Історико-кодикографічні та бібліографічні дослідження рукописно-книжної спадщини України (друга половина ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.)

31

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського

УДК 025.17(477) “18/19”

Історико-кодикографічні та бібліографічні дослідження рукописно-книжної спадщини україни (друга половина хіх - 30-ті роки ХХ ст.)

Міщук Сергій Миколайович

Робота виконана в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Ковальчук Галина Іванівна, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, завідувачка відділу стародруків та рідкісних видань доктор історичних наук, професор Войцехівська Ірина Нінелівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки доктор історичних наук, професор Непомнящий Андрій Анатолійович, Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, професор кафедри історії України та допоміжних історичних дисциплін

Захист відбудеться “_24__” грудня 2009 р. о _13.00__ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.165.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського за адресою: 03039, м. Київ, проспект 40-річчя Жовтня, 3.

З дисертацією можна ознайомитися у читальному залі бібліотекознавчої літератури Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: Київ, проспект 40-річчя Жовтня, 3.

Автореферат розісланий “_24_” листопада 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат економічних наук Чекмарьов А.О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження для української історичної науки обумовлена необхідністю об'єктивного висвітлення історичного процесу, зростаючою роллю нових наукових знань про історичне минуле, що впродовж значного часу перебували в тіні домінуючих тем радянського суспільства. Дослідження історії формування практичної стадії кодикології і кодикографії рукописної книги та бібліографії стародруків у період їхнього становлення складається з декількох взаємопов'язаних аспектів, вивчення котрих дозволить вирішити проблему залучення величезного інформаційного потенціалу книжної спадщини України - масиву рукописних книг та стародруків у сучасний контекст національно-культурного відродження, в розвиток книгознавчого знання про шляхи історичного розвитку української історії, науки, літератури, мистецтва у період від початків писемності до ХVІІІ ст., коли книга була найголовнішим джерелом та розповсюджувачем знання.

Витоки дослідження кодикографії як системи наукового описування рукописних книг та бібліографії стародруків в Україні припадають на ХІХ ст., коли історичне минуле почало осмислюватися як невід'ємна частина національної культури, а книга, відповідно, - як її головний носій. Процес розпочався з вивчення старовини, описування пам'яток культури, створення наукових описів рукописів та каталогів стародруків, що було викликано необхідністю виявлення, інвентаризації та залучення до наукового обігу першоджерел слов'янської писемної та книжної культури.

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. характеризуються як період становлення історичного книгознавства на його синкретичному етапі: воно зароджується в надрах мовознавства, літературознавства та історичних досліджень і поєднує в собі всі аспекти науки про книгу, зокрема бібліографічно-археографічний (описування рукописних книг та стародруків), бібліотекознавчий (формування фондів колекцій та зібрань), історико-видавничий (вивчення історії друку та друкарень). Це дуже важливий момент в осмисленні загальних методологічних підходів до такої складової книгознавства, як історія книги.

Період 1870-1930-х років в історії українського книгознавства відзначений виникненням камеральних та едиційних методів археографії рукописної книги і бібліографії стародруків. Тому аналіз саме цієї первинної стадії книгознавчої науки нині складає значний науковий інтерес, оскільки надалі, в 60-х роках ХХ ст., на її основі створюються декілька концепцій історії книги та книгознавства. Важливість такого дослідження полягає в тому, що цей синкретичний етап розвитку спеціальних історико-філологічних дисциплін пов'язаний з накопиченням описового матеріалу, осмисленням структури і методів набуття спеціального знання щодо книги як самостійного історичного джерела.

Пріоритетними інституціями, які готували дослідників старовини на цій науково-практичній стадії розвитку книгоописування, були провідні університети Києва, Одеси та Харкова і наукові історичні та філологічні товариства. Конкретну роботу щодо збирання старовини та формування наукових засад її дослідження виконували археологічні з'їзди, які систематично проводилися в різних містах Російської імперії і об'єднували істориків та філологів, сприяли обміну знаннями та набутками в галузі наукового описування старовини, виробляли єдині методологічні підходи до нього. Робота комітетів, що створювалися для підготовки проведення археологічних з'їздів, була спрямована на збирання та наукове описування старовини, її оприлюднення на виставках, публікацію матеріалів на сторінках наукових праць з'їздів. “Школу” археологічних з'їздів пройшли сотні досвідчених і молодих дослідників.

Фактом створення у 1918 р. Національної бібліотеки Української держави здобутки вчених, які працювали в галузі збирання, описування та дослідження рукописно-книжної спадщини, були закріплені інституційно.

Первісний період розвитку історико-книгознавчої науки та формування її теоретичного і науково-практичного апарату є надзвичайно актуальним для сучасного книгознавства, бібліотекознавства, бібліографознавства. Це пов'язано з розвитком системних досліджень історії книги та створенням інноваційних інформаційних систем, баз даних і каталогів рукописних книг та стародруків, опрацюванням засад їхнього уніфікованого та спеціалізованого описування.

Разом з тим цей період є найважливішою ланкою у процесах накопичення та осмислення емпіричного знання про рукописну книгу та стародрук як історичні пам'ятки, а також про книжний репертуар національної культури від часу виникнення писемності та друку і до ХVІІІ ст. включно. Наукове описування книжних джерел дає змогу сформувати фундамент цієї культури і є важливим компонентом наукового осмислення книги як джерела знань.

Стан дослідження теми. В українській історіографії явище формування історичного книгознавства та кодикології, персоніфікації доробку окремих учених кінця ХІХ - 30-х років ХХ ст. в теоретичній та практичній сферах знань почало активно вивчатися від 60-х років ХХ ст.

Діяльність відомих українських учених ХІХ - початку ХХ ст. в галузі збирання та наукового описування рукописно-книжної спадщини стала предметом вивчення сучасних дослідників книги - Я. Ісаєвича, В. Ульяновського, М. Галушко, О. Колосовської, Г. Ковальчук, Н. Королевич, В. Ляхоцького, С. Сохань, Р. Філіппенка, Н. Черниш, Н. Шалашної та ін. Окрім загальнотеоретичних питань, згадані фахівці вивчали також внесок окремих визначних особистостей в історико-книгознавчу проблематику, зокрема А. Петрушевича, І. Свєнціцького, М. Петрова, І. Кревецького, І. Франка, І. Огієнка, С. Маслова, М. Максимовича, Є. Рєдіна та ін. Дослідження також здійснювалися і за географічним принципом (так, докладно вивчалися Західний та Наддніпрянський регіони України).

