Суспільно-політичні сфери життя в радіобесіді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка,

Суспільно-політичні сфери життя в радіобесіді

Василь Лизанчук

e-mail: kafradioiteleb@ukr.net

Розглянуто призначення, жанрові особливості, різновиди та вимоги до радіобесіди. Розкрито методику підготовки монологічного і діалогічного типів радіобесіди. Охарактеризовано тематику радіобесід.

Ключові слова: радіобесіда, монологічний і діалогічний типи радіобесіди, призначення і жанрові особливості, методика підготовки радіобесіди.

Socio-political aspects of life in radio conversation

Vasyl Lyzanchuk Ivan Franko National University of Lviv, e-mail: kafradioiteleb@ukr.net

It was considered the appointment of radio conversation, which is an important form of propaganda, popularization of historical, religious, cultural, artistic, scientific, economic and other Ukrainian national values. In radio conversation is considered humanistic principles explained Ukrainian national idea, current problems in the political-ideological, psychological, educational, social, economic, spiritual, cultural spheres of society and the state.

Author has determined the types of radio conversation: political, social-economic, historical, cultural, scientific, educational and international affairs. Has revealed the method of preparation monologue and dialogue types of radio conversation. Author has outlined the professional range of radio journalist, emphasized that radio conversation is a synthetic genre of radio publicism in which a journalist using a palette of information, analytical and artistic and journalistic techniques with apparent advantage of analytical, explores current social problem to show the phenomenon, its causes and effects to improve Ukrainian living environment.

Key words: radio conversation, monological and dialogical types of radio conversation, purpose and genre characteristics, methods of preparing radio conversation.

Призначення і жанрові особливості радіобесіди. Радіобесіда є важливою формою пропаганди, популяризації історичних, духовних, культурних, мистецьких, наукових, економічних та інших цінностей українців. Радіобесіда - це жанр, в якому розглядаються, роз'яснюються гуманістичні засади української національної ідеї, актуальні проблеми у політичній, соціальній, економічній, науковій, освітній, культурній та інших сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Радіобесіді (її прототипом у газеті - стаття) притаманний дослідницький підхід до життєвих явищ. Головне у радіобесіді - широке теоретичне і практичне узагальнення на основі популярного, чітко визначеного роздумування, розмислення, співвідношення певних фактів, явищ, поглядів про ту чи іншу проблему. Насамперед, цим радіобесіда відрізняється від радіокоментаря. У радіобесіді використовується тільки один виражальний засіб радіо - слово (усна мова). Радіобесіду не варто розуміти як доповідь або лекцію. Поняття “бесіда” містить у собі живу, невимушену розмову зі слухачами, таку форму спілкування, коли у виступаючого встановлюється тісний психологічний контакт з аудиторією.

Своєрідність радіобесіди полягає, по-перше, у тому, що співбесідники фізично не присутні в одному місці, а відділені один від одного простором. По-друге, у процесі радіобесідування один із співбесідників - автор, який знаходиться перед мікрофоном, звертається з “діалогічним” монологом до радіослухача, який уявляється активним учасником цього двобічного контакту. Автор залучає слухачів до участі в аналізі свого матеріалу. Мабуть, деяку аналогію цьому процесові можна помітити у такому жанрі епістолярної літератури, як лист. Автор листа також подумки розмовляє з людиною, якій пише листа.

Радіобесіда у широкому розумінні слова - це спокійна, довірлива розмова зі слухачами. Автор звертається до них зі всіма своїми роздумами, запрошує брати участь у пошуках істини. Саме слово “бесіда” зобов'язує до розмовного, пояснювального характеру спілкування. Зворотний зв'язок можливий за допомогою листів, телефону. Активну участь у бесіді беруть слухачі під час прямого ефіру.

Важливе значення у радіобесіді має спрямованість розмови, її зверненість до слухача, який повинен постійно відчувати, що розмова автора відбувається безпосередньо з ним. Тема радіобесіди завжди актуальна, співзвучна часові, нерідко викликається оперативним приводом. Радіобесіда звучить в один і той самий відведений час, день, протягом 15-20, а то й 25 хв. Вона не може бути складовою частиною іншої радіопередачі.

Вимоги до радіобесіди. Одним з характерних недоліків багатьох радіобесід є багатотемність, коли їх автори в одній бесіді намагаються сказати все, що знають, і зачепити одразу багато проблем. Радіожурналістський досвід свідчить, що найліпше вдається радіобесіда тоді, коли тема чітко визначена, конкретна, коли автор викладає свої думки від простого до складного, від відомого до невідомого. Отже, важливою умовою успішного сприймання радіобесіди є зрозумілість. Вона створюється логікою аргументів, стрункістю і послідовністю висловлювання думок автора.

Будь-яка бесіда передбачає особливу ситуацію мовного спілкування (співрозмови), в якому беруть участь співбесідники. Жанр радіожурналістики, який розглядаємо, отримав назву “радіобесіда” тому, що йому властиве бесідування, проте не в звичайній формі (як це буває у побуті або у бесіді, яку веде лектор), а в перетвореному вигляді. Лекція, наприклад, завжди призначена для певного кола людей, які цікавляться цією темою і володіють певними загальними уявленнями і знаннями в цій галузі, ознайомлені зі спеціальною термінологією. Аудиторія, яка слухає бесіду по радіо, найрізноманітніша за віком, освітою, інтересами тощо. Тому наукові ідеї, складні проблеми політики, економіки, культури тощо у радіобесіді потрібно викладати популярно, у доступній формі, з розрахунком на активне сприймання масовою аудиторією.

Радіослухачі з перших речень і впродовж усієї бесіди повинні відчувати хід думок автора. Цей процес називають паралельним мисленням, співпереживанням, коли слухач одночасно з виступаючим перед мікрофоном опиняється перед проблемою і разом з ним на основі їм обом відомих фактів приходить до певних правильних висновків. Це вимагає від бесіди послідовного, логічного розвитку однієї головної ідеї. Відступи, котрі можливі і часто невідворотні під час бесіди, повинні лише підтверджувати, ілюструвати, підсилювати розвиток головної ідеї.

Багатолітній радіожурналістський досвід свідчить, що процес паралельного думання найчастіше виникає у слухача тоді, коли автор бесіди говорить перед мікрофоном без тексту, виступає імпровізовано. Саме природний процес думання, який обов'язково відбивається в емоційному забарвленні бесіди, у живій розмовній інтонації, більше, ніж будь-що інше, притягає слухача до співбесіди, захоплює його предметом розмови. Усність синтаксису, безпосереднє звертання до слухача (проте не таке, як з трибуни взагалі, а подібне зверненню до співбесідника, який нас слухає) створює той ефект присутності, який вважається привілегією позастудійних передач, переважно радіорепортажу.

