Публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація у сфері міжнародних відносин та етикетних практик

Більшість запропонованих визначень терміна «міжкультурна комунікація» базуються на протиставленні міжкультурного і внутрішньокультурного (інтракультурального) спілкування: «міжкультурна комунікація включає безпосереднє спілкування людей з різних національних культур»; «міжкультурна комунікація має місце, коли виробник повідомлення - представник однієї культури, а отримувач повідомлення - іншої»; «міжкультурна комунікація - це обмін символічною інформацією між чітко визначеними групами із суттєво відмінними культурами» [26, с. 546-554; 34].

На початку ХХІ століття багато людей сприймають культурну ідентичність у мультиполярному просторі не як дещо гарантоване, а як суперечливе і процесуальне. Водночас сприймання розбіжностей між культурами веде до нагальної потреби міжкультурного діалогу. На фоні ісучасного глобального розвитку суспільства людство потребує нових прийнятних стратегій розвитку культур і культурно-мистецьких моделей, нового інструментарію публічної та культурної дипломатії. Оскільки ми не можемо повернутися до їх ігнорування, ми повинні прагнути до їх порозуміння.

При цьому стає все більш безперечним необхідність інституціонального розвитку такої ідентичності, яка сягає за межі рамок звичайної культурної ідентифікації та відрізняється високою мірою інтеркультуральності. Є певні підстави вважати, що сучасна культура перестає бути культурою якогось конкретного регіону і все більше стає культурою часу (темпоральний вимір), що торкається кожного із нас [30].

Пітер Вінч, однак, критикує тезу про відмінність культур, зазначаючи, що частини «нашої» культури можуть для декого з нас бути абсолютно чужими, більш чужими, ніж культурні прояви, віддалені від нас географічно чи історично. Іншими словами, носії однієї мови можуть бути «неподібними» за рядом ознак (за звичаями і традиціями, релігією), і, навпаки, носії різних мов можуть мати у цьому сенсі багато спільного [28].

На основі цього М. Лін визначає спілкування як «діяльність, у якій люди впливають і реагують один на одного» і вважає, що таке визначення справедливе для будь-якого спілкування, і внутрішньокультурного, і міжкультурного. Автор заперечує існування суттєвих відмінностей між спілкуванням носіїв однієї спільної мови і спілкуванням людей, які проживають на територіях, віддалених одна від одної [26; 34].

На неоднорідність єдиної національної культури вказує і П. М. Донець, називаючи комунікацію між носіями різних субкультур (етнічних, регіональних, вікових, професійних і т.д.) у межах єдиної національної культури міжсубкультурною. При цьому П. М. Донець зазначає, що «з когнітивної точки зору вона мало чим відрізняється від звичайної інтракультурної - спільний національно-культурний багаж виявляється цілком достатнім для досягнення взаєморозуміння». Тому проблеми в межах такого спілкування є здебільшого прагматично зумовленими (оцінками, настановами, забобонами, тощо) [32, с. 29-32].

Характерною рисою міжкультурної комунікації є усвідомлення відмінності самого партнера по комунікації, а також відмінності його мотивацій, інтенцій, фонових знань, культурного коду (мови, жестів, символіки, умовних знаків, тощо): «Про міжкультурну інтеракцію і комунікацію ми говоримо в тих випадках, коли партнери по зустрічі належать до різних культур і коли вони усвідомлюють, що кожен відповідно є «іншим», тобто, відбувається взаємне усвідомлення один одного як «чужого» [12].

Міжкультурна комунікація, в якій через мовлення взаємодіють культури і мови, базується на двох типах поведінки. Універсальна поведінка, спільна для всіх культур, базується на біологічній спадковості людини, яка передається від покоління до покоління. Крім того, різним етнічним групам притаманна специфічна поведінка, яка формується під впливом соціального і фізичного оточення.

Специфічні моделі поведінки призводять до формування специфічної культури, оскільки культуру можна визначити як «менталітет» (система цінностей, ідей, звичаїв, етикетних норм), тобто, сукупність конвенцій, які керують соціальними відносинами... Культура охоплює «частину перетвореної ними природи» [12; 34].

