Культурна функція держав СНД: форми та методи здійснення

Размещено на http://allbest.ru

Культурна функція держав СНД: форми та методи здійснення

Співдружність Незалежних Держав (СНД) була створена в 1991 році відповідно до Угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав, Алма- Атінської декларації і Протоколу за Угодою. До складу держави-членів СНД входять: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія, Україна, Узбекистан. Штаб-квартира СНД знаходиться в Мінську.

Підписаний в 1992 році Статут СНД складається з декількох розділів: цілі і принципи; членство; колективна безпека і військово-політична співпраця; запобігання конфліктів і мирне врегулювання суперечок; співпраця в економічній, соціальній і правовій сферах; органи Співдружності, міжпарламентська співпраця, фінансові питання.

При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного співробітництва. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупинити чи припинити. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Принципи утворення СНД:

- Держави-члени суверенні і рівні.

-Держави-члени є самостійними і рівноправними суб'єктами міжнародного права.

Цілі:

- Здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній і культурній областях.

- Сприяння всесторонньому і збалансованому економічному і соціальному розвитку держав-членів в рамках загального економічного простору, а також міждержавній співпраці і інтеграції.

- Забезпечення прав людини і основних свобод відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів ОБСЄ.

- Здійснення співпраці між державами-членами в цілях забезпечення міжнародного миру і безпеки, вживання ефективних заходів по скороченню озброєнь і військових витрат, ліквідації ядерної зброї і інших видів зброї масового враження, досягнення загального і повного роззброєння.

- Мирне врегулювання суперечок і конфліктів між державами-членами.

Основними органами Співдружності незалежних держав є: Рада глав держав; Рада глав урядів; Рада міністрів закордонних справ; Координаційно-консультативний комітет; Рада міністрів оборони; Штаб по координації військової співпраці держав -- членів Співдружності; Рада командувачів прикордонними військами; Економічний суд; Міждержавний банк; Комісія з прав людини; Міжпарламентська асамблея; Виконавчий секретаріат СНД.

Стосунки між членами СНД будуються на основі принципів поваги до суверенітету, непорушності кордонів, невикористання сили чи загроза сили, домінування міжнародного права в стосунках між державами, невтручання в справи інших країн, добросусідське виконання своїх обов'язків, як членів Співтовариства, взаємодопомога та "духовна єдність" їх народів.

До сфер загальної діяльності держав-членів СНД, "реалізованих на основі рівності через спільні координаційні інститути", належать: забезпечення основних свобод людини, координування зовнішньополітичної діяльності, співробітництво у формуванні та розвитку спільного економічного простору і спільної митної політики, співробітництво в розвитку систем транспорту та комунікацій, охорона здоров'я та навколишнього середовища, вирішення питань соціальної і міграційної політики, боротьба з організованою злочинністю, співробітництво в галузі оборонної політики і захисту зовнішніх кордонів. Одним з важливих напрямів взаємодії держав - учасників Співдружності є співпраця у сфері культури. Саме культурі належить важлива об'єднуюча роль, через взаємозбагачення культур лежить шлях до взаєморозуміння народів. Тому формування єдиного (загального) гуманітарного простору, важливою складовою частиною якого є культурна сфера, - один з головних пріоритетів Співдружності.

Базовим документом міждержавної взаємодії в області культури є Угода про співпрацю в галузі культури, підписана 15 травня 1992 року главами урядів держав - учасників СНД.

Рада з культурної співпраці держав - учасників СНД створена відповідно до Угоди про створення Ради з культурної співпраці держав - учасників СНД від 26 травня 1995 року, підписана главами урядів всіх держав з метою сприяння розвитку культурної співпраці між державами.

Під егідою Ради з культурної співпраці розробляються Концепція співпраці держав - учасниць СНД у сфері культури і Концепція розвитку освіти у сфері культури і мистецтва. При розробці цих документів виходять з того, що країни Співдружності знаходяться на схожих етапах свого розвитку, а головним вектором тут є побудова демократичної політичної системи, ринкової економіки і зміцнення інститутів громадянського суспільства. Консолідація зусиль держав на цих напрямах створює умови для розвитку національних культур, а також для їх взаємозбагачення.

Основними напрямами діяльності Ради є: питання культурної співпраці; вивчення можливостей подальшого розвитку культурної співпраці, включаючи взаємодію державних і суспільних структур, що здійснюють культурні зв'язки в рамках Співдружності; вивчення процесів і тенденцій розвитку культури в рамках Співдружності; розгляд і розробка проектів та програм в області культури; проведення спільних заходів; сприяння органам культури, суспільним організаціям держав - учасниць Співдружності у виробленні злагоджених дій в області культури; координація спільної діяльності держав - учасниць Співдружності в області культури.

Рада складається з повноважних представників держав - учасників Співдружності Незалежних Держав, до складу якої входить з правом голосу Голова Координаційної Ради міжнародних творчих об'єднань діячів культури і мистецтва, що включає міжнародні творчі громадські організації (асоціації, союзи, фундації), які об'єднують національні організації держав - учасників Співдружності Незалежних Держав.

Діяльність Ради регламентується наступними документами:

1. Угода про співпрацю в області культури (Ташкент, 15 травня 1992 року).

2. Положення про Раду з культурної співпраці держав - учасниць СНД - є невід'ємною частиною Угоди про створення Ради з культурної співпраці держав - учасників СНД (Мінськ, 26 травня 1995 року).

3. Регламент роботи Ради з культурної співпраці держав - учасників Співдружності Незалежних Держав (затверджений на засіданні Поради 28 вересня 1995 року, змінений і затверджений 1 жовтня 2003 року).

4. Положення про робочі органи Ради (затверджено на засіданні Ради 17 червня 1997 року) - є невід'ємною частиною Регламенту роботи Ради.

