Україна - Європейський Союз: новий етап взаємовідносин в умовах російсько-української війни 2014-2022 рр.

Doctor of History, Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine Head of the Department of the History of International Relations and Foreign Policy of Ukraine Institute of History of Ukraine the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv

UKRAINE -- EUROPEAN UNION: A NEW PHASE OF RELATIONS IN THE CONTEXT OF THE 2014-2022 RUSSIA -- UKRAINE WAR

Against the backdrop of Russian aggression against Ukraine and its global consequences, the paper analyses the evolution of relations between Ukraine and the European Union throughout 2014-2022 and the prospects for Ukraine's European integration. It highlights the peculiarities of the formation of Ukraine's European policy as a strategic direction of foreign policy and a factor of its decisive civilizational choice. The main stages and problems in the implementation of Ukraine's European choice are analysed. The focus is on investigating key events and phenomena in the relationship between Ukraine and the European Union at a fundamentally new stage, from the signing of the

Association Agreement in 2014 to granting Ukraine the status of a candidate for EU membership in 2022. It analyses the attitudes of individual European Union member states towards Ukraine's European integration prospects, the impact of the Russian-Ukrainian war on the positive change in the EU and its member states' attitude towards Ukraine and its European aspirations, and concrete measures and actions by the European Union aimed at providing moral and political support as well as economic, financial, humanitarian and military assistance to Ukraine in its heroic resistance to Russian aggression. It is emphasised that Russia's full-scale invasion of Ukraine on 24 February 2022 not only united Europe and improved the perception of the EU in member states' societies, where the positive image of the European Union reached its highest level in decades, but also maximised Ukrainian support for European integration, which has become the key to Ukraine's resilience in the fight against Russian occupiers.

Keywords: Russia-Ukraine war, Ukraine, European Union, evolution of relations in 2014-2022, achievements, problems and prospects of European integration.

Виклад основного матеріалу

Підступна повномасштабна збройна агресія РФ проти України, що розпочалася 24 лютого 2022 р., викликана, окрім маніакального, безглуздого й нереалістичного наміру кремлівського керівництва здобути реванш та відродити імперський статус Росії після краху й розпаду СРСР, також європейським вибором України, послідовним курсом української влади на європейську та євроатлантичну інтеграцію, підтримуваним абсолютною більшістю громадян України. Уже хрестоматійне попередження видатного американського політолога й геостратега Збігнєва Бжезинського про те, що «без України неможлива російська імперія», постійно впливає на кремлівські рішення щодо України та світової політики загалом. Росія за часів путінського президентства звикла розв'язувати міжнародні проблеми силовими засобами. Початковий розрахунок був орієнтований на швидку перемогу над Україною. Були сподівання на те, що на агресивні дії Кремля не буде колективної реакції західних демократій. Проте брутальність збройної атаки проти України не залишила вибору державам західної демократії, які були вимушені визнати цю атаку нападом на європейські та євроатлантичні демократичні цінності. Це стало проявом чергового етапу російської «гібридної війни» проти Заходу. Отже, з лютого 2014 р. РФ не просто вторглася на територію суверенної держави -- України, а й почала фактичну «гібридну війну» проти Європи і всього демократичного світу, проти елементарних прав людини, проти всіх міжнародних правил співіснування у Європі і світі тощо.

Варто нагадати, що навіть після тимчасової окупації Криму й початку «гібридної війни» Росії проти України та демократичного світу в 2014 р. окремі західні політики стверджували, що Україні не місце в ЄС і НАТО. «Україна в тому вигляді, в якому вона існує, не в змозі функціонувати демократичним чином, тому необхідно, щоб вона реорганізувалася..., -- заявляв, наприклад, колишній президент Франції В. Жискар д'Естен. -- Точно можна сказати, що Україна не ввійде до європейської системи, це неможливо! Вона не володіє ні економічною зрілістю, ні достатньою політичною практикою. Її місце -- між двома просторами, Росії та Європейського Союзу. З ними вона повинна підтримувати нормальні відносини». Подібної думки дотримувався в 2015 р. і ще один колишній французький президент Н. Саркозі: «Україна повинна зберегти свою позицію моста між Європою і Росією, відмовитися від намірів вступити до НАТО і ЄС». А президент Європейської Комісії Ж.-К. Юнкер у 2016 р. безапеляційно заявляв, що Україна не стане членом ЄС у найближчі 25 років. Канцлер Німеччини О. Шольц, своєю чергою, під час переговорів у Москві напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну запевняв Путіна, що вступ Києва до НАТО «не станеться в найближчі 30 років».

Щоправда, найдалекоглядніші політичні діячі Заходу дотримувалися іншої думки щодо майбутнього України. «У сучасному проміжному статусі, -- застерігав у зв'язку з цим відомий німецький політичний діяч, патріарх зовнішньої політики ФРН Е. Бар у вступі до своєї останньої книжки «Європейський Союз, Росія та Євразія» (2013), -- Україні навряд чи вдасться самостійно підтвердити свою державність протягом тривалого часу. Цей вакуум, мабуть, все ж зникне потягом наступних 10-15 років. Україна або інтегрується до Європейського Союзу, або -- коли не номінально, то де-факто -- знову зіллється в союзі з Росією». Подібної думки дотримується й німецький політолог В. Шнайдер-Детерс -- колишній керівник київського бюро Фонду ім. Фрідріха Еберта, про що свідчить уже сама назва виданої 2013 р. у Берліні його книги -- «Україна: вакуум влади між Росією і Європейським Союзом». А вже згадуваний нами Зб. Бжезинський переконаний, що «якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії»¹.

