Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Передумови виникнення народовської журналістики
• 1.1 Народовство як культурна й суспільно-політична течія
• 1.2 Програма напрямку
• 1.3 Культурно-просвітні установи та громадські організації народовців
• Висновок до розділу І
• Розділ ІІ. Видання народовців
• 2.1 «Вечерниці» і «Мета» - перші журнали народовців
• 2.2 Літературні журнали «Нива» та «Русалка», їхня програма та твори
• 2.3 Літературно-наукові журнали «Правда» і «Зоря»
• 2.4 Газети «Батьківщина», «Діло», «Буковина» ? їх роль у суспільно-політичному розвитку українського суспільства
• Висновок до розділу ІІ
• Висновок
• Список літератури


Вступ

Проблеми розвитку українського національного руху ХІХ-ХХ століть є однією з актуальних тем для вивчення. Невід'ємною частиною для розвитку національного руху на Закарпатті ХІХ-ХХ століть було зародження й вплив народовського руху. Попри важливість даної теми, її вивченню не приділяли достатньої уваги. Вона залишилась поза увагою вчених, особливо це стосується радянського періоду. І лише зараз її вивченню можуть посприяти сучасні науковці та історики. Але на даний момент лише окремі елементи можна побачити в працях українських і зарубіжних вчених.

Тема народовства привертала увагу таких вчених як Я. Гординського і К. Студинського, які змістовно виклали своє бачення на історію українського руху в Галичині 60-х років ХХ століття. Курсова робота буде спиратися на теоретичні положення, які лежать у працях таких авторів: Дешко А., Животко А., Михайлин І.

Сьогодні висуваються різні погляди щодо часу виникнення та основоположників народовського руху. Народовська преса на довгі роки посіла центральне місце за популярністю серед галицьких українців всіх соціальних верств. Вона проіснувала довгі роки і за цей час видало чимало видань. Попри це змінивши і розвінчавши погляди багатьох українців.

Дана тема може частково бути актуальною і сьогодні, коли український народ так мало знає про свою культуру і мову, а ще менше про свої права. Мета даної роботи висвітлити ідеї та програми напрямку, зробити аналіз суспільно-політичної течії. Показати, які успіхи та промахи були у виданнях народовців, їх актуальність у той час. Також якнайкраще висвітлити основні фактори, що сприяли виникненню народовського руху, проаналізувати його розвиток, ідеологію та інституційну базу, місце і роль народовців в українському національному русі у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть.

Завдання, яке стоїть переді мною - детально вивчити і показати ідеї та діяльність народовського руху, та їхніх журналів і газет. В основі курсові роботи будуть використанні такі методи як: аналіз, синтез та порівняння. Таким чином буде використані методи теоретичного рівня. І на основі вже викладених фактів можна буде зробити висновок.

Курсова робота містить 37 сторінок, 33 сторінки містять основну інформацію роботи.

Розділ І. Передумови виникнення народовської журналістики

На Західній Україні у другій половині ХІХ століття активно почав наростати й посилюватися національний рух. Це було здебільшого причиною того, що в Австрії з'явилася нова конституція, і це означає те, що Галичині надали автономію і «право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії - народовці та москвофіли»[4, с. 34].

У 70-х роках XIX ст. в Галичині існували два рухи, які претендували на провід національного руху, це були москвофіли і народовці. Вони мали різні погляди на майбутнє українців. Москвофіли прагнули підтримувати державно-політичну єдність з російським народом і Росією. А розширене під сферою впливу Наддніпрянської України «народовство» прагнуло зміцнити та об'єднати української нації по всій країні. Обидва рухи були так званими паралельними організаціями: культурно-просвітницькими - товариство імені М. Качковського з 1874 , «Просвіта» з 1868 , науково-літературними Галицько-Руська Матиця 1848 , Товариство імені Тараса Шевченка 1873 року, культурно-розважальними - «Руське касино» і «Руська бесіда») та політичними - «Руська рада» 1879 , «Народна рада» з 1885.

«Народовство являло собою західноукраїнський різновид народництва (самоназви - «русинство», «народовство», «народовецтво»).[7] Головним чинником виникнення руху було потрапляння української мови під заборону промосковської політичної орієнтації, добрі відносини і підтримка поляків, поступки з боку уряду Австрії. Це дало поштовх для відродження політичних, культурних та соціальних відновлень галицьких земель та формування національної свідомості. Українська культура та література другої половини ХІХ- століття загалом відроджувався за негативних соціально-політичних умов, це було наслідком російських настроїв, це загрожувало національній самобутності.

Народовський рух виникає в Галичині як своєрідна реакція на москвофільський настрій, що панував у тодішньому колі галицької інтелігенції. Москвофільство виникає у 50-х роках ХІХ століття, коли після революції 1848 року український народ відчув свою значну відмінність від поляків. Тоді почались перші спроби українців у знаходженні власної унікальності та неповторності. Усередині москвофільського вчення були релігійні і мовні питання. «Москвофіли виступали прибічниками візантійського обряду, юліанського календаря, кириличного правопису, всього того, що пов'язувало їх з російською культурою та руською ідентичністю. Витвором москвофілів було так зване язичіє - штучна мова, що являла собою суміш української, російської, церковнослов'янської з елементами польської та німецької». [7]

А вже пізніше, після посилення русофільського руху на їх супротив виникає народовство. Рух з'являється у 1860-х роках У Галичині, Буковині та Закарпатті. Можна сказати, що це результат зведення і наближення «польської адміністрації, Галичини з віденським урядом починає формуватися українська течія у вигляді народовства». [7]

«Народовці належали до другого покоління (після москвофілів) української інтеліґенції в Галичині. Назва їхнього напрямку, що склалася стихійно, сьогодні потребує пояснення. З одного боку, вона походить від слова «народ» і може бути зближена з російським словом «народничество». Але це було б помилкове припущення. Російські народники були соціалістами, які намагалися теорію К. Маркса пристосувати до умов аграрної Росії. А відтак витворити свій варіант марксизму - народницький соціалізм» [13, с. 347]

Народовство виникло на основі ідей національного відродження, які були тоді вже розглянуті «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством. Однією з відмінностей народовської течії від москвофільської було те, що до народовців входила галицька інтелігенція, це і лікарі, учителі, студенти, журналісти, письменники.

