Суспільно-політичні сфери життя в радіобесіді

(На фоні музики)

Диктор: Ви слухали бесіду “Не оскверняймо душі свої!” із завідувачем кафедри слов'янських мов Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, доцентом Миколою Лесюком.

До діалогічного типу належить радіобесіда за “круглим столом”. Така радіобесіда всебічно висвітлює широкомасштабні, суспільно значущі події, явища, проблеми. її учасники висловлюють свої (можуть бути різні) погляди, що спричинює широкий резонанс, привертає увагу громадськості, спонукає радіослухачів діяти. Щоб залучити учасників радіобесіди за “круглим столом” до активної розмови, радіожурналіст (ведучий) формулює проблему, ставить перед ними завдання щодо її обговорення, окреслює перебіг бесіди і тільки після цього починається обговорення.

Дискусійність, психологічна напруженість радіобесіди за “круглим столом”, постійна зміна голосів та інтонацій активізують увагу слухачів. Емоційність як відбиток стосунків, психологічна взаємодія партнерів теж несуть у собі додаткову інформацію. Усе це привертає увагу слухачів, сприяє втягненню їх у процес логічного опрацювання інформації, що надходить від співбесідників, та створенню на цій основі нових знань.

Правильність, повнота, чіткість висловлювань оцінюється не лише радіожурналіс- том (ведучим), а й іншими учасниками радіобесіди за “круглим столом”, які доповнюють своїх партнерів, допомагають їм у формуванні думок, виробленні певної позиції, висновків. Бесіди за “круглим столом”, де всі учасники мають одну точку зору, менше приваблюють радіослухачів, їх зацікавлюють радіобесіди, які носять дискусійний характер. Монологічні й діалогічні радіобесіди звучать в ефірі не лише в записі на магнітну стрічку; вони також бувають прямоефірними.

Ведучий: В ефірі радіо “Ера-FM”. Запрошуємо послухати передачу “Від першої особи”. У нас в гостях поетеса, письменниця, культуролог, завідувач кафедри україністики Римського університету Оксана Пахльовська. Веде прямоефірну передачу Тетяна Селезньова.

Кор.: Ви, шановні радіослухачі, можете долучитися до нашої розмови за декілька хвилин. А поки що пропоную почати нашу розмову з історії кафедри україністики, і чому саме багато років Вашого життя Ви, пані Оксано, присвятили цій справі.

Пахльовська: В Італії існує досить така давня традиція уваги до України, але ця традиція була переважно через те, що радянський режим не давав змоги розвиватися знанню про Україну у світі.

У Римський університет мене запросили на початку 90-х років. У 1991 році я почала там викладати і вести на початку курс української мови. Це був такий перший крок до створення україністики. Впродовж років цікавість до україністики зростала, викристалізовувалась позиція дисципліни і це дало змогу перетворити цей курс при кафедрі слов'янської філології на абсолютно самостійну дисципліну - дисципліну у системі західної славістики.

Власне моя ідея полягала в тому, щоби україністика як дисципліна отримала паритетний статус з іншими славістичними дисциплінами в системі знання про слов'янський світ на Заході. Це є таким необхідним порогом, через який Україна має перейти для того, щоби опинитися в системі об'єктивізованого знання про себе, щоби дати це об'єктивне знання. Це дуже складно, тому що ми виходимо із україністики абсолютно спотвореної.

Впродовж комуністичного періоду україністика як така не існувала. Існувала псевдодисципліна, псевдоісторія культури, псевдоісторія літератури, вже не кажучи про псевдоісторію, яка була осердям цієї всієї патології. І тому вихід на об'єктивне знання, створення об'єктивного знання є надзвичайно складним процесом ще й тому, що цей процес вимагає комунікативної сили, комунікативної енергії доведення своєї сутності. Ми не можемо вийти і сказати: у нас є те, у нас є те, любіть нас за це, а тут ми є гарні, а тут ми неповторні. Це все дитячі розмови...

Кор.: Отже, потрібно брати за основу, спиратися на серйозні наукові школи, правдиві дослідження, національні засади, традиції. Чи, може, існують інші підходи до розв'язання проблеми?

