Українська преса Галичини (1919-1939 рр.): політико-правові умови функціонування, тенденції розвитку, організаційно-журналістська практика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

СНІЦАРЧУК ЛІДІЯ ВІТАЛІЇВНА

УДК 070(477.83/.86) “1919--1939 рр.”

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА ГАЛИЧИНИ (1919--1939 рр.):

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ УМОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ, ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЖУРНАЛІСТСЬКА ПРАКТИКА

Спеціальність 27.00.04 -- теорія та історія журналістики

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук із соціальних комунікацій

Київ -- 2010

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Роботу виконано у відділенні “Науково-дослідний центр періодики” Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.

Науковий консультант: член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор

Романюк Мирослав Миколайович,

Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника,

генеральний директор

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Крупський Іван Васильович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, професор

кафедри радіомовлення і телебачення

доктор наук із соціальних комунікацій, доцент

Богуславський Олег Вікторович,

Класичний приватний університет,

Інститут журналістики і масових комунікацій,

професор кафедри теорії і практики журналістики

доктор філологічних наук, доцент

Яблоновська Наталія Всеволодівна,

Таврійський гуманітарно-екологічний інститут,

декан гуманітарного факультету

Захист відбудеться “ 23 ” лютого 2010 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.33 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці ім. М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “22” січня 2010 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент В.Е. Шевченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська преса минулих століть -- потужний пласт духовної спадщини народу -- відіграла унікальну роль у формуванні ментальності і збереженні ідентичності нації. Її історія, започаткована ще у перші десятиліття ХІХ ст., зафіксувала свідчення політико-ідеологічних дискусій, соціально-економічні й духовно-культурні реалії різноаспектного життя суспільства в Україні та поза її межами. До активного творення преси, скрупульозно фіксуючи образ доби, долучалися громадсько-політичні діячі, письменники, журналісти, духівництво, правники, кооператори, представники наукової та педагогічної інтелігенції. Подвижники друкованого слова були переконані, що завдяки їх “муравлиній” праці історики України в майбутньому зможуть осягнути специфіку тогодення і відповідно його потрактувати.

Відтворення об'єктивної історії української журналістики є процесом кропітким, тривалим і вельми складним: труднощі виникають із вивченням основної атрибутики того чи іншого часопису, його змісту, встановленням справжніх прізвищ авторів, які змушені були внаслідок багатьох причин переховуватися за псевдонімами чи криптонімами; часом доволі проблематично віднайти те чи інше видання в українських книгозбірнях і архівах. Однак для реконструкції цілісної картини журналістського процесу минулого вкрай важливо не лише скрупульозно розглядати de visu кожен із збережених пресодруків, уважно занотовуючи імена їх творців, а й ретельно вивчати ту змістову складову преси, яка містить знання про журналістський процес загалом.

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що сучасне українське журналістикознавство, помітно прогресуючи у збільшенні та розгалуженні теоретичних досліджень, потребує базово-історичного опертя на досвід попередників у здобутті й нагромадженні професійних знань. Зацікавлення соціуму журналістикою, популярність фаху, стрімке збільшення вишів, у яких здійснюють підготовку спеціалістів ЗМІ, стимулюють інтерес до вивчення особливостей розвитку і функціонування журналістики на різних історичних етапах.

На еволюцію української преси від її заснування суттєво впливали соціальні, політичні, економічні, культурні чинники, якими визначалося життя українців. Саме зміна міжнародно-правового статусу Галичини позначилася на типологічній конфігурації пресового організму, сприяючи поступу нових і обмежуючи (або й припиняючи) розвиток укорінених моделей, зміні усталеної медіакарти, модифікації журналістського процесу. Зокрема, це стосувалося того сегмента української преси, що формувався і функціонував на українських теренах, які упродовж гостроконфліктних 1919--1939 рр. перебували під польським пануванням.

На українському пресотворенні у Галичині суттєво позначилася політико-правова специфіка функціонування Польської держави. Проблематичність видання газет і журналів зумовлювалася низкою чинників, серед яких найскладнішим був системний владний контроль, насамперед -- прискіплива діяльність цензурних органів, що призводила не лише до матеріальних втрат через численні конфіскації, а й до закриття щойно створених, а отже, не зовсім зміцнілих фінансово видань. Водночас інтенсивність пресового руху у краї значною мірою “коригувалася” складним процесом політичного розшарування українського суспільства, а також еволюцією різнопрофільних українських інституцій -- громадських, економічних, культурних, професійних, спортивних тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи є складовою частиною наукових проблем, що вирішуються у контексті загальнодослідницького напряму Відділення “Науково-дослідний центр періодики” Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (номер державної реєстрації 0106U002972), серед основних завдань якого є створення національної бібліографії періодичних видань 1812--1939 рр., написання багатотомного історико-бібліографічного дослідження “Українська преса в Україні та світі ХІХ--ХХ ст.”, формування історико-бібліографічної бази даних української періодики, а також укладання енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах”, підготовка якого здійснюється щорічним випуском біобібліографічних матеріалів.

Метою дослідження є комплексний аналіз діяльності української преси Галичини 1919--1939 рр., виявлення основних тенденцій і закономірностей її розвитку та функціонування, вивчення і узагальнення пресотворчого досвіду журналістів, публіцистів, редакторів, видавців, головно їх журналістикознавчого дискурсу, що розкриває специфіку інформаційно-креативних процесів у регіоні.