Рада систематично проводить засідання з питань активізації культурної співпраці держав - учасників СНД. В діяльності Ради на рівні міністрів культури беруть активну участь Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизськая Республіка, Російська Федерація, Республіка Таджикистан.

До теперішнього часу міждержавна співпраця у сфері культури здійснюється на основі договірно-правової бази, розробці якої багато в чому сприяла Рада. Крім того, при безпосередній участі Ради були розроблені і реалізовані цільові програми культурної співпраці.

Середньострокові перспективи діяльності Ради були визначені в Основних заходах держав - учасниць СНД в області культури до 2010 року, затверджених Рішенням Ради глав урядів 25 травня 2006 року, а також в Плані пріоритетних заходів у сфері гуманітарної співпраці держав-учасниць СНД на 2009 - 2010 роки, схваленому Радою глав урядів СНД 22 травня 2009 року. Планом пріоритетних заходів у сфері гуманітарної співпраці держав- учасників СНД на 2009-2010 роки, схваленого Рішенням Ради глав урядів СНД 22 травня 2009 року в м. Астані, розроблена Концепції співпраці держав- учасників СНД у сфері культури і Концепції розвитку освіти у сфері культури і мистецтва держав-учасниць СНД.

В рамках даної концепції та у цілях розвитку культурних зв'язків на просторі Співдружності Радою створено сім робочих груп:

1. Робоча група з питань народної художньої творчості;

2. Робоча група по розвитку Дельфійського руху в державах - учасниць СНД;

3. Робоча група по розробці комплексу заходів щодо реалізації багатобічних угод про культурну співпрацю держав - учасниць СНД;

4. Робоча група по вивченню і порівняльному аналізу законодавчого забезпечення культури держав - учасниць СНД;

5. Робоча група по культурній політиці держав - учасників СНД;

6. Робоча група по науково-методичній співпраці держав - учасниць СНД в області художньої освіти

7. Робоча група з питань законодавчого забезпечення культурної співпраці.

Створена Радою Робоча група по вивченню і порівняльному аналізу законодавчого забезпечення культури держав - учасниць СНД встановила робочі контакти з Постійною Комісією по культурі, інформації, туризму і спорту Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників СНД, провела спільні засідання. політичний культура співдружність правовий

Робоча група систематично аналізує досвід роботи по законодавчому забезпеченню діяльності установ і організацій культури в державах - учасниках СНД.

Рада надає консультативні рекомендації, що дозволяють країнам-учасницям СНД впроваджувати виважену культурну політику, реалізовувати пріоритетні напрямки та основні завдання, які визначені в чинних правових актах кожної з держав.

Слід зазначити, що культурне життя в країнах-учасницях СНД залежить від політики держави в даній галузі, а також діяльності різних соціокультурних інститутів, які реалізують основні принципи і завдання культурної функції держави.

В сучасному науковому світі функціональна діяльність держави в галузі культури визначається досить неоднозначно. Російський вчені Комаров С.А., Радько Т.Н., Рассолов М.М. розглядають державну підтримку культури як ідеологічну функцію держави. Головастікова А.Н., Дмітрієв Ю.А. дану діяльність держави визначають як духовну функцію, а Сирих В.М. - як функцію розвитку науково-технічного прогресу і культури.

Функції держави мають свої особливі форми й методи здійснення. Зміст тієї чи іншої функції держави, наголошує С. Лисенков, являє собою процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні суспільні відносини. Кожна конкретна функція держави становить єдність змісту, форм і методів здійснення відповідної гілки єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов'язане з особливостями конкретного об'єкта державного впливу .

Слід зазначити, що більшість вчених визначають напрямок державної діяльності в сфері культури як культурну функцію держави. А сама культурна функція держави - це напрямок державної діяльності по духовному, інтелектуальному розвитку суспільства.

Таким чином, зміст культурної функції складає управлінська діяльність держави, а її специфіка визначається конкретними завданнями в культурному житті суспільства. Завдання які постають перед державою і суспільством щодо сфери культури визначають як державну культурну політику. Останню, в свою чергу характеризують, з одного боку, як цілеспрямовану діяльність держави у сфері культури; з іншого ж боку, це та частина політичної діяльності, яка стосується культурної сфери.

М.Аріарський зазначає, що державна культурна політика покликана: забезпечувати охорону і збереження культурної спадщини, національно-культурних традицій, захист національної культури і мови в світі; вирішувати проблему загальнодоступності цінностей культури, створювати можливості для залучення різних верств населення, в першу чергу молоді до соціально- культурної творчості; впроваджувати культурні традиції в сферу праці, освіти, управління, соціальних відносин, в побут, дозвілля і інші сфери життєдіяльності; здійснювати постійну підтримку професійної і аматорської творчості; впроваджувати інновації в культуру; оптимізувати соціально-економічний і соціально-культурний розвиток, протистояти непомірній і етично невмотивованій комерціалізації культури; стимулювати розвиток загальнонаціональної і регіональної інфраструктури соціально-культурної діяльності; сформувати систему підготовки фахівців, здатних забезпечити інкультурацію з врахуванням специфіки перебігу соціокультурних процесів; привести органи управління культурою, систему планування, фінансування і прогнозування у відповідність з вимогами соціального, науково-технічного і духовного прогресу.

Соціально-економічні та політичні процеси, які відбуваються в Росії в останні десятиріччя істотно вплинули на розвиток російського суспільства. Саме перехід до нових форм політичного життя і впровадження сучасних методів господарювання обумовлюють необхідність кардинального перегляду нормативно-правової бази в різних сферах людського життя.