Отже, саме через це, а також з урахуванням національних інтересів, європейська і євроатлантична інтеграція є незмінним стратегічним пріоритетом державної політики незалежної України: її історичне, геополітичне й цивілізаційне значення для майбутнього України засвідчує перебіг нинішньої російсько-української війни і реакція на неї всього демократичного світу, насамперед країн-членів ЄС і НАТО, які активно підтримують та всіляко допомагають Україні здобути перемогу над російським агресором і цим зберегти свої державність та національну ідентичність, відновити територіальну цілісність і відбудувати та оновити Україну, яка повинна стати і безумовно стане важливою складовою спільного європейського дому і євроатлантичної спільноти. Саме тому питання, пов'язані зі станом і перспективами європейської та євроатлантичної інтеграції України, зокрема в умовах російсько-української війни 2014-2022 рр., сьогодні є особливо актуальними для наукового дискурсу і мають практичне значення.

* * *

Російсько-українська війна 2014-2022 рр. матиме, без сумніву, глобальні наслідки. Вже сьогодні, своїм героїчним супротивом брутальній російській агресії Україна вплинула на регіональні та глобальні процеси. Саме вона є тим рушійним чинником, який форматує сьогодні геополітичні підвалини нового світового порядку в першій половині ХХІ століття. Зокрема, після Другої світової війни Європа ще ніколи не була настільки об'єднаною, наскільки її об'єднав поки що лише кандидат до її елітного клубу -- Європейського Союзу, український народ, який прийняв на себе удар варварської російської навали, щоби вкотре захистити і себе, і весь Європейський континент, по суті всю європейську, євроатлантичну цивілізацію. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну не лише надзвичайно об'єднало Європу, але й покращило сприйняття ЄС у країнах-членах: позитивний імідж Європейського Союзу в очах європейців зараз перебуває на найвищому рівні з осені 2009 року -- 50%².

Ця війна привела до консолідації держав-членів Північноатлантичного альянсу, зміцнення воєнного потенціалу, активізації оборонної діяльності та розширення НАТО, зокрема за рахунок приєднання до нього традиційно нейтральних Фінляндії та Швеції, які через російську загрозу 18 травня 2022 р. подали офіційні заявки на вступ до Альянсу, що були прийняті до розгляду, і на початок серпня 2022 р. 23 країн-членів НАТО вже ратифікували протоколи про їх приєднання³. А 30 вересня 2022 р., після проведення т. зв. референдумів на окупованій частині півдня України й підписання Путіним документів про «приєднання до складу Росії» цих територій, заявку на пришвидшений вступ до Північноатлантичного альянсу подала Україна.

Російсько-українська війна також вплинула на послаблення протистояння двох наддержав -- США й Китаю. Зокрема, 18 березня 2022 р. відбулися переговори між головою КНР Сі Цзіньпіном і американським президентом Дж. Байденом, під час яких обговорювалась також ситуація в Україні, щодо якої китайський лідер заявив, що «конфлікт в Україні не

відповідає нічиїм інтересам». Загалом, Китай зберігає проросійський нейтралітет щодо війни в Україні, одночасно наголошуючи, що він готовий докласти усіх зусиль для припинення війни дипломатичним шляхом і підтримує суверенітет і територіальну цілісність України. Коментуючи позицію КНР щодо російсько-української війни, президент України В. Зеленський наприкінці травня 2022 р. зазначив, що, «на його думку, Китай обрав політику бути у стороні, і Україну на сьогоднішній день влаштовує ця політика». Росія, своєю чергою, намагається залучити Китай до військового блоку у форматі «Шанхайської організації співробітництва» та поглиблює торговельно-економічну співпрацю з ним. У Кремлі були сподівання, що Пекін, скориставшись увагою США до російської агресії в Україні, силою вирішить тайванську проблему. Проте Китай більше залежить від торгівлі з ЄС і США, тому не готовий принести в жертву внутрішньополітичну стабільність та широкі зовнішньоекономічні зв'язки з Європою та США розв'язанню проблеми повернення Тайваню до КНР.

Війна також вплинула на певне ускладнення взаємовідносин РФ із партнерами по БРІКС та ОДКБ, які змушені реагувати на російську агресію проти України, враховуючи обурення нею світового співтовариства. Наприклад, Індія дотримується в цьому питанні позиції «позитивного нейтралітету», не підтримує дії РФ в Україні, не сприймає т. зв. референдуми, проведені на окупованих територіях, і виступає за мирне врегулювання «військового конфлікту». Казахстан, своєю чергою, не визнає самопроголошені республіки «ДНР/ЛНР». Азербайджан теж шукає формат відносин з Україною та Росією, щоби не увійти в російсько-українську війну, водночас надаючи Україні гуманітарну допомогу, а азербайджанські медіа часто виступають із проукраїнських позицій. Інших сусідів та союзників РФ також лякає її агресія проти України.

