Військово-політичне співробітництво в інституціональних концепціях теорії міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військово-політичне співробітництво в інституціональних концепціях теорії міжнародних відносин

Олександр Потєхін,

доктор історичних наук,

Інститут всесвітньої історії НАН України.

Максим Ялі,

кандидат політичних наук, старший науковий співробітник, академік Академії політико-правових наук України, Національний авіаційний університет.

Анотація

Розглянуто військово-політичне співробітництво в інституціональних концепціях теорії міжнародних відносин. Здійснено ретроспективний аналіз наявних концепцій представників основних наукових шкіл та напрямків у теорії міжнародних відносин, насамперед прихильників «інституціоналізму» та політичного реалізму щодо базових принципів та механізмів військово-політичного співробітництва. Проаналізовано концепти глобалізації представників різних наукових шкіл, зокрема «гіперглобалістів», «скептиків» та «трансформаціоналістів» та виявлено ключові відмінності меж ними. Окреслено можливості й перспективи змін у поглядах на засади військово-політичного співробітництва на міжнародній арені. Сформовано принципові позиції щодо питання поглиблення та удосконалення механізмів військово-політичного співробітництва.

Ключові слова. інституціялізм, конструктивізм, глобалізація, локалізація, військово-політичний союз, міжнародні інституції, співпраця держав, теорія конструктивізму, військова сила, стратегічне планування.

Oleksandr Potiekhin, doctor of Historical Sciences, Institute of World History of the National Academy of Sciences of Ukraine

Maksym Yali, PhD in political sciences, Senior research fellow, Academician of the Political and Legal Academy of Sciences of Ukraine, National Aviation University.

Military and political cooperation in the institutional concepts of the theory of international relations

Abstract. Military-political cooperation in the institutional concepts of the theory of international relations is considered. The retrospective analysis of the existing concepts of representatives of the main scientific schools and directions in the theory of international relations, primarily supporters of «institutionalism» and political realism regarding the basic principles and mechanisms of military-political cooperation have been done. Comparative analysis of the main scientific schools and approaches in the paradigm of globalization has been accomplished.

Possibilities and prospects for changes in views on the principles of military-political cooperation in the international arena are outlined. Principled positions on the issue of deepening and improving the mechanisms of military-political cooperation are formulated.

It was found out, that the central problem of the military-political union is the reliability of guarantees that the allied states will come to the rescue and act together. In weakly institutionalized unions, their members cannot trust others because states retain virtually unlimited freedom of action in foreign policy. Therefor their members need guarantees and confidence that the allied states will come to the rescue at the appropriate moment, acting in solidarity to achieve such a goal. In the opposite case, the union will be unable to act as an effective means of uniting the military potential of the member countries, and will remain an empty paper document. Solving the problem of the effectiveness of the union is possible only by building a system of mutual obligations.

It was determined, that an essential point for clarifying the criteria for the internal viability of military-political alliances is the ability of the leaders of the member-states to fulfil the alliance obligations to act in spite of strong internal opposition to the country's foreign policy course or its change.

It was concluded that military-political alliances can act as providers of international security and stability not only for their members, but also for the international community as a whole.

It was found out, that confidence-building measures proved to be quite effective tools to prevent war. In the absence of trust, it is impossible to build a stable and safe world, and the best embodiment of trust in practice is a military-political union in which the mutual trust of the member-states reaches the highest possible level. If such an alliance is capable of acting as a stabilizer of the system of international relations, deterring its members and other states from aggressive actions and depriving them of reasons to count on victory «at a small price», then its activity strengthens the security of all countries without exception.

Key words. Institutionalism, globalization, localization, military-political union, international institutions, cooperation of states, theory of constructivism, military force, strategic planning, mechanisms of military-political cooperation.

Постановка проблеми

військово політичне співробітництво міжнародний

Військова агресія РФ проти України поставила на порядок денний питання переосмислення та удосконалення механізмів військово-політичного співробітництва не лише для України, приєднання до лав НАТО для якої є питанням забезпечення національної безпеки та унеможливлення повторення нападу з боку агресивного сусіда в далекосяжній перспективі. Навіть такі країни, як Швеція та Фінляндія, що тривалий час сповідували у власній зовнішній політиці доктрину нейтралітету та неприєднання до військово-політичних блоків, дуже швидко радикально змінили свою позицію і за прискореною процедурою приєднуються до лав Північноатлантичного Альянсу після повномасштабного вторгнення РФ до України.

В цьому контексті виникла потреба у ретроспективному аналізі наявних концепцій представників основних наукових шкіл та напрямків у теорії міжнародних відносин, насамперед прихильників «інституціоналізму» та політичного реалізму щодо базових принципів та механізмів військово-політичного співробітництва. Враховуючи радикальні зміни на міжнародній політичній арені, що відбулися після закінчення Холодної війни, а також масштабні трансформації на всіх щаблях міжнародної системи внаслідок інфор-маційно-технологічної революції починаючи з 1970-х років минулого століття і закінчуючи пандемією коронавірусу, актуальним також є аналіз наявних концепцій глобалізації, що також зазнали суттєвих змін внаслідок неймовірних за масштабами потрясінь останніх років.

Таким чином, метою статті є аналіз змін у поглядах на засади військово-політичного співробітництва на міжнародній арені, що відбулися у зазначений період часу в поглядах прихильників «інституціоналізму» як складової частини парадигми лібералізму у теорії між-народних відносин, а також в чому полягають їх базові відмінності від поглядів на це питання представників політичного реалізму. Також необхідно здійснити аналіз парадигми глобалізації та нових трендів у поглядах, що відбулися на цей загальнопланетарний феномен впродовж останніх років в результаті пандемії «корона кризи».

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Задля досягнення поставленої мети у статті аналізуються наукові концепції в межах теорій «інституціоналізму» та «конструктивізму» Г. Аллісон, С. Волландера, Х. Гафтендорн, Д. Гіблера, Р. Джервіса, Т. Йоди, Дж. Капорасо, Р. Кьохейна , П. Лаурена, Г. Міллера, Д. Мерсера, Дж. Морроу, Н. Онуфа, Б. Позена, Т. Ріс-Кепена, Г. Снайдера та інш.