Визначена мета дослідження зумовила такі завдання:

-- проаналізувати стан вивчення проблеми в українській та зарубіжній історіографії, виявити й осмислити нову історичну інформацію, визначити повноту джерельної бази для висвітлення досліджуваної теми;

-- охарактеризувати державну законодавчу політику в галузі пресовидання, зокрема складний і суперечливий процес її становлення і розвитку, регулятивну нормативістику, використовувану крайовою владою, діяльність органів цензури, з'ясувати основні напрями їх впливу на розвиток української журналістики у міжвоєнній Галичині;

-- вивчити еволюційну динаміку українського пресового руху у краї, окреслити структурно-функціональні концепції преси, проаналізувати морфологічну, функціональну, тематичну гетерогенність видань, частотність і періодичність їх виходу;

-- означити актуальні для тогочасних журналістів професійні обов'язки та пов'язані з ними фахові проблеми;

-- розкрити характерні особливості організаційної, творчої, економічної діяльності редакцій, практики функціонування фахових об'єднань журналістів; витлумачити дискусію професіоналів про доцільність спеціальної освіти та основного наповнення навчального процесу для підготовки журналістів;

-- дослідити багатоаспектність поглядів працівників преси на актуальні проблеми української журналістики в контексті інформаційно-комунікаційних процесів міжвоєнної доби, вивчити їх досвід пресотворення;

-- проаналізувати сутність і зміст інформаційно-аналітичного дискурсу, зумовленого специфікою розвитку української преси не тільки в Галичині, а й загалом в Україні та світі; окреслити роль преси галицьких українців у всеукраїнському контексті.

Об'єкт дослідження -- українська преса Галичини міжвоєнного періоду (майже 800 назв газет і журналів, гетерогенних за суспільно-політичними ідеологіями і соціокультурною спрямованістю, синкретичних за цільовим призначенням, інформаційно-комунікаційною політикою, засобами впливу на читача).

Предмет дослідження -- політико-правові умови функціонування української преси, визначальні тенденції її розвитку, організаційно-журналістське забезпечення пресотворчого процесу, а також журналістикознавчий дискурс (хронікальний, морфологічний, організаційний, освітній, творчий тощо), що був сформований на сторінках преси з метою вироблення знань у суспільстві про буття журналістики загалом і української зокрема.

Хронологічні межі дослідження окреслені міжвоєнним періодом: від червня 1919 р. (початок анексії Галичини Польщею) до середини вересня 1939 р., коли внаслідок зайняття радянськими військами краю було припинено діяльність усіх періодичних видань, які функціонували до цього. Саме у міжвоєнній Галичині склалися особливі суспільно-політичні, пpавові, соціально-економічні, культурні умови для розвитку і функціонування преси недержавної нації. Водночас, для глибшого розуміння об'єкта і предмета дослідження, зокрема витоків галицького журналістського та журналістикознавчого дискурсу досліджуваного періоду, в роботі приділено увагу й австро-угорському етапу українського пресовидання.

Територіальні межі дослідження охоплюють сучасні Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську області України, а також м. Перемишль, що нині входить до складу Республіки Польща.

Методи дослідження визначаються специфікою предмета вивчення і ґрунтуються на засадах джерельної достовірності історичного знання. Усі суспільні, політико-правові, інформаційно-комунікаційні процеси розкрито в історичній послідовності на суспільно-політичному тлі. Для оптимізації дослідницької праці у дисертації застосовано метод системного аналізу, що дав змогу відтворити історичну ретроспективу процесу пресотворення, та історичний (реалізований у межах фундаментальних методологічних принципів історизму й об'єктивності, комплексності, достовірності), а також бібліографічно-описовий, структурно-типологічний (базований на з'ясуванні типологічних характеристик видань), проблемно-тематичний, порівняльний, жанрово-стилістичний, аналітичний, проблемно-хронологічний, кліометричний методи. Для вирішення конкретних завдань дослідження застосовано герменевтичний метод, метод діахронного та синхронного висвітлення подій і явищ, метод інтент-аналізу, а також діалектичний метод, завдяки якому розглянуто процес формування і функціонування української преси міжвоєнної Галичини як цілісне медіаявище, окремі ж часописи -- як повноцінні його елементи.

Залучивши досвід попередників і доповнивши його напрацюваннями сучасних науковців, відзначимо, що поняттям “українська преса Галичини 1919--1939 рр.” охоплюємо всі українськомовні газети й журнали, що розвивалися у краї під польською окупацією, без огляду на їхнє ідеологічне спрямування, а також видання галицьких москвофілів, хоч останнє залишається предметом дискусій серед сучасних дослідників. За вихідну позицію для нас слугує тогочасний професійний погляд на цю проблему: журналісти міжвоєнної доби вважали москвофільство “хворобою ослаблених частин українського національного організму”.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації визначено й проаналізовано коло проблем, які до цього не були предметом спеціального наукового вивчення. У роботі вперше на основі аналізу тогочасної юридичної нормативістики здійснено комплексне дослідження розвитку й функціонування української преси Галичини 1919--1939 рр. На базі важливого для українського журналістикознавства тематичного концепту галицької преси відтворено журналістську рецепцію чинного законодавства в царині преси, цензурної практики, її впливу на розвиток журналістики. Вивчено еволюційну динаміку пресотворення, окреслено його структурно-функціональні концепції, охарактеризовано основні тематичні типи видань, з'ясовано важливість періодичності як індикатора затребуваності газет і журналів.

Проаналізовано професійний досвід журналістів у комплексному формуванні знання про суспільство, висвітлено особливості роботи редакційних колективів, акцентовано увагу на фінансово-економічному стані редакцій, окреслено віхи діяльності журналістських об'єднань, зокрема галицького Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка.

Уперше увиразнено концептуальні засади професійної діяльності журналістів, публіцистів, редакторів, представлено здобутки їх фахового досвіду, проаналізовано суть дискусій, у яких обговорювалися потрібність журналістської освіти, проблеми викладання і здобуття спеціальних знань, визначалися особливості плекання кваліфікованих працівників преси, накопичення ними необхідного професійного досвіду, окреслено роль і значення галицьких журналістів у розвитку української журналістики загалом.