Народовці відстоювали погляди української буржуазії та православного духовенства. І вже в 1868 році з їх течії виникає громадське товариство «Просвіта», яке головним чином бачила і мріяла про поширення освіти та пробудження національної свідомості.

1.1 Народовство як культурна й суспільно-політична течія

Як уже зазначалось, існувало дві протилежні течії - москвофіли і народовці. Перші визнавали Російську імперію спасителем західних земель та хотіли приєднатися до неї. Учасники, які там перебували, були переважно консерваторами або ж відносились до сільської буржуазії. А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. Головацький, Б. Дідицький, С. Шехович та Д. Зубрицький були найвідомішими членами організації. А їхнім виданням була газета «Слово». Свої ідеї вони вбачали через призму того, що українського народу як такого не існує, а ми всі відносимось до російського. Народовці в свою чергу боролися за права українців у складі Австрії та у 1848 році заснували власне товариство «Просвіта». Народовці мали явного лідера і ним був Данило Танякевич - галицький громадський діяч і публіцист. А вже пізніше інші товариства з різними сферами діяльності: політична, економічна, освітнє, молодіжно-спортивна. А засноване у Львові - Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Ще одна видатна постать фігурувала у рядах народовців, ним був Іван Франко, який очолив радикальний бік національного визвольного руху. Саме з його починань й утворилась в жовтні 1890 року Русько-українська радикальна партія (РУРП). І вже пізніше виникає та постає у вжитку терміни «радикал» і «радикальний», які збереглися і до сьогодні.

До складу народовського руху входила інтелігенція Галичини: лікарі, студенти, письменники. Молодь дуже любила й захоплювалась творами Шевченка, та й сам Д. Танякевич опубліковував поезію Кобзаря. Після заборони українського друкованого слова в Східній Україні - Валуєвський циркуляр 1863року та Емський указ 1876 року. Тут видавалися такі майстри слова: О. Кониський, П. Куліш, М. Старицький, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, М. Костомаров.

Крім «Просвіти», «Руської Бесіди», народники організували ряд товариств, серед яких: Літературне товариство імені Шевченка (1878), було реорганізовано в Наукове товариство імені Шевченка (1893), «Російське товариство педагогічне» (1881), що видавало освітній журнал «Вчитель» та ілюстрований двотижневик для дітей та молоді «Дзвінок».

Було активізовано також політичну діяльність народовців, яка припадає на кінець 70-х ХІХ століття і пов'язана з іменами діячів культурно-політичного руху: В. Барвінського, В. Навроцький, Ю. Романчука, О. Огоновський, О. Барвінського, А. Вахняніна, О. Терлецького та інших. Від них відокремилась під впливом москвофілів Драгоманова нова радикальна течія - І. Франка, М. Павлик, О. Терлецький. Виявлення «москвофільського» напряму в діяльності старого Руській ради спонукало народників створити свою політичну організацію. І на противагу москвофільській Руській раді, 4 жовтня 1885 у Львові під проводом Юліана Романчука створена Народна рада, метою якої було продовження традицій Головної Руської Ради 1848 року.

У 1980-х роках народовці зародилина Буковині ідеї національного відродження. Національний рух зміцнів після переїзду на Буковину Степана Смаль-Стоцького, який у 1885 р. став професором Чернівецького університету. С. Смаль-Стоцький -- учений-педагог, політико-культурний діяч, який обстоював повне рівноправ'я українців в адміністративному й політичному житті. На Буковині рух переважали у багатьох аспектах над москвофілами, організувавши випуск видання «Буковина» 1885 року, тим самим діставши вплив у культурних та політичних організаціях. Далі народовці поширились на закарпатські землі і це мало в більшій мірі літературне начало. Але там склалася сумніша ситуація з збереженням культури ніж на Буковині.

Результатом продуманої політики Відня та Риму і недостатньо сформованою політикою російського уряду, в 1890-му році в Галичині проголошується так звана «Нова Ера». Це стало новим напрямком національної культурно-політичної діяльності громадськості. Вона по-різному пішла за мотивами народовців, які виступали за своє право відділятися від Галичини, від її непольського населення. Вибори до Галицького Сейму 1889 року, проводило 16 депутатів з рядів народовців, вони ввійшли до «Руського Клубу». 151 депутат входив до складу Сейму і частина «Руського клубу» становила меншість. Тому бажання їх учасників доволі часто не враховувалися. Поляки і австрійський уряд не хотів через свою кількість пригноблювати галицьких «русинів», чим підірвати їх настрої і посилення проросійських ідей. Їх головний задум полягав в тому, щоб створити ілюзію заперечення галичан своєї культури та національності, натомість ніби виступати на боці Росії, виявляти прихильність до Австрії. Звідси випливає думка про те, що Галичина користується підтримкою Відня і Риму, а москвофільські ідеї визнати антидержавними. 25 листопада 1890 року, після закінчення переговорів, два учителя «руської» гімназії Ю. Романчук і А. Вахнянин, проголосили про зміст своєї заяви в якій йшлося про те, що «народ Галицької Русі не має нічого спільного з іншою Руссю і великоросами, а також з висловленням від імені всієї Галицької Русі відданості й вірності Австрійському царюючому дому та католицької церкви»[15] Саме так розпочалося становлення «нової ери», яка характеризується «як порозуміння народовського проводу з К. Бадені, який одночасно представляв у собі і уряд, і польську сторону» Головною метою в «новій ері» було розмежування народовців і старорусинів, після того як вони проголосять ідеї своєї програми. Основним тепер виступало підпорядковування українського плину на Галичині. Тому австрійський уряд мав знайти вирішення конфлікту між поляками та українцями.У 90-х роках була озвучена угода про поступки з обох сторін. ЇЇ уклали Юліан Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський, Володимира Антонович, яка називалась «Нова ера». Від імені уряду намісник Галичини граф Казімір Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис»«(Стефанович). Юліан Романчук пішов на поступки, від незначної кількості народовців проголосив про сприяння політики австрійської держави. Більшість народовців вважали за потрібне об'єднатись у Русько-Українську Радикальну Партію, але тут виникла проблема, адже вона виступала дуже різко проти політики «нової ери» і продовжувала опір. «1899 -- основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія стала називатися «Національно-Трудова Партія». В 1925 ввійшла до Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО)». [7]

