Історичні традиції та сучасні тенденції розвитку європейської і американської моделей архівної освіти

М.Г. Палієнко

Стаття присвячена історії становлення та розвитку архівної освіти у країнах Західної та Центральної Європи, а також США і Канаді, порівняльному аналізу “європейської” та “американської” моделей підготовки архівістів, визначенню їх особливостей та тенденцій розвитку.

Ключові слова: архівна освіта; архівна наука; архівні студії; моделі архівної підготовки; історичні традиції; сучасні тенденції; програма навчання; Європа; США; Канада.

архівний освіта європейський американський

Упродовж останнього століття теоретики архівної науки поряд із архівістами-практиками з багатьох країн світу активно обговорюють у наукових публікаціях та у виступах на міжнародних форумах питання фахової освіти, її інституціолізації, намагаються якнайповніше відобразити сутність професії, її роль та значення у постійно еволюціонуючому суспільстві. Особливо актуальною ця тема постала на межі ХХ і ХХІ ст., коли інтенсивний розвиток інформатизації суспільства та запровадження комп'ютерних технологій в усі сфери його життєдіяльності поставили нові виклики та завдання перед представниками професії. Крім того, змінилась сама роль архівістів у суспільстві, відбулося поступове зміщення домінуючих акцентів у їх діяльності з функцій пасивних зберігачів документальної спадщини на активних учасників процесу творення історичної й соціальної пам'яті. Еволюційні та інтеграційні процеси, що нині відбуваються в українському суспільстві, з новою силою актуалізують звернення архівної професійної спільноти до переоцінки своєї історичної місії, ролі та значення і тим самим порушують проблеми реорганізації та адаптації архівної освіти до вимог часу. Особливо гостро ці питання постали у зв'язку з проведенням загальнодержавної освітньої реформи, а також прийняттям нового класифікатора спеціальностей, за яким “архівну справу” було зараховано до галузі “культура” та об'єднано з підготовкою спеціалістів з інформаційної та бібліотечної справи.

У фокусі цього дослідження перебувають історичні витоки професії та еволюційні зміни у фаховій підготовці архівістів крізь призму компаративного аналізу “європейської” та “американської” моделей архівної освіти, особливостей їх становлення та сучасних тенденцій розвитку. У такому визначенні проблеми воно вперше здійснюється в українській історіографії і в жодному разі не претендує на всеосяжність, оскільки через багатогранність та варіативність систем підготовки архівістів у різних країнах світу у рамках однієї публікації можливо лише узагальнити її характерні риси та визначити певні регіональні особливості. З огляду на те, що у статті аналізується зарубіжний досвід фахової підготовки архівістів (передусім, країн Західної та Центральної Європи, США та Канади), за її рамки свідомо винесено характеристику процесу підготовки архівістів в Україні, що у майбутньому потребує окремого, спеціального компаративного дослідження.

В основу статті покладено порівняльний аналіз публікацій відомих зарубіжних архівознавців та архівістів-практиків, присвячених проблемам архівної освіти, формуванню її концептуальних засад та професійних стандартів, висвітленню процесу їх імплементації у навчальних програмах університетів та архівних шкіл, практичній діяльності архівних інституцій, серед яких праці Семюеля Ф. Беміса (Samuel F. Bemis), Роберта М. Ворнера (Robert M. Warner), Лючіани Дюранті (Luciana Duranti), Террі Іствуда (Terry Eastwood), Марка Карассі (Marco Carassi), Фердінанда Оппла (Ferdinand Opll), Вільяма Дж. Орра (William J. Orr), Ернста М. Познера (Ernst M. Posner), Теодора Р. Шелленберга (Teodor R. Schellenberg), Роя Шеффера (Roy Schaeffer) та ін. В українській історіографії стосовно зарубіжної архівістики найбільш розробленими нині є питання, пов'язані з професійною підготовкою архівістів у США, що знайшли відображення у монографічному дослідженні “Архіви та архівна справа Сполучених Штатів Америки: історія та організація” (Миколаїв, 2013) та низці статей Л. Левченко. Першу в Україні ґрунтовну публікацію з історії становлення та розвитку архівної освіти у Польщі здійснила магістр кафедри архівознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка М. Апеннікова на сторінках міжнародного наукового збірника “Nad Wпsl^ і Drneprem” (Torrn - Saragossa, 2015). Крім того, у процесі написання цієї статті були широко використані електронні ресурси зарубіжних освітніх центрів, які здійснюють підготовку архівістів.

Визначальний вплив на еволюцію архівної справи та розуміння місця й ролі архівів у житті суспільства мали події Великої французької революції кінця XVIII ст., що призвели до формування “французької” моделі архівів та нової освітньої парадигми. Останнє зумовлювалось потребами суспільства та розвитком історичної науки, досягненнями у галузі палеографії, дипломатики та низки інших спеціальних дисциплін. Французька революція докорінно змінила цілі та функції архівів, зробила перший крок до відкриття їх для публіки і сприяла їх подальшому використанню в історичних дослідженнях.

Європейці, на відміну від американців, традиційно підкреслювали подвійний обов'язок архівістів - бути не тільки зберігачами, але й інтерпретаторами історичних документів1. Ідеал архівіста-історика до цього часу залишається поширеним і популярним у Європі.

Інтенсивний розвиток архівної справи викликав необхідність у підготовці кваліфікованих спеціалістів. Наприкінці XVIII ст. в Італії та у першій чверті ХІХ ст. у Франції та Баварії були засновані архівні школи, що започаткували традицію системного викладання низки історичних дисциплін, сформували загальні підходи й визначили стандарти із підготовки архівістів-палеографів, які вважалися засадничими упродовж наступного століття2.

Заснування Школи хартій (Йcole des Chartes, нині - Йcole nationale des chartes) відбулося 22 лютого 1821 р. відповідно до наказу короля Людовика XVIII3. Становлення архівної освіти у Франції було зумовлено розвитком історичної науки доби романтизму, зростанням загального інтересу до національної історії, документів епохи Середньовіччя та необхідністю підготовки фахівців для роботи з численними архівними колекціями попередніх періодів, переданими на зберігання до Національного архіву Франції.