Росія - одна з найбільших у світі багатонаціональних держав, де проживає більше ста народів, кожен з яких володіє унікальними особливостями матеріальної та духовної культури. Переважна більшість народів країни впродовж століть склалися, як етнічні спільності на території Росії, і вони є корінними народами, що зіграли історичну роль у формуванні російської державності. Тому проблема збереження та розвитку національної культури, її матеріальних і духовних цінностей залишається актуальною на сучасному етапі.

Деякі дослідники вважають, що суспільство сучасної Росії характеризується наявністю відразу декількох систем базових цінностей, диференційованих не тільки за поколіннями, але і по варіантах зовнішніх політичних, соціальних і культурних орієнтацій .' Відбулася дивергенція ціннісно-нормативної системи, в наслідок якої жоден з її елементів не може претендувати на універсальну нормативність.

Сьогодні, прагнучи консолідувати суспільство, влада проводить політику гібридизації - намагаючись поєднати соціокультурні міфи і цінності імперського минулого, радянського періоду і сучасні модернізаційні цінності. При реалізації культурної політики важливо знайти оптимальний баланс: щоб не втратити вічних російських цінностей і в той же час уникнути меморіальної орієнтації в культурній політиці.

Необхідно відзначити, що в російському суспільстві завжди існувала ціннісна дихотомія - те, що було цінністю для індивіда, масова свідомість не визнавала за цінність для країни, і навпаки. На думку А. Ахіезера, у Росії існує «розрив між локальними цінностями мас і державністю» .

Слід зазначити, що розпад Радянського Союзу досить негативно позначився на російській культурі. Реформи які відбувалися в Росії, поставили культуру в невизначений стан, з безліччю потенційних можливостей, реалізація яких залежала від дії не тільки об'єктивних, але й суб'єктивних чинників.

Прогалини, що мали місце при реалізації культурної функції російського суспільства, поставили перед вченими і практиками значну кількість запитань, які мали розв'язати проблеми пов'язані з тенденціями в реалізації цієї важливої функції держави. На ці та інші питання намагалися відповісти представники різних наук - історики, правознавці, культурологи, соціологи.

Значна кількість російських вчених досить критично обговорювали існуючи принципи та форми реалізації культурної функції в державі. Науковій світ визнає, що традиційні форми культурного життя в містах і селах Російської Федерації значною мірою втратили своє значення, а загальноприйняті соціокультурні системи і структури в країні неспроможні в багатьох випадках реалізовувати своє функціональне призначення.

Значна кількість існуючих проблем в сфері культури виникла і в часи переходу економіки країни на ринкові умови роботи. Трансформаційні процеси які призвели до різкого зменшення витрат з державного бюджету на забезпечення діяльності всіх установ культури, творчих діячів і їх різних творчих спілок. В досить складні умови існування потрапили чисельні соціокультурні інститути (музеї, театри, будинки культури, парки тощо).

Загальний стан культури і соціокультурних установ, які не змогли самостійно вижити в ринкових умовах продовжував залишатися катастрофічним і на початку 2000 - х років.

Проблеми, що виникли під час економічної трансформації у сфері культури значно перевищують можливості держави щодо їх вирішення. Галузь, традиційно орієнтована на державну фінансову підтримку, виявилася не підготовленою до ринкової економіки. Темпи зносу особливо цінних нерухомих об'єктів культурної спадщини продовжують відставати від темпів їх відновлення.

Аналогічна ситуація склалася і з музейними фундаціями. Зокрема, продовжувався процес поступової втрати національного надбання країни (як матеріального, так і духовного), накопиченого попередніми поколіннями. Досить довгий час були відсутні ринкові критерії оцінки як рухомих, так і нерухомих об'єктів культурної спадщини.

Не менш важливим поставало питання комерціалізації культурних послуг і товарів. У зв'язку з цим, російське суспільство зіткнулося з рядом проблем, які були пов'язані зі стихійним ринком неякісних культурних послуг. В такому випадку, культура втрачає здатність задовольняти духовні, інтелектуальні, дозвіллєві потреби, що в свою чергу призводить до втрати громадянами статусу активних учасників соціально-економічних, культурних процесів. Відновлення такого статусу вимагає значних зусиль з боку держави і перш за все, інвестування в різні галузі культури, соціокультурні інститути, створюючи тим самим підгрунття для формування людського культурного і духовного капіталу.

Стан в якому перебувала сфера культури Росії вимагав вивчення теоретичних засад культурних трансформацій і розробки практичних механізмів її реалізації.

Росія має достатньо потужні ресурси (природні ресурси, золотовалютний запас, енергетичні запаси, нерухомість, організаційні структури, міжнародні зв'язки), але фінансування в галузі культури здійснювалося за жебрацьким принципом і домінувало відношення до цієї сфери як до соціально малозначущої. Подібний підхід може обернутися катастрофічними наслідками для громадян, включаючи тих, хто узяв на себе відповідальність за управління соціокультурними процесами на державному рівні. Адже, поширення ксенофобії в суспільстві; міжетнічні збройні конфлікти; тероризм; зростання бідності в країні з багатими ресурсами; - все це показники недостатнього рівня соціокультурної компетенції людей в масштабах всієї країни. «Культура як показник рівня духовного життя людей, результат їх виховання і освіти, інтелектуального, етичного і естетичного розвитку повинна бути орієнтована на формування відносин співіснування, добросусідство, злагоди і миру».

Питання, які постали перед російською культурою не зводилися до простого механічного набору проблем, пов'язаних з діяльністю соціокультурних інститутів -- будинки культури, парків, театрів, музеї, бібліотеки, наукові інститути. Саме тому, державна культурна політики Російської Федерації потребувала суттєвих змін, кардинальних рішень, нових сучасних дієвих принципів і норм, якими б керувалася держава в своїй діяльності по збереженню, розвитку і розповсюдженню культури.

Слід зазначити, що нормативно-правова база створена на початку 90-х років містила акти з серйозними правовими прогалинами. Практична реалізація цих актів і норм призводила до прийняття взаємовиключних рішень тих або інших питань.