Певні питання з історії наукового описування рукописної книги розглядалися у працях сучасних дослідників рукописно-книжної культури - О. Апанович, М. Боянівської, Л. Гнатенко, М. Кольбух. Серед істориків музичної книги визначне місце посідає Ю. Ясиновський, дослідник українських ірмолоїв; мистецтво книги студіював Я. Запаско; технології та мистецтву оправи присвятили свої наукові праці О. Гальченко і С. Зінченко. Здобутки в галузі вивчення рукописних книг наприкінці ХІХ - у ХХ ст. висвітлюються в дослідженнях Л. Дубровіної, зокрема історіографічні та кодикологічні аспекти опису української рукописної книги.

Сучасні погляди вчених на історію друку та описування стародруків, збирацьку діяльність, що нині є окремим напрямом книгознавства, актуалізовані у роботах Я. Ісаєвича, Г. Ковальчук, О. Колосовської, Н. Бондар. В історіографічному аспекті розвиток понять “рідкісна“ та “цінна книга” як у колекціонуванні, бібліофільстві та бібліотечній практиці, так і в західній та вітчизняній науковій літературі, а також у сучасних довідкових виданнях досліджує Г. Ковальчук. Першою спробою узагальнення досягнень книгознавчих студій та вивчення рукописної книги є праці Н. Шалашної.

Діяльність центрів дослідження книги вивчали М. Федоренко та К. Крайній (Церковно-історичне та Археологічне товариство при Київській духовній академії), а також В. Хмарський (Одеське товариство історії та старожитностей).

Склад і доля бібліотек та колекцій Галичини, внесок окремих учених у процес дослідження рукописно-книжної спадщини досліджували О. Колосовська, М. Галушко, Н. Черниш, У. Єдлінська, Л. Гумецька, Т. Литвин та ін.

Отже, проблема формування передумов теоретичних та науково-практичних засад історичного книгознавства, бібліографії стародруків, кодикології та кодикографії в Україні у другій половині ХІХ - 30-х роках ХХ ст. комплексно в історичній науці не розглядалася. У значній кількості праць цих питань лише побіжно торкалися або згадували їх фрагментарно та з різним ступенем деталізації - від бібліографічних посилань в наукових описах книги до теоретичних узагальнень сучасної кодикології, кодикографії, книжного пам'яткознавства. Оцінка реальних досягнень в галузі теорії книги також вимагає більш предметного висвітлення, розуміння співвідношення емпіричної, описової стадії становлення окремої науки та її повноцінного формування, врахування всіх існуючих напрямів, шкіл, діяльності окремих дослідників.

Потребує висвітлення діяльність маловідомих археографів та бібліографів книги, які досі не були об'єктом просопографічних студій.

Просопографічні студії, маючи своїм об'єктом конкретні персоналії, певною мірою звужують загальну оцінку стану української історії книги цього періоду та ролі окремих напрямів у вивченні книги як взаємопов'язаного процесу становлення на той час синкретичної книгознавчої науки, яка перебувала в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. на практичній стадії свого розвитку.

Серед недостатньо висвітлених в історіографії аспектів є розвиток камеральних археографічних та бібліографічних методів описування рукописних і стародрукованих книг в Україні у другій половині ХІХ - 30-х роках ХХ ст. Він відбувався в єдиному руслі розвитку історико-філологічних студій в галузі історії книжних пам'яток і пов'язаний з необхідністю археографічного та бібліографічного дослідження рукописів і стародруків як історичних джерел. Таким чином, комплексний аналіз емпіричної стадії історії книги в Україні дозволяє оцінити реальний стан розвитку науки, формування її методичних засад, внесок окремих осіб, формування тенденцій історико-книгознавчих досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана тема розроблялася згідно з планом наукової роботи Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (НБУВ), а саме, з виконанням відомчих тем НАН України - “Книжкові та рукописні пам'ятки: історико-культурні дослідження бібліотечних зібрань, колекцій та рідкісних видань” (2002-2006 рр., № державної реєстрації 0102U000510) та “Унікальні книжкові та рукописні фонди: науковий опис, державна реєстрація” (2007-2009 рр., № державної реєстрації 0107U000172).

Метою дослідження є з'ясування передумов і теоретичних та науково-практичних засад становлення історичного книгознавства, бібліографії стародруків, кодикології та кодикографічних методів в Україні у другій половині ХІХ - 30-х роках ХХ ст.

Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання:

– встановити ступінь досліджуваності теми та історіографію проблеми;

– здійснити наукову реконструкцію джерельної бази дисертаційного дослідження: щодо діяльності культурно-просвітницьких установ, де зберігалися і перебувають нині колекції та зібрання рукописних книг і стародруків; праці істориків культури, літератури і книжної спадщини України та історіографів; архівні фонди дослідників книги;

– з'ясувати передумови та особливості розвитку науково-пошукової та описової роботи щодо рукописної та книжної спадщини в Україні в другій половині ХІХ - 30-х роках ХХ ст., пов'язаних з діяльністю наукових товариств, археологічних з'їздів;

– розкрити витоки збирацької діяльності бібліотек та музеїв України щодо колекцій рукописних книг та стародруків у різних регіонах України;

– визначити особливості формування університетських та інших науково-дослідних центрів дослідження писемності і друку, розгортання в них історико-книгознавчих, джерелознавчих та бібліографічних студій, формування книгознавчих шкіл;

– висвітити діяльность окремих учених в галузі збирання, наукового описування та джерелознавчого вивчення писемних пам'яток історії та культури України, оцінка їхнього внеску у формування основних засад історичного книгознавства, камеральних методів описування рукописних книг (кодикографії) та стародруків (бібліографії);

– узагальнити основні набутки археографічної, кодикографічної та бібліографічної діяльності наукових центрів України другої половини ХІХ - 30-х років ХХ ст.

