Безсполучникові складні речення. Складні синтаксичні конструкції. Конструкції з чужою мовою. Українська пунктуація

У четвертій конструкції спостерігається аналогічне явище: від слова головної частини не допусти залежить перше підрядне речення щоб світ зійшовся клином, а від другого слова головного речення -- не приспи залежить друге підрядне -- для чого я живу.

Схеми наведених вище синтаксичних конструкцій будуть такими:

Як видно зі схем, лінії, що приєднують підрядні речення, підходять до різних точок квадрата, що позначає головне речення. Це вказує на те, що ці речення супідрядні неоднорідні, тобто, що вони залежать від різних слів головної частини.

Таким чином, основна відмінність супідрядних неоднорідних речень від супідрядних однорідних полягає в їх різній синтаксичній віднесеності, тобто якщо супідрядні однорідні речення залежать від одного слова в головній частині, відповідають на одне і те саме питання, то супідрядні неоднорідне речення відносяться до різних слів у головному речення і відповідають на різні питання.

Зрідка трапляється випадки, коли супідрядні неоднорідні речення, відповідаючи на різні питання і пояснюючи в головній частині різні слова, приєднуються до головного за допомогою однакових сполучників.

Напр.:

У тьмяному світлі строго дня, що лилось крізь діри вікон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подібним, до того, що було вчора (М. Коцюбинський).

У наведеній синтаксичній конструкції до головного речення -- У тьмяному світлі строго дня все здавалось чужим, чудним, не подібним до того належать два супідрядні неоднорідні речення, перше -- що лилось крізь діри вікон та через стелю залежить від слова світло в головній частині, відповідає на питання яке?, друге -- що було вчора залежить від слів до того в головному реченні, відповідає на питання до чого? Проте перше і друге підрядне речення до головного приєднується одним сполучником -- що.

2.2.3 Речення з послідовною і паралельною підрядністю (супідрядністю)

Речення з послідовною і паралельною підрядністю (із супідрядністю) -- це такі багатокомпонентні складнопідрядні конструкції, в яких поєднується послідовна і паралельна підрядність. Кількість підрядних речень, пов'язаних послідовною чи паралельною підрядністю у таких реченнях може бути неоднаковою. Вона залежить від обсягу висловлюваної думки, від її змісту тощо. Напр.: Українська мова для мене -- це море, в якого немає дна і яке настільки багатоманітне, що ніколи не встановити межі при пізнанні її феномена (В. Шевчук). Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття (В. Стус). Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись (Л. Костенко). Коли дехто з моїх друзів каже, щоб я беріг свої сипи, бо інакше, мовляв, передчасно згорю, я відповідаю, що віддаю перевагу горінню (Борис Гмиря).

Схеми наведених речень такі:

На схемах наведених складних синтаксичних конструкцій добре видно, як підрядні речення пов'язані з головною частиною і як вони співвідносяться між собою.

Так, у першому реченні від головного залежать два супідрядні однорідні речення, які пояснюють у головному слово море, з другим із них послідовною підрядністю зв'язане третє підрядне речення, яке приєднується до нього сполучником що.

У другому реченні до головної частини належать три супідрядні однорідні речення, які пояснюють в ній слова добре те і з'єднуються з головною частиною сполучником що, до першого підрядного послідовною підрядністю приєднується четверте підрядне, яке зв'язується з ним сполучником чи.

У третьому складнопідрядному реченні, в якому теж три супідрядні однорідні речення відносяться до головної частини і приєднуються до неї сполучним словом коли, послідовною підрядністю зв'язані три останні підрядні речення, з яких четверте підрядне залежить від третього, а п'яте -- від четвертого, створюючи невеликий ланцюжок підрядних речень.

У четвертому складному реченні до головної частини належать два супідрядні неоднорідні речення, які з різних боків пояснюють присудок головного речення і відповідають на різні питання (відповідаю коли? і відповідаю що?). До першого підрядного відноситься третє підрядне, а від третього -- залежить четверте підрядне речення, і таким чином утворюється складна конструкція з різними типами зв'язку.

Отже, як свідчать проаналізовані приклади, структура складнопідрядних багатокомпонентних речень може бути різноманітною.

2.3 Безсполучникові багатокомпонентні складні речення

Безсполучникові багатокомпонентні конструкції -- це такі складні речення, в яких три і більше предикативні частини об'єднані в одне ціле без сполучників, за допомогою інтонації, яка є основним засобом зв'язку предикативних частин у реченнях цього типу. Одночасно інтонація може визначати характер відношень між частинами безсполучникового складного речення.

Безсполучникові багатокомпонентні складні речення мають особливу природу. Вони є засобами стислого і компактного формування і вираження думки, чим збагачують виражальні можливості української мови, особливо широко вони використовуються в художній літературі, зокрема в поетичних творах при описах природи, людських почуттів тощо.

Напр.:

Вже захід шаріє над протягом гаю, змовк шепіт баєчний тополь, хмаринок перлистих спинилася зграя вгорі серед пишних роздоль (М. Старицький).

Місяць, закоханий в ніч чарівну, Сяє, щасливий, і світе; Сонце цілує рожеву весну, В травах кохаються квіти (О. Олесь).

І перше і друге безсполучникове речення складається з трьох предикативних частин, поєднаних між собою безсполучниковим зв'язком.

У межах безсполучникових багатокомпонентних конструкцій розрізняють безсполучникові складні речення з однорідною безсполучниковістю, тобто з однотипними частинами, і безсполучникові складні речення з неоднорідною безсполучниковістю, тобто різнотипними частинами. Найбільш поширеними в мові є безсполучникові структури з однорідною безсполучниковістю, коли в одне ціле поєднуються однотипні предикативні частини.

Напр.:

День промчався над землею; хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило і прикрила ним світ (Панас Мирний).