Серед дослідників, що займаються проблематикою глобалізації, було досліджено роботи У Бека, І. Валерстайна, С. Гантінгтона, Д. Гелда, Е. Гіденса, Д. Голдбрайта, М. Кастельса, М. Манна, Дж. Наямол., Д. Перратона, Р. Робертсона, Дж. Розенау, Ф. Фукуяму.

Основні результати дослідження

Слід зазначити, що у багатьох наукових працях терміни «інституціялізм» та «ліберальний інституціялізм» вживаються як синоніми. Хельга Гафтендорн, Роберт Кьохейн та Селестін Волландер вважають, що «лібералізм - це складний і часто малозрозумілий набір доктрин, дискусій та проектів майбутнього з питань у діапазоні від співробітництва у світовій політиці до ролі держави в економіці та захисту, який має надаватися громадянським і політичним правам» [1, с. 3]. Отже, вони пропонують вживати термін «інституціялізм» без прив'язок до лібералізму, консерватизму чи інших «ізмів». З цим погодитися не можна. Звичайно, це виглядає надзвичайно академічно: вивчати структури (інститути), абстрагуючись від їхнього наповнення. Але структури без ідей - мертві, а ідеї без структур - безсилі. Інша справа - «великі» гео-політичні ідеї, які базуються не на реалістичному світосприйнятті (не плутати з «політичним реалізмом», який неминуче веде до аберації зору), а на бажанні якнайскоріше змінити недосконалий світ на краще у власний спосіб. Вони є надзвичайно небезпечними, а спроби їхнього втілення для досягнення державної величі, як свідчить близька та далека історія, призводять до багатомільйонних жертв і катастрофічних втрат - духовних і матеріальних .

У найбільш узагальненому вигляді, за Томасом Ріс-Кепеном, ліберальні теорії міжнародних відносин об'єднує визнання таких положень: 1) Основними дійовими особами (агентами, акторами) у міжнародній політиці виступають не держави, а індивіди, які діють у соціальному контексті - уряди, суспільства або міжнародні інституції. 2) Інтереси та преференції урядів мають аналізуватися як результат взаємодії внутрішніх структур і процесів створення їхніх коаліцій відповідно до соціальних вимог, так само як і зовнішніх факторів - наприклад, структура (матеріальна та соціальна) міжнародної системи. 3) Державні інтереси, преференції та вибір з наявних варіантів дій у міжнародних відносинах, зазвичай, пов'язані з ідеями: цінностями, нормами та знаннями. 4) Міжнародні інститути формують соціальну структуру міжнародної політики, обмежуючи дії агентів чи надаючи їм можливості діяти [2, с. 365].

За словами Роберта Джервіса, «лібералізм розглядає як головні джерела зовнішньої політики держави характер її режиму, політичних інститутів та інтересів у суспільстві, а також залишає простір для політичної психології без явного заглиблення до неї. Погляди на світоустрій та фундаментальні уявлення про політику у головах лідерів розміщуються у діапазоні між диктатурою та демократією (різні види цих режимів), визначаючи їхнє бачення міжнародної політики та образ «іншого». ... Демократичні лідери здатні бачити, що компроміси та довгострокові угоди можливі, принаймні з іншими демократіями. ...Вітчизняні установи визначають перебіг політичного процесу: вони не лише опосередковують вплив груп інтересів, але також мають власні інтереси та уявлення про світ. Дипломати схильні вірити в ефективність переговорів і компромісів; військові, хоча і вагаються щодо застосування сили, але схильні вважати, що загрози і військова сила є ос-новними інструментами зовнішньої політики. Висновок полягає в тому, що останні, швидше за все, будуть судити про наміри інших держав за їхніми військовими поставами» [3, с. 27-29].

Звичайно, військово-політичні союзи будуються на засадах загальної теорії організації, яка прагне пояснити поведінку й структуру організацій, тобто як вони влаштовані та діють, чиє винайдення пов'язують з працями Макса Вебера. За Баррі Позеном, центральними категоріями в аналізі організації є її цілі (призначення), люди (персонал) та середовище, в якому вона функціонує [4, с. 43]. Організації створюються для досягнення специфічних цілей, що вимагає координації, планування та управління (контролю). Це, зі свого боку, неможливо без систематичного застосування критерію раціональності, тобто врахування причинно-наслідкових зв'язків, витрат і вигід. Цілеспрямованість надихає на поведінку та побудову структури, які знижують рівень невизначеності. Разом ці фактори призводять до виникнення бюрократії [4, с.43].

Організація реалізує свої цілі через людей, а персонал, зі свого боку, є великим джерелом невизначеності. В той час, як досягнення цілі потребує раціональності, люди можуть бути нездатні її забезпечити. Ресурси є обмеженими, а їхній розподіл - непевним. Більш того, люди не є простими знаряддями: їхні внески та отримання потрібного результату важко або неможливо розрахувати. Люди від організації очікують не тільки відповідної платні.Влада, авторитет,престиж, захищеність, доброзичливість і таке інше: чого люди хочуть отримати від організації - впливає на їхню поведінку. Тому їхній раціоналізм є проблематичним [4, с.43].

У деякому сенсі саме середовище створює організацію, оскільки продукує ціль її виникнення. Але середовище є й джерелом значної невизначеності та зовнішнього впливу аж до втручання у функціонування організації. Чи зможе вона знайти адекватні відповіді на виклики з боку середовища? Чи володітиме потрібними ресурсами, щоб своєчасно їх надати й реалізувати свої цілі? Середовище, як і персонал, часто-густо є перепоною для координації, контролю та раціональності, необхідних для досягнення цілей організації [4, с.43].

Особливу роль для військово-політичних союзів має стандартизація відповідей на виклики, наголошує Грем Аллісон: «Коли стан міжнародного середовища не може стати предметом переговорів, організації долають невизначеність шляхом встановлення набору стандартних сценаріїв, що передбачають ситуації, до яких треба бути напоготові» [5, с. 84]. Водночас, торкаючись ситуації ядерного стримування, Аллісон припускає, що держави здатні до кроків, які слід розцінювати як самогубство (ескалація обміну ядерними ударами), а стандартні сценарії навряд чи зможуть запобігти такому розвитку подій [5, с. 84].