Підготовка перших архівістів розпочалась у приміщенні Королівської бібліотеки, причому акцент у навчанні робився на вивченні палеографії та текстології, оскільки майбутні співробітники Національного архіву передусім мали читати, описувати та систематизувати середньовічні документи, написані переважно старофранцузькою мовою та латиною. Після першого випуску школа була закрита у 1823 р. Однак за кілька років (1830 р.) вона відновила свою діяльність і від того часу успішно продовжує готувати архівістів-ерудитів. Уже у ХІХ ст. навчання у школі здійснювалося як з професійною, так і з науковою метою, і за нею було визнано монопольне право на підготовку архівістів для роботи у Національному архіві, а згодом й у департаментських архівах Франції.

Навчання у Школі хартій було на високому рівні, і в цей престижний заклад було доволі складно вступити. Абітурієнти мали скласти низку письмових та усних вступних іспитів (серед яких: переклад тексту з латини без словника, історичні есе латинською та французькою мовами; усні іспити включали детальне обговорення запропонованого латинського тексту, дискусію з проблем історії Середньовіччя та Нового часу, іспит з історичної географії Франції, з німецької та англійської мов). Додаткові бали надавалися тим кандидатам, які демонстрували володіння ще однією із зазначених у переліку мов (класичною грецькою, італійською, арабською, португальською, російською чи арабською)4. До Школи приймали 20 кандидатів з найвищим рейтингом.

Упродовж трьох років студенти вивчали латинську і французьку палеографію, дипломатику, романську філологію, сігіллографію, нумізматику, класифікацію архівів і бібліотек, історичну географію, системи мір і ваги, історію політичних інституцій Франції, археологію, цивільне, церковне та феодальне право. У 1897 р. Школа хартій була переведена до приміщення Сорбонни (за адресою - 19, rue de la Sorbonne), і “шартисти” паралельно із вивченням архівознавчих курсів почали відвідувати університетські лекції з інших історичних дисциплін. Основні заняття присвячувалися читанню середньовічних рукописів та їх обговоренню, до якого студенти годинами готувалися у бібліотеці та архіві. Фінальні іспити включали всі предмети, що вивчалися впродовж року, а навчання завершувалося захистом магістерських робіт та практикою в Національному архіві.

Архівіст-палеограф, підготовлений у рамках французької освітньої моделі, став типовим представником архівної професії, робота якого була спрямована на вивчення, систематизацію та опрацювання джерельної інформації архівних документів через їх упорядкування, описування та каталогізацію, підготовку індексів, інвентарів та каталогів. Накопичення емпіричного знання призвело до визнання архівів як інститутів пам'яті та хранителів культурної спадщини. Французька модель - історична, позитивістська, орієнтована на культурну спадщину, розвивалась та закріплювалась упродовж другої половини ХІХ та наступного ХХ ст.

Цікавим та оригінальним є досвід підготовки архівістів в Італії, висвітлений у публікаціях Донато Тамбле (Donato Tamble)5 та однієї з найуспішніших випускниць архівної школи у Римі, нині - професора Школи бібліотечних, архівних та інформаційних студій Університету Британської Колумбії (Канада) Лючіани Дюранті (Luciana Duranti)6. Витоки архівної освіти простежуються у країні, починаючи з XVIII ст. З 1765 р. архівознавчі курси були запроваджені у Болонському університеті, а з 1786 р. - у Державному архіві Болоньї. На межі XVIII - XIX ст. постали архівні школи у Мілані, Неаполі, Падуї, Туріні, у середині ХІХ ст. - у Палермо, Венеції та Флоренції7. Їх завдання включали не тільки підготовку архівістів, але й підвищення статусу архівів, сприяння розумінню їхньої місії у суспільстві.

Після об'єднання Італії у 1861 р. Школи архівістики, палеографії і дипломатики - Scuole di archivistica, paleografia e diplomatica (сучасна уніфікована назва - з 1963 р.) функціонували у структурі сімнадцяти державних архівів країни, розташованих у найбільших містах провінцій (Болоньї, Венеції, Генуї, Мілані, Неаполі, Палермо, Пармі, Перуджі, Римі, Трієсті, Турині, Флоренції та ін.)8. Слід зазначити, що італійське архівне законодавство, починаючи з положень закону 1875 р., розглядає архіви як наукові інституції, а характерною рисою італійської архівознавчої літератури є підкреслення культурного значення архівів9. У програмах з підготовки архівістів є три обов'язкові навчальні комплекси: 1) архівознавство (архівна теорія, організація архівів та методи описування, історія архівів та архівне законодавство), 2) палеографія (латинська і сучасна), 3) дипломатика (церковних, державних і приватних документів). Інші дисципліни є варіативними, і кожна зі шкіл включає до своїх програм (за вибором): курси з історії державних інституцій регіону, місцевих архівів, архівних технологій (будівництва, устаткування, реставрації та ін.), термінології, електронних архівів, а також із низки спеціальних історичних дисциплін - хронології, сфрагістики, геральдики, нумізматики, метрології, кодикології, криптографії тощо. Теоретичні курси органічно поєднуються з практикою слухачів-стажерів в архівних установах.

Прийом на роботу до італійських архівів здійснюється на конкурсній основі. Після складання низки письмових та усних іспитів нові архівісти (за висловом Л. Дюранті - “neophyte archivists”) упродовж півроку працюють під керівництвом досвідчених наставників, паралельно відвідуючи заняття в архівній школі. Отже, в Італії диплом з архівознавства, отриманий у державній архівній школі чи університеті, є обов'язковим не тільки для державних архівістів, але й для директорів недержавних архівів. У навчальній програмі Школи архівістики, палеографії і дипломатики у Римі особливо наголошується на науковому аспекті архівних студій як основі базової професійної освіти та підготовки слухачів для дослідження. Із цією метою увага приділяється визначенню особливостей кожної з груп архівних документів, вивченню їх первісної організації та історичного значення. Як зазначає Д. Тамбле, традиційно у школі функціонували чотири основні кафедри (архівної теорії, архівного права та організації; історії архівів; архівів та інституцій Папської держави; італійських архівів та державних інституцій). Дві додаткові кафедри відповідали за викладання курсів з палеографії та дипломатики10.