Станем ми в полі на стежці глухій, Стане нам тепло і ясно, Стомлене серце під шум польовий Стихне і солодко згасне (О. Олесь).

Закурилася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито, засіяв; стрепенулися темні ліси і, розкривляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво, чорною пилюкою укрили всі широкі дороги (Панас Мирний).

У першому реченні безсполучниковим зв'язком поєднані чотири предикативні частини, у другому -- три, у третьому -- шість. У всіх реченнях предикативні частини пов'язані як рівноправні.

Значно рідше трапляються в мові безсполучникові багатокомпонентні речення з різнотипними частинами.

Напр.:

Розбилася, розсипалася грудка -- стиглий грунт, пора орать, сіять (К. Гордієнко).

Вишневецький не збирався тікати, в голові стриміла одна думка: знімати з себе всю зброю чи тільки віддати шаблю переможцям -- ганьба одна (І. Ле).

Досить поширеними в мові є багатокомпонентні безсполучникові речення з однорідною і неоднорідною безсполучниковістю.

Напр.:

Слухай: навколо лунають пісні, В сонці купається поле (О. Олесь).

Не китайкою покрились козацькії очі, не вимили біле личко слізоньки дівочі: орел вийняв карі очі на чужому полі, біле личко вовки з'їли, -- така його доля (Т. Шевченко).

Ой не сійтесь, сніги, не сійтесь рясні, Не губіть ви останньої слави: Гріє здалека землю усмішка весни, Пробиваються проліски, трави (О. Олесь).

У першому з наведених речень, яке складається з трьох предикативних частин, до першої частини приєднуються дві наступні неоднорідною безсполучниковістю. У другому реченні, яке включає п'ять предикативних частин, перші дві поєднуються однорідною безсполучниковістю, до них неоднорідною безсполучниковістю приєднуються три останні предикативні частини. У четвертому реченні, яке складається з чотирьох предикативних частин, до двох перших, поєднаних однорідною безсполучниковістю, приєднуються неоднорідною безсполучниковістю дві наступні предикативні частини.

У межах складних безсполучникових конструкцій виділяються безсполучниково-сполучникові структури, в яких одні предикативні частини, або речення, пов'язуються безсполучниковим зв'язком, а інші -- за допомогою сполучних слів або сполучників (сурядних чи підрядних). Широке використання таких речень спостерігається в художній літературі, зокрема в поетичних творах, що можна проілюструвати на поезіях Олександра Олеся:

Пройшло багато чорних літ,

І знов я в рідний край забився,

Мій степ пожовк і засмутився,

І світ поблід, щасливий світ

В квітках була душа моя,

І ось дивись, -- палаю я,

Я запалив квітки мої:

Нехай горять у сизій млі.

Осріблені місяцем гори блищать,

Їм кедри і сосни казки шелестять,

І дивні пісні їм співають вітри,

Що нишком прослухали в моря з гори.

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні, --

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в'януть, де вічна весна...

2.4 Складні багатокомпонентні речення змішаного типу

Складні багатокомпонентні речення змішаного типу -- це речення, в яких кілька предикативних частин можуть поєднуватися різними типами синтаксичного зв'язку. У таких складних реченнях одні предикативні частини з'єднуються сполучниками сурядності, інші -- сполучниками підрядності або сполучними словами чи безсполучниковим зв'язком.

Складні багатокомпонентні речення змішаного типу ще називають реченнями з різними типами зв'язку або складними реченнями ускладненого типу. Вони дуже різноманітні з погляду можливостей поєднання в них предикативних частин. В їх межах можна виділити складні речення сурядно-підрядні, складні речення з сурядним і безсполучниковим зв'язком, з підрядним і сполучниковим зв'язком та багатокомпонентні складні речення з сурядним, підрядним і безсполучниковим зв'язком.

Найбільш поширеними з-поміж названих конструкцій є сурядно-підрядні складні речення, які відзначаються великою варіантністю поєднання в них предикативних частин. Такі речення досить активно вживаються в художньому, науковому й публіцистичному стилях мови, при необхідності у вказаних стилях використовуються й інші типи названих вище речень.

Напр.:

І крові не стало, і гаснув вогонь, І падала пісня крилата, Як падає жовтий осінній листок, Як пташка, стрілою піднята (О. Олесь).

Не злякать вам нікого, холодні сніги Бо розтопе вас сонце блискуче, І нечуваний сміх залуна навкруги, Як тікати ви будете з кручі (О. Олесь).

І день іде, і ніч іде, І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки? (Т. Шевченко).

Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей (Панас Мирний).

Усі чотири наведені речення є сурядно-підрядними, але предикативні частини в них поєднані неоднаково.

Перша конструкція складається з трьох речень, з'єднаних сурядним зв'язком -- за допомогою єднального сполучника і, два перші речення -- прості, третє -- складнопідрядне, з двома супідрядними однорідними частинами.

Друга конструкція становить собою поєднання сурядним зв'язком (сполучником і) двох складнопідрядних речень, кожне з яких складається з головного й підрядного.

У третій конструкції три речення поєднані єднальним сполучником і як рівноправні, перше й драгує речення -- прості, третє -- складнопідрядне з одним підрядним.

Четверта конструкція складається з двох складнопідрядних речень (і 6 предикат частин), поєднаних сурядним сполучником і.

У першому складнопідрядному реченні є два підрядні речення, які послідовно залежать одне від одного. Друге складнопідрядне речення складається з головного і двох супідрядних неоднорідних частин.

Схематично ці речення можна зобразити так:

На схемах різниця в структурі речень, які належать до одного розряду, до складнопідрядних, простежується дуже виразно.

Особливе місце в межах складних синтаксичних конструкцій займають речення, в яких предикативні частини поєднані сполучниковим і безсполучниковим зв'язком. Такі великі, об'ємні речення використовуються переважно в художній літературі та в наукових працях.