Х. Гафтендорн, Р. Кьохейн та С. Волландер визначають міжнародні інституції як «стійкі взаємопов'язані групи норм, часто пов'язаних з організаціями, які діють над міжнародними кордонами. Безпекові інституції створюються для захисту територіальної цілісності держави від ворожого використання військової сили, охорони державної самостійності (незалежності) від політичного впливу загрози силою та запобігання ситуаціям, що можуть загрожувати власноруч визначеним життєвим інтересам держави» [1, с. 1-2]. Можна було б погодитися з цим визначенням (затуливши очі на факт, що власно визначені життєві інтереси, як це відбувається, наприклад, у путінській Росії, є цілковито антинаціональними), особливо за сучасної епохи всесвітнього розповсюдження норм та ідей, для яких в умовах глобалізації (інформаційної революції) немає кордонів. Утім, в ньому зайвим є слово «часто» - норми без формалізованих структур не здатні виконувати функції безпеко- вих інституцій, зокрема стабілізувати систему міжнародних відносин.

Після закінчення «холодної війни» багато дослідників міжнародних відносин стали вважати себе «конструктивістами» і говорити про норми. Ці вчені бачили неспівпадіння діючих норм з правовими, але їм, на думку Ніколаса Онуфа, не вдавалося визначити, що саме робить норми нормативними. Скрізь знаходячи норми (неформальні правила дійсно є повсюди), вони постали новим поколінням ліберальних інтернаціоналістів, які повернулися на поле, де до них господарювали політичні реалісти. На погляд Онуфа, регулятивна функція усіх правил служить для зв'язку агентів зі світом, що постійно змінюється, а структура світу постійно переробляється, оскільки ті ж самі правила одночасно виконують свою конституючу функцію. Навіть якщо не дотримуватися грубого поділу між конституціюванням та регулюванням, базове припущення, що правила можна відсортувати за функціями, є коректною відправною точкою. Дослідник описує три види правил:

1) Інструктивні - надають статус особам та установам шляхом встановлення і реалізації критеріїв, за якими визначається склад статусних груп або когорт. З когорт формуються мережі, які складають статусний порядок. Як мережеві вузли, когорти знаходяться в одній площині, що робить їхній статус рівним; кілька мереж займають кілька площин, а отже, відбувається розшарування. Статус виникає найчастіше з тієї цінності, якій члени будь-якого суспільства надають пріоритетного значення і відзначають її носіїв через вираження поваги.

2) Директивні - надають установи (осередки повноважень та обов'язків), організовані за рангом у порядку підпорядкування, тобто утворюючи організацію. Термін «ранг» також регулярно застосовується для зазначення позиції когорти у статусному порядку.

3) Самозобов'язуючі - за аналогією з роллю, яку актор виконує під час театральної вистави. Роль відрізняється від статусу чи місця в установі (структурі) тим, що набувається шляхом добровільного прийняття на себе зобов'язань. Дійові особи на обраному рівні мають однаковий статус та є членами однієї когорти. Хоча їхні ролі значно варіюються (вони можуть бути союзниками, суперниками або ворогами), вони складають єдину спільність (загал). Разом правила, згідно з якими надаються статуси, посади та ролі, створюють людей організації та, власне, організації (структури) у неповторний спосіб. Отже, кожен агент має можливість як діяти у світі, так і впливати на світ, але завжди в межах, визначених цими правилами. Як агенти діють залежить від їхніх цілей, мотивацій та наявних засобів для їхнього досягнення Слід підкреслити, що йдеться про процеси зв'язків дійових осіб (агентів) зі світом, а не про якісь скам'янілі на необмежений час ранги, когорти, статуси або ролі [6]. Названі Онуфом характеристики не завжди визначають досяжність або ні бажаного для держави результату на світовій арені, що виявляється у кінцевому рахунку тільки завдяки зовнішньополітичній дії.

На думку Р. Джервіса, «можливо, конструктивізм більше ніж інші школи політичної думки про «вони», а не про «це». У емпіричному сенсі конструктивізм багато в чому взаємно перекривається з політичною психологією. Ідеї та пророцтва, що самореалізуються, важливі для обох, а центральна для конструктивізму концепція ідентичностей розглядається політичною психологією під назвами образів та усвідомлення себе» [3, с. 30].

Держави далеко не завжди ведуть себе раціонально, тобто теоретично вони прагнуть максимального результату (вигоди) за найменших витрат (раціоналізм), але часто-густо можуть втрачати здатність розрізняти бажане та доступне. Інституційна теорія є більш опти-містичною порівняно з політичним реалізмом у конкретному пункті, який є наріжним для нашої книги - вона не розділяє категоричне заперечення реалізмом можливості застосування тривалого стабільного співробітництва (союзів) у сучасному світі [7].

Інституційна теорія припускає, що держави можуть співробітничати заради спільних інтересів (цінностей), які виникають та зберігаються залежно від того, наскільки спільні дії (стратегії співробітництва) надають більше вигід ніж односторонні. Г. Снайдер констатує на-явність загального потягу держав вступати до союзів з іншими країнами, дотримуючись логіки «дилеми в'язнів» з багатьма учасниками, яку продукує міжнародна система [8, с. 33-34]. Він також відзначає, що склад альянсу виникає у результаті взаємних переговорів (так званого торгу), але теорія не в змозі визначити детермінанти цього процесу.

Союзницьке співробітництво зовсім не означає суцільну гармонію у відносинах між партнерами: держави, зазвичай, стурбовані небезпекою бути використаними своїми партнерами та час від часу у них виникають сумніви у перевазі здобутків над втратами у процесі співробітництва. Потенційну небезпеку бути використаним для досягнення чужих цілей важко повністю усунути, але її можна мінімізувати взаємною транспарентністю партнерів, доброю інформованістю про їхні дії та наміри, створенням системи стимулів до лояльної співпраці та санкцій за порушення союзницьких зобов'язань. Співробітництво за низки умов неможливе, але коли воно досяжне, інститути (тут і далі ми вживаємо цей термін як синонім «організації») спроможні стимулювати взаємодію, зробити членів союзу відповідальними за свою політику та сприяти спільним безпековим стратегіям [9]. Високо інституціялізоване стабільне союзницьке співробітництво веде до виникнення стратегічної взаємозалежності.

