Історичні традиції та сучасні тенденції розвитку європейської і американської моделей архівної освіти

Однак шлях до усвідомлення американськими архівістами необхідності відкриття автономних магістерських програм в університетах був доволі тривалим та суперечливим. Натомість Асоціація канадських архівістів першою на північноамериканському континенті виступила з ініціативою запровадження магістерської програми з архівних студій, яка була відкрита в Університеті Британської Колумбії у 1981 р. (Master of Archival Studies Programme, University of British Columbia, Canada)45. Історію започаткування програми та організацію навчального процесу детально висвітлив один із її фундаторів, відомий канадський архівний діяч і педагог Террі Іствуд (Terry Eastwood) 46. Маючи ґрунтовну університетську освіту та широкий досвід архівної й викладацької роботи, він взяв найактивнішу участь у запровадженні магістерської програми з архівознавства, був першим викладачем і згодом довголітнім її керівником (1981-2000 рр.). Слід зазначити, що рекомендації щодо підготовки магістрів архівознавства були розроблені 1976 р. членами Асоціації канадських архівістів Х'ю Тейлором (Hugh Taylor) та Едвіном Велшем (Edwin Welch)47, а згодом роботу над вдосконаленням навчальної програми (“core curriculum”) продовжив Т. Іствуд, який намагався знайти відповідний баланс між теоретичними стандартами університетської освіти та практичними потребами професійної спільноти, співвіднести, “що студент має знати”, з тим, “що на практиці треба робити”.

На думку Т. Іствуда, архівна освіта мала зберегти статус, глибину та інтелектуальну основу, яку їй надавали історичні коріння професії. Іншою її важливою складовою мали стати глибокі теоретичні знання зі спеціальності (“professional framework”), зокрема, про природу документів, процеси управління документацією, організацію зберігання документів в архівах та шляхи їх використання. Він був переконаний у тому, що студенти у процесі навчання мають бути обізнаними з усім життєвим циклом документів задля того, щоб у майбутньому бути спроможними працювати з документами на всіх стадіях їхнього існування. Третя мета, реалізація якої була найскладнішою в університетських стінах, полягала в оволодінні практичними навичками. Як справедливо зазначав Т. Іствуд, “хірург має знати, як користуватися скальпелем, дантист - зубною машинкою, юрист - кодексом законів. Архівіст має знати, як упорядкувати серію документів, скласти інвентарний опис, систематизувати рукописи, описати фотографію, зберегти карту”48. Водночас, на думку Х. Тейлора та Е. Велша, навчальна програма мала бути гнучкою та варіативною, щоби студенти могли формувати та поглиблювати знання у спеціально обраних ними галузях (сферах), а також включати наукову, дослідницьку складову і завершуватися написанням та захистом магістерської роботи. Обговорюючи методику викладання, автори програми зазначали, що архівознавство не є точною наукою, тому має залишатися місце для обговорення та дискусій. Процес навчання має бути “проблемним”, “дискусійним” (“Socratic”, “open ended”), базуватися на діалозі викладача зі студентами, їх творчій співпраці у дослідженні окремих проблем49.

Важливі відмінності між “європейською” та “американською” моделями архівної освіти були відзначені Т. Іствудом у статті, опублікованій 1996 р. на сторінках “Archivaria” і присвяченій необхідності реформування навчальних програм з архівознавства на межі століть50. Розглядаючи досвід підготовки архівістів у європейських країнах, Т. Іствуд зауважував, що у переважній більшості інституцій акцент робиться на вивченні спеціальних історичних дисциплін, історії, права, економіки, пам'яткознавства. Архівознавчі та документознавчі курси займають значно меншу частину у навчальному процесі, зокрема в Австрії та Франції. Загальноєвропейською тенденцією є поглиблене вивчення архівознавчих дисциплін уже після початку роботи в архівах у спеціалізованих школах (т. зв. “post-appointment education”), зокрема, у Німеччині, Бельгії, Нідерландах. У Франції під час підготовки архі- вістів-палеографів основна увага зосереджується на поширення фундаментальних знань, міждисциплінарних методів, дослідницького досвіду, опанування різними мовами та системами письма для вивчення документів різних епох. Усі ці знання роблять архівістів ерудитами. Отже, європейський підхід ґрунтується передусім на створенні інтелектуального підґрунтя, яке, на думку керівників освітніх програм, має стати основою для подальшої практичної діяльності. Натомість північноамериканська традиція, як зазначає Т. Іствуд, є більш прагматичною, вона базується на програмі підготовки, що має задовольняти сучасні потреби архівів і суспільства51. Північноамериканські програми побудовані переважно на вивченні того, що має робити архівіст із документами у сховищі, отже на питаннях, пов'язаних з упорядкуванням, описуванням, оцінкою цінності, збереженням документів, створенням до них довідкового апарату. Т. Іствуд ще у 90-х рр. ХХ ст. підкреслював, що нагальною потребою архівної освіти є ознайомлення студентів із процесом управлінням електронними документами, засвоєння ними відповідних стандартів та інформаційних технологій.