Якщо в репортажі мікрофон переносить нас на місце події, перетворює слухача в її учасника, то в радіобесіді цей ефект досягається завдяки тому, що автор (виступаючий перед мікрофоном) “приходить” до слухача додому і говорить з ним у звичних для нього умовах. Вирішальну роль у цьому випадку відіграє слово - форма його подання, інтонація. Слухач у процесі сприймання передачі повинен забути про те, що з ним говорить радіо, а не конкретна людина, яка прийшла до нього додому. Тільки за таких умов передача створює ефект присутності та по-справжньому хвилює і захоплює слухачів, а особистість виступаючого стає їм близькою, небайдужою.

Радіобесіда найліпше розвивається та сприймається радіослухачами, коли має полемічний характер. Обрана тема радіобесіди повинна бути актуальною, суспільно значущою, цікавити радіослухачів. Щоб добре реалізувати задум, тобто всебічно розкрити тему, потрібно запрошувати до мікрофона авторитетних, компетентних людей, які здатні вільно висловлювати свої думки, займають патріотично-громадянську позицію, щиро вболівають за долю Української держави. Тому радіожурналіст, який організовує радіобесіду, повинен ґрунтовно знати предмет обговорення, продумувати перебіг бесіди, щоб з допомогою відповідних аргументів донести до радіослухачів певну ідею, утверджувати в їх свідомості державницьке мислення, високі національні, морально-духовні цінності. На жаль, трапляється так, що окремі радіожурналісти приходять на передачу не готовими, лише сяк-так обізнаними з темою, предметом обговорення, покладаються на те, що радіобесіду врятує її учасник (учасники).

Різновиди радіобесіди. За тематикою радіобесіди поділяють на: громадсько- політичні, соціально-економічні, історико-культурологічні, науково-освітні та міжнародного життя. У практиці радіомовлення склалися і паралельно існують монологічний і діалогічний типи радіобесід. Монологічний і діалогічний характер мають також радіобесіди, що називаються авторськими програмами; вони звучать на хвилях Національної радіокомпанії України. Обидва типи радіобесіди виконують однакову функцію - роз'яснення важливих питань з політико-економічного, історико-культурологічного, національно-духовного життя, куди входять проблеми функціонування української мови в Україні, реформування народного господарства, підвищення ефективності управління процесами державного будівництва, боротьби з корупцією і зловживанням владою, консолідації українського суспільства, творення модерної української нації, утвердження громадянського суспільства на основі українського етносу та всебічного розвитку національних меншин.

Монологічний тип радіобесіди характеризується такими рисами, які притаманні радіовиступові, радіокоментарю.

(На фоні музики)

Диктор: Запрошуємо вас послухати авторську програму професора Анатолія Погрібного “Якби ми вчились так, як треба” Ця радіобесіда прозвучала в ефірі понад 10 років тому, але її тематична спрямованість є актуальною й тепер..

(Музика вщухає)

Погрібний: Вітаю вас, мої слухачі! І знову - мовне збурення. Цього разу з того приводу, що з Банкової до Кабінету Міністрів надійшов документ (його копії з блискавичною швидкістю розповсюдилися по всій Україні), котрий має назву “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”.

Яких конкретніше матерій стосується цей документ? Ось яких. Передбачено, щоб “у двотижневий термін” Кабмін подав перелік тих населених пунктів країни, на територіях яких “при наданні інформації на запити громадян поряд з державною мовою застосовується російська або мови інших національностей України у місцях їх компактного проживання”. Ще зазначено, що громадянам гарантовано, що посадовці у спілкуванні з ними будуть зобов'язані давати відповіді “по суті звернення російською мовою або мовами інших національностей”, а вже для того, щоб працівники органів виконавчої влади та місцевого самоврядування гарантовано знали ці мови, необхідність володіння ними передбачено “внести до професійно-кваліфікаційних характеристик державних службовців”.

Власне, це і все, що містить цей ураз розтаємничений документ. Лише три пункти, але скільки запитань!

По-перше, хіба відома кожному друга частина 10-ї статті Основного закону країни не гарантує - і то достатньо повно - захист і використання російської та інших мов?

По-друге, за яким критерієм мають складати отой Перелік (з великої літери! - так у документі) населених пунктів? Відповідно до офіційних даних останнього перепису населення (2001-й рік) чи з урахуванням, скажімо, крім етнічних росіян, і тих зросій- щених малоросів, котрі вважають, що й вони теж спілкуються “по-руськи”?

По-третє, що означають місця “компактного проживання”? Ось ті ж етнічні росіяни. Якщо, скажімо, у Донецьку та в Криму (це здебільшого й усе з великих міст та з регіонів України) їх кількість перевищує - за переписом - п'ятдесят відсотків населення, то, поза сумнівами, це - компактне проживання, супроти чого годі мати заперечення. Але ось ситуація з Києвом, де з 2666 тисяч населення етнічних росіян нараховується десь 420 тисяч, або 16 відсотків, - це проживання компактне чи ні? Доведіть, що не компактне. А тих десятків, які живуть у Львові, хіба не є достатньо, щоби ствердити і їхнє компактне проживання? Та й навіть тисяча чи кілька сотень неукраїнського етносу в якомусь поселенні чи то Галичини, чи іншого краю держави - це (надто з точки зору прав людини, про які, відірвавши їх від прав нації, завжди знайдеться немало охочих нагадати) хіба не компактність?

Ось так розмірковуючи, милі панове, не можемо не прийти до висновку, що тактично геть вся Україна і має потрактовуватися як територія, на якій та ж російська мова повинна використовуватися в офіційному спілкуванні. Може, насправді, це і є вона - дещо завуальована, але вельми далекосяжна істинна мета документа?

Але таке сконстатувавши, як не сказати: приїхали! До чого? Та все до тієї ж двомовності, волання з приводу якої давно вже набили нам оскому.

Якщо ж ще точніше визначати суть проекту, то я сказав би, що спрямований він не на захист прав громадян на використання російської мови, яка проникла в Україні вже і в щонайменші шпарини, а на захист прав і росіян, і всіх інших, хто волів би загалом не володіти та не користуватися в Україні державною українською мовою.