Це пов'язано з шовіністичним характером угорського руху, переслідуванням українських закарпатців, що підштовхнуло україномовну інтелігенцію Закарпаття підтримувати розповсюдження «москвофільства» як противагу швидкому розвитку офіційної «мадяризації» населення. Таким чином, українська самобутність Закарпаття знищувалась як з боку Угорщини, так і з боку Росії. Боротьбу проти мадяризації і москофільства, за економічний та духовний поступ в кінці XІX на початку XX ст. вела лише жменька молодих народовців. Протистояння народовців і москвофілів породило виникнення політичних партій: «Російсько-української радикальної (жовтень 1890), Української національно-демократичної (грудень 1899), Української соціал-демократичної як складової частини австрійської соціал-демократичної (вересень 1899)». [20, c. 95] До їх виникнення і діяльності можна віднести участь таких відомих українських діячів М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, М. Павлик, Ю. Бачинського, Ю. Романчук, В.Будзіновскій, С.Даніловіч, В.Стефаник, В.Охримовичем. Початок ХХ століття ознаменувало себе ваговими перебігами в соціальному житті руху:посилення угорського впливу, розповсюдженню консервативних ідей москвофільського руху та виникнення народовства як соціально-політичної течії.

1.2 Програма напрямку

Як і «русини», що згодом стали москвофілами, народовці скеровували увагу не на користь Росії, а на країни сходу. Серед них було чимало інтелігенції,письменників, студентів,юристів , учителів. Окрім відомих письменників та громадських діячів серед них треба виокремити не менш важливих постатей: Володимира Шашкевича, Ксенофонта Климковича, Данила Танячкевича. Вони не полишали ідеї та погляди загальновідомої «Руської трійці», виокремлюючи, що українці - окрема нація, а не уподібнення росіян. І найкращий доказ цього є мова та культура, яка є одною і не повторною.

Народовці як і учасники «Руської трійці» і відстоювали думку про те, що українці - окремий самобутній слов'янський народ. Через це вони відстоювали думку, що українська мова найкращий шлях до цього самовираження. Але таке осмислення національного життя не виводило народовський рух на новий рівень, це не давало їм змоги проникнути у політичне життя. За своїм формуванням вони були подібні до українофілів. Спільність проявлялась у тому, що аби відрізнятись від поляків, народовці носили козацький одяг і високі шапки.

У руках москвофілів було багато культурно-освітніх організацій та власна преса. А народовці змушені через скрутне фінансове становище починати все з нуля. Спочатку діяльності вони заснували декілька таємних гуртків.

24 жовтня 1885 року народовці засновують програму «Народна рада», а 2 лютого 1888 року проводяться перші загальні збори, на яких прийнято «Програму політично-народного становища, змагань і діятельності Русинів». «У ній народовці наголосили на тому, що «галицькі русини є частиною великого 20-мільйонного народу (мало)руського», а також задекларували себе демократами, поступовцями, федералістами і лібералами, виступили проти надання пріоритету лише поодиноким класам, партіям чи народам. Стосовно поляків Програма задекларувала готовність «запоручити на Руси елементам чужим всі права». Відстоюючи автономію «яко найприроднішу форму управи», народовці наголосили, що бажають її спочатку для народів, а згодом для країв. Своїм першим обов'язком «Народна рада» поставила «оборону економічних інтересів нашого селянства і маломіщанства», оскільки через їх занедбання «самі головні основи нашого народного життя і розвою підкопані». В «теоретичних питаннях культури» програма залишила кожному повну ідейну свободу». [12, c.172]

Створення товариств народовців. Запровадження в 1860 р. в Австрійській імперії ряду конституційних прав і свобод дало змогу народовцям створювали й офіційні товариства. У 1861 р. у Львові розпочало роботу товариство клуб «Руська бесіда». Воно відкрило свої філії в усіх великих містах Галичині. Клуби товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, концерти, святкування роковин Т. Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніпрянщини.

Учасниками організації були переважно інтелектуали. Відомими галицькими представниками народовства були такі діячі: «Олександр та Володимир Барвінські, Омелян та Олександр Огоновські, Наталь Вахнянин, Юліан Романчук, що дало право називати народовців «професорською партією»« Народовці на Галичині подібно до українофілів носили козацьке вбрання, організовували літературні вечори та займалися освітньою програмою.

Вони мріяли про вільну Україну, незалежну від нікого, розповсюдження української мови та культури. Народовці протистояли консервативним поглядам москвофілів та їх ідеї знайшли відбиток у програмовій брошурі назвою «Письмо народовців руських..», яка видана 1867 року у Відні. У ньому були проголошені такі принципи народовської ідеології: визнати ідейний вплив Тараса Шевченка, ідея об'єднання українського народу та земель, відокремлення українців від інших народів та єдність інтелігенції разом з народом.

1.3 Культурно-просвітні установи та громадські організації народовців

Нав'язлива тенденція русофілів поєднати російський і український народи викликало неабиякий супротив у галицької інтелігенції. Проти консервативного руху встала прогресивна молодь, яка почала започатковувати студентські спільноти на Галичині.