При взаємодії культур можуть виникати ненавмисні збої в процесі комунікації та навіть конфлікти, спричинені відмінностями вербальних і невербальних чинників у носіїв різних культур.

Такі непорозуміння пов'язані з порушенням основної умови успішного спілкування: комуніканти мають однаково розуміти повідомлення (і вербальне, і невербальне) [9; 31; 34].

Сучасний світ все більше набуває глобалізованого характеру існування. Однією із характерних ознак глобалізації є взаємодія як окремих людей так і окремих цивілізацій.

Особливого статусу набувають відносини між цивілізаціями, в основі яких лежить міжкультурна комунікація, адже потреба народів у культурному порозумінні, прагнення пізнати духовний світ одне одного призводять до інтенсифікації комунікативних процесів, що набувають системного характеру.

Різнобічні міжнародні контакти на всіх рівнях показали, що успіх у будь-якій сфері міжнародної діяльності та дипломатії багато в чому залежить від ступеня підготовки в галузі міжкультурної комунікації. Тільки шляхом знаходження консенсусу людство зможе вирішити глобальні проблеми [34].

Стаючи учасниками будь-якого виду міжкультурих контактів, люди взаємодіють із представниками інших культур, що найчастіше істотно відрізняються один від одного.

Відмінності в мовах, етикеті, національній кухні, одязі, нормах суспільної поведінки, відношення до виконуваної роботи найчастіше роблять ці контакти важкими, інколи неможливими. Але це лише поодинокі проблеми міжкультурних контактів.

Основні причини їхніх невдач знаходяться поза межами видимих розбіжностей. Вони - у різному світовідчутті, тобто іншому відношенні до світу і до інших людей.

Головна перешкода, що заважає успішному вирішенню цієї проблеми, полягає в тому, що ми сприймаємо інші культури крізь призму своєї власної, тому наші спостереження й висновки обмежені її інституціональними рамками.

На жаль, ми не розуміємо значення слів, вчинків, дій, що не характерні для нас самих. Наш етноцентризм не тільки заважає міжкультурній комунікації, але його ще і важко розпізнати, тому що це несвідомий процес. Звідси напрошується висновок, що ефективна міжкультурна комунікація не може виникнути сама по собі, їй необхідно цілеспрямовано навчатися і формувати відповідні професійні компетентності.

У своїй книзі Бацевич подає наступне значення міжкультурної комунікації - це спілкування носіїв різних культур, які послуговуються різними мовами. Коли людина опиняється в іншому культурно-мовному середовищі, вона відчуває так званий «культурний шок» через недостатнє знання національних цінностей і законів спілкування носіїв інших культур і мов. Щоб уникнути усіх непорозумінь потрібно мати вагомі знання тої чи іншої культури, потрібно, щоб відбувалася взаємодія між культурами [34].

Взаємодія культур - це особливий вид безпосередніх відносин та інституціональних зв'язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних інституціональних змін, які проявляються в ході цих відносин.

Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес взаємодії культур, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть) [34].

Глобалізація соціального розвитку обумовлена зростаючою інтенсивністю зв'язків і відносин - інституціональних, економічних, соціально-політичних, культурних, науково-технічних, комунікаційних, які немов би «зміцнюють» суспільства сучасного світу [34].

Ці зв'язки, відносини, контакти і причетності додають планетарній цивілізації, що формується, якусь системну якість: збільшується всебічна взаємозалежність різних суспільств, країн, держав, регіонів, що все активніше впливають одне на одного [27; 35, с. 429-441].

Унаслідок процесу інтеграції окремих етнічних культур в єдину світову культуру на засадах розвитку засобів комунікації, економічних зв'язків, соціальних перетворень тощо відбувається глобалізація культури.

У міжкультурній комунікації це відбивається через розширення контактів між державними інститутами, соціальними групами й індивідами різних країн і культур, запозиченні культурних цінностей та зміні культурного середовища внаслідок міграцій [36, с. 51-79].

Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в інституціональній історії розвитку народів.

Інтеркультурна комунікація має справу із розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою (іноземними мовами) [37].

На межі XX і XXI ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився «мовний смак епохи»: на зміну «тоталітарній мові» прийшла «вільна» мова засобів масової інформації (ЗМІ), спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості [6, с. 179-182; 25; 37].

На перший план вийшли питання культури як універсального контексту, що спричиняє розмаїття людства, а також - комунікації як найголовнішого й одного із самих фундаментальних видів взаємодії між людьми.

Визнання абсолютної цінності розмаїтості світових культур, відмова від колонізаторської культурної політики, усвідомлення крихкості існування й погрози знищення величезної більшості традиційних культур і мов зумовили бурхливий розвиток відповідних галузей знання з опорою на новий в історії людства феномен - інтерес народів Землі одне до одного.

Міжкультурна комунікація - це соціальний феномен, сутність якого полягає в конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних), субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму [38, с. 338-348].

У центрі міжкультурних взаємодій перебуває людина як носій загальнолюдських універсалій і культурних особливостей. Ця людина діє й взаємодіє з іншими на основі цих універсалій і особливостей у численних ситуаціях і контекстах спілкування [12].

При вступі в комунікацію носіїв різних культур є цілком вірогідною поява певних проблем, що від початку пов'язані з причетністю до різних культур. Проблемами такого роду можуть бути труднощі в порозумінні, нерозуміння, створення окремих упереджень, а в подальшому перебігу - відмежування, скривдженість або психічна чи соціальна ізоляція.

Міжкультурна комунікація є такою комунікацією людей, при якій, наприклад, способи комунікації або функції мовних подій не є ідентичними, але є відмінності в їх реалізації та інтерпретації в певних ситуаціях [39, с. 2-18].

У дослідженнях міжкультурної комунікації можна виділити психологічні, соціологічні і лінгвістичні напрями. Цей розподіл залежить як від об'єкта дослідження, так і від застосовуваних методик.

Лінгвістів насамперед цікавить, як саме відбувається процес комунікації. Що в мовному повідомленні сигналізує про наявність міжкультурної взаємодії? Що саме характеризує повідомлення, якими обмінюються представники різних культур? У яких комунікативних контекстах це проявляється? Як саме відбувається нерозуміння, неповне розуміння, які мовні особливості і механізми дозволяють або не дозволяють.

Ближче всього до психології із розроблюваних лінгвістичних тем знаходиться вивчення різних комунікативних стилів в їхньому використанні всередині і за межами своєї групи. Психологічне поняття акомодації застосовується до таких параметрів комунікації, як темп мови, вибір відповідної лексики, спрощена або ускладнена граматична структура [40].

Акомодація може бути позитивною (підлаштування під співрозмовника) або негативною (використання максимально відмінного від співрозмовника стилю). Спрямованість акомодації при спілкуванні представників різних груп залежить від того, як одна група відноситься до іншої.

Другий важливий напрям лінгвістичних досліджень пов'язаний з вивченням дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності [9; 12; 40].

Висновки з проведеного дослідження

Міжкультурна комунікація, дипломатична риторика і переговори є взаємо поєднаними інституціями: проблематика переговорного процесу носить суто прикладний характер, то вона користується широким попитом при вирішенні або прикладному моделюванні цілком конкретних ситуацій у психолого поведінковому чи міжкультурному проектуванні, у яких спостерігається зіткнення інтересів двох або більшого числа сторін (міжнародних акторів).

Отже, варто констатувати, що процес інтернаціоналізації вищої освіти (ІВО) є безперервним та інституціонально багаторівневим, який постійно модернізується. Цей процес продовжує набирати свій потенціал і в Україні (і на державному рівні, і на рівні ЗВО), але певною мірою ще недостатньо стратегічно, комплексно й системно.