Чи перебільшую, так стверджуючи? Аніскільки. Адже до чого, справді, та мова, якщо і в офіційній, й у неофіційній сферах буде в нас російська? Одне слово, ще раз ствердимося на думці, що оскільки шановані усіма нами оті мови “інших національностей” з причини нечисленності їх носіїв погоди в Україні - саме в глобальному масштабі

- не роблять, то йдеться, отже, все про те ж - про санкціонування у країні офіційної двомовності. І нехай ніхто не обманюється тим, що це остобісіле для українців поняття у проекті не згадане. Адже насправді це - знову ж таки про Химині кури. Знову як не через двері, так через вікно. Або ще кажуть: не києм, то палицею. По кому-чому? Та ж по нашій мові, нашій державності, по цілісності країни, по всій українській спільноті. Але найприкріше тут те, що найвищому міністрові даний проект - “для узгодження”

- так, на жаль, і не направлено. Хто цей найвищий, як його ім'я? - Майдан, панове.

Пригадаймо: він був багатомовним, але незаперечно домінувала, переважала на цьому мова українська. І то тільки у вустах галичан, як ствердив би хтось упереджений. Та ні - й у вустах, здавалося б, вже тривко зросійшених киян, і полтавців, чернігівців, харків'ян... Я сказав би, що то у ті тижні відбувався поворот до утвердження - вживу тавтологізм - норми іншої мовної норми, до закріплення та культивування того мовного етикету, що ґрунтується на природній основі. Саме так: спілкуватися по-українськи

- це набувало ваги норми та природності, і цим, я вважаю, й було складено істинну ціну отому безперервному - ще від 1991-го року - злостивому галасуванню про “насильственную украинизацию”. Майдан зайвий раз довів, що внутрішньо розпрямленій спільноті, сповненій відчуття свободи, нічим не пригніченої гідності, “насаджувати” українську мову не треба. Навпаки - Майдан підкреслив необхідність плекання владою, державою такої атмосфери, за якої родова (от де, рідна!) мова зросійщених українців поверталася б до них ніби сама собою, саме за вольноплинною логікою утвердження природної норми. В аналогічно природній спосіб прищеплювалася б глибинна переконаність у потребі вільного володіння державною мовою країни і представникам інших етносів.

Отож і хочеться закликати: владо, не маєш права забувати про цей урок Майдану. Не маєш права не прислухатися до його волі, виносячи на “узгодження” вибухонебезпечні проекти на взір того, про який йдеться. Справді, це вкрай важливо - зберігати вміння чути. До того ж, як-от найперше і стосовно мовного питання - уміння чути “і мертвих, і живих, і ненарожденних” українців. Усі разом вони кличуть до розуму, розважливості, до зліквідування кричущих аберацій, що їх зазнав український етнос, спотворене до невпізнання мовне обличчя якого певні політичні сили та особи воліють видати за нормальне, за природне.

Так, безперечно: всі мови, всі етноси, як і всі окремі громадяни, мають бути державою захищені. Але коли - я підкреслюю - всі, то скажіть, що відповісте ви моїй колезі Євгенії Вітвицькій - голові організації Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка з Севастополя, котра, зателефонувавши в ці дні, запитала: “А хто ж у такому разі нас, тутешніх українців, захистить? Це що - нам знову треба сподіватися на Майдан?”

Або - що відповісте вчителю-пенсіонерові з мого села Іванові Самсону, котрий прокричав мені також по телефону: “Хлопці, робіть же що-небудь, бо ось поїхав я до

Чернігова, у госпіталь - і ні в госпіталі, ні в самому місті українського слова, вважай, не чув. То що це робиться, хлопці, і, як той казав, куди йдемо?”.

Скільки подібних голосів-волань маю я й у відгуках на свою радіопрограму “Якби ми вчились так, як треба”, що її веду вже ось вісім років! Немалий це час, але як не сконстатувати: веселішого погляду своїх кореспондентів на мовні справи в Україні я не спостерігаю.

Тож як важливо, владо, не пропустила голос, скажімо, Володимира Зуя - майстра гирьового спорту з Костянтинівки Донецької області, який стверджує у своєму листі, що він, самотній у цьому місті зі своїм україномовленням, почувається так, наче живе “в екзилі”, як “ізгой” чи “емігрант”.

Або щоб не зневажила ти, владо, самопочуванням недавньої випускниці школи з м. Артемівська тієї ж області Валерії Чернецької, яка з приводу примарних “ущемленій” росіян в Україні буквально зойкає: “Та як же вистачає сорому це стверджувати! Адже у своєму рідному місті, у себе на Батьківщині - в Україні я не можу знайти ані однієї газети українською мовою, ані передачі українською мовою тутешнього радіо і телебачення, а вже про книги і мріяти боюся. Та я ж не можу знайти навіть людини, з якою могла б спілкуватися рідною українською мовою, чи ви чуєте?! Почуваєш себе маленькою мурашкою у непривітному, саме чужому місті...”.

Або щоб ти почула, владо, харківського слюсаря Юрія Бондаренка, який написав мені: “Я хочу звернутися через вас до Президента та до уряду і запитати: “.. .чому я змушений жити в російській Україні, коли я хочу, щоб у моєму рідному місті Харкові була просто Україна? Мені 54 роки, я вчився у російській школі, але ж душа моя прямо кричить говорити рідною мовою, кричить, що ти ж - українець, що ти - народ, що в тебе своя держава - Україна. А в заводському управлінні або якійсь державній установі чиновник тобі каже: “Ви гаварітє па-русскі, я нє панімаю”. Це що - не приниження?”.

Або вже цитований якось мною приклад, який засвідчує, що більшає у нас і таких українців, які, навіть залишаючись російськомовними, осмислюють природній стан мовного облаштування України так, як, скажімо, Микола Солошенко з м. Попасної Луганської області: “Слышим от некоторых политиков, что для консолидации общества в Украине необходимо, мол, двуязычие. Но ведь это же чушь собачья. Консолидировать общество в Украине может только и только украинский язык... Почему объединяющее значение общенационального языка понимают в Америке, России, в Западной Европе, но до сих пор не могут понять у нас?”.