Об'єктом дослідження є становлення і розвиток польової та камеральної археографії і кодикографії (науково-інформаційного описування) рукописних книг, бібліографування стародруків і джерелознавчого дослідження рукописних книг та стародруків на синкретичній стадії їх становлення.

Предмет дослідження - процес збирання та наукового описування рукописних та книжних джерел, формування наукових центрів, шкіл та внесок окремих дослідників у віднайдення та залучення до наукового обігу історико-культурної спадщини України у другій половині ХІХ - 30-х роках ХХ ст.

Методологічною основою дисертації є загальнонаукові підходи до наукового пізнання (системний, структурний, порівняльний), з використанням історіографічного, хронологічного методів, класифікації, моделювання. Дисертація ґрунтується на принципах історизму, наукової об'єктивності, логічності. Залучено проблемно-тематичний і спеціальні методи історико-бібліотекознавчої реконструкції, інформаційного та документознавчого аналізу, що дало можливість проаналізувати специфіку і розвиток кодикографії як розділу кодикології та бібліографії стародруків, окреслити комплекс актуальних питань історії українського суспільства.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період становлення науково-описових методів дослідження книжної спадщини, період активізації наукового пошуку, обліку та залучення до наукового обігу рукописної старовини в контексті загальних національних культурних та освітніх процесів в Україні, становлення вітчизняних шкіл, що заклали фундамент української кодикології, книгознавства та бібліографії. У цей період відбувається становлення наукових центрів дослідження книжної спадщини, а в 20-30-х роках ХХ ст. - й створення національних установ, що фахово займалися збиранням та науковим описуванням рукописів та стародруків.

Джерельна база дослідження. Архівні джерела з вивчення теми розподіляються на дві групи. Перша - архівні джерела стосовно діяльності культурно-просвітницьких установ, де зберігалися і перебувають нині колекції та зібрання рукописних книг і стародруків. Вони розкривають стан фондів рукописів та стародруків, дозволяють простежити долю дореволюційних зібрань. Друга - опубліковані праці дослідників історії, культури, літератури, історіографічного процесу в Україні та книжної спадщини, а також архівні фонди дослідників книги, передусім, неопубліковані праці видатних археографів та бібліографів, які вдалося знайти автору (це детально розглядається у першому розділі дисертації).

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що:

– вперше в українській історіографії здійснено комплексний аналіз розвитку історико-кодикографічних та бібліографічних досліджень рукописно-книжної спадщини України у контексті формування засад камеральних дисциплін книгознавчого циклу - кодикології, кодикографії, бібліографії, історії книги впродовж значного періоду - від початку реєстраційної діяльності до створення теоретико-методологічних засад цих наук;

– на новій методологічній основі здійснено аналіз основних складових процесу збирання і наукового описування рукописної та книжної спадщини України (періоду до XVIII ст. включно), виокремлено сім типів камерального опису цієї спадщини, що характеризували практичну стадію становлення кодикології та книгознавства;

– до наукового обігу залучено значну джерельну базу, яка в комплексі вперше розкриває різноманітні аспекти діяльності наукових центрів, університетів, товариств, бібліотек, культурно-просвітницьких установ, де зберігалися і перебувають нині колекції і зібрання рукописних книг та стародруків; укладено повну бібліографію наукових праць дослідників історії книги та книжної спадщини в Україні;

– встановлено масштабність та багатогранність діяльності наукових товариств, археологічних з'їздів, вищих навчальних закладів, музеїв, бібліотек та архівів України стосовно принципів колекціонування, реєстрації та наукового описування рукописних книг і стародруків у різних регіонах України;

– встановлено шляхи переміщення рукописних та книжних колекцій в 20-30-х роках ХХ ст., що було повязано з реоганізацією бібліотек і концентрацією книжкових фондів духовних та культурно-просвітницьких дореволюційних установ у декількох центральних книгосховищах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська;

– на базі аналізу наукової спадщини вчених, істориків книги, літературознавців та історіографів встановлено особливості камерального описування рукописних книг та стародруків; способи відокремлення методик історико-книгознавчого аналізу книги від літературознавства та мовознавства; а також формування специфічних методичних прийомів щодо аналізу історії книжних пам'яток, їхньої атрибуції на основі джерелознавчого аналізу та залучення історичних відомостей, що було реалізовано в археографічному та бібліографічному описуванні рукописів та стародруків як історичних джерел;

– визначено особистий внесок учених у розвиток історико-книгознавчих, джерелознавчих та бібліографічних студій, формування книгознавчих шкіл; висвітлено практичну діяльність окремих учених у галузі збирання, наукового опису та джерелознавчого вивчення писемних пам'яток історії і культури України; обгрунтовано оцінку їхнього внеску у формування основних засад історичного книгознавства, камеральних методів описування рукописних книг (кодикографії) та стародруків (бібліографії);

– доведено, що в другій половині ХІХ - 30-х роках ХХ ст. відбулося становлення українського історичного книгознавства, камеральної археографії (кодикографії) та бібліографії книги як історико-книгознавчих дисциплін та створення єдиної національної археографічно-бібліографічної школи, яка базувалася на спільних теоретичних та методичних засадах, вивчаючи загальні процеси і регіональну специфіку історії книги - як рукописної, так і стародрукованої.

Теоретичне значення одержаних результатів визначається актуальністю, новизною і цілісністю наукового дослідження стану та особливостей збирання і наукового камерального дослідження рукописної та книжної спадщини в означений період для історичної науки вагалі та її спеціальних дисциплін зокрема, для розвитку джерельної бази історичного знання, для встановлення історії формування теоретичних та практичних засад історичного книгознавства в Україні, для обгрунтування внеску різних дослідників у процес становлення та розвитку історичного книгознавства, кодикографії, бібліографії.

У зв'язку з цим дане дослідження розвиває засади теорії та практики історичного книгознавства, зокрема, об'єкта та предмета вивчення, сприяє активізації міждисциплінарних досліджень, в тому числі в галузі спеціальних історичних дисциплін, що стосуються предмета дослідження кодикології, книгознавства, бібліографознавства, джерелознавства.