Напр.:

Заблищали зорі в небі, як очі у добрих діток: зароїлися -- заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася -- і огневий слід пересипав небо; загорілося зарево за горою, де місяць (Панас Мирний).

Насамперед слід зазначити, що в економічній літературі йдеться про особливості розвинутих країн; насправді ж коло країн, які живуть у системі ринкових відносин, значно ширше; серед них розвинуті країни становлять приблизно 10%, і куди зможе рухатись Україна, який шлях оберуть її лідери? (З журн.).

2.5 Період

Період -- це розгорнута побудова, яка становить собою велике складне речення, чітко поділене на дві частини. Перша з них містить основу повідомлення і є інформативно-констатуючою, а друга -- підсумок щодо сказаного в першій частині і є заключною, підсумковою.

Специфічною у періоду є й інтонація, оскільки перша його частина вимовляється з висхідною перелічувальною інтонацією, а друга -- із завершальною. Цими ознаками період відрізняється від інших типів складних речень. Між першою і другою частинами періоду на письмі завжди ставиться кома і тире.

Період за своєю будовою найчастіше є великим складнопідрядним реченням з кількома підрядними (вони можуть мати свої підрядні), які відносяться до головного і здебільшого приєднуються до нього однаковими сполучниками.

Напр.:

Чи тільки терни на шляху знайду, Чи до мети я повної дійду; Чи без пори скінчу той шлях тернистий, -- Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах (Леся Українка).

У ці дні, коли люди милуються і не можуть намилуватися плодами своєї праці, бачачи на полях те, в чому є крихітка їх життя; коли зрошені їх руками пшениця, ячмінь, овес важкими пластами лягають на паруси комбайнів; коли від ранку до смеркання не замовкає скрекотіння косогонів, -- тоді для них уже нема нічого кращого і більш хвилюючого... (С. Бабаєвський).

Період може мати й іншу структуру. Проте обов'язковим для періоду є наявність у його першій частині однотипних структурних одиниць.

Напр.:

Служити вічній правді, стояти в рядах тих, хто врятує людей від кількох зайвих тисяч років боротьби, гріха і страждань, віддати ідеї все молодість, сили, здоров'я бути готовим умерти для спільного блага, -- яка високо, яка щаслива доля! (А. Чехов).

3. Конструкції з чужою мовою

Під конструкціями з чужою мовою розуміють структури, які виникають внаслідок різних способів передавання мови чи думок іншої особи, що включається в авторську розповідь. Ці конструкції тісно прилягають до складних синтаксичних конструкцій.

Способи і форми передавання чужої мови зумовлюються ситуацією спілкування, його метою і призначенням.

Розрізняють такі форми передавання чужої мови: 1) пряма мова; 2) непряма мова; 3) невласне пряма мова; 4) діалогічна мова і 5) цитати, або цитування.

3.1 Пряма мова

Прямою називається чужа мова передана в авторському контексті дослівно із збереженням змісту і форми висловлення. Синтаксичні конструкції з прямою мовою складаються з двох частин: прямої мови і слів автора, які повідомляють, кому належить пряма мова, за яких обставин вона виголошується тощо.

Слова автора можуть стояти перед прямою мовою після або в середині неї.

Напр.:

«Не проводжайте мене, -- попросила Ляля рідних. -- Я скоро повернуся» (О. Гончар).

Капітан скомандував: «Звертай, Олег, на Дніпро!» (Д. Бедзик).

«Бути хорошим гравером, -- часом говорив Тарас, -- значить розповсюджувати прекрасне її повчальне в народі» (О. Ільченко).

Слова автора при прямій мові служать для впровадження в розповідь чужої мови, вони є синтаксичним центром, який організує конструкцію з чужою мовою.

Пряма мова і слова автора не становлять одного речення, а виступають як окремі речення. Зв'язок прямої мови зі словами автора в усній мові регламентується інтонацією, а на письмі -- спеціальними правилами пунктуації.

3.2 Непряма мова

б) Непряма мова -- це чужа мова, яка вводиться автором розповіді в текст у формі підрядного з'ясувального речення. При цьому функцію головного речення викопують слова автора.

Отже, при цій формі передачі чужої мови синтаксичним центром, який організує конструкцію з чужою мовою, є слова автора, які виступають головною частиною у складнопідрядному реченні. Пор., напр.:

Пряма мова	Непряма мова
«Чого зажурився, мій любий козак? -- питає дівчина вродлива. (Л. Українка) «Яке щастя бути в полку!» -- думав Черниш, скачучи з товарииіами-офіиерами поперед своєї роти. (О. Гончар) «Без мови немає народу, Як сонця без сяйва й тепла...» -- сказав Сергій Шелухін.	Дівчина вродлива питає, чого зажурився її любий козак. Скачучи з товаришам и-офіиерами поперед своєї роти, Черниіи думав про те, яке щастя бути в полку. Сергій Шелухін сказав, що без мови немає народу, як сонця без сяйва.

При заміні прямої мови непрямою у підрядному реченні, яким замінюється пряма мова, можуть відбуватися різні зміни і використовуються різні сполучники для приєднання підрядного речення до головного.

3.3 Невласне пряма мова

Невласне пряма мова -- це особлива форма передачі чужої мови, яка поєднує в собі властивості прямої і непрямої мови і в художній літературі використовується як стилістичний прийом. Невласне пряма мова, як і пряма мова, частково або повністю зберігає лексичні, фразеологічні і синтаксичні особливості мови того, хто говорить, але синтаксично з авторської мови вона може виділятись і не виділятись. Невласне пряма мова широко використовується в художній літературі для змалювання внутрішнього світу персонажів, їх переживань, почуттів тощо.

Невласне пряма мова нерідко становить собою внутрішню мову персонажа, або його внутрішній монолог, за допомогою якого автор розкриває образи своїх героїв.