Але розумінням усіх цих матерій перейняті не тільки українці. Здатні до елементарного аналізу, в т. ч. й частина тих російськомовних, котрі, як-от щойно процитований мій дописувач з Попасної, вже аж ніяк не тримаються мовного принципу “каким я был, таким я и остался”, - лишень чекають від держави ще якихось спонук, ще якихось імпульсів на шляху утвердження у рідномовленні. (Чому, чому замість цих необхідних спонук та імпульсів вони досі одержують дещо цілком іншоспрямоване?) Важливо й те, що сприйняття процесів мовного відродження України як природного та закономірного явища потроху вже заявляє себе й у середовищі етнічних росіян. З огляду на це вислухайте бодай переконаність росіянина з Києва Юрія Данилова, що походить з родини іваново-вознесенських ткачів: “Что касается украинского языка, то я считаю так, что даже если бы всех украинцев выселили в Сибирь, а всех русских переселили в Украину, то и тогда общенациональный язык в Украине должен быть один - украинский. Почему? Да потому, по это Украина - и этим все сказано” .

Вдумуючись у щойно процитоване, як не сконстатувати: у своєму розумінні сутності тієї тотальної фальші, що все призбирується у нас в мовній сфері, громадянство давно вже залишило позаду та й позаду багатьох із владної верхівки. Тобто - вже й ці два останні листи з моєї пошти свідчать, що наявність з-поміж наших російськомовних громадян тієї значної (упевнений - основної) їх частини, яку становлять віддані Україні люди, котрі не тільки лояльно, а й дружньо наставлені до історично вже просто перезрілої потреби українського мовно-культурного утвердження, - це не фантазія, а реальність. Інше питання, чому не відчувається, що держава упевнено і тривко спирається саме на таких російськомовних, чому вони не мають у ставленні до себе належної підтримки й заохоти, чому не дістає їхня позиція найширшого та голосного спропагування? Чому завдання крок за кроком, щонайрозважливіше, педагогічно повертати українців (звичайно, тих, хто здатен та хто хоче) до своїх природньо-мовних основ, так і не піднесене до рівня загальнодержавної політики? Навпаки - переважає інша тенденція: мовляв, узаконьмо наявний мовний стан, і весь “совкізм” зміцнімо, заплющивши очі на те, внаслідок яких гвалтівних та підступних дій зросійщувалася Україна. А ще переважає якийсь, либонь, спадковий страх перед риком ведмедя, якесь плазування, присідання, запобігання перед політиканами - спекулянтами і шовіністами, запопадливими виконавцями волі і тутешньої, і міжнародної антинаціональної мафії.

Так, останні - досить галаслива публіка. Але хіба допустимо, щоб вона диктувала свою волю нашій землі?

І коли втратить свою актуальність констатація М. Вінграновського “ми в Україні хворі Україною, ми в Україні в пошуках її”, адже маємо поки що ситуацію, за якою практична необхідність знати українську мову та вільно і повсюдно спілкуватися нею водночас як мовою основної маси населення та як і державною, й офіційною, державою ще не доведена, належно не підкріплена й не заохочена, не піднесена до рівня престижності.

Незаперечним є одне: наша недавня національна революція нічого не буде варта, якщо вона не матиме кардинальних, здавна очікуваних та виболених усім свідомим українством національних результатів у культурно-мовній сфері. Вдивляйся, владо, в очі багатомільйонного Майдану, чуй повсякчас його вимоги - і ти переконаєшся, що альтернативи повносилому національно-культурному утвердженню українців на своїй землі не існує. До речі, й для Європи, зможемо ми бути цікавими тільки за умови своєї національної увиразненості - національно безликі в європейському домі просто відсутні.

Розуміння усіх цих речей і є запорукою встановлення тривкого спокою на відведеному для нас самим Господом Богом клаптику планети. Інший варіант - то знову боротьба. Але доки це може тривати, доки? Враховуймо, братове, те, що непомірно затяжне виборювання нацією своїх “прав не є їй на користь вже тому, що психологічно та морально змучує, зневолює, краде у багатьох енергію, варту іншого конструктивного, державорозбудовчого застосування. Відтак мусимо поспішати тривко утвердитися на власній землі. Нинішній час - для цього.

Досить зволікань!

Пишіть мені, мої слухачі, на адресу: Київ-1, Хрещатик, 26. Національне радіо.

До зустрічі.

(На фоні музики)

Диктор: Ви слухали авторську програму професора Анатолія Погрібного “Якби ми вчились так, як треба”.

Наступна радіобесіда також монологічного характеру.

Диктор: Десята година 30 хвилин.

(На фоні музики)

Диктор: “Що ж ми за народ такий?” - запитує себе і нас Володимир Яворівський - народний депутат України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, прозаїк, політик і публіцист, зрештою, громадянин, якому гостро болить доля України та кожного українця. Без відповіді на це найважче запитання ми не означимо нашого національного обличчя і тому залишимося не цікавими і самим собі, і світові. Отож відповіді Володимира Яворівського, а також ваші відповіді на це запитання слухайте щосереди о 22-й годині 30 хвилин та щонеділі о 10-й годині 30 хвилин в авторській програмі “20 хвилин з Володимиром Яворівським” Ця радіобесіда також прозвучала 10 років тому, однак досі не втратила актуальності..

(Музична перебивка)

Яворівський В.: Я назвав, братове, цю нашу зустріч “Далека, дуже далека війна”. Я ризикну подивитися на Другу світову, а для багатьох моїх співвітчизників на - Велику Вітчизняну війну крізь неупереджену оптику часу, з відстані, де вже нікого не дістають ні кулі, ні снаряди, ні команди генералів, ні стогони смертельно поранених рядових, ні ридання молодих вдів, котрі отримали похоронки.

Через шістдесят років я, народжений мамою від фронтовика-червоноармійця, який пройшов і фінську, і, як казали в моєму селі, - “германську”, я, який написав документальну повість “Вічні Кортеліси” про за кілька годин розстріляне і спалене до тла фашистами двотисячне українське село на Волині й у молодому віці отримав за неї Шевченківську премію, - мабуть, таки маю моральне право на новий, сучасний, неупе- реджений погляд. Зрештою, як дитина війни. З усім трагізмом цього парадоксального поняття. Бо ремесло війни вбивати, а не народжувати.