Окрім архівних шкіл, у яких існують магістерські програми, архівістів готують ще у двох італійських університетах - у Римі та Флоренції. Перший курс з архівознавства прочитав директор Державного архіву у Римі Еудженіо Казанова у 1925 р.; з 1927 р. він продовжив викладання архівознавства на факультеті мистецтв і філософії Римського університету (1963 р. у структурі факультету створено Спеціальну школу архівістів і бібліотекарів)11. Інший італійський архівіст - Анто- ніо Панелла (Antonio Panella) - був призначений на кафедру архівістики Університету Флоренції, яку він посідав до 1970 р. Отже, магістрів архівознавства нині готують у дев'ятнадцяти вищих навчальних закладах Італії. Крім того, архівознавство включено до навчальних програм у цілій низці університетів з метою підготовки студентів різних спеціальностей до дослідницької роботи та поширення культурного значення архівів.

Важливу інформацію щодо сучасних тенденцій професійної підготовки архівістів в Італії містить стаття Марка Карассі (Державний архів Туріну)12. Автор передусім зупиняється на побутуванні терміну “архівіст” в італійській термінології, який стосується щонайменше двох видів робіт: у першому випадку він означає офіційну посадову особу з університетською освітою та спеціальним дипломом з архівістики, яка працює в державному архіві або іншій інституції, що зберігає важливі історичні архіви. В іншому випадку йдеться про службовця, котрий працює з поточною документацією на одному з нижчих рівнів бюрократичної піраміди. Безумовно, ці два типи архівістів отримують кардинально відмінну підготовку. Перший тип - історик-архівіст - після здобуття університетського диплома з права, історії, політичних або гуманітарних наук (4 роки навчання) має відвідувати дворічний архівний курс. Отримати диплом архівіста можна лише після складання національного іспиту, що включає письмову та усну частину (історію, право, адміністративну історію, політичну економію, статистику, іноземні мови та ін.). З іншого боку, жодна спеціальна підготовка не надається архівістам другої категорії (типу): фактично вони навчаються у процесі роботи, переймаючи досвід у своїх старших колег.

Майбутнє італійських архівних шкіл М. Карассі вбачає у диверсифікації дипломів: один - для роботи з документами від Середньовіччя до Нового часу, інший - для роботи з новітніми видами документів. Серед запропонованих автором реформ - заснування національної архівної школи з кількома локальними відділеннями з метою надання архівістам загальної базової освіти. Водночас, на думку М. Карассі, архівна освіта має залишатися інтегрованою у місцеві школи, беручи до уваги необхідність поглибленого вивчення регіональної історії та специфіки діяльності місцевих установ через існування різних адміністративних традицій до об'єднання Італії у 1861 р.

Узагальнюючи традиції і тенденції розвитку архівної освіти в Італії, слід відзначити, що, по-перше, італійські школи намагаються підтримувати баланс між теоретичним навчанням і практикою. По-друге, вони надають велике значення вивченню законодавчої та адміністративної діяльності місцевих органів влади та інституцій для того, щоб архівісти могли глибше зрозуміти процедуру створення та обігу документів, взаємозв'язки між ними. Нині архівні школи пропонують спільні програми навчання для істориків-архівістів, які працюють з історичними документами, та архівістів-документознавців, котрі займаються опрацюванням сучасної документації. На противагу традиціям інших європейських країн, де архівісти більше відокремлені від управлінців документацією, в Італії окремі фази життєвого циклу документів розглядаються як послідовні явища одного процесу13. В Італії поширеним є трактування архівознавства як міждисциплінарної науки, що включає юридичні, адміністративні та історичні складові. Відповідно до італійського архівного законодавства, архівісти мають статус “наукових дослідників” і у зв'язку з цим посідають вищий щабель в ієрархії державних службовців14.

Високим науковим рівнем викладання низки спеціальних історичних дисциплін вирізняється Ватиканська школа палеографії, дипломатики та архівістики (Scuola Vaticana di Paleografia, Diplomatica e Archivistica)15, заснована папою римським Левом ХТТТ 1 травня 1884 р. Біля витоків формування моделі архівної освіти у Ватикані стояв канонік Тсидоро Каріні (Isidoro Carini), знавець грецької та арабської дипломатики, призначений папою на посаду головного архівіста Ватиканського секретного архіву та першого директора архівної школи. Т. Каріні розробив програму навчання та заклав підвалини діяльності Ватиканської архівної школи на наступні періоди, спрямувавши навчальний процес на засвоєння таких базових дисциплін, як: палеографія, дипломатика, текстологія, сфрагістика - у поєднанні з виробленням навичок практичної роботи над документами в архіві, засвоєнням слухачами основ їх текстологічного аналізу, тлумачення та інтерпретації джерельної інформації. Т. Каріні розглядав архіви як сховища цінних історичних джерел, вважаючи палеографію ключем до них, а дипломатику - світильником, що їх освітлює.

Паралельно з Італією та Францією становлення архівної професії відбувалося у Баварії, яка хоч і належала до німецького історичного та мовного простору, але традиційно зазнавала істотного французького впливу. У 1821 р. у Мюнхені було засновано Баварську архівну школу (Bayerische Archivschule, Mьnchen), що продовжує свою діяльність до сьогодні. Від того часу у навчальній програмі школи, яка є структурним підрозділом Генеральної дирекції державних архівів Баварії, поважне місце посідають курси зі спеціальних історичних дисциплін, таких, як: дипломатика, німецька, латинська та французька палеографія, хронологія, геральдика, сігіллографія, нумізматика, метрологія, біографістика (загалом 244 занять, із яких найбільша кількість відведена для вивчення німецької й латинської палеографії - відповідно 100 та 89 лекційних і практичних занять)16.