Цікаві спостереження щодо розвитку архівної освіти в Північній Америці були висловлені Роєм Шеффером (Roy Schaeffer) у статті з промовистою назвою “Від ремесла до професії: еволюція архівної освіти і теорії в Північній Америці”52. У ній автор відзначав, що природа і мета архівної освіти дискутуються кількома поколіннями архівістів, причому за цей час сформувалися дві протилежні точки зору: одні наголошують на багатогранності, унікальності та професійній самодостатності архівістів, інші ж наполягають на практичній природі архівної діяльності та її інтелектуальній залежності від інших дисциплін53. Ця дискусія випливає з різного бачення архівної професії та її інтелектуального потенціалу. На відміну від європейських архівів, де традиційно домінували історики-ерудити, у США та Канаді архівну освіту розвивали передусім у практичній площині, що частково пояснювалося бажанням якнайшвидше підготувати штат для архівів. У професійному середовищі доволі поширеним було ставлення до архівістики як до “ремесла”, а не “науки”, існував скептицизм щодо “архівної теорії”, “теоретичної бази архівної роботи”. Перші навчальні посібники містили мінімум теорії та максимум практичних порад. Р. Шеффер назвав це “голосом ХІХ ст.”, тобто відгоміном минулого, коли ще відбувалося становлення архівної та інших професій54. Такий підхід поступово змінювався у 1960-х - 1970-х рр., що зумовлювалося кількома чинниками, серед яких важливу роль відігравали зміни в економічному середовищі, еволюція природи документів та користувачів інформацією. Розробка нових професійних стандартів та модернізація інструментарію архівістів відображали усвідомлення ними власної професійної ідентичності, переоцінку своєї ролі у суспільстві. На думку Р. Шеффера, архівна освіта має розвиватися на основі “інтегрованого міждисциплінарного підходу"', який, однак, не може бути застосований схоластично, простим включенням дисциплін різного циклу до навчальних програм, а вимагає, щоб усі необхідні знання були “синтезовані” та “інтегровані” в єдине “архівне мислення”, що постійно збагачуватиметься та оновлюватиметься. Розробка теоретичних концепцій не може бути абстрактною, теоретичні узагальнення мають бути природною відповіддю на пошуки пізнання глибини професії. Отже, практики мають визнати, що розвиток концептуальної бази є важливою складовою їх самопізнання та самооцінки, що тільки через дослідження можна отримати визнання багатої та динамічної архівної культури. Крім того, дослідження дають можливість пізнати витоки професії, її історичні коріння, за висловом Р. Шеффера - “інтелектуальну і духовну тяглість традицій”55.

Отже, розглядаючи процес становлення та розвитку архівної освіти впродовж ХІХ - початку ХХІ ст., можна виділити низку характерних рис, притаманних різним країнам та регіонам. Найдавніша, французька модель архівної освіти, має у своїй основі університетську програму викладів, яку органічно поєднує із засвоєнням студентами навичок практичної роботи з документами в Національному архіві. Італійська та німецька моделі надають перевагу післядипломній підготовці архівістів (“postgraduate courses”) в архівних школах, що створені на базі державних архівів. Специфічні риси має підготовка істориків-архівістів в Австрії та низці країн Центральної та Східної Європи. Водночас можна визначити спільні для всіх європейських країн характеристичні особливості архівної освіти в її історичному розвитку: орієнтація на підготовку вчених-ерудитів, архівістів-палеографів (останнє зумовлює домінуюче місце у навчальних програмах курсів з палеографії, дипломатики, сфрагістики та ін. дисциплін історичного циклу), а також значний обсяг практичних занять на базі архівів. Відома французька архівістка Пола Рене-Базен (Paule Renй-Bazin) справедливо підкреслювала притаманне європейським архівістам відчуття приналежності до спільних цивілізаційних основ, єдиного історичного та культурного простору, одним з проявів якого є культивування у програмах більшості європейських архівних шкіл таких дисциплін, як палеографія та дипломатика, спільне для всіх їх випускників вміння читати латиномовні середньовічні тексти56. Загалом слід відзначити, що кваліфікаційні вимоги до архівістів у більшості європейських архівних шкіл містять історико-джерелознавчу, лінгвістичну та дослідницьку складову.