Пахльовська: Існують гуманітарні дисципліни XX століття, які насичені цінними філософськими школами, методологічними новаціями, які були сформовані впродовж XX століття. Це все було неприступне для україністики впродовж комуністичного режиму. І тому створити нову систему знань про Україну дуже важко. Потрібне критичне засвоєння досвіду Заходу, щоби на основі вивірених методологічних принципів показувати справжню сутність української культури, духовності. А це не так просто.

Кор.: А хто вам допомагав? Одній зрушити цю глибу, як я розумію з Вашої розповіді, дуже важко.

Пахльовська: Знаєте, я самостійний гравець.

Кор.: Цікаво.

Пахльовська: Самостійний гравець, а допомагали мені внутрішні сили: моя причетність, присутність в мені і присутність мене у культурному досвіді шістдесятництва, а також відповідних родинних причин, культурних причин. Це, власне, те, що допомогло переосмислити XX століття українства, зрозуміти його динаміку, поставити свої акценти. Тому в цьому сенсі я самостійний гравець, а хто мені допомагав? Очевидно, не буде таємницею сказати, що завжди відчуваю присутність зі мною моєї мами. Це була фактично моя основна школа і моральна, й естетична.

Кор.: Скажу слухачам, хто не знає: Оксана Пахльовська - донька видатної поетеси й української подвижниці Ліни Костенко. А запитання таке: чи користується популярністю Ваша кафедра зараз? І хто є Вашими студентами?

Пахльовська: Мої студенти в основному італійці, а також бувають поляки - це дуже цікаві категорії студентів. Вони різні, студенти надзвичайно різні і, незважаючи на кризу гуманітарних дисциплін на Заході, я можу сказати, що рівень цих студентів досить високий. Не можу сказати, що це стосується всіх, але загалом інтелектуальний рівень високий, і кілька моїх найкращих студентів пишуть надзвичайно цікаві роботи - дипломні, дисертаційні. Наприклад, про Олександра Довженка - режисера і прозаїка, Миколу Хвильового. Хвильовий у контексті європейському. Хвильовий у контексті російському. Тобто, відмінність Хвильового від євразійства російського в той час. Надзвичайно складна тема. Розглядається Хвильовий на тлі європейської та російської філософії. Ми бачимо художника, письменника, який цілковито присутній у культурі європейського простору. Це не треба доводити, це просто треба елементарно вивчити. Весь жах пострадянського періоду, в якому бачимо глибоку кризу у літературознавстві українському, що досі не осмислено той грандіозний спадок нашої культури, літератури. Введення до життя певних ресурсів - культурних, філософських, літературних, естетичних, психологічних, як на Заході, бо там це майже елементарно бачити українську культуру в європейському просторі.

Кор.: Коли на неї подивитися всебічно, як прийнято тепер говорити, комплексно, без будь-якого виключення тієї чи іншої постаті, творчого набутку. Подивитися на таку, якою вона є насправді.

Пахльовська: Так. Скажімо, не випадково один з найбільших істориків української культури Чижевський високо оцінений на Заході. Він написав таку історію української культури, виходячи із свого знання західної культури і філософії. Це є фактично єдиним шляхом для адекватного відтворення критичного ресурсу минулого і сучасного всієї культури.

Кор.: Пані Оксано, Ваші численні публікації, присвячені Україні, мають такий чітко виражений європейський вектор. Ви говорили і говорите завжди, що Україна має стати повноцінним членом європейської спільноти. Кілька років тому Ви зазначали, що на політичному рівні це поки що неможливо, а на культурному цей процес може бути життєздатним. А що Ви можете з цього приводу сказати зараз?

Пахльовська: Весь попередній період, попередні керівники Української держави робили все, щоби напрямок “європейський вектор” став для України неможливим, хоч європейської риторики було багато. Отже, нічого не було зроблено. Доречно нагадати, що Польщі після падіння берлінського муру, яка мала кращі стартові умови, зокрема культурні, інституційні стосовно Європи, потрібно було 15 років для входження в європейську співдружність. У сьогоднішніх умовах вчорашні 15 років перетворюються, не знаю на скільки - на 20, а може, й більше, хоча все залежить від країни, від волі, свідомості суспільства і від його бажання чи небажання мати історичну перспективу. Хто елементарно розуміється навіть на найпростішій динаміці сьогоднішнього світу, чудово знає, що немає якогось третього вибору. Є один вибір тому, що динаміка історична веде окремі країни, окремі народи до таких агломераційних способів життя. Створюються конгломерати державні, такі, як ЄС.