Вперше така громада виникає у Львові на початку 1862 році. Її засновниками були харизматична молодь. Це Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський серед яких був син Маркіяна Шашкевича, освітньо-культурний діяч - Володимир Шашкевич. Основними ідеями за які боролися діячі були: об'єднання всіх українських земель, встановлення однієї державної мови і розвиток української мови. Народовці виступали як носії національної ідеї самобутності українського народу. Народовський рух був парадигмою національної ідеї й увібрав у себе культуру минулих десятиліть у Галичині. На народовців впливали твори таких письменників: Пайтелемона Куліша та «Кобзар» Тараса Шевченка, також українські видання такі як журнал «Основа». Молодь ловила кожне слово і заклик великого «Кобзаря», захоплювалася українським фольклором, мовою та культурою. Рух створив свої власні видання: «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», «Діло» та «Буковина». До яких були задіяні такі відомі діячі: І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші письменники та борці за національні ідеї. Згодом, з розвитком народовського руху, він став провідною політичною силою на Західній Україні. Основну силу народовці концентрували на народі, підвищуючи рівень освіти та культури. Вони спиралися на щойно прийняті закони Австро-Угорщини, заснувавши на їх принципах культурні, освіті та науково-громадські товариства, що відігравали неабияку роль в творені нових уставів українського народу. Тим самим принципом вони користувались при створені Львівського товариства «Просвіта», яке засноване 8 грудня 1868 року. Воно було засноване 60 студентами з політичним діячем та журналістом Анатолієм Вахнянином, своєю метою вони обрали вивчення та освіту народу. На початку діяльності вони видавали книжки, а згодом почали створювати читальні у містах та селах, і це привертало увагу широкого загалу людей. . Наприкінці XIX ст. товариство відкрило 227835 читалень, завдяки роботі яких із кращими надбаннями української та світової літератури ознайомилися тисячі селян і міщан.(ц) Просвіта гостро поставила питання про розвиток шкільної освіти, зокрема це стосується освітніх програм, відкриття нової кафедри в університеті у Львові, викладання української мови у всіх навчальних закладах. «Просвіта» вирішила створити спеціальне видання присвячене як органу народовців газету «Діло», яка виникла 1880 року; утворено першу політичну організацію «Народна рада», 1885 року. Організація мала освітнє значення щодо поширення його серед селян. Завдяки цьому сільські мешканці мали змогу навчатися новим методам по веденню господарства: нові методи аграрної діяльності та тваринництва. Згодом ця реформа зачепила й заможніших людей, і організація взялася за фінансову підтримку кооперативної діяльності. За її допомогою з'явилися кооперативи «Народна торгівля» та «Сільський господар», страхова організація «Дністер», і це забезпечило чималу економічну самооборону. У 1988 році з активізацією боротьби українського народу за побудову своєї держави було створене й Товариство української мови, якому згодом було присвоєно назву «Просвіта». [13,c. 351]

Діяльність руху значно поширилась в кінці 1870-го року, коли в Наддніпрянщині почалися переслідування українофілів. А вже в 1880-х роках москвофільство переживало тяжкі часи, адже засудили їх двох членів ? Івана Наумовича та Адольфа Добрянського, яких звинуватили у державній зраді. Як наслідок впав авторитет москвофілів. Партія вже почала потроху розпадатися, і члени руху стали переходити на сторону народовців, що надавало йому консервативного відтінку. Народовство опирались такому розвитку подій, як і колись москвофіли на підтримку уряду, їм нараховувалися щорічні субсидії. Також у 70-х роках ХІХ століття утворюється нова течія, яка дістала назву ? радикальна партія. ЇЇ представляли переважно молодь ? студентство, а очолювали такі поважні діячі: Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Ідейним наставником галицької молодої інтелігенції виступав Михайло Драгоманов. Народовіцями у 1885 році було утворене політичне товариство «Народна рада», яка була першим уподібненням до народних партій на Галичині. У 1892 році вони утвердили свою офіційну програму, яка отримала назву «Народна програма». У програмі мова йшлася про національну ідею , про розвиток української народності та самобутності. Щодо освіти, то народовці наголошували про розбудову міської духовності та пробудження національних почуттів. У ході лібералізації, вони мріяли вивести Україну з економічного занепаду, змінивши закони в податковій сфері, повинні були ураховуватися інтереси селянства . Народовці розуміли ліберизацію по-своєму, політичне виховання та просвіта про діяльність широкого загалу.

За фінансової підтримки у Львові заснували Літературне товариство імені Т. Шевченка у 1873 році , яке розвивало письменницьку діяльність. Згодом, воно було перетворено на наукову установу. 1892 рік. Під увагу народовців потрапила культурно-освітня організація «Народний дім», що була заснована у Львові 1849 року. Також їхня діяльність поширювалась на «парламентське представництво» в галицькому сеймі та рейхсрату у Відні»[7] У 1880 році вони почали видавати свій власний друкований орган «Слово».

Народовськй рух поширювався, і привертав до себе все більше уваги серед галицьких русинів, і мало стосунок не тільки до інтелігенції, а й до простих людей. Згодом з їхнього кола нагрянули нові журналісти й письменники. Перед утворенням партій та установ, була сформована журналістська діяльність і саме вона змогла сформулювати й визначити засади руху, і поширити їх серед широкого загалу людей. Хоч вона не змогла кількісно перевершити москвофільську, але все одно завоювала прихильність і сприймалась як якісний продукт українського народу.

Висновок до розділу І

У другій половині ХХ століття на Західній Україні активізувався український національний рух. Москвофіли бажали об'єднання західноукраїнських земель та Російську імперію, адже вважали це єдиний вихід для українського народу. Більшість із них походили з сільської буржуазії та консервативної інтелігенції, їх друкованим виданням була газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як такого немає, а існує «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки. Народовський рух бажав здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони представляли інтереси української буржуазії та православного духовенства.

Основними причинами для утворення народовського руху був ряд причин. З одного боку українське слово утискалось, а з іншого - українці отримали прихильність поляків, та поступки уряду Австро-Угорщини. Завдяки примиренню з поляками, українці переламали русофільство. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінансову підтримку з Росії.

Український визвольний рух, започаткований у 1848 році, поділився на два крила - рух так званих «общеросів» (москвофілів), що визнавали єдність українських земель з російським світом, та боролися з поляками і угорцями аж до самозаперечення українства. Народовці обстоювали українську мову і фонетичний правопис, виходячи з того, що українці - це окрема нація. Через призму ідей та видань народовців можна побачити і зробити висновок чому дана течія була такою популярною. Так, народовці протистояли москвофілам, які виступали за єднання з Російською Імперією і російським народом аж до самозаперечення українства, щодо питань автентичності української мови, її структури та фонетичного правопису. Народовці виступали за об'єднання всіх українських земель та розвиток народної мови. Але, борючись з москвофілами, вони, на жаль, не ставили завдань по боротьбі з польськими і австрійськими чиновниками та поміщиками, не намагалися покращення економічного життя народу, не ставили за мету роз'яснювати українцям їх конституційні права.

