Просвітницька і маніпулятивна пропаганда в умовах нинішньої російсько-української війни

Осмислення російсько-українських відносин виявилося вагомою передумовою для лауреата Шевченківської премії Андрія Кравченка, щоби закликати: “Досить тішити себе ілюзією, що культурний освічений народ тимчасово підпав під вплив злочинної путінської влади, раптом опинився в полоні патологічних людиноненависників. Нічого подібного! Він і не виходив із-під цього впливу. Це не фашизм, який на кілька десятиліть затьмарив країни Європи владою злочинних режимів, чужих своїм народам, країнам, історії, культурі, традиціям. У Росії все інакше” [17].

Російський фашизм, тобто рашизм - явище небезпечніше. У рашизму аморальна палітра багатша, відпрацьована століттями. Отруйне історичне вариво - “московську блекоту” (Т. Шевченко) створили з ініціативи Катерини II. Ознайомившись з архівними матеріалами, імператриця вжахнулась. Виявилось, що у держави, якою вона править, немає своєї історії, а те, що до того так називалося, є збірка примітивних байок. Тому 4 грудня 1783 року Катерина II підписала указ про створення Комісії для складання записок про давню історію Росії. Замість того, щоб організувати пошук істини, Катерина II та її поплічники вдалися до шахрайства. Головним завданням Комісії було з'єднання історії Московії з історією давньоукраїнської держави Русі=Київської Русі. Отже, народ, якого виховували і виховують на вкраденій в русинів-українців і переписаній історії та великодержавних міфах, ввібрав у себе уявлення про особливу винятковість, благословенну місійність. Звідси маніакальна зосередженість на фальшивій ідеї, понівеченій пристрасті, в жертву яким дозволено приносити все. “Для росіян це служіння, прислужування, самопожертва, приниження і лакейство перед владою, ідея холопства, кріпацтва, рабства, підкреслює А. Кравченко. - Звучить не вельми привабливо, але імперія вже давно навчилася виховувати гордих холуїв і величних лакеїв, які живуть у своєму холуйстві, як риба у воді, а тому його не помічають, змагаючись у своїй величі [17].

Безперечно, тепер російські владоможці не б'ють батогами на конюшні своїх кріпаків. Часи змінюються, все ж таки XXI століття! Проте дещо залишається тривким, таким самим, як і в минулих століттях, вільно конвертуючись в атрибути новітніх імперських технологій.

Відповідно до опитування, проведеного Левада Центром у Москві у березні 2015 року, громадяни Росії вважають її головними ворогами США (73 %), ЄС (64 %) та Україну (55 %). Навпаки, друзями Росії є Білорусь (85 %) та Китай (76 %). 50 % росіян вважають виправданою заяву В. Путіна про можливість застосування ядерної зброї у ході анексії Криму. 49 % вважають головним здобутком зовнішньої політики повернення Росії статусу “великої держави”. Цей же Левада Центр провів опитування у травні 2015 року і отримав такі результати:

- лише 6 % росіян вважають, що “війна на сході України продовжується у зв'язку з втручанням у конфлікт керівництва Росії, яке підтримує “ДНР” і “ЛНР” своїми військовослужбовцями, озброєнням і військовою технікою”;

- 38 % - обрали відповідь: “Нехай навіть в Україні є російські війська і військова техніка, але при сформованій міжнародній обстановці заперечувати ці факти - правильна політика для Росії”;

- 56 %, тобто кожний другий росіянин, розглядає те, що відбувається на сході України, як агресію Заходу, який підтримує війну на сході України з метою послаблення впливу Росії в світі;

- 63 % росіян у березні 2015 року вважали, що найкращою формою політичного устрою для Росії є радянська система або теперішній режим Путіна. Лише 11 % росіян хотіли б жити у демократичному суспільстві західного зразка.

Результати опитування характеризують певні тенденції у настроях російського суспільства та його загальний стан.

Перше. Громадськість Росії є відірваною від джерел об'єктивної інформації. Такою громадськістю легко маніпулювати і нав'язувати їй потрібну російській владі думку.

Друге. Велика частина російської масової свідомості приймає брехню своїх лідерів як норму. Тобто, брехня є прийнятним способом для громадської думки і не є аморальним явищем.

Третє. У російського суспільства чітко сформований і закріплений образ Заходу і західного способу життя як ворожого і неприйнятного для наслідування в Росії.

Тому заміна осіб на верхніх щаблях системи не змінює ситуації в цілому, бо російське суспільство потребує автократичного лідера й автократичної системи, як найбільш ментально і психологічно прийнятних для нього” [26].

Академік Володимир Горбулін слушно закликав, що мусимо розуміти і пам'ятати щодня: Росія в її нинішньому вигляді становить собою загрозу для всіх, хто її оточує [4]. Адже російсько-українська війна - це війна цінностей, цивілізацій, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими - і в матеріальному, і в духовному сенсі, завжди прагнули до волі і незалежності, й нині воюють за свою свободу, соборність, демократію. Російська Федерація веде війну не лише проти України, а й проти всього західного способу існування. Експерти центру дослідження Росії вважають, що метою російської маніпулятивної пропагандистської війни є: щодо України: дестабілізувати політичну систему, послабити проєвропейські настрої українців і розколоти їх; щодо Заходу: подати вигідну собі інформацію, а по суті дезінформацію, про Крим та агресію на сході України, розколоти єдність ЄС і НАТО; щодо самої Росії: ізолювати суспільство від правдивої інформації, забезпечити максимальну підтримку режиму Путіна.