Кор.: Про які, до речі, Ви досить критично говорите...

Пахльовська: Говорила і говоритиму...

Кор.: І чи чуєте звинувачення на свою адресу в якійсь нетерпимості, в русофобії нарешті?

Пахльовська: Мені здається, що той, хто би вжив стосовно мене слово русофобія, то був би неграмотною людиною. Я людина, яка глибоко пов'язана з російською культурою. Маю постійний зв'язок через свою роботу з русистикою, з русистами, з російськими вченими. Тому це звинувачення щодо мене, то звучало б дуже смішно. Водночас хочу зазначити, що єдиний економічний простір не є, скажімо, раціональною формою організації економічного чи політичного простору; це є чергова і уже відчайдушна спроба Росії відтворити імперський простір. Річ у тім, що Росія це робить в умовах, коли сама Росія втратила свою ідентичність. І чомусь у нас мало публікацій, радіо чи телевізійних матеріалів на цю тему, хоч у світі є такі публікації, що Росія не може віднайти своєї ідентичності. Це трагедія, біда цієї країни. Тому тією мірою, якою чи Україна, чи інші сусідні держави, чи будь-яка реальність - політична чи культурна, - допомагає Росії вийти із цього паралізу посттоталітарного...

Кор.: То це уже на користь Росії...

Пахльовська: Так. Адже нинішня ситуація в Росії безперспективна. Які тепер ідеології існують в Росії? Расистські теорії, неонацистські теорії... Ми живемо поряд з країною, в якій на державному рівні субсидуються і морально, і фінансово концепції типу: “Россия все - остальное ничто”.

Кор.: Вибачте, я Вас переб'ю. Зараз у нас на зв'язку слухач. Тож давайте послухаємо запитання. Вітаємо Вас.

Голос: Алло!

Кор.: Так, ми Вас слухаємо.

Голос: Добрий день!

Кор.: Добрий день!

Голос: Петро Павлович. Київ.

Кор.: Дуже приємно.

Голос: Пані Оксано, у мене до Вас два запитання. Можливо, вони зіллються в одне. Які складнощі в поясненні того, що не було відомо студентам Римського університету, по всій Європі? Хіба Україна не чула, не знала, не відала? І друге питання: з чого починаєте вводити своїх студентів в україністику? Які українські особи, які українські події є містками з історії України для історії європейців?

Кор.: Дякую!

Пахльовська: Перепрошую. Перше питання мені не зовсім зрозуміле.

Петро Павлович: Які складнощі перебороти те, що не було відоме? З чого Ви починаєте? Вони ж не розуміють. Ви говорите про Україну, а вони знають тільки про Радянський Союз.

Пахльовська: По-перше, не можна сказати, що вони знають лише Радянський Союз. В останні роки спостерігається цікаве явище: приходять на мої заняття студенти інших факультетів, наприклад, антропології, соціології, політології, які самостійно прийшли до розуміння, що Україна цікава і що її треба вивчати. Свої заняття починаю не з пояснення чого немає, а з того, що є - у хронологічному порядку, звідки починається Україна. Моя інтерпретація не замикається на літературі, а охоплює всю історичну сукупність буття України. Я спираюся великою мірою на дослідження Маланюка, інших українських істориків, культурологів, які цікаво збігаються із західними напрацюваннями у цьому плані щодо цивілізації. Поняття “цивілізація” включає в себе систему культурних нашарувань складніших, ніж просто хронологічний розвиток явищ видимих. Цивілізація - це явище видиме і не видиме, це такий внутрішній діалог культури, системи цінностей людських, моральних і т. д., і тому введення в україністику починається із пояснення цивілізаційної структури української історії.

Кор.: Дякую Вам. Ми продовжимо за кілька хвилин. Зараз на радіо “Epa-FM” новини.

(Музична перебивка. Потім звучить випуск новин. Після новин бесіда продовжується)

Кор.: Вітаю слухачів радіо “Epa-FM”. Гостею прямого ефіру є поетеса, письменниця, культуролог, завідувачка кафедри україністики Римського університету Оксана Пахльовська.

('Музична перебивка)

Кор.: У нас є ще запитання. Будь ласка, ми Вас слухаємо. Добрий день.