Іншим важливим центром у Німеччині, в якому з середини ХХ ст. відбувається підготовка спеціалістів для архівної галузі, є Архівна школа Марбурга (Archivschule Marburg)11, заснована 1949 р. як департамент Державного архіву землі Гессен (з 1994 р. - незалежна інституція). Школа готує спеціалістів для Федерального архіву та державних архівів усіх німецьких земель (крім Баварії) і структурно поділяється на Тнститут архівознавства, де навчаються претенденти на вищі адміністративні посади в державних архівних установах, та Вищу спеціальну школу, що готує архівістів широкого профілю. Відповідно до навчального плану у школі викладають, зокрема, архівознавство, спеціальні історичні дисципліни (у т. ч. палеографію, дипломатику, сфрагістику, генеалогію, геральдику, хронологію), історію німецької мови та доку- ментознавство. Державний іспит складається з двох частин - усної і письмової. Під час письмового іспиту в Марбурзі кожен студент має виконати чотири контрольні роботи: підготувати до публікації середньовічні латинську та німецьку грамоти, а також два документа новітнього періоду (один французькою, інший - німецькою мовами). Усний іспит містить питання зі спеціальних історичних дисциплін18.

Докторські програми Архівної школи Марбурга включають підготовку з чотирьох напрямів: архівознавство, спеціальні історичні дисципліни, історія, а також право і менеджмент. Загалом викладається близько 40 предметів (1300 лекційних годин).

Важливий досвід у сфері підготовки істориків-архівістів має також Австрійська Республіка. Співробітники архівів вищої кваліфікації повинні мати базову вищу філософську, юридичну або історичну освіту та скласти державні іспити в Інституті досліджень австрійської історії у Відні (Institut fьr Цsterreichische Geschichtsforschung) - провідному історичному закладові країни, створеному ще у 1854 р. за зразком французької Школи хартій. Слід підкреслити, що традиційно академічна історична освіта вважалась базовою для професійної підготовки архівістів Австрії. Інститут досліджень австрійської історії розташований у головній будівлі Віденського університету, хоча адміністративно від нього не залежить і має міжуніверситетський (міжінституційний) характер. Ця наукова установа є визнаним у Європі центром із підготовки спеціалістів у галузі джерелознавства, палеографії, дипломатики та управління документацією.

Співробітники інституту ґрунтовно досліджують різні періоди австрійської історії в європейському контексті крізь призму історичних джерел, беруть участь у здійсненні важливих міжнародних археографічних проектів. Від 1880 р. інститут видає наукові періодичні збірники праць “Mitteilungen des Instituts fьr Цsterreichische Geschichtsforschung”.

У співробітництві з Віденським університетом інститут здійснює магістерську програму “Історичне дослідження, допоміжні науки та архівознавство”, за допомогою якої студенти одержують глибокі знання зі спеціальних історичних дисциплін доби Середньовіччя та Нового часу. У процесі навчання вони можуть спеціалізуватися за напрямками “історичне дослідження” або “архівні студії та медіа архіви”. Програма підготовки триває п'ять семестрів, причому базовими предметами модульної групи “історичне дослідження” є середньовічна палеографія та палеографія Нового часу, дипломатика та дослідження адміністративних документів, кодикологія, конституційна історія, джерелознавство, архівознавство та музеєзнавство. У модульній групі “архівознавство та медіа архіви” представлені такі предмети, як: доступ до архівів, архівні технології та управління, питання законодавства, медіа аналіз, оцифровування тощо19.

Навчання дає студентам розширені компетенції у науковому редагуванні та публікації історичних джерел - від документів на пергаменті до цифрових записів, готує їх як до наукової кар'єри, так і до роботи в архівах і музеях - від класичних історичних архівів до цифрових медіа архівів. Викладацький склад представлений співробітниками інституту, університетськими лекторами, професійними архівістами, співробітниками медіа архівів та бібліотек, що гарантує органічний зв'язок навчального процесу з професійною практикою. Такий рівень вимагає належної базової освіти або попередньої підготовки, особливо це стосується мовних навичок - знання латини, середньовічної та ранньомодерної німецької мови, сучасних мов, що викладаються на бакалаврському рівні. Навчання в інституті триває три роки, після чого випускники мають захистити дипломну роботу і скласти письмові іспити з джерелознавства, австрійської історії або історії права, палеографії, дипломатики та історії мистецтв, а також усні іспити зі сфрагістики, архівознавства, документознавства і музеєзнавства.

У зв'язку з розглядом сучасних тенденцій розвитку архівної освіти в Австрії цікавим видається звернення до виступу представника Муніципального та провінційного архіву Відня Фердинанда Оппла (Ferdinand Oppl) на Круглому столі, організованому під час роботи VII Європейської конференції архівів у Варшаві (19 травня 2006 р.)20. Як відзначав Ф. Оппл, посилення процесів інтеграції та стандартизації професійної освіти на міжєвропейському рівні суттєво позначилося на еволюції (за висловом автора - “революції”) програм університетських студій, і остаточні результати цього процесу сьогодні ще складно передбачити.

Загалом рівень навчання в Інституті досліджень австрійської історії завжди мав високу оцінку у професійному середовищі. Для архівів Відня, зокрема, державного (муніципального) архіву, диплом про закінчення інституту вважається обов'язковим від 1954р., коли це положення було затверджено спеціальним рішенням сенату міста (Stadtsenat). Крім того, упродовж останніх років державним архівом була запроваджена система тьюторів (професійних наставників) для опіки над молодшими колегами та випускниками архівних програм інституту. Упродовж піврічного терміну один з досвідчених співробітників архіву здійснює опіку над одним з молодих колег - випускників інституту. На думку Ф. Оппла, запровадження системи тьюторів має велике значення для удосконалення і розвитку архівної справи в цілому та архівної професії зокрема. Ще одним позитивним та результативним аспектом співпраці інституту та архівних установ Австрії є забезпечення проходження архівної практики на базі архівів, отримання практичних навичок. Таким чином, архівісти, що працюють у різних архівах, мають можливість передати свій професійний досвід молодшій генерації і таким чином, беручи участь у навчальному процесі, готують архівістів нового покоління.