Співробітництво як таке, зазначає Роберт Кьохейн, є досить суперечливим терміном, якому властиве багато різних якостей - у діапазоні від гармонії до незгоди: «Коли превалює гармонія, політики акторів автоматично просувають досягнення цілей іншого. За наявності незгоди, політики актора перешкоджають досягненню цілей іншого та не пристосовані до того, щоб зробити їх більш сумісними. ... Втім співробітництво вимагає, щоб дії окремих суб'єктів чи організацій, які не є гармонійними, були узгоджені між собою у процесі координації» [10, с. 380]. Співробітництво може бути полегшено або стабілізовано завдяки визначенню спільних цілей, ролей та правил. Як резюмує Джеймс Капорасо, «в той час як індивіди з'являються на світ з широким правом вибору, структура вибору та чіткі стійкі конфігурації вибору є частиною існуючого середовища. Індивід може розглядатися як мікрокомпонент в інституційній теорії, але відносини та інституції не є продуктом вільного вибору індивідів - навпаки, саме агенція (організація. - Авт.) надає їм структурну детермінацію» [11, с. 623]. Інститути (організації) є необхідним компонентом виживання та співіснування країн. Вони виникають унаслідок цілеспрямованих дій та для досягнення ви-значених цілей, але це зовсім не означає, що в кінцевому підсумку результат відповідатиме намірам творців організації, а проголошені цілі не завжди дійсно визначають зміст її роботи.

Якщо мотиви, з яких до союзів вступають малі та середні країни, досить очевидні: набути можливості проектувати з'єднану силу, отримати гарантії безпеки, стабільність міжнародного становища та інше, то для великих країн інколи важко знайти загальне теоретичне пояснення (яке не зводиться до прагнення отримати необхідні опорні пункти для військових операцій, чим обмежується геостратегія). Цікаву концепцію асиметричного союзницького співробітництва запропоновував Джеймс Морроу. Згідно з його моделлю, держави прагнуть водночас максимізації двох своїх параметрів - самостійності (здатності вільно діяти в міжнародній системі) та безпеки (свободи від страху бути підкореними). Слабкі держави володіють надлишком самостійності та бажають більшої безпеки - зі свого боку, сильні країни мають надлишок безпеки та прагнення більшої самостійності. У рамках військово-політичного союзу молодші партнери отримують безпеку, а старші - самостійність, тобто можливість визначати норми та стандарти поведінки в організації [12]. Ці здобутки розподіляються нерівномірно: країна-лідер може проігнорувати бажання малої чи середньої країни щодо залучення її до конфлікту, але, зазвичай, таке маловірогідно.

В існуючих концепціях інституціялізації спостерігається тенденція до протиставлення цінностей та норм формалізованим структурам (організаціям): наприклад, йдеться про набір ліберальних визнаних норм (цінностей) у міжнародних відносинах, які за доби глобалізації, буцім, мають перебирати на себе функцію управління міжнародними процесами.

В цьому контексті також варто зазначити, що глобалізація на рубежі тисячоліть стала однією з найбільш дискусійних тем серед науковців в галузі міжнародних відносин. Враховуючи стрімкість та глибинність трансформацій, що відбулися у міжнародних відносинах завдяки процесам глобалізації, зокрема і в галузі міжнародного співробітництва, варто приділити окрему увагу ключовим науковим підходам та школам у вивчені цього феномену.

Спроби осмислити і зрозуміти цей процес роблять вчені по всьому світу в різних аспектах - історичному, філософському, економічному, політичному, соціологічному, технологічному і багатьох інших. Це говорить про складність та всеосяжність цього історичного феномену. Причому варто зауважити, що найчастіше автори, що займаються даною проблематикою, навіть не вважають за необхідне надати наукове визначення досліджуваного об'єкта. Така методологічна недбалість пояснюється, швидше за все, тотальною поширеністю цього поняття не тільки в науковій літературі, а й у повсякденному житті.

Інша крайність полягає в тому, що з причини вже зазначеної вище складності та багатовимірності цього процесу, при аналізі наявних наукових дефініцій, а також оцінок впливу глобалізації на життя Людства, відразу кидається в очі їх суперечливість, а часто навіть взаємовиключеність. І, тим не менш, поступово накопичується загальна інформаційна платформа, вихідні постулати хрестоматійного характеру. Це стосується, в першу чергу, оцінки ролі в житті сучасної Людини інформатизації, науки і знань; лібералізації економіки і зовнішньополітичних зв'язків; демократизації суспільства; необхідності осмислення постійно зростаючих загальнолюдських протиріч і погроз; розуміння нової ролі і положення людини в транснаціональному просторі, що формується [13].

Втім варто визнати, що незважаючи на усі розбіжності в підходах, глобалізацію,насамперед, розглядають як процес розширення, поглиблення та прискорення світових взаємозв'язків у всіх галузях людської діяльності. Але поряд із загальним визнанням справжньої чи уявної інтенсифікації планетарної взаємопов'язаності існують істотні розбіжності в розумінні того, як краще концептуалізувати процеси глобалізації, як можна осмислити динаміку її причинних зв'язків і як можна охарактеризувати її структурні наслідки, якщо такі є. Резонансні дискусії з цього приводу на Заході уможливили вирізнення трьох великих теоретичних шкіл, які Д. Гелд, Е. Мак Грю та Д. Голдбрайт та позначають як «гіперглобалістів», «скептиків» і «трансформаціоналістів» [14]. Кожна з цих шкіл має власне бачення глобалізації і намагається пояснити цей феномен.

Так, для більшості представників школи «гіперглобалістів» глобалізація означає нову добу в історії людства, коли держави повсюдно підпорядковуються дисципліні світового ринку. Їх теоретичні концепти набули особливої популярності в 1990-х і на початку ХХІ століття, коли після руйнації СРСР та занепаду комуністичної ідеології в якості альтернативи капіталізму здавалося, що настав «кінець історії» [15].