Голос: Добрый день. Скажите пожалуйста, как Вы относитесь к опусам о древней украинской мифологии, которая преподается в школе. Цитирую: “Вчення Ісуса Христа, віра в Нього, в Святу Трійцю була сприйнята давніми українцями (росами, скіфами-орачами, сарматами, украми, венедами, галичанами та ін.) ще 35 року по Різдві Христовому. Тобто, коли Андрій Первозваний з'явився на Дніпрі серед скіфів- орачів і став проповідувати Слово Господнє, а потім поставив дерев'яний хрест на Старокиївській горі, де сьогодні височить Андріївська церква в Києві. І справа була не тільки в проповідницькому таланті Апостола Андрія, котрий походив з берегів, чи оберегів, - стародавнього і численного українського племені, яке ще з XVI століття до

Різдва Христового переселилося з-над Росі й Дніпра до Північної Італії та Палестини. Прийняттю християнства в стародавній Україні сприяли волхви - українські жерці. ...Волхви, спостерігаючи за зірками, першими визначили народження хлопчика, якому судилося стати Месією, Ісусом Христом, якого вони справедливо вважали за свого родича з могутнього проукраїнського племені етрусків”. Спасибо за ответ.

Пахльовська: Перепрошую, як Вас звати?

(Довгий гудок)

Пахльовська: Ви знаєте, це питання складне. Жаль, що це перейшло на рівень шкільних підручників і це дуже прикро. Усі ці теорії виникають на основі недовивчення історії. Ми повинні собі здати справу з дуже серйозної речі. Існує не лише радянська історія, існує пострадянський період, в якому треба адекватно реконструювати історію і дати їй новий вимір. Те, що Ви процитували, на мою думку, не є ані історичною правдою, ані матеріалом для роздумів наукових. То є, принаймі, гіпотези і не треба вводити їх у шкільні підручники. У підручниках мають бути речі доведені.

Таке відбувається в усіх культурах, які недоосмислили себе. Треба сказати, що історія з етрусками почалася не з наших шкільних підручників, а з російських, тому що є російська теорія, що етруски, це “русские”, тому що “это русские”. Так що, на жаль, це проблема якогось певного рівня недооцінки власної культури через міфологічне уявлення про неї. А також ознака певного комплексу культурного, якому треба дати належну оцінку спокійно. Бо ж існує зовсім інший рівень історії. За останні роки історична, політологічна наука зробили велетенський ривок. Тому, я гадаю, що повільно, але твердо самоосмислення української культури набуватиме наукового і методологічно серйозного, переконливого підґрунтя. На жаль, ці елементи існують і, що характерно, вони існують також у російській і болгарській культурах. Зауважте, говоримо про православні культури, які не здійснили ще радикального переосмислення свого спадку. Тому що за системою мислення саме православна культура не виробляє критичного мислення. А без критичного мислення не може бути демократії, не може бути сучасного погляду на світ.

Кор.: А як Ви оцінюєте ситуацію в Україні?

Пахльовська: Те, що я писала 20 років тому про Україну в європейському контексті, справдилося. Я завжди говорила про те, що Україна є унікальним сегментом православного світу, оскільки вона як країна ніколи не була монокультурною, монорелігійною країною. Ця країна жила, формувалася її мова, її культура, мислення на перехресті різних культур. Отже, мусить бути діалог з цими культурами, бо відбувався якийсь постійний обмін. Через те у нашій культурній матриці присутні також різні елементи і, власне, елементи європейські. Ми були частиною світу європейського у XV-XVI століттях, а це є власне той момент, коли ідентичність українців сформувалася в модерному сенсі цього слова. І коли ми зробили конференцію у Мілані “Реінтеґрація України до Європи”, то цим префіксом “ре” - “реінтеграція” ми підкреслили, що Україна не має інтегруватися, а реінтеґруватися. Це наша концепція.

Кор.: Тобто повертатися до своїх начал, до своєї національної сутності.

Пахльовська: Так. Повністю відчути себе європейською державою у цивілізаційному плані, не втративши свого національного “Я”.