На Закарпатті склалася набагато гірша ситуація, ніж на Буковині зі збереженням української культури. Це було пов'язано з шовіністичним характером угорського руху. Переслідуванням українських закарпатців, що підштовхнуло україномовну інтелігенцію Закарпаття. Підтримувати розповсюдження москвофільства як противагу швидкому розвитку офіційної «мадяризації» населенню.

Таким чином, українська самобутність Закарпаття знищувалась як з боку Угорщини, так і з боку Росії.

Розділ ІІ. Видання народовців

У 1860 роки зароджується народовська журналістика , яка спочатку була у професійному відношенні слабкою, але з роками вона почала покращуватися, кількість видань збільшувалося. І вже з 1880-х років почала на постійній основі видавати поліпшенні видання: «Батьківщина», «Діло», «Зоря». Часописи завоювали масову аудиторію, що викликало збільшення серед українців національної самосвідомості. Народовство за короткий проміжок часу стало домінуючим рухом серед галицьких русинів. Воно поширювалося серед звичайних людей, і стало справою їх життя. Серед рядів натовського руху були відомі письменники і журналісти: О. Огоновський, Ю. Романчук, В. Лукич, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, П. Куліш, Л. Глібов, М. Драгоманов. Перш ніж створити власні організації, вони створили власну журналістику. Вона згуртувала та сконцентрувала увагу проблемах руху та допомогла визначити суть напрямку. Народовська журналістика не була такою масовою як москвофільська, але завоювала прихильність серед українського народу, адже відбивала їхні інтереси. Виділяють три періоди народовської журналістики(за Михайлиним):

перший: 1862 - 1866 роки, видаються маленькі і короткотривалі видання, вони мінливі за характером, друкуються і не мають постійного читача. У цей час виходять часописи: «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка»;

другий: 1867 - 1880 роки, в ці роки виходить один журнал «Правда», він також не виходить на постійній основі, але показує у своїх номерах політичних діячів, котрі розділяли точку зору українського народу;

третій: 1880 - 1900 роки, час розквіту журналістики народовців, в них зявляються постійні щоденні видання: «Батьківщина», «Діло», «Буковина», «Правда», «Зоря», і вони повністю задовольняють читацький інтерес.

2.1 «Вечерниці» і «Мета» - перші журнали народовців

«Вечерниці» -- український літературно-громадський журнал «літерацьке письмо для забави і науки». Виходив щотижня у Львові, з 1 лютого1862 по 2 травня 1863 року. На початку видання редактором був Федір Заревич, потім ним став Володимир Шашкевич. Але в журналі було не все так рівно, як би цього хотілося. Видання публікували з перервою з 1 лютого 1862 до 2 травня 1863 року, а причинами цього були брак коштів, брак досвіду молодих письменників і передплатників була маленька кількість, можливо в силу своєї незрілості. На початку журнал налічував 600 передплатників, але з часом їх ставало дедалі менше. «Тит Ревакович у спогадах про Ф. Заревича вказував більш прозаїчну причину занепаду журналу: «Те гуляще житє молодої нашої громадки з років 1861, 1862 і початку 1863 р. було причиною, що «Верерниці», котрі спершу мали 600 перенумерантів, через легкодушнівсть їх редакторів в половині 1863 р. впали» [ 13, с. 353] Історики називають смішну на сьогоднішній час цифру сторінок видання - 0,5 друкованих аркушів. Виходив у друкарні Ставропігійського інституту у1862 році , з 1 по36частина,а згодом ? Михайла Ф. Поремби у 1862-1853 роках, з 37 по 43 частину.

Видавцем і редактором був спочатку Федір Заревич, 34 номери були видані під його керівництвом, потім була перерва 5 тижнів між 34 і 35 номером, згодом журнал виходив під началом Володимира Шашкевича. Ініціативним автором часопису був Ксенофонт Климкович, його критичні-публіцистичні промови окреслювали подальший напрямок. Видавці брали приклад з петербурзької «Основи», яка припинила діяльність у жовтні 1862 року, взявши за головне практику галицького літературного угрупування «Руська трійця». Ідеєю на яку орієнтувався в «Вечерницях» було піднесення національної культури, об'єднання українського народу, який опинився з боку Росії та Австрійської імперії. Також видання вступало проти ідей москвофілів, адже вони могли розколоти український народ та землі, адже підтримував проросійські настрої.

Основною метою в програмі «Вечорниць» була ідея Великої України, до якої входить і галицькі землі, відстоювання того, що Україна нічим не гірша від своїх слов'янських братів . «Переднє слово, що відкривала перше число журналу, - його такого виховало время, і уже йому зростися з яким-небудь іншим народом не можна». Він може піднятися із занепаду, лише усвідомивши свою велич, могутність, історичні корені, соборність своєї батьківщини» [13, с. 353]

Постійними рубриками були: «Всячина», «Библіографічна новинка», з часом перейменована на «Литературни В?сти», де публікувалися літературні новинки, «Переписка» з читачами. Що стосується літературних творів, то в альманаху друкували твори письменників: К. Бесарабець (В. Бернатович), В. Бучацький, А. Вахнянин, Р. Весоловський, В. Залозецький, Ф. Заревич, Е. Згарський, Кс. Климкович (І. Хмара), А. Чужбинський, Із. Шараневич, В. Шашкевич, Л. Глібова, М. Вовчка, П. Куліша та інші. Також видавались маловідомі твори Тараса Шевченка: «Кавказ», «Холодний Яр», «Чигрине, Чигрине», «Чернець», «Неофіти».