Російський історик і політолог Валерій Соловей назвав головні складові маніпулятивної пропаганди проти України, Заходу і громадян Росії: перша - державний контроль над основними засобами масової інформації; друга - високий професіоналізм російських медійників. Можна дорікати, ненавидіти їх з позиції моральних принципів, але насправді вони - професіонали високого рівня; третя - російське політичне керівництво засвоїло уроки із п'ятиденної війни за Південну Осетію, коли за загальним визнанням, Росія війну виграла, але програла на інформаційно-пропагандистському полі [31]. Для загарбницької війни проти України у Росії відпрацьовано систему ідеологічних кліше, які застосовуються залежно від обставин, що виникають, та цільових аудиторій, на які вони спрямовані. Володимир Огризко назвав такі:

- російська національна меншина зазнає гонінь та переслідувань як в Україні, так і західних країнах;

- Захід вважає Росію ворогом і прагне обмежити її вплив на міжнародній арені;

- США та інші західні країни були організаторами кольорових революцій у кількох пострадянських країнах, які мали антиросійську спрямованість;

- Росія як “велика держава” має “право” на свою сферу впливу. Такою “об'єктивною” сферою впливу для Росії виступає пострадянський простір;

- Росія є оплотом боротьби із сучасним фашизмом. Усе, що маркується як антирадянське та антиросійське, є фашизм;

- західний індивідуалізм є згубним. Колективна форма суспільної свідомості відповідає традиційним уявленням росіян;

- російська православна віра є єдино правильною. Мораль на Заході перебуває у стадії занепаду. Європа стає Гейропою;

- “русский мир” - це альтернатива Гейропі [26].

Отже нинішню гібридну війну, яку розв'язала Російська Федерація проти України, психологічно обумовлювали, обґрунтовували, насамперед в головах людей. За винятком окремих острівців, український інформаційний простір у Криму, на Сході і Півдні України був відсутній.

Доречно згадати професора Ноама (Аврама) Хомського (Чомськи) із США, батько якого Вільям народився і виріс в Україні. Ноам Хомський видав книжку “Десять стратегій маніпуляцій у ЗМІ” [28]. Системне осмислення діяльності ЗМІ в Україні відкриває способи промивання мізків громадян: “відволікати увагу на другорядне”, “самим створювати проблему і самим заходитися її вирішувати”, “привчати до негараздів поступово”, “відтермінувати виконання і подарувати надію” (обіцянки В. Януковича: “Почую кожного”, “Ваша думка важлива”, “Вашу думку враховано”, “Проблему буде вирішено”, “Жити стане краще вже сьогодні”, “Курс на євроінтеграцію незмінний”), “звертатися до суспільства, як до дітей” (ми уже діти Януковича, а він наш батько). Згадаймо, були дідусь Ленін, батько Сталін, які знищили десятки мільйонів українців. Наступні способи маніпулювання свідомістю: “породжувати емоції, але перешкоджати думкам”, “захоплюватися посередністю”, “підсилювати відчуття власної провини”, “знати про людей більше, ніж вони самі про себе знають”, “тримати в неуцтві й культивувати сірість”. Цю мету здійснював міністр Табачник своїми реформами в освіті, змінюючи шкільні програми на догоду Москві, під гаслами оптимізації (насправді - уніфікації в російсько-імперському дусі) закривав українські школи на Сході і Півдні України.

За кожною із десяти названих стратегій маніпуляцій у ЗМІ глибокий зміст. В Україні цей зміст був спрямований на те, щоби відволікти українців від власного осмислення того, що відбувається у світі та в Україні. Філософія українського центристського мислення полягає в тому, щоби на все, що відбувається у світі та в Україні не лише дивитися, а й бачити українськими очима, діяти з позицій інтересів України, родини, людини. Однак тривалий час в медіапросторі України відчувався потужний антиукраїнський вплив інформаційної політики Росії. Приміром, “не могло бути в Україні іншого телебачення, якщо українській владі було начхати на свою державу. Вся наша влада, передовсім, вирішувала свої вузькопартійпі, кланово-олігархічні інтереси, - наголошує ведучий “5-го каналу” Віталій Гайдукевич. - Питання формування і показу національних українських сенсів, розумної, просвітницької пропаганди українськості, перспектив сильної держави ніколи не хвилювало керівників країни, а відтак такого завдання не було перед керівниками телебачення [21].

Ведучий “Експресо ТБ” Олександр Голубов поділив журналістів на три категорії. Частина є вкрай легковажними та недалекими, і ними легко маніпулювати без необхідності “стимулювати” матеріально. Ці люди можуть виправдовувати запрошення Царьова у студію тим, що журналіст має подавати думки всіх сторін конфлікту. Про той факт, що брехню бажано спростовувати, згадують не всі. Друга категорія достатньо розумна, але й достатньо безпринципна, аби свідомо закривати очі на порушення усіх етичних і професійних стандартів, якщо це допомагає просуватися кар'єрними сходами або отримувати матеріальну вигоду. Третя категорія, найменш чисельна, це люди, які свідомо дбають про наслідки поширення недостовірної інформації [3].