Кор.: У маленькому містечку, що неподалік Венеції, у червні цього року Ви презентували книгу, яка вийшла італійською мовою, “Смерть землі” - назва цієї книжки, здається, оминає людину і називає ще одну жертву цієї грандіозної трагедії, якою був голодомор в Україні 1932-1933 років. Однак ця назва, власне, кодифікує параболу цього вбивства, а отже, вбити у такий спосіб людину означало вбити також землю. Каїн убив Авеля і смерть Авеля означала також і смерть великої матері. В українських селах ще живі ті, які немовлятами смоктали груди мертвих матерів. Павло Тичина писав, що в Україні Христа розп'яли вдруге. І що саме тут, в Україні, вмирала й Божа Мати, обнімаючи безсилими руками пустельну землю. В Україні вже не можна було воскреснути. Розкажіть, будь ласка, що передувало цьому виданню і як книгу сприймають?

Пахльовська: Цій книжці передувала довга і, я би сказала, найскладніша підготовка до конгресу в Італії про голодомор в Україні. Це був найскладніший конгрес з різних точок зору. Ідея виникла тому, що провідні історики Італії зрозуміли, що така подія як голодомор - це одна з кардинальних подій європейської історії. І я здійснювала цю ідею щодо підготовки конгресу, його проведення. Це було досить складно: потрібно було звести разом вчених європейських, американських, канадських, російських, українських за один стіл, де би відбулася чесна і відкрита розмова про те, що відбулося. Відома книга Роберта Конквеста “Жнива скорботи”, яка перекладена англійською, французькою, російською мовами, у перекладі італійською мовою пролежала 18 років. Лише після нашого конгресу ця книга була видана. Ця промовиста деталь засвідчує, що дуже було складно провести конгрес, але конгрес зняв пломбу із заборони теми про голодомор.

З українського боку мені дуже допоміг у підготовці конгресу Джеймс Мейс, який був постійним учасником наших електронних переговорів. Дуже багато часу затратили, щоб створити організаційну групу, зібрати зацікавлених людей. Конгрес відбувся під патронатом Президента Італійської республіки. Це ще одна деталь, яка засвідчує про важливість осмислення трагедії голодомору на державному рівні. Була також цікавою присутність двох російських учених. На початку зустріч була напруженою, бо один з них намагався якось згладжувати проблему. Відчувалася комуністична школа, що заперечувала голодомор. А другий вчений розповів, як його сім'я пухла з голоду і що відбувалося також на Поволжі, куди доходив голод. Бо переважно голодомор здійснювався на етнічних українських землях, у тих місцях, де жили українці. З українського боку були присутні Юрій Шаповал, Станіслав Кульчицький. На початку розмова була дуже гострою. Але закінчилася, я би сказала, якимсь таким просвітленим розумінням один одного. Навіть у того російського вченого, що намагався відбілювати ситуацію з голодомором, душа ніби розпружилася і він подивився на мене такими розумними очима і сказав, що “мы останемся друзьями”. Я сказала, що у нас немає причин не залишатися друзями тому, що кожний з нас був чесною людиною в цьому діалозі. І я, і ви. А дружба якраз будується на чесності і відвертості, а не на псевдодомовленостях і приниженнях слабшого сильнішим, як це робить Росія стосовно України.

Цей конгрес став знаковим, бо він показав, що за науковими проблемами стоять завжди, з одного боку, політичні, а з іншого боку - людські. В одному й іншому випадку інтелектуальна чесність - це єдиний механізм, єдина запорука успіху у таких складних питаннях. Все це передувало виходу книжки.

Кор.: Це зібрання доповідей, виступів, дискусій з цього конгресу.

Пахльовська: Це лише початок, тому що досі існують в самій Україні, не кажу все ж про інші країни, такі політичні сили - ті ж самі комуністи, які кажуть, що голодомору взагалі не було. Казати це сьогодні - це злочин, це страшний злочин. За моральними своїми ознаками - це злочин не менший, ніж злочин тієї нелюдської комуністичної системи, яка здійснила голодомор. Проблема посттоталітарної системи власне полягає в тому, щоби осмислити минуле. Без осмислення власної історії ми завжди будемо заручниками минулого.