Також у журналі слід відзначити ще одну особистість, що вплинуло на рух журналу був Дмитро Танякевич, чия участь ретельно приховувалась. Але до часу виходу видання припадає розквіт його публіцистичної творчості. До програми журналу входить «його стаття «Слівце правди «Dzennik-ові Literack-ому» про нашого батька Тараса Шевченка», опубліковану в кількох числах на початку 1863 року під псевдонімом Грицько Будеволя. Полемізуючи з польськими часописами, що прагнули принизити значення Шевченка й висміювали його порівняння з Міцкевичем, автор висловив думки, надзвичайно важливі для галицького українства» [13, c. 355]

Тижневик галицьких народовців передусім була орієнтована На «Основу», але окрім її ідейних напрямків, вони бажали поширити погляд щодо єдності та соборності України. Вони акцентували увагу на вивчення українців на території Галичини, опублікована програма»забитків усної словесності». Там була інформація про культурне і наукове життя, про переклад творів українських письменників.

«Вечерниці» публікував листи, окрім з України, з Росії та Чехії, метою було встановити «єдину мовну норму виходили словнички «южноруських» слів, поширених в окремих місцевостях» [1, c. 302] Постійними рубриками були: «Всячина», «Библіографічна новинка», з часом перейменована на «Литературни В?сти», де публікувалися літературні новинки, «Переписка» з читачами.

Журнал «Вечерниці» проіснував до 1663 року. 15 червня вийшов останній 17 номер тижневика, і його закрили через брак коштів. Наступним ідейним виданням народовців став журнал «Мета».

Наступним виданням народовців став журнал «Мета», який виходив щомісяця у Львові з вересня 1863 по грудень 1865 року. Про вихід часопису повідомлялося в останньому номері «Вечорниць», перейнявши передплатників та ідейні засади попередника. Редактором виступав вже відомий Ксенофонт Климкович. Передплатникам обіцяли, що журнал почне виходити з другого півріччя 1863 року, але через хворобу очей випуск першого номера довелося затримати до вересня 1863 року. Друк був кулішівкою, вперше застосована на Галичині, і про яку велися суперечки з приводу доцільності такого правопису. «На обкладинці стояла назва: «Мета - літературно-політичний вісник». Його числа називалися «томами». Епіграфом редакція обрала Шевченкові слова: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», що стануть провідним гаслом у майбутньому й журналу «Правда», провідного органу другого періоду народовської журналістики. Уперше в «Меті» було вжито поняття «своя правда» у значенні «українська національна ідея». [13, с. 364]

У програмі журналу надруковано:

«Скрізь у нас чується потреба такого письма, щоб було огнищем руської народної ідеї, розбуджувало б самовіжу народню, причинялось би до самостайного подвигнення народу з його упадку і до скорішого розвою його духовної жизні і вещественного добра на умовах єдино можливих -- на основі своєї народньої істоти… В состав „Мети» входить будуть статті двоякої грясті (змісту): Літературні і політичні. Будуть, отже, поміщатися писані твори с краснорічмої і наукової словности статті односящіся до політичного, соціального, релігійного й культурного буту всего руського народу».

На відміну від «Вечорниць» це був шанований журнал, що нагадував вісник. У ньому розглядалися різні аспекти: дописи про українське життя під Росією, статті на політичні теми. Це викликало зацікавлення широкого кола суспільства. Окрім творів Тараса Шевченка, тут публікувались: Пантелеймон Куліш, Євген Гребінка, Володимир Антонович, Данил Мордовцев.

Рубрикам журналу були: «Перегляд різних часописів роз'яснюючих руське питання», «Ровесна (сучасна) літопис», «Жива словесність» - це був літературний відділ.

Ідеологічні аспекти «Мети»: через політичну та літературну сфері пробудити національне відродження українського народу. Доповненням до цього була стаття в третьому номері «Письмо до громади», яка була написана Дмитром Танячковим, але він підписав її не власним, а «Невідомий З-поміж гурту». Він гостро виступав проти староруського і москвофільського товариства. Серед статей на суспільно-політичні тема, треба виділити Ксенофонта Климковича «Становище Руси супроти ляцько-московської борби», яка закінчується фразою: «Ляхи і москалі б'ються без відомости русинів, яких не признають обоє. Наша доля не ззаду нас, но перед нами, і що ми тоді аж доберемося до неї, як займем своє місце в сім'ї слав'янській».

Цікавий відділ дописів, зокрема з українських земель під Росією. В одному з таких дописів автор («Українець») звертається з такими словами: «Віруючи в симпатію братів галичан, віруючи в стару слов'янську правду, ударяємось до вас з нашим горем, просимо вас прийнять і заявить наш голос, як тільки ви справді ставите вашим ділом життя та добро народне, а не сковані здалека теорії про московську силу, як живете своїм розумом, а не піддаєтеся під ману клирикалів, що виросли в московських семинаріях та научились у них славить казенного Бога, затративши всяке чуття народне, чоловіче та чесне»... Цікавим є допис-огляд Левка Гончаренка «Значення Київського університету для українського народу», як також «Дещо про школи народні на Україні».

Противників народовського руху це бентежило, через брак власних сил, вони вирішили звернутися за допомогою до російського кола. Атака ворога не змусила довго себе чекати, сюди ще й випала хвороба Климковича та фінансова нестабільність, і у січні 1864 року журнал робить перерву. У березні наступного року журнал знову встає на ноги, міняючи формат на політичний двотижневик. Але такий поворот подій викликав ще більший супротив противника. Це остаточно ослабило редакцію, і з 18-го номера «Мета» перестала виходити.

2.2 Літературні журнали «Нива» та «Русалка», їхня програма та твори

На другому політичному етапі, після «Мети», зявилося видання «Нива». Деякі дослідники називають його журналом, інші ж - газетою. Часопис почав свою роботу 10 січня 1865 року і мав публікувати такі твори, які не могли видаватися у «Меті». Журнал виходив щодекади (10,20,30 числа щомісяця). Редактором був педагог і журналіст Кость Горбаль, який вже видавав у Чернівцях брошуру під назвою «Holos na holos dlia Halyиyny». Дехто називає недостатньо талановитим, адже крім цих невеликих видань, в його діяльності не було більш нічим похизуватися. Політичні засади «Нива» взяла у «Мети».