Культурну політику сучасної Росії регулюють до 60 федеральних законів, серед яких: «Основы законодательства Российской Федерации о культуре», «Об объектах культурного наследия (памятниках истории и культуры) народов Российской Федерации», «О библиотечном деле», «Об архивном деле Российской Федерации», О Музейном фонде Российской Федерации и музеях в Российской Федерации , «О вывозе и ввозе культурних ценностей», «Об основах туристической деятельности в Российской Федерации» тощо, і ще більше 100 підзаконних актів. Фахівцями галузі розглядаються відповідні поправки спрямовані на підвищення ефективності реалізації культурної функції держави.

Завдання, які постають перед державою і суспільством визначають нові принципи і напрямки державної культурної політики, які підкріплюються нормативними актами, Указами Президента, державними цільовими програмами, тощо. Органи державної влади і управління Російської Федерації в обов'язковому порядку враховують культурні аспекти у всіх державних програмах економічного, екологічного, соціального, національного розвитку. Реалізацію сучасних напрямів культурної політики Росії здійснюють центральні органи виконавчої влади, а саме Міністерство культури і масових комунікацій, а також рядом Федеральних агентств серед яких: Федеральне агенство по культурі і кінематографії; Федеральна архівна служба Росії «Росархив»; Федеральне агентство по справі друку і засобів масової інформації.

В структуру управління та реалізації культурної функції Росії входять інститути регіонального і локального рівня, до яких належать: управління (відділи, комітети) культури регіонального значення; управління (відділи, комітети) культури при муніципальних інститутах.

Державне регулювання суспільних відносин у сфері культури сучасної Росіє включають ряд способів організаційно-правового впливу держави на дану сферу, що здійснюється з метою реалізації сучасних напрямів культурної політики держави (в її практичному застосуванні), виходячи з вимог об'єктивного розвитку суспільства.

Слід зазначити, що сучасні напрями культурної політики Росії соціально обумовлені. На вибір засобів також впливають: історичні традиції, особливості країни, стан кадрів управлінського апарату, рівень культури та багато інших факторів.

Реалізація культурної функції сучасної Росії характеризується рядом організаційних форм діяльності державних органів до яких належать: організаційно-регламентуюча - повсякденна оперативна організаційна робота, спрямована на вирішення конкретних завдань, на техніко-організаційне забезпечення функціонування різних ланок державного механізму; організаційно- господарська - поточн господарська робота (економічне обґрунтування, контрольно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика тощо) з матеріального забезпечення виконання різних державних функцій; організаційно-ідеологічна - повсякденна роз'яснювальна, виховна робота, спрямована на ідеологічне забезпечення виконання тих чи інших функцій держави .

При здійсненні своїх функцій держава, в особі відповідних державних органів та їх посадових осіб, спирається на ряд методів, а саме: метод переконання, який виявляється передусім у відповідній ідеологічній діяльності, у тому числі з правового виховання населення, у проведенні різних профілактичних заходів, спрямованих на формування в населення переконання в об'єктивній обґрунтованості існуючих функцій держави та необхідності сприяння їх реалізації; метод заохочення, який полягає в пропаганді позитивного досвіду й наданні різних пільг та нагород суб'єктам, що безпосередньо беруть участь або сприяють ефективному здійсненню функцій держави; метод примусу, який полягає в застосуванні до суб'єктів, що вчинили правопорушення у сфері здійснення державних функцій, передбачених нормами права заходів покарання, перевиховання та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, заподіяною такою поведінкою.

Важлива роль у реалізації принципів та напрямків розвитку культури в країні покладена на громадські організації; професійні творчі союзи (Союз композиторів, Союз журналістів, Союз архітекторів, Союз театральних діячів тощо). Діяльність останніх спрямована на формування законодавчої ініціативи, завдань, методів та принципів державної культурної політики, розвитку громадянської відповідальності і підвищенню та ефективності реалізації культурної політики держави.

Так, одним з пріоритетних напрямків культурної політики різних держав є збереження культурно-історичної спадщини.

Російська культура має глибоке історичне коріння, з одного боку, в її основі лежать традиції класичного мистецтва, з іншого - традиції народів, що населяють багатонаціональну країну. Різні історичні етапи, через які проходила Росія, залишили свій слід у формуванні її культурної спадщини.

Актуалізація культурної спадщини в сучасні соціокультурній ситуації базується на розумінні її як ресурсу розвитку, якій визначає формування ідентичності і забезпечує тим самим збереження культурної різноманітності. Актуалізація потребує проведення робіт по збереженню і реставрації об'єктів культурної спадщини, музейних цінностей, архівних документів, бібліотечних фундацій; формування і розвиток інфраструктури, що забезпечує збереження вказаних цінностей і гарантуючої доступ до них громадян.

2002 рік позначився прийняттям базового Федерального закону «Об объектах культурного наследия (памятниках истории и культуры) народов Российской Федерации». З прийняття даного закону, вперше пам'ятники історії та культури були визначені як особливий вид майна, встановлені певні заборони пов'язані із їх утриманням та використанням.

Окрім того, введено поняття «предмету охорони пам'ятника об'єкту культурної спадщини», введена історико-культурна експертиза та врегульовані питання щодо її здійснення.

В даному законі визначені об'єкти культурної спадщини, які не підлягають вилученню з державної власності, - особливо цінні об'єкти культурної спадщини, об'єкти всесвітньої спадщини, об'єкти археологічної спадщини, історико-культурні заповідники. Визначений порядок представлення документів для включення об'єктів культурної спадщини Росії до Списку Всесвітньої спадщини.