Для подальшого інституціонального розвитку та стимулювання інтернаціоналізації вищої освіти в Україні, як пріоритетної складової забезпечення дієвості системи якості освіти, доцільно впроваджувати в системну практику як кращі надбання українських закладів вищої освіти (ЗВО), так і здобутки зарубіжних освітніх закладів, зокрема: таргетування пріоритетів міжнародної співпраці; інституціональна мобільність національного, європейського і світового освітнього простору; формування міжкультурних компетенцій і публічного іміджування; забезпечення високоякісних результатів наукових досліджень міжнародного рівня; постійна присутність закладів вищої освіти (ЗВО) у публічному освітньому просторі та системні комунікаційні зв'язки і контакти із партнерськими інституціями; упровадження креативних освітніх моделей у сучасному суспільстві та публічному освітньо - науковому просторі, тощо.

У міжнародних дипломатичних контактах особливе місце приділяється дипломатичному протоколу, церемоніалу та етикету міжнародної ввічливості. Державний протокол і дипломатичний протокол регулюють міжнародні відносини та дипломатичні практики, і ґрунтуються на принципах міжнародної ввічливості та здійснюються за допомогою норм і правил етикету.

Мета міжнародної ввічливості - інституціоналізація та практичне встановлення відносин взаємоповаги між двома і більше особами чи державами у дипломатичній системі (дипломатичних системах).

Теоретико-методологічне обґрунтування та наукова складова дослідницьких розвідок протокольних та етикетних практик - це інституціоналізація і внормування дипломатичного протоколу, церемоніалу та етикету міжнародної ввічливості в сучасному суспільстві, в умовах поліцентричного та глобалізованого сьогодення, в умовах трансформації сучасної дипломатичної системи світу та національних дипломатичних систем держав ХХІ століття.

Компаративний аналіз і вивчення світу носіїв мови спрямоване на те, щоб допомогти зрозуміти особливості мовної комунікації, додаткові значеннєві навантаження, політичні, культурні, історичні реалії, оскільки в основі будь-якої комунікації, тобто в основі мовного спілкування лежить «обопільний код», взаємне знання реалій, знання предмета комунікації між учасниками спілкування. Тому необхідно змінювати підходи до навчання української мови як іноземної та переходити від лише теоретичних знань до практичних тренінгів, курсів, руйнувати хибні культурні стереотипи.

У зв'язку з тим, що сучасна вища школа - це полікультурний простір, у якому відбувається діалог культур представників різних народів, викладачі закладів вищої освіти (ЗВО) повинні володіти техніками організації міжнаціонального і міжкультурного спілкування.

Подальшими розвідками нашої роботи є висвітлення підходів до створення національно орієнтованого підручника, що відображає особливості міжкультурної комунікації під час навчання студентів- іноземців української мови.

Дипломатам, фахівцям у сфері зовнішніх зносин, фахівцям у сфері міжнародних відносин, необхідно володіти не лише саме професійними компетентностями та дипломатичною риторикою, але й вміти їх передавати - на вербальному і не вербальному рівнях - на іноземній мові.

Тому одним із пріоритетних завдань при підготовці фахівців у сфері міжнародних відносин і практичної дипломатії (підвищення кваліфікації) є навчити згаданим вище професійним компетентностям, сформувати в них відповідні моделі мовленнєвого етикету, психолого-поведінкові моделі, так щоб вони могли адекватно використовувати їх в іншомовному середовищі при виконанні своїх професійних завдань і обов'язків.

Мова - це ознака культурної приналежності особи. В Україні 79 мов національних меншин.

Публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація у сфері міжнародних відносин та етикетних практик стали обов'язковою системною складовою моделі дипломатії та моделі підготовки дипломатів ХХІ століття.

Сфера міжнародних відносин ХХІ століття потребує інноваційності та креативності в інституціональному розвиткові таких аспектів як: публічне мовлення, дипломатична риторика і міжкультурна комунікація.

Трансформація суспільних відносин в умовах цивілізаційних змін ХХІ століття інституціоналізується і в таких сферах як публічне мовлення, дипломатична риторика, дипломатичний протоко та етикет і міжкультурна комунікація.