Північноамериканська традиція є більш прагматичною, орієнтованою на роботу з великими потоками управлінської документації та сучасними архівами. Значну роль у розробці освітніх стандартів у США та Канаді відіграють професійні організації архівістів. Характерною для цього регіону є тенденція до інтегрування архівної освіти з бібліотекознавством та інформаційними студіями. Водночас упродовж останніх десятиліть спостерігається значне збільшення у навчальних програмах курсів з теоретичних проблем архівознавства, інтегрування дослідницького елемента у навчальний процес, відкриття профільних магістерських і докторських програм.

Стосовно імплементації зарубіжного досвіду підготовки архівістів на українському ґрунті, дозволимо висловити кілька міркувань. На нашу думку, перспективним є домінуючий у сучасній архівознавчій історіографії “інтегрований міждисциплінарний підхід” щодо розвитку архівної освіти, який синтезуватиме у навчальних програмах дисципліни архівознавчого, історичного, управлінського, правничого, інформаційного та лінгвістичного циклів. Свідченням приналежності українських архівістів до спільного європейського простору має залишатися історична основа та джерелознавче, інтелектуальне підґрунтя професії, розширене викладання комплексу спеціальних історичних дисциплін, що дають “ключ” для опрацювання та розуміння документів різних історичних епох. Важливим елементом навчального процесу має залишатися дослідження - історичне, архівознавче, джерелознавче. Водночас серцевину, “ядро” програм мають становити ключові проблеми теорії архівознавства та архівної практики (експертизи цінності, організації зберігання документів, архівного описування, інформатизації, доступу до архівної інформації та ін.), які розглядатимуться у порівняльному аспекті. Програми архівних студій мають включати дослідницькі, інтерактивні завдання, а студенти повинні навчитися аналізувати та синтезувати отриману інформацію, вчитися розв'язувати практичні завдання за допомогою набутих у стінах університету теоретичних знань.

Нарівні з розвитком теоретичних засад архівознавства та інтегруванням наукових досліджень у навчальний процес, однією з головних тенденцій сьогодення є наближення освітніх стандартів до практичних потреб архівної галузі, збільшення кількості практичних занять студентів в архівах, ознайомлення їх з усім життєвим циклом документів. Цілком логічно, що в епоху інтенсивного розвитку та поширення новітніх інформаційних технологій актуалізується питання введення нових курсів з інформатизації архівної справи, електронних та медіа-архівів. Надзвичайно актуальним у навчальному процесі є розгляд правових питань доступу до інформації та їх реалізації у різних країнах світу. У зв'язку із суттєвими змінами, які відбулися у якісному та кількісному складі користувачів інформації, студенти мають навчитися передбачати потреби їх різних категорій. Сучасні освітні програми мають фокусувати увагу студентів на проблемах зберігання національної спадщини, розглядати архіви як установи пам'яті.

Важливими сьогодні є також питання професійної мобільності архівістів, підвищення їх кваліфікації та наукового стажування за кордоном, участі у міжнародних проектах. Успішність реалізації цих завдань залежатиме від поєднання зусиль і творчої співпраці університетських кафедр, академічних інституцій та архівних установ. Проте слідування вимогам часу в жодному разі не може означати кардинальної переорієнтації архівної освіти, в основі якої мають залишатися базові архівознавчі, документознавчі та історичні дисципліни.

Література

1. Orr William J. Archival Training in Europe // The American Archivist. - 1981 (Summer). - Vol. 44. - № 3. - P. 27.

2. Див.: Posner Ernst. European Experiences in Training Archivists // The American Archivist. - 1941 (January). - Vol. 4. - № 1. - Р. 24-37.

3. Quynn Dorothy M. The Йcole des Chartes // The American Archivist. - 1950 (July). - Vol. 13. - № 3 - P. 275.

4. Tamblй Donato. The Teaching of Archival Science in Italy and the Role of the Schools of the State Archives // Archivaria. - 1984-1985 (Winter). - Vol. 19. - P. 247-248.

Размещено на Allbest.ru