Натомість «скептики» впевнені, що глобалізація - це міф, який приховує справжню сутність міжнародної системи яка дедалі більше поділяється на три головні регіональні підсистеми, де уряди держав продовжують відігравати головну роль як в політиці, так і в економіці. Нарешті «трансформаціоналісти» розуміють сучасні форми глобалізації як такі, що не мають історичних аналогів, і вважають, що держави як політичні інститути і суспільства як складні соціальні системи в усьому світі зазнають глибоких трансформацій, намагаючись пристосуватися до все нових змін.

Цікаво, що жодна з цих трьох шкіл безпосередньо не відображає традиційні ідеологічні позиції чи світогляди. Так, наприклад, серед «гіперглобалістів» неоліберальні тлумачення глобалізації можуть існувати поруч з марксистськими, в той час як серед «скептиків» подібні концепції та висновки стосовно характеру сучасної глобалізації поділяють як радикали, так і консерватори.

Навіть більше, жодна з головних традицій у соціально-політичних дослідженнях - ліберальна, реалістична чи марксистська - не має узгодженого розуміння перспектив глобалізації як соціоекономічного феномену. Поміж представниками зазначених теоретичних шкіл існують серйозні розбіжності в методологічних підходах і нормативних засадах. Однак, попри такі розбіжності, кожна із шкіл відбиває основні аргументи і висновки щодо глобалізації стосовно її концептуалізації; головних причинних зв'язків; наслідків в соціальній, політичній та економічній площині; її впливу на державну владу та врядування, а також її подальших історичних перспектив.

Для «гіперглобалістів» глобалізація означає нову добу в історії людства, коли держави перетворилися на неприродні, рудиментарні утворення в світовій економіці. Такий погляд на глобалізацію базується на суто економічному підході і в неоліберальному варіанті вітає появу єдиного світового ринку і глобальної конкуренції як провісників людського прогресу. «Гіперглобалісти» стверджують, що економічна глобалізація зумовлює «денаціоналізацію» економіки, запроваджуючи транснаціональні мережі виробництва, торгівлі й фінансів. За умов господарства «без кордонів» уряди держав майже цілком перетворюються на приводні паси для світового капіталу або, в кращому разі, на проміжні інституції, що перебувають між дедалі потужнішими місцевими, регіональними й глобальними механізмами управління. Чимало «гіперглобалістів» переконані, що економічна глобалізація створює нові форми суспільної організації, які витісняють держави як первинні господарські й політичні елементи світового порядку, що кінець-кінцем призводить до руйнації

Вестфальського міжнародного порядку, який базується на приматі держав як головних політичних акторів.

Доводячи, що глобалізація є міфом, «скептики» стверджують, що масштаби сучасної глобалізації значно перебільшено. У цьому зв'язку вони вважають тезу «гіперглобалістів» засадово хибною, а в політичному контексті наївною, оскільки в ній, на їхню думку, недооцінюється обсяг реальної влади урядів держав у регулюванні міжнародної економічної діяльності. Аж ніяк не виходячи з під контролю, сили інтернаціоналізації самі залежать від регуляторної політики національних урядів у справі подальшого забезпечення економічної лібералізації [16].

Більшість скептиків вважають, що якщо сучасна ситуація про щось і свідчить, то лише про «локалізацію», або в крайньому випадку лише про «регіоналізацію» економічної діяльності, оскільки світова економічна підсистема розвивається переважно в межах трьох регіонів, таких як Європа, Азійсько-Тихоокеанський регіон і Північна Америка.

Вони також намагаються спростувати твердження про те, що інтернаціоналізація формує новий, менш державоцентричний світовий порядок. Зовсім незважаючи, що національні уряди стають безсилими перед міжнародними вимогами, вони вказують на дедалі більшу їхню вагу в регулюванні міждержавної економічної діяльності та активному сприянні їй.

Ще більшої переконливості аргументам представникам цього підходу надали руйнівні наслідки світової економічної кризи 2008-2009 рр. Уряди більшості провідних країн світу, намагаючись зупинити спад в національних економіках, були змушені значно посилити своє втручання в регулюванні економічних процесів, а також надати значну фінансову допомогу як державним фінансовим установам, так і приватним корпораціям. Протягом 2009-2010 рр. гігантські суми податкових надходжень через механізм бюджетного перерозподілу пе-рекачувалися у приватні і частково державні банки, завдяки чому вони уникнули масового банкрутства. Такою була ціна за збереження стабільності світової фінансової системи [17].

Крім того, багато країн світу вдалося до застосування протекціоністських заходів задля підтримки національного виробника, що також стало серйозним викликом глобальній економічній системі. І лише завдяки надзусиллям лідерів провідних країн світу, які створили новий неформальний механізм консультацій та прийняття спільних рішень «G-20», що об'єднав уряди двадцяти найпотужніших економік світу, в кінцевому рахунку вдалося уникнути фрагментації й регіоналізації світової економічної системи.

Таким чином, на практиці було підтверджено доцільність та обґрунтованість «інституціоналістів» щодо доцільності формування альянсів та кооперації спільних зусиль окремих держав задля подолання спільних викликів не лише у військово-політичній, але й економічній сфері. Навіть якщо їх політичні режими кардинально відрізняються один від одного, а їх керівники сповідують різні цінності та є частинами різних цивілізаційних світів.

Ще більш наглядними доказами хибності переконань «гіперглобалістів» стали безпрецедентні обмеження на пересування товарів, людей та розрив логістичних ланцюгів поміж різними регіонами світу, не кажучи вже про окремі держави навіть в межах регіональних об'єднань на кшталт ЄС, під час пандемії коронавірусу у 2020-2022 рр. Подолання наслідків так званої «коронакризи» та протидія економічній стагнації супроводжувалася безпрецедентними протекціоністськими заходами, а також фінансовими «вливаннями» в економіки держав з боку урядів держав як приватному бізнесу, так і широким верствам населення, чого не було навіть під час під час економічної кризи 2008-2009 рр. Внаслідок «закриття кордонів» з боку Китаю, в якому пандемія і розпочалася, були порушені ланцюги постачання товарів по всьому світу, що поставило на межу банкрутств та остаточного знищення сотні тисяч підприємств насамперед малого та середнього бізнесу.