Важливим кроком щодо підтримки національної культури стало ухвалення федеральної цільової програми «Культура Росії (2006 -- 2010 роки)». Мета Програми полягає у: збереженні культурної спадщини Російської Федерації; формуванні єдиного культурного простору, створенні умов для забезпечення рівноправного доступу до культурних цінностей і інформаційних ресурсів різних груп громадян; створенні умов для збереження і розвитку культурного потенціалу нації; інтеграції в світовий культурний простір; забезпеченні адаптації сфери культури до ринкових умов.

Завданнями Програми є: забезпечення збереження історико-культурної спадщини; збереження і розвиток системи художньої освіти, підтримка молодих дарувань; адресна підтримка професійного мистецтва, літератури і творчості; забезпечення умов для художньої творчості і інноваційної діяльності; забезпечення культурного обміну; розробка і впровадження інформаційних продуктів і технологій у сфері культури; підтримка вітчизняних виробників культурних благ і їх просування на світовий ринок; оновлення спеціального устаткування організацій сфери культури і масових комунікацій; модернізація мережі телерадіомовлення Російської Федерації.

В рамках даного напрямку важливе місце належить розвитку культурного туризму. Туристичний культурний продукт повинен сприяти формуванню образу Росії, яка ефективно використовує свої багаті культурні традиції і потужний духовно-творчий потенціал для подальшого розвитку інноваційних соціокультурних практик.

Сприяння розвитку культурному туризму є одним з важливих чинників розвитку країни, її економіки та виходу туристичних послуг на світовий ринок. Багата культурна спадщина є важливою складовою просування російських економічних проектів на глобальний ринок.

Перехід до ринкової економіки різко змістив і акценти в діяльності різних соціокультурних установ, головним призначенням яких є створення умов для реалізації творчих та духовних потреб громадян.

Одним із соціокультурних інститутів, який створює умови для реалізації та задоволення духовних потреб громадян є театр. Сучасна ситуація, що склалася навколо російських театрів позначається рядом негативних тенденцій. Правові акти, які регулюють діяльність театрів не співпадають з соціально-економічними умовами країни і не відповідають цільовому розвитку даного соціокультурного інституту. Багаторічне проектування Закону «О театре и театральной деятельности» не приносить бажаних результатів. Прийняття закону відкладено на невизначений термін в силу об'єктивних причин.

В запропонованому законопроекті передбачаються механізми захисту театральної структури, які містять в собі норми фінансового і податкового характеру, і за своєю правовою природою належать до сфери регулювання спеціальних галузей права. Їх включення в федеральний закон галузевого значення призведе до відповідних правових колізій. Необхідність роз'єднання сфери регулювання загального та спеціального законодавства в даному питанні беззаперечна, але це може привести до відмови щодо прийняття Федерального закону який має регулювати відносини в театральній справі.

Ключовим завданням політики держави у сфері культури в умовах розширення прав суб'єктів Російської Федерації залишається збереження єдиного культурно-інформаційного простору, підвищення рівня доступності до культурних цінностей, в забезпеченості населення продуктами культурної діяльності.

Реалізація цього завдання вимагає підтримки гастрольної і виставкової діяльності. Результати, що очікують від реалізації вказаного завдання представлені показниками кількості гастрольних спектаклів, концертів, фестивалів і виставок.

В умовах розвитку сучасних інформаційних технологій конкурентоспроможність культури великою мірою залежить від прискорення формування інформаційних мереж у сфері культури.

У межах цього завдання є необхідним проведення заходів щодо зміни структури основних фундацій галузі на основі широкого упровадження інформаційно-комунікаційних технологій і оснащення сучасним устаткуванням і програмними продуктами для забезпечення культурної діяльності.

У сфері культури, провідна роль належить творчості. Особливого державного значення набуває забезпечення безперервності відтворювання і розвитку творчого потенціалу суспільства, збереження і розвиток всесвітньо відомої російської системи художньої освіти, виявлення і підтримки молодих дарувань. Щодо розвитку даного напрямку в державі передбачається проведення заходів по підтримці фестивалів, конкурсів, виставок і майстер-класів для дітей і творчої молоді, а також створення належних умов для конкуренції і збільшення споживчого попиту на результати діяльності у сфері культури за допомогою фінансової підтримки фестивалів, конкурсів і виставок, що мають загальноросійське, міжнаціональне і міжнародне значення.

Створення умов для розвитку мистецтва і творчості, як напрям державної культурної політики, забезпечує зростання культурного, духовного потенціалу в країні. Головне завдання цього напряму полягає у формуванні сприятливого середовища для творчості і творчих людей, а його результатом - відродження інтелектуальної і творчої еліти.

Важлива складова культурної політики є формування культурного тезаурусу підростаючого покоління. Проте це завдання, вимагає невідкладного рішення. Адже ослаблення соціалізації та інкультурації молоді спричиняє ряд соціально небезпечних проявів: жорстокість, неповага до закону, зневага інтересами інших.

На внутрівідомчому рівні цей напрям культурної політики пов'язаний з організацією підготовки і перепідготовки фахівців для установ культури і галузевої освіти. Знання і навички працівників галузі необхідно привести у відповідність з реаліями сьогодення.

Останні роки позначились розвитком культурних, творчих індустрій. Цей напрям є практичною реалізацією розвитку культури як інструменту соціального конструювання. Він дозволяє сформувати партнерські відносини між сферою культури і сферою підприємництва в їх модернізаційних зусиллях. ЮНЕСКО вважає, що розвиток культурних і творчих індустрій у всьому світі - майбутнє світової культури.

В даному контексті державна політика в галузі культури передбачає підтримку діячів, що працюють у сфері культури. Результати, що очікуються від реалізації вказаного завдання представлені показником кількості і якості продуктів культурної індустрії.