Надзвичайно важливим сьогодні є застосування принципу “освіта на роботі /у професійному середовищі”. Через відносно невеликий професійний ринок архівістів в Австрії не існує спеціальної інституції для підготовки архівістів середньої ланки. Проте Асоціація архівістів цієї країни вживає постійних заходів для професійного зростання. Упродовж останніх років архівістами-практиками були підготовлені спеціальні навчальні розробки з архівістики, що дають можливість молодим співробітникам глибше пізнати специфіку архівної роботи. У 2005 р. Асоціація архівістів утворила спеціальну робочу групу з професійного навчання та безперервної освіти. Ця група розробила концепцію, що базується на шведській моделі архівної освіти, яка почала запроваджуватися з 2007 р. До цієї групи увійшли представники різних архівних інституцій Австрії, не тільки з центральних, але й із провінційних, комунальних, церковних архівів, що засвідчує важливість питання про вдосконалення професійної підготовки для архівів різних рівнів.

У 2005 р. в Австрії було запроваджено нову спеціальність для асистентів бібліотекарів, документознавців та архівістів, підготовку яких здійснюють освітні центри при бібліотеках. Крім того, подібне навчання для допоміжного персоналу архівної галузі запровадили в Провінційному архіві Штірії та муніципальному архіві Відня.

Ф. Оппл у своїй доповіді також відзначив низку актуальних проблем, пов'язаних із професійною підготовкою реставраторів документів. Зокрема, він підкреслив, що обов'язки реставраторів та специфіка їх роботи зазнали суттєвих змін упродовж останнього часу: вони все більше концентруються на контролюванні кліматичних умов у сховищах, постійному оцінюванні фізичного стану документів з метою їх підготовки до оцифровування, а також у проведенні експертизи документів у зв'язку з їх відбором для експонування. Причому підготовка реставраторів на науковому рівні здійснюється у німецькомовному світі лише у Штудгарті (Staatliche Akademie der Bildenden Kьnste) та Відні (Akademie der Bildenden Kьnste), оскільки спеціалізація у галузі реставрації паперу не є вельми поширеною.

Ф. Оппл також порушив питання про професійну мобільність архівістів, наголосивши на необхідності ґрунтовної історичної підготовки архівістів, яка покликана забезпечити їх фаховими знаннями для роботи з історичними джерелами, що зберігаються в архівах.

Слід відзначити, що у програмах традиційних європейських архівних шкіл до середини ХХ ст. порівняно мало уваги приділялось професійним предметам, що не входили до кола історичних наук. З метою наближення теоретичної підготовки до практики діяльності архівних установ, розширення професійного спілкування архівістів Національний архів Франції на початку 1950-х рр. ініціював заснування Міжнародних архівних технічних курсів - Le Stage Technique International des Archives (STIA)21. Ідея організації курсів належала тогочасному директору Національного архіву, знаному архівісту Шарлю Бребану (Charles Braibant). Діяльність курсів від самого початку була спрямована на підвищення професійної підготовки архівістів Франції та франкомовного світу, а також усіх зацікавлених працівників національних, регіональних, державних та приватних архівів інших країн22. Курси мають важливе значення для поширення стандартів архівної освіти та професійних знань у світі.

Програма щорічних курсів триває чотири тижні та включає участь у конференціях, семінарах, круглих столах, роботу в групах та індивідуальні завдання, а також відвідання Національного та регіональних архівів Франції. Заняття відбуваються у формі лекцій та презентацій з їх подальшим обговоренням у ході дискусій, порівнянням практик різних країн світу. Зокрема, у 2014 р. у робочих групах обговорювалися питання управління електронними документами (La gestion йlectronique des documents, GED), функціонування електронної системи архівації (архіважа) Франції (Le systиme d'archivage йlectronique, SAE), організації роботи з управлінською документацією, специфіки архівування електронної пошти, імплементації новітніх технологій зберігання та реставрації документів. Крім того, у фокусі уваги стажистів перебували проблеми архівної освіти, зокрема еволюції архівної професії в умовах розбудови інформаційного суспільства, проводилися практичні заняття на базі архівів та екскурсії, зокрема, відвідання Інституту національної спадщини у Парижі (Institut national du patrimoine) та департаментського архіву у Діжоні з метою ознайомлення зі специфікою його роботи. Загалом на курсах щорічно підвищують свою професійну кваліфікацію близько 30 архівістів, які представляють архівні установи різних країн і континентів - національні, регіональні, державні і приватні (від 1951 р. у їх роботі взяли участь понад 2000 архівістів). Слід відзначити, що, починаючи з 1990-х рр., у роботі курсів періодично брали участь і представники України. Так, 1994 р. першою з українських архівістів пройшла стажування на Міжнародних архівних технічних курсах у Парижі Ольга Музичук (нині - директор Центрального державного історичного архіву України, м. Київ).

Отже, інтеграційні процеси в європейському і світовому науковому та освітньому середовищі актуалізували посилення та поглиблення міжнародної співпраці архівістів, вплинули на формування та розвиток міжнародних архівних освітніх програм.

Підготовка архівістів та професійні архівні стандарти перебували у центрі уваги міжнародної архівної спільноти упродовж всієї другої половини ХХ ст. Важливу роль у поглибленні міжнародної співпраці архівістів, у тому числі у галузі професійної освіти, у цей період відігравала Міжнародна рада архівів (International Council on Archives), яка неодноразово порушувала проблеми підготовки архівістів на Міжнародних конгресах архівів, зокрема, на другому (м. Гаага, Нідерланди, 1953), п'ятому (м. Брюссель, Бельгія, 1964), десятому (м. Бонн, ФРН, 1985), тринадцятому (м. Пекін, КНР, 1996), а ХІІ-й МКА (м. Монреаль, Канада, 1992) був загалом присвячений темі “Професія архівіста в епоху інформації”. Значну увагу розвитку професійної освіти приділяв у своїй діяльності довголітній генеральний секретар Міжнародної ради архівів (1962-1988 рр.) Шарль Кечкеметі (Charles Kecskemйti)23.