Джерела

1. Ціватий В. Г. Дипломатія і підготовка дипломата ХХІ століття: традиції, інновації, моделі. Науковий вісник Дипломатичної академії України. К., 2004. Вип. 10. Ч. І. С. 11-31.

2. Петюр Р. К. Дипломатичний протокол як інструмент багатосторонньої дипломатії. Міжнародні відносини: науковий журнал. Серія «Політичні науки». 2015. № 09. С. 66-79.

3. Бахов І. С. Міжкультурна комунікація в контексті глобалізаційного діалогу культур. Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. 2012. № 2. С. 34-43.

4. Інтерактивні методи і мультимедіа в навчанні іноземних мов: Зб. наук. праць. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, Дипломатична академія України при МЗС України, 14 листопада 2008 року) / За заг. ред. В. Г. Ціватого, Н. А. Шпак. К., 2009. 134 с.

5. Ціватий В. Г. Дипломатія: майстерність слова, мистецтво дій, мовленнєва комунікація. Зовнішні справи: науковий журнал. 2013. № 6. С. 30-33.

6. Тепла О. М. Формування міжкультурної комунікації у процесі навчання іноземних студентів української мови. Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. 2010. Вип. 12. С. 179-182.

7. Киридон А. М. Музеї як інституції пам'яті. Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. 2015. Вип. 16(1). С. 193-200.

8. Ціватий В. Г. Дипломат і іноземна мова: інституціональні витоки і модель підготовки. Науковий вісник Дипломатичної академії України. К., 2007. Вип. 13. С. 231-234.

9. М'язова І. Ю. Міжкультурна комунікація: зміст, сутність та особливості прояву (соціально- філософський аналіз): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. Київ, 2008. 18 с.

10. Ціватий В. Г. Міжнародні відносини та зовнішня політика: системна історія 1914-2014 років / Гриф МОН України / С. В. Пронь, Т. М. Пронь, В. Г. Ціватий. 2-ге вид., доп. і перероб. Київ-Миколаїв: «Іліон», 2014. 336 с.

11. Ціватий В. Г. Дипломатичний протокол і етикет міжнародної ввічливості в міжнародних відносинах і світовій політиці ХХІ століття: інноваційний, історико-інституціональний та політико-системний дискурси. The study of topical issues of modern society from the perspective of history, political science, sociology and philosophy. Riga, Latvia: «Baltija Publishing», 2022. С. 60-66.

12. Манакін В. М. Мова і міжкультурна комунікація. К.: Академія, 2012. 284 с.

13. Modern Diplomacy in Practice. Written and Edited by Robert Hutchings, Jeremi Suri. Springer Nature Switzerland AG, 2020. 260 р.

14. Ціватий В. Г. Дипломатичний інструментарій, норми протоколу та етикету міжнародної ввічливості провідних держав Європи та України доби раннього Модерного часу: інституціональний і комунікативний аспекти. Гуманітарний корпус: збірник наукових статей / За ред С. С. Русакова. Вінниця-Київ, 2022. Вип. 44. С. 32-37.

15. A Study of Diplomatic Protocol and Etiquette. From Theory to Practice. Editors Jiali Zhou, Guobin Zhang. World Affairs Publishing House 2019. Foreign Language Teaching and Research Publishing Co., Ltd 2022. 274 р.

16. Ціватий В. Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект). Науковий вісник Дипломатичної академії України: науковий журнал. К., 2000. Вип. 4. С. 268-274.

17. Understanding International Diplomacy. Theory, Practice and Ethics. Second Edition Corneliu Bjola and Markus Kornprobst. First edition published by Routledge 2013. Second edition published 2018. 305 р.

18. Гуменюк Б. І. Дипломатична служба: правове регулювання: Навчальний посібник. К.: Либідь, 2007. 224 с.

19. Ціватий В. Г. Теорія, історія і практика венеціанської дипломатії раннього Модерного часу: модель, інституціоналізація, міжнародні актори. International scientific conference «Scholarly disputes in philosophy, sociology, political science, and history amidst globalization and digitalization»: conference proceedings (December 28-29, 2021. Venice, Italy). Riga, Latvia: Publishing House «Baltija Publishing», 2022. С. 37-41.