Майстерно скористався цим високохудожнім прийомом М.Коцюбинський у своїй повісті «Фата моргана»:

... Андрії! не покидав надії, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе полагодять і пустять фабрику. Ну, а тепер він певний, бо панський пастух Хома Ґудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч ходить коло товару, та все ближче до панів, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!... Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш! Та! Велике щастя -- латочка землі!... Крутиться оден з одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля... а їсть не краще за того, що нічого не мас... Хазяїн! Андрій з презирством чвиркнув крізь зуби. От фабрика, то вже щось інше. Не страшна ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін -- бери гроші...

Челядь гуляє на Майдані..., а в Малайки звичайні гості -- думи. Ох, боже, боже, трошки того віку, а як важко його прожити. Андрій знов не нанявся. Отак щороку. Легкого хліба Іиукас. Всю, каже, силу дурно оддав землі, більше не хочу, знов буде рибку ловити... на пошту побіжить, як пан пошле, зайця підстрелить. Люди жнуть, або косять, а Ті Андрій іде стежкою, ремінна торба через плече, бриль на потилиці і ціпком вимахує...

В обох уривках мова героїв Андрія і Маланки включена в авторську розповідь. Чужа мова тут поєднується з авторською мовою.

Саме використання невласне прямої мови дало змогу автору зберегти індивідуальні особливості мови обох героїв, повніше і глибше виразити думки і прагнення героїв.

3.4 Діалог, або діалогічна мова

Діалог (від гр. dialogos -- бесіда, розмова), або діалогічна мова -- це один із засобів передачі чужої мови. В діалозі дослівно відтворюється розмова двох або кількох осіб. Діалог може супроводжуватися словами автора, але переважно він подається без них. Діалогічна мова характеризується своєрідним пунктуаційним оформленням. Так, перед кожною реплікою ставиться тире, а слова кожного співрозмовника пишуться з нового рядка І з великої літери.

Напр.:

-- Лялю, чому ви така?

Дівчина обернулась до нього, болісно звівши брови, мов пізнаючи його.

-- Щось сталося, Лялю?

-- Сталося, -- важко сказала вона. -- Сталося, Лука Дмитрович.

Лікар підсунув на лоба окуляри, розправив широкі плечі.

-- Що саме?

-- Загинув загін товариша Купріяна.

-- Увесь загін?

-- Треба думати, що так.

-- Залишились... ми з вами, -- сказала Ляля. (О. Гончар)

Складові частини діалогу називаються репліками. Самостійним засобом мовної організації діалог виступає тільки в драматичних творах, в яких мова автора використовується лише для змалювання обстановки, дії, часу чи зовнішності персонажів п'єси або для коротких авторських ремарок.

3.5 Цитата, або цитування

безсполучниковий речення синтаксичний пунктуація

Цитата (від лат. сіtо -- наводжу, проголошую) або цитування -- це особливий різновид чужої мови, яка являє собою дослівно переданий уривок з якогось твору, або чиїсь слова, що наводяться для підтвердження чи доведення : правильності висловлюваних думок. Використовуються вони переважно в наукових та публіцистичних працях, а також в усіх інших випадках, коли виникає потреба підтвердити висловлену думку. Перед цитатою або після неї вказується на її автора.

Напр.:

«Поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими славними класиками Леся Українка наполегливо розвивала і зміцнювала нашу сучасну літературну мову, вдосконалювала художню стилістику» (Олесь Гончар).

Максим Рильський писав:

«Мова -- наша зброя, якою ми служимо неродові, що нас породив, вигодував і виховав. Мова -- втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова, Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її!».

Цитати, які наводяться в наукових працях, обов'язково повинні паспортизуватися, тобто внизу сторінки, на якій наводиться цитата, під текстом, у так званих виносках, вказується джерело, звідки взята цитата, а саме: подається автор, назва праці, місце видання, видавництво, рік видання і сторінка, на якій міститься наведена цитата. Якщо цитата береться з журналу, подається номер журналу, його назва і все останнє, що вказане вище. При наявності на одній сторінці кількох цитат вони подаються під різними номерами, які повинні співпадати у тексті і у виносці. При цитуванні слід дотримуватись відповідної пунктуації.

Висновки

Отже, складні синтаксичні конструкції -- це особливий різновид складних речень, які становлять собою багатокомпонентні, багаточленні структури, до складу яких входить три і більше предикативні частини, поєднані в єдине ціле.

У межах складних синтаксичних конструкцій, що включають кілька предикативних частин, виділяють чотири різновиди, кожен з яких характеризується певними, лише йому властивими специфічними ознаками. Різновиди ці такі: складносурядні багатокомпонентні речення, складнопідрядні багатокомпонентні речення, безсполучникові багатокомпонентні речення і складні багатокомпонентні речення з різними типами зв'язку, або речення змішаного типу.

До складних синтаксичних конструкцій також відноситься період, що становить собою велике складне речення, переважно ускладненого типу, яке чітко поділене на дві частини, а також конструкції з чужою мовою. До цих конструкцій належить пряма мова, непряма мова, невласне пряма мова, діалог, або діалогічна мова і цитати чи цитування. Всі вони також характеризуються своїми специфічними ознаками.

Cкладні синтаксичні конструкції в усіх своїх різновидах виконують у мові важливі виражальні функції, забезпечуючи людям можливість висловлювати свої думки у різних формах і варіантах, завжди виходячи при цьому з конкретної мовної ситуації.

Лекція 3. Українська пунктуація

План

1. Загальні зауваження про пунктуацію. Роль пунктуації в мові

2. Формування української пунктуації

3. Принципи української пунктуації

4. Система розділових знаків

5. Типи розділових знаків, їх функції у мові

Висновки

1. Загальні зауваження про пунктуацію. Роль пунктуації в мові

Пунктуація (від лат. punktim -- крапка) -- це система правил вживання розділових знаків на письмі, а також розставляння розділових знаків у тексті. Під пунктуацією також розуміють розділ мовознавчої науки про вживання розділових знаків.