За 60 років докорінно змінився світ у нас самих та довкола нас. За шістдесят літ погляд на війну видозмінювало вже кілька нових поколінь. Видозмінювало і погляд, і, зрештою, саму ідеологію, нав'язану велетенській, силою та примусом, кров'ю та страхом створеній супердержаві на ім'я СРСР - одним-єдиним - жорстоким і лукавим, егоцентричним і підозрілим до кожної людини і до всього світу, ви, звісно, здогадалися, кого я маю на увазі. Так, так. Саме його - Coco Джугашвілі, в миру Сталіна, генералісимуса, ясна річ, - вождя та вчителя всіх часів і народів, єдиного автора перемоги над гітлерівською Німеччиною. Я не можу і не маю права образити старих фронтовиків, котрі не можуть, а дехто й свідомо, вперто - не хоче розплющити очі на те, що давно змінилося навіть небо над головою, колір прапора над сільрадою і міськрадою. Навіть Німеччина знову стала єдиною могутньою і багатющою країною, котра не лише покутує, а й щедро повертає борги остарбайтерам, висилає гуманітарну допомогу тим, хто переміг її, розгромив до цурки, не залишив каменя на камені.

Так от, щоб не образити тих, кого уособлює сьогодні генерал-комуніст Герасимов, я не заперечую винятковості чи й унікальності таланту Сталіна. Одначе, це був сатанинський, злотворний талант, для якого людина, її життя, її душа нічого не вартували.

Сьогодні вже й допитливий школяр знає, що якби Гітлер не напав 22-го червня 1941-го року на Радянський Союз, то через кілька днів Сталін розпочав би війну проти Німеччини.

Ще до закриття моєї радіопрограми я присвятив цій темі дві передачі. Аналізував досі засекречені документи, використовував новітні дослідження істориків, і істина постала незаперечною. Велетенська, фактично найчисельніша і найпотужніша в світі сталінська військова армада була передислокована до західних кордонів. Проти Німеччини. А на півдні - проти Румунії. Дислокована хаотично, непрофесійно, навіть авантюрно.

Військові історики дослідили до дрібниць цю вбивчу, на багато десятиліть заховану, навіть смертельну правду на тлі брехливої переможної ейфорії. Нагадаю, що впродовж тридцятих років усі старі західні кордони були захищені тринадцятьма могутніми укріпрайонами. Кожен із них за вогневою потугою дорівнював корпусові. Сотні мільйонів тонн бетону, цілі автономні підземні військові містечка, комори, пекарні, електростанції, шпиталі, система тунелів і переходів. Кожен такий укріпрайон був неприступним і міг тривалий час тримати оборону. Мій батько солдатом служив саме в такій частині й іноді, озираючись на всі боки, чи ніхто не стежить, пошепки розповідав, що ці містечка будували під пильним оком енкаведистів не лише солдати, а й зеки.

Таку могутню лінію оборони, названу офіційно “лінією Сталіна”, не могла здолати жодна армія світу. У тридцять восьмому ця неприступна лінія додатково була зміцнена важкими артилерійськими капонірами.

Аж тут несподіваний “Пакт Ріббентропа-Молотова”, з якого розпочинається Друга світова війна.

Ось що говорив наш український моральний авторитет генерал Григоренко. Цитую: “Це злочин проти нашого народу. Багато мільярдів рублів (за моїми підрахунками, не менше 120) здер радянський уряд з народу, щоби спорудити вздовж західного кордону неприступні для ворога укріплення... І напередодні самої війни, весною сорок першого року, загриміли могутні вибухи по всій тисяча двохсот кілометровій лінії укріплень. Могутні залізобетонні капоніри і напівкапоніри, багатоамбразурні вогневі точки, командні і спостережні пункти - десятки тисяч довгострокових оборонних споруд було висаджено в повітря за особистим наказом Сталіна”. Кінець цитати генерала Григоренка.

Натомість на нових західних кордонах будуються нові аеродроми для дальньої авіації, формуються величезні групи десантників, парашутистів, гірські підрозділи.

З глибини країни ешелони везуть рейки, щоб замінити вузьку європейську колію на радянську, широку. І щоб рейок вистачило аж до Берліна.

Отож, не бутафорське “возз'єднання” Західної та Східної України готував кривавий Йосип, а лише вихід на безпосередній кордон із Німеччиною, який відкривав можливість плацдарму для наступальної війни. Живі західні українці Сталінові навіть заважали. Йому потрібна лише стратегічна територія для блискавичного кидка “на спину Гітлера”, вже зайнятого війною у Франції. Саме на цю “зайнятість Гітлера Францією” був розрахунок Сталіна, котрий виношував план захоплення Європи.

У Гітлера було лише чотири тисячі парашутистів-десантників, а у Сталіна - понад мільйон. У квітні 1941 року Сталін додатково створює на західному кордоні ще п'ять повітряно-десантних корпусів. Для армії, спрямованої лише на оборону, це - безумство, це - диверсія. Куди буде десантуватися цей мільйон людей, призначених до оборони? У власний тил? Абсурд, божевілля! До речі, останній день миру, 21 червня 1941 року, навіть Чорноморський флот проводив грандіозні навчання, де відпрацьовувалася тактика наступу на чужі території - на Румунію. У момент нападу Гітлера військово-морська база Лієпає була забита вщерть радянськими підводними човнами та морськими піхотинцями. І це за кілька кілометрів від німецького кордону.

За вказівкою Сталіна формують нові армії, - не армії прикриття для оборонної війни, а армії вторгнення та надударні армії. Одна лише новостворена 9-та надударна армія має 3341 танк, 6 корпусів, у тому числі й механізовані, кавалерійські, 17 дивізій: танкових, стрілецьких, авіаційних моторизованих. Кількість танків лише у 9-й надударній армії - це майже всі танки Вермахту. Але за якістю набагато кращі. Ця 9-та армія мала перерізати основну живильну, кровоносну вену - румунське пальне для німецької армії. Без цього пального армія перетворюється на забавку для навчальної війни. Тоді всі сталінські літаки, танки, гармати, десантники, моторизовані частини, піхота, кораблі і підводні човни мали зненацька підім'яти під себе Німеччину, яка й огризнутися не встигне. Позаду піде другий ешелон “зачистки”, а далі зроблять свою справу із “совєтизації території” війська енкаведе з наведеними дулами автоматів.

Після навіть цієї короткої інформації неважко зрозуміти, чому величезна Радянська Армія фактично була розгромлена у перші дні війни. Ця армія готувалася для блискавичного переможного наступу. І Гітлер впіймав її на цьому і випередив із нападом. Тому непереможна, надпотужна, керована комуністами Червона Армія була, по суті, розгромлена невеликими оперативно підведеними до кордону силами Вермахту у першу ж ніч війни. Зробити це гітлерівцям було дуже просто. Вся військова потуга Радянського Союзу була зосереджена в одному місці, в лісах і лугах під Західним кордоном. Літаки так і не злетіли, танки не вийшли на бойові позиції, а незахищена піхота змушена була безладно відступати до Києва і аж до Москви. Про це кілька десятиліть історики відмовчувалися, цідячи крізь зуби про невеличкі труднощі першого року війни, пов'язані з віроломним і несподіваним нападом Німеччини на мирний Радянський Союз.

