Політика провідних світових держав у Китаї у зв'язку з повстанням іхетуанів (1899-1901 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИКА ПРОВІДНИХ СВІТОВИХ ДЕРЖАВ У КИТАЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ПОВСТАННЯМ ІХЕТУАНІВ (1899-1901 РР.)

Олександр Жуков, Юлія Подрєз

Анотація

великобританія відносини азійський лавіювання

Дослідження присвячене ключовим аспектам зовнішньої політики провідних світових держав, насамперед Великобританії, у Китаї у зв'язку з повстанням іхетуанів у 18991901 роках.

Автори наголошують, що наприкінці ХІХ ст. відносини Великобританії з представниками «великих держав» в Азійсько-Тихоокеанському регіоні були вкрай нестабільними. Дуже часто колоніальні держави були принциповими суперниками на світовій арені. Поява нових регіональних лідерів (США, Японія, Німеччина), поступовий відхід від політики «блискучої ізоляції» змушували Лондон до суттєвої трансформації зовнішньополітичного курсу в бік пошуку стратегічних союзників.

Ключовими аспектами визначається політика лавіювання та стримування, яку британські правлячі кола намагались використовувати на Далекому Сході по відношенню як до регіональних гравців, так і підконтрольних територій.

Ключові слова: зовнішня політика, «великі держави», Піднебесна імперія, Далекий Схід, дипломатія, Великобританія, Росія, США, Японія, Німеччина, Китай

Abstract

Oleksandr Zhukov, Yuliia Podriez Policy of Leading World States in China in Connection With the Rebellion of Ichetuans (1899-1901)

The aim of the study is to highlight key aspects of British, Russia, USA, Japan and Germany foreign policy in China in connection with the Ihetuan uprising of 1899-1901.

Commonly used research methods were used to reveal the topic. In particular, the author adhered to the principle of historicism, systematic, which made it possible to trace the dynamics of the transformation of British foreign policy doctrine during the uprising of 18991901. The author emphasizes that at the end of the 19^th century, Britain's relations with the «great powers» in the Asia-Pacific region were extremely unstable. Very often the colonial powers were principal rivals on the world stage. Periods of cooperation and allied relations were usually replaced by conflicts, the purpose of which was to prevent any of them from approaching their own controlled territories or potential spheres of influence. The emergence of new regional leaders (USA, Japan, Germany), the gradual departure from the policy of «brilliant isolation» forced London to significantly transform its foreign policy towards finding strategic allies.

The key aspects are the policy of maneuvering and containment that the British ruling circles have tried to use in the Far East towards both regional players and controlled territories. This was especially evident in 1899, when the international situation in the Far East worsened again in connection with the anti-Western Ichetuan uprising in China.

The study also contains the positions of some leading countries on the situation in China and their relations with the United Kingdom. It is mainly about the peculiarities of the Anglo - German negotiations and the possible union and outlines the general prospects for the future Anglo-Japanese alliance. The author notes that in many respects the actions of the British government were aimed at weakening the position of the main competitor in the Far East - Russia.

The great powers, including Great Britain, were united in their intention to preserve the semi-colonial position of the Celestial Empire and the unequal treaties imposed on it. To this end, foreign intervention in China began, culminating in the suppression of the Ikhetuan uprising.

Keywords: Foreign policy, «Great Powers», Celestial Empire, Far East, diplomacy, British, Russia, USA, Japan, Germany, China

Виклад основного матеріалу

У 1899 р. міжнародна ситуація на Далекому Сході загострилася, що було пов'язане з антизахідним повстанням іхетуанів у Китаї. Великі держави, у тому числі і Великобританія, були єдині в намірі зберегти напівколоніальне становище Піднебесної імперії та нав'язані їй нерівноправні договори.

Постійні невдачі у зіткненнях із західними державами, принизлива залежність, в яку потрапила колись могутня імперія, цілковита нездатність уряду змінити ситуацію - усе це викликало гостру реакцію в різних верствах китайського суспільства. Різко загострилося внутрішньополітичне становище держави. Хвилювання, що отримало значного поширення після поразки в японо-китайській війні, під впливом розподілу країни на «сфери впливу», що розпочався під прикриттям договорів про оренду територій і навислої загрози повної втрати незалежності, постійно посилювалося й набувало організованих форм.