Ще і ще наголошуємо, що нині відбувається війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими - і в матеріальному, і в духовному сенсі. На їхньому креативі, згадаймо історію, поставала і Російська, і Радянська імперії. А Росія завжди була споживачем, часто агресивним, який загарбував і паразитував, із того й жив. “Війною Росія показала своє справжнє ставлення до України - агресивно-вороже. І в цьому, я б сказав, конструктив цієї війни, - наголошує філософ Ю. Лобода. - Для українців вона певний момент істини. Українці побачили справжню природу російської “братньої допомоги”. А війна ідей і цінностей з Росією не закінчиться ніколи. Принаймні доти, поки й Росія не зробить новий цивілізаційний вибір” [1].

Працівники ЗМІ покликані не лише оперативно, об'єктивно, правдиво інформувати про факти, події, явища, а й ставити перед собою вищу мету - своїми матеріалами допомагати утверджувати у свідомості громадян українські національно-патріотичні переконання, протиставити монстру Росії образ успішної європейської України. Саме тому журналісти повинні бути чесними професіоналами. Читачі, глядачі, слухачі чекають серйозної аналітики, а не пустопорожньої балаканини. Морально-духовний журналістський професіоналізм, громадянська позиція ґрунтуються на глибоких знаннях правдивої історії, української мови, літератури, мистецтва, національних звичаїв, традицій.

На жаль, навіть серед журналістів можна почути: важко визначити, чия правда правдивіша, адже, мовляв, скільки людей, стільки й правд! Хоч майже аксіома, що тлумачення слова “правда” органічно вбирає в себе категорію істини та етичну категорію справедливості. Однак і в умовах нинішньої військової агресії неототалітарної Росії проти України нав'язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і зла трактується, як щось “примітивне”.

Публіцист Сергій Грабовський, осмислюючи філософію постмодернізму, наголошує, що в сенсі власне етики та моралі культура постмодернізму відмовляється від унормування рамок будь-яких типів поведінки, базується на дискурсивному плюралізмі, на варіабельності раціональностей, що призводить до відкидання ціннісного пріоритету про істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне, до ігнорування “моральних центрів” не тільки в нормативному, а і в ціннісному значенні. Це яскраво очевидно в антиукраїнській ідеології та політиці.

“Всі колишні центри тяжіння, утворені національними державами, партіями, професіями, інституціями та історичними традиціями, втрачають свою силу” [6], зазначав Ж.-Ф. Ліотар. Сповідуючи постмодерний культурний контекст, в якому сплелися радикально різні, але при тому цілковито рівноправні світоглядні парадигми, ідеологи “русского мира” заповзято нав'язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто сприймайте нашу правду, адже, мовляв, всі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення - це релікт старої доби, нав'язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава - це штучне утворення, це - помилка історії, тому її треба виправляти - повернути Україну у лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку путінські російські рашисти переплели зі сталінською і гітлерівською антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, “все годиться, все прийнятно” [6].

У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей та вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з “русским миром”. “Виявилося, - пише С. Грабовський, - що правда вбивці й правда жертви, правда наглядача концтабору і правда в'язня, правда генерала Пукача і правда журналіста Гонгадзе, правда злодія і правда обкраденого, правда зажерливого ВІПа і правда голодної пенсіонерки, правда цензора і правда автора понищеного тексту - всі вони однакові, всі рівноправні” [6]. З постмодерних ідей випливає, що журналістика не має нести людям правду, а бути лише ретранслятором хаосу. Потрібно глибоко усвідомлювати справжню морально-психологічну місію журналістики, розуміти, що головною гуманітарною зброєю засобів масової інформації є Правда.

Григорій Сковорода писав, що Правда - основа успішного розвитку морального суспільства. Тарас Шевченко вірив в особливу місію українського Слова, яке народившись від Правди, вселиться в людські душі, освітить їх світлом Істини, національним духом, загальнолюдською любов'ю.

У поетичній збірці “Мій ізмарагд” Іван Франко писав:

Не може при добрі той жить.

Ці слова також мають безпосередній стосунок до журналістської, наукової, суспільної праці. Глибина думки Івана Франка наснажує величчю справедливої поваги до гідності кожної людини на землі.

Отже, є над чим задуматися нам в Україні стосовно нинішньої місії преси, телебачення, радіо, інтернету. Адже російська присутність в інформаційному просторі України є суттєвою складовою цинічної гібридної війни. Тому до стандартів журналістської професії, на мою думку, потрібно ставитися не стандартно, не традиційно, а неординарно, конструктивно. Повністю погоджуюся з думкою журналістки, громадської активістки Еміне Джеппар, що “журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація - це зброя. Журналіст персонально відповідає, який контент він дає , що створює, до чого закликає. Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських інформаційних бастіонів” [19].

Безперечно, журналісти обов'язково повинні дотримуватися морально-етичних стандартів у своїй роботі. Адже вони несуть надзвичайну відповідальність, будучи свідками подій. “Журналістика - це перша чернетка історії, - говорив директор “Голосу Америки” Девід Енсор. - Те, що ви пишете у своїй газеті, історики пізніше перечитуватимуть. Отже, наша роль як журналістів бути свідками. Ми повинні бути максимально об'єктивними, точними, збалансованими та вичерпними. Та попри це я не вважаю, що журналіст повинен бути просто нейтральним” (День. - 2014. - 13 - 14 черв.). Тим паче, в умовах російської агресії, точніше російсько-української війни. Працівники ЗМІ України покликані розуміти, що головне в їхній професії - відповідальність за зміст слова і зображення в телерадіоефірі та газетній шпальті. Щоб насолоджуватися свободою, ми повинні взяти на себе відповідальність. “Ціна величі - це відповідальність”, наголошував Вінстон Черчілль. Ці слова стосуються не лише владних очільників, а й журналістів, які своєю працею мають сприяти розмороженню свідомості, утверджувати велич українського національного духу.