Практичний аспект. Тема дослідження заповнює значні лакуни в історії книгознавчої науки. Результати дослідження дозволяють встановити коло науковців, які створили засади сучасного книгознавства та кодикології; поповнити наші знання про роль та діяльність видатних українських вчених щодо збирання, описування та дослідження культурної спадщини; включити систему цих знань в осмислення історико-культурного процесу в Україні та створення науково-інформаційної бази розвитку українського суспільства.

Результати дисертації використано при підготовці спецкурсу “Історичне книгознавство. Бібліотекознавство. Бібліографознавство” в Житомирському державному університеті імені Івана Франка. Основні положення і висновки дисертації використовуються при викладанні курсу “Спеціальні історичні дисципліни” в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Список джерел дисертаційного дослідження має самостійне значення як бібліографічний посібник, який впроваджено в практику діяльності НБУВ.

Особистий внесок здобувача. Постановка і розв'язання всього комплексу завдань здійснені дисертантом одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати наукових досліджень були представлені на вітчизняних та міжнародних конференціях: “Бібліотеки та інформаційні центри в системі наукового супроводу суспільних реформ” (Київ, 2004); “Інтелектуальні інформаційні технології у бібліотечній справі” (Київ, 2005); “Роль бібліотек у формуванні єдиного науково-інформаційного простору України” (Київ, 2006); “Інтранет/екстранет-ресурси в наукових бібліотеках” (Київ, 2007); “Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії” (Харків, 2008); “Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики” (Київ, 2008 р.), “Кайндлівські читання” (Чернівці, 2008); “Менталитет славян и интеграционные процессы: история, современность, перспективы” (Бєларусь, Гомель, 2009); “Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри” (Одеса, 2009); “Краків - Львів: книги, часописи, бібліотеки ХІХ-ХХ ст.” (Львів, 2009); “Бібліотечно-інформаційний комплекс у контексті розвитку суспільства знань” (Київ, 2009) тощо.

Публікації. Матеріали дисертаційного дослідження знайшли відображення в 36 публікаціях, у тому числі в 2 одноосібних монографіях та 28 - у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації визначається специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку посилань (1262 найменування) і списку використаних джерел та літератури (1231 найменування). Основний текст дисертації викладено на 398 сторінках друкованого тексту.

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об'єкт і предмет, методологічні підходи дослідження, наукову новизну та практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження.

1. Перший розділ розкриває основні напрями дослідження теми.

Перший напрям - теоретичні студії з камерального описування книжкових пам'яток Х-ХVІ ст., їх історія, теорія та практика.

Другий напрям представлений окремими дослідженнями пам'яток письма та друку, де тією чи іншою мірою розглянуто методи або історію наукового описування цих джерел.

Третій напрям - праці сучасних істориків книги щодо внеску окремих учених, бібліотечних та музейних діячів у збирання та наукове описування книжних джерел.

Четвертий - вивчення діяльності установ щодо колекціонування книги та процесів формування фондів книжних пам'яток, роль громадських організацій в цьому процесі.

Деякі історіографічні проблеми з історії наукового описування рукописної книги розглядалися у працях сучасних дослідників історії рукописної книги та рукописно-книжної культури, зокрема, М. Боянівської, яка досліджувала історію походження та побутування рукописної книги, а також вивчала персоналії українських книжників ХІ-ХVІІІ ст. (переписувачів, власників, читачів); Л. Гнатенко, яка досліджувала палеографічну та графіко-орфографічну специфіку мови таких пам'яток, як Пересопницьке євангеліє, Радзивілівський апостол 1568 р. волинської рукописної школи, Лаврське євангеліє апракос ХІV ст. та уклала наукові каталоги рукописних книг ХІV-XVI ст.; О. Іванової, яка удосконалювала принципи датування рукописної книги та методику її атрибутування; М. Кольбух, яка займалася науковим описуванням зібрань і колекцій рукописних книг ХІ-ХVІІІ ст.; В. Фрис, яка проаналізувала репертуар, історію створення і розвиток української рукописної книги XVI - першої половини ХVІІ ст.; Ю. Ясиновського, який досліджував українські ірмолої; Я. Запаска, який вивчав мистецтво оздоблення та орнаментального оформлення рукописної книги; О. Гальченко і С. Зінченко, які займалися оправою книги та її мистецтвом. Відомості про розвиток досліджень щодо наукового описування та створення сучасних інформаційних систем знаходимо в працях Л. Дубровіної, О. Гальченко, О. Іванової.

Певні аспекти формування рукописно-книжної колекції Музею українських старожитностей В.В. Тарновського висвітлювали у своїх працях О. Петренко, О. Супруненко, С. Половнікова, І. Ситий та ін.

До історіографії проблеми залучаються праці, що розкривають загальні процеси книжного руху, історію та описування стародруків, збирацьку діяльність, що нині є окремим напрямом книгознавства. Так, історія друку в західному регіоні України періоду XVI-XVIII ст. дослiджувалася Я. Ісаєвичем та Г. Колядою. Значний внесок у вивчення процесів збирання та колекціонування стародрукованої кириличної книги в Галичині (кінець ХVІІІ - перша половина ХХ ст.) належить О. Колосовській, зокрема про книгознавчу діяльність А. Петрушевича та І. Франка. Бібліографічні згадки також зустрічаються у дослідженнях істориків кириличної книги Н. Бондар та Р. Кисельова.

Розглянуті праці фахівців з укладання наукових каталогів стародруків та книг гражданського друку, які збирали бібліографічні відомості для своїх досліджень, зокрема, науковий каталог С. Петрова, Я. Бирюка, Т. Золотар “Славянские книги кирилловской печати 15-18 в.: Описание книг, хранящихся в ГПБ УССР”; “Львівські видання XVI-XVIII ст.: Каталог” (Л., 1970), зведений каталог стародруків України “Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні” (Л., 1981-1984. - Т. 1-3) та “Каталог стародруків, виданих на Україні” підготовлені Я. Ісаєвичем та Я. Запаском; “Каталог інкунабул” Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, укладений Б. Зданевичем; “Каталог палеотипов из фондов Центральной научной библиотеки им. В.И. Вернадского НАН Украины”, укладений М. Шамрай у співавторстві з Б. Грановським та І. Торбаковим; “Каталог кириличних стародруків ХV-VІІ ст. Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського”, укладений Н. Бондар.