Метою статті є виявлення особливостей зовнішньополітичної діяльності Великобританії та світових держав на Далекому Сході, пов'язаної з повстанням іхетуанів у Китаї.

Розкриттю сутності далекосхідної політики переважної більшості «великих держав» певною мірою сприяє «Збірник договорів та інших документів з історії міжнародних відносин на Далекому Сході (1842-1925)»¹ Серед іншого, до збірника включено угоди англійських, німецьких та американських банків про розподіл сфер впливу в Китаї, звернення англійської Китайської асоціації до прем'єр-міністра лорда Солсбері, яке містить пропозиції з розвитку взаємин з Цинською імперією й ін. При висвітленні процесу формування політики Лондона на Далекому Сході великого значення набуває фундаментальне багатотомне зібрання «Британських документів, що стосуються причин початку Першої світової війни, 1898-1914» Гримм Э.Д. Сборник договоров и других документов по истории международных отношений на Дальнем Востоке (1842-1925). Москва: Изд-во Института Востоковедения, 1927. 218 с. British Documents on the Origins of the war, 1898-1914. Vol. I-II. London: His Majesty's Stationary Office, 1927. 478 p.. Ці документи (листування та записки послів, тексти договорів, меморандуми провідних діячів `Форін офісу') дозволяють докладно висвітлити процес англо-німецьких та англо-японських переговорів 1898-1902 рр. Також є цікавими опубліковані офіційні документи Міністерства закордонних справ Німеччини - «Велика політика європейських кабінетів, 1871-1914» Die Grosse Politik der europдischen Kabinette, 1871-1914. Bd. I-XL. Berlin: Deutsche veragsgesellschaft fьr Politik und Geschichte, 1922-1927. 352 s.. Це видання, яке було надруковане після Першої світової війни, переслідувало певні політичні цілі: зняти з кайзерівського уряду відповідальність за її розв'язування і, навпаки, перекласти всю провину на країни Антанти.

Серед низки радянських дослідників варто виокремити колективну монографію за редакцією Е.М. Жукова Международные отношения на Дальнем Востоке (1870-1945 гг.) / Под. ред. Е.М. Жукова. Москва: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1951. 790 с. та монографію О.Л. Нарочницького Нароцницкий А.Л. Колониальная политика капиталистических держав на Дальнем Востоке, 1860-1895. Москва: Мысль, 1972. 899 с.. Цінними є роботи Л.Л. Заріної ЗаринаЛ.Л. Британский империализм в Китае (1896-1901). Москва: Наука, 1970. 248 с. та Є.Ю. Сергєєва Сергеев Е.Ю. Политика Великобритании и Германии на Дальнем Востоке, 1897-1903. Москва: ИВИ РАН, 1998. 230 с.. Серед англомовних видань варто відмітити Х. Томсона «Китай і Великі держави. Історія повстання 1900 р.» Thomson H.C. China and the Powers. A Narrative of the outbreak of 1900 London: Longmans, Green and Co, 1902. 382 p. і С. Маккордока «Британська далекосхідна політика 1894-1900» McCordock R.S. British Far Eastern policy, 1894-1900. New York: Columbia University Press, 1931. 376 p..

Певну увагу зовнішньополітичній діяльності провідних держав світу і, насамперед Великобританії, в Азійсько-Тихоокеанському регіоні присвячено і вітчизняними науковцями: Д.В. Грицьких Грицьких Д.В. Імперія Цин у зовнішній політиці Великої Британії, 1830-1842 рр.: автореф.... дис... канд. іст. наук. Луганськ, 2010. 20 с. Набока О.В. Тайвань та політика Великобританії на Далекому Сході в 20-90-х рр. XIX ст.: автореф. дис. канд. іст. наук. Луганськ, 2006. 20 с., О.В. Набока¹¹, Т.Г. Богданова Богданова Т.Г. Джон Хей та американо-англійські відносини в Китаї (1897-1900): автореф. дис. канд. іст. наук. Луганськ, 2010. 20 с. й інші.