Нагадаємо, що стандарти - це набір правил поведінки журналіста, описані у вигляді професійних/етичних кодексів або канонів журналістики, певна схема дій журналіста в різних життєвих ситуаціях та є інструментом професійної саморегуляції під час пошуку істини, подання правдивої, вичерпної інформації про факти, події, явища та їхні наслідки для читачів, глядачів, слухачів. До журналістських стандартів належать: оперативність, правдивість, точність, достовірність, баланс думок і поглядів, об'єктивність, повнота у викладі інформації, відокремлення фактів від коментарів та оцінок, неупередженість, чесність/справедливість, яскравість мовностилістичних засобів тощо.

Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути пасивним, індиферентним ретранслятором. “Модна нинішня формула західної журналістики про “баланс думок і поглядів” у висвітленні тих чи інших подій - це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: “П'ять хвилин для Гітлера, п'ять хвилин для єврея”. Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується...” [5], - зазначив публіцист Сергій Грабовський. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, які мають на меті не “баланс”, а правдивість, об'єктивність, духовне осмислення вибору та поведінки людини. Баланс між білим і чорним - це сірість.

Нинішня суспільно-політична, ідеологічна ситуація засвідчує, що сучасна Росія як “гідна” наступниця царату і комуністичної імперії зла продовжує у найрізноманітніші способи (мілітарно також) чинити тиск на будь-який український самостійний, соборний поступ, спрямований на утвердження власної ідентичності й національної свободи, зберігаючи поведінку колоніста, імперіаліста, але аж ніяк не гуманіста.

Лауреат премії імені Джеймса Мейса, публіцист, луганчанин Валентин Торба наголошує, що одвічний український ворог плекав потужну систему маніпулятивної пропаганди віками. І сила пропаганди ворога не лише в тому, хто і як її створює, а й в споживачі. Споживач російської маніпулятивної пропаганди - багатовіковий “москаль”, якому байдужа істина. У нього є лише комплекс меншовартості, який російські ЗМІ компенсують відповідними навіюваннями про месіанізм, “трєтій Рім”, “вєлікость” і “нєдєлімость”! Україна як самодостатня держава - це виклик для Росії, яка хоче будь-якими найпідлішими, найжорстокішими, найбрехливішими способами відродити, наповнити імперську чванливість. Саме у цьому коріння великодержавницького експансіонізму Росії.

“Слід розуміти, що агресивна політика Москви, і зараз, і в далекому минулому вкорінена у глибоко прихованому і неусвідомленому комплексі васальної залежності - залежності від нашої істинної, Київської Русі, від неперекрученої імперськими підтасовуваннями історії”, - наголосила Лариса Івшина. - Хіба не про це свідчить спорудження у Москві пам'ятника Володимиру Великому, нашому київському князеві? Я оцінюю це із сумною іронією: колись вони змагались за звання “Третього Риму”, пролили ріки крові, зіпсували для цього мегатонни паперу, а зараз прагнуть, по суті, стати “другим Києвом”... Московіти точно знають, де захована “голка Кощея” - на печерських пагорбах. Бо ж вкрадена, чужа історія не відтворилась, не “проросла” в Росії. Щоб заповнити пустоту - кояться нові злочини. Кояться і задля того, щоб закамуфлювати злочини минулі” [15, с. 6-7].

Вже давно не є сенсацією правдиве твердження, що Україна не Росія. Але тепер важливо це зрозуміти всім українцям, росіянам, а також пояснити світові, що Росія - це не Русь. Жодної іншої Русі, окрім Київської, ніколи не було. Русини=українці та московити=росіяни не одного роду-племені, це - різні етноси, народи і спадкоємницею Русі=Київської Русі є Україна, а не Московія=Росія.

Однак Україна не повинна, не має права просто сидіти на скарбах правдивого “фактажу” (Л. Івшина), а всіма способами, цілеспрямовано, наполегливо, систематично доносити до Європи і всього світу історичну і сучасну Правду про справжню Росію. У цьому є нагальна потреба. Редактор тижневика The Economist, старший віце-президент Центру аналізу європейської політики Едвард Лукас сказав, що Європа виявилася неготовою до російської агресії проти України і за це також несуть відповідальність журналісти. Провідні медіа, зокрема Бі-Бі-Сі, стверджували, що Захід безповоротно виграв холодну війну, і тому нової чекати не варто. Агресія в Грузії, а потім в Україні та Сирії спростували ці припущення.

У Російській Федерації існують величезні медіакорпорації, федеральні ЗМІ, якими керують з одного президентського центру і які слухняно виконують замовлення московського імперського режиму не лише в Україні, а й на Заході. Російські журналісти-маніпулятори у своїх брудних антигуманних цілях використовують європейські стандарти професії. У зв'язку з гібридною війною Російської Федерації проти України журналістика на Заході, яка є вільним, живим організмом, переживає певну ціннісну кризу. Адже багато західних ЗМІ після російської агресії проти України несподівано “осліпли” (В. Горбулін) стосовного того, хто агресор і як мають бути названі окупаційні війська у Криму, на Донбасі. Винаходячи натомість нові слова і словосполучення, єдиний смисл яких - не назвати Росію агресором, окупантом ворогом європейської цивілізації. Під егідою ОБСЄ намагаються реалізувати проект “Дві країни - одна професія”, метою якого, мовляв, є прагнення примирювати журналістів. Стосовно української журналістики, то насправді це гасло спрямоване на те, щоби позбавити її національно-моральної сутності, зіштовхнути у багно космополітизму, прислужництва російській маніпулятивній пропаганді.