До глобальних наслідків російсько-української війни слід віднести політичні (виключення РФ із цілої низки міжнародних організацій та інститутів) і економічні санкції проти Росії та її окремих громадян, а також витіснення Росії з ринку нафти та газу, а загалом же її всієї як держави-терориста -- з міжнародної арени. Ще 11 березня 2022 р. країни ЄС ухвалили т.зв. Версальську декларацію, у якій пообіцяли якнайшвидше відмовитися від імпорту російських енергоносіїв. А ЄС імпортує з РФ 45% природного газу, 25% нафти, 45% вугілля та 20% урану. Німеччина, наприклад, імпортує з РФ 46% газу і 37% нафти, а Угорщина на 85% залежна від РФ у постачанні газу, на 65% -- нафти, на 100% -- ядерного палива. Значною є залежність у цьому від Росії Словаччини та Болгарії. А прибутки від продажу нафти і природного газу становлять понад третину доходів бюджету РФ. У 2021 р., наприклад, країни ЄС сплатили РФ за ці поставки 99 млрд євро. А в поточному, 2022 р., РФ може заробити на цьому понад 320 млрд -- на 30% більше. Ось чому все більше держав, солідаризуючись з Україною, зокрема США, Велика Британія, Польща, країни Балтії, Фінляндія, Данія, Іспанія, виступають за негайний мораторій на купівлю енергоресурсів із РФ і вже поступово вводять його⁴. А Рада ЄС 6 жовтня 2022 р. ухвалила вже 8-й пакет санкцій Європейського Союзу проти Росії у відповідь на її агресію проти України. В ньому, зокрема, йдеться про індивідуальні санкції проти фізичних та юридичних осіб (загалом нині під санкціями ЄС перебувають 1236 фізичних і 115 юридичних осіб РФ), розширення обмежень, окрім Донецької та Луганської областей, також на Херсонську й Запорізьку області, впровадження ліміту ціни на російську нафту, додаткові обмеження на імпорт із Росії на 7 млрд євро, нові експортні обмеження, спрямовані на скорочення доступу РФ до військових, промислових і технологічних товарів, обмеження для державних підприємств, на фінансові й ІТ-консультації та інші бізнес-послуги, запобігання обходу санкцій тощо⁵.

Загалом, російсько-українська війна негативно позначилася на світовій економіці, яка уповільнено виходила з рецесії, викликаної двома роками пандемії коронавірусу, починаючи з осені 2019 року. В Європі радикально зросли ціни на енергоносії та «забули» про протидію кліматичним змінами. Санкції та контр-санкції, за даними Світового банку, на 5% зменшили обсяги світової торгівлі. Були перервані різноманітні логістичні ланцюги постачання сировини, капіталів, робочої сили, товарів. Активна стадія війни загострила міграційне питання. Утримання майже 6 млн українських біженців у країнах ЄС лише в 2022 році, за даними “BBC World Service”, коштуватиме 26 млрд євро. Росія намагалася загострити продовольчу кризу у бідних африканських країнах, аби спровокувати додаткові хвилі біженців до країн Європейського Союзу. Кремль свідомо вдався до шантажу світу ядерною зброєю, енергетичною зброєю, продовольчою зброєю. Одночасно РФ стимулювала низку країн Азії, Африки, Латинської Америки дистанціюватись від послідовної підтримки України. Китай фактично відкинув пропозиції США щодо підтримки західних санкцій проти РФ, а китайська пропаганда коментує дії РФ в Україні у наративах кремлівської пропаганди. Індія сприймала нейтралітет у цьому питанні як підтримку балансу сил та інтересів між світовими потугами. Російська агресія проти України стимулювала зміцнення економічних зв'язків у форматі БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська республіка). Китай, наприклад, уклав контракти з Бразилією замість закупівлі української кукурудзи.

У східноєвропейському регіональному вимірі російська агресія проти України поставила під питання виживання білоруської незалежності. Водночас російська агресія стимулювала формування нових регіональних об'єднань. Україна, Молдова, Грузія створили «Асоційоване тріо», аби координувати просування до повноцінного членства в Європейському Союзі. Зміцнюється «Люблінський трикутник» у складі України, Польщі, Литви. Стратегічним союзником країн «Люблінського трикутника» стала Велика Британія.

Нарешті, російсько-українська війна 2014-2022 рр. продемонструвала неефективність діяльності міжнародних організацій та інституцій, зокрема ООН та ОБСЄ, які повинні були попередити цю війну і не спромоглися зробити цього, а отже вони, безумовно, потребуватимуть глибокого реформування й оновлення миротворчої діяльності відповідно до нових загроз і викликів глобального світу, що трансформується на наших очах.