В українській мові, як і в багатьох мовах світу, розділові знаки поряд з буквами алфавіту становлять важливу частину графічної системи мови. Саме розділові знаки обслуговують такі значеннєві сторони мови, які не можна виразити ні буквами, ні словами. Вони не є органічною частиною висловлення, а тільки супроводжують текст як засіб графічного позначення поділу його на частини для того, щоб автор тексту і його читач в основному однаково розуміли написане. Цим значення розділових знаків у мові не вичерпується, їх роль у ній надзвичайно важлива і різноманітна, оскільки нерідко від їх розстановки залежить зміст висловлення, поділ його на частини, смислові відношення між цими частинами. За допомогою розділових знаків можна виділити в тексті потрібну частину і зосередити на ній увагу, можна подати думку в тексті, як супровідну, додаткову, а не основну тощо. Так напр., у поетичному тексті Ліни Костенко:

Нащо слова? Ми діло несемо.

Ніщо мистецтво І мала теорій.

Бо ж нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій,

Який розділовими знаками розчленовується на 4 самостійні частини, перше речення (Нащо слова?) поетеса зробила питальним і поставила після нього знак питання, хоча можна було б після нього поставити кому, яка б при безсполучниковому зв'язку оформила обставинні відношення між першим і другим реченнями. Проте письменниця цього не зробила, оскільки знак питання (?) як розділовий знак більше відповідав її задуму. Після другого речення (Ми дію несемо.) вона поставила крапку, чітко відділивши це речення від третього і показавши цим, що висловлена у другому реченні думка закінчена і продовження не має. Крапку Ліна Костенко поставила й після третьої частини тексту (Ніщо мистецтво і мана теорій.), що складається з двох речень, підкресливши цим самостійність і завершеність висловленої в ній думки і відсутність зв'язку з наступною частиною, яка починається підрядним сполучником Бо і повинна б виступати до попередньої частини підрядним причиновим реченням, а поетеса виділила його в окрему синтаксичну одиницю.

Отже, розділові знаки не тільки ділять текст на окремі частини, але й служать для вираження смислових відношень між цими частинами.

Виняткова роль розділових знаків у мові, зокрема коми, виявляється й при відокремленні другорядних членів речення, оскільки саме кома сприяє смисловому й інтонаційному виділенню цих членів у реченні. Функцію виділення у тексті слів, словосполучень і речень можуть виконувати й такі розділові знаки, як дужки і тире тощо.

Виникнення розділових знаків було пов'язане з необхідністю членування тексту для кращого його сприйняття.

2. Формування української пунктуації

Почала формуватися українська пунктуація разом з виникненням книгодрукування в 16--17 ст.¹¹ Українська мова. Енциклопедія. -- Київ, вид-во «Українська енциклопедія» ім.. М.П. Бажана. 2002 р. -- С. 502. У стародавніх рукописах писали текст, не поділяючи його на слова. У цих текстах вживалися такі розділові знаки, як крапка (цей знак виник першим -- від лат. рипкіит, звідси й назва пунктуація), три крапки, що ставилися трикутником, і чотири крапки, розміщені ромбиком, які тільки позначали членування тексту, викликане потребою перепочинку того, хто писав.

Згодом заявляється кома, а в 1513 р. Починає вживатися цілий ряд розділових знаків, виникнення яких було зумовлене впливом граматики венеціанського друкаря А. Мануція. Використання цих розділових знаків уже було пов'язане з певними нормами.

У 16-му і наступних століттях у різних західноєвропейських граматиках намагалися упорядкувати вживання розділових знаків, обґрунтовуючи це теоретично.

Усі їхні дії позначилися на письмі та на друкованих працях східних слов'ян, зокрема на граматиках Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького.

Так, у книжках і рукописах, які побачили світ у 17 ст., уже були наявні майже всі розділові знаки, якими користується сучасна пунктуація, а саме: крапка, двокрапка, кома, крапка з комою, знак питання, знак оклику, дужки, лапки. У цей же час з'являються крапки й тире.

Таким чином, до 18 ст. українська пунктуація, яка формувалася під впливом західноєвропейської пунктуації, в основному була сформована.

У наступні періоди проходив процес удосконалення української пунктуації, що було безпосередньо пов'язане з розвитком жанрів у 19 ст., а також з художньою практикою письменників та діяльністю мовознавців-нормалізаторів 20 ст. Усе це сприяло унормуванню української писемної мови.

3. Принципи української пунктуації

Українська пунктуація -- явище складне. Як і українська орфографія, вона базується на певних принципах. Таких принципів є три: логічний, або смисловий, граматичний, чи синтаксичний, який ще називають структурним, та інтонаційний.

Логічний, або смисловий принцип полягає в тому, що розділові знаки повинні сприяти правильному розумінню писемного тексту.

Граматичний, або синтаксичний принцип визначає роль пунктуації в синтаксичній будові писемного тексту. Цей принцип тісно зв'язаний з логічним принципом. Вважають, що логіко-граматичний принцип є основним з-поміж інших принципів української пунктуації і що саме він забезпечує синтаксичну і логічну організацію висловлення на письмі¹¹ Див. Сучасна українська мова. -- К., видавниче об'єднання «Вища школа», Головне вид-во, 1974. -- С. 361., оскільки тільки правильно розставлені розділові знаки забезпечують правильне розуміння писемного тексту. Логіко-граматичний принцип ставить певні вимоги. Так, за цим принципом, не можна роз'єднувати розділовими знаками, без спеціальних на те умов, граматичні пари слів у реченні, зокрема підмет і присудок, означення і означуване певними умовами, що його обмежують, керуюче слово і кероване, не можна відділяти одне від одного однорідні члени речення та ін.