Сьогодні у структурі МРА існує окрема Секція з архівної освіти та навчання (Section for Archival Education and Training, SAE), серед головних завдань якої - встановлення тісних контактів між викладачами архівознавства різних країн, удосконалення методів навчання та їх поширення, сприяння розвитку професії. Ця секція була створена відповідно до рішення ХІ Міжнародного конгресу архівів у Парижі (1988), а її перше робоче засідання відбулося 1990 р. у Гаазі (Нідерланди). Вона стала правонаступницею Комітету з професійної освіти МРА (Committee on Professional Training (ICA/CPT)), що функціонував у 1977-1989 рр.24 Комітет та секція виступили організаторами цілої низки міжнародних симпозіумів, де обговорювалися актуальні питання архівної освіти, що турбували світову архівну спільноту, зокрема, викладання архівознавства (м. Париж, Франція, 1988), навчальні програми з архівознавства (м. Мілан, Італія, 1989), архівні підручники (м. Гаага, Нідерланди, архівна підготовка у країнах Азії та Океанії (м. Пекін, Китай, архіви: від навчання на роботі до університетських студій (м. Монреаль, Канада, 1992), технічні аспекти у викладанні архівознавства (м. Пірей, Греція, 1993), вплив політичних змін у Центральній та Східній Європі на архівну науку та освіту (м. Любляна, Словенія, 1994), дистанційна освіта (м. Пекін, Китай, 1996), освіта упродовж життя (м. Саламанка, Іспанія, 1998), архівна освіта: стан мистецтва (м. Севілья, Іспанія, 2000), документознавство у цифровому світі: міжнародні виклики (м. Перт, Австралія, 2002), архівна наука та освіта в електронну добу (м. Токіо, Японія, 2006) тощо.

1992 р. МРА був опублікований огляд діяльності освітніх центрів із підготовки архівістів, який включав характеристику 121-го навчального закладу у 43-х країнах світу, у т. ч. університетські архівні школи, магістерські та докторські програми25. Цей ґрунтовний довідник містив інформацію не лише про місцезнаходження та назву інституцій, але й, що найважливіше, про їх навчальні програми, кількість студентів, кваліфікацію викладачів, співвідношення теоретичних курсів та практичних занять. Аналіз його змісту засвідчує, що, незважаючи на різноманітність національних традицій та регіональних особливостей, упродовж другої половини ХХ ст. архівна спеціалізація була включена до університетських програм різних країн світу як окремий напрямок підготовки або у поєднанні з історичними, інформаційними або бібліотечними курсами. Крім того, поширеним явищем є розвиток вищих спеціалізованих шкіл, що функціонують при архівах. При всіх наявних відмінностях спільною рисою програм можна вважати тенденцію до збільшення кількості практичних занять в архівах та оволодіння навичками роботи з електронними системами.

Сьогодні тривають дискусії щодо визначення специфіки професії у сучасному світі та її статусу у суспільстві. Все це актуалізує пошук нових методів навчання, чому сприяють міжнародні форуми та програми стажування. Окрім згаданих вище Міжнародних технічних архівних курсів у Парижі, ще одним важливим європейським центром із підвищення професійної кваліфікації архівістів став Міжнародний інститут архівної науки Трієсту та Марібору (International Institute for Archival Science of Triest and Maribor, IIAS) - міжнародна наукова організація, що об'єднує архівознавців різних країн світу з метою вивчення та розробки основних питань архівної теорії і практики. Витоки цієї організації простежуються з 1986 р., коли з ініціативи директора Крайового архіву в Маріборі (тодішній Югославії, нині - Словенія) Пітера Паула Класінца (Peter Pavel Klasinc) на базі архіву був створений Центр із вирішення професійно-технічних питань в архівах (The Centre for Technical and Professional Problems in Archives). У 1992 р. у зв'язку із збільшенням міжнародної участі за рахунок країн Балкано-Дунай- ського регіону (Австрії, Італії, Німеччини та ін.) він був реорганізований у Міжнародний архівний інститут, який 2005 р. було переведено до Трієсту (Італія), де він продовжив роботу на базі місцевого державного архіву. Серед основних завдань інституту - розроблення актуальних питань теорії і практики архівної справи, проблеми архівної термінології, збирання, вивчення та поширення інформації про сучасні технології організації зберігання документів, будівництва та реконструкції архівів, обладнання архівосховищ, читальних і виставкових залів, надання консультативної допомоги з цих питань. Нині у діяльності цієї престижної міжнародної організації беруть участь 20 країн (у т. ч. Австрія, Боснія і Герцеговина, Великобританія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Німеччина, Польща, Росія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Франція, Хорватія, Чехія, Чорногорія).

Інститут організовує щорічні міжнародні конференції “Міжнародний день архівів”, офіційними мовами яких є італійська, словенська та англійська, а також щорічні осінні архівні школи, де підвищують свою кваліфікацію та обмінюються досвідом представники багатьох країн світу26. З результатами діяльності школи, науковими доповідями та повідомленнями архівістів можна ознайомитися на сторінках друкованого органу інституту - наукового журналу “ААапй”, який виходить з 1991 р.

Глобальні зміни у системі документообігу та організації зберігання документів, пов'язані із запровадженням новітніх інформаційних технологій у всі сфери життєдіяльності суспільства, поставили перед європейськими архівними школами проблему адаптації навчальних програм до потреб інформаційного середовища. На початку ХХІ ст. керівництво найдавнішої та найавторитетнішої архівної школи Європи - Національної школи хартій у Парижі, усвідомлюючи необхідність внесення змін до навчальних програм у контексті розвитку інформаційного суспільства, з 2005 р. паралельно з підготовкою архівістів-па- леографів започатковувало магістерську програму “Історія та новітні технології”. Перший рік навчання у магістратурі передбачає вивчення загальних та професійно орієнтованих дисциплін (відповідно до обраної спеціалізації - середньовічні архіви; сучасні архіви; рукописи та література Середньовіччя; історія книги та інформаційних носіїв (XVI- XXI ст.); історія мистецтва та археології. На другому курсі слухачам пропонується підготовка наукової праці, або, за вибором, - створення мультимедійної продукції.

Отже, через різноманітність та широкі хронологічні межі історичних документів у європейських архівах, у Європі підготовка архівістів відбувається на різних рівнях і має різну тривалість. Для вищої категорії архівістів вона вимагає тривалішої теоретичної підготовки. Натомість більш технічна та рутинна підготовка архівістів середньої ланки займає менше часу.