Є така формула відомого французького філософа: “Пам'ятати, забути, простити”. Отже, забути можна тільки тоді, коли пам'ятаєш. Коли ж пам'ятаєш, то можна простити. А коли забудеш, то немає ані прощення, ані волі, ані свободи людей. На жаль, ми досі є заручниками минулого, а звідси інші, наступні трагедії, які відбулися. Насамперед, Чорнобиль. Чорнобиль - це пряме продовження геноциду 30-х років. Це той самий ненависник людини, який знищив українську сільську цивілізацію - основу життя, основу життєздатності нації. Бо нинішні проблеми своїм корінням сягають у минуле, де правили комуністи, а тепер комуністи лише тикають пальцями у новий Уряд, у нового Президента, звинувачуючи у всіх гріхах. Це не лише смішно, це трагічно. Така розмова не гідна не тільки високопоставлених осіб, а не гідна просто людини. Через те, що трагедія економічна, до якої призвів нашу Україну голодомор, ще буде продовжуватися, адже в часі триває демографічна трагедія. Колись польський письменник Олександр Вах, який був ув'язнений у радянських таборах, казав: “Я умру, але я не хочу бути похований у цій землі”. От ця зґвалтована земля, то це страшні наслідки.

Кор.: Коротенько прошу перед тим, як надамо слово слухачеві, сказати про резолюцію конгресу. Ви її подали до італійського уряду...

Пахльовська: Резолюція про голодомор в Україні перебуває на розгляді. Це довгий бюрократичний процес.

Кор.: Зрозуміло. Дякую. Будь ласка, ми Вас слухаємо, часу обмаль. Добрий день.

Голос: Оксаночко, добрий день. Скажіть, будь ласка, як ставитесь до думки, щоб поставити пам'ятник у Києві Джеймсу Мейсу?

Пахльовська: Слушна думка, підтримую.

Голос: Дякую.

Пахльовська: Джеймс Мейс - це прекрасна, світла постать. Ще на початку 90-х років, на початку нашої незалежності він казав мені: “Я хочу створити Інститут геноциду”. Зауважте, тільки сьогодні ми повертаємося до ідеї Інституту національної пам'яті. Але щойно сказане, що він має мати місце в Жовтневому палаці, який був комуністичною катівнею для українських інтелектуалів, і вже починаються якісь спроби зробити цей Інститут десь в іншому місці, щоби не була така виразна національна пам'ять минулих трагедій. Вважаю, що такий Інститут треба зробити і поставити пам'ятник Джеймсу Мейсу, який був нашим великим другом.

Кор.: Пані Оксано, не можу не торкнутися питання про українських заробітчан в Італії. Ця проблема досить гостра. Чимало є таких, що заробили грошей на домашні кінотеатри, пральні машини, на навчання дітям, але не збираються повертатися на

Україну. Вони прагнуть залишитися в Італії. І України в собі, як Батьківщини, вони не відчувають.

Пахльовська: Це не так. Сьогоднішні заробітчани, називають різні цифри - від 4-5 до 8 мільйонів, - це нова хвиля української еміграції, яку виштовхнула за поріг своєї країни колишня влада. Це є ще один злочин попередньої влади, якому буде дана належна оцінка. Ці люди виїхали через те, що вони не мали перспективи у власній країні. Опинившись за межами України, зіткнувшись з реальністю, вони почали організовуватися у культурному сенсі. Вони не забувають, що є українцями. Я вам з документальною точністю можу засвідчити, що українці, які виїхали туди, які зберігають національну українську ідентичність, то її виховують, формують у своїх дітей, вони намагаються створити культурні осередки, якусь систему стосунків між собою.

Кор.: Чому саме в Італії чи іншій країні, а не тут, в Україні?

Пахльовська: Вони виховують своїх дітей як українців. Російськомовна частина нашої еміграції, яка виїхала з Донеччини чи інших зросійщених областей, створили такі умови, що їхні діти розмовляють тільки італійською мовою, їхні діти не хочуть знати, що таке українська мова і звідки вони. Це - люди без коріння. Тут є над чим попрацювати соціологам і психосоціологам, щоб дослідити цей феномен, цю українську проблему.

А щодо твердження, що українці не хочуть повертатися в Україну, то це не так. У мене була розмова з нормальними українцями. Питання про повернення чи не повернення пов'язане із ситуацією в країні. Якщо Україна буде розвиватися на засадах демократії, справедливості, моральності, то це буде додатковим ресурсом її розквіту, підставою для повернення заробітчан і їх вкладу у зміцнення незалежності своєї держави.

Кор.: Дуже Вам дякую, пані Оксано, за цікаву розмову. Жаль, що часу обмаль і ми мусимо завершувати нашу зустріч із радіослухачами. Передачу вела Тетяна Селезньова. На все добре!