Порушення логіко-граматичного принципу при розставлянні розділових знаків може бути зумовлене тільки певними стилістичними або іншими мотивами.

Так, наприклад, у поетичних творах, розділення підмета і присудка, означуваного слова і означення чи керуючого слова і керованого може бути зумовлене потребами рими або якимись художніми мотивами, що ними керується автор поетичного твору. Такі явища нерідко спостерігаються у поезіях більшості відомих і славних українських поетів, зокрема у Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.

Інтонаційний принцип забезпечує оформлення ритмомелодики української мови. Інтонація висловлення в усному мовленні може визначати використання того чи іншого розділового знака при передачі усної мови на письмі. При цьому розділові знаки можуть позначати смислові відтінки висловлень, це, зокрема, такі розділові знаки, як крапка, знак питання, знак оклику, можуть вказувати на взаємовідношення тих частин речення, між якими вони стоять, напр., двокрапка при однорідних членах речення при перелічувальній інтонації або двокрапка між частинами безсполучникового складного речення при пояснювальних або причинових зв'язках тощо.

Інтонація є важливим фактором при суб'єктивному членуванні висловлення, коли автор для смислового підкреслення у тексті певних слів чи словосполучень виділяє їх такими розділовими знаками, які ніякими правилами не мотивуються.

Загалом інтонаційний принцип при передачі усної мови на письмі й при розставлянні розділових знаків у письмових текстах відіграє важливу роль, оскільки одні розділові знаки ставляться при Інтонації переліку, інші -- при інтонації обумовленості тощо.

Підсумовуючи сказане про принципи, на яких базується українська пунктуація, відзначимо, що усі ці принципи вживання розділових знаків для членування тексту логічного, при якому можуть використовуватися лапки, наприклад, для виділення слів або словосполучень вжитих у переносному значенні, дужки -- для виділення вставних коментарів до тексту, абзаци -- для логічного завершення частин тексту; синтаксичного, при якому кома використовується для виділення зворотів, звертань, вставних слів, підрядних речень тощо; та інтонаційного, при якому короткі паузи позначаються комою, довші -- крапкою, тире, незакінчена думка -- трьома крапками, питальна інтонація -- знаком питання і т. д., нерідко перехрещуються, і ті самі знаки можуть використовуватися в різних функціях.

Так, зокрема, деякі знаки можуть виступати в ідеографічно-оцінній функції, напр., крапка при скороченні слова, знак оклику в дужках у цитаті як знак здивування, знак питання у дужках у цитаті як знак здивування, знак питання у дужках у цитаті як вираз здивування тощо¹¹ Українська мова. Енциклопедія. Київ. Вид-во `Українська енциклопедія' ім. М. П. Бажана, 2000. -- С. 502--503..

Усі принципи української пунктуації діють в українській мові одночасно, забезпечуючи правильну передачу усної мови на письмі.

4. Система розділових знаків

Розділові знаки сучасної української мови утворюють усталену систему. У її межах виділяються розділові знаки одиничні, до яких належать: крапка, двокрапка, три крапки (і більше), кома, крапка з комою, тире, знак оклику, знак питання і парні, до яких відносяться; дві коми, два тире, дужки, лапки.

5. Типи розділових знаків, їх функції у мові

За функцією, яку вони виконують, розділові знаки поділяються на три групи: відділяючі, відокремлюючі і виділяючі.

Відділяючими є знаки, що членують текст на частини, які є простими реченнями чи їх еквівалентами, складними реченнями, періодами, а також які використовуються для відокремлення однакових компонентів простого чи складного речення одного від другого. До цієї групи розділових знаків належать такі: крапка, крапки, знак оклику, знак питання, кома, крапка з комою, двокрапка і тире.

Кожен з розділових знаків виконує йому властиву функцію.

Крапка поділяє текст на речення.

Крапки (три крапки) вказують на незакінченість речення, на його ї; обірваність, а також на те, що в реченні наявні не всі компоненти.

Знак оклику не тільки поділяє текст на речення, але й вказує на експресивність мовлення.

Знак питання також не тільки поділяє текст на частини, а й вказує на те, що речення містить у собі питання.

Кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складносурядного речення, відділяє головне і підрядні речення у складнопідрядному реченні.

Крапка з комою, подібно до коми, відділяє складні чи ускладнені за будовою граматично рівноправні частини.

Двокрапка не тільки відділяє одну частину від другої, але й вказує на : те, що в другій частині міститься пояснення або розкривається причина того, про що йшла мова в першій частині.

Тире розділяє головні члени речення, тобто підмет і присудок, частини простого речення, зокрема однорідні члени речення і узагальнююче слово, яке стоїть після них, частини безсполучникового складного речення, які знаходяться у причинно-наслідкових, протиставних та умовно-часових зв'язках.

Функції розділових знаків можна простежити на такому тексті:

Сідало |сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідло-вменшалося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися -- і щось страшне бубоніли, блимаючи вогневими очима. Ніч чорною марою налягла на землю, і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився... Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і спустився стрілою в яр, гогонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір'їну, здоровенні палаци, височенні церкви і невеликі хати; зацокотіли шибки у вікнах, струснули підвалини, загуло-зашуміло в повітрі... Дощ, як з відра, линув на землю і зразу покрив її калюжами.

(Панас Мирний).

Відокремлюючими є розділові знаки, які використовуються для оформлення логіко-синтаксичного відокремлення якогось компонента простого чи складного речення. Відокремленими можуть бути звороти'; уточнюючі члени тощо.

До цієї групи розділових знаків відносять кому, дві коми, тире і два тире.