Паралельно з виступами незначних за чисельністю груп інтелігентів, які прагнули знайти опору в таємних антиманьчжурських товариствах, на рубежі ХІХ-ХХ ст. у Китаї, у першу чергу на півночі, піднявся могутній народний рух іхетуанів - «загони на захист миру й справедливості». Серед європейців, «з легкої руки» представника однієї з громадських організацій США в Китаї - Американської Ради - Н. Портера, значне поширення отримала друга назва іхетуанів - «боксери», який у січні 1899 р. мав можливість спостерігати культову практику повстанців, що супроводжувалася імітацією ударів боксерів на рингу Международные отношения на Дальнем Востоке (1870-1945 гг.)... С. 117-118..

Причиною цього вибуху незадоволення слугували вторгнення іноземців у внутрішні райони Китаю, початок великого залізничного будівництва, який супроводжувався відчуженням іноземними концесіонерами одвічних селянських земель, руйнування храмів, розорення дрібних торгово-ремісничих підприємств тощо. Суттєво інтереси місцевого населення були зачеплені у такій густонаселеній провінції, як Шаньдун, де німецькі колонізатори, які отримали в оренду кращі землі, проводили політику масового вигнання селян з тих районів, де проводилося залізничне будівництво. Ненависть накликали на себе і християнські місіонери, які представлялися простому люду спокусниками, «заморськими дияволами», порушниками вікових китайських устоїв.

Іхетуані прагнули вигнати з Китаю все іноземне: вони руйнували залізниці, християнські храми, вбивали місіонерів і християн-китайців. Поступово повстання іхетуанів сколихнуло народні маси і в інших районах країни та вилилося у широкий антизахідний рух.

До цього руху придивлялися й багато представників правлячих класів Китаю. Не збираючись серйозно боротися з проникненням іноземців, маньчжурська династія не могла ігнорувати всезростаюче обурення в країні. Боячись можливості народних виступів панівного класу, династія розраховувала низкою указів про створення добровільних загонів для оборони країни обмежити прояв народної незадоволеності та спрямувати його у безпечне для себе русло - під гаслом «Підтримаємо Цин, смерть іноземцям!» Ibid. С. 118..

Разом з тим, багато вищих сановників імперії, як пристарілий Лі Хунчжан, не вірили у можливість успішної боротьби з могутніми європейськими державами.

Тим часом у китайських правлячих колах посилила свої позиції найбільш реакційна група. На початку 1900 р. імператорський едикт оповістив про призначення, у зв'язку із слабким здоров'ям імператора Гуан Сюя, спадкоємцем престолу сина принца Дуаня, відомого реакціонера та прихильника використання народного невдоволення проти іноземців на користь династії. Принц Дуань став однією з найбільш впливових фігур в уряді.

Народний рух набував усе більшого розмаху. Руйнування повстанцями залізниці біля Баодіньфу в травні 1900 р. стало сигналом до загального повстання. 14 червня 1900 р. іхетуани ввійшли до Пекіна. Повстання, що почалося, украй загострило міжнародну ситуацію Ibid. С. 120..

У то час як Росія, Німеччина та Франція, які зазнали основних матеріальних збитків від руйнування іхетуанами залізниць та іншого майна, рішуче виступали з вимогою придушення повстання, Великобританія займала вичікувальну позицію. Перший час вона ухилялася від спільних дипломатичних демаршів.

Подальший розвиток подій примусив британський уряд змінити позицію. Рух іхетуанів швидко поширився по всьому Китаю і почав безпосередньо зачіпати інтереси Великобританії. У лютому 1900 р. на китайсько-бірманському кордоні відбулося зіткнення між британськими та китайськими загонами, у ході якого було вбито двох англійських офіцерів. Розширення повстання ставило під загрозу безпеку британських підданих у Китаї. 21 травня посол Великобританії у Пекіні К. Макдональд уже брав участь у врученні китайському уряду спільної ультимативної ноти, яка містила вимогу придушити повстання, заарештувати його керівників і здійснити інші репресії щодо всіх причетних до руху осіб. 28 травня, наслідуючи приклад інших послів, К. Макдональд звернувся до свого уряду з проханням про термінове відправлення до Пекіна додаткових військових формувань для охорони посольства.