Каталог кириличних рукописних євангелій ХV-ХVІІІ ст. зі збірки Львівського історичного музею було створено О. Ясіновською; О. Клименко зібрала та описала українські букварі, видані до ХІХ ст.

Серед дослідників історії становлення теоретичних засад наукового описування рукописних книг та стародруків необхідно виділити Я. Ісаєвича, Л. Дубровіну, Г. Ковальчук, Н. Шалашну, а також відзначити фундаментальний внесок С. Заремби у формування дисципліни “Пам'яткознавство”: останній обгрунтував основні історичні етапи розвитку українського пам'яткознавства, в тому числі в досліджуваний нами період.

Серед численних наукових праць Я. Ісаєвича на особливу увагу в контексті нашої теми заслуговує його монографія “Українське книговидання. Витоки. Розвиток. Проблеми”, де акумульовано досвід його 50-річної наукової діяльності у царині історико-культурологічних студій, а також дослідження спадщини Івана Федорова.

Наукові здобутки в галузі вивчення рукописних книг наприкінці ХІХ - у ХХ ст. висвітлюються в дослідженнях Л. Дубровіної, зокрема історіографічні та кодикологічні аспекти описування української рукописної книги.

Грунтовна теоретична розробка кодикології як спеціальної історичної дисципліни в українській науці починається в 90-х роках ХХ ст., що пов'язано із створенням в 1993 р. Інституту рукопису в Центральній науковій бібліотеці України ім. В.І. Вернадського (з 1996 р. - Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського), де було започатковано Відділ кодикології та кодикографії.

Л. Дубровіній належить значний внесок у розвиток теоретичних засад кодикології як науки про рукописну книгу та кодикографії як її методичного апарату та системи описування. Практична кодикологія пов'язується нею з кодикографією, включає аналіз усього комплексу роботи з рукописною книгою в процесі її створення та побутування: зокрема, аналізуються подробиці технології, паперу, почерків, чорнила, організації тексту, оздоблення, оформлення сторінки, оправи; досліджується походження книги; встановлюються її автори, укладачі, інтролігатори; простежується за маргіналями та провенієнціями доля конкретної книги впродовж століть (власники, міграція, попит, ціни).

Теоретичні засади книжного пам'яткознавства розвиваються в працях Г. Ковальчук, якою обгрунтовано його теоретико-методологічні засади, систему понять, їх розвиток, книгознавчі погляди на критерії визначення пам'яток, мистецтво книги, книжну культуру тощо, що має велике науково-практичне значення, зокрема, для роботи з цими пам'ятками у бібліотеці - для їхнього обліку, збереження, наукового описування (бібліографування), наукових досліджень.

Г. Ковальчук спеціально наголошує на значенні проведення наукового обліку та описування книги, окреслює видовий склад книжної пам'ятки. Г. Ковальчук належить оцінка книгознавчих здобутків С. Маслова, а також публікація цінної знахідки - його рукописної інструкції щодо описування видань періоду ХVI ст. - 1825 р., яка була створена ним вже під час роботи у Всенародній (Національній) бібліотеці України, - першої методичної праці в Україні, що з нових позицій дозволяє оцінити методичні розробки стосовно складання українського бібліографічного репертуару.

Аналіз досягнень книгознавчих студій та вивчення рукописної книги міститься у працях Н. Шалашної, в яких розглядається формування історико-книгознавчих досліджень та історії книги як окремої науки в Україні у ХІХ ст. Н. Шалашна опублікувала також статті про внесок М. Максимовича та С. Голубєва у вивчення історії друку та здійснила огляд книгознавчих публікацій на сторінках видання Одеського товариства історії та старожитностей, де згадала публікацію каталогу О. Ристенка. Важливо зупинитися й на праці С. Заремби “Українське пам'яткознавство”, де висвітлено основні процеси пам'яткознавчого руху в період, що нами вивчається, а також діяльність наукових товариств, археологічних з'їздів, губернських статистичних комітетів та вчених архівних комісій з виявлення і збереження історичних пам'яток.

Загальне уявлення про археографічну діяльність Київської археографічної комісії у 1843-1921 рр. надають праці О. Журби; стан бібліотечних колекцій розкривається в працях Т. Мяскової, Н. Миронець, Є. Біленького, І. Лосієвського, Т. Гуцаленка, О. Дзьобана, П. Голобуцького.

Значний внесок у визначення ролі вчених у виявленні та науковому описуванні книги належить тим сучасним історикам, які вивчали життя та діяльність окремих археографів, палеографів, текстологів, діячів архівної та музейної справи. Серед них С. Сохань, яка досліджувала діяльність М. Петрова у започаткуванні Церковно-археологічного музею Київської духовної академії (ЦАМ КДА); К. Крайній, який висвітлював персоналії істориків Києво-Печерської лаври ХІХ - початку ХХ ст.; М. Федоренко, який спрямував свою роботу на вивчення Церковно-історичного та Археологічного товариств при КДА. Проаналізовано також практичну роботу археографів та бібліографів, зокрема, М. Петрова (його біобібліографію уклали В. Микитась та Н. Микитась). Книжкова колекція роду Хрептовичів розглядалася у працях П. Голобуцького; життєвий та творчий шлях професорів КДА М. Петрова, С. Голубєва, Ф.Титова вивчали В. Ульяновський та Л. Дениско; наукова діяльність Є. Рєдіна стала об'єктом дослідження Р. Філіппенка та С. Куделка; біографічні відомості про І. Каманіна як архівіста містяться в енциклопедичних статтях К. Домарацької та К. Климової.

Життєвий шлях, наукова, державотворча та релігійна діяльність І. Огієнка (митрополита Іларіона), його внесок у розвиток археографії, бібліографії та книгознавства висвітлюються у працях В. Ляхоцького, М.С. Тимошика та ін.