Представниця ОБСЄ (Бюро з питань свободи ЗМІ) Дуня Міятович в інтерв'ю “Детектору медіа” 30 грудня 2016 року жодного разу не назвала Російську Федерацію агресором проти України, а наголошувала, що в Україні криза і тому, мовляв “діалог між російськими і українськими асоціаціями зосереджений виключно на обговоренні шляхів підвищення професійних стандартів і безпеки журналістів у контексті кризи в Україні й навколо неї... Асоціації журналістів України та Росії відстоюють безпеку журналістів, хочуть зберегти єдність професії та припинити маніпуляції засобами масової інформації для досягнення політичних цілей” [8, с. 12].

Отже, про які цілі мовила Дуня Міятович? Якщо про російські імперські, то так і треба казати. Якщо ж про українські політичні національно-визвольні цілі від одвічних московських загарбників-колонізаторів, то також треба чесно про це говорити, а не прикриватися фразою про підвищення професійних стандартів. Важливим є вислів Дуні Міятович, що “правда, а не диктат влади, повинна бути метою журналіста” [8, с. 13]. Про журналістів яких країн вона казала українських чи російських? Невже так важко зрозуміти, побачити, відчути, що у матеріалах російських журналістів ключовим словом є брехня, яка насичена ненавистю, паплюженням, цькуванням усього українського?! Головною гуманітарною зброєю національно свідомих українських журналістів є чиста, світла, моральна, духовна Правда.

Перший заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим'юк розповіла, що була на засіданні проекту “Дві країни - одна професія”: “Захід мене дуже вразив - там були присутні пропагандисти з LifeNews, Russia Today, OPT, представники Союзу журналістів Росії, які зачитували свої промови з листочка, написані очевидно (наголошую - очевидно!) не їхнім пером, в яких чулася “імперська” позиція. Вони поводилися агресивно, безпардонно. Сама атмосфера цього так званого “примирення” зовсім не відповідає назві - російська сторона погоджується на компроміси тільки на умовах нашої капітуляції. Відмова від наших думок, позицій і підкорення їхнім - так вони бачать нашу співпрацю. Тому я вважаю, що поїздки представників наших медіа туди слугують тільки пропагандистським цілям - вони є матеріалом для тих російських ЗМІ, які, ганяючись за ними в кулуарах, знімають сюжети і дають подіям свої інтерпретації. Тому підтримую позицію газети “День”, що треба бути принциповими, наша поведінка і позиція мають бути незалежними і наступальними, і ні на які компроміси і колаборації, а тим більше ні на яку масовку для їхніх репортажів ми не повинні погоджуватися”[29].

У березні 2016 року “прихильники” “мирного діалогу з терористами” вчили майбутніх журналістів у Маріупольському державному університеті застосовувати термін “ополченці ДНР/ЛНР” замість “сепаратисти” і “терористи”. Цей навчальний заклад видав навіть відповідний навчальний посібник під назвою “довідник професійного журналіста” [20]. Ведуча і тележурналістка hromadske.tv Анастасія Станко під час майстер-класу у школі журналістики Українського Католицького Університету наголосила, що “вислови “терористичні війська” щодо сепаратистських угрупувань та “наші герої” до українських військових - це пропаганда, і зауважила на неприпустимості такого використання” [20]. Таку позицію обстоює чимало публічних людей, серед яких депутати Верховної Ради України - колишні регіонали. “Відомий телевізійний ведучий Андрій Куликов, який не лише на словах закликав українські медіа, так би мовити, не ставати пропагандистськими, а й їздив в окупований Донецьк і брав участь, певно, у найбільш принциповому щодо журналістських стандартів телебаченні “ДНР”” [20].

Перший секретар Національної спілки журналістів України (нині голова Спілки) Сергій Томіленко неоголошену, злочинну, загарбницьку війну Російської Федерації проти України називав таким собі “конфліктом між двома країнами” і казав, що журналісти “не повинні роздмухувати стереотипи та упереджені судження” і “просувати мову ненависті та ксенофобію” (День. - 2016. - 16 груд.) як зазначено у меморандумі представників російських і українських медіаорганізацій щодо ситуації в Україні і навколо. Двадцятирічна журналістка Анастасія Руденко, яка родом із Слов'янська Донецької області, слушно назвала цей меморандум “фактом капітуляції під виглядом примирення”, бо добре знає, що таке маніпулятивна російська журналістика.

Заступник головного редактора газети “Вечірній Київ”, журналіст-розслідувальник Леонід Фросевич слушно запитує: як можна добирати толерантне слово, коли наших полонених розстрілюють; коли ми фіксуємо сотні фактів звірства на окупованих територіях, коли російські окупанти у своїй ненависті, переходять усі цивілізовані норми і правила? І відповідає: я абсолютно переконаний, що слово сьогодні не повинне бути нейтральним. Навпаки - воно повинне “стріляти”! Якщо ми хочемо врятувати Україну, то українське слово має воювати на своїй ділянці фронту. Адже ми ще не використовуємо весь мовностилістичний інструмент, який дозволить правильно показувати героїзм воїнів, возвеличувати патріотизм українців у тилу, який дозволить пишатися самовідданістю волонтерів. “Я категорично не підтримую толерантність до ворога у час війни, - наголосив Леонід Фросевич. - Мовиться про життя і смерть, про те, як узагалі урятувати Україну. Тут не може бути нейтральної позиції. Мусить бути тільки одна позиція - українська журналістика разом із воїнами повинна домагатися вигнання ворога з нашої землі” [20].