Отже, російсько-українська війна має суттєвий вплив на трансформацію всієї системи сучасних міжнародних відносин. Для періоду модерну властивим був блоковий підхід до забезпечення безпеки. Постмодерна система міжнародної безпеки вибудовується на основі поєднання ієрархічних і мережевих характеристик міжнародної системи. Формування нової системи міжнародної безпеки ускладнюється різними чинниками: інерційним опором будь-яким змінам; вирішенням конфліктів за принципом: один суб'єкт виграв -- інший програв; не всі суб'єкти міжнародної спільноти беруть участь в ухваленні рішень; дисципліна підтримується за рахунок сили та приниження; зроблені помилки не визнаються, що продукує відчуття незахищеності від образливих і насильницьких дій; ігнорується аналіз досвіду конфліктів, що виникають, тощо. По суті, на наших очах зникає світ, заснований на демократичних правилах. Домінантним інструментом вирішення конфліктів є сила у всіх її проявах. До появи багатополярного світу формується світ конкуруючих військових блоків. Росія, наприклад, намагається залучити Китай до військового блоку у форматі «Шанхайської організації співробітництва».

Після 24 лютого 2022 р. світ постійно балансує на межі чергової гарячої світової війни. Президент ФРН Ф.-В. Штайнмайєр з цього приводу заявив, що війна Росії проти України поставила хрест на ідеї спільного європейського дому, озвученої ще президентом СРСР М. Горбачовим, стала причиною посилення динаміки геополітичних і геоекономічних змін, і світ перебуває «на порозі нової ери», і «наслідки цих змін непередбачені». «Ми повинні зробити наші демократії, нашу економіку стійкими, не забуваючи про наші цілі -- світовий порядок, заснований на правилах, і ліберальна, справедлива і сприятлива для клімату глобальна економіка», -- наголосив він⁶. А екс-прем'єр міністр Великої Британії Тоні Блер попереджає, що ера політичного й економічного домінування Заходу підходить до кінця через дії Росії в Україні, відбувається зміцнення Китаю як «другої наддержави» світу, і тому західним державам необхідно збільшити витрати на оборону для збереження своєї воєнної переваги, одночасно поширюючи свою «м'яку силу», будуючи зв'язки з країнами, що розвиваються⁷. Президент США Джо Байден під час літньої 2022 р. поїздки на Близький Схід теж пообіцяв країнам регіону допомагати протистояти впливу Китаю, Росії або Ірану⁸. А високий представник ЄС із зовнішньої та безпекової політики Жозеп Боррель у резонансному виступі на загальній зустрічі послів Європейського Союзу у Брюсселі 10 жовтня 2022 р., аналізуючи нову реальність, що виникла за останні місяці та роки, наголосив, що «ми увійшли у світ, де панує радикальна невизначеність... Невизначеність перетворилася на правило. Події, які мали б ніколи не відбутися, відбуваються одна за одною». Він, зокрема, дав розгорнуту характеристику сучасного світу, де панують: «безладна багатополярність», «структуроутворююча конкуренція між США і Китаєм», «глобальна конкурентна боротьба за доступ до стратегічних сфер», «тренд на авторитаризм», «зростання націоналізму, ревізіонізму плюс політика ідентичності».

Нарешті, одним із принципово важливих наслідків цієї війни, особливо для нас, українців, є суттєве поглиблення взаємовідносин України та Європейського Союзу, а по суті -- початок принципово нового етапу їх розвитку, який врешті-решт повинен привести нашу країну до повноправного членства в ЄС, попри те, що РФ і це міжнародне об'єднання через підтримку й допомогу Україні у її протистоянні російському агресору оголосила, поряд із НАТО, ворожим і виступає проти його розширення на Схід.

- 1991-1994 рр. -- період ініціативно-динамічних зовнішньополітичних зусиль із боку України щодо налагодження співробітництва з Європейським Союзом і байдужості та нейтральної пасивності з боку ЄС;

- 1995-1998 рр. -- т. зв. «інерційний період», але із започаткуванням постійного партнерського діалогу між Україною і ЄС на основі підписаної ними у 1994 р. Угоди про партнерство і співробітництво;

- 1999-2004 рр. -- т. зв. «смутний час», коли, з одного боку, президентом України Л. Кучмою відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво були зроблені організаційно-законодавчі кроки щодо визначення євроінтеграційного стратегічного зовнішньополітичного курсу, а з іншого -- посилились авторитарні тенденції його правління і залежність (переважно негативна) зовнішньої політики України від серйозних внутрішньополітичних випробувань (корупція, тіньова економіка, придушення свободи слова тощо), що викликало розчарування з боку західних партнерів;

- 2005-2013 рр. -- т. зв. «переговорний період», який, попри насиченість подіями у відносинах України з Європейським Союзом, можна назвати «часом нереалізованих можливостей», адже наближення нашої держави до ЄС переважно тільки декларувалося й імітувалося, а реальних результатів практично не було, і не в останню чергу через занадто «обережну» позицію Євросоюзу;

- від 2014 р. -- сучасний період, пов'язаний із початком Революції Гідності та підписанням, ратифікацією й реалізацією Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом в умовах тимчасової окупації АРК, воєнного протистояння на сході України та розгортання широкомасштабної російсько-української війни і системної кризи й початку реформування самого ЄС¹⁰.