Так, лише в Сполучених Штатах, яка й досі залишається найбільшою економічною потугою в світі, економіка скоротилася в другому кварталі 2020 року майже на 33 % у річному обчисленні [18]. Це було рекордне падіння з часів Великої депресії. Задля порятунку економіки урядом США було впродовж 2020-2021 рр. було прийнято безпрецедентні заходи фінансової допомоги, що обчислювалися друкуванням та перерозподілом у вигляді державної допомоги трильйонами доларів США [19].

Тоді вже стало остаточно зрозумілим, що переконання гіперглобалістів-неолібералів про швидкий відхід держав як головних суб'єктів світових економічних процесів, є абсолютно хибним.

Після цього в академічних колах та наукових дискусіях почали все частіше почали висловлювати думку про кінець доби глобалізації. Ну а після початку повномасштабної військової агресії РФ проти України у 2022 році та безпрецедентних обмежувальних заходів та санкцій країн Заходу проти російської економіки з метою змусити російське керівництво припинити агресію, це вже стало академічним трендом [20].

Натомість основною тезою «трансформаціоналістів» слугує переконання, що на межі нового тисячоліття глобалізація є центральною рушійною силою, яка стоїть за швидкими соціальними, політичними та економічними змінами, які надають нових форм сучасним суспільствам і всьому світовому порядкові. Згідно з поглядами прибічників такої думки, серед яких в першу чергу слід зазначити таких відомих західних дослідників соціально-політичних трансформацій як Дж. Розенау, Дж. Най-мл., М. Кастельс, Е. Гідденс, У. Бек, Д. Гелд, сучасні процеси глобалізації є історично безпрецедентними, такими, за яких уряди та спільноти на всій планеті мають пристосовуватися до світу, в якому вже не має чіткої відмінності між національним і міжнародним, справами внутрішніми і зовнішніми.

Відомий німецький соціолог У. Бек в своїй монографії «Що таке глобалізація?» пропонує розрізняти поняття «глобалізму» з одного боку, і «глобальності» та «глобалізації» з іншого. Він закидає гіперглобалістам-неолібералам спрощеність та лінеарність розуміння глобалізації. «Глобалізмом я називаю розуміння того, що світовий ринок витісняє або підміняє політичну діяльність, для мене це ідеологія панування світового ринку, ідеологія неолібералізму. Вона діє по моноказуальному, суто економічному принципу, зводить багатовимірність глобалізації лише до одного, господарського виміру, яке мислиться до того ж лінеарно, і обмірковує інші аспекти глобалізації - екологічний, культурний, політичний, суспільно-цивілізаційний, - якщо в загалі справа доходить до обговорення, лише ставлячи їх у підпорядкування до пануючого виміру світового ринку» [21]. Натомість «глобальність»відображає ту обставину, що віднині все, що відбувається на нашій планеті, не можна звести до локально обмеженої події, «що всі винаходи, перемоги і катастрофи торкаються всього світу і що ми повинні наше життя і наші дії, наші організації та інституції підпорядкувати реорієнтації й реорганізації відповідно до осі «локальне - глобальне»» [21, c.27].

Глобальна економічна криза 2008-2009 рр., і тим більше пандемія корона вірусу 2020-2022 рр. наглядно продемонструвала правдивість цього твердження. Повно- масштабна військова агресія РФ проти України, не зважаючи нібито на локальний характер конфлікту, за минулий рік на практиці продемонструвала глобальні наслідки на всіх щаблях міжнародної системи. Починаючи від загрози початку продовольчої кризи в найбідніших країнах Африки та Південної Азії через блокування агресором експорту українського зерна, і закінчуючи погрозами президента Росії та його приспішників, зокрема екс-президента РФ Д. Медвєдєва, здійснити «ядерний Армегеддон» у разі загрози військової поразки Росії у війні з Україною.

Обстріли російськими окупантами Запорізької АЄС, що є найбільшою атомною електростанцією в Європі, загрожують перетворити на «зону відчудження» не лише територію України, але й всієї Європи. Бо радіацію кордони не спиняють.

Що стосується сфери політичної, то тут «трансформаціоналісти» переконані в тому, що глобалізація змінює владу, функції та повноваження національних урядів. Не піддаючи сумніву те, що держави досі не позбавились вищих правових претензій на ефективне верхо-венство над тим, що відбувається в межах їх власних територій, «трансформаціоналісти» вважають, що тут різною мірою наявне протиставлення щодо юрисдикції інституцій міжнародного управління, а також обмежень і зобов'язань, які випливають з міжнародного права.

Це особливо помітно в Європейському Союзі, де суверенна влада поділена між міжнародними, національними й місцевими органами влади. Це так само очевидно в діяльності Світової організації торгівлі. Однак, якщо навіть суверенітет ще залишається недоторканним, держави більше не мають монопольної влади на те, що проникає крізь їхні власні територіальні кордони. Складні глобальні системи з'єднують долі спільнот, розташованих у певних місцевостях, з долями спільнот у віддалених регіонах світу. До того ж, глобальні інфраструктури зв'язку і транспорту запроваджують нові форми економічної і соціальної організації, які перетинають державні кордони без будь-якого негативного впливу на продуктивність й ефективність управління.

На думку авторитетного американського теоретика-міжнародника Дж. Розенау [22], глобалізація означає закінчення століття світової політики, коли нації-держави домінували на світовій арені, монополізувавши її. Тепер розпочалося століття постміжнародної політики, коли державні органи змушені ділити глобальну арену і владу з міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями, а також транснаціональними соціальними і політичними рухами. Емпірично це проявляється серед іншого в тому, що ряд міжнародних організацій, зокрема неурядові, досягли небувалого впливу, і цей вплив, судячи з усього, буде лише зростати.

Таким чином, на думку Дж. Розенау існують дві арени глобальних суспільств: по-перше, це суспільство держав, в якому правила дипломатії і національної влади як і раніше відіграють ключову роль; і, по-друге, це світ транснаціональної субполітики, в якому задіяні такі організації, як транснаціональні корпорації, «Грінпіс», «Емнесті Інтернешнл», але в той же час Всесвітній банк, НАТО, Європейський Союз та ін.