Щоб журналісти були на громадянсько-національній позиції, могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле, сучасне України, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. Не піддаватися маніпулятивним технологіям і щодо вислову “мова ворожнечі”. Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці, зрадники, вбивці мирного населення - це не повстанці, не ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, Української соборності.

Українські засоби масової інформації покликані називати українських героїв - героями, подвиг захисників України - подвигом, сепаратистську зраду - зрадою, російську брехню - брехнею, московський злочин - злочином, російську агресію - агресією, кремлівських блюдолизів - блюдолизами, російських найманців - аморальними запроданцями. Такий професіональний підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією, націєтвірною енергією медіасистеми.

Отже, в українських журналістів головною, вражаючою зброєю в інформаційно-психологічній війні з російськими маніпуляторами, та й не тільки з ними, має бути всебічно обґрунтована Правда на засадах україноцентризму, який в галузі комунікативістики означає сукупність концептуально-методологічних підходів, національно-громадянських і морально-духовних цінностей, аксіологічних настанов і журналістської гідності.

Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм і більшовизм, - це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі українського націоналізму лежить національна ідея державотворення, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму - великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм - з ненависті до чужого. Мета націоналізму - свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму - поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї - усі святині є об'єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста - це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм, московським. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм - убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.

Протидією російській маніпулятивній пропаганді мають бути як традиційні, так і асиметричні, нестандартні та цільові заходи. Не лише “оборонними”, тобто обмеженими аудиторією в країнах ЄС і НАТО, а й наступальними, цілеспрямованими, систематичними, говорити правду про сутність російського імперіалізму, причини російсько-української війни, жорстоку московську окупацію частини української території. Адже випадковими подібні традиції не бувають і бути не можуть; проте суть проблеми - не в емоційних “вибухах”, хай би якими виправданими вони були із суто людського погляду, а в тверезому, виваженому, продуманому аналізі внутрішньої суті, структури й “анатомії” путінського режиму, що дозволить абсолютно ясно зрозуміти: агресивність є внутрішньо органічною, домінантною рисою сучасної кремлівської влади; без урахування цього уявлення про її (влади) курс та наміри неминуче будуть хибними й ілюзорними” [32].

Отже, надзвичайно важливо на засадах українсько-центричної правди, загальнолюдських цінностей доносити до громадян Росії і Європи інформацію про те, що відбувається в Україні, дохідливо, аргументовано, переконливо роз'яснювати, що українці мають таке ж природне право на свою мову, культуру, духовність, соборну, незалежну державу, як Німеччина, Польща, Румунія, Росія, Франція, Чехія, Японія...На думку експертів Центру дослідження, Росії потрібно дотримуватися певних вимог:

- у жодному разі не переходити на принцип: “відповімо брехнею на брехню”. Захід має поширювати в Росії лише і виключно правду;

- використовувати усі можливі канали донесення правдивої інформації до російського суспільства;

- у правовий спосіб домогтися зменшення присутності російської маніпулятивної' пропаганди в інформаційному просторі Західних країн;

- залучити до цієї роботи усі можливі інституції і зацікавлені країни та використовувати усі доступні форми й інструменти донесення такої інформації. Вирішальним для успіху буде належна координація такої роботи;

- дуже важливо говорити по-різному, різними мовами, але одним голосом;

- зрозуміти, що однією із вирішальних передумов ефективної роботи є її фінансування. Виходити з того, що гаряча війна коштує значно дорожче, ніж інформаційна [26].

В умовах нинішньої російсько-української війни, політичної та економічної кризи для українців нагальним питанням залишається побудова стратегії національної безпеки в контексті європейської безпеки. Виходити треба з того, що Росія для України - це вічний сусід і, на жаль, вічний ворог. Це треба усвідомити і робити все з іншими близькими і далекими сусідами те, щоби обмежити, заглушити, притлумити імперські апетити росіян. Сприйняття Російської Федерації саме як загрози має допомогти знайти відповідь на низку питань для політиків України, Європи і світу, а також журналістів усіх країн. Працівники Центру дослідження Росії з огляду на це виокремили такі напрями інформаційної політики в сучасних умовах:

Перше. Треба суттєво посилити інформаційний тиск на Росію. Мова має йти про використання усіх можливих каналів впливу на громадську думку Росії. Треба створити спеціальні російськомовні телеканали, які працюватимуть не лише на російськомовне населення на Заході, а й на Росію. Однією з країн для їхнього розміщення могла б стати Україна. Це ж саме стосується і відновлення роботи кількох потужних радіостанцій, які транслювали б інформацію на Росію, за прикладом тих, які працювали у часи холодної війни (наприклад, “Голос Америки”, “Вільна Європа”, “Голос Ватикану”, Бі-Бі-Сі тощо).

Друге. Така робота матиме ефект лише тоді, коли вона буде системною. Треба визначити організацію - координатора, яка б здійснювала ефективне управління підготовкою та поширенням необхідної інформації як усередині країн ЄС і НАТО, так і в Росії.