До наукового обігу введено понад тисячу опублікованих в українській пресі Галичини журналістикознавчих матеріалів, завдяки яким стало можливим не тільки відтворити специфіку українського медіапростору в Галичині, а й розкрити особливості журналістського забезпечення інформаційного виробництва. Використано понад 250 архівних справ редакцій газет і журналів, громадських організацій, особистих фондів відомих громадсько-політичних і культурних діячів, зокрема судження творців преси та її читачів про суспільне призначення журналістики, їхні сприйняття діяльності української преси та журналістських процесів у краї, що допомогло глибше й об'єктивніше з'ясувати особливості розвитку й функціонування української преси Галичини 1919--1939 рр.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Наукові положення дослідження мають важливе значення для ґрунтовного і повноцінного вивчення історії української журналістики в контексті журналістського процесу ХХ ст. і регіональної української журналістики зокрема. Основні результати дослідження можуть слугувати для з'ясування специфіки діяльності української журналістики в окупаційних умовах у межах чинного тоді законодавства, ролі цензурних та інших наглядових органів і наслідків їх діяльності для розвитку і функціонування української преси, вивчення організаційно-професійного забезпечення процесу пресотворення, впливу газетно-журнальної публіцистики на формування громадської думки про суспільне призначення журналістики. Це дозволить актуалізувати журналістикознавчий дискурс для повновартісного й вичерпного відтворення історії української журналістики й екстраполювати набуті знання на відповідні сучасні інформаційно-комунікаційні технології.

Матеріали дослідження можуть використовуватися для подальшого поглибленого вивчення поставлених у роботі проблем, стати основою при складанні навчальних і методичних посібників, зокрема при підготовці лекцій та семінарських занять із навчальних дисциплін “Історія української журналістики”, “Основи журналістської творчості”, при читанні відповідних курсів на гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів. Пропонована робота ґрунтується на об'ємному фактологічному матеріалі, а тому може зацікавити журналістів-практиків, культурологів, політологів, істориків тощо.

Особистий внесок здобувача. У дослідженні відображено оригінальні задуми, концепції та результати наукових пошуків автора. Дисертація, автореферат, монографія та опубліковані наукові статті, в яких викладено основні положення роботи, виконані здобувачем самостійно. У колективній монографії “Іван Тиктор: талан і талант” авторові належать підрозділи 3.1, 3.6; у першому томі історико-бібліографічного дослідження “Українська преса в Україні та світі ХІХ--ХХ ст.” -- укладання матеріалів, а також 15 бібліографічних описів газет і журналів.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації використані у багатотомному базовому виданні Відділення “Науково-дослідний центр періодики” ЛННБ України ім. В. Стефаника -- історико-бібліографічному дослідженні “Українська преса в Україні та світі ХІХ--ХХ ст.” (в опублікованому першому томі, підготовлених до друку другому і третьому томах, укладених четвертому--шостому томах), матеріалах електронної бази даних до енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах”, історико-бібліографічної бази даних української періодики тощо. Результати, отримувані впродовж дослідницького етапу, використовувалися у навчальному процесі -- при викладанні дисциплін “Історія української журналістики”, “Теорія журналістики”, “Основи журналістської творчості”, а також на практикумах з редакторської і журналістської майстерності для студентів спеціальності “Видавнича справа та редагування” в Українській академії друкарства впродовж 2004--2009 рр.

Основні положення дисертації відображено в монографії “Українська преса Галичини (1919--1939 рр.) і журналістикознавчий дискурс”, статтях, опублікованих у наукових збірниках, і доповідях на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових, науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів; Житомир, 21--22 грудня 1994 р.; Львів, 22--23 грудня 1995 р.; Львів, 24--26 жовтня 2003 р.; Львів, 28--29 жовтня 2005 р.; Львів, 31 жовтня -- 1 листопада 2008 р.); “Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики” (Львів, 25--26 серпня 1995 р.); “Українська преса за межами України” (Київ, 25--26 квітня 1996 р.); “Дискурс у комунікаційних системах” (Київ, 20--21 лютого 2004 р.); “Українська журналістика в контексті доби” (Львів, 23--24 вересня 2004 р.); “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 10--12 жовтня 2005 р.); IV Тикторівські читання “Видавнича справа в Україні: міст між минулим і майбутнім” (Львів, 26--27 жовтня 2006 р.); “Національна періодика початку ХХ століття: розвиток і реалізація української ідеї державотворення” (Київ, 8--9 грудня 2006 р.); “Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку” (Черкаси, 20--21 квітня 2007 р.); “Сучасна українська журналістика: ідейно-концептуальні засади, тенденції, перспективи” (Львів, 18--19 жовтня 2007 р.); “Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору” (Тернопіль, 8--9 листопада 2007 р.); “Видавнича справа та редагування в Україні: фах--наука--професійний вишкіл” (Львів, 29--30 листопада 2007 р.); “Регіональні ЗМІ України: історія, стан та перспективи розвитку” (Луганськ, 20--21 березня 2008 р.); “Соціальні комунікації сучасного світу” (Запоріжжя, 19--20 лютого 2009 р.); “Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України” (Львів, 5--6 березня 2009 р.); “Журналістика, філологія та медіаосвіта” (Полтава, 14--15 травня 2009 р.) та ін.

Публікації. Результати дослідження викладено у монографії та 40 публікаціях: 20 статтях, надрукованих у фахових журналах, 20 статтях у збірниках праць, матеріалах конференцій, біобібліографічних випусках “Українська журналістика в іменах”.

Структура дисертації. Дисертацією є рукопис обсягом 506 сторінок, що складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (обсяг основного тексту -- 376 сторінок), списку використаних джерел і літератури (783 позиції) на 63 сторінках та шести додатків на 67 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

преса журналіст галичина

У Вступі обґрунтовано актуальність проблеми, констатовано зв'язок роботи з науковими програмами, визначено мету і завдання, сформульовано об'єкт і предмет дослідження, визначено хронологічні та територіальні межі, охарактеризовано методи проведення дослідження, розкрито наукову новизну, окреслено практичне значення дисертаційної роботи, з'ясовано особистий внесок здобувача, подано структуру дисертації.

У розділі 1 “Історіографія та джерельна база дослідження” визначено стан наукового опрацювання проблеми, викладено найважливіші здобутки історіографії української преси, охарактеризовано джерельне опертя дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми”, що містить оглядово-аналітичну характеристику надбань українського пресознавства, акцентовано особливості історіографічного процесу, який, розпочавшись наприкінці ХІХ ст. (О. Барвінський, О. Маковей, І. Франко, В. Щурат), продовжував розвиватися й надалі, коли журналістика набирала професійних обертів. При цьому, як слушно зазначив польський публіцист С. Горський, незважаючи на таку популярність преси, теоретична наука про журналістику розвивалася повільно і спорадичними публікаціями справляла враження “зневаженої попелюшки”. Принаймні жодних ґрунтовних теоретичних надбань у цій царині не могли продемонструвати ні українські, ні польські дослідники.