Та правда про останню війну просочувалася до мислячої частини нашого люду по малесенькій краплині, через таємні, з ока-на-око розповіді справжніх фронтовиків та через художню літературу. Але над цією напівлегальною, часто навіть небезпечною для життя, правдою нависала всепроникаюча, тупа, доведена до автоматизму ідеологія переможної ейфорії. Непорушна (виявилося, що вона дуже порушна, як тільки розтиснувся тоталітарний кулак) дружба радянських народів під мудрим керівництвом компартії (а до розвінчання культу Сталіна - під його мудрим керівництвом!) перемогла гітлерівський фашизм і врятувала все людство від загибелі. Все. Ця істина не підлягала обговоренню. Ми - народ-переможець і ніяких інших думок бути не могло.

Компартія кілька десятиліть нав'язувала всьому суспільству примітивну облуду і стереотипи, влаштовувала бучні паради і мітинги, на яких виступали ті самі штатні промовці. У моєму рідному селі постійно виголошував промови безрукий парторг, виступав чомусь тільки по-московському, хоч, зійшовши з трибуни, - знову розмовляв українською. Він завжди завершував виступ криком: “Да здравствует мир во всем мире! Ура, товарищи!”. Ми, сільські дітлахи, чули, як у цей час перешіптувалися наші батьки: “То його так з військкомату тягнули на фронт, що й руку одірвали”.

А переможені німці поводили себе як переможці. Вони без галасу, вперто, педантично реалізовували “План Маршалла”, відбудовували свою західну Німеччину за економічним проектом Ерхарда. І вже через десять років наздогнали за рівнем життя найрозвиненіші країни світу, а ми все били в переможні барабани і роздавали фронтовикам медальки “з відра”. Нашим батькам-фронтовикам і в голову не приходило, що ті, кого вони перемогли, живуть в десятки разів краще від них - переможців.

Я кілька разів перечитував великий, детальний лист Василя Захарова з Києва, адресований мені. Ось коротка анкета автора: в листопаді сорок першого пішов на фронт, приписавши собі півтора року для повноліття. Війну закінчив у день Перемоги, в сорок п'ятому. Інвалід другої групи. Нагороджений п'ятьма бойовими орденами і двадцятьма п'ятьма медалями. Все його тіло всіяне шрамами від бойових поранень. Вісімдесят два роки. Ось деякі фрагменти з його листа. Цитую: “Почему коммунисты через шестьдесят лет всю свою бездарность, все свои грехи перед более чем тридцатью миллионами уничтоженных украинцев хотят оправдать парадами, якобы для нас и по нашей просьбе? Особенно это ярко выразилось в марте, на заседании Верховной Рады, где полно было коммунистической демагогии.

Нам, кто с первых дней был на войне, уже давно за восемьдесят, а кто пришел на фронт в последний год - уже по семьдесят восемь, и парады нам нужны, как зайцу стоп-сигнал. Да и наркомовские сто грамм пусть сами выпьют. Это их бездарные политические предшественники на фронте спаивали солдатиков и гнали их в наступление, не обеспечив боеприпасами, артподготовкой. И гибли они, пьяные, тысячами и миллионами.

Вот вам мировая официальная статистика. На Восточном фронте, то есть в СССР, с 41 по 45-й годы у немцев погибло 2 миллиона 200 тысяч человек. Наших - 27 миллионов. На каждого одного убитого немца приходится по тринадцать наших”.

Лист-сповідь справжнього бойового фронтовика сповнений такої мужньої, відвертої правди, що іноді аж холод шугає по спині. Від тривіальних комуністичних міфів про тільки велику, тільки вітчизняну - вісімдесятидворічний ветеран не залишає й сліду. У своїй книзі я опублікую цього листа повністю. А зараз зацитую ще одне, важливе для нашої розмови, місце: «Я свободно подам любому воину УПА свою руку и примирюсь с ним. Они мужественно воевали на своей земле, защищали свои семьи. Вспомните место из дневников Александра Довженко, где, энкаведист щеголяет: “Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... А він, гадюка, так і помер з криком “Слава Україні”. Скільки я їх перемордував!”. Нам, украинцам, давно пора примириться. Если это не нравится симоненкам и соломатиным

- это их личное дело, они выражают интересы не Украины, а другого государства. К тому же они почему-то простили злодеяния так называемой РОА (Русской освободительной армии), которая убивала, жгла, грабила, насиловала не только в Украине, но и в Чехословакии, Югославии. Все они, кто остался в живых, давно получают пенсии, ходят в почете». Кінець цитати.

Я свідомо вибираю російськомовних авторів, бо це показово для сьогоднішньої України - дуже часто саме вони, ті, кого життя змусило забути рідну мову, гостро і мужньо реагують на українські проблеми. Дуже часто куди сміливіше і відвертіше, як україномовні українці. Ось інвалід Великої Вітчизняної Павло Бахтир зі зросійщеного Харкова, де насаджують тезу про федералізацією України. Цитую: «На днях я слушал вашу дискуссию по радию “Эра” с Соломатиным об отношении к воинам УПА. Я полностью согласен с вами. Меня очень удивил своим тупым упорством Соломатин. Он напоминает мне японского солдата, который сорок лет продолжал охранять склад у джунглях и не знал, что война давно закончилась и что мир изменился. Война закончилась 60 лет тому, а мы продолжаем воевать против своих братьев-соотечественников. Мы немецких солдат, которые пришли нас завоевать, давно простили. В годы войны наша ненависть была оправдана, но это уже давняя история и на нее надо смотреть открытыми глазами и не терять общечеловеческих ценностей. Соломатиным давно пора вылезть из окопа, оглянуться и понять, что мир изменился. Нас раньше разделяла идеология. Теперь она у нас одна - процветание и благополучие независимой нашей Родины - Украины. Воинам УПА надо предоставить права учасников боевых действий. Воины УПА - это отважные, смелые люди, преданные сыны Украины, которые добровольно, по зову сердца, а не по принудительной мобилизации воевали за свободную Украину. Это настоящие патриоты. Честь им и хвала! Стыдно перед всем миром, что мы до сих пор воюем и не хотим понять друг друга».