Методика підготовки радіобесіди. Складність роботи над радіобесідою полягає в тому, що, на відміну, скажімо, від радіорепортажу, радіовиступу, радіокореспонденції, в яких зазвичай досліджується конкретна подія, явище, в радіобесіді домінує думка, логічно-абстрактне мислення. Під час радіобесіди (монологічної чи діалогічної) здійснюється такий розумовий процес її учасників, що радіослухачі на підставі тих чи інших уже наявних знань здобувають нові знання від авторів радіобесіди. Процес мислення перед мікрофоном під час радіобесіди охоплює не лише аналіз (розкладання предметів на окремі ознаки, виявлення їх зв'язку з іншими предметами) та синтез (відтворення предметів і явищ, розчленованих у процесі аналізу за окремими ознаками, подання їх як системи виділених властивостей і відношень), а й порівняння (виявлення подібностей і відмінностей між предметами), узагальнення (об'єднання предметів за їхніми подібними рисами) та абстрагування, тобто формування образів реальності (уявлень, понять, суджень).

До загальних методичних засад підготовки радіобесіди належить розуміння автором (авторами) її специфіки: бесіда (крім прямоефірної) відрізняється від безпосередньої живої бесіди тим, що слухач не може перервати виступаючого, задати йому запитання, перепитати, уточнити, тому виступаючий (виступаючі) повинен передбачити можливі запитання і відповідати на них так, як він би відповідав “живій” аудиторії. Для того, щоб контакт виступаючого і слухаючого був дійсно міцним, стійким, корисно застосовувати форми прямого звернення до радіослухачів. Ця, на перший погляд, формальна методична вимога психологічно глибоко вмотивована.

Хоча радіобесіді, як жанру, притаманні широкі узагальнення, вона зазвичай буває вдалою лише тоді, коли в ній розглядається одна основна, наскрізна тема. Взаємозв'язок подій нерідко викликає спокусу показати цю широку взаємозалежність. Але тут автора підстерігає небезпека багатотемності, а, отже, поверхової, поспішливої, побіжної розмови про все потроху. У радіобесіді доцільно послідовно розглядати нові факти й явища. Кожний новий термін, який може бути невідомий радіослухачеві, треба пояснювати з допомогою понять, які йому вже відомі. Допускається мінімальне використання цифр за умови їх порівняння.

Під час підготовки монологічної радіобесіди журналіст разом з її автором (це повинна бути авторитетна людина, яка не лише знає, що сказати, а й знає, як сказати, щоб зацікавити слухачів) визначає тематичну спрямованість бесіди, її обсяг, день, годину запису в студії. Далі основний тягар лягає на автора: він розробляє тему, обдумує логіку викладу матеріалу. Адже радіобесіда повинна бути не лише актуальною, а й композиційно оригінальною, насиченою позитивною енергією. її динамічний сюжет складається з початку, викладу теми (основної частини) і висновків. Кожна радіобесіда (монологічна, діалогічна) починається з оголошення теми, прізвищ (прізвища) її учасників. Мовиться про важливість проблеми, яку будуть розглядати, осмислювати компетентні люди (учасники діалогічної радіобесіди) або один автор (монологічна бесіда). Початок бесіди зазвичай спокійний, але з підтекстовим, драматичним напруженням. Та яким би не був початок, він повинен зацікавлювати радіослухачів, привертати увагу до радіобесіди.

В основній частині радіобесіди всебічно, компетентно розглядається проблема. Головне напруження зосереджується навколо запитання “Чому?” й обґрунтованої відповіді “Тому”. При цьому важливо не відходити від суті бесіди, а розмовляти у визначеному руслі, щоби всебічно розглянути проблему, зробити належні висновки, тобто досягнути поставленої мети. Після закінчення радіобесіди радіожурналіст (диктор) дякує авторові (авторам), нагадує їхні прізвища, посади, наукові ступені (звання) тощо.

Підготовка діалогічної радіобесіди також складається з вибору теми, її розробки, обдумування сюжету викладу матеріалу. Але тут однаково наполегливо, цілеспрямовано повинні готуватися і журналіст, і його співбесідник. Особливістю діалогічної радіобесіди є її інтимність і гласність, тобто учасники бесіди розмовляють перед мікрофоном, рідко згадують слухачів (за винятком прямоефірної бесіди, в якій радіослухачі беруть активну участь), але їхня розмова призначається саме для них. Під час такої радіобесіди автор (автори) повинні найповніше обговорити проблему, зацікавити нею слухачів. Це може здійснюватися також за умов, коли “говоритимете про те, що стосується їх безпосередньо; узгодите виклад матеріалу з рівнем знань слухачів; поставите запитання, на яке самі ж і відповісте; наведете захоплюючі факти; висунете якусь неймовірну гіпотезу” [2, с. 289].