Із запровадженням до наукового обігу “прихованої” української преси Галичини стало зрозуміло, що історіографія журналістики значно збагатилася у 20--40-ві рр. минулого століття. (Зауважимо, що саме в цей період пресу вивчали радянські та західноукраїнські дослідники, дещо згодом -- науковці з діаспори.) Пресознавча ретроспектива В. Андрієвського, М. Андрусяка, І. Брика, М. Возняка, Є. Грицака, І. Лоського, І. Кревецького, М. Масюкевича, Є.-Ю. Пеленського, І. Свєнціцького, М. Струтинського та інших авторів висвітлювала історичний шлях преси, пояснювала закономірності її заснування і розвитку не лише в Галичині, а й загалом в Україні та поза її межами. Своє бачення української журналістики запропонував у цей час і польський автор М. Фелінський, книга якого -- “Ukraiсcy w Polsce odrodzonej” -- містила аналітичний розділ, присвячений функціонуванню української преси в Галичині.

Українство закордоння, що вимушено реалізовувало свій науковий потенціал в еміграційних умовах, створило й донині популярні теоретичні й історичні праці (О. Бочковський та С. Сірополко, А. Животко та Ю. Тернопільський). Українську журналістику в історичному ракурсі вивчали представники радянської науки В. Дмитрук, Ф. Погребенник, П. Федченко, Й. Цьох, які все ж намагалися, попри жорсткі ідеологічні вимоги, формувати знання соціуму про табуйовану журналістську минувшину.

Історіографія української преси ХІХ--ХХ ст., яка ще зовсім недавно перебувала в критичному стані через ідеологічні заборони й старанне оберігання самих часописів від уважного ока дослідника, після здобуття Україною державної незалежності поповнилася новими науковими розвідками. Цінним виданням для науковців є “Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства” В. Різуна та Т. Трачук. Таку ж функцію наукового провідника виконує історіографічна праця М. Романюка “Українська преса ХІХ--ХХ ст. як наративне історичне джерело”.

Нині історіографія диспонує значною кількістю результатів різноаспектного наукового прочитання періодичних видань, досліджень історії функціонування того чи іншого часопису, аналізу пресової ситуації у певних регіонах, характеристик загальних процесів становлення і розвитку української журналістики загалом, що містяться у працях провідних науковців у галузі жуpналістикознавства -- В. Демченка, В. Качкана, С. Костя, І. Крупського, В. Лизанчука, І. Михайлина, Е. Огар, М. Тимошика, Б. Чернякова, Ю. Шаповала.

Серед наукових досліджень -- важливі для українського пресознавства праці відомих науковців, які не лише аналізують тенденції розвитку національної журналістики: еміграційної (О. Богуславський), закарпатської (В. Габор), наддніпрянської (І. Крупський), волинської (І. Павлюк), буковинської (М. Романюк), таборової (Н. Сидоренко), преси радянського періоду (В. Владимиров), а й висвітлюють особливості функціонування багатьох різнотипних пресодруків, зокрема православної преси (А. Бойко), наукової періодики (Н. Зелінська), науково-просвітницьких видань (О. Коновець).

Цінними для здійснення роботи були результати історико-бібліографічних досліджень галицької преси працівників Відділення “Науково-дослідний центр періодики” ЛННБ України ім. В. Стефаника -- М. Галушко, О. Дроздовської, В. Ковпака, Н. Кулеші, колективу авторів тритомника (в 4 книгах) “Українські часописи Львова 1848--1939 рр.”, які з огляду на жанр бібліографування не дають, однак, відповіді на питання, визначені для дослідження нашою роботою.

Польська історіографія, що прагнула вивчити медіапроцеси в Галичині від початків функціонування преси у краї, розглядала поряд з польською і українську журналістику. Звернемо, зокрема, увагу на дослідження Я. Буяка, І. Гомоли, К. Дуніна-Вонсовича, Д. Мацяка, Є. Мислінського. У дослідженнях А. Пачковського, Є. Яровецького і Б. Ґури, Р. Висоцького висвітлюється специфіка діяльності галицької польської преси 1919--1939 рр., побіжно окреслюються особливості розвитку преси національних меншин, до яких було зараховано й українців.

Багато праць українських вчених, зокрема С. Андрусів, Я. Дашкевича, М. Ільницького, Л. Зашкільняка та М. Крикуна, М. Комариці, С. Макарчука, О. Сухого, Б. Якимовича, присвячених вивченню певних історичних процесів, діяльності політичних партій, культурних інституцій, громадських товариств, об'єднань, фахового досвіду видатних особистостей, містять відомості про пресу Галичини, що перебувала в ареалі їх дослідницького об'єкта. Між тим ґрунтовні студії з історії української преси, зокрема Галицького краю, залишаються у межах актуальних завдань українських науковців.