Третє. Треба визначити найефективніші способи донесення потрібної інформації (телебачення, Інтернет, друковані ЗМІ, публічні заходи тощо) до цільових груп впливу (молодь, пенсіонери, приватні підприємці, інтелігенція, науковці, сільські мешканці, наймані працівники тощо) та скоординувати таку роботу.

Четверте. Обмежити у законний спосіб можливості російської маніпулятивної пропаганди та її політичного впливу в країнах Заходу через прийняття відповідних законодавчих актів на національному та європейському рівнях. Це має бути проведено швидко та скоординовано. Такий крок стане серйозним ударом по планах московської маніпулятивної пропаганди щодо розширення сфери свого впливу на Заході. Розуміючи усю чутливість питання про свободу слова для західного суспільства, його можна було б пов'язати з питаннями національної безпеки та необхідності протидії дифамації у ЗМІ.

П Яте. В інформаційній роботі з російським суспільством концентрувати увагу на “больових точках” для нього. Йдеться про поширення насамперед інформації про загиблих російських солдатів на війні в Україні, зниження стандартів життя пересічних росіян як наслідок політики правлячого режиму Путіна, збільшення кількості населення, яке опинилося за межею бідності, зменшення можливостей для виїзду за кордон тощо.

Шосте. Грати на протиставленні підтримки українських громадян (скажімо, у питаннях безвізового режиму) і відсутності такої перспективи (щонайменше зараз) через безглузду політику Кремля для росіян. Те ж саме може стосуватися тем виходу українського бізнесу, включаючи малий і середній, на європейський, а пізніше і американський ринки, використовуючи можливості Угоди про асоціацію з ЄС та зближенням із Заходом у цілому. У такий спосіб українці стануть розвиватися швидше і невдовзі сягнуть значно вищого рівня життя, ніж є у Росії. Треба зіграти на українському прикладі, який середньостатистичний росіянин сприйме значно краще, ніж порівняння, наприклад, з литовцем, поляком чи хорватом.

Сьоме. Треба делікатно, але наполегливо проводити думку про те, що теперішній політичний режим не є вигідним для середньостатистичного росіянина. Зміни на краще можуть відбутися лише у тому випадку, коли система почне змінюватися у напрямі універсальних людських цінностей. Акцент на прикладах, коли влада змушена враховувати думку громади і йти на потрібні їй рішення, може серйозно стимулювати зростання громадської активності в російському суспільстві [26].

Безперечно, це не остаточний, не вичерпний перелік тем і засобів, які мають бути використані для розвінчування російської маніпулятивної пропаганди і військової агресії. їхнє змістове, тематичне, інформаційне наповнення може оперативно змінюватися, вдосконалюватися залежно від російських маніпулятивних меседж-боксів. Зрозуміло, що не варто очікувати негайного ефекту - світоглядного прозріння усіх громадян Російської Федерації, європейських країн і духовно та морально покалічених українців. Але цілеспрямовані, систематичні потоки правдивої, духовно насиченої інформації стимулюватимуть початок змін у суспільній свідомості, то у певний історичний момент відіграє вирішальну роль у системних змінах самої Росії.

Українська журналістика у період інформаційно-психологічної та військової агресії Російської Федерації проти України має бути українськоцентрична, високогуманна і правдива. У безлічі інформації зараз людині не так легко віднайти те центральне та найголовніше. Тому в цьому потужному інформаційному потоці журналісти повинні допомагати читачеві, глядачеві, слухачеві віднайти те здорове раціональне зерно, яке сприятиме утвердженню національної, громадянської, моральної гідності. Переконаний, що так думають і польські, і японські, і чеські журналісти, коли вони стоять на засадах інтересів своєї нації та держави.

Ґрунтуючись саме на національних засадах, людина відчуває себе вільною і відповідальною за те, що робить. На жаль, багатьом журналістам, теле- і радіоканалам, окремим газетам бракує цього розуміння. Йдеться не про сліпе служіння, як за Радянського Союзу, коли казали, що журналіст має служити інтересам Комуністичної партії. Більшовицька і нацистська ідеології притлумлювали все гідне людське і національне. А нині журналістика - один із важливих чинників утвердження національної гуманістичної держави має бути соціально справедливою, дбати про розвиток кожної людини морально, інтелектуально і фізично. В основі вирішення складних соціально-економічних питань чи нинішніх безпекових проблем захисту української держави має бути глибоке національне морально-духовне переконання.

Якщо ці світоглядні цінності будуть оволодівати кожним працівником ЗМІ, політиком, громадським діячем, кожним громадянином, тоді ми швидше рухатимемося в напрямку утвердження демократичної, правової, соціальної, соборної української України.

Список використаної літератури

1. Безкоровайна Г Війна з Росією не закінчиться ніколи / Г. Безкоровайна // Україна молода. - 2014. - 24 черв.

2. Войцехівська О. Питання етики і стандартів в Україні особливо складне / О. Войцехівська // Журналіст України, - 2014. - №6. - С. 34-36.

3. Голубов О. “Найгірше - це свідома дезинформація та нагнітання паніки / О. Голубов // День. -

2014. - 25-26 квіт.

4. Горбулін В. Хитромудра невизначеність нового світопорядку / В. Горбулін // Дзеркало тижня. - 2016. - 27 серп.

5. Грабовський С. Не “баланс”, а об'єктивність / С. Грабовський // День. - 2015. 4-5 верес.

6. Грабовський С. Постмодерна доба, війна і журналістика / С. Грабовський. - День. - 2014. - 1718 жовтня.