Водночас, саме цей, нинішній етап взаємовідносин між Україною та Європейським Союзом виявився найрезультативнішим щодо реалізації євроінтеграційного курсу України і заслуговує на особливу увагу.

Після зміни влади в Україні в результаті Революції Гідності в лютому 2014 р. і наступної тимчасової окупації РФ Автономної республіки Крим та розгортання нею «гібридної війни» на сході України, Європейський Союз нарешті виявив готовність надати Україні морально-політичну підтримку. 20 березня 2014 р. новий прем'єр-міністр України А. Яценюк підписав політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. А обрання 25 травня 2014 р. в першому ж турі нового, проєвропейські налаштованого президента України П. Порошенка свідчило про певну консолідацію волі українського суспільства чинити спротив російській агресії і активізувати зусилля в реалізації європейського вибору України. Тому цілком очікувано й закономірно вже 27 червня 2014 р. у Брюсселі президент України П. Порошенко разом із лідерами Грузії і Молдови підписав економічну частину Угоди про асоціацію. Це створило нову політичну реальність та стимулювало 2 липня 2014 р., у розпал боїв на Донбасі, зустріч у Берліні міністрів закордонних справ України, РФ, ФРН і Франції, яка започаткувала т. зв. нормандський формат переговорів щодо ситуації в Україні, а згодом привела до т. зв. мінського переговорного процесу, який, як відомо, завершився повним провалом і розгортанням повномасштабної військової агресії Росії проти України 24 лютого 2022 р.

Загалом, у 2014-2019 рр. завдяки зусиллям нової української влади в євроінтеграційному напрямі було досягнуто позитивних зрушень у взаємовідносинах України і Європейського Союзу. Зокрема, був завершений тривалий і досить складний процес ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС всіма його 28 державами-членами, яка 1 вересня 2017 р. остаточно набула чинності в повному обсязі. У 2016 р. Європейський Союз став найбільшим торговельним партнером України: частка ЄС у експорті українських товарів становила 37,1%, а частка ЄС в українському імпорті зросла до 43,7%. Наступного року Рада ЄС затвердила нові тимчасові торговельні преференції для України. 17 травня 2017 р. у Європарламенті підписано законодавчий акт, згідно з яким запроваджувався безвізовий режим для громадян України, що почав діяти з 11 червня 2017 р. Йшлося про надання безвізового режиму для українців при в'їзді до 34 європейських держав, яке президент України П. Порошенко оцінив як подолання серйозної межі, що вартує того, аби в майбутньому про це згадували в підручниках з історії. «Безвіз, -- наголосив він, -- це подолання наслідків Переяславської Ради. Це більш глибоке залучення України до єдиного європейського цивілізаційного простору, це вихід з кола т. зв. пострадянських країн, які в Росії називають «близьким зарубіжжям»¹¹. А 7 лютого 2019 р. президент України підписав попередньо схвалений Верховною Радою 22 листопада 2018 р. конституційною більшістю (335 голосів депутатів) Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)», який привітали очільники країн-членів ЄС.

Тріумфально прийшовши до влади у 2019 р. за результатами президентських і позачергових парламентських виборів, т. зв. «зелена» команда нового президента України В. Зеленського не лише продовжила реалізовувати євроінтеграційний курс нашої держави, але, по суті, розробила нову тактику зближення України з Європейським Союзом. Йдеться, наприклад, про організацію кампанії з отримання зобов'язань від держав-членів ЄС про підтримку ними членства України в цьому об'єднанні демократичних держав Європи. Уже в березні 2021 р. президенти Литви та України Гітанас Науседа та Володимир Зеленський підписали в Києві першу таку спільну декларацію, в якій зазначається, що в той день, коли Україна надасть у Брюссель свою заявку на вступ до ЄС, Литва буде готова проголосувати за таке рішення. Незабаром подібні зобов'язання взяла на себе низка інших країн-членів ЄС -- Латвія, Естонія, Польща, Словаччина, Хорватія, Словенія. Розпочалися переговори щодо цього з іншими державами Європи, зокрема з Румунією, Чехією тощо¹². При цьому нове українське керівництво спиралося на громадську думку, яка свідчила про масову підтримку українцями євроінтеграційного курсу та про незворотність європейського вибору України: наприкінці 2021 р., зокрема, вступ до ЄС підтримували 62% українців, а до НАТО -- 58%¹³.