І справді мудрі, демократичні народи, котрі були втягнуті у Другу світову війну

- давно відвоювали її, віддали почесті полеглим, облаштували гідне життя інвалідам, оточили увагою ветеранів. Усі давно помирилися, обнялися по-братському і живуть. Так давно вчинили німці, іспанці, поляки, італійці, мадяри, чехи, словаки. Навіть росіяни.

Та й ми, українці, либонь, нарешті, остаточно примирилися на Майдані. Я вірю, що у Верховній Раді після Майдану, після золотої Помаранчевої революції знайдеться три сотні мудрих проукраїнських депутатів, які ствердять це примирення нації законом. Так обов'язково буде!

(На фоні музики)

Диктор: Авторську програму “Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським” слухайте щосереди о 22 годині 30 хвилин та щонеділі о 10 годині 30 хвилин.

Діалогічна радіобесіда (з одним партнером) подібна до радіоінтерв'ю. Однак характер стосунків перед мікрофоном тут інший. За стилем радіобесіда наближається до дружньої розмови зацікавлених людей. Запитання можуть стосуватися як самої проблеми і супутніх їй фактів, так і думок з приводу цих фактів. Радіожурналіст намагається надати бесіді особливого забарвлення і залучити додаткову інформацію для підвищення інтересу слухачів до предмета обговорення. З цією метою він може щось перепитати, доповнити, зробити якесь припущення, висловити власну думку, підсумувати сказане тощо.

Невимушена радіобесіда дає можливість радіожурналістові виявити свої емоції - захоплення чи здивування, радість з певного приводу або сумнів тощо. Під час радіобесіди бувають паузи для роздумів. Тут цілком припустимі затримки, уточнення формулювань. Це - прикмета правильної й ефективної радіобесіди, що дозволяє слухачеві злитися із співрозмовниками. А це своєрідне злиття й ототожнення дуже важливе, бо саме воно спонукає підтримати точку зору співрозмовників. Зазвичай діалогічна радіобесіда (з одним партнером) висвітлює проблему, в якій співрозмовник радіожурналіста вважається визнаним авторитетом.

(На фоні музики)

Диктор: В ефірі радіопрограма “Діалоги”. Запрошуємо послухати бесіду “Не оскверняймо душі свої!” із завідувачем кафедри слов'янських мов Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, доцентом Миколою Лесюком.

(Музика вщухає)

Кор.: Один відомий київський академік у статті “Мат і мачуха”, опублікованій у газеті “Известия” років з п'ятнадцять тому, намагався пояснити походження й етимологію російських матів (вульгарних слів та фразем) і якоюсь мірою виправдовував їхнє існування та функціонування, навіть захоплювався ними, наводив приклади, як “крепкое слово” інколи несподівано розв'язує складні ситуації. Для ілюстрації навів оповідь про те, як в одному доку (здається, в Миколаєві) опускали на воду новозбудований корабель, але ніяк не могли цього зробити, бо заклинило трос, на якому трималося судно. Начальник, котрий відповідав за цю операцію, так рознервувався, що “сочно” виматюкався перед мікрофоном. Трос із “переляку” обірвався, корабель зійшов на воду, а багатолюдна юрба з полегшенням зітхнула, нітрохи при цьому не будучи шокована. То що - мат порятував ситуацію?

Лесюк: Звичайно, міцне слово тут ні при чому - простий збіг обставин. Трос обірвався, бо не міг утримати тягаря, і якраз у той момент, коли начальник “культурно”, “триповерхово” висловив по радіо свої емоції. Вражає інше - те, що українська громадськість уже змирилася з російським вульгарним засиллям, і її не шокують ці “крилаті” шедеври. Стосовно випадку, про який ви розповідали: присутнім варто було порушити питання про притягнення до кримінальної чи хоча б адміністративної відповідальності начальника, який матюкнувся по радіо, за порушення громадського порядку, за хуліганство, образу честі присутніх, завдання їм моральної шкоди.

Кор.: Так само треба повести боротьбу з тими гологоловими молодиками та розмальованими дівулями, що вивергають на присутніх потоки брудної лайки на вулицях, майданах, стадіонах, в інших місцях згромадження людей. Треба зробити жорстокішим наше законодавство в цьому плані. Щоб кожен такий публічний факт розцінювали як вияв хуліганства і належно за нього карали.

Лесюк: Брудна лайка була невід'ємною рисою стилю партійного керівництва, ця пошесть ішла “згори”, з Кремля, з Політбюро ЦК. Ось як описує “виступ” Молотова у Києві Олексій Братко-Кутинський: “Коли більшовицькі кремлівські лідери вирішили покласти край українському духовному відродженню, до столиці України був посланий Молотов. Не скидаючи шапки, він вийшов на трибуну і покрив відбірним матом весь український провід, що зібрався вершити подальшу долю України. Цей вчинок Молотова викликав шок, розгубленість, відчай. Слухачі були повністю деморалізовані, що полегшило присланим з Москви чекістам і місцевим негідникам досить легко розправитися з урядом та партійним керівництвом України. За короткий час вони були роз'єднані, ошельмовані і постріляні”.

“Ефективність матерщини в руйнуванні совісті і духовності, - веде далі автор, - добре усвідомлювали стратеги й тактики Кремля. Вони ввели її до партійної і державної мови, вона рясніла в усних висловлюваннях і в державних документах. Був випадок, коли чекістські кати завагалися, що чинити з дітьми і дружинами “ворогів народу”. Вони подали список дітей на рішення партії, і той самий Молотов наклав резолюцію “расстрелять к... матері!”.

Лайливі слова дуже часто можна почути в кабінетах керівних осіб і тепер, бо чомусь вважають, що такий нахабний стиль керівництва ефективніший, ніж стиль інтелігентної, м'якої людини.

Кор.: Причому, приклад теж подають “зверху”, про що знають уже не тільки громадяни України. Отже, матірщина набуває загальнонаціонального масштабу, і боротьбу з нею треба починати зверху, залучити до неї широку громадськість, засоби масової інформації. Наша радіопередача також привертає увагу до цієї проблеми.