20. Тимошенко Н. Л. Ділова культура дипломата. Київ: Знання, 2016. 200 с.

21. Науменко Г. А. Его величество протокол. Киев: Справи сімейні, 2007. 200 с.

22. Зленко А. М. Зовнішня політика України: від романтизму до прагматизму: (Виступи, промови, інтерв'ю, статті). К.: Преса України, 2001. 370 с.

23. Хандогій В. Д. Дипломатичні сюжети. Невигадані історії кар'єрного дипломата. Київ: Саміт-книга, 2017. 608 с.

24. Eastern Europe. Regional Studies: Monograph / V. Teosa, M. Matsaberidze, V. Tsivatyi. Chisinau: USM: TSU, 2017. 355 p.

25. Слипченко А. С. Дипломатическая кухня. Киев: Генер. дирекция по обслуживанию иностр. представительств, 2020. 2-е изд. 490 с.

26. Майдан І. Г. Як я був першим послом незалежної України в Ірані. Україна дипломатична. 2015. Вип. 16. С. 546-554.

27. Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості / І. Б. Матяш (відп. ред.). К.: ІВЦ Планета; ГДІП, 2016. 428 с.

28. Сагайдак О. П., Сардачук П. Д. Посольство і консульство. Організація і форми роботи. Київ: Знання, 2014. 320 с.

29. Кочубей Ю. М. Імідж дипломата - імідж країни. Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2001. Вип. 5. С. 30-33.

30. Knight J. Internationalization: A Decade of Changes and Challenges. International Higher Education. 2008. N50. P. 6-7.

31. Інтернаціоналізація вищої освіти в Україні: методичні рекомендації / Л. Горбунова, М. Дебич, В. Зінченко, І. Сікорська, І. Степаненко, О. Шипко / За ред. І. Степаненко. К.: ІВО НАПН України, 2016. 158 с.

32. Вербицька А. В. Комплекс інструментів стимулювання інтернаціоналізації вищої освіти України в процесі інтеграції до європейського освітньо-наукового простору. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Державне управління. 2019. Том 30 (69), № 6. С. 29-32.

33. Ціватий В. Г. Навчання державних службовців: особливості формування професійних

компетентностей із міжкультурної комунікації та діаспорології (інституціональний дискурс). Освітньо-професійна програма за спеціальністю 281 «Публічне управління та адміністрування»: відповідь на виклики сьогодення: збірник наукових статей. Київ: НАДУ, 2021. С. 112-114.

34. Public Diplomacy: A New Strategic Imperative, 2016. 196 р.

35. Ціватий В. Модель дипломатії та дипломатична система Королівства Бельгія в умовах глобалізації: інституціональний і політико-міжнародний дискурси (досвід для України). В. Ціватий, Н.- Т. Аношина. Україна дипломатична: науковий щорічник. Київ, 2022. Вип. ХХІІІ (23). C. 429-441.

36. Ціватий В. Г. Інституціональна історія та особливості української ідентичності як фактор формування сучасної парадигми розвитку суспільства: теоретико-методологічний, міжкультурно-регіональний і практичний дискурси сучасної дипломатичної системи та моделі дипломатії України. Формування сучасної парадигми розвитку суспільства: Колективна монографія. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2022. Розділ 2.3. С. 51-79.

37. Black J. A History of Diplomacy / Jeremy Black. Reaktion Books, 2010. 312 p.

38. Ціватий В. Г. Дипломатичний протокол і етикет міжнародної ввічливості в умовах мондіалізованого світоустрою ХХІ століття: теоретико-методологічний і практичний дискурси наукової та освітньої дипломатії. Сучасне суспільство: Колективна монографія. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2022. Розділ 3.12. С. 338-348.

39. Бистрицький Є. Вступ. Є. Бистрицький, Р. Зимовець, С. Пролеєв. Комунікація і культура в глобальному світі. К.: Дух і Літера, 2020. С. 2-18.

40. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця ХVШ століття). Львів, 2002. 412 с.

Размещено на Allbest.ru