На початку 2022 р., на тлі попереджень про неминучість масованої російської агресії, Україна пропонувала Європейському Союзу запровадити превентивні санкції проти РФ. 17 лютого 2022 р. у Брюсселі відбувся неформальний саміт ЄС щодо загострення безпекової ситуації на всьому периметрі кордонів РФ і України. Верховний представник ЄС із питань спільної зовнішньої політики Ж. Боррель заявив, що з 2014 р. Європейський Союз надав Україні 17 млрд євро, утім ЄС відмовився вводити превентивні санкції проти Росії, що розглядалось як нібито мотивування Путіна до чергової стадії російсько-української війни. На зустрічі міністрів закордонних справ країн ЄС у Брюсселі міністр закордонних справ України Д. Кулеба закликав надати Україні чітку перспективу членства в ЄС. Замість цього 21 лютого 2022 р. Євросоюз тільки дипломатично засудив звернення Путіна до Ради Федерації щодо визнання незалежності так званих «ДНР» і «ЛНР». Це «визнання» відбулось у адміністративних кордонах українських Донецької і Луганської областей. Унаслідок цього 23 лютого 2022 р. Європейський Союз запровадив санкції проти 351 депутата Державної Думи РФ та обмежив доступ РФ до ринку фінансових послуг. 24 лютого 2022 р. відбувся надзвичайний саміт Євросоюзу у зв'язку з агресією Росії проти України. Було погоджено перші пакети санкцій проти РФ. 27 лютого 2022 р. Євросоюз закрив небо для російських авіакомпаній, на початку березня це ж саме зробили США, а загалом -- 36 країн світу¹⁴. А 21 березня 2022 р., на тлі розгортання російської агресії в Україні, на зустрічі міністрів закордонних справ та оборони 27 країн-членів ЄС у Брюсселі було ухвалено рішення про прийняття першої в історії спільної стратегії Євросоюзу в галузі безпеки й оборони під назвою «Стратегічний компас безпеки та оборони для Європейського Союзу, який захищає своїх громадян, цінності й інтереси та сприяє міжнародному миру і безпеці», реалізація якого розрахована до 2030 р. У цьому документі ЄС, окрім іншого, було засуджено окупацію РФ Криму і закріплено визначення невмотивованої та несправедливої російської агресії проти України, що свідчило не лише про зміну ставлення, але і практичного підходу Євросоюзу в бік консолідації зусиль як у напрямку запровадження жорстких економічних санкцій проти РФ, так і надання Україні реальної потужної фінансової, гуманітарної, економічної і, що особливо важливо, військової допомоги¹⁵.

Загалом, як відверто визнав у вже згадуваному виступі на загальній зустрічі послів ЄС Ж. Боррель, Європейський Союз припустився помилок у своїх підходах, зокрема в оцінці ситуації перед вторгненням РФ в Україну. «Війна в Україні триває, -- зазначив шеф європейської дипломатії. -- Ми не передбачали, наскільки ефективно Україна чинитиме опір. І ми не вірили, що війна буде. Я маю визнати, що коли американці говорили нам: «Вони нападуть», то ми дуже неохоче в це вірили. Дуже добре пам'ятаю, як держсекретар Блінкін зателефонував мені і сказав: «Це станеться цими вихідними», а вже за два дні вони [росіяни. -- Авт.] почали бомбити Київ. Але ми не вірили, що це станеться, і не передбачали, що Україна готова чинити опір так запекло і так успішно, як вона це робить. Безумовно, завдяки нашій військовій підтримці, без неї це було би неможливо, але ж і українці зі свого боку доклалися. Ми також не передбачали, що Путін може піти на масову мобілізацію та відкриті ядерні погрози... Ви маєте пояснити світові, що означає його [Путіна. -- Авт.] ставлення до Заходу? і якими є справжні причини війни»¹⁶.

Тим часом, 28 лютого 2022 р., за 5 днів після початку повномасштабної російської агресії проти України, яка сколихнула весь цивілізований світ, Україна офіційно подала до Брюсселя заявку про вступ до Європейського Союзу і висловила сподівання, що ЄС, враховуючи обставини, зможе швидко почати цю процедуру. 1 квітня 2022 р. Київ, який залишався під тиском російських окупантів, відвідала голова Європейського парламенту Роберта Метсола. Вона запевнила, що Європарламент швидко розгляне заявку України на початок переговорів про вступ до ЄС. А 1 березня 2022 р. президенти держав-членів Європейського Союзу -- Болгарії, Чехії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Словаччини та Словенії -- виступили із спільною заявою, в якій зазначали про необхідність терміново надати перспективу членства в ЄС Україні та негайно розпочати переговори про членство за прискореною процедурою. І дійсно, вже 8 квітня президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляйен під час візиту до Києва офіційно передала В. Зеленському опитувальник, заповнення якого є необхідним кроком для надання Україні статусу кандидата в ЄС. Через 10 днів, 18 квітня, Україна передала заповнену першу частину опитувальника, що складався з 370 запитань на близько 40 сторінках і стосувався політичної та економічної проблематики. До речі, саме в цей день розпочалася друга фаза наступу Росії на Донбасі з метою повного контролю над територіями Донецької та Луганської областей і утримання сухопутного коридору з АР Крим. У відповідь Рада ЄС виділила Україні 1,5 млрд євро військової допомоги.

На другу частину опитувальника ЄС, переданого Україні 13 квітня, потрібно було більше часу. Адже він був набагато більший: майже 240 сторінок із приблизно двома тисячами запитань і стосувався питань впровадження в Україні європейського права. Менш ніж за місяць, 9 травня 2022 р., Україна передала Єврокомісії заповнену і цю частину: відповіді складали майже 4 тис. сторінок¹⁸. Такої оперативності в ЄС ще не було ніколи. У відповідь, уже 12 травня в Міністерстві закордонних справ РФ заявили, що Росія проти вступу України не лише в НАТО, але і до Європейського Союзу, а 14 травня уточнили, що якщо Євросоюз схвалить початок процедури вступу України до ЄС, це буде означати кінець об'єднання і буде свідчити, що воно керується суто геополітикою.