У підрозділі 1.2 “Характеристика джерел” продемонстровано великий документальний потенціал для дослідження історії журналістики українських книгозбірень (Державна наукова архівна бібліотека, Наукова бібліотека ЛНУ ім. І. Франка, ЛННБ України ім. В. Стефаника -- найбільша колекція періодики зберігається саме тут) і архівів (Державний архів Львівської області -- фонди “Львівське городське староство”, “Львівське воєводське управління”, “Прокуратура львівського окружного суду” та ін.; відділ рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника -- фонди “Товариство ім. Шевченка”, “Народний Дім”, “Товариство “Просвіта”, “Окремі надходження”, особисті фонди М. Возняка, М. Гнатюка, І. Калиновича, Є.-Ю. Пеленського, І. Шендрика, В. Щурата; Центральний державний історичний архів України у м. Львові -- фонди “Галицьке намісництво”, “Прокуратура апеляційного суду”, “Наукове товариство ім. Шевченка”, “Товариство “Просвіта”, “Протоігуменат монастирів ЧСВВ”, особисті архіви М. Андрусяка, О. Назарука, К. Студинського, Андрея Шептицького та ін., а також матеріали редакцій часописів “Діло”, “Літературно-Науковий Вістник”, “Народня Справа”, “Наш Путь”, “Новий Час”, “Нова Зоря”, “Русское Слово”, “Свобода”, “Стара Україна” тощо; Центральний державний архів громадських організацій України -- фонди “Колекція документів “Український музей в Празі”, “Центральний комітет Комуністичної партії України”, “Комуністична партія Західної України”, “Представництво КПЗУ в польській секції Виконавчого комітету Комуністичного інтернаціоналу”). Серед архівних матеріалів -- документація цензури, інших наглядових органів, судової та виконавчої влади; редакційні архіви; матеріали громадських організацій, товариств, партій; епістолярій учасників процесу творення української преси в краї. Масив журналістикознавчої публіцистики української преси, вагомий пласт архівних матеріалів, зафіксовані в документах свідчення учасників медіапроцесу та їх інформативний епістолярій -- ці та інші використані у роботі джерела дозволили розкрити тему дисертації, вирішити завдання, визначені метою дослідження.

У розділі 2 “Політико-правові умови функціонування преси” проаналізовано специфіку функціонування преси краю в умовах чинного законодавства Польщі 1919--1939 рр. та діяльності наглядово-репресивних органів.

У підрозділі 2.1 “Державна національна політика та її вплив на українське суспільство” охарактеризовано суспільно-політичні умови, в яких перебувало українство Галичини упродовж міжвоєнного двадцятиліття. Драматичне завершення для українського народу національно-визвольних змагань, анексія краю Польською державою зміцнили державницький інстинкт українства, а пошуки нових методів державотворення стали першочерговим завданням серед чималої кількості посталих перед українською спільнотою справ. Розвиток Польської держави, супроводжуваний складними суспільно-політичними подіями, суттєво позначився на умовах громадсько-політичного, економічного, культурного життя Галичини.

Вирішення українського питання польською владою та діяльність українського громадсько-політичного проводу у краї зумовили низку знаково-переломних етапів у житті галицьких українців: 1919--1923 рр. -- час невизначеності міжнародно-правового статусу Галичини, 1923--1929 рр. -- етап становлення і розвитку українського громадсько-політичного життя, 1930--1939 рр. -- період загострення українсько-польських відносин. Українська преса змушена була функціонувати, розвиватися і виконувати важливі завдання у складних суспільно-політичних реаліях, творених польським законодавством.

У підрозділі 2.2 “Правове регулювання діяльності преси” проаналізовано особливості правових взаємин “влада--преса”, які регулювалися низкою законів Польської держави в царині пресовидання.

На початку 1920-х рр. чинними залишалися пресові закони, ратифіковані ще в добу австро-угорського панування. Зокрема, основним опертям для влади був прийнятий у Відні 1862 р. і доповнений 1863 р. “Закон про пресу”. Проте частина його статей, особливо ті, які містили лояльні щодо діяльності преси норми, не бралися до уваги, тож редакції багатьох періодичних видань зазнавали цензурних утисків, конфіскацій, інших перешкод у виконанні інформаційно-комунікаційних завдань. Усупереч конституційним гарантіям (1921, 1935 рр.) владні законодавчі та наглядові структури провадили свою не задекларовану офіційно репресивну політику.

На розвиток і функціонування української преси в краї суттєво впливали карні закони (кримінальна відповідальність), закони про діяльність пошти (розповсюдження преси), про митну ревізію (пресові дебіти), про “публічні збірки” (збір коштів на видання певного часопису) тощо. Зокрема, негативно позначилися на діяльності редакцій українських періодичних видань закон про свободу слова і масових зібрань (1923 р.) та “язиковий” закон (1924 р.), метою яких було перешкодити громадсько-політичному і культурному розвиткові українців, білорусів і литовців.

Суттєві розходження юридичної практики із основним законодавством держави підтвердив польський історик А. Пачковський, який відзначав, що “атаки влади були скеровані передовсім проти часописів комуністичних і слов'янських меншин. Як приклад можна подати, що, згідно з офіційними даними Міністерства внутрішніх справ, пресовий відділ цього міністерства протягом 1924 р. розглянув 99 депутатських інтерпеляцій щодо преси: 56 інтерпеляцій Українського Клубу, 18 Комуністичної Фракції, 8 Білоруського Клубу, 6 Жидівського Кола”.

Після відміни 1930 р. закону про пресу (1927 р.), що супроводжувалося значним тертям між трьома гілками влади, у Галичині й надалі продовжував регулювати пресову діяльність австрійський пресовий закон. Після уведення в дію нового пресового регламенту (28 листопада 1938 р.) українській пресі було вкрай важко виконувати свої основні функції.

Створювані та чинні у Польщі міжвоєнної доби закони про пресу та інші правові норми, що регламентували професійну діяльність журналістів, впливали на свободу слова, позначалися на змісті часописів, ускладнювали долю працівників преси. Дослідження регулятивно-нормативних текстів свідчить про складні умови розвитку українського пресового руху в Галичині та особливості цього процесу.

У підрозділі 2.3 “Цензура і преса” розкрито непрості взаємини між наглядово-репресивними органами і редакціями українських пресодруків, які безпосередньо позначалися на морфологічних пресових структурах. Аналіз свідчить, що першочерговим завданням влади було впровадження суворого контролю за діяльністю української преси.

Нескоординована, у багатьох випадках невмотивована практика цензурування негативно позначалася на функціонуванні часописів. Щоб уберегти видання від конфіскацій, майже кожна редакція мала “спеціаліста”, який добре орієнтувався у “нецензурній” тематиці. Однак і таке перестрахування не давало позитивних результатів, оскільки уникнути “білих плям” творцям української преси так і не вдалося. Працівники одного й того ж контрольного органу по-різному виконували посадові обов'язки, залишаючи в одному випадку відверто проблематичні для влади матеріали й вилучаючи публікації, що вже пройшли цензурну апробацію в інших виданнях, зокрема польськомовних.