Функції відокремлюючи розділових знаків можна проілюструвати на таких прикладах:

1. Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під олив'яним, небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні. Ішли ліниві, сірі, важкі, наче груддя ялової землі, яка їх зродила. Несли свою зброю -- одвічні рушниці, зв'язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки. Всіх їх гнав страх, звичка слухати начальство.

(М. Коцюбинський).

2. Лист був довжелезний -- на десяти сторінках -- та все ж відчувалося, що написано не все, про що хотілося б і треба було написати.

(М. Дашків).

Виділяючими є розділові знаки, які використовуються для виділення слів, що показують на ставлення мовця до висловленої ним думки, називають осіб, до яких звертаються, а також вживаються для виділення таких синтаксичних одиниць, які впроваджуються в текст з метою уточнень окремого члена речення чи усього речення загалом.

До виділяючи розділових знаків належать такі: дві коми, два тире, дужки, лапки. Як видно, усі розділові знаки парні.

Використовуються вони для виділення звертань, вставних слів, словосполучень і речень тощо.

Напр.:

І, може, тоді завітає та доля жадана До нашої рідної хати. До тебе, моя ти Україно мила, кохана, Моя безталанна мати! (Леся Українка).

Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього життя не втратити чуття єдності, спільності своєї особистої долі з долею народною (О.Гончар).

Я ненавиджу брехню у всякій одежі, -- в розкішній та пишній найбільше, -- самовдоволену тупість, метушливість, хапливість, крикливість, заздрість і себелюбство... зраду і підлоту (М. Рильський) і под.

Нерідко у текстах різні розділові знаки можуть поєднуватися, або збігатися. Поєднуватися можуть крапка і тире (. --), кома і тире (, --), знак оклику і тире (! --), знак оклику і крапки (! ... ), знак питання і знак оклику (?!), крапка і лапки (. “) та ін.

Є випадки, коли розділові знаки не пов'язуються зі змістом тексту, з його членуванням, а використовуються з іншою метою. У таких випадках розділовий знак втрачає властивості пунктуаційного знака і стає знаком орфографічним. Так, напр., крапка може використовуватися для позначення графічного скорочення слів, напр.: акад. -- академік, вид. -- видання, гр. - громадянин, о. -- острів, р. - рік, обл. -- область, н.е. -- нашої ери та ін., що фактично пунктуації не стосується.

У цілому українська пунктуація повністю забезпечує правильне розуміння текстів наукового, офіційно-ділового, художнього та іншого змісту, а також правильну передачу усної мови на письмі.

Висновки

Таким чином, українська пунктуація -- це система загальноприйнятих правил і розділ мовознавчої науки про вживання розділових знаків. Вона становить важливу частину графічної системи української мови, оскільки розділові знаки обслуговують в такі значеннєві сторони мови, які не можуть бути виражені ні буквами, ні словами.

Українська пунктуація пройшла непростий шлях свого формування, яке почалося з 16--17 ст.

Виникнення розділових знаків було зумовлене необхідністю членувати текст на частини для правильного його розуміння, оскільки в стародавніх рукописах розділових знаків не існувало.

Виникнення розділових знаків і їх унормування проходило поступово. Першим розділовим знаком, який почав використовуватися для членування тексту, була крапка.

Українська пунктуація базується на трьох принципах: логічному, граматичному й інтонаційному. Особливу роль при цьому виконують логічний і граматичний принципи, хоча усі три принципи в українській мові діють одночасно.

Розділові знаки виконують у мові відділяючу, відокремлюючу і виділяючу функції.

Українська пунктуація сучасної української мови повністю забезпечує належне розуміння письмових текстів різного змісту, вона також забезпечує розуміння зв'язків у думці і достатня, щоб передати читачеві тексту пов'язані з синтаксичним характером його моменти емоціонального забарвлення»,¹¹ Курс сучасної української літературної мови. Г.11. Синтаксис. -- Київ: Радянська школа, 1951. -- С. 361. в чому й виявляється її важлива роль в українській мові.

Додаток 1. Граматичний аналіз. Схеми граматичного аналізу речень

Граматичний аналіз -- це один з різновидів мовного аналізу, який є надійним і ефективним засобом засвоєння теоретичного матеріалу з морфології та синтаксису, а також практичного застосування студентами набутих знань при аналізі ними мовного матеріалу та вироблення відповідних навиків цього аналізу.

Граматичний аналіз зосереджує увагу студента на конкретному мовному матеріалі, на відповідних питаннях, сприяє виробленню практичних навиків самостійної роботи з мовним матеріалом, вчить логічно мислити, узагальнювати, зіставляти і коментувати мовні факти, давати їм повну чи неповну характеристику, робити самостійні висновки.

Крім того, граматичний аналіз є ефективним засобом повторення й закріплення теоретичного матеріалу з граматики української мови, засобом тренування і самоперевірки студентом своїх знань, а також одним з важливих способів піднесення рівня культури мови студента.

Серед різних методичних прийомів, які застосовуються у вищій школі при вивченні української мови, граматичний аналіз посідає провідне місце.

Він дає змогу викладачеві виявити рівень засвоєння теоретичного матеріалу кожним студентом, його вміння використовувати здобуті знання на практиці. Граматичний аналіз може проводитися як під час аудиторних занять, так і при виконанні студентами самостійної роботи, забезпечуючи при цьому індивідуальне завдання для кожного студента.

Граматичний аналіз може успішно використовуватися при проведенні підсумкового контролю знань студентів.

Він є незамінним методичним прийомом при вивченні морфології і синтаксису, оскільки при аналізі речення студент виявляє не тільки глибину і міцність своїх знань з граматики і вміння застосувати їх на практиці, а й визначає ті питання, яких він не знає І які він повинен опрацювати.

Отже, граматичний аналіз є універсальним і ефективним прийомом вивчення граматичної будови української мови, що в результаті забезпечує належний рівень володіння цією мовою.

Під граматичним аналізом розуміють цілу систему різноманітних за змістом, обсягом і способом виконання вправ з граматики.