Археографічного аспекту функціонування Одеського товариства історії та старожитностей (ОТІС) торкався в своїх працях В. Хмарський, зокрема, описуючи діяльність М. Мурзакевича, О. Ристенка та О. Кочубинського.

В історіографії досліджуваного питання важливе місце займають студії О. Колосовської стосовно вивчення та колекціонування стародрукованої кириличної книги в Галичині наприкінці XVIII - у першій половині XX ст. такими визначними діячами української культури, як Я. Головацький, А. Петрушевич, І. Свєнціцький, І. Огієнко, В. Щурат, М. Возняк, І. Франко, В. Баворовський. Праці І. Свєнціцького як дослідника стародруків стисло висвітлювалися У. Єдлінською та Л. Гумецькою; О. Сидор здійснила огляд його музейної діяльності. Склад і доля бібліотек та колекцій Галичини, зокрема, А. Петрушевича, М. Возняка, І. Свєнціцького, Ф. Ржегоржа, розкриваються у статтях М. Галушко. Б. Якимович приділяє увагу книгознавчим та джерелознавчим аспектам видавничої діяльності І. Франка.

Генезу, функціонування та публікації Бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (НТШ) та його членів студіювали О. Піх та Н. Черниш. Окремі праці Н. Черниш також були присвячені І. Свєнціцькому. Т. Литвин аналізувала книгознавчий доробок І. Крип'якевича. Бібліографічно-книгознавчі дослідження таких учених, як І. Свєнціцький, І. Крип'якевич, І. Кревецький, І. Огієнко, Д. Дорошенко, В. Січинський, О. Новицький, Ю. Яворський, та бібліографічні аспекти діяльності І. Калиновича й Д. Дорошенка згадувалися в працях І. Смогоржевської. Коротко наводиться аналіз деяких праць О. Новицького, І. Кревецького, Ю. Яворського, Є. Пеленського та П. Зленка, дотичних до досліджуваної нами тематики.

Для осмислення рівня наукового описування другої половини ХІХ - першої чверті ХХ ст. залучалися методичні матеріали та інструкції, а також загальнотеоретичні праці відомих вітчизняних книгознавців та бібліографознавців Г. Ковальчук, Н. Бондар, М. Кольбух.

Грунтовним дослідженням, де системно розглядається наукове описування рукописних книг з огляду на кодикографічні методики, є робота Л. Дубровіної, О. Гальченко та О. Іванової “Кодикографія української та східнослов'янської рукописної книги і кодикологічна модель структури формалізованого опису рукопису”. Там детально розглядається структура кодексу.

У працях Л. Дубровіної та О. Онищенка, Г. Ковальчук, О. Степченко розглянуто процеси віднайдення та наукового описування рукописно-книжної спадщини в Україні у 20-ті роки ХХ ст., коли цей процес зосередився у новостворених наукових інституціях, зокрема, в Українській Академії наук (УАН), Всенародній бібліотеці України (ВБУ) та Українському науковому інституті книгознавства (УНІК).

Отже, комплексне дослідження проблеми становлення камеральних методів описування та формування засад історичного книгознавства в цьому контексті в історіографії відсутнє.

Основна джерельна база архівних документів з досліджуваної теми зберігається у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Залучалися й документи обласних архівів, зокрема Державного архіву Житомирської області, Державного архіву Хмельницької області (Кам'янець-Подільської філії), Державного архіву Одеської області, Державного архіву Харківської області, Державного архіву Чернігівської області (Ніжинська філія) та Чернігівського історичного музею, а також збірки університетських колекцій.

Найбільшу джерельну цінність для розкриття досліджуваної теми становлять фонди НБУВ. Концентрація рукописно-книжної спадщини після націоналізації книгосховищ України в 20-х роках ХХ ст. та передання її до ВБУ дозволили зібрати в її складі рукописні колекції та зібрання стародруків, рідкісних та цінних видань дореволюційних вищих шкіл, духовних установ і закладів, зокрема Київської духовної академії з її Церковно-археологічним музеєм, Історико-філологічного інституту князя Безбородька, Університету св. Володимира; фонди Уманського, Волинського та Кам'янець-Подільського історичних та краєзнавчих музеїв тощо.

Велика роль в активізації книгознавчої галузі належить археологічним з'їздам. Вони проводилися у різних містах Російської імперії. В Україні вони проходили в Києві, Чернігові, Катеринославі, Харкові, Одесі. Їхня підготовка супроводжувалася збиранням та описуванням писемних джерел, і це сприяло популяризації української старовини, реєстрації книжкових пам'яток, підготовці наукових каталогів, а також проведенню виставок унікальних рукописних книг та цінних стародруків, переважно новознайдених. До з'їздів готувалися спеціальні доповіді про ці пам'ятки та методи їх дослідження. Значна увага приділялася студіям стосовно походження книги. У діяльності з'їздів брали участь як відомі вчені, так і початківці, що сприяло об'єднанню наукової спільноти навколо питань вивчення духовної спадщини, збагачувало археографічну та бібліографічну науку, об'єктивно активізувало розвиток книгознавчих студій, а також опрацювання спільних підходів до методик та прийомів камеральних досліджень книги, різних типів наукових описів книг та публікації пам'яток книжної культури.

На залучення молодих учених до археографічного та книгознавчого руху впливала не лише підготовка університетських кадрів, а й діяльність наукових товариств, громадських об'єднань, які організовували пошук старовини та комплектували власні бібліотеки. Серед них найвідомішими були Історичне товариство Нестора-літописця, Наукове товариство імені Шевченка, ОТІС тощо.

Ситуація з вивченням фондів у різних українських містах змінюється, починаючи з 20-х років ХХ ст., тобто після буремних подій, пов'язаних з Першою світовою війною та революціями.

Під час Української революції були створені національні установи, які активно включаються у дослідження історії та бібліографії національної книги. Після ліквідації дореволюційних державних та громадських установ, відокремлення церкви, націоналізації майна та духовних цінностей в Києві формуються національні установи - центри накопичення рукописних книг та стародруків - ВБУ, УНІК, Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), започатковується Лаврський музей.