Як показали події 2008-2009, і тим більше 2020-2022 рр., твердження класика теорії міжнародних відносин про закінчення доби домінування держав на світовій арені є, м'яко кажучи, перебільшенням. Починаючи з початку світової економічної кризи 200802009 рр. і тим більше під час пандемії коронавірусу маятник хитнувся назад. І після майже двох десятиліть планомірного зменшення ролі та участі держави насамперед в економічній, а потім вже й політичній сфері, її роль в умовах подолання криз стрімко збільшилася у порівнянні з недержавними акторами та міжнародними інституціями.

Повертаючись до аналізу тенденцій до протиставлення цінностей та норм формалізованим структурам (організаціям) в існуючих концепціях інституціялізації слід зазначити, що ми вважаємо таке протиставлення штучним: в практиці міжнародних відносин норми набувають дієвості, як правило, спираючись на формалізовані структури і процедури. Зі свого боку, союзи є життєздатними та ефективними, коли базуються на чітко сформульованих, свідомо та добровільно обраних несуперечливих між собою нормах.

Досвід військово-політичного союзу за мінімуму інституційної архітектури простежила Луіза Річардсон на прикладі Священного союзу (Європейського «концерту» націй), створеного для підтримання міжнародної стабільності в Європі після наполеонівських війн на конгресі у Відні 1815 року (формально проіснував до Кримської війни 1853 - 1856 років) [23, с. 52]. Для досягнення спільної мети було: а) розроблено набір норм, які служили кодексом поведінки держав-членів; б) встановлено правила, які регулювали відносини між ними; в) визначено процедури взаємодії держав-членів. Ці норми, правила та процедури спрямовувалися як назовні - щодо інших держав, так і всередину - між країнами-членами. Норми мали забезпечувати відданість спільній справі та попереджувати наміри зрадити сою-зу; правила - гарантувати права кожного з членів, запобігати отриманню вигід одного з них за рахунок іншого та підвищувати збитки від такої зради; процедури - надати механізми для транспарентності, демонстрації відданості зобов'язанням та зменшувати небезпеку розпаду союзу.

«Як норми, - зазначає Річардсон, - виступали: стриманість (самообмеження); зобов'язання вдатися до консультацій під час кризи; воля діяти разом та відмова від однобічних дій; постійні запевнення у миролюбних намірах та відданості підтриманню стабільності. Водно-час діяли експліцитні правила поведінки : 1) у разі кризи вдаватися до конференційної дипломатії; 2) територіальні зміни вимагають схвалення великими державами; 3) мають бути захищені життєво важливі елементи існуючої міжнародної системи; 4) не можна кидати виклики заявленим інтересам та престижу великих держав» [23, с. 52].

Серед процедур у Священному союзі, за Полем Лауреном, виокремлюються наступні:

- взаємні консультації та колективне прийняття рішень;

- створення буферних держав;

- надання окремим державам нейтралітету та статусу демілітаризованої зони;

- локалізація регіональних конфліктів;

- обмеження силових ресурсів третіх країн;

- розподіл сфер впливу та сфер залучення держав;

- багатосторонні інтервенції;

- мирне розв'язання спорів між союзниками;

- підтримання зв'язку та забезпечення своєчасного сповіщення [24].

Як бачимо, цим процедурам був властивий досить широкий - навіть, можна сказати, системний характер.

Об'єднуючим фактором, за невисокого рівня формальної інституціялізації, служили спільні цінності, що їх сповідували контрреволюційні європейські монархії та потяг до збереження стабільності на континенті після завершення війн проти наполеонівської Франції.

Існує взаємозв'язок між розвиненістю міжнародної інституції та схильністю і здатністю держав-членів співробітничати для досягнення спільних цілей, якою може виступати стабільність. Ці взаємовідносини є динамічними та взаємопов'язаними: співробітництво стимулює держави розвивати міжнародні інституції, а останні, зі свого боку, сприяють досягненню спільних результатів, що в подальшому позитивно впливає на процес інституціялізації через механізми зворотного зв'язку. Причинні зв'язки діють в обох напрямках, тож інституціялізація та співробітництво можуть розглядатися у двох вимірах: як взаємозалежні або незалежні змінні. В найбільш загальному вигляді немає сумнівів, що інституціялізація покращує перспективи співробітництва, але це зовсім не означає, що кожна інновація (наприклад, нова процедура) в інституції обов'язково призводить безпосередньо до розвитку союзницького співробітництва, поліпшення взаємовідносин країн-членів, поглиблення стратегічної взаємозалежності. Втім, можна стверджувати, що незалежно від усіх інших факторів, ефективне міжнародне співробітництво швидше спостерігається в рамках інституціялізованих союзів ніж поза ними, а окремі інституційні елементи призводять до спільних союзницьких дій. Вони також сприяють дискусіям всередині союзів щодо їхніх стратегій і, як наслідок, їхньому реформуванню [25].

Безперечно, що союзницьке співробітництво демократичних країн вимагає єдиного підходу до цінностей та преференцій (підтримка демократії та повага до прав людини, верховенство права, антитоталітаризм та антиавторитаризм, вільні ринки). Але не можна ігнорувати факт, що така єдність не позбавляє серйозних розбіжностей в оцінці союзниками конкретних стратегій та шляхів їхнього втілення, включно з використанням військової сили або загрози силою для досягнення бажаних результатів.

Військово-політичне співробітництво варіюється в масштабах та формах, по-різному впливає на поведінку окремих держав, може зазнати одного сильного удару, що назавжди поховає стратегічні плани та довгострокові розрахунки й призведе до зміни пріоритетів. Прагнення створити безпечне стабільне світове середовище та відданість спільним демократичним принципам - суттєвий мотив для союзницького співробітництва. Згідно з ліберальними поглядами інституціялізоване співробітництво далеко виходить за рамки просто майданчика для переговорів і торгу між країнами, які керуються тільки власними вузькоегоїстичними мотивами (так званими «національними інтересами»). Потяг до союзницького співробітництва з близькими за цілями та цінностями державами дійсно існує, і він може бути найліпше втілений в інституціялізованих формах. Норми є важливими з багатьох причин, а демократичні держави, як підтверджує історичний досвід, не позбавлені здатності засвоювати уроки історії та змінювати свою зовнішньополітичну поведінку. Демократичний характер урядів провідних євроатлантичних країн і глобальне зростання взаємозалежності ведуть до вибору на користь союзницького співробітництва, хоча не-достатньо дослідженими залишаються механізми та процеси, завдяки яким створюються або руйнуються союзи [25].