«В основному корпус опублікованих тут творів складали передруки з українських видань. Т. Шевченко тут був представлений поемою «Петрусь» віршем «А. О. Козачковському», Марко Вовчок - повістю «Інститутка», О. Стороженко - оповіданнями «Стехин Ріг» і «Історичні спомини столітнього запорожця Микити Коржа»« [13, с. 371] Але окрім цього, тут друкувалися переклади Михайла Старицького з М. Лермонтова, І. Крилова, М. Огарьова, Г. Гайн. На його творчості загострював увагу Іван Франко, казав, що з його появою закінчилась епоха Тараса Шевченка. Нове видання дало читачам більшу кількість перекладних творів у порівнянні з попередніми виданнями. Редакція усвідомлювала це, бо до останньої публікації додала примітку: «Се є перший перевід на нашу мову славного того твору, з котрим сполучений той великий факт, що тим перекладом рідня наша мова здобуває собі становище літерацьке межи європейськими мовами». Через такі перекладам, народовське видання дало ще одне розуміння єдності літературної України. Серед своєрідних авторів у часописі слід відзначити Юрія Федьковича, чиї твори «Сафат Зінич (№ 2), «Побратим» (№ 5), повість «Три як рідні брати» (№ 18 - 20), низку віршів та цикл фольклорних творів» [13, c. 372], друкували з особим захопленням. Окрім літературних творів, тут була театральна критика, спочатку рубрику вів Кость Горбаль, а згодом його місце зайняв Олекса Марковецький. Його огляд «Руський театр», оцінював вистави «Руської бесіди».

Літературні твори мають тенденцію закінчуватись, і у випадку «Ниви» так і сталося. Після свого 20-го номера в грудні 1865 року, журнал припинив своє існування. В останньому номері знов повідомлялося про нове видання, і цього разу - це був журнал «Русалка».

Не пройшло багато часу як почав друкуватися щотижневик «Русалка», яка почала своє існування 1 січня 1866 року. Вона видавалась студентами Львівського університету. Видання нагадував перший західноукраїнський альманах «Русалку Дністровую», крім назви, журнал захопив собі її літературне направлення, розділяв її точку зору щодо української культури та мови. Особливостями тижневика було: 1) вичерпання потоку передруків східноукраїнських авторів, якими були заповнені попередні журнали; а також 2) об'єднання авторів з підросійської і підавстрійської частин України [13, с.374]

«Прикметними рисами цього видання є 1) вичерпання потоку передруків східноукраїнських авторів, якими були заповнені попередні журнали; а також 2) об'єднання авторів з підросійської і підавстрійської частин України.

Після випуску 12-го номера, 2 квітня 1866 року журнал припинив свою діяльність.

народовський рух українофільський преса

2.3 Літературно-наукові журнали «Правда» і «Зоря»

Журнал «Правда» був першим довгоочікуваним виданням галицьких народовців. Виходив часопис у Львові у 1867-1898 роках та мав три періоди видання: перший - з 1867 по 1870 рік, потім перерва до квітня 1877 року; другий - з квітня 1872 по 1880 рік, перерва з 1881 по1872 рік; третій - з 1888 по1898 рік. Видання відносилось до другого періоду народовської журналістики, його ініціатором виступав письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш. А допомагали йому галичани Омелян Партицький та Анатоль Вахнянинин.

Перший номер журналу побачив світ 1 квітня 1867 року. Виходив щодекади: 1,11,21 числа щомісяця. В наступному році він перетворився на щотижневик, що виходив у форматі А 4. Назву журнал взяв з епіграфу, котрим колись підписувалась «Мета»: ««В своїй хаті своя правда і сила і воля!» З цих поетичних рядків і бралися слово «Правда», у значенні - «Своя правда» , тобто своя українська національна ідея. Заснований як літературно-наукове видання, часопис надавав свої сторінки для широкої хроніки, представлення політичних матеріалів, дискусій з питань сучасного суспільного життя». [13, c. 379]

У літературному відділі друкували свої твори: Пантелеймон Куліш повість «Потомки українського гайдамацтва», автобіографія «Жизнь Кулиша, Іван Нечуй-Левицький «Дві московки», «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» переклад казки Салтикова-Щедріна,Марко Вовчок «Кармелюк», «Невільничка», Омелян Партицький «Одповід московським журналам» та інші.

Через втручання москвофільства, у 1869 році між Куліш і галицькими народовцями сталося протиріччя, авторитет публіциста постав під питання. Він пішов з журналу, який через його втрату і без матеріальної підтримки перестав видаватися.

А вже в квітні 1872 року часопис поновили , редактором став Олександр Огоновський, але у 1876 відмовляється від посади, і з 13 числа 1876 року на його посаду встає Володимир Барвінський. «Правда», яка видавалась вдруге виконувала функцію центрального літературно-наукового журналу. Тут знову друкуються Федькович, Нечуй-Левицький, Драгоманов, Франко .У публіцистиці і літературній була дискусія з конкурентами, узгоджувалася позитивна програма видання.. У квітні 1872 діяльність знову поставили на паузу.

Запрацював журнал лише 1880 року через підтримку письменника Олександра Кониського. Він розпочав роботу як знаряддя правого крила народовців. В основному в номерах увага приділялась програмі руху. Перша оновлена «Правда» вийшла у жовтні 1880 року,це був щомісячник, який розцінював себе як «місячник політики, науки і письменства». І останнім редактором був Олександр Барвінський. Журнал всерйоз розцінював ідеї висвітленні в «новій ері», що і стало причиною його повного занепаду. За допомогою звернулись до відомих громадських діячів, але це не врятувало його від повного краху. Офіційною причиною закриття стало відхилення редакції від первісного курсу програми.