В цьому контексті, зберігає актуальність розвиток культури і мистецтва шляхом формування ефективного середовища для експериментування і новаторства, упровадження нових технологій, у межах яких передбачається підтримка авторів нових ідей і методів творчості, творчих дебютів у сфері культури, розширення можливостей для пошуку і реалізації новаторських концепцій розвитку мистецтва.

Не менш важливого значення надається підтримці власних виробників культурних благ і їх просування на світовий ринок. В рамках реалізації даного напрямку державна культурна політика передбачає: підтримку виробництва російських фільмів; державний протекціонізм в просуванні на світовий ринок продуктів російської культури, мистецтва і літератури тощо.

В останнє десятиріччя особливо гостро в Росії постає проблема конфлікту культур, яка є однією з основних причин тероризму. Тероризм став міжнародним злом, здатним надовго паралізувати життя не тільки окремої спільноти, а й усього світу. Стримувати тероризм в межах національних держав стало так само неможливо, як неможливо втримати в межах національних кордонів національну економіку, фінансовий капітал, політичну активність, інформацію, культуру тощо.

Даній проблемі присвячено ряд міжнародних конференцій та наукових досліджень. Зокрема Т.Киселева зазначає, що саме культура є основою національної безпеки країни, саме через культуру успадковують моральні заповіти поколінь, серед яких благодійність, милосердя, повага до національних традицій, любов до рідної землі, до людини.

Провідним принципом культурної політики держави по відношенню до націй і народів Росії пропонується національно-культурна автономія, в основі якої є територія проживання де носії національної культури створюють екстериторіальні органи самоврядування (наприклад, національні культурні центри).

Значна кількість етносів, які проживають в сучасній Росії, піднімаючи перед державою питання про надання їм власної території, частіше за все апелюють до власного культурно-історичного минулого.

Забезпечення єдиного культурного простору в Росії при збереженні різноманіття національних культур можливе на основі глибокої реформи її національно-державного устрою. Вчені наголошують, що така реформа може здійснюватися, як мінімум, в чотирьох варіантах:

Перший варіант -- загальний перехід від національної до адміністративної державності, що означає скасування нині існуючих національних структур і створення на їх основі звичних регіональних утворень (земель, провінцій, губерній), які будуть зрівняні в правах з російськими регіонами і областями.

Як форма захисту національної самобутності може слугувати культурна автономія: визнання національної мови рівноправною з російською, обов'язкове представництво корінного народу в законодавчих зборах відповідних земель. Переваги цього варіанту: збереження цілісності Російської держави, поліпшення її керованості.

Другий варіант -- всі національно-державні утворення (республіки, автономні області і округи) конституційно зрівнюються і об'єднуються у федерацію нового типу. Переваги цього варіанту полягають у оформленні власне російської державності, припинення суперечностей між різними національними групами.

Третій варіант-- національні держави як такі залишаються, але вони позбавляються права виходу з складу Росії, їх нове правове положення повинне бути визначено конституційним шляхом. Перевага цього варіанту полягає у зростанні стійкості федеральної держави, збереження її цілісності.

Четвертий варіант -- трьохступінчатий. Спочатку всі національні утворення зрівнюються в правовому становищі і отримують необхідну одноманітність, потім російські регіони і області збільшуються, утворюючи землі, які будуть наділені рівними правами з національними республіками. На третьому ступені розробляються форми включення всіх територій у федерацію. Самоврядування, що одержали відому частку, російські землі утворюють як би ядро федерації; національні ж утворення мають право на різні форми політичного об'єднання .

Тому питанню регіональної культурної політики надають одне з пріоритетних місць.

Регіональний аспект розвитку культури має сприяти створенню умов, при яких основний спектр державних послуг у сфері культури і масових комунікацій був би доступний громадянам, що проживають у різних регіонах країни і що належить до різних соціальних груп.

Досягнення вказаної мети припускає: збільшення кількості фестивалів, театральних гастролей, виставок; розробку, упровадження і поширення нових інформаційних продуктів і технологій у сфері культури і масових комунікацій; розвиток інфраструктури галузі, зміцнення її матеріально-технічної бази.

Деякі вчені і експерти, розробляючи технології держави у культурній політиці, говорять про необхідність переходу від політики регіональної диференціації до стратегії вирівнювання, стимулюючої регіональний розвиток з опорою переважно на власний інноваційний потенціал. Інші говорять про необхідність збереження єдиного соціального культурного простору країни з сильним центром і розвиненими регіонами, порівнюваними за рівнем життя .

У регіонах джерела ресурсів і організаційні механізми, за допомогою яких здійснювалася державна культурна політика, себе зжили. Це свідчить про те, що найважливішим завданням держави в культурній політиці є створення соціально-виправданих (тих, які відповідають вимогам сучасності і користуються попитом у споживача) установ культури, підтримка соціального партнерства, суспільних організацій, установ культури, формування розуміння «духовних і культурних цінностей»; збереження культурної спадщини, організація підприємницької діяльності.

В той же час, особливості локальної культурної політики як відзначають російські науковці, характеризуються більшою конкретністю і різноманіттям форм рішення життєвих і культурних проблем населення, ніж політика центра .

Перераховуючи найважливіші напрями культурної політики регіональних влад, як головні необхідно виділити наступні: регулювання зайнятості населення і зниження рівня безробіття; налагодження соціального партнерства між різними суб'єктами культурно-дозвільної діяльності; політика у галузі охорони сім'ї, материнства, дитинства; вживання заходів по соціальному захисту населення; розвиток системи культурно-дозвільних установ; політика у галузі містобудування, сучасної інфраструктури, рішення завдань архітектурно-планувального характеру, споруда житла, вдосконалення дорожньо-транспортних мереж, це зв'язки, побутове обслуговування, торгівля, центри дозвілля; політика в області виховання і загального утворення дітей, молоді, професійної підготовки перепідготовки молоді і дорослого населення; естетичне виховання підростаючого покоління, стимулювання художньо-мистецьких процесів; розвиток інфраструктури дозвілля; організація відпочинку і вільного часу, проведення свят, пам'ятних дат; збереження історичних пам'ятників культурної спадщини, підтримка культурного середовища в цілому.