Національна бібліотека стала центром накопичення рукописних книг та стародруків України, в системі ВУАН починається створення дослідницьких напрямів україніки, відбувається формування нового покоління дослідників книжної культури, що займалися студіюванням історії друку, друкарів, друкарської техніки, книжної гравюри, мистецтва книги та оправи. Значну роль відіграло рішення про святкування 350-річчя започаткування українського книгодрукування. Поряд з маститими вченими з'являються нові дослідники книги. До ювілейної дати підготували наукові праці такі фахівці з питань старовини та книги, як П. Попов, Г. Тисяченко, В. Романовський, М. Михайленко, М. Макаренко, Д. Щербаківський, П. Клименко, В. Кульженко, В. Барвінок, В. Перетц, Ю. Сіцінський, Ф. Титов та ін. Ф. Титов опублікував збірку передмов до стародруків. Видається часопис ”Бібліологічні вісті”, починається робота з питань реєстрації та створення бібліографічного репертуару. У 1910-1920-х роках з'являються перші суто історико-книгознавчі монографії в галузі рукописних книг та стародруків - В. Адріанової “Материалы для истории цен на книги в Древней Руси ХVI-

XVIII ст.”; О. Маслової “Рукописна книга” та С. Маслова “Етюди з історії українських стародруків (I-VIII)”.

2. Розділ 2 присвячений аналізу діяльності Київської школи книгознавців, що була представлена, передусім, Університетом св. Володимира, визначенню її специфіки. Першим теоретиком наукового описування рукописних книг став відомий літературознавець В.М. Перетц, який поширював свої джерелознавчо-книгознавчі погляди серед членів Семінарію російської філології, підготувавши таких дослідників книги, як В. Адріанова, О. Багрій, М. Гудзій, О. Грузинський, О. Назаревський, С. Маслов, І. Огієнко, С. Щеглова та ін. Він не лише створив методичну основу науково-джерелознавчого описування книжної пам'ятки, а й продовжив розвиток своїх ідей в учнях.

Характерною особливістю цієї школи була підготовка універсальних дослідників книги - археографів та бібліографів. Вони були не лише літературознавцями, а й справжніми джерелознавцями та істориками книги, які заклали теоретичні та практичні основи історичного книгознавства в Україні. Грунтовний внесок у розвиток досліджень рукописних книг та стародруків належить С. Маслову, який на першому етапі своєї наукової діяльності багато уваги приділяв студіюванню рукописів, описуючи манускрипти бібліотеки Київського університету, окремі видатні пам'ятки рукописної спадщини України, бібліотеку митрополита Стефана Яворського. Надалі історія українських стародруків стала його основним науковим інтересом, який було продовжено

в 20-ті роки ХХ ст., коли він працював у ВБУ, УНІК та ВУАН. Це був час масштабної роботи зі створення репертуару стародруків, інструкцій щодо обліку та описування цих книг. С. Маслову належить фундаментальний внесок у теоретичні основи дослідження історії українського друкарства, у створення комплексних описів рукописів та стародруків як книжкових джерел із залученням як бібліографічних, так і архівних документів. Його інструкція з описування стародруків 1937 р. є методичною основою для книгознавців й донині.

Окремо слід відзначити внесок І. Каманіна як палеографа та фахівця з актового джерелознавства; С. Пташицького, дослідника історії друку, бібліографа та археографа, який описав колекцію Хрептовичів; В. Іконникова, який збирав відомості про бібліотечні колекції та коротко їх описував, а також був різностороннім дослідником зі спеціальних історичних дисциплін, цікавився питаннями історії рукописних книг та стародруків.

Серед вихованців Університету св. Володимира визначною є постать П. Попова. Його наукові описи рукописних пам'яток і стародруків це цілісні комплексні дослідження, в яких віддзеркалюються велика наукова обізнаність та ерудиція П. Попова як історика книги, бібліографа та джерелознавця. Працюючи, як і С. Маслов, в УНІК, ВБУ, ВУАН, а також в Лаврському музеї, він зробив великий внесок не лише у дослідження історії українського друку, а й в обліковування і наукове описування давньої книги та її мистецького оформлення.

Когорту церковних істориків книги репрезентують імена професорів та вихованців КДА Ф. Титова, С. Голубєва, М. Петрова, В. Березіна, О. Лебедєва, Г. Крижановського, А. Криловського, І. Малишевського. Кожен із них так чи інакше збагатив процеси реєстрації, залучення до наукового обігу та наукового описування книжної спадщини. Це був цілісний науковий рух у галузі розвитку камеральних методик, що концентрувався на вивченні як окремих унікальних пам'яток, так і одновидових рукописних джерел, а також на створенні комплексних каталогів різноманітних бібліотечних та музейних фондів.

Праці Ф. Титова з історії книгописання та друку склали історичну основу для розуміння змісту наукового описування рукописної книги, публікації пам'яток церковної історії, описів стародруків.

Істориком книги був і професор С. Голубєв. Він також долучився до наукового описування рукописних та книжкових зібрань України через опрацювання фондів з книгосховищ Волинської єпархії, вивчав окремі стародруки, публікував бібліографічні праці, досліджував бібліотеку Петра Могили.

М. Петров, який завідував Церковно-археологічним музеєм КДА, описав його великий рукописний спадок, залучив до наукового обігу багато джерел, був активним учасником археологічних з'їздів, членом наукових товариств, допомагав фаховими порадами колегам - археографам та бібліографам, а також аматорам книгознавства. Він здійснював численні археографічні експедиції з метою збирання рукописів та книг у різних регіонах України. Йому належать каталоги, наукові описи рукописних книг не лише зі збірки ЦАМ, а й з інших монастирських зібрань м. Києва, інших міст. Він був обраний одним з перших академіків ВУАН. Його справу продовжив його учень О. Лебедєв, яки видав фундаментальний каталог рукописів, що з різних причин не увійшли до каталогів М. Петрова.