Карально-наглядові структури (поліція, міське староство, цензура) призупиняли діяльність редакцій часописів на невизначений період, що призводило не лише до матеріальних збитків, а й до втрати читачів, а відтак -- і до вимушеної самоліквідації, або ж забороняли видання. В активі цих органів була значна кількість не дозволених (однак з нечітким формулюванням причин) до відкриття українських часописів, програми більшості яких не містили політичного компонента. Ретельність працівників цензури зумовлювалася боязню не зауважити потенційної небезпеки для держави, що впливало, своєю чергою, як на кількість видаваних газет і журналів, так і на якість їхнього змісту.

У розділі 3 “Визначальні тенденції творення преси” розглядаються закономірності формування українського інформаційного простору в Галичині, динаміка пресовидання, принципи вибору тематичного напряму й визначення періодичності як важливого чинника комунікаційного процесу.

У підрозділі 3.1 “Специфіка формування та кількісні параметри розвитку” на основі часописів, архівних документів, публікацій у пресі, офіційних статистичних даних, картотек, укладених М. Андрусяком, І. Кревецьким, І. Калиновичем, Р. Луканем, І. Шендриком та ін., описано традиції та виявлено фахові принципи українського пресотворення. Українська спільнота, незважаючи на несприятливі для функціонування журналістики роки Першої світової війни, драматичний перебіг національно-визвольних змагань, зуміла зберегти й дбайливо виплекати низку тематично різнотипних часописів, що розпочалися ще наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст., із чималими зусиллями відновивши їх вихід у жорстких реаліях початку 1920-х рр. Упродовж 1919--1923 рр. видавати український часопис було надто ризиковано тому, що аритмію виходу преси викликали численні відмови, заборони, виснажливі конфіскати. Особливо непростим стартом до функціонування вирізнялися часописи з політичною контент-складовою. Через опозиційність тимчасово припинялася або ж закривалася більшість періодичних видань.

У перший рік узаконеного існування Галичини під юрисдикцією Польської держави розпочався новий етап у розвитку української преси, оскільки ілюзорне зміцнення позицій Польщі у краї скоригувало поведінку офіційної влади щодо часописів галицького українства. Однак, попри позитивну динаміку розвитку преси, медіавтрати цього періоду були доволі вагомими. Редакції тих пресодруків, які долали економічні бар'єри, намагалися досить обережно провадити інформаційно-публіцистичну діяльність, не наражаючись на жорсткий контроль цензури.

Усупереч загостренню українсько-польських відносин громадське, культурне, економічне життя українців розвивалося доволі динамічно. Це сприяло зміцненню української преси, без огляду на негативну роль владного чинника в розвитку преси окупованого народу, а також кризові явища.

Постійно збільшувана кількість нових видань (у Галичині щороку засновувалося у середньому до 38 часописів) створювала конкуренцію і водночас дестабілізацію на ринку преси, розпорошувала увагу читачів. Через це багато пресових органів, нелегко отримавши дозвіл влади на вихід у світ, змушені були досить швидко згортати свою діяльність, незважаючи на чітко продуману інформаційну політику, ретельно розроблену концепцію видання, оптимальну архітектоніку, вартісний змістовий комплекс тощо.

Характерною рисою українського пресовидання цього періоду була концентрація редакцій у Львові, хоча частина часописів, видаваних у місті, призначалася тільки читачам інших регіонів (Лемківщина, Холмщина, Волинь тощо). Такий географічний централізм був спричинений тим, що у Львові існувала потужна інформаційна, поліграфічна, економічна, кадрова інфраструктура, вигідність використання якої не перекривали ні транспортні видатки, ні оплата поштових послуг.

Прихильники розбудови преси по вертикалі, які вважали цей процес надважливим завданням журналістського корпусу, постійно діставали підтвердження хибності своїх поглядів. Такі епізодичного виходу видання не встигали виховати собі читача, оскільки лише довготривалі проекти цілеспрямовано працювали на завоювання аудиторії, що складалася переважно із селян -- найбільш консервативної частини суспільства. Лише декілька провінційних пресодруків (насамперед -- перемишльський “Український Голос”, коломийські “Жіноча Воля” і “Жіноча Доля”) зуміли перерости локальні межі й перетворитися у потужні пресові органи, популярність яких підтверджувалася високими накладами, широкою географією затребуваності, значним комунікаційним інтерактивом.

У підрозділі 3.2 “Тематична та функціональна диференціація преси” проаналізовано типологічні особливості галицького сегмента української преси. Плануючи заснування часопису, кожен видавець (особа, колектив однодумців) повинен був визначити чітку мету його створення, тематичне спрямування і окреслену читацьку адресу, тобто змоделювати його тип найякісніше, що дозволяло впевнено позиціонуватися на інформаційному ринку. Ті видання, які не мали виразної тематико-функціональної концепції, змушені були відступати, звільняючи місце конкурентам із ретельно продуманими перспективами, виразним тематичним і змістовим наповненням, орієнтацією на реальну аудиторію, чітко дотримуваною періодичністю виходу. Забезпечення останньої вимоги ускладнювалося економічним становищем і цензурними репресіями.

Із низки системних компонентів типології варто вирізнити тематику часописів, адже саме вона визначала читацьке коло, забезпечувала оптимальний комунікативний контакт із читачем. Самі журналісти пропонували ділити часописи на політичні й аполітичні. За таким поділом преса українців у краї функціонувала у співвідношенні 1:2 (266 політичних до 513 аполітичних газет і журналів). Німецький теоретик Е. Льобль, не заперечуючи такого поділу, все ж наголошував на його некоректності, оскільки вплив політики на громадське життя суттєво позначався і на апріорі аполітичних виданнях.