Існує перелік проблем, які потребують вирішення в тих регіонах, де вони особливо актуальні. Для цього важливо з'ясувати наявність суб'єктивних передумов їх розв'язання, що виявляються у здатності до процесу самоорганізації місцевого населення та присутності у місцевої влади політичної волі. До таких проблем необхідно віднести проблеми міграційної політики, міжнаціональних відносин і збереження традиційних культур ряду етносів. Регіональні адміністрації в умовах соціальної нестабільності особливу увагу мають приділяти масовим настроям і соціальному самопочуттю населення.

Крім того місцева влада деяких регіонів ставить питанням підвищення доходів, рівня і безпеки життя населення, а також розробляють заходи щодо переселенців і іноземних громадян. У регіонах доводиться вести боротьбу з криміналом і розповсюдженням наркотиків, по-новому осмислювати питання підтримки здоров'я і виховання підростаючого покоління і організовувати дозвілля населення.

У регіонах відбувається широкий пошук шляхів регіонального розвитку, що ставить нові цілі, завдання та стимулює знаходження нових методів і механізмів реалізації культурної політики на місцях. Культурні завдання декларуються політичними лідерами у період передвиборної кампанії.

В умовах економічної нестабільності федеральна і регіональна влада повинна звертати увагу на підтримку місцевих соціокультурних інституцій. Перспективні цілі федерального і регіонального розвитку, мають бути пов'язані з соціокультурною практикою, яка має враховувати специфіку розвитку регіону. Вони можуть бути визначені громадськістю регіону, відрефлексовані представниками влади, суспільними організацій, інтелектуальною елітою. Які б труднощі не зустрічалися при цьому, вони повинні бути подолані. Сам факт наявності у держави і регіону стратегічних цілей слід оцінити як позитивний чинник подолання кризи.

В умовах демократичного розвитку ступінь досягнення позитивних цілей служить ефективним засобом тестування керівних органів влади на предмет їх професійної придатності до управління сучасними культурними процесами. Тільки за цієї умови здійснювана культурна політика, здатна приносити реальні результати як для суспільства в цілому, так і для кожного регіону.

В цьому контексті, постає питання застосування інвестиційних проектів в сферу культури. Інвестиції в сферу культури, як правило, не мають прямого економічного ефекту. Результат такого інвестування направлений на формування «людського капіталу». Культура є традиційно найконсервативнішою галуззю і якнайменше адаптованою до ринкових відносин. У даний час практично відсутні наукові і соціологічні дослідження щодо впливу культури на економічні і соціальні процеси у суспільстві. Вивчення такого впливу і розробку методики, що оцінює економічну ефективність Програми, була здійснена протягом першого року її реалізації. В основі вказаної методики знаходилась оцінка економічної ефективності заходів; оцінка вартості об'єктів культурної спадщини (пам'ятників історії і культури) народів Російської Федерації; оцінка ефективності використання музейних, бібліотечних і архівних фундацій.

Важливим напрямком сучасного культурного розвитку Росії є посилення позицій російської культури за кордоном, формування іміджу Росії як країни великих культурних традицій.

Участь Росії в світовому культурному процесі забезпечується шляхом пропаганди культури за кордоном, зближення цілей та завдань російської і світової культури, запозичення досвіду зарубіжних культурних організацій при вирішенні завдань, що стоять перед вітчизняною культурою. Досягнення вказаної мети припускає обмін культурними програмами, проведення міжнародних семінарів, конференцій. З одного боку, реалізація поставленої мети повинна забезпечити адаптацію сфери культури до нових ринкових умов, з іншого - захистити її від жорстких ринкових впливів, запобігти руйнуванню галузі в конкурентному середовищі.

У процесі реалізації даного пріоритетного напрямку передбачається формування нових економічних механізмів, направлених на поліпшення функціонування галузі в умовах ринкових відносин. Запропоновані рішення повинні забезпечити успішну діяльність культурних установ в ринковому середовищі і передбачити різний ступінь участі держави і приватного капіталу в підтримці культури.

Діяльність і реалізація культурної функції держави значною мірою залежить і від управлінської культури державних службовців. Тим більше що управлінська культура в організації виконує багато функцій. Управлінська культура: є важливим засобом передачі соціального досвіду; безпосередньо впливає на досягнення успіху і ефективність соціально-економічного функціонування організації; виступає як визначальний чинник розвитку ринкових відносин; концентрує в собі кращий управлінський досвід, створюючи сприятливі можливості для його пізнання і освоєння; впливає на поведінку людей, регулює їх вчинки, дії, і багато в чому впливає на вибір тих або інших матеріальних або духовних цінностей; впливає на виховання молоді; дозволяє ефективно долати бюрократизм і консерватизм; сприяє демократизації всіх сфер суспільного життя і розвитку самоврядування; удосконалює професіоналізм керівників, персоналу організації, дає їм можливість не тільки правильно виявити, сформулювати їх цілі, побудувати шкалу їх послідовного досягнення, але і вибрати ситуативно відповідні засоби їх досягнення; в певному значенні розширює горизонт свободи вибору керівником цілей діяльності, усилює його автономність у передбаченні подій, розширює його самостійність в рішеннях по маневруванню засобами; запобігає професійній стагнації персоналу управління, його управлінське розчарування, підвищує стресостійкість управлінських кадрів; багато в чому визначає стиль управління і керівництва.

Важливим чинником, який сприяє розвитку галузі, є створення інститутів державно-приватного партнерства, яке передбачає: розвиток меценатства і доброчинності у сфері культури; розвиток ринку культурних цінностей, спільну участь держави і бізнесу в розвитку цього ринку, а також в економічно ефективних проектах у сфері культури.