На відміну від значною мірою “антикварних”, “історієцентричних” програм підготовки архівістів у Франції, Австрії та Італії, у Німеччині та Нідерландах уже понад століття тому навчання почало концентруватися на проблемах архівного управління27. У Німеччині та Нідерландах підготовка архівістів включає два основні рівні. Вищий, учений-архівіст отримує після закінчення докторський ступінь переважно з історії і готується за більш традиційною університетською схемою, здобуваючи знання з методики роботи з давніми документами, їх критики. Згодом випускник посідає керівні позиції в архівних установах. Архівісти середнього рівня зазвичай мають середню спеціальну освіту і готуються для роботи з документами ХІХ - ХХ ст.

Звертаючись до традицій підготовки істориків-архівістів у країнах Центральної Європи, зауважимо, що в них простежуються тенденції виокремлення архівної спеціальності (спеціалізації) у рамках університетської освіти на історичних факультетах, а також вивчення архівних та інформаційних технологій у спеціалізованих школах поза історичною освітою. В основі навчальних курсів з підготовки “істориків-архівістів” та “архівістів-палеографів” перебуває викладання спеціальних історичних дисциплін. Так, у структурі Філософського факультету Карлового університету в Празі (Filozofickд fakulta Univerzity Karlovy v Praze) існує кафедра допоміжних історичних наук та архівних студій (katedra pomocnych ved historickych a archivniho studia), що здійснює підготовку бакалаврів та магістрів, а також забезпечує реалізацію докторської (PhD) програми. Остання включає поглиблене вивчення теоретичних засад спеціальних історичних дисциплін та методики їх практичного застосування у джерелознавчій критиці, дослідження історичних джерел крізь призму писемної традиції латинського культурного простору. Метою програми є підготовка випускників до творчої наукової роботи, оволодіння методами джерелознавства, знайомство з досягненнями у цій сфері інших країн28. Випускники відділення можуть кваліфіковано виконувати комплексні завдання наукового і викладацького рівня в гуманітарних університетах, працювати експертами у спеціалізованих наукових інституціях, науковими співробітниками державних і приватних архівів, а також інших культурних інституцій.

У Польщі перші спроби викладання дисциплін архівознавчого циклу були здійснені ще у міжвоєнний період, проте професійна підготовка архівістів була започаткована лише у 1950-х рр. в Університеті Миколая Коперніка у Торуні (UMK, Instytut Historii i Archiwistyky, Archiwistyka i zarz^dzanie dokumentacj^), до якого згодом приєдналися ще два потужні університетські центри - Університет ім. Адама Міцкевича в Познані (UAM, Wydzial Historyczny, Zaklad Archiwistyki) та Університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (UMCS, Instytut Historii, Wydzial Humanistyczny, Zaklad Archiwistyki)29. У 1970-х - 1980-х рр. архівістів уже готували в університетах у Гданську, Варшаві, Кракові і Катовіцах.

Слід відзначити, що навчальні програми з архівістики у польських університетах нині головним чином спрямовані на викладання архівознавчих і документознавчих курсів, сучасних інформаційних технологій (зокрема, використання електронного програмного забезпечення у діловодстві та архівах, оцифровування документів та ін.), хоча містять сегмент традиційних історичних дисциплін (палеографії, дипломатики, сфрагістики тощо). Сучасні кваліфікаційні вимоги до працівників архівної галузі Польщі визначаються положенням Міністерства культури від 6 червня 2003 р. про спеціалізовану освіту, відповідно до якого співробітники архівів, у першу чергу керівний склад, повинні завершити магістратуру зі спеціальності “Архівознавство” на базі історичних факультетів університетів. Крім того, із розширенням процесів інформатизації суспільства та їх суттєвим впливом на формування і збільшення електронних документопотоків 2005 р. в освітніх закладах Польщі було запроваджено нову спеціальність - “Інформатика і архіви”. Нині підготовка архівістів здійснюється у понад 14 вищих навчальних закладах Польщі, проте найбільш розширені програми пропонують Торунський та Люблінський університети, де введено окрему спеціалізацію “Архівознавство та управління документацією”30.

Суттєві відмінності та характерні риси має підготовка архівістів у США та Канаді. Ці країни у першій половині ХХ ст., розбудовуючи власну модель архівної освіти, плідно та інтенсивно вивчали європейський досвід, але трансформували його відповідно до власних вимог і потреб. Центральну роль у розробці концепцій, пов'язаних з питаннями професійної освіти, у США традиційно відігравало і продовжує відігравати нині Товариство американських архівістів (Society of American Archivists, SAA). Вперше з особливою гостротою це питання постало після заснування Національного архіву США у середині 1930-х рр. З метою вивчення європейського досвіду та формулювання власної концепції у структурі SAA було створено Комітет з архівної освіти (Committee on the Training of Archivists) на чолі з Семюелом Ф. Бемісом (Samuel F. Bemis), який здійснив аналіз підготовки архівістів у Великобританії, Австрії, Німеччині та Іспанії та розробив на основі цього власні рекомендації, що були представлені на другій щорічній зустрічі товариства у жовтні 1938 р.31 У підготовленій комітетом доповіді наголошувалося на значенні історичної освіти у професійній підготовці архівістів. Зокрема, С. Беміс зазначав, що у штаті кращих європейських архівів домінує “учений-історик, озброєний сучасною технічною архівною підготовкою”32. Він пропонував застосувати цей досвід на американському ґрунті, із акцентуванням на вивченні американської історії та політології. Принциповим на цьому етапі було ухвалення рішення про недоцільність підготовки архівістів у бібліотечних школах та визнання необхідності для архівістів здобуття історичної освіти, оволодіння методикою критичного аналізу джерел та архівної роботи. З огляду на останнє пропонувалось акцентувати увагу у навчальних програмах на історичних, політологічних та архівознавчих дисциплінах. С. Беміс вважав, що архівна підготовка може бути включена до програм з американської історії провідних університетів США. Як і в європейській моделі, важливе значення у підготовці архівістів у США надавалось поєднанню теоретичних засад із виробленням навичок практичної діяльності, тому у запропонованих навчальних програмах суттєве місце відводилось організації практики студентів у Національному та регіональних архівах. Комітет Беміса запропонував поділити архівістів на дві категорії: архівісти 1-го класу, які мали здобути ступінь доктора філософії з американської історії (керівники і співробітники підрозділів Національного архіву США та архівів штатів), володіти широкими знаннями з історії США, організації американської політичної системи, міжнародних відносин, ґрунтовно вивчити архівну теорію і практику, а також історіографію, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни; архівісти 2-го класу (працівники архів місцевих держустанов, бізнес-структур та ін.) мали отримати ступінь магістра з соціальних наук, оволодіти методикою експертизи цінності документів, знати історію місцевих установ, тенденції економічного розвитку тощо33. Ці рекомендації мали значний вплив на формування засад архівної освіти у США, хоча цілісно вони так і не були реалізовані (зокрема, не був втілений поділ архівістів на два класи).