Конструюючи модель української преси, що виходила в Галичині у досліджуваний період, виокремлюємо дев'ять тематичних груп газет і журналів: 1) універсальні -- 79 часописів, інформаційна увага яких не обмежувалася певною тематикою; 2) громадсько-політичні -- 266 часописів; цей тип преси розгалужувався на підтипи: громадська з незначним політичним опертям; громадська з достатнім тлумаченням політичних реалій; власне громадсько-політична, в якій політичне інформування і пропагування реалізувалися потрібним для тієї чи іншої політичної сили дозуванням (ці розгалуження формували популярну громадсько-політичну пресу); політична з невисоким ступенем висвітлення суспільної подієвості (наближена змістом до теоретичних партійних видань), тобто суто політична преса; 3) культурологічні -- 182 часописи, що поділялися на п'ять підгруп: а) газети й журнали для інтелігенції; б) просвітницькі часописи, що мали на меті збагачувати знання аудиторії, зокрема дитячої та молодіжної, про загальнолюдські цінності культури, в яких основною складовою змісту визначалася белетристична частина (така композиційність зрозуміла й легко пояснювана намаганням письменницької еліти формувати естетичні смаки масового читача, ознайомлювати з новими талановитими іменами, зрештою, обговорювати певні питання українського злободення, що, втілені в художню форму, менше привертали увагу цензора); в) часописи, присвячені розвитку “науки, штуки, літератури” для масової аудиторії, яка шукала “проводу в її літературних і мистецьких починаннях”; г) науково-популярні часописи, редакції яких мали на меті поширювати висліди гуманітарних наук; д) часописи для молодіжної аудиторії (творча самореалізація недосвідченого автора відбувалася переважно на сторінках рукописних часописів, що їх “видавала” учнівська молодь, апробуючи свою літературну вправність серед однолітків); 4) наукові -- 9 видань; 5) релігійно-виховні -- 39 видань для вірян греко-католицької, православної, євангелістської Церкви; 6) господарсько-кооперативні -- 15 часописів; 7) фахові -- 109 видань; 8) спеціалізовані (монотематичні) -- 26 часописів; 9) спортивні -- 17 часописів. Визначені групи демонструють тематичну багатогранність і різнобічність цілісного об'єкта -- преси міжвоєнних років.

У підрозділі 3.3 “Періодичність як індикатор інтенсивності комунікації” доведено, що періодичність медіаелементів була важливою якісною характеристикою посилення пресового руху. Матеріали редакційних засідань та публікації у пресі свідчать, що комунікаційний ритм розглядався як одне з першочергових завдань організації діяльності преси у Галичині. Ця складова характеристики преси міжвоєнної Галичини нині слугує важливим чинником для визначення основних тенденцій розвитку журналістики в краї.

Частота спілкування часопису з аудиторією давала змогу журналістам підтримувати інтерес до подаваної у потрібному для політично різновекторного суспільства ракурсі інформації, приваблювати потенційних читачів, а головно -- завойовувати реальну аудиторію, кількісний показник якої суттєво перевищував сумарний наклад усіх українських періодичних видань, що виходили у Польщі.

За нашими підрахунками, у Галичині в міжвоєнний період виходило у світ 15 щоденників, 5 дводенників, 6 півтижневиків, 126 тижневиків, 136 двотижневиків, 233 місячники, 13 двомісячників, 39 квартальників, 12 піврічників, 20 річників, 75 неперіодичних видань -- тих, що не мали чітко зазначеної фіксації виходу, 111 одноднівок. У зв'язку з неможливістю віднайдення усіх видань у книгозбірнях не вдалося визначити періодичність 81 пресодруку, однак встановлені за різними джерелами дані переконують, що здебільшого це були короткотривалі проекти тих політичних сил, активність яких пригнічувалася особливо пильною увагою репресивних органів (часописи ОУН, КПЗУ), а також фінансово не забезпеченої молоді (учні, студенти, члени Пласту).

Аналіз засвідчує, що найбільш чисельною групою часописів Галичини були ті, які потрапляли до читача один раз на місяць. Цю ритмічність спілкування обирали переважно редакції, які мали до диспозиції незначні фінансові ресурси (журнали культурно-просвітницького спрямування для широкого кола читачів, часописи для дітей, підлітків, учасників Пласту), а також видавці фахових видань, яким було достатньо один раз на місяць обговорити фахові актуалії, обмінятися досвідом, визначити основну професійну проблематику й обміркувати шляхи її вирішення. Видавничий феномен такої періодичності пояснюється кількома причинами, зокрема прагненням журналістів не припиняти діяльність у царині інформаційного виробництва, розважливіше реагувати на цензурні претензії, маючи можливість замінити конфіскований матеріал. Суттєвою перевагою праці у місячнику була менш напружена діяльність редакційних працівників, що давало їм змогу заробітчанства на іншій службі.

Цікавим феноменом міжвоєнного двадцятиліття у Галичині була одноденна газета. Найменша медіаформа входила в арсенал своєрідної тактики видавців з багатьох причин: коли призупинявся за цензурну “провину” вихід часопису, а оперативний новинкарський матеріал вимагав вчасного доставлення; коли необхідно було розвідати медіаситуацію -- і в цензурній площині, і в площині інтересів аудиторії; коли на довготривалий проект не вистачало коштів або необхідно було негайно інформувати про певні події чи заявити про ту чи іншу політичну/громадську інституцію.

Згідно з пресовим законодавством, яке визначало наповнення поняття “преса” (від щоденної газети до півтижневого часопису), учасники інтенсивного творчого процесу вважали видання “повільнішого” робочого ритму неоптимальними щодо виконуваних журналістських завдань. Однак періодичність преси залежала головно від можливостей її утримувачів, лише незначну частину яких становило виснажене важким життям населення, адже саме йому потрібно було допомагати морально, переконувати, спрямовувати, виховувати, насичувати національною енергією, акумульованою у друкованому слові.

У розділі 4 “Організаційні та фахові аспекти діяльності журналістів” досліджується специфіка кадрового, організаційного, креативного забезпечення пресотворчого процесу, висвітлюється суть журналістської дискусії про потрібність спеціальної освіти.

У підрозділі 4.1 “Особливості професійної праці журналістів” відзначено, що процес становлення і розвитку фаху розпочався ще у другій половині ХІХ ст., коли почала засновуватися і функціонувати українська преса, і тривав у непростих умовах перших десятиліть ХХ ст. Накопичений креативний досвід збагачувався, шліфувався професійно і викристалізовувався у міжвоєнні роки, коли професія журналіста набула чітких форм, отримала правове й освітнє забезпечення.

