рр.) безумовно змінювали розстановку сил в Європі, але в цілому не зруйнували баланс сил [44, с. 8]. Як наслідок, якщо для Європи XVIII - початок ХІХ ст., а також XX ст. характеризувалося «позамежною» конфліктністю, що неминуче спричиняла загальнорегіональні війни, то конфліктність у період функціонування Віденської системи (порядку) носила «нормативний» характер, при якому мир в Європі в цілому підтримувався, що не виключало конфлікти і війни на периферії континенту та в інших частинах світу (як відомо, на Віденському конгресі не було вирішено питання війни за незалежність в Іспанській Америці і Східне питання, що деструктивно позначилося на функціонуванні «Європейського концерту» в наступні десятиліття).

Віденська система заклала основи формування доктрини стабільності (від розуміння стабільності як збереження Status Quo (в найширшому сенсі слова - територіальному, демографічному, військово-політичному, економічному, ідеологічному) та «balance of power» до запровадження міжнародного порядку В. С. Парсамов так пояснює індиферентність європейських монархів до проекту Олександра І: по-перше, тому, що в його тексті вони не виявили ніяких взаємних зобов'язань урядів по відно-шенню один до одного; по-друге, документ не тільки починався, але і закінчувався проголошен-ням принципів, які одночасно були і метою, і засобами її досягнення (проти цих принципів не було чого заперечити, але використовувати їх в практиці міжнародних відносин було немож-ливо); по-третє, Акт про Священний Союз був складений і підписаний особисто государями, без контрасигнації міністрами і без ратифікації структурами державної влади; по-четверте, під-писання акта не передувало його обговорення на міжнародних переговорах, а просто государі в процесі особистого контакту один з одним ставили свої підписи [51]. Віденський міжнародний порядок функціонував на основі принципу laisser-faire («дозвільний» або «невтручання»), який передбачав відмову однієї держави як від постійних зовнішньопо-літичних зобов'язань, так і від спроб перешкодити іншій державі в здійсненні її завдань у тих випадках, коли це не стосується національних інтересів першої [48; 67].), яка вже в XX ст. розвивалася як в напрямі дипломатичного, так і воєнно-стратегічного розуміння (в рамках останнього якраз і спостерігалося зрощування понять «стабільність» і «безпека»).

Значення поняття «balance of power» змінювалося історично. У рамках Віденської системи, зазначає О.Д. Богатуров, це поняття трактувалося як силова рівновага. При цьому малася на увазі «рівновага один на один»: кожна з великих європейських держав повинна була залишатися приблизно рівною за силою будь-якій іншій великій державі так само взятій окремо. Лише за цієї

умови коаліція держав була б сильнішою за будь-яку окрему державу. Відповідно міг існувати і побудований на ідеї коаліції «Європейський концерт» з властивим йому типом відносин між великими державами, при якому між ними зберігалася приблизно рівна дистанція, а постійних переваг не було. Власне криза Віденської системи наприкінці XIX ст. була обумовлена практикою укладанням довгострокових військових союзів великих держав, які зводили нанівець або принаймні значно знижували ефективність коаліцій, оскільки правило індивідуальної силової рівноваги не спрацьовувало на рівні коаліцій [5].

Установчим актом Союзу був Трактат Братського Християнського союзу, написаний власноруч Олександром I [50; 59, с. 320-321; 35] із ремарками австрійського канцлера К. Меттерніха (він, зокрема, висунув ідею створення загальноєвропейського центру «контрреволюційної безпеки», в чому окремі автори вбачають зачатки створення сучасних контртерористичних методів) [18]. Трактат складався із преамбули і трьох статей, що проголошували заснування братства трьох християнських монархів. Ті, хто долучився до Священного Союзу, зв'язувалися надалі «узами справжнього і нерозривного братерства», визнаючи себе «єдиноземцями», які «стануть надавати один одному допомогу і підкріплення», сприймати себе як членів єдиного народу під ім'ям християнська нація» [54, с. 504-505]. Щоправда, релігійні положення як елемент спільної системи цінностей досить швидко зникають з текстів наступних міжнародних актів Священного Союзу, головним спрямуванням якого стає забезпечення стійкості консервативного порядку на континенті.

Держави-учасниці Священного Союзу погодилися проводити періодичні зустрічі (конгреси) «або під безпосередньою егідою суверенів, або за участю своїх міністрів». Ці зустрічі повинні були бути «присвячені значним спільним інтересам, а також обговоренню заходів, які будуть визнані найбільш корисними для спокою та процвітання націй та підтримання миру в Європі».

Протягом 1815-1817 рр. до Священного Союзу приєдналися майже всі європейські монархи¹, крім Папи Римського, турецького султана, як нехристиянина, королів Англії (Велика Британія хоча й відмовилася від членства в організації, проте заявила, що поділяє її принципи) і Франції. Слід зазначити, що у Віденській системі чітко окреслився розрив у функціях, які виконували лідери (п'ятірка великих держав) і всі інші держави. Якщо перші направляли або намагалися направляти розвиток систем, то другі залишалися більш-менш безликою масою, як правило, заповнювала географічні та/або політичні ніші між основними гравцями [57].

Стосовно членства Франції у Союзі, якщо Росія виступала за її інтеграцію до загальноєвропейської структур безпеки, зазначаючи, що дискримінація офіційного Парижу є проявом небезпечної несправедливості, яка оживить, а не усуне джерело зла, то Австрія виступала проти цього, як і проти суттєвого розширення членського складу Союзу [55, с. 175]. У цілому ставлення союзників до Франції було далеким від «диктату Версальського договору 1919 р. стосовно переможеної Німеччини» [18]. Приєднання Франції відбулося після Аахенського конгресу¹, внаслідок чого Четверний Альянс перетворився на «моральну пентархію».

Активна і плідна фаза в життєдіяльності Союзу розпочалася з 1818 р. і пов'язана із проведенням конгресів: Аахенський 3 (15) листопада 1818 р. Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія і Франція підписали прото-кол «щодо визначення відносин ... між Францією і державами», яким остання вбудовувалася «в систему європейської політики» [37, с. 126]. Під час роботи Аахенського конгресу вирішувалися такі питання: вивід окупаційної армії з території Франції і виплата нею репарацій (вирішено позитивно); ставлення союзних держав до Франції; умови членства Франції в Союзі європейських держав (проти виступала Австрія і Велика Британія; в результаті Францію запросили до участі в роботі великих держав на під-ставі дипломатичної ноти і без підписання відповідного договору); можливі запобіжні заходи Союзу (тісний союз між державами; військова угода) щодо Франції в разі загрози з її боку державам Союзу (було узгоджено усі умови здійснення воєнної інтервенції); підписання гаран-тійного договору щодо непорушності кордонів; гласність договору як стримуюча французь-ких баламутів умова. У порядку денному конгресу також були питання: про умиротворення повсталих іспанських колоній в Південній Америці і врегулювання іспано-португальського конфлікту через Ріо-де-ла-Плати; питання про датсько-шведсько-норвезькі розбіжності; про розбіжності між Нідерландами і володарем герцогства Буйонского; про баварсько-баденську територіальний спір; про забезпечення безпеки торговельного мореплавства; про заходи щодо припинення торгівлі неграми; про громадянські і політичні права євреїв; про майнові претензії підданих Франції до урядів союзних держав і ін.