Це стосується і сучасних теорій поведінки держав, запропонованих соціальними конструктивістами, які фокусуються на міждисциплінарних ідеях. Їхні критики наполягають, що конструктивізму не вистачає визначеності у з'ясуванні причин, з яких та чи інша структура набуває домінування чи сталості порівняно з іншими, тобто інституціялізується [26]. Конструктивізм віддає перевагу структурам над агентами, тобто останні зображуються більш-менш пасивними утвореннями, які підпорядковуються нормам та мають дуже обмежені засоби впливу на міжнародне середовище або цілком їх позбавлені. В теорії конструктивізму підкреслюються зміни у загальних преференціях, інтересах, власній ідентифікації: спільна доля, взаємозалежність, гомогенність агентів, самообмеження (стриманість) - як джерела трансформацій політики держав. Водночас конструктивізм є нейтральним щодо міжнародних інститутів: на думку його прихильників, інституціялізація може справляти як позитивний, так і негативний вплив на союзницьке співробітництво. З цим важко погодитися, такі погляди суперечать емпіричним даним.

Для розуміння взаємовпливу інституцій та співробітництва потрібно перейти від аналізу статичних об'єктів і структур та уваги виключно до результатів союзницького співробітництва до розгляду кумулятивного ефекту спільних політичних рішень та дій, які призводять до інституційних змін, тобто, власне, інституціялізації військово-політичного співробітництва як процесу. Реалісти обґрунтовано вважають, що великі держави є особливо впливовими в процесі інституційного будівництва міжнародних структур, але вони не бажають бачити, що інші союзні держави можуть суттєво обмежити дії цих провідних агентів та примусити всіх членів союзу керуватися спільною логікою на вирішальних етапах інституційного розвитку. Окремі союзні держави можуть як стримувати використання союз-ної військової сили, так і спровокувати її застосування.

Інституційна теорія в безпековому дискурсі пропонує розрізняти загрози та ризики. Коли лідери держави А вважають, що існує вірогідність того, що держава В атакує її або держава В використовує без прямого застосування свою військову силу для досягнення політичних цілей, то держава А знаходиться під загрозою. Загроза існує, якщо держава В має належні військові потужності, щоб підірвати безпеку держави А, а лідери держави А сприймають себе як об'єкт можливої атаки, оскільки вважають, що в держави В є наміри її атакувати. У випадку відсутності потенціалу або намірів нападу в держави В безпека держави А все ж таки може бути під ризиком. Наприклад, це може відбуватися у ситуації «безпекової дилеми». На думку Р. Кьохейна та С. Валландера, класичні військово-політичні союзи найкраще пристосовані, щоб мати справу саме з загрозами, а не з ризиками [27, с. 25]. З цим неможливо погодитися. По-перше, інституціялізований союз мінімізує або зводить нанівець «безпекову дилему» між своїми членами. Теза Г. Снайдера про існування «безпекової дилеми всередині альянсів» [8, с. 17, 20, 316-318] є правомочною тільки щодо слабко інституціялізованих союзів, які, слід визнати, кількісно переважали в європейській історії. По-друге, високо інституціялізований союз, по суті, здатен дисциплінувати своїх членів (щонайменше, середні та малі держави, але буває й великі), утримати їх від агресивних дій. По-третє, інституціялізований союз може сприяти встановленню, підтриманню та розповсюдженню міжнародної стабільності, яка знижує ризики для усіх учасників світового порядку.

Проблема дотримання взятих на себе зобов'язань є основною для створення, існування та функціонування військово-політичного союзу. За змістом поняття «зобов'язання» - «обіцянка визначених дій або запровадження політики чи підтримки визначеної політики або особи» [28, с. 487] - стосується, насамперед, майбутньої поведінки держави. Але, оскільки воно тісно пов'язане з невпевненістю або, навпаки, з упевненістю у тому, що обіцянки будуть виконані (довірою), які зумовлені історичним досвідом, держави не мають іншого вибору, ніж враховувати союзницьку поведінку своїх потенційних або актуальних партнерів у військово-політичних союзах у минулому. Як підтверджує дослідження Дугласа Гіблера, репутація надійного союзу, учасники якого довели, що суворо дотримуються взятих на себе зобов'язань, позитивно впливає на його сталість, викликає довіру до заявлених намірів, робить його привабливішим для потенційних членів та сприяє успішним діям у кризовій ситуації [7]. Репутація держави впливає на її здатність створювати та зберігати військово-політичні союзи. Як писав Р. Кьохейн, «дилеми колективних дій частково розв'язуються інструментом репутації. ... Оскільки очікується продовження у майбутньому подій, актори (держави. - Авт.) взаємно спостерігають поведінку один одного та позбавляють цінності угоди на основі колишніх претензій. Мати добру репутацію корисно навіть для егоїста, чия роль у спільних діях є настільки малою, що він не понесе великої кари за свої злочини» [29].

Репутаційні ризики розглядав Джонатан Мерсер, який на основі аналізу трьох міжнародних криз початку ХХ століття доходить висновку: держави не можуть змінювати свою репутацію, бо, мовляв, союзники завжди бачать один одного як нерішучих, а опоненти - рішучими. Він заявляє, «якщо навіть спостерігач пояснює поведінку союзника як вияв нерішучості, він не очікує, що у майбутньому союзник поводитиметься так само» [30, с. 228]. Мерсер стверджує: навіть «перемога у війні не гарантує [державі] репутації рішучої - зокрема серед тих, хто сильно мотивований бачити її нерішучою» [30, с. 220]. Але це навряд чи відповідає дійсності. Безвідносно до результатів війни, держава виявляє рішучість, коли вступає до неї на виконання союзницьких зобов'язань.