Військово-політичне співробітництво в інституціональних концепціях теорії міжнародних відносин

Грегорі Міллер, який теж дослідив низку криз, що передували Великій війні 1914 - 1945 років, та спробував формалізувати вплив репутації (яку він відокремлює від такої неосяжної категорії як «національні інтереси» та від «стратегії») на перебіг війни та її підсумки, вважає: «...хоча союзи є одним з типів міжнародних організацій, дослідники схильні розглядати їх окремо від інших типів інститутів через їхній потенційний вплив на безпеку держави» [31, с. 21]. Він наводить визначення військових союзів, запропоноване групою вчених - це «письмові угоди, підписані офіційними представниками щонайменше двох незалежних держав, що мають обіцянки надавати допомогу в разі військового конфлікту або залишатися нейтральними щодо нього, утримуватися від збройного конфлікту між собою або консуль-туватися/співробітничати у випадку міжнародної кризи, яка створює потенціал військового конфлікту» [31, с. 21]. Період, якого стосується дане визначення, - 1815 - 1944 роки, тобто під нього не потрапляють НАТО, Варшавський пакт та інші, створені після Другої світової війни. Визначальною характеристикою сталих союзів є інституціялізація, якої, як правило були значною мірою або зовсім позбавлені союзи до «холодної війни». Головній вимозі з погляду збереження стратегічної стабільності (світового порядку), попередження великої війни в Європі довоєнні союзи не відповідали, зокрема у випадку «збереження нейтралітету під час конфлікту». Принагідно згадаємо Пакт Молотова - Ріббентропа та його наслідки.

Історичний досвід ХХ - початку ХХІ століть доводить що держави самі шукають собі союзників, а не хтось примушує їх укладати союзи (виняток становив Варшавський пакт, мало схожий у сенсі добровільності входження на свого антагоніста - НАТО). Інша справа, що вибір союзників здебільшого є надзвичайно обмеженим та й власна репутація може заважати вступити до бажаного союзу.

Втім, великі країни, які не надто ризикують бути «покараними» за неповагу до власних зобов'язань, почувають себе більш вільними у ставленні до них. Сполучені Штати полишили своїх союзників у В'єтнамі 1975 року на «милість переможців», якийсь варіант аналогічної ситуації розгортався в Афганістані, де зрада союзників радянцями, а згодом - американцями та їхніми партнерами - двічі відкривав шлях до влади талібам. Отже, вірно, що «повага до союзницьких зобов'язань має наслідком те, що партнер діє заради спільних інтересів. Утім, стимули до таких дій можуть з часом змінюватися, що з якогось моменту призведе до небажання виконувати обіцянки» [12]. Запобігти такому небажаному для подальшої долі союзів розвитку подій можна шляхом їхньої глибокої інституціялізації.

Категорія «зобов'язання» держави є наріжною в ліберальній інституційній теорії. Адже свобода в міжнародних відносинах - це не привілей діяти завжди на власний розсуд, не рахуючись з іншими (особами, групами, державами), а, навпаки, - відповідальність за наслідки своїх дій. Якщо узяті на себе державою зобов'язання є надійними, тобто користуються довірою партнерів і спрацьовують автоматично, то цим мінімізуються про-блеми моніторингу та примусових заходів, спрямованих на забезпечення їхньої дієвості. Саме відсутність загального панування анархії в міжнародній системі дозволяє союзним державам розробляти спільні стратегічні плани, координувати зовнішньополітичні дії, успішно протистояти безпековим загрозам і підтримувати стабільність.

Центральною проблемою військово-політичного союзу є надійність гарантій того, що союзні держави прийдуть на допомогу та виступатимуть разом. У слабко інституціялізованих союзах їхні члени не можуть довіряти іншим, тому що держави зберігають практично необмежену свободу дій у зовнішній політиці. Союзники занепокоєні тим, що їх можуть кинути напризволяще інші члени союзу: справжнім кошмаром для них є перспектива залишитися на самоті у ситуації міжнародної кризи або війни.

Високою є вірогідність, що такі союзи розпадуться вже під час першого випробування кризою. Навіть, якщо, вступаючи до союзу, всі країни-члени переслідували спільну мету, цього явно недостатньо. Потрібні гарантії та впевненість у тому, що союзні держави у відпо-відний момент прийдуть на допомогу, діючи солідарно заради досягнення такої мети. У протилежному випадку союз виявиться неспроможним діяти як ефективний засіб об'єднання військових потенціалів країн-членів, залишиться порожнім паперовим документом. Вирі-шення проблеми ефективності союзу можливе тільки шляхом розбудови системи взаємних зобов'язань (гарантій).

Вперше з моменту розпаду СРСР ця проблема актуалізувалася для так званих «малих» країн-країн членів НАТО після того, як Сполучені Штати та Великобританія відмовилися виконувати свої зобов'язання перед Україною щодо гарантій її суверенітету та територіальної цілісності відповідно до статей Будапештського меморан-думу, який був підписаний 1994 році і який виявився не вартим папірця, на якому він був підписаний. І хоча це не був повноцінний договір і він не був ратифікований парламентами держав-підписантів, тим не менш невиконання взятих на себе зобов'язань перед Україною поставило під сумнів статус Сполучених Штатів як головного гаранта безпеки в межах НАТО. Насамперед це стосувалося колишніх учасників «Варшавського договору» - Польщі, або які мають спільний кордон з Росією та спільне минуле в рамках Радянської імперії - країни Балтії.

З самого початку російської агресії проти України в 2014 році США зіткнулися з необхідністю переконати своїх союзників, що американські гарантії безпеки є надійними і Америка не допустить повторення українського сценарію щодо інших країн. Причому не меншою мірою аніж союзників Вашингтону по НАТО це турбувало його азіатських партнерів. Вони моментально розцінили дії Росії як можливий зразок для поведінки Китаю в Східній, і особливо Південно-Східної Азії. Однією з перших відреагувала Японія, скасувавши 1 липня 2014 піввікову заборону на застосування збройних сил за межами країни. В опублікованій 5 серпня 2014 «Білій книзі» Міністерства оборони Японії відкритим текстом сказано, що приводом стали дії Росії в Криму [32].

Ще більше сумнівів щодо гарантій виконання Сполученими Штатами взятих на себе зобов'язань в галузі безпеки в межах існуючих союзницьких відносин стало після невдалого та поспішного виходу американського контингенту з Афганістану влітку 2021 року та захо-плення влади в цій країні талібами, адже Афганістан на той час мав офіційний статус основного союзника поза НАТО. Поспішний вивід залишків американських війск з Афганістану, безперечно, так само мав вплив на прийняття рішення В. Путіним щодо початку повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року. Він був переконаний в тому, що ані Сполучені Штати, ані інші країни НАТО не будуть оказувати серйозну вій-ськову допомогу Україні у її захисті суверенітету та територіальної цілісності від російської військової агресії та мовчки «проковтнуть» це зухвале порушення міжнародного права та остаточну руйнацію системи міжнародної безпеки, що утворилася після розпаду СРСР в Єв-ропі.

Саме тому для досягнення високого рівня союзницького співробітництва в питаннях війни та миру держави свідомо позбавляють себе свободи дій - частково це стосується й менш важливих зовнішньополітичних проблем. Таке обмеження вільного вибору має наслід-ком зростання міжнародної безпеки як кожної країни - члена союзу, так і загалом усіх союзників. Кожний член союзу отримує запевнення, що інші прийдуть йому на допомогу в разі міжнародної кризи або війни. Більше того, союзницькі зобов'язання є найвагомішим фактором стримування агресивних намірів або дій ворожої держави, оскільки їй протистоїть об'єднана сила союзу. Звичайно, можна розцінювати членство в союзі як ситуацію, коли країна виступає його добровільним заручником та частково поступається своїм суверенітетом. Але, дещо втрачаючи гнучкість у використанні власної військової сили, держава набуває військової могутності, яка за розміром навіть перевищує сумарну силу союз-них країн. За таких обставин головним фактором виступає внутрішня міцність союзу, гарантії його дієвості у разі випробування. Інституціялізація союзу, внутрішня структурованість, чітко визначені зобов'язання країн-членів і розподіл функцій, спільна розробка стратегічних планів та шляхів їхньої імплементації, інформованість щодо роботи органів управління й ситуації в кожній країні, обмін таємною інформацією щодо держав, які не входять до союзів - потенційних противників і третіх країн, - наявність або відсутність цих елементів визначає надійність військово-політичного союзу. Навіть класик реалізму Г. Моргентау свого часу зазначив : «...коли спільні інтереси щодо політики і [спільних] дій перебувають у зародковому стані, потрібен договір про союз, щоб надати їм певності та оперативності» [33]. Держава, яка добровільно без вагань бере на себе союзницькі зобов'язання, є надійним партнером. Така держава-партнер вже є не тільки знаряддям політики національної безпеки, а й інтегрованою частиною безпеки союзницької. Отже, кожна з країн стає заручником усіх інших членів союзу, але, водночас, всі вони є її заручниками. Понижується рівень невпевненості союзників у відданості кожного з членів своїм зобов'язанням. Держава не зрадить їм, якщо її власна доля залежатиме від союзницького співробітництва.

Утримання країни в становищі заручниці союзу відбувається завдяки спільному військово-стратегічному плануванню. Коли, наприклад, військове командування обговорює кризову ситуацію та плани координації дій із союзниками на рівні генеральних штабів, здійс-нюється обмін інформацією та узгоджуються процедури підготовчих дій (мобілізаційні плани та інше) на випадок війни тощо. Взаємний доступ до інформації такого роду підвищує ціну зміни партнерів по союзу, тому що союзникам, яких зрадили, відомі військові таємниці країни-зрадниці й навпаки. Володіння колишніми союзниками таємною інформацією щодо зрадника не тільки роблять останнього надзвичайно вразливим, але й провокують превентивний напад на нього, оскільки про стратегічні плани союзу довідався противник. Розробка скоординованих планів ведення військових дій є найкоротшим шляхом до створення ситуації, за якої країни є заручниками навзаєм. Детальні плани мобілізації сил і ресурсів, транспортування, проведення військових операцій та інше - найкращим чином зв'язують союзників, підвищують їхню стратегічну взаємозалежність. За умов сучасної революції у засобах ведення озброєної боротьби необхідність детального воєнного планування для досягнення перемоги з найменшими втратами є аксіомою [34, с. 217 - 276]. Ніхто, за винятком країн-самогубців на кшталт КНДР або РФ, уже не може дозволяти собі діяти за наполеонівським правилом «спочатку встрянемо у бійку, а там - подивимось».

Військово-політичні союзи можуть виступати постачальниками міжнародної безпеки, стабільності, тобто «загального блага» не тільки для своїх членів, а й для міжнародного співтовариства загалом. Якщо союзне військово-політичне співробітництво демократичних держав є оборонним за своє суттю, не керується логікою «перемоги за малу ціну», то країна-член союзу не є загрозою для сусідів та віддалених країн, які повною мірою є споживачами безпеки і миру. Таку роль виконував Північноатлантичний альянс у Європі після Великої (світової) війни - водночас споживачами безпеки виступали не тільки країни-союзники, залучені до стримування радянської загрози, але й інші країни, які не брали прямої участі у протистоянні.

У ХХІ столітті, особливо з моменту стрімкого зростання геополітичних амбіцій Китаю впродовж останніх років, роль НАТО в якості стабілізуючого фактора міжнародної безпеки поза межами Євроатлантичного регіону зросла ще більше. Тому невипадково, що Австралія, Японія, Нова Зеландія та Республіка Корея, які не є країнами-членами Альянсу, але знаходяться в межах розповсюдження геополітичного впливу та амбіцій Пекіну, вперше приєдналися до саміту глав держав та урядів НАТО, який проходив 28-30 червня 2022 року у Мадриді.

Теоретично можливим завжди було видалення із союзу держави, яка не надто активно бере участь у стримуванні або навіть дозволяє собі вільне поводження (хоча відповідної статті немає в Північноатлантичному (Вашингтонському) договорі). Відсутність механізмів покарання держави, аж до видалення із союзу, стала на заваді подальшому розвитку воєнно-політичного співробітництва з ускладненням його функцій після закінчення першої «холодної війни» та з розширенням НАТО на Схід.

Потреба в інституціялізації військово-політичного співробітництва стає очевидною, якщо брати до уваги фактор часу, необхідного для організації активної протидії зовнішній загрозі. Ситуація міжнародної кризи, яка може призвести до війни, завжди має дуже обмежений часовий горизонт, недостатній для створення нової коаліції. Навпаки, під час кризи потрібна автоматична енергійна спільна реакція союзних держав, а в потенційного нападника не має бути сумнівів щодо міцності союзу, оскільки тільки це може примусити його утриматися від нападу та не розраховувати на перемогу «малою ціною». Саме глибоко інституціялізований союз забезпечує довгий за часом безпековий горизонт, який надає можливість обирати не найпростіший, а кращий з доступних варіантів розв'язання проблем безпеки. Якщо країна вирішує залишатися поза союзом, наприклад, покинула один та не приєдналася до другого, вона має бути готова платити «високу ціну» для отримання належного рівня своєї зовнішньої безпеки. Опинившись вразливою, держава має адаптуватися до нового безпекового середовища, перебудувати військову і супутні структури забезпечення, управління, планування та інше. Наприклад, після розпаду регіональних азійських військово-політичних союзів за участі США країни регіону різко збільшили військові витрати, але міжнародна ситуація залишалася для них нестабільною.

Держави не мають змінювати свою союзницьку поведінку через кожну зміну в так званому «розподілі сил» на міжнародній арені. Безсумнівно, найкращою політикою для держави є трансформація військової стратегії відповідно до основних тенденцій змін зо-внішнього середовища. Однак, якщо зміни не є кардинальними та незворотними, для країни краще залишити все як є, замість того, щоб реорганізовувати свої військові засоби, витрачаючись на це повним обсягом і ризикуючи своєю короткостроковою безпекою. Державі в цьому випадку краще бути «консервативною», ніж «чутливою до нового». Дотримуючись визначеного військово-політичного курсу, країна не мусить ризикувати самим своїм існуванням під час кожного припливу та відпливу в стратегічному зовнішньому оточенні. Залишаючись членом стабільного інституціялізованого військового альянсу, в якому кожен з членів є заручником безпеки інших через скоординовані військово-стратегічні плани, держава, як правило, перебуватиме у більшій безпеці, ніж якби вона залишалась наодинці поза союзом. Консервативний вибір є ще більш виправданим, якщо існує безпосередня небезпека існуванню малої або середньої країни. Для неї стратегічні інновації в такій ситуації є практично неможливими, а пошук чи зміна союзників стають надзвичайно складними.

Держави більш схильні залишатися у своїх альянсах і зміцнювати довгострокову безпеку, ніж будувати новий союз і ризикувати безпекою короткостроковою. Інституціялізовані альянси стійкіші до змін зовнішнього середовища, інерційні за своєю природою та не надто здатні швидко реструктуровуватися (швидше, взагалі розпадаються під впливом зовнішніх катаклізмів): вони тяжіють до обмеження і контролю поведінки своїх членів. Ці питання є наріжними у дискусіях реалістів та інституціялістів. Реалісти вважають, що міжнародні інституції, зазвичай, відображають зміни у «розподілі сил» спонтанно. На думку інституціялістів, ці зміни є не автоматичними, а залежать від внутрішньої логіки розвитку інституції та комплексу інших факторів [7]. Реалісти стверджують, що альянси не можуть залишатися незмінними у разі флуктуацій у «розподілі сил». На відміну від них, ліберальні інституціялісти вважають, що союзи можуть не тільки вистояти в умовах змін у так званому «балансі сил», але й послабити їхній руйнівний вплив. Під час спалахів війни та міжнародних криз побудувати інституціялізований альянс дуже непросто - якщо взагалі можливо. У разі відсутності відповідних зусиль у цьому напрямку за мирного часу, держави можуть виявитися неспроможними вийти на необхідний для стабілізації ситуації рівень співпраці в ході кризи: особливо важко це зробити, коли військові дії вже почалися. Це підтверджує досвід союзного співробітництва, з одного боку, країн Великої трійки, з протилежного - Німеччини, Італії, Японії під час Другої світової війни.

Запропонований Тасуро Йодою аналіз залежності союзницької поведінки від змін безпекового середовища в рамках дилеми «вигоди/витрати» (запозиченої з економічної теорії) відповідає підходу до інституціялізації військово-політичного союзницького співробітництва як процесу. Отже, у випадку зміни безпекового середовища (в якій, на нашу думку, союзу має належати активна, а не вичікувальна роль), члени союзу мають вибирати між трьома варіантами політики: а) зберегти союз незмінним, без адаптації до середовища; б) зберегти союз, трансформувавши його відповідно до нової ситуації; в) розпустити союз та обрати інший варіант без- пекової політики [35, с. 4]. Вплив середовища, за Йодою, може відбуватися через: зміни у характері та інтенсивності загроз; виникнення привабливіших варіантів політики поза альянсом (наприклад, завдяки військово-технічному прогресу); еволюцію самого союзу - його преференцій та відносної потужності (ефективності). Т. Йода вводить поняття «союзного блага» (alliance goods), тобто вигід та переваг, які отримує країна внаслідок членства в альянсі. Зі свого боку, воно вимагає відповідних внесків у вигляді військовослужбовців, озброєнь, фінансування, баз, інфраструктури, забезпечення поля бою та/або надання повітряного простору тощо. Здатність союзу адаптуватися до змін залежить від глибини розриву між наявними ресурсами союзу та витратами на його модернізацію відповідно до нового безпекового середовища. Звичайно, готовність держави робити внески на трансформацію союзу залежить від того, наскільки вона в ній зацікавлена, тобто пов'язує свою безпеку з його подальшим успішним функціонуванням. Зі свого боку, така зацікавленість тісно пов'язана з інституціялізацією союзу, до якої належить: здатність швидко збагнути природу змін середовища; дія механізмів зворотного зв'язку; гнучкість рішень, організації, процедур; швидка реакція, неможлива через за- бюрократизованість; спроможність експериментувати заради втілення інновацій; врахування досвіду (історії) та здатність до навчання. Т. Йода, досліджуючи умови успішної трансформації союзів, віддає належне рівню інституціялізації, підвищенню сумісності військових підрозділів та довірі між союзниками [35, с. 4-6].

За визначенням Ендрю Кідда, в міжнародних відносинах довіра означає переконаність у тому, що іншій стороні можна вірити: «вона заслуговує довіри, тому що готова відповідати взаємністю у процесі співробітництва», а недовіра - це «впевненість у тому, що інша сторона просто прагне використовувати співробітництво для власної вигоди». «Питання довіри або недовіри однієї держави іншій є надзвичайно важливим, бо може вплинути на вибір між миром та війною», - вважає він. На думку Кідда, теорія довіри передбачає врахування чотирьох головних положень: 1) міждержавне співробітництво вимагає певного рівня довіри - «поріг довіри залежить від низки факторів, разом з відносною силою держави та ціною, яку треба заплатити в разі конфлікту з нею»; 2) хоча конфлікт можливий й між країнами, які заслуговують довіри, його виникнення свідчить про те, що одна чи обидві держави взаємно сприймаються як такі, що довіри не варті. У такому випадку, з погляду стороннього спостерігача, обидві країни втрачають довіру: так само, як це трапилося між ними; 3) у випадку залучення декількох країн, наявність серед них порівняно могутньої держави (лідера) може примусити країни до співробітництва, якщо йому довіряють. У випадку, коли лідер не користується довірою в інших держав, співробітництво є малоймовірним; 4) якщо країна насправді заслуговує на довіру, зазвичай вона здатна переконати в цьому іншу сторону та відкрити шлях до співробітництва. Ключовий механізм для досягнення бажаного результату - невеличкий, але значущий крок назустріч (символічний жест), який досягає мети, якщо за нього його автору треба «платити» високу політичну [публічну] ціну: «це доводить, що країна заслуговує довіри з боку партнера» [36, с. 3, 5].

Суттєвим моментом для з'ясування критеріїв внутрішньої життєздатності військово-політичних союзів є спроможність лідерів країн-членів на виконання союзницьких зобов'язань діяти всупереч сильній внутрішній опозиції зовнішньополітичному курсу країни чи його зміні, або утворенню, існуванню та функціонуванню союзу, відома як концепція «публічної ціни» (audience cost). Союзницькі дії лідерів країни, незважаючи на високу внутрішньополітичну ціну, тобто втрату підтримки та популярності серед своїх громадян, що особливо небезпечно в демократичній політичній системі, зміцнюють довіру до держави з боку країн-партне- рів.

Саме цей тренд спостерігається протягом останнього року в Сполучених Штатах, де політика адміністрації Дж. Байдена щодо збільшення фінансової допомоги кра- їнам-членам НАТО, що знаходяться на «східному фланзі» Альянсу або безпосередньо межують з Росією. Екс-президент США Дональд Трамп, який вже оголосив про власні наміри знов балотуватися на президентську посаду у 2024 році, а також його прихильники в Конгресі нищівно критикують Байдена за збільшення фінансової допомоги іншим країнам-членам Альянсу задля зміцнення їх оборонних потужностей. Це безпосередньо відбивається на рівні підтримки політики діючого президента серед громадян, які поділяють ізоляціоністські погляди у зовнішній та безпековій політиці Д. Трампа. Водночас рівень довіри до Сполучених Штатів в межах НАТО як гаранта безпеки за останній рік значно збільшився.

Джеймс Фірон підкреслює, що довіра виникає у разі, якщо ціна, що її треба заплатити за непопулярні рішення, є дійсно високою. З іншого боку, вважає він, висока публічна ціна підриває основи виконання союзницьких зобов'язань, оскільки схиляє керівництво держави до зради їм, робить союзи нестійкими [37].

Загалом, завдяки політичним реалістам, категорія «довіра» залишилася майже цілком поза увагою теорії міжнародних відносин і трактувалася, насамперед, як соціально-психологічна категорія: «...довіра виникає зі свідомості слабкості, невпевненості в собі, визнання авторитету ..., відрізняється як від віри, так і від упевненості ... - довірюється той, хто не хоче або не може вирішити або зробити щось сам ... » [38]. Далі авторка у своєму огляді теоретичних здобутків досліджень довіри взагалі вважає її «ірраціональною в політиці» [38]. Навпаки, специфіка довіри в міждержавних відносинах полягає в тому, що вона базується на впевненості держави у власних силах (слабка країна не може дозволити собі ділитися з іншою чуттєвою інформацією, бо це робить її вразливішою), є усвідомленою, а не сліпою, передбачає готовність обох сторін надати свідчення своєї добропорядності, діяти прозоро у взаємно визначених сферах. Саме в такому руслі здебільшого намагалися діяти дер- жави-опоненти за часів «холодної війни» (після Кубинської кризи 1962 року): заходи, спрямовані на зміцнення взаємної довіри та прозорості у військовій сфері, починаючи зі встановлення лінії прямого зв'язку Кремль - Білий дім, домовленості про попередження про військові навчання та запуски балістичних ракет, роззброєння під взаємним контролем, «відкрите небо» та інші моніторингові програми дозволили тоді зменшити ризики світової ядерної війни. Саме в такому руслі намагається діяти й президентська адміністрація Дж. Байдена зі своїми союзниками в межах не лише НАТО, але й з державами, перед якими мають союзницькі зобов'язання в Азійсько-Тихоокеанському регіоні в контексті зростаючих загроз в безпековій сфері з боку Китаю.

Довіра панувала у відносинах між деякими не союзними державами, які розділяли спільні демократичні цілі та цінності. Наприклад, Швеція, незважаючи на відсутність відповідного зобов'язуючого документу з боку НАТО, була впевнена, що у разі агресії проти неї Альянс без вагань виступить на її захист (це, до речі, розкриває одну з таємниць довготривалого збереження шведського нейтралітету). Взаємна довіра між Швецією та НАТО визначалася глибиною співробітництва, наявністю багатьох каналів обміну інформацією у військовій сфері, зокрема розвідувальними даними, тощо.

Втім, після початку повномасштабної військової агресії РФ проти України у 2022 році навіть Швеція зажадала не покладатися лише на довіру, насамперед, з боку Сполучених Штатів як ключового гаранту безпеки країнам Північноатлантичного Альянсу, але й приєднатися до лав НАТО в якості повноправного члену, аби мати гарантії власної безпеки згідно п'ятої статті Договору. Таким чином, посилити власні гарантії безпеки від РФ і аби залежати від внутрішньої політичної всередині Сполучених Штатів. Іншим чинником, який вплинув на таке рішення, безперечно є різкі заяви екс-президента США Дональда Трампа під час перебування його на посаді президента Сполучених Штатів стосовно необхідності виконувати свої зобов'язання в галузі безпеці відносно навіть європейських партнерів, що вже є краї- нами-членами НАТО. І враховуючи досить високі шанси колишнього очільника Білого Дому після наступних президентських виборів, не говорячи вже про загрози розширення російсько-українського військового конфлікту з локального рівня принаймні до регіонального, у Стокгольмі вирішили не зволікати з рішенням про приєднання до лав НАТО. Тим більше враховуючи наближеність власних кордонів до агресора.

Тим самим шляхом вирішила піти і Фінляндія, всупереч своїй багаторічній політиці дотримання нейтраль- ного статусу і неприєднання до військово-політичних блоків, якої її керівництво сумлінно дотримувалося після закінчення Другої світової війни.

Заходи зміцнення довіри свого часу зарекомендували себе досить ефективним знаряддям попередження війни. За відсутності довіри неможлива розбудова стабільного безпечного світу, а найкращим втіленням довіри на практиці є військово-політичний союз, в якому взаємна довіра країн-членів сягає найвищого доступного рівня. Якщо такий союз здатен виконувати роль стабілізатора системи міжнародних відносин, стримувати своїх членів та інші держави від агресивних дій та позбавляти їх підстав розраховувати на перемогу «малою ціною», то його діяльність зміцнює безпеку всіх без винятку країн [39].

Сподіваємося, що ті заходи зміцнення довіри, які зараз здійснюють Сполучені Штати в межах НАТО, будуть достатніми для того, аби унеможливити початок нової великої війни. А це неможливо без перемоги України у війні з Росією, за ходом якої уважно спостерігає Китай.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Haftendorn Н., Keohane R., Wallander С. Imperfect Unions. Security Institutions over Time and Space. - New York : Oxford University Press, 2002. - 400 p.

2. Risse-Kappen, T. Collective Identity in a Democratic Community: The Case of NATO / Thomas Risse-Kappen. - In: The Culture of National Security: Norms and Identity in World Politics / ed. by P. Kazenstein. - New York : Columbia University Press, 1996. - P. 357-399.

3. Jervis R. Perception and Misperception in International Politics / Robert Jervis. - Princeton : Princeton University Press, 2017. - 544 p.

4. Posen B. The Sources of Military Doctrine. France, Britain, and Germany between the World Wars / Barry R. Posen. - London : Cornell University Press, 1984. - 288 p.

5. Allison G. Essence of Decision. Explaining the Cuban missile crisis / Graham Allison. - Boston : Little, Brown, 1971. - 416 p.

6. Onuf N. Rule and Rules in International Relations / Nicholas Onuf. - 1989. -URL: http://www.helsinki.fi/eci/Events/Nicholas%20 Onuf_Rule%20and%20Rules%20%204-2-14.pdf (Retrieved 17.02.2022)

7. Powell R. Anarchy in International Relations Theory: The Neorealist-Neoliberal Debate / Robert Powell // International Organization, 1994. - Vol. 48, No. 2. - P. 313-344.

8. Snyder G. Alliance Politics / Glenn H. Snyder. - Ithaca and London : Cornell University Press, 1997. - 432 p.

9. Keohane R. After Hegemony: Cooperation and Discord in the World Political Economy / Robert O. Keohane. - Princeton : Princeton University Press, 1984. - 304 p.

10. Keohane R. International Institutions: Two Approaches / International Studies, 1988. - Vol.32, No.4. - P. 379-396. URL: https://doi. org/10.2307/2600589 (Retrieved 25.05.2022)

11. Caporaso J. International Relations Theory and Multilateralism / James A. Caporaso // International Organization, 1992. - Vol. 46, No. 3.

- P. 599-632.

12. Morrow J. Alliances and Asymmetry: An Alternative to the Capability Aggregation Model of Alliances / James D. Morrow // American Journal of Political Sciences, 1991. - P. 904-933.

13. Ялі М.Х. Парадигма глобалізації: основні підходи / М.Х. Ялі // Актуальні проблеми міжнародних відносин : Збірник наукових праць. - К: КНУ ім. Т. Шевченка. ІМВ. 2014 - №123. Ч 1. С- 62 - 73.

14. Гелд Д., МакГрю Е., Голдблатт Д., Перратон Дж. Глобальні трансформації. Політика, економіка, культура / Д. Гелд, Е. МакГрю, Д. Голдбрайт, Дж. Перратон / Пер. с англ. - К. : Фенікс, 2003. - 584 с.

15. Fukuyama F. The End of History and the Last Man. - N. Y.: Avon Books, 1992. - 417 p.

16. Waltz K. Globalization and American Power / К. Waltz // The National Interest. - 2000. - Vol. 59. - р. 42-51.

17. Ялі М. Х. Вплив світової економічної кризи 2008-2009 років на роль США в міжнародній системі / М.Х. Ялі // США і світ ХХІ століття: монографія / Пахомов Ю. М., Коваль І. М., Шергін С. О. та інші.

- К.: Центр вільної преси, 2013. - с.456 - 471.

18. Gross Domestic Product, Second Quarter 2020 (Advance Estimate) and Annual Update - [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://www.bea.gov/sites/default/files/2020-07/gdp2q20_adv.pdf

19. Gabe Alpert. A breakdown of the fiscal and monetary responses to the pandemic - https://www.investopedia.com/government-stimulus- efforts-to-fight-the-covid-19-crisis-4799723

20. Adam S. Posen. The End of Globalization? What Russia's War in

Ukraine Means for the World Economy - Foreign Affairs - March 17, 2022/ -https://www.foreignaffairs.com/articles/world/2022-03-17/end- globalization

21. Бек У. Что такое глобализация? / У. Бек / Пер. с нем. - М.: Прогресс - Традиция, 2001. - 304 с., 304 с.

22. RosenauJ. The Study of World Politics. Vol. 2: Globalization and Governancе / J. Rosenau - L., N.Y., 2006. - 260 p.

23. Richardson L. The Concert of Europe and Security Management in the Nineteenth Century / Louise Richardson. - In: Imperfect Unions. Security Institutions over Time and Space / ed. by H. Haftendorn, R. Keohane, C. Wallander, 2002. - Р. 48-79.

24. Lauren P. Crisis Prevention in Nineteenth-Century Diplomacy / Managing U.S. - Soviet Rivalry: Problems of Crisis Prevention / ed. by George A. - Boulder, Colo : Westview Press, 1983. - P. 31-64.

25. Smith M. Europe's Foreign and Security Policy: The Institutionalization of Cooperation / Michael E. Smith. - Cambridge, UK : Cambridge University Press, 2004. - P. 21-25.

26. Checkel J. The Constructive Turn in International Relations Theory // World Politics / Jeffrey T. Checkel, 1998. - Vol.50. - P. 324 - 348.

27. Wallander, C. Risk, Threat and Security Institutions. - In: Imperfect Unions. Security Institutions over Time and Space. / ed. by H. Haftendorn, R. Keohane, C. Wallander. - Oxford : Oxford University Press, 2002. - P. 21-47.

28. Webster's Third New International Dictionary / ed. By Philip Babcock Gove. - Springfield : Merriam-Webster, 1986. - 2662 p.

29. Gibler D. The Costs of Reneging - Reputation and Alliance Formation // Journal of Conflict Resolution / Douglas M. Gibler , 2008. - P. 426-454.

30. Mercer J. Reputation and International Politics / Jonathan Mercer. - Ithaca: Cornell University Press, 1996. -248 p.

31. Miller G. The Shadow of the Past: Reputation and Military Alliances before the First World War / Gregory D. Miller. - Ithaca and London: Cornell University Press, 2012. - 248 p.

32. Ялі М.Х. «Перевантаження» американсько-російських відносин: український контекст (Частина ІІ) / М.Х. Ялі // Зовнішні справи - 2014 - №12 - С. 24 - 29.

33. Morgenthau H. Alliances in Theory and Practice. - In: Alliance Policy in the Cold War / ed. by Wolfers A. - Baltimore : Johns Hopkins University Press, 1959. - P. 25-26.

34. Binnendijk H., Kugler R. Seeing the Elephant. The U.S. Role in Global Security. - Washington, D.C. : Potomac Books, 2006. - 336 p.

35. Yoda T. Recalibrating Alliance Contributions: Changing Policy Environment and Military Alliances / Tatsuro Yoda. - Santa Monica : RAND, 2005. - 306 p.

36. Kydd A. Trust and Mistrust in International Relations / Andrew Kydd. - Princeton: Princeton University Press, 2005. - 284 p.

37. Fearon J. Domestic Political Audience and the Escalation of International Disputes // American Political Science Review, 1994. - P.577-592

38. Міщенко А. Феномен політичної довіри // Зовнішні справи, 2008. - С. 42-43.

39. Long A., Nordstrom T. and Baek K. Allying for Peace: Treaty Obligations and Conflict between Allies // Journal of Politics, 2007. - P. 1103-1117.

Размещено на Allbest.ru