Відомий американський історик-архівіст Солон Дж. Бакк (Solon J. Buck), виступивши 1940 р. у дискусії, підтримав позицію С. Беміса і підкреслив, що “архівіст, щоб функціонувати ефективно, має володіти історичним методом”34. Він також вважав, що архівну підготовку слід проводити у вищих школах на відділеннях історії та соціальних наук, і вперше в американський історії прочитав архівознавчий курс у 1938-- 1939 навчальному році під назвою “Архіви та історичні рукописи” студентам Колумбійського університету. Згодом, посівши пост директора Національного архіву, історик-архівіст продовжив викладання архівознавчих дисциплін на базі Американського університету у Вашингтоні.

Від цього часу Американський університет надовго посів провідне місце у підготовці архівістів у країні. З ініціативи та під керівництвом відомого американського історика та архівіста Ернста М. Познера (Emst M. Posner) в університеті у 1940-х рр. була запроваджена навчальна програма “Історія та управління архівами”. Л. Левченко, підкреслюючи вагомий внесок ученого у становлення архівної освіти у США, зазначала, що саме Е. М. Познер першим усвідомив необхідність надання архівістам ґрунтовної університетської освіти та фахової підготовки, а також першим запропонував викладання курсу управління поточною документацією держустанов (у 1954 р. з його ініціативи у структурі Американського університету був створений Інститут менеджерів із управління документацією)35.

Важливу роль у конституюванні архівної професії у США відіграли такі відомі представники американської архівної науки, як: Теодор Р. Шелленберг (Teodor R. Schellenberg) та Хьюстон Г. Джонс (Houston G. Jones). Висловлені ними погляди започаткували дискусію у професійному середовищі, яка триває і донині36. Так, Т. Р. Шелленберг обстоював думку про те, що підготовку архівістів слід здійснювати на основі бібліотечної освіти, намагався створити синтетичний навчальний курс для архівістів та хранителів манускриптів у бібліотеках37. Він вважав, що навчання професії, яке здійснюють європейські університети (з акцентом на дипломатиці, палеографії та інших спеціальних історичних дисциплінах), має невелике застосування у роботі американських архівістів, оскільки переважна більшість документів стосується новітнього періоду історії. Відзначаючи інтерес істориків до архівів та манускриптів як до історичних джерел, Т. Р. Шелленберг схвально оцінював ентузіазм та зацікавленість останніх, котрі складно знайти у представників інших професій, оскільки історики надзвичайно зацікавлені у збереженні та наданні у використання архівних документів, що є джерелами для їх наукових студій ("grist for their mill"). Але водночас він застерігав щодо небезпеки зміщення акцентів у роботі істориків-архівістів на дослідження документів, а не на їх упорядкування та систематизацію, а також наданні переваги історичним аспектам формування колекцій та розвитку архівних інституцій, ніж проблемам архівної методології38.

Протилежних поглядів на концепцію розвитку архівної освіти дотримувався Х. Г. Джонс, позиція якого полягала передусім у тому, що підготовка архівістів неможлива без ґрунтовного вивчення історичних дисциплін, тому запропонована ним програма була чітко орієнтована на студіювання майбутніми архівістами історичних курсів39. Як зазначала Л. Левченко, наступні покоління американських архівістів так і не виробили спільної позиції щодо започаткованої Шелленбергом та Джонсом дискусії щодо найоптимальнішого місця навчання для архівістів - на базі історичних чи бібліотечних шкіл40.

У 1970-х рр. американські архівісти Френк Б. Еванс (Frank B. Evans) та Роберт М. Ворнер (Robert M. Warner), проаналізувавши тогочасний стан архівної освіти в США, запропонували внести низку конструктивних змін у її організацію. Зокрема, Р. М. Ворнер, який у той час очолював Комітет з освіти та навчання Товариства американських архівістів, запропонував, між іншим, щорічно проводити конференції викладачів архівістики за участю членів товариства та провідних представників галузі, публікувати програми університетських архівних курсів з метою їх подальшого обговорення, розширити участь у діяльності Комітету з освіти представників суміжних історичних та бібліотечних галузей тощо41. За даними, наведеними Л. Левченко, сьогодні у США понад 37 університетів мають у своїх програмах архівознавчі курси або здійснюють підготовку бакалаврів та магістрів архівознавства42.

Традиційно провідну роль у виробленні професійних стандартів та розвитку архівної освіти у США відіграє Товариство американських архівістів. 1977 р. товариством були вперше розроблені настанови щодо змісту та розвитку навчальних програм для отримання ступеня магістра архівознавства ("Guidelines for the Development of the Curriculum for a Master of Archival Studies Degree”), які за цей час вже кілька разів переглядалися та оновлювалися. Проте якщо спочатку у запропонованих програмах домінували курси, які готували студентів передусім до практичної роботи в архівах, навчали професійному “ремеслу”, то наприкінці ХХ ст. у середовищі американських архівістів все більшого поширення набули погляди на необхідність поглибленої теоретичної підготовки архівістів, запровадження докторських програм43. Сьогодні стратегія товариства включає підготовку не тільки магістрів архівознавства, але й докторів філософії у цій галузі, а також програми підвищення кваліфікації та безперервної освіти44. Важливу роль у підтримці стандартів професійної діяльності відіграє заснована 1989 р. Академія сертифікованих архівістів.