Лесюк: Але чи може бути ефективною боротьба з лихослів'ям в умовах, коли воно всіляко пропагується? Не так давно (у 1993 році) наші північні сусіди, які нав'язували свою культуру в Україні понад триста років, видали книгу вульгаризмів під назвою “За пределами русских словарей” (укладач А. Флегон), у якій зібрано близько 40 тисяч нецензурних слів і словосполучень. “Словникові” статті тут широко ілюструються цитатами з промов Леніна, Сталіна, Хрущова (старші люди пам'ятають, як він погрожував “імперіалістам” показати їм “кузькіну мать” з трибуни ООН, постукуючи мештом по цій трибуні), з творів Баркова, Пушкіна, Лєрмонтова, Єсеніна, Маяковського, Шолохова, Солженіцина та багатьох інших російських літераторів. Усього тут використано, як зазначається, 240 літературних джерел від давнього московитського епосу до сучасних російських творів, у яких зафіксовано ті чи ті непристойності. Словник підтверджує, що лайлива лексика у мовленні наших сусідів аж ніяк не є “за пределами словарей”; навпаки, вона є в активному лексиконі кожного “гражданіна” “велікой і необ'ятной” Росії - чи зовсім безграмотного, чи з дипломом про вищу освіту в кишені. Більше того, ця брудна лексика, як це й властиво паразитам, бур'янові, блискавично поширилася не тільки по слов'янських, а й по інших країнах Європи, іржею в'їлася в мовлення багатьох людей. Це підтверджує ще один словник, який видали (чи перевидали) вже інші наші сусіди - західні, тобто поляки. Словник багатомовний, бо подає російські матюки аж вісьмома мовами - російською, польською, словенською, французькою, іспанською, англійською, німецькою, італійською (слава Богу, що нема там української). Книгу видано масовим тиражем у Кракові 1994 року під назвою “Slownik wyrazow brzydkich”. Книгу (чи її укладачів) нагороджено в Нью-Йорку призом “Золота свиня”.

Роком раніше, тобто 1993-го, у видавництві PPLL (мабуть, “польська популярна література людова”) видали “Slownik powiedzonek, przykazan і przyslow wulgarnych”, який поряд із власне польськими glupstwami широко подає глупства російські. У словнику зібрано майже 1800 лайливих словосполучень, деякі з них теж вибрано з літературних творів, а значну частину підписано прізвищем редактора цієї книжки Михайла Пуха- чевського. На обкладинці словника проанонсовано “Slownik przeklenstw і wyzwisk”, тобто словник проклять і лайливих прізвиськ, який теж недавно побачив світ. Додамо, що й українську пікантну лексику (щоправда, не матюки) пробував систематизувати у журналі “Лель” кілька років тому наш відомий гуморист з Великого Ключева, що в Коломийському районі, Микола Савчук.

Кор.: Вульгарна російська лексика культивується не тільки в творах художньої літератури та в словниках. Останнім часом її широко використовують у російських бойовиках, тобто у телефільмах, присвячених “новим русским”, мафії, звичною стає вона в окремих російськомовних телепередачах. Наприклад, програма “Окна” пропагує не тільки нецензурщину, а й розпусний спосіб життя молоді. А нещодавно ті, хто кохається в бридотній нецензурщині, дістали можливість ще й навчитися майстерно використовувати її, прослуховуючи “Байки из зоны” у виконанні Шури Каретного, записані на компакт-диски, видані студією “Труппа товарищей” із Одеси. Ця студія разом з компанією “Одиссей”, що на вулиці Філатова в Одесі, видала вже цілу серію компакт-дисків, які несуть справжню “руссіш-культуріш” у найширші маси.

Лесюк: Російські вульгаризми мають дивовижну здатність “в'їдатися” в мовлення людини (а як швидко їх засвоюють діти!) і паразитувати в ньому у вигляді вставних слів, слів-паразитів, особливо, якщо ця людина не надто вимоглива до себе і своєї мови.

В Івано-Франківську недавно був один керівник авторемонтної майстерні (демобілізований російсько-радянський офіцер), у лексиконі якого нейтральних слів ще менше, ніж у відомої Еллочки з “Дванадцяти стільців” Ільфа і Петрова, зате безмежний запас лексики ненормативної, вульгарної, яку він настільки майстерно використовував, що цілком обходився без звичайних слів. І дивно, його розуміли і співпрацівники, і клієнти.

Кор.: Біда в тому, що епідемія матірщини захопила підлітків, шкільну і студентську молодь.

Лесюк: Особливо боляче й соромно слухати, коли матюкаються дівчата, майбутні матері. Як же вони будуть виховувати власних дітей? Гидко і страшно стає, коли в цих “триповерхових” фраземах втоптують у бруд, обливають нечистотами такі найсвятіші для людини поняття, як Бог, Душа, “Бога Мать” і взагалі Матір. Чи може бути більше святотатство, більший гріх, як образити Бога (хай це буде навіть “японський бог!”), Святу Матір, чи може бути більше блюзнірство за образу, зневажання рідної матері і Матері взагалі?! Інтелігентну людину, яка ніколи не вживає брудних матів, така лайка шокує, деморалізує, травмує її мислення і почуття.

Кор.: Отож варто серйозно над цим замислитися тим, хто поводиться нахабно, розв'язно, бездумно вживає непристойні вирази і слова.

Лесюк: Шукати у судових анналах матеріали про застосування статті 173 Адміністративного кодексу України - даремна справа. І можна було б стверджувати, що ця стаття, котра передбачає покарання за вживання ненормативної лексики, зовсім не діє. Якби не випадок, що стався у Новій Каховці на Херсонщині.

Працівники патрульно-постової служби зупинили на автотрасі за перевищення швидкості ВАЗ-2106. Незадоволений затримкою пасажир почав на чім світ стоїть клясти правоохоронців, демонструючи при цьому неабиякі здібності. Хлопці з патруля відвезли матюкальника до міськвідділу міліції, а звідти до суду. Навряд чи громадянин признається знайомим, що його оштрафували на 51 гривню лише за “негарні” слова. Та, мабуть, і не повірять. Випадок у Новій Каховці можна назвати унікальним прецедентом у сьогоднішній судовій практиці.

У нашій надзвичайно багатій мові (11-томний Словник української мови налічує понад 134 тисячі слів, що значно більше, до речі, ніж у 17-томному російському) можна знайти слово чи вислів для вираження найтонших почуттів, найпотаємніших думок, у тому числі - й для негативних емоцій. Такий вислів може припекти до живого, але він не шокуватиме сторонніх, не ображатиме людську гідність, від нього не будуть в'янути вуха. Отже, треба повести тотальну боротьбу проти лихослів'я, вульгарщини, повсюдно осуджувати тих, хто їх уживає. Слід дбати про чистоту нашої мови, нещадно виривати словесний мотлох, бур'ян, який, на жаль, так буйно процвітає і засмічує нашу мову.