Тим часом, не чекаючи вирішення урядів великих держав, у Тяньцзіні було сформовано двохтисячний загін, що складався з моряків іноземних військових суден, які стояли там. Проте його спроби пробитися до Пекіна потерпіли невдачу. Зате військові кораблі бомбардували форти Дагу, які охороняли підступи до китайської столиці з моря. 17 червня форти були взяті десантом.

«Стриманість» Лондона була остаточно відкинута, коли стало зрозуміло, що інтервенція інших держав може початися і без участі Великобританії. У зв'язку з цим віцеадмірал Е. Сеймур, який командував британськими військами у Китаї, отримав наказ брати участь у колективних військових акціях держав СмолярчукВ.И. А.Ф. Кони и его окружение. Москва: Юрид. лит., 1990. С. 121..

Стурбованість у Лондоні навколо ситуації в Китаї зростала. Натомість англо-бурська війна не дозволяла Великобританії розраховувати у цей момент цілком на власні сили. Небезпека подальшого посилення російського впливу на Далекому Сході підштовхнула британські правлячі кола на шлях зближення з Японією. У червні-липні 1900 р. Р. Солсбері неодноразово пропонував Японії направити 20-30 тис. солдатів до Цинської імперії для придушення повстання та звільнення обложених іхетуанями посольств. За це він обіцяв надати Токіо фінансову підтримку. Британська дипломатія спробувала домогтися згоди Петербурга та Берліна на відправлення японських військ. Проте і Росія, і Німеччина поставилися до цієї пропозиції вельми стримано, а Токіо дав зрозуміти Солсбері, що зважиться на відправку великих військових частин тільки за умови гарантії військової підтримки Великобританії Гальперин А.Л. Англо-японский союз. 1902-1921. Москва: ОГИЗ Гос. изд-во полит. лит-ры, 1947. С. 80..

Лондон такої підтримки не гарантував, й уряд «мікадо» відправив не всі підготовлені частини, але все-таки японських військ на півночі Китаю було майже стільки ж, скільки військ решти всіх держав, разом узятих.

Командування об'єднаними силами держав за наполяганням кайзера Вільгельма ІІ було доручено німецькому фельдмаршалу Вальдерзеє. Прем'єр-міністр Великобританії намагався заперечувати. Він заявив німецькому послу в Лондоні, що відмінною рисою британського характеру є «не терпіти команд іноземця». Але довелося поступитися, оскільки решта держав погодилася з його кандидатурою Нароцницкий А.Л. Колониальная политика капиталистических держав на Дальнем Востоке... С. 292..

25 липня 1900 р. Лі Хунчжан сповістив іноземні держави про те, що він призначений уповноваженим для проведення мирних переговорів. У Петербурзі сприйняли цю звістку із задоволенням, а останні держави поставилися до перспективи переговорів з ним негативно, пам'ятаючи про його проросійські симпатії. На початку серпня війська іноземних держав зайняли Пекін і почали розграбування міста. Китайський уряд утік зі столиці. Росія фактично захоплює Маньчжурію.

У свою чергу, окупація цієї китайської провінції викликала незадоволення інших держав. І якщо про розбіжності у російських правлячих колах решта держав могла і не знати, то про те, що Росія або взагалі не має наміру йти з Маньчжурії, або вимагатиме за це серйозних політичних компенсацій, здогадувалися всі.