Тим часом, 20 квітня 2022 р. до Києва здійснив візит голова Європейської Ради Шарль Мішель. Він відвідав зруйновану російськими окупантами Бородянку, де запевнив, що «миру без справедливості не може бути». А 9 травня 2022 р. він відвідав Одесу, де висловив стурбованість блокадою українських портів. 4 травня 2022 р. Європейська комісія оголосила шостий пакет санкцій проти РФ. Угорщині було запропоновано перехідний період до 2024 р., аби відмовитись від російської нафти. 6 травня у Варшаві за ініціативою урядів Польщі та Швеції відбулася міжнародна донорська конференція, учасники якої обговорили обсяги та способи допомоги Україні в час агресії Росії та для повоєнного відновлення. Відкриваючи конференцію, президент Європейської Ради Шарль Мішель заявив, що вона стане відправною точкою європейського «плану Маршалла» для України. У конференції взяли участь особисто чи онлайн президенти, прем'єр-міністри, представники урядів чи посли 37 держав світу. Виступаючи на її закритті, прем'єр-міністр Республіки Польща Матеуш Моравецький оголосив, що учасники конференції зібрали для України 6,5 млрд доларів, і заявив, що міжнародна спільнота повинна посилити санкції проти Росії, зокрема запровадити повне ембарго на газ і нафту, а також конфіскувати російські активи та федеральні резерви¹⁹. А 18 травня 2022 р. Європейська комісія рекомендувала виділити Україні кредит 9 млрд євро. 19 травня 2022 р. Європейський парламент проголосував за скасування імпортних мит на товари з України.

21 травня 2022 р. президент України В. Зеленський за підсумками переговорів із прем'єр-міністром Португалії А. Коштою зазначив, що Україну не влаштує жодна альтернатива статусу кандидата на вступ в Євросоюз. А МЗС України заявило, що несправедливо пов'язувати питання надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС із прогресом у інтеграції країн Західних Балкан до Європейського Союзу. 30-31 травня 2022 р. відбувся саміт Євросоюзу, на якому Італія, Кіпр, Угорщина виступили проти розширення антиросійських санкцій. 11 червня 2022 р. у Києві відбулися переговори з головою Європейської Комісії Урсулою фон дер Ляйєн, яка вдруге після широкомасштабного вторгнення РФ відвідала Україну. Під час них зазначалося, що сім країн-членів Європейського Союзу поки що не підтримують надання Україні статусу країни кандидата на вступ до ЄС, зокрема, проти виступають Австрія, Данія, Нідерланди, Швеція, а Німеччина і Франція -- проти спрощеної та прискореної схеми такого рішення.

Отже, не все так просто було у взаємовідносинах України та ЄС із цим питанням, адже для позитивного його вирішення потрібна була одностайна підтримка усіх 27 країн-членів ЄС, а серед них залишаються розбіжності з питання надання Україні статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу. Зокрема, особливу позицію щодо російсько-української війни й підтримки України займало угорське керівництво, а французький президент розмірковував щодо можливого приєднання України та деяких інших країн до європейського співтовариства в іншому, позаєвросоюзницькому форматі, були певні вагання керівництва Німеччини, Австрії, Нідерландів, Данії і Швеції щодо надання Україні офіційного статусу кандидата на вступ до ЄС. Мало того, наприклад, якщо 78% європейців уважають, що влада Росії винна в ситуації, що склалася в Україні, то Болгарія і Кіпр -- єдині дві країни ЄС, де більшість громадян були не згодні з тим, що російська влада відповідальна за війну в Україні (46 і 52% відповідно)²¹.

На жаль, такої думки дотримуються також окремі представники т. зв. політичної еліти і в інших європейських державах. Зокрема, в газеті «Ле Фігаро» від 12 травня 2022 р. була надрукована стаття Анрі Гюено, радника колишнього президента Франції Н. Саркозі «Ми крокуємо до війни, ніби сомнамбули», в якій, по суті, використані кремлівські наративи щодо причин війни: «Розширюючи НАТО на всі колишні країни Сходу до країн Балтії, трансформуючи Атлантичний альянс у Альянс антиросійський, просуваючи кордони Європейського Союзу до кордонів Росії, Сполучені Штати та Європейський Союз пробудили в росіян відчуття оточення, що було на початку всіх європейських війн. Західна підтримка революції Майдану, у 2014 році, проти проросійського уряду стала для росіян доказом, що їхні побоювання були обґрунтованими. Анексія Криму Росією та її підтримка сепаратистів на Донбасі своєю чергою дали Заходу відчуття, що російська загроза була реальною і що потрібно озброювати Україну, а це переконало Росію трохи більше, що Захід їй загрожував. Угода про стратегічне партнерство, укладена між Сполученими Штатами й Україною 10 листопада 2021 року, скріпляючи союз двох країн, що виразно спрямований проти Росії й обіцяє вступ України до НАТО, остаточно переконала Росію, що вона має атакувати до того, як уявний супротивник буде здатний це здійснити. Це збіг складних обставин 1914 року в чистому вигляді, що жахає»²². А 30 травня у цій же газеті з'явилася стаття Рено Жірара «Війна в Україні: який шлях виходу?», в якій автор пропонує зняти санкції з Росії, від яких зазнає збитків насамперед Європа (а, наприклад, не англосаксонські союзники) і примусити за допомогою ООН росіян і українців сісти за стіл переговорів із «технічних питань» (експорт зернових, газопроводи тощо)²³. В обох випадках тут йдеться, по суті, про т. зв. «збереження обличчя» диктатора країни-терориста Путіна.