Граматичний аналіз включає два види аналізу:

-- морфологічний, який існує у двох різновидах -- за складом слова і за частинами мови;

-- синтаксичний, має два підвиди -- аналіз простого речення і аналіз складного речення.

За обсягом граматичний аналіз може бути повним, при якому проводиться всебічний розбір речення, тобто, коли речення аналізується за частинами мови і за членами речення, і неповним, або частковим, коли розглядаються тільки окремі морфологічні чи синтаксичні явища.

Крім того, за способом виконання аналіз може бути усним і письмовим, може виконуватися в аудиторії і в домашніх умовах як один з різновидів самостійної роботи студента.

Граматичний аналіз проводиться за певними, чітко визначеними схемами, яких при аналіз слід дотримуватися.

Подаємо схеми граматичного аналізу.

Морфологічний аналіз -- це, як відзначалося вище, аналіз за частинами мови і частинами слова. Такий аналіз називається повним.

У побудові схем повного морфологічного аналізу слід дотримуватися певної послідовності: першим подається аналізоване слово, далі вказується його початкова форма (якщо слово змінне) і питання, на яке воно відповідає, потім пояснюється лексичне значення слова, подаються лексико-граматичні категорії аналізованої частини мови та засоби їх вираження, наступними подаються граматичні категорії та засоби їх вираження, далі вказується синтаксична роль слова в реченні і визначається його синтаксична віднесеність; на завершення визначається морфологічна будова слова та характер і місце наголосу в слові.

Синтаксичний аналіз простого речення може бути повним, коли всебічно аналізується речення і всі члени речення, і частковим, коли проводиться аналіз окремих членів речення.

Повний синтаксичний аналіз простого речення включає:

1) загальну характеристику речення;

2) аналіз за членами речення і

3) аналіз за типами підрядного зв'язку слів.

При загальній характеристиці простого речення визначається речення за структурою (просте), за наявністю головних членів (двоскладне, особове чи односкладне, і тоді вказується тип односкладного речення), за наявністю всіх членів речення, необхідних для вираження висловлюваної думки (повне чи неповне), за наявністю головних і другорядних членів речення (поширене чи непоширене), за наявністю в реченні елементів, які його ускладнюють (ускладнене чи неускладнене), за тим, чи стверджується Іцось у реченні чи заперечується (стверджувальне чи заперечне, якщо при присудку є заперечна частка не) і за інтонацією (розповідне, питальне чи окличне).

При аналізі за членами речення визначається група підмета, тобто слова, які пояснюють підмет, і група присудка, тобто слова, які відносяться до присудка і пояснюють присудок, визначаються усі члени речення (додатки, означення, обставини) і вказується, на які питання вони відповідають.

При аналізі за типами підрядного зв'язку слів вказується, яким типом підрядного зв'язку (узгодженням, керуванням чи приляганням) пов'язуються в реченні слова.

Додаток 2. Схема морфологічного аналізу за частинами мови

Іменник.

1. Слово, яке аналізується.

2. Початкова форма (називний відмінок).

3. Лексико-семантичні категорії: власна чи загальна назва, конкретне чи абстрактне значення, назва істоти чи неістоти.

4. Граматичні категорії: рід і засоби його вираження, число і засоби його вираження і відмінок та засоби його вираження; відміна; група.

5. Від якого слова залежить.

6. Правопис і будова слова. Місце наголосу.

7. Синтаксична роль.

Прикметник.

1. Слово, яке аналізується.

2. Початкова форма (називний відмінок однини чоловічого, жіночого й середнього роду).

3. Розряд за значенням (якісний, відносний чи присвійний).

4. Ступінь порівняння (для якісних).

5. Повний (членний) чи короткий (нечленний); стягнена чи нестягнена форма (для повних прикметників).

6. Рід, число, відмінок і засоби їх вираження.

7. Група (тверда і м'яка).

8. Від якої частини мови утворений.

9. До якого слова відноситься.

10.Правопис і будова слова. Місце наголосу.

11. Синтаксична роль.

Числівник.

1. Слово, яке аналізується.

2. Початкова форма (називний відмінок).

3. Розряд за значенням: кількісний (власне кількісні, неозначено-кількісні, збірні і дробові) чи порядковий.

4. Який за будовою (простий, складний, складений).

5. Рід (якщо йому властивий).

6. Число (якщо властиве).

7. Відмінок.

8. З яким словом пов'язаний.

9. Правопис і будова слова. Місце наголосу.

10.Синтаксична роль.

Займенник.

1. Слово, яке аналізується.

2. Початкова форма (називний відмінок).

3. Група за значенням (узагальнено-предметний, узагальнено-якісний, узагальнено-кількісний).

4. Розряд за значенням (особовий, зворотний, вказівний, присвійний і т. д.).

5. Морфологічний склад (простий, складний).

6. Рід (якщо властивий).

7. Число (якщо властиве).

8. Відмінок.

9. До якого слова відноситься (якщо відноситься).

10. Правопис і будова слова. Місце наголосу.

11. Синтаксична роль.

Прислівник.

1. Слово, що аналізується.

2. Розряд за значенням: означальний (якісно-означальний, кількісно-означальний, способу дії), обставинний (часу, місця, причини, мети).

3. Ступінь порівняння (якщо якісно-означальний).

4. До якого слова відноситься.

5. Правопис і будова слова. Місце наголосу.

6. Синтаксична роль.

Дієслово.

1. Слово, яке аналізується.

2. Початкова форма -- неозначена форма дієслова (інфінітив).

3. Вид (доконаний, недоконаний, на яке питання відповідає).

4. Перехідне чи неперехідне (засоби, вираження перехідності і неперехідності).

5. Стан (активний, зворотно-середній, пасивний, нульовий).

6. Особа (особові закінчення).

...