Російські вчені і практики визначають, що існуючі нормативно-правові акти не завжди здатні врегулювати відносини, які виникають в сфері культури. Подальший розвиток культури залежить від використання програмно-цільового методу. Програмно-цільовий метод дозволяє сконцентрувати фінансові ресурси у проведенні робіт на культурних об'єктах, фінансування конкретних заходів, що, в свою чергу призводить до фінансового контролю. Використання програмно-цільового методу необхідне і при реалізації інших сучасних напрямів, що охоплюють всі основні сфери культурного життя.

Одним із таких напрямів є соціальна спрямованість державної культурної політики, діяльність по забезпеченню підвищенню якості життя різних соціокультурних груп, їх адаптація до мінливих умов та модернізації галузевих структур.

Як зазначає Є. Орлова: «Розуміння механізмів динаміки культури, особливо по мікроісторичній шкалі часу, відкриває широкі можливості для розробки допомоги людям при їх адаптації в складному і мінливому соціокультурному середовищі за рахунок зміни стереотипів поведінки, структур взаємодії, навиків, ціннісних орієнтації тощо» .

Отже, розуміння сучасних культурних процесів припускає розгляд галузі в соціальному вимірі. У цьому випадку йдеться про формування і закріплення в свідомості російської спільноти позитивного образу Росії через її культурні досягнення.

Глобальними цілями культурної політики Російської Федерації можна назвати:

- збереження єдиного культурно-комунікативного простору держави;

- освіта і консолідація суспільства;

- актуалізація духовної складової життя російського суспільства;

- трансляція і закріплення в суспільній свідомості універсалій російської культури, «геномакультури»;

- формування позитивного іміджу російської культури, держави і суспільства, як усередині російського суспільства, так і зовні -- в інформаційному полі світової спільноти;

- створення атмосфери найбільшого сприяння для формування національної ідеології.

Зазначена цілі культурної політики допомагають мають вирішувати важливі соціокультурні проблеми, що характерні для відносин трансформаційного періоду. Реалізація поставлених цілей передбачає допомогу різним соціальним групам в адаптації до мінливих умов суспільного життя, активізацію роботи соціокультурних інститутів, ефективного використання їх потенціалу в соціально значущих цілях.

Саме тому в рамках такої політики центральне місце повинна займати просвітницька складова. Перш за все - через засоби масових комунікацій. Як відомо, в суспільстві трансформаційного періоду людям важко самостійно осягнути глибину змін, що відбуваються. Відповідно культурна політика цілеспрямованої масової просвіти стає нагальною потребою.

Таким чином, здійснення державної політики у сфері культури, тим більше - через засоби масових комунікацій, взаємозв'язане з реалізацією комунікативної політики держави. Комунікативна політика держави - це спосіб і манера спілкування держави з своїм народом.

Формування національної культурної політики Росії будується з врахуванням досвіду зарубіжних країн, упровадженні найвдаліших зразків культурної практики, з урахуванням головних світових тенденцій в модернізації культури. Зокрема, у першу чергу, для того, щоб бути ефективною, культурна політика держави повинна орієнтуватися на рішення конкретних проблем суспільства у сфері соціокультурної компетенції.

Рішення більшості цих проблем не може бути знайдено виключно в економічній і навіть політичній сфері. Саме у галузі культури, на рівні масової свідомості потрібно стимулювати мотивації і нарощувати потенціал модернізації Росії. Отже, мова повинна йти не просто про культурну політику, а про модернізаційну культурну політику, форми якої мають бути соціально диференційованими і направленими на вирішення раніше перерахованих соціально значущих проблем. А існуючі канали комунікації, соціалізації і інкультурації - засоби масової інформації, соціокультурні інститути - представляються цілком достатніми, щоб забезпечити масовість культурної політики.

Сьогодні підхід щодо культури у вищих щаблях російської влади змінюється. Зростає значення розуміння ролі державного управління у розвитку культурної політики. Принципове значення мають культурні процеси, що відбуваються у суспільстві, втілення яких у життя здійснюють соціальні інститути, інститути культури. Отже, створення і впровадження цільових програм перетворень, технологій, підготовки кадрів, створюють умови для сприятливого розвитку культурної політики держави.

Сучасна державна культурна політика, яку впроваджує Російський уряд є комплексом дій щодо вирішенням проблем у спеціалізованих інститутах сфери культури. Це розвиток культурних зв'язків із зарубіжними країнами, підтримка театральних колективів і концертних установ, бібліотек і музеїв, діяльність по охороні історичних комплексів і меморіалів, сприяння в професійній підготовці фахівців у галузі творчої діяльності і культурних послуг. Інститути культури покликані забезпечити відтворення актуальних форм культурної активності в межах відомчої компетенції, фінансових коштів, кадрового інструментарію і технологій, що існують на сьогоднішній день. Специфіка культурної політики пов'язана з наявністю інституційних напрямів управлінської дії.

Білорусія. Прагнення входження Білорусії в європейський культурний простір і пошук власного місця у світовому просторі поставило перед державою ряд першочергових завдань, серед яких формування національно-орієнтованих підходів у внутрішній і зовнішній культурній політиці.

Демократизація міжнародних зв'язків Білорусії сприяла усуненню жорсткого партійно-державного контролю за формами і змістом міжнародних культурних обмінів. Науковці визначають, що саме міжнародне співробітництво сприяло зруйнуванню так званої "залізної завіси", яка впродовж десятиріч гальмувала розвиток контактів білоруського суспільства з європейською і світовою цивілізацією. Можливість самостійно налагоджувати зарубіжні контакти дістали професійні і самодіяльні художні колективи, установи культури.

...