Наступним літературно-науковим журналом стала «Зоря». Двомісячник виходив у Львові з 1880-1897 роки. Редакторами в різний час були відомі діячі і письменники -- О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич В. Тисовський, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. 3 1885 -- ними були діячі з Наукового товариства імені Шевченка. Протягом 1885-1886 до складу редакції входив І. Франко, чиї публікації видавалися в «Зорі», це і літературні й критичні твори, що вплинули на її концепцію та загальне положення. З 1891 року журнал друкував мистецькі твори, світлини письменників, вчених, акторів. Він висвітлював ідеї громадсько-культурних організацій в Галичині і Буковині. Будучи органом галицьких «народовців», відстоював права українців на вільний розвиток їх мови і культури. «Зоря» відігравала важливу роль як літературне видання, що опублікувало величезну кількість творів Тараса Шевченка, Панаса Мирного , Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Івана Карпенка-Карого. У роки видавництва журнал пережив тяжкі часи, адже в редакційного комітеті були прихильники консервативних поглядів, які відсторонили Івана Франка від діяльності, проте могутнішою силою були демократи. З їх допомогою часопис проводив літературні конкурси.

У 1890 - 1896 pоки, кількість передплатників «Зорі» було більше 400. Вона стала потужним органом поширення всеукраїнських ідей, і на це звернули свою увагу російський уряд. Він заборонив видання журналу. 1897 року вона перстала виходити, але її спадкоємцем у 1898 році стає львівський «Літературно-Науковий Вісник».

2.4 Газети «Батьківщина», «Діло», «Буковина» ? їх роль у суспільно-політичному розвитку українського суспільства

Єдиним громадсько-політичним виданням на західноукраїнських землях було видання «Слово». Але з ініціативи Юліана Романчука виникає новий український орган, це був його перший крок на п'єдестал лідера. Видання позиціонувало себе як газета для селянства. Вона виходила в 1879-1896 роках. Спочатку до редакції встає М. Желіховський, журнал виходить два рази на тиждень а згодом щотижня. Також у нього з'явлється літературно-науковий додаток. У 1888-1889 роках редактором був Михайло Павлик. І з часом прихильність до газети зростає. Селянство і дійсно приймає участь у житті видання, пише про своє життя, порядки, проблеми і потреби.

«Як свідчить І. Франко, «Батьківщину»... дожидали люди цілими громадами геть за селом, визираючи посланця, що мав принести номер із пошти, її відчитували письменні на цвинтарях, під церквою по неділях перед цілою зібраною громадою, що, слухаючи непривичних для себе слів, звісток і порад, забувала про їжу, і недільний відпочинок, її слово було святе»..» [4, c.35] В колі інтелігенції вона викликала застереження, адже вони бачили у ній радикальні та соціалістичні ідеї, хоча ніхто з редакції не відносився ні до перших, ні до других. З редакцією Михайла Павлика, незадоволення до газети зростає у 1889 році. Часопис ще деякий час протримався на плаву, але згодом не витримавши критики закрилась.

Після «Батьківщини» з-під крила народовства виходить ще одна громадсько-політична газета «Діло». Це був провідний часопис на теренах галицьких земель. Перший номер виданий у Львові 1 січня 1880 року і впродовж довгого часу газета була єдиним щоденником. Це був офіційний орган УНДП і УНДО. На початку 1920-х через цензуру видання було змушене приховуватися і змінювати назви на «Громадську думку», «Українську думку», «Український вістник», «Громадський вістник», «Свободу». Ініціатором виступав молодий журналіст В. Барвінський.

«Був це часопис, про потребу якого вперше піднесено було голос ще 1878 р. на загальних зборах Товариства «Просвіта» у Львові. Але особливої актуальності справа набрала після програшу народовців при виборах до рейхстагу у червні 1879 р». [4, c. 35]

Барвінського дуже хилювала подальша доля видання, тому у грудні 1879 року. З допомогою професора Д. Гладиловича було довірочну нараду, яка нараховувала 36 осіб. Але прийняття рішення не було легким. Першим з чим стикнулися на нараді було фінансове питання.

Так почалася робота над часописом «Діло», який спочатку виходив двічі, а згодом тричі на тиждень. І на початку діяльності газета нараховувала близько 600 передплатників. З часом «Діло» стає щотижневиком і залишається ним упродовж 50-ти років. Після смерті редагування переходить до А. Горбачевського, пізніше до І. Белея. До «Діла» за І. Белея входили: І. Франко, К. Устиянович, В. Навроцький, В. Коцовський, Ю. Романчук, Ю. Целевич, А. Вахнянин, О. Барвінський, К. Левицький. Потім справа І. Белеєва переходить до В. Охримовича. За його керівництва газета підносить свій бойовий дух, і вступає у боротьбу проти польських і москвофільських таборів. До співробітництва стають нові молоді сили, що оживлюють зміст часопису. З них такі публіцисти, під пером яких оживають рядки «Діла», як М. Лозинський та Л. Цегельський. З 1907 року редактором стає Л. Цегельський. Це були часи шаленого протистоянняи «за український університет, завершенням якого було вбивство А. Коцка. Одночасно боротьба за виборче право та сама виборча акція. Сеймові вибори до галицького сейму і політика гр. Потоцького, що привела до голосного в усьому світі акту М. Січинського. Все це виповнило сторінки тогочасного «Діла», що стало центром і трибуном українського життя»(жив) Далі редактори газети змінюються, редакційний склад теж, вони намагались подолати всі труднощі, але «під час нової спроби угодової політики, що прибрала назву «Нової ери» і не могла оминути сторінок «Діла»« [4, c. 35]

Згодом у Чернівцях з'явлється газета «Буковина» в 1885-1915 роках та у 1918 році. Першим редактором був громадський діяч і письменник Юрій Федькович. Засновниками часопису було літературне товариство «Руська бесіда». На початку вона виходила два рази на місяць, у 1892 році - щотижня, а у 1895 році - 4 рази на тиждень, разом з додатком «Неділя». З 1896 по1997 роки вона була щоденником, і у 1898 по 1916 вона збільшила формат та публікувалася тричі на тиждень. Газета привернула увагу відомих діячів Буковини: Юрiя Федьковича, братів Данила Млака i Hаума Шрама, Омеляна Поповича, Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника, Марка Черемшина. Твори деяких письменників були вперше надруковані саме тут. З першого номера газета проголосила свою програму: «Чужого ми не бажаємо, тiльки своє боронити хочемо!»У цiй програмi вона залишалася вiрною до останнiх своїх номерiв, з яких висвiтлювались процеси буренного 1918 року i проведення Буковинського вiча 3 листопада. І того ж року газету припинили публікувати.