3. Харківська археографічна та бібліографічна школа досліджується в третьому розділі, вона репрезентована викладачами місцевого університету та членами Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ) Д. Багалієм, М. Халанським, Є. Рєдіним, М. Дріновим, М. Сумцовим. Серед колекціонерів книги необхідно виділити Є. Томіліна, якій зібрав та описав власну, хоча й аматорську, колекцію. Харківські вчені розгорнули велику збирацьку та дослідницьку діяльність, переважно на історико-філологічному факультеті Харківського університету та у Харківському історико-філологічному товаристві при ньому. Досвід харківських учених в організації збирання та дослідження величезної рукописно-книжної спадщини Слобожанщини був набутий в археографічних експедиціях і спирався на проведення, виявлення, дослідження та опублікування науково-інформаційних видань і каталогів, що мають наукове значення й сьогодні. Підготовча програма до відкриття ХІІ Археологічного з'їзду встановила основні напрями та визначила критерії збирання писемної спадщини на Слобожанщині. Ця робота виконувалася Д. Багалієм, М. Халанським та Є. Рєдіним, які брали участь в експедиціях з пошуку видань, підготували до з'їзду виставку рукописів та книг, а також спеціальний каталог. Рекомендації, укладені до з'їзду, мали велике загальнометодичне значення.

У галузі наукового описування та вивчення рукописно-книжної спадщини яскраво виділяються постаті М. Халанського та Є. Рєдіна. М. Халанський, знавець історії книги, археограф та бібліограф рукописних і стародрукованих пам'яток, наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вивчав окремі видання, підготував фундаментальну працю “Экскурсы в область древних рукописей и старопечатных изданий, І-ХХІІІ”. Є. Рєдін відомий як археограф рукописної книги та грунтовний дослідник лицевих рукописних книг. Слід відзначити й М. Сумцова, який підготував опис стародруків Харківської духовної семінарії. Ці вчені здійснили значну роботу з пошуку рукописних та книжних джерел, описували їх на наукових засадах бібліографічного та археографічного опису, а також приділяли увагу історико-текстологічному дослідженню пам'яток історії, літератури та мистецтва книги.

Харківський науковий осередок завжди привертав увагу українських істориків, оскільки виховав велику кількість учених та діячів культури, які склали славу його історико-філологічної школи. Наприкінці ХІХ - у 10-х роках ХХ ст. Харків набув значення одного з провідних історико-книгознавчих та бібліотечно-бібліографічних центрів Російської імперії та України.

Одеська школа представлена дослідниками старовини, які були викладачами Новоросійського університету, членами ОТІС, Історико-філологічного товариства (ІФТ) та Бібліографічного товариства. Центральна роль належить ОТІС та його збирацькій діяльності. Важливу роль у збиранні, науковому описуванні та джерелознавчому дослідженні рукописно-книжної спадщини фонду ОТІС відігравали Н. Мурзакевич, О. Ристенко, В. Мочульський, а також інші члени ОТІС, викладачі Університету В. Істрін та О. Кочубинський.

Крім колекції документів та рукописних книг, зібраних у період 30-70-х років ХІХ ст. М. Мурзакевичем, йому належить значний внесок у створення колекції Рішельєвського ліцею, рукописно-книжного зібрання ОТІС та його інвентарного опису. Каталог рукописів ОТІС, складений О. Ристенком, відображає високий для 10-х років ХХ ст. рівень наукового описування рукописних джерел як історичних документів. В. Мочульський дослідив рукописи із збірки В. Григоровича (що надійшли згодом до Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького). О. Кочубинському належить грунтовне дослідження рукописних книг слов'янського походження, писаних кирилицею. Під час перебування у Львові в 1874-1875 рр. він опрацював місцеві колекції, одним з перших опублікував фрагменти кириличних пам'яток ХІІІ-XIV ст., описав та дослідив старожитності візантійсько-слов'янського походження з колекції А. Петрушевича та Інституту Оссолінських.

4. Важливими центрами вивчення слов'янської рукописної спадщини кириличного письма стали Чернігів та Ніжин. Археографічні дослідження Чернігова представлені працями історика та філолога М. Лілєєва, зокрема, його досконалим описом рукописів бібліотеки Чернігівської духовної семінарії. Крім цього опису, єдиним на сьогодні джерелом відомостей про збірку Чернігівського єпархіального давньосховища є список рукописів ХVII-XIX ст. О. Грузинського.

У зв'язку із втратою зазначених бібліотек під час Другої світової війни, ці наукові описи є важливими історичними документами про склад, на жаль, втрачених нині зібрань.

У Ніжині було здійснене наукове описування та мовознавче дослідження рукописів бібліотеки Історико-філологічного інституту князя Безбородька - осередку славістичних досліджень та колекціонування рукописно-книжної спадщини. Вивчення рукописно-книжних джерел книгосховища на високому професійному рівні здійснювалося викладачами та студентами Інституту - М. Лілєєвим, В. Качановським, Є. Пєтуховим, М. Сперанським, М. Бережковим, П. Заболотським, О. Музиченком. Джерелознавчий опис унікальних ніжинських рукописов та стародруків уклали учасники Семінарію В. Перетца - О. Грузинський, С. Шевченко, В. Адріанова, Л. Білецький. Опис бібліотеки Стефана Яворського у Ніжинському Благовіщенському монастирі належить С. Маслову. Внесок у збирання та науково-джерелознавче описування слов'янських рукописних книг бібліотеки Інституту належить В. Качановському та Є. Пєтухову.

Серед ніжинських дослідників виділяється особистість М. Сперанського, фахівця з вивчення рукописних джерел, археографа та літературознавця, науковий каталог рукописів ІФІБ якого став значним доробком для розвитку національної археографічної школи та підготовки кадрів археографів. Йому також належить серія історико-мовознавчих та літературознавчих описів колекції з урахуванням проведення досліджень історії книги. Важливою ознакою наукового опису М. Сперанського є увага до походження рукопису. Окрема роль у колекціонуванні чернігівської старовини та її науковому описуванні належить В. Тарновському, відомому українському культурному діячеві, меценату і бібліофілу, останньому власнику Качанівського музею українських старожитностей. До наукового опрацювання колекції українських старожитностей долучилися як сам В. Тарновський, так і Б. та М. Грінченки. Описи стародруків зібрання В. Тарновського мали стислий характер.