У зв'язку з цим, у другій половині серпня 1900 р. розпочалися англо-німецькі переговори про ситуацію в Китаї. Ініціатива цього разу виходила від німецької дипломатії. У бесіді з принцом Уельським та англійським послом Лессельсом Вільгельм II заявив, що великі держави перебувають у стані війни з Китаєм і що ця війна не завершиться тільки із звільненням посольств і заняттям китайської столиці Die Grosse Politik der europдischen Kabinette, 1871-1914... S. 97-98.. Слова ці були сказані невипадково. Якраз у цей час - 14-15 серпня 1900 р., - Пекін був зайнятий союзними військами, перша партія німецьких військ у ці дні наближалася до китайської столиці, а фельдмаршал Вальдерзеє був тільки-но призначений головнокомандувачем союзними військами. Кайзер щойно виголосив войовничі промови з приводу відправки німецьких військ до Китаю та мріяв про переможні лаври і про велику контрибуцію, яку можна отримати з Піднебесної імперії.

І ось тоді, коли обставини складалися так вдало для Німеччини, поширилися чутки про те, що Росія, яка окупувала Маньчжурію, укладатиме сепаратну угоду з Китаєм. Через деякий час після розмови Вільгельма II з принцом Уельським російський уряд виступив з пропозицією про виведення іноземних військ з Пекіна, оскільки посольства звільнені, і про надання можливості законному китайському уряду самому відновити порядок. Інакше кажучи, Росія пропонувала припинити ту війну, яку кайзер тільки збирався розпочинати.

Такою була ситуація на Далекому Сході, яка спонукала німецьку дипломатію шукати контакту з Великобританією. «Потім я говорив про прагнення Росії, що яскраво виявилися, до швидкого укладання миру будь-якою ціною, без жодної уваги до справедливих інтересів інших держав, - писав Вільгельм II про свою бесіду з принцом Уельським. - Після того, як Росія, зайнявши Північну Маньчжурію, досягла своїх цілей, фінансові труднощі штовхають її до миру. Ми надали Росії великі та безкорисливі послуги в Китаї, і це добре, що ми донині стояли на боці Росії. Проте по справедливості від нас не можна вимагати, щоб ми уклали проти наших інтересів передчасний і невигідний мир» Ibid. S. 97-98..

Натомість німецька сторона виступила з пропозицією укласти угоду не про весь Китай, а лише про «відкриті двері та рівні можливості» у басейні Янцзи. Саме це питання - збереження для німецької торгівлі ринку з більш ніж 200 млн. китайського населення - дуже цікавило Німеччину ще з 1898 р., коли Великобританія оголосила цей район сферою свого впливу. Під час повстання іхетуанів, яке незначною мірою зачепило Південний і Центральний Китай, Великобританія підсилила свою військову присутність у басейні

Янцзи та вела певні переговори з намісниками цього району. Ці переговори порушили неспокій Росії, Німеччини та Франції. Як відзначав російський повірений у справах у Лондоні в серпні 1900 р.: «Німеччина з надзвичайною підозрілістю стежить за діями англійців, і легко може трапитися, що їхні задуми поведуть лише до повної угоди в справах Далекого Сходу між Росією, Німеччиною та Францією, подібно до того, як було в 1895 р.» Ibid. S. 199-202..

Це дало привід кайзеру заговорити з принцом Уельським про принцип «відкритих дверей» у басейні Янцзи, крім переговорів, які одночасно велися з Росією та Францією, на ту ж тему і проти Великобританії. Після цієї бесіди німецька дипломатія почала наполягати на швидкому укладанні англо-німецької угоди. Первинний проект угоди, переданий Лондону, стосувався тільки басейну Янцзи British Documents on the Origins of the war, 1898-1914... P. 13.. Зі свого боку англійці, вступаючи у ці переговори, хотіли втягнути німців у боротьбу проти росіян в Маньчжурії. Тому британська дипломатія не погоджувалася обмежити угоду одним лише басейном Янцзи і пропонувала поширити його на весь Китай. Німці це чудово розуміли, тому й виступали проти поширення своєї гарантії на Маньчжурію. На заперечення німецького посла, що Німеччина не хоче вступати у конфлікт з Росією через Маньчжурію і тому проти включення Маньчжурії в угоду, прем'єр Солсбері роздратовано заявив: «Я зізнаюся, що з тих пір, як ви змінили цю угоду так, щоб зробити її приємною для Росії, мені ця угода не дуже подобається» Die Grosse Politik der europдischen Kabinette, 1871-1914. S. 233..