Готуючись до радіобесіди за “круглим столом”, радіожурналіст повинен налагодити психологічний контакт зі своїми співрозмовниками. І контакт цей повинен ґрунтуватися на взаємній симпатії, бажанні поговорити, послухати один одного, максимально реалізувати задумане. Такий підхід є підґрунтям підготовки до радіобесіди її учасників, які за кілька днів до запису отримують від ведучого основні пункти розмови. Учасники радіобесіди складають плани своїх виступів, роблять короткі нотатки для пам'яті, але не пишуть повних текстів, фіксують цитати, які можуть бути використані під час розмови.

Радіожурналіст повинен ознайомити учасників дискусії з правилами поведінки перед мікрофоном під час запису бесіди. Вони повинні вільно висловлювати свої думки, але не одночасно, почергово, дотримуючись визначеного обсягу часу.

Під час бесіди за “круглим столом” радіожурналіст (ведучий) координує розмову, вміло впливає на дискусію представників різних поглядів,стежить за рівновагою бесіди. Враховуючи інтереси радіослухачів, ведучий сумнівається або заперечує, дає пояснення, уточнює, зауважує, тобто намагається передбачити ті думки й почуття, які можуть виникати в аудиторії. Водночас радіожурналіст є рівноправним учасником бесіди. Він уважно слухає своїх партнерів, критично оцінює їх висловлювання й обстоює власну позицію, спільно із учасниками бесіди намагається знайти відповідь на запитання, які виникають. Особливо напруженою є робота радіожурналіста й учасників бесіди під час прямого ефіру. Адже потрібно одразу ж вичерпно, толерантно відповідати на будь-який телефонний дзвінок.

Радіобесіда за “круглим столом” створює можливість для розкриття індивідуальних якостей та особливостей людей: інтелекту, поінформованості, політичної заангажованості, позиції щодо вирішення проблем державотворення, захисту національних інтересів, української мови, культури, духовності. Один здатен охопити явище в загальних рисах і допомогти іншим не поринати у деталі, другий вміє коротко сформулювати суть проблеми, третій - відшукати потрібний факт для ілюстрації важливої тези. Усі ці індивідуальні риси разом сприяють досягненню мети радіобесіди за “ круглим столом”.

Сприйняття складного матеріалу полегшується, якщо автор використовує вдалі порівняння, взяті із життя приклади й якщо він уміє викликати у слухачів зорові уявлення того, про що говориться у бесіді. Чим складніша, специфічніша тема, тим яскравішими повинні бути приклади, тим більше ілюстрацій треба залучати для роз'яснення. Найкраще сприймається усна радіобесіда. Чи схвалює він те, про що говорить, або засуджує, сумує чи радіє, висміює чи по-дружньому жартує - особисте ставлення автора до мовленого повинно бути зрозумілим зі змісту і тону бесіди. “Діалогічна, “багатоголоса” подача матеріалу не тільки легше сприймається, але безпосередньо сприяє відображенню різних поглядів, різних думок і концепцій, - зазначав В. Й. Здоровега. - А це неодмінна умова успішного функціонування аналітичних матеріалів у сучасних мас-медіа” [1, с. 190].

Отже, основою діалогічної радіобесіди є форма усного розмовного спілкування людей. Предмет бесіди всебічно розглядають компетентні особи, а слухачі стають свідками процесу, під час якого досліджується й з'ясовується предмет обговорення. При цьому вони мають можливість відчути атмосферу дискусій, побачити всю різноманітність шляхів, якими учасники бесіди доходять якогось певного висновку. У цьому саме і полягає основна виховна цінність діалогічної бесіди на радіо.

радіобесіда монологічний діалогічний жанровий

Список використаної літератури

1. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості : підручник / Володимир Здоровега. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Львів : ПАІС, 2004. - 268 с.

2. Томан І. Мистецтво говорити / I. Томан ; пер. з чес. - 2-ге вид. - К. : Політвидав України, 1989. - 293 с.

Размещено на Allbest.ru