Важливими для діяльності журналістів досліджуваного періоду були закони та інші нормативно-правові документи, що визначали права й обов'язки пресових працівників. За “Законом про журналістів Польської держави” (1928 р.), звання журналіста отримувала особа, яка працювала в щоденній чи наближеній до неї (дво-, триденній і, як виняток, -- тижневій) газеті, що була універсальною за змістом. Таким чином, працівники значної кількості газет і журналів, що мали “повільніший” робочий ритм, не могли офіційно отримати статус журналіста. При легітимізації журналістського статусу важлива роль відводилася професійним спілкам журналістів, які підтверджували фахове визнання особи. Ускладнювали працю українського журналіста заборони діяльності часописів, призупинення владою функціонування видання через цензурну “провину”, переслідування і арешти працівників, система прискіпливого і невмотивованого цензурування, потреба компенсувати фінансові збитки внаслідок конфіскацій, постійна і виснажлива боротьба за виживання. З огляду на ці обставини виконання “найважчих національних обов'язків”, як визначали суть своєї справи самі журналісти 1920--1930-х рр., було доволі складним і проблематичним.

Стратегія розвитку преси зумовила й потребу редакційних колективів у кваліфікованому універсальному професіоналові, який би допомагав виконувати широкий спектр завдань. Зрозуміло, що за таких обставин виникало багато тем, присвячених журналістській діяльності, які необхідно було обміркувати у колі фахівців. Відсутність українського спеціалізованого часопису для журналістів зумовила появу цієї проблематики на сторінках галицьких періодичних видань, зорієнтованих переважно на масову аудиторію. Одним із важливих компонентів цього текстового комплексу був суто журналістський тематичний блок, що охоплював значну кількість справ, пов'язаних із фаховою діяльністю журналістів: проблема свободи слова у Польській державі, ефемерність нормативних щодо журналістики офіційних приписів, особливості журналістської діяльності, труднощі виконання професійних обов'язків тощо. Таке специфічно фахове обговорення мало й іншу мету -- “усуспільнення звання журналіста”, оскільки ця діяльність не сприймалася громадянством як праця, що потребувала належного, передовсім економічного, оцінювання.

У підрозділі 4.2 “Організація роботи редакційного колективу” визначено концептуальні засади діяльності редакцій газет і журналів, з'ясовано специфіку роботи штатних працівників, охарактеризовано фінансово-економічну проблематику, пов'язану із налагодженням і чіткою організацією функціонування часопису.

Проблеми створення і ведення часопису були типовими для редакцій переважної більшості українських періодичних видань краю, за винятком незначної кількості пресодруків, якими опікувалися фінансово стабільні політичні сили. Попри те, що частина часописів часто виходила у світ (а це вимагало значних затрат часу), більшість редакцій складалася із трьох-п'яти штатних працівників, функціональні обов'язки яких суттєво відрізнялися від комплексу фахових завдань сучасного редакційного колективу. Невеликий творчий склад галицьких видань вимагав значної щільності робочого дня кожного працівника -- універсальності його праці, яка характеризувалася поєднанням декількох форм творчості (кореспондент, публіцист, літературний редактор тощо) і суміжних (через економію редакційних коштів) справ, зокрема важкого для виконання творчими особистостями процесу складання і верстання матеріалів. Усі зусилля працівників редакцій будь-яких пресодруків (особливо тих, якими опікувалися численні політичні сили) спрямовувалися на створення змістовного, цікавого аудиторії, конкурентоспроможного періодичного видання. На гальмування цього процесу впливало чимало причин, серед них можна виокремити насамперед ті, вирішити які пресовому керівництву було не під силу: складнощі організації новинкарської частини видань (залежність від чужих пресових агенцій), а також відсутність “виробленого кадру” фахових журналістів (тут мова велася не стільки про спеціальну освіту, як про компетентність, досвідченість, креативність, ригідність та інші складові професіограми журналіста).

Фінансова підтримка партій, громадських інституцій, меценатів дозволяла працівникам редакцій зосередитися на виконанні суто фахових обов'язків. Ініціатори створення інших видань, переважно “незалежної”, “незаангажованої” преси, незважаючи на попередні ретельні розрахунки витрат і прибутків, зазнавали невдач одразу після декількох місяців виходу. Завдяки збереженим фрагментам архівної документації низки редакцій вдалося відтворити фінансово-економічну карту діяльності часопису, за якою можна визначити “нетворчі” проблеми творчих особистостей, об'єднаних у редакційний колектив, що змушений був концентруватися для забезпечення функціонування видань.

У підрозділі 4.3 “Діяльність фахових товариств” охарактеризовано роботу журналістських об'єднань як важливого чинника розвитку української преси. Журналістів, як і письменників, було складно об'єднати в організовану громаду. Це зумовлювалося специфікою професії, зокрема “індивідуалізмом” творчого процесу. Тому в перше двадцятиліття ХХ ст. створення фахової організації залишалося на рівні бажаного. Упевненості в необхідності його заснування у краї сприяв досвід роботи Союзу українських журналістів і письменників (СУЖІП), що функціонував у Відні впродовж 1919--1923 рр., в якому посильну участь брали журналісти Галичини. Така діяльність надихала на інтеграцію і галицьких працівників пера. Однак тільки після тривалих клопотань перед відповідними органами 1925 р. було створено Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ). Об'єднаний креатив намагався брати активну участь у громадсько-політичному житті українського соціуму, протестуючи проти політичних процесів у радянській Україні, антиукраїнських нагінок, переслідувань українства в еміграції. Попри те, що не всі напрями діяльності, зафіксовані у статуті, вдалося реалізувати, ТОПІЖ став тим професійним об'єднанням, яке впродовж 15 років намагалося створити працівникам преси умови виконання професійних обов'язків і відпочинку від них. Однак учасникам Товариства не вдалося вирішити низки проблем, пов'язаних із юридичними аспектами фахової діяльності, інших ключових для української журналістики питань (письменницькі та журналістські гонорари, правові аспекти функціонування преси, конфіскаційні справи тощо).