І подібні приклади непоодинокі. Наприкінці травня 2022 р. Центр протидії дезінформації при РНБО України оприлюднив чергову низку конкретних прикладів просування російських наративів про російськоукраїнську війну в країнах Заходу. Зокрема, Французький центр досліджень у галузі розвідки опублікував аналітичну довідку, в якій частково просуваються кремлівські наративи про «недосвідчених українських солдатів» і «професійну російську армію». А екс-сенатор США Ричард Блек в одному з інтерв'ю розповідав про неминучість перемоги Росії, бо «РФ не може собі дозволити програти через загрозу розширення НАТО». Італійський генерал Леонардо Трикарико закликав ЄС відмовитися від «шаленої ідеї виграти війну в Україні» і схилити Україну до капітуляції, щоби не провокувати Росію на використання зброї масового враження. А німецький Інститут Шиллера провів міжнародну дискусію на тему загрози Третьої світової війни, учасники якої дійшли висновку, що «конфронтація з Росією згубна для Німеччини та ЄС». Навіть британське агентство “Reuters” у своїх публікаціях називає окуповані РФ українські території «промосковськими», а крадіжку українського зерна -- «експортом».

Не відстає в подібній пропаганді й наш найближчий сусід -- Угорщина. Загальновідомим є особливе ставлення цієї країни до нинішньої повномасштабної війни РФ проти України, яке можна охарактеризувати висловом прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана «Це не наша війна». Його численні заяви щодо російсько-української війни взагалі обурили українську владу й суспільство, а також партнерів і союзників України у світі. Ось деякі з них: «Якщо уряд (України) вирішив боротися, то це рішення не можна ставити під сумнів, навіть якщо букмекери не дають великих шансів на перемогу»; «Проблема в тому, що майже ніхто в Європі не говорить голосом миру. Ми повинні говорити голосом миру»;

«ЄС повинен поступово змінювати свою стратегію, тому що, якщо після нафти (російської) введуть обмеження на газ, це буде мати серйозні наслідки»; «Ми повинні фінансувати мир, а не війну... є кола, зацікавлені в затягуванні війни»; «Санкції проти Москви не спрацювали. Україна ніколи не виграє війну просто тому, що російська армія має асиметричну перевагу», «Ця війна може тривати до 2030 року, і Україна може втратити третину або й половину території» тощо. А один із найближчих соратників прем'єр-міністра Угорщини, головний представник урядової пропагандистської машини Жолт Байер просуває в угорських медіа думку, що Україна є аналогом нацистської Німеччини, посилаючись на заклики в Україні про перегляд ролі російської культури в освітньому та культурному просторі. Він також ставить під сумнів існування української культури та української нації загалом, заявляє, що території України нібито є не українськими, а відібраними або отриманими від Росії та Польщі (чомусь упустив при цьому згадку про Угорщину та Румунію)²⁵. Подібні заяви звучать інколи і в інших сусідніх з Україною державах. У вересні 2022 р., наприклад, колишній очільник міністерств закордонних справ та освіти Румунії Андрей Марга в одному із своїх публічних виступів безапеляційно заявив: «Я стверджую це з усією відповідальністю, Україна у неприродних кордонах. Вона має віддати свої території: Закарпаття -- Угорщині, Галичину -- Польщі, Буковину -- Румунії, а Донбас і Крим -- Росії. Це все території інших держав, не України»²⁶.

Усі ці заяви, публікації свідчать про спробу Росії через лояльних до неї зарубіжних політиків, експертів та інститутів, а також підривну діяльність своїх дипломатичних представництв за кордоном, нав'язати світу потрібний їй погляд щодо російсько-української війни та української історії і культури загалом. Наприклад, конкретні факти щодо впливу Росії на громадську думку в Болгарії та підривної роботи посольства РФ у Софії виклав у інтерв'ю “The Times” у липні 2022 р. прем'єр-міністр Болгарії Кирил Петков. А за даними американської розвідки, Росія з 2014 р. таємно витратила понад 300 млн доларів, щоби спробувати вплинути на політиків та інших офіційних осіб у понад двох десятках країн²⁷.

Водночас, Єврокомісія й керівники держав-членів ЄС при ухваленні остаточного рішення щодо надання Україні офіційного статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу не могли не враховувати такі незаперечні факти, що: