Публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація у сфері міжнародних відносин та етикетних практик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація у сфері міжнародних відносин та етикетних практик

Ціватий Вячеслав Григорович

Кандидат історичних наук, доцент Заслужений працівник

освіти України, Член правління Наукового товариства

історії дипломатії та міжнародних відносин



Вступ

Наукове обґрунтування і концептуалізація таких соціальних регуляторів сучасного світоустрою, як дипломатичний протокол, церемоніал та етикет міжнародної ввічливості - це новий перспективний напрям досліджень у сфері міжнародних відносин, міжнародної інформації, публічного управління та адміністрування, світової економіки, економічної дипломатії, інституціональної історії, міжнародної політики, публічної дипломатії, міжкультурної комунікації, юриспруденції, філософії зовнішньої політики та дипломатії, компаративної та лінгводискурсної філології, міжнародного права в умовах поліцентричного світоустрою ХХІ століття [1, с. 11-31].

Сучасний мондіалізований світоустрій ХХІ століття актуалізував для фахівців у сфері міжнародних відносин і дипломатів такі професійні компетентності як публічне мовлення, ораторська майстерність, дипломатична риторика, техніки і технології переговорного процесу, норми етикету та протоколу (державного протоколу; дипломатичного протоколу; етикет міжнародної ввічливості), міжкультурна комунікація, мовленнєва комунікація, психолого-поведінкові моделі в кризових ситуаціях, міжнародна журналістика, міжнародна інформація тощо [1, с. 11-31; 2, с. 66-79].

Постановка проблеми. В умовах інтенсифікації глобалізаційних процесів у світі, відповідно відбувається й зростання та розширення сфер комунікації - міжнародної, міжкультурної, національної, міжнаціональної, регіональної, політико-дипломатичної, особистісної та ін. Тому в навчальних освітніх програмах розширюється перелік і кількість освітніх модулів, освітніх кластерів, які включають вище зазначену тематику, зокрема - уміння долати культурні бар'єри, адаптація до іншомовного середовища, моделі комунікації та переговорного процесу, дипломатична риторика і т.д.

Публічна і культурна дипломатія в умовах мондіалізованого світоустрою є інтегральними напрямами з реалізації моделі соціокультурного розвитку сучасного суспільства у світовому міжнародно-політичному, міжнародно-інформаційному та публічному просторі.

Культурні та креативні індустрії у сфері міжнародних відносин - в умовах культури інформаційного суспільства, це один із нових інституціональних і політико-дипломатичних підходів до розвитку творчих галузей культури, сучасного мистецтва і професійної діяльності: концепт «сучасне мистецтво», концепція терміна «креативні індустрії», технології розвитку креативного (творчого) кластера і креативних індустрій, креативна економіка тощо.

Протягом останніх десятиліть концепція «креативної економіки» стала предметом теоретико-методологічного осмислення та наукових дискусій. Відповідно до цієї концепції, види творчої діяльності класифікуються відповідно до певних напрямів креативних індустрій. адже розвиток підприємництва у формі креативних індустрій - це спроба повернути творчість у сферу культури та мистецтва, у міжнародний культурно-мистецький простір.

З одного боку, вони забезпечують вихід нової творчої продукції на світовий ринок, з іншого боку, націлені на моделювання регіонального і національного культурно-мистецького простору, формування привабливого культурного середовища та інституціонального розвитку міжкультурних комунікацій.

Стрімке зростання культурних і креативних індустрій у сучасному суспільстві зумовлює необхідність вивчення питань про їх сутність, специфіку та функції. Поняття «креативні індустрії» і «креативна економіка» є порівняно новими і ще не мають повного усталеного визначення та інституціональної завершеності, іноді вони взаємозамінні, іноді посилаються на пов'язані, але все ж окремі поняття «творчі індустрії», «культурні індустрії», «іміджева дипломатія» тощо. Інтерес до креативних індустрій знаменує перехід до розуміння творчості та креативності як основної рушійної сили сучасного постіндустріального суспільства та міжкультурного діалогу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз основних понять і окремих аспектів професійного мовлення і публічного мовлення, пов'язаних із питаннями формування міжкультурної комунікації, сферою культурних і креативних індустрій, наведено в працях українських та зарубіжних дослідників.

У той же час, спеціальне дослідження щодо національних особливостей публічного мовлення і дипломатичної риторики, професійних моделей і алгоритмів ораторської майстерності у сфері міжнародних відносин на сьогодні відсутнє. Автор продовжує свої попередні дослідження у цій публікації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблематики, показав, що такі українські та зарубіжні науковці як: О. Бажан, Г. Бєлова, В. Бугров, Б. Гуменюк, М. Гіоргадзе, Л. Джакелія, В. Копійка, С. Корсунський, Ю. Кочубей, А. Кудряченко, М. Кулінич, С. Лиман, В. Макар, В. Матвієнко, О. Машевський, І. Патриляк, Р. Петюр, Ю. Подрєз, С. Пурич, Т. Путкарадзе, С. Русаков, О. Сліпченко, К. Смирнова, М. Станчев, В. Теоса, Н. Тимошенко, Д. Ткач, С. Троян, І. Турянський, Г. Удовенко, В. Хандогій, В. Ціватий, О. Ковтун, Н. Терес, Н. Яковенко та інші, присвятили свої наукові розвідки окремим аспектам практичної дипломатії, акцентуючи увагу як на досвіді України, так і зарубіжних комунікативних, культурно-мистецьких і переговорних практиках.

Стан наукової розробки даної теми потребує свого інституціонального розвитку та системного підходу, комплексного дослідження цього унікального соціокультурного і політико-дипломатичного явища.

Незважаючи на високий рівень розвитку теорії міжкультурної комунікації, усе ще відчувається потреба в серйозних дослідженнях на стику міжкультурної комунікації, лінгвістики, міжнародних відносин і дипломатії.

Мета дослідження - проаналізувати основні дидактичні проблеми міжкультурної комунікації та публічного мовлення як системної складової навчання і формування професійних компетентностей у фахівців у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики і практичної дипломатії.

Постановка завдання. Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань: уточнення концептуальних понять - публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація; виокремлення проблемних аспектів формування міжкультурної комунікації при навчанні фахівців у сфері міжнародних відносин; визначення дидактичних і професійно-педагогічних вимог до викладачів закладів вищої освіти (ЗВО), які залучені до підготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії.



Виклад основного матеріалу дослідження

мовлення дипломатичний комунікація етикетний

Відомо, що в умовах глобалізованого світу ХХІ століття більшість держав світу перейшла до модернізації своїх освітніх систем. Україна також успішно долучилася до цього процесу [2, с. 66-79; 3, с. 34-43]. На сьогодні цілком очевидно, що освіта безпосередньо пов'язана з конкурентоспроможністю випускників закладів вищої освіти (ЗВО). Освіта створює той самий «людський капітал», який у поєднанні з «фізичним капіталом» і дає в кінцевому підсумку збільшення продуктивності та якості [4].

Досвід останніх десятиліть засвідчує, що подальший прогрес нашої держави, формування громадянського суспільства в Україні багато в чому залежать від того, наскільки активно в цих процесах задіяна українська дипломатія, різні рівні фахівців у сфері міжнародних відносин, у цілому, та кожен дипломат і міжнародник - особисто [4, с. 39-49; 5, с. 30-33].

З урахуванням змін, що відбуваються у сфері функціонального управління дипломатичною службою та її інституціонального розвитку, виникає необхідність наблизити зміст та форми професійного навчання дипломатів і державних службовців у сфері міжнародних відносин, до нових вимог та завдань сучасного державного управління та публічної політики [6, с. 179-182].

Наявність комунікативних компетенцій - це необхідна умова життєдіяльності особи та її професійного зростання в сучасному світі, і в першу чергу - дипломатів і міжнародників.

Уся професійна діяльність фахівців у сфері міжнародних відносин поєднана зі спілкуванням: з колегами; з партнерами; з великими і малими групами; з людьми одного віку і різного; з колективами, які мають подібні життєві пріоритети та ін.

Цілком закономірно, що для того, щоб стати професійно успішним, необхідно набути знання, уміння, сформувати навички, і сформувати відповідні професійні компетентності із мовленнєвої взаємодії як у сфері професійній, так і на рівні повсякденного спілкування [7, с. 193-200].

Саме тому інтегрована підготовка до ефективної мовленнєвої взаємодії повинна стати складовою частиною формування відповідних професійних компетентностей на всіх етапах навчання іноземних мов та при викладанні професійних навчальних дисциплін для фахівців у сфері міжнародних відносин. У декількох закладах вищої освіти, у рамках освітнього проекту, пріоритетною формою навчання є поєднання навичок публічного виступу з проектним навчанням (роботою над індивідуальними творчими проектами).

Така модель апробована на нормативних дисциплінах, зокрема - «Компаративна історія, теорія і практика дипломатії», «Дипломатичний протокол та етикет», «Дипломатія іноземних держав», «Публічне мовлення і міжкультурна комунікація в професійній діяльності міжнародника», «Теорія і практика дипломатії», «Теорія і практика переговорів», «Науково-дослідницька діяльність у сфері міжнародних відносин», «Наукова дипломатія», «Публічна і культурна дипломатія», «Зовнішня політика і дипломатія сучасної України», а також є обов'язковою складовою навчання іноземних мов професійного спрямування, т. б. - у сфері міжнародних відносин, комунікативістики і практичної дипломатії [8, с. 231-234].

Готуючи фахівців у сфері міжнародних відносин до ефективної мовленнєвої взаємодії та міжкультурної комунікації, неможливо залишити поза увагою і такий важливий аспект публічного виступу, як його адресність. Саме тому слухачам пропонується при підготовці своїх презентацій і публічних виступів підготувати проект з урахуванням групового портрету аудиторії. Уміння утримувати увагу аудиторії відноситься до числа найважливіших прагматичних аспектів публічних промов і дипломатичної риторики.

Дані завдання дозволяють слухачам тренінгових майстер-класів із публічного мовлення, дипломатичної риторики та міжкультурної комунікації не лише отримати практичні навички результативної мовленнєвої взаємодії, але й дозволяє долати психологічні бар'єри, що можуть бути супутні при ефективній публічній комунікації, міжкультурній комунікації та реалізації публічної дипломатії [8, с. 231-234].

У нових умовах глобалізованого світу від викладача вищої школи на сьогодні вимагається (нагальна потреба), оволодіння додатковими методиками і спеціальними знаннями у сфері ефективного впливу на аудиторію, а також - вивчення значного обсягу додаткової літератури по теорії комунікації, теорії мови, лінгводидактики, психології, етнопсихології, міжкультурної філософії, психолінгвістики, риторики, кроскультуральності тощо.

При цьому варто зазначити, що формування комунікативних компетенцій, визначених в якості цільових програма професійної підготовки, неможливе без інтегрованого навчання результативній мовленнєвій взаємодії. Це передбачає володіння не лише інформаційною складовою висловлювання, але й і його прагматичним аспектом.

Теоретичні і практичні курси професійної підготовки, навчання іноземним мовам, у поєднанні з проектним навчанням, з розвитком навичок публічних виступів, дозволяє здобувачам вищої освіти отримати компетентності позитивного впливу на аудиторію, які дозволяють випускникам освітніх програм і тренінгів із підвищення кваліфікації успішно конкурувати на ринку праці [9].

Світова глобалізація викликала необхідність формування у випускників ХХІ століття нових, спеціальних комунікативних компетенцій, оскільки існує ряд відмінностей у моделях поведінки і міжкультурного спілкування між українською, західною і східною культурами.

Такі відмінності в комунікаційних моделях і фреймах зустрічаються в цілому ряді випадків - від техніки ведення дискусій чи переговорів до вміння виступати публічно.

Більш того, і в умовах неформального спілкування з іноземцями чи колегами у країні перебування дипломата, перш за все - англомовними партнерами і колегами, є потрібним володіння вищезгаданими навичками для проведення максимально успішної комунікації. Не менш значущим для успішної професійної діяльності є не лише певні комунікативні моделі, але й спеціальні вміння, які реалізуються в здібності вирішувати життєві й професійні проблеми, здібності до іншомовного спілкування тощо.

Комунікативна компетенція є затребувана, так як сучасна освіта вимагає нагальної сутнісної модернізації професійної підготовки з урахуванням швидко змінних вимог ринку праці.

Вирішення проблем усесторонньої підготовки фахівців- міжнародників і дипломатів, забезпечення умов безперервного оновлення їх професійних знань і компетентностей, оволодіння сучасними технологіями застосування цих знань на практиці, багато в чому залежить від ефективності освітньої діяльності таких навчальних закладів які готують фахівців у сфері міжнародних відносин [10].

Мова фахівця у сфері міжнародних відносин, мова дипломата відрізняються високим відчуттям гідності, адже вони представляють свою державу, яка має і традиції, і авторитет. Без дотримання дипломатичного красномовства, знання секретів дипломатичної риторики, навряд чи можна досягти бажаного професійного успіху.

Мова дипломата повинна відображати його високу мовленнєву культуру та мовленнєвий етикет. Він має володіти кількома мовами, мати ґрунтовні знання з історії, культури, історичної географії, економіки, політики як загалом, так і тієї держави, з якою ведуться перемовини.

Дипломат повинен володіти швидкою реакцією, розуміти натяк, цінувати дотепність і сам бути гнучким, златоустовим і красномовним. Дипломатові необхідно вловлювати кожну реакцію свого співбесідника, розгадувати натяки і приховану думку. Володіючи культурою мови не тільки на рівні норм літературної мови, дипломат доб'ється успіху дотепністю, ерудицією, витонченістю, харизмою, виразністю своєї мови [11, с. 60-66].

Високий професіоналізм дипломата в сучасному світі - найважливіша умова реалізації національних інтересів, забезпечення міжнародної стабільності, прогнозування зовнішньої політики держави. Значна увага при навчанні іноземної мови акцентується на національних особливостях етикету і мовленнєвої культури, службовому, дипломатичному і діловому листуванні іноземною мовою тощо [11, с. 65-66].

Практичне володіння іноземною мовою на рівні, достатньому для вільної усної та письмової професійної та повсякденної комунікації, є не тільки невід'ємним компонентом успішного функціонування в багатоманітному полі професійної діяльності, а й становить важливу складову самодостатності сучасної особистості, сучасного дипломата [11, с. 62-63].

Умовою формування такої особистості виступає зсув наголосу з інформаційного навчання на навчання, що розвиває, на навчання впродовж життя і професійної діяльності. Мова, насамперед, йде про ефективне інформаційне забезпечення та використання в навчальному процесі при навчанні іноземних мов найсучасніших технічних засобів навчання (ТЗН).

З урахуванням змін, що відбуваються у сфері функціонального управління дипломатичною службою та її інституціонального розвитку, виникає необхідність наблизити зміст і форми професійного навчання дипломатів і державних службовців, які займаються питаннями зовнішніх зносин, до нових вимог і завдань сучасного державного управління, зокрема - у сфері дипломатії, зовнішньої політики і міжнародних відносин. А також - визначити, що воно є не лише однією з пріоритетних серед наукових та освітніх галузей, а, насамперед, сферою практичного управління державними (публічними) ресурсами.

Поглиблене вивчення, професійне знання історії, культури, міжкультурної комунікації, права, релігії, мистецтва, національних особливостей етикету і дипломатичного протоколу, мовленнєвої культури держави перебування дипломата, володіння декількома іноземними мовами, дозволяє йому освоїти духовний досвід минулого, порівняти його з особистим досвідом, долучитися до загальнолюдських духовних цінностей [11, с. 60-66].

Підготовка кадрів у сфері міжнародних відносин і дипломатичних кадрів ХХІ століття на сьогодні і в Україні, і у світі - здійснюється за оновленою креативно-освітньою та інституціонально-освітньою моделлю.

Ця модель перш за все зорієнтована на підготовку професіоналів найвищого ґатунку. І одне із провідних місць цієї моделі відведено іноземній мові, як системотворному елементові моделі сучасного дипломата. Адже успішне інтегрування України в політичне, бізнесове і освітянське середовище світу вимагає від фахівців будь-якої галузі володіння іноземними мовами на рівні, достатньому для ефективного функціонування в професіональній і повсякденній сфері.

Професіоналізація навчання іноземних мов висуває за головну мету підготовку фахівця, здатного використовувати іноземну мову як інструмент професійної діяльності, зокрема - дипломатичної. Адже іноземна мова - це інструмент у діалозі культур і народів, інструмент міжкультурної комунікації. А інструментарієм треба вміти користуватися - чим вільніше, тим результативніше.

Застосування принципу інтеракційного навчання сприяє ефективному і швидкому розвитку іншомовної комунікативної компетенції дипломата і одночасно забезпечує умови для зростання інтелектуального потенціалу найбільш активного й дієвого прошарку суспільства, який формують фахівці у сфері міжнародних відносин [12].

Фахівець у сфері міжнародних відносин (міжнародник) і дипломат у сучасному суспільстві живуть, перебувають і працюють у багатовимірному просторі культури і міжкультурного діалогу. Його буття визначається тим, якими знаннями, навичками і вміннями він володіє, якими володіє мовами культури. Тут кожен обирає свій шлях.

Завдання сучасної системи підготовки кадрів у сфері міжнародних відносин, полягає в тому, щоб надати всім, хто навчається, широкі можливості вибору, навчити кожного вільно рухатися в просторі ідей, у світі образів, поглибити мислення й емоційне сприйняття дійсності, допомогти виробити цілісний погляд на світ, сформуватися повноцінним громадянином.

Демократизація освіти - найважливіша складова процесу демократизації світової спільноти. Вона стосується й управління освітою, й реалізації навчального (освітнього) процесу.

Демократизація проникає й у сам зміст освіти, що все більше орієнтується на реалізацію в її системі невід'ємних прав людини. Держава в демократичному суспільстві не має права нав'язувати тому, хто навчається, будь-які світоглядні цінності. Але вона зобов'язана зробити все, аби вільне самовизначення особистості здійснювалося усвідомлено, на основі фундаментальних знань, професійних компетентностей і норм етикету міжнародної ввічливості [13].

Професіонали-міжнародники, міжнародники-аналітики і дипломати - це найкращі представники політичної та інтелектуальної еліти. А тому, варто нагадати твердження, яке стало аксіоматичним, що саме політична еліта, як вирішальна сила історичного та соціально-політичного процесу, визначає мету та сенс політичних процесів і тому несе відповідальність за їх напрям, ефективність і наслідки.

Основні характеристики підготовки дипломата: постійна незавершеність отриманих знань та навичок, удосконалення набутих професійних компетентностей, виключення оцінок, що претендують на істинність узагальнень, принципова відмова від моноцентричних уявлень на користь визнання співіснування різних, що не піддаються зведенню в єдине ціле, наукових ідей, стилів мислення, між якими можливий продуктивний діалог, володіння компетентнісним підходом у сфері міжкультурної комунікації [13].

У глобалізованому і кроскультуральному соціумі ХХІ століття з'являються нові наукові проблеми, а науковці, відповідно - пропонують свої інноваційні підходи для їх інституціонально-системного аналізу, обґрунтування, розв'язання і вирішення.

Головна увага соціуму в публічному просторі сьогодення - це репрезентація інституту дипломатичного протоколу як дієвого та ефективного інструментарію в арсеналі сучасної дипломатії, як структурного елементу моделі дипломатії та функціональної складової дипломатичних систем держав світу, а також характеристика співставності та компаративного аналізу особливостей елементів національного і міжнародного етикету, церемоніалу та дипломатичного протоколу в політико-дипломатичних практиках сьогодення [14, с. 32-37].

На сьогодні в Україні в правовій площині дипломатичний протокол, церемоніал та етикет інституціонально унормовано відповідно до

Положення про Державний Протокол та Церемоніал України», затвердженого Указом Президента України від 22 серпня 2002 року N 746/2002 (у редакції від 15.02.2010 р.). Але станом на сьогодні, даний нормативно-правовий акт уже потребує оновлення, оскільки в цій царині є багато новел і нових дипломатично-соціальних явищ, що мають бути закріпленні чинним законодавством, а не керуватися усталеністю, модельністю або традиційністю дипломатичних практик.

Концепт «Дипломатичний протокол», концепт «Церемоніал» і концепт «Етикет міжнародної ввічливості» на сьогодні є дослідженими ще не в повній мірі як теоретико-методологічно, так і узагальнено-практично: відсутнє комплексне узагальнення та аналітика зазначених соціально- комунікативних явищ дипломатичного середовища і сучасних дипломатичних практик [15].

Автор продовжує попередні свої дослідження теорії, історії та практики дипломатичного та державного протоколу, церемоніалу і етикету міжнародної ввічливості як в історичній ретроспективі, так і в умовах мондіалізованого світоустрою ХХІ століття та трансформації дипломатичних систем держав світу [1, с. 11-31].

Знання основних правил спілкування між державами (міждержавної комунікації) і народами (міжкультурної комунікації) забезпечує взаємовідносини між ними, що є необхідною константою для вирішення різноманітних найскладніших проблем у сучасному глобалізованому світі, для налагодження ефективних інформаційно-комунікативних зв'язків у сучасному суспільстві.

На сьогодні актуальною проблемою і важливою складовою етапу інституціоналізації міжнародного співробітництва в сучасному суспільстві і міждержавних відносинах, є розвиток практичної дипломатії, моделей дипломатії та дипломатичних систем держав, зокрема організація державного і дипломатичного протоколу, церемоніалу та міжкультурної комунікації.

Незважаючи на зміни, що відбуваються у світовому співтоваристві, стабільними залишаються форми, методи та інструменти дипломатичної роботи, серед них - дипломатичний протокол.

Його нормативно-правові акти, правові норми та правила етикету застосовуються державами, міжнародними міжурядовими організаціями, учасниками міжнародних конференцій, а також правоохоронними органами іноземних держав [16, с. 268-274].

У дипломатичній практиці неприпустиме порушення норм дипломатичного протоколу та церемоніалу. В умовах сьогодення актуалізувалося питання особливої мови дипломатичного протоколу (знакової, семантичної, семіотичної), що чітко окреслюється необхідністю нормативного та прецедентного дотримання правил і норм дипломатичного етикету як складової частини протоколу.

Компаративний аналіз взаємозв'язків між протоколом, етикетом та міжнародною ввічливістю та необхідності дотримання етикету в дипломатичних відносинах - є одним із напрямів досліджень науковців. У міжнародних дипломатичних контактах особливе місце приділяється протоколу та етикету [17].

Протокол (державний протокол і дипломатичний протокол) регулює міжнародні відносини і є обов'язковою складовою сучасної дипломатичної системи держави. Державний протокол і дипломатичний протокол ґрунтуються на принципах міжнародної ввічливості та здійснюються за допомогою етикету, етикету міжнародної ввічливості.

Мета міжнародної ввічливості, концепту «міжнародна ввічливість» - установити шанобливі, вельмишановні і взаємоповажні стосунки між двома чи більше особами чи державами [18].

Не викликає сумнівів важливість дотримання дипломатичного етикету. Практична аргументація та обґрунтування: по-перше, існуючі протокольні критерії є результатом довготривалих процесів співробітництва, що протікали в різних соціальних сферах між різними категоріями суспільства; по-друге, багато протокольних та етикетних норм ідентичні в різних державах; по-третє, дотримання протокольних норм не є категоричною вимогою. Вони варіюються залежно від місця, часу, обставин, традицій та соціокультурних умов [19].

Необхідно акцентувати увагу, що однією із характеристик державного і дипломатичного протоколу є обов'язкове врахування традицій, культури, звичаїв і національних особливостей країн.

Етикет (етикет міжнародної ввічливості) - це правила поведінки учасників міжнародних контактів.

Ці норми ґрунтуються на морально-етичних засадах. Етикетні норми не мають юридичної сили, але є безумовно обов'язковими у відносинах [20].

Порушення правил дипломатичного етикету може призвести до дій у відповідь не тільки з боку держави, щодо якої їх було допущено, а й від третіх держав, що відзначають недипломатичний характер дій держави, яка порушила дипломатичний етикет [18; 19; 20].

Будь-яка держава, як у історичному минулому, так і в умовах сучасного суспільства, має національні власні звичаї та традиції, що складаються під впливом умов життя народу.

Сьогодні у світі для встановлення політичних, економічних, соціокультурних, культурних і навіть сімейних контактів необхідно дотримуватись протокольних та етикетних норм.

Протокол означає люксорне (розкішне) проведення дипломатичного прийняття, урочистого прийому, святкової презентації чи ювілейного заходу. Протокол є невід'ємною частиною соціальної комунікації та міждержавних відносин [21].

Протокол включає ті норми, яких необхідно дотримуватися всім представникам, дипломатам і політикам різних держав. Кожна країна, залежно від своїх звичаїв, традицій і політико-соціальних, етноконфесійних і культурних умов, має право внести до протокольних норм відповідні зміни (національні особливості дипломатичного протоколу та етикету міжнародної ввічливості) [22].

Сьогодні у світі величезного значення набувають міжнародні контакти та міждержавні відносини. Офіційні делегації відвідують іноземні держави щодо переговорів у дипломатичній, соціальній, економічній, гуманітарній та інших сферах.

Міжнародні контакти регулюються міжнародними конвенціями, договорами та іншими нормами, які мають обов'язкову юридичну силу і без яких здійснення контактів неможливе.

Головна роль регулювання відносин відводиться протоколу, який базується на принципах міжнародної ввічливості та реалізується в різних формах, однією з яких є етикет [21; 22].

Дотримуватись протокольних норм - зовсім не означає нехтувати національними та релігійними традиціями; насправді це означає, що всі повинні діяти за чіткими принципами, що виражають ідентичність інституції [23].

Складовою частиною протоколу є етикет (концепт «етикет міжнародної ввічливості»). Протокольні норми здійснюються з допомогою етикету, правил поведінки учасників міжнародних контактів. Ці норми базуються на морально-етичних засадах. Етикетні норми не мають юридичної сили, але дотримання їх безумовно є обов'язковою умовою в міжнародних відносинах і дипломатії [24].

На сьогодні, за умов досягнення науково-технічного прогресу та інституціонального розвитку сучасного суспільства, соціуму, прискорюються темпи дипломатичного життя, що, природно, неминуче позначається на загальних тенденціях до раціоналізації та демократизації протоколу, і навіть спрощення деяких церемоніальних елементів, відмови від їх зайвої урочистості.

Ці інституціональні зміни є результатом необхідності економії часу керівництва держав, дбайливим ставленням до витрачання коштів. Але неминучі зміни в протоколі з часом не повинні торкатися його основних норм, які пов'язані спочатку з принципами суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи одна одної та рівності на міжнародній арені та ін. [23; 24].

Теоретико-методологічні аспекти дослідження державного і дипломатичного протоколу, церемоніалу та етикету міжнародної ввічливості полягають у формулюванні дефініцій, категорій і понять (категорійно-понятійний апарату).

Одна із пріоритетних складових частин і змістового концепту протоколу (державного протоколу і дипломатичного протоколу) - урахування та дотримання норм, традицій, культури, звичаїв і національних особливостей держав, їх відповідність дипломатичній системі та системі державних і дипломатичних органів держави [1, с. 1131; 2, с. 66-79; 25].

Дипломатичний етикет - це правила поведінки дипломатів та інших офіційних осіб під час різних дипломатичних заходів та взаємодії. Більшість етикетних норм є узагальненими і співпадають у дипломатичному, діловому, світському та інших видах етикету.

З огляду на важливість дефініцій «державний протокол», «дипломатичний протокол» і «етикет», фахівці у сфері міжнародних відносин повинні досконало знати всі тонкощі протоколу та етикету.

У результаті професійного навчання - студенти, слухачі, здобувачі, державні службовці, дипломатичні працівники - мають опанувати такі професійні компетентності, зокрема як: характеризувати методи та засоби дипломатичної комунікації; характеризувати основні види документів і дипломатичного листування; описувати специфіку протокольної практики двосторонньої та багатосторонньої дипломатії (міжнародних організацій, міжнародних нарад, конференцій, самітів тощо); характеризувати основні правила і норми дипломатичного етикету як складових іміджу сучасного дипломата, офіційної особи; складати підсумкові документи за результатами проведення дипломатичних бесід; моделювати схеми проведення різного роду представницьких і протокольно-організаційних заходів; розробляти програми візитів; моделювати схеми розміщення під час нарад, переговорів, самітів, конференцій, дипломатичного прийняття та урочистих прийомів, зокрема - у транспортних засобах; використовувати отримані знання під час майбутньої роботи за фахом у сфері міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії [26, с. 546-554].

Професійна діяльність і професійне поле для працевлаштування фахівців у сфері міжнародних відносин у сучасному суспільстві досить широке і різноаспектне: система органів дипломатичної служби (Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України), державна служба, бізнес-структури, інституції міжнародного туризму, міжнародні департаменти міністерств і відомств, місцевих органів самоврядування, провідних фірм, засоби масової інформації, інституції закладів вищої освіти (ЗВО), які функціонально реалізують освітньо-наукові завдання у сфері міжнародного співробітництва і міжнародних зв'язків. тощо. Саме в цих організаціях, установах, інституціях їм і знадобляться знання дипломатичного протоколу та етикету міжнародної ввічливості на професійному рівні [27].

Функції держави, пов'язані зі здійсненням зовнішньополітичної діяльності та практичної дипломатичної роботи, реалізуються з використанням інструментарію дипломатичного протоколу та етикету міжнародної ввічливості [28].

Сучасне суспільство постійно задіює для свого інституціонального розвитку нові види і форми дипломатії. В умовах сьогодення та поліцентричного світоустрою, у діяльності закладів вищої освіти (ЗВО), у процесі інтернаціоналізації сучасної освіти, ефективно використовуються - освітня дипломатія і наукова дипломатія [28; 29, с. 30-33].

На сьогодні у світовому освітньому просторі концепт «інтернаціоналізація освіти» та інтернаціоналізація діяльності закладу вищої освіти (ЗВО) є одними із ключових напрямів його ефективної діяльності та забезпечення функціонування дієвої системи якості освіти. На численних наукових і навчально-методичних заходах активно обговорюється питання щодо якісного забезпечення виконання цього важливого інституціонального критерію [30].

Це питання є пріоритетним як для керівників закладів вищої освіти (ЗВО), так і для експертів і гарантів освітніх програм. Інтеграційні процеси, як на європейському, так і на світовому рівнях, дають стимул і активізують діяльність закладів вищої освіти (ЗВО) у напрямі вдосконалення змістовного наповнення освітніх програм, приведення національних освітніх програм у відповідність із апробованими моделями кращих узірців світового й європейського рівнів, оновлення організаційного потенціалу закладів вищої освіти як на індивідуальному, так і на інституціональному й системному рівнях.

В умовах мондіалізації світового освітнього простору, коли відбувається процес формування транснаціонального інтелектуального простору, питання інтернаціоналізації освіти, ефективне використання інструментарію освітньої дипломатії та наукової дипломатії, зокрема в діяльності ЗВО, набуває особливої актуальності [30].

Концепт «інтернаціоналізація вищої освіти», послуговуючись визначенням канадської дослідниці Джейн Найт - це «... є процес інтеграції міжнародних, міжкультурних і глобальних елементів в освітні (педагогічні), наукові й адміністративні функції окремо взятої організації» [31].

Важливим фактором у реаліях сьогоденної інтернаціоналізації вищої освіти, який впливає на закономірне зростання конкуренції та освітньої змагальності між закладами вищої освіти (ЗВО) за свого вступника як на національному, так і на світовому просторі ринку послуг, є освітня модель бізнес-індустрії та креативної моделі освіти.

Для оцінки ефективної, конкурентоспроможної та результативної діяльності будь-якої освітньої інституції мають бути дотримані два першочергові оціночні показники: якісне надання освітніх послуг і позитивний усталений імідж закладу вищої освіти (ЗВО) у світі, т. б. заклад вищої освіти повинен бути достатньо презентативним і відомим, мати авторитет серед світових лідерів в освіті й посідати високі місця в міжнародних освітніх рейтингах.

Одним із ключових чинників виконання цих умов є системна інтернаціоналізація освіти кожного закладу вищої освіти (наявність базової інституції та Стратегії інтернаціоналізації як короткострокової, так і довгострокової та ін.) і комунікації ЗВО на всіх інституціональних рівнях, як в межах своєї держави, так і за кордоном, надання якісних освітніх послуг, презентація закладу вищої освіти (ЗВО) у соціокультурному та інформаційно-комунікаційному просторі суспільства [19].

Підвищення кваліфікації українських викладачів за кордоном, упровадження освітніх практик викладання та проведення майстер-класів іноземними лекторами на освітніх програмах (ОП) в Україні, як правило, створює умови для підвищення їх цілісної якості та змістовного наповнення, упровадження перспективних іноземних практик та інноваційних методик викладання навчальних дисциплін і навчання іноземних мов.

Мобільність здобувачів вищої освіти є важливою якісною складовою інтернаціоналізації освітніх програм (ОП) і може реалізуватися через їх участь у відповідних освітніх програмах (програми двох дипломів, програми подвійних дипломів), конференціях, онлайн-практикумах, індивідуальних грантових програмах, тренінгах тощо. Системні процеси інтернаціоналізації вищої освіти забезпечують бенчмаркінг стосовно відповідних освітніх програм (ОП) у закордонних ЗВО-партнерах, а також імплементацію конкурентоспроможних практик і покращення якості освітніх програм (ОП) [32, с. 29-32].

Київський національний університет імені Тараса Шевченка (відділ міжнародних зв'язків) одним із своїх пріоритетних завдань зазначає розширення мережі освітнього партнерства із закордонними закладами вищої освіти (ЗВО), зростання чисельності іноземних здобувачів вищої освіти в Університеті та створення умов для інституціонального розвитку спільних програм із зарубіжними партнерами, застосування всього різноманіття моделей, методів і форм інтернаціоналізації освітніх програм (ОП), урізноманітнення інструментарію дієвості інтернаціоналізації закладу вищої освіти (ЗВО) та ін.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка - один із двох українських вишів, які увійшли до міжнародного рейтингу найкращих ЗВО світу за можливостями працевлаштування випускників у 2020-2022 роках. А гарантоване й успішне працевлаштування випускників закладів вищої освіти (ЗВО) - це один із показників якості освіти.

Системна і поетапна інтернаціоналізація вищої освіти в закладі вищої освіти (ЗВО) безумовно має свої позитивні наслідки для його інституціонального розвитку й набуття освітньої статусності, зокрема: актуалізація освітніх програм; обмін кадровим і науково-педагогічним потенціалом між ЗВО, що сприяє формуванню у викладачів такої професійної компетентності як здатність діяти в міжкультурному професійному середовищі; підвищення результативності наукових досліджень та їх ефективного впровадження в практику і т.д.

Реалізація Стратегій (Концепцій) інтернаціоналізації вищої освіти і відповідних планів заходів із їх реалізації закладами вищої освіти (ЗВО) забезпечує їх ефективний розвиток, конкурентоспроможність ЗВО на ринку освітніх послуг, конкурентоздатність випускників ЗВО, просування позитивного іміджу держави [29, с. 30-33; 33, с. 112-114].

Навчання іноземних студентів є важливим джерелом прибутку для національних економік, а також важливою умовою для сприяння культурній експансії та міжкультурній комунікації в освітньому просторі, обмінові найкращими освітніми практиками між закладами вищої освіти тощо [34].

Освітня дипломатія, наукова дипломатія та інтернаціоналізація вищої освіти - це новий перспективний напрям досліджень у сфері історії, політики, міжнародних відносин, філології, права, публічного управління та публічного адміністрування.

Метою проведеного дослідження є аналіз ефективності та дієвості інструментарію освітньої дипломатії та інтернаціоналізації освіти у сфері міжнародних відносин та в умовах мондіалізованого світоустрою ХХІ століття [31; 34].

У сучасному суспільстві, у нових реаліях сьогодення інтернаціоналізація освіти виступає як важливий фактор забезпечення інституціоналізації системи забезпечення якості освіти в закладах вищої освіти, основа для ефективного використання у сфері міжнародного співробітництва і міжнародних зв'язків закладів вищої освіти (ЗВО) інструментарію освітньої дипломатії та наукової дипломатії, інструментів міжкультурної комунікації [32, с. 29-32].

Що таке міжкультурність (міжкультуральність) в умовах глобалізованого світоустрою? Концепт «міжкультуральність» означає відносини обміну та рівноправного спілкування між культурними групами, які різняться за критеріями, такими як етнічність, релігія, мова чи національність тощо.

У принципі, термін не визнає переваги однієї культури над іншою, незалежно від відносин більшості та меншин. Інтеркультуральність має на меті побудувати більш демократичне суспільство, переглядаючи, описуючи та оцінюючи однаково способи комунікації та міжкультуральності між різними групами та індивідуумами [34].

Це стосується процесів взаємозв'язку та передачі знань, культурних кодів, закономірностей та цінностей між різними культурними групами, розуміння того, що існує рівність між суб'єктами, незалежно від того, яке місце вони займають у системі соціокультурних цінностей.

Інтеркультуральність передбачає застосування низки принципів, які роблять це складним поняттям. Серед них: визнання громадянства; визнання права на здійснення первісної ідентичності народів; відмова від форм нав'язування гегемоністичної культури та маргіналізації культури меншин; розуміння національних культур як динамічних явищ; горизонтальне спілкування; міжкультурна інституціоналізація тощо.

Термін «міжкультурність» набирає значущості й пріоритетності у визначенні державної політики для побудови більш справедливих соціальних відносин і моделей міжкультурної комунікації. У цьому сенсі існують різні ініціативи в галузі освіти, науки і культури, як фундаментальний засіб формування соціокультурних цінностей.

Інтеркультуральність, мультикультуральність чи багатокультуральність? Терміни «мультикультуралізм» і «інтеркультуральність» позначають ситуацію, в якій різні культури співіснують і навіть впливають одна на одну, але це може відбуватися незалежно від взаємного визнання або, навіть, незалежно від того, як індивідууми відносяться один до одного. Різні культурні групи можуть збігатися в просторі-часі, але без зв'язку між ними.

Інтеркультуралізм відноситься до лінії думки чи доктрини, яка сприяє обміну культурними цінностями між двома або більше культурами. Тому він передбачає культурну взаємодію.

У своєму глибокому розумінні інтеркультуралізм - це доктрина демократичного та діалогічного характеру з культурно-мистецьким контекстом. Це підкреслює необхідність виходу за рамки простої «толерантності» до справжніх особистих і соціальних зустрічей, міжкультурної комунікації.

Комунікативний підхід до вивчення мови сприяв переміщенню інтересу до мовленнєвої комунікації та до умов, що забезпечують її успішне протікання. Для того, щоб акт комунікації став можливим, комунікантам необхідно мати інституціонально певну загальну основу, щонайменше - спільну мову [31].

Володіння мовою забезпечує можливість комунікації, тобто можливість того, хто говорить утворювати граматично правильно побудовані фрази і тим самим брати участь у комунікативному процесі, що дає, у свою чергу право говорити про мовну компетенцію комуніканта (актора міжнародних відносин; актора дипломатії; актора зовнішньої політики; актора міжкультурної комунікації тощо).

Для реалізації акта комунікації в процесі реального спілкування необхідно, щоб розуміння смислу висловлювання комунікантом було адекватним тому смислу, який був закладений у момент зародження висловлювання.

Особливим видом комунікації є міжінтеркультурна комунікація або спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії інституціонального розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою. Інтеркультурне навчання та інтеркультурна комунікація мають бути суттєвою складовою частиною занять з навчання іноземної мови [34].

В умовах поліцентричного світоустрою - утручання в ситуації багатомовності та мультикультуральності сприятиме подоланню декларативного контрастування та штучного загострення питання мовних розбіжностей.

Прийняття такої концепції надає, водночас, і можливості шляхом контактів з іншими мовами та культурами більш свідомо сприймати специфіку рідної мови та культури. Поняття культури не звужується при цьому до національних характеристик, а розглядається як сукупність звичаїв, традицій і звичок певних груп людей, що суттєво відрізняють їх від інших груп.

Інтеркультуральність є поряд з прагматикою (включаючи невербальні та паралінгвістичні аспекти) домінуючими та необхідними вимірами комунікативного заняття з іноземної мови, метою якого є прищеплення комунікантам, з одного боку, мовленнєвої впевненості, а з другого - інтеркультурної чутливості, що робить можливою успішну комунікацію: існують різні, відмінні одна від одної культури; культура і комунікація стоять у тісному взаємозв'язку; учасники комунікації є завжди носіями певної культури; елементи культуральності знаходять свої відображення у комунікації; схожі культури полегшують комунікацію, різні - ускладнюють її.

Поняття інтеркультуральності знаходить свій прояв у процесі виконання літературного перекладу, при цьому мета перекладу (у чужоземномовних філологіях) має полягати не тільки в передачі відповідної інформації в процесі аналізу літератури другої культури, але й у творчому поводженні з мовою літературних текстів. Однією з перших передумов цього мусить бути поняття цілісності тексту як по відношенню до оригіналу, так і до перекладу.

Цілісність означає при цьому певний когерентний утвір, окремі конституенти якого підпорядковані значенню цілого. Значення конституентів може бути визначено лише з їх контексту в порівнянні з цілим текстом. Це стосується як безпосередньо лексико-семантичних одиниць тексту, так і його граматичних особливостей.

Перекладачеві (викладачеві/студентові) має бути зрозумілим, що літературний переклад є завжди проявом певної інтерпретації. Так само як текст, що перекладається, не може бути повністю зрозумілим «сам по собі», «об'єктивно» і задовольнятися одним тлумаченням, не може бути відповідно «єдиного», «вичерпного» перекладу. Перекладач має усвідомлювати той факт, що літературний переклад містить в собі інтеркультуральний трансфер.

Самобутність тексту перекладу полягає не тільки в тому, що він складається із мовних знаків, що передають актуалізацію можливостей іншої мовної системи, але і в тому, що ці мовні одиниці певним чином монокультурально пов'язані [6, с. 179-182].

У випадках інтеркультуральних розбіжностей перед перекладачем постає дилема: перенести відносно частотне вживання певних виразів у всіх його подробицях у рідну мову, а чи покласти натомість відповідні вирази, що функціонують у мовному просторі рідної мови.

Говорячи про роль мови в інтеркультуральній комунікації, виходять із основоположних міркувань стосовно її співвідношення з мовленнєвою діяльністю. З теорії мовленнєвої діяльності бере в основному свій початок і соціолінгвістика.

Зразки, форми та норми суспільного співжиття, тобто те, що ми в широкому розумінні називаємо «культурою» виникають у зв'язку із соціальними діями. Ці соціальні дії є переважно мовно фіксованими.

Мовленнєва діяльність і мовленнєвий етикет є формами соціальної діяльності. Зразки та форми соціальної та мовленнєвої діяльності зберігаються в мовних знаннях індивідума як нашарування попередньої діяльності і можуть бути використаними в процесі редефініції, тобто повторного визначення.

Соціальна та мовленнєва діяльність можуть змінюватися, якщо в межах певної культури змінюються соціальні контакти або умови комунікації. Мовні форми контакту між двома культурами дають соціолінгвістам змогу реконструювати історію цього інтеркультурного контакту і зрозуміти краще його сьогоднішні форми.

Однією із сфер інтеркультуральної комунікації є економіка, такі її розділи як, наприклад, підприємства та організації, що функціонують у міжнародному просторі, і де особлива увага надається інтеркультурному менеджменту по продажу та міжнародним переговорам (міжнародним перемовинам).

Інституціональна роль комунікації у сфері міжнародних відносин, політиці та дипломатії - є відносно малодослідженою і порівняльне незатребуваною: вона полягає, насамперед, у тому, яке інституціональне значення мають для людей рішення, що приймаються у цій сфері. Відповісти на те, які реальні наслідки інтеркультуральні непорозуміння мали в політичній дипломатії та міжнародних відносинах на хід інституціональної історії є практично неможливим.

Певні передумови для успішного вирішення питань, пов'язаних з міжкультурною комунікацією, створює лінгвокраїнознавство, де країнознавчі відомості мають не лише загальноосвітнє значення, але й дають знання про країну, її історію, культуру, політику, дипломатію, економіку, спосіб життя її населення, що має вихід у міжкультурну комунікацію [34].

Під цим кутом зору першочергове значення мають країнознавче орієнтовані фразеологізми, оскільки фразеологічні одиниці (ФО), що мають країнознавчу спрямованість, відрізняються суттєвими особливостями, незнання яких ускладнює спілкування на іноземній мові, понижує комунікативну компетенцію здобувачів освіти.

Інституціональна історія концепту «міжкультурна комунікація» в термінологічному значенні слова розпочинається із середини ХХ століття. Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації, як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світ книга Є. Хола і Д. Трагера «Culture as Communication» («Культура як комунікація»), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін «міжкультурна комунікація», що відображала в собі, на їхню думку, особливу галузь людських відносин у соціокультурному публічному просторі.

Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола «The Silent Language» («Німа мова», 1959 р.) де автор показав тісний зв'язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв'язок культури і комунікації, Е. Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі як інституції.

Термін «міжкультурна комунікація» у вузькому значенні слова з'явився в літературі в 1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера «Комунікація між культурами» («Communication between Cultures»), уперше надрукованій у 1972 році, приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрям, серцевиною якого стало вивчення комунікативних моделей, а також - комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування [31; 34].

Другий важливий напрям - це лінгвістичні дослідження, пов'язані із бурхливим розвитком в останні десятиліття вивчення дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності.

Плідний підхід до дослідження дискурсу з метою міжкультурного зіставлення реалізується в роботах Рона і Сюзан Сколлон, зокрема в книзі «Міжкультурна комунікація: дискурсивний підхід» («Intercultural

Communication: A discourse approach», 1995), що досліджують жанр професійної комунікації та намагаються дедуктивно обчислити по різних дискурсивних параметрах основні культурні протиставлення.

З 80-х років ХХ століття дослідники США і Західної Європи в галузі політики, дипломатії, соціології, культурології, психології, лінгвістики, філософії виявляють підвищений інтерес до проблематики міжкультурної комунікації. Серед найголовніших завдань теорії та практики міжкультурної комунікації - попередження й усунення міжкультурних непорозумінь.

Наукові дослідження міжкультурної комунікації в умовах сьогодення постійно нарощують оберти, але особливості функціонування невербальних засобів комунікації в процесі міжкультурного спілкування, а також аналіз терміну «міжкультурна комунікація», який, незважаючи на активне вживання, досі залишається невизначеним.

...