7. Гриджук В. Основні методи російської пропаганди [Електронний ресурс] / В. Гриджук. - http:// kozakorium.com/osnovni-metody-rosiyskoyi-propahandy/

8. “Детектор медія”. Дуня Міятович: “Правда, а не диктат влади, повинна бути метою журналіста” // Журналіст України. - 2017. - №2. - С. 12-13.

9. Децик О. Методи пропаганди [Електронний ресурс] / Олександр Децик. - Режим доступу: http// ru.telecritika.ua/print/96572.

10. Дзюба І. Потрібен міжнародний журналістський осуд / І. Дзюба // День. - 2014. - 15 лип.

11. Догерті Джил (Jill Dougherty). Усі брешуть або як трансформувалися російські ЗМІ [Електронний ресурс] / Джил Догерті. - режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/material/33880

12. Доценко Е. Л. Психология манипулирования : феномены, механизмы и защита / Е. Л. Доценко. - М. : ЧеРо, 1997. - 344 с.

13. Жуковская Д. Йозеф Геббельс - теоретик СМИ Третьего Рейха [Электронный ресурс] / Д. Жуковская. - Режим доступа: http://www.historicus.ru/joseph_Gebbels_teoretik_SMI_Tretyego_ Reiha

14. Журналістика: словник-довідник / авт. уклад. І. Л. Михайлин. - К. : Академвидав. - 2013. - 320 с.

15. Івшина (Жаловага) Л. Слово до читачів // Повернення в Царгород / За загальною редакцією Л. Івшиної. - Видання перше. К. : ТОВ “Українська прес-група”, 2015. - 496 с.

16. Інформаційне повідомлення. Радник Путіна запропонував вдарити по українській армії, поки вона не зміцніла [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.unian.ua/politics/926970- radnik-putina-zaproponuvav-vdariti-po-ukrajinskiy-armiji-schob-ne-dati-jiy-zmitsniti.html

17. Кравченко А. Що таке рашизм? / А. Кравченко // Слово Просвіти. - 2014. - 29 трав. - 4 черв.

18. Лизанчук В. Психологія мас-медіа: підручник / В. Лизанчук. - Львів : ЛНУ імені Івана Франка,

2015. - 420 с.

19. Лубчак В. “Чи вистоять інформаційні бастіони”? / В. Лубчак. - День. - 2016. 24-25 черв.

20. Лубчак В. “Мова ворожнечі” VS латентна безпринципність / В. Лубчак, Р. Гривинський // День. -

2016. - 25-26 берез.

21. Лубчак В... “Усі на фронті... інформаційному”. / В. Лубчак // День. - 2014. - 14-15 берез.

22. Молодиченко В. Маніпуляція цінностями та засоби убезпечення молоді від руйнаційних ідеологічних впливів. // В. Молодиченко // Освіта регіону. - 2011. - №8. - С. 57-61.

23. Монастирський В. Етноцид української нації та її наслідки / В. Монстирський // Дзвін. - 2016. - №11-12. - С. 141-149.

24. Монастирський В. Націоналізм: чим він є - злом чи добром? / В. Монастирський. - День. - 2011. - 15-16 квіт.

25. Мюллер Г “Путін хворіє минулим” / Г Мюллер // День. - 2014. - 16 лип.

26. Огризко В. Російська інформаційно-пропогандистська війна: деякі методи та форми протиидії / В. Огризко. - День. - 2015. - 11 серп.

27. Плахонін А. “Сім п'ятниць на тиждень” / А. Плахонін // День. - 2014. - 18-19 лип.

28. Прилипко О. Ноам Хомський: 10 способів промивання мізків / О. Прилипко // День. - 2013. - 29 берез.

29. Руденко А. “Наша позиція - незалежна і наступальна, ніякої колаборації...” / А. Руденко // День.

2017. - 10-11 лют.

30. Сидоренко Е. Тренинг влияния и противостояния влиянию / Е. Сидоренко. - СПб., 2009. - 321 с.

31. Соловей В. Абсолютное оружие. Основы психологической войны и медиаманипулирования [Электронный ресурс] / В. Соловей. - 2015. - Режим доступа: http://fictionbook.ru/author/valeriyi_ soloveyi/ absolyutnoe_omjie_osnovyi_psyhologiches/read_online.h1ml

32. Сюндюков І. Небезпека виходить із Кремля / І. Сюндюков // День. - 2016. - 11-12 берез.

33. Філіпчук Г Про найголовніше в політиці / Г Філіпчук // Слово просвіти. - 2014. - 26 черв. - 2 лип.

34. Чабаненко М. Журналістика і пропаганда: у пошуках правильних рішень [Електронний ресурс] / М. Чабаненко // Медіакритика. - Режим доступу: http://www.mediakrytyka.info/za-scho-krytykuyut- media/zhurnalistyka-i-propahanda -u-poshukakh-pravylnykh-rishen.html

35. Чернов А. Мрії про “велику Росію” як ключ до розуміння путінської пропаганди / А. Чернов // Літературна Україна. - 2014. - 3 квіт.

36. Щоткіна К. Ефірна сутність / К. Шоткіна // Дзеркало тижня. - 2014. - 22 берез.

37. Яковенко І. Мутація. / І. Яковенко // День. - 2014. - 18-19 лип.

Стаття надійшла до редколегії 05.10.2017 Прийнята до друку 26.10.2017

Размещено на Allbest.ru