Формування української церковно-обрядової термінології

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

УДК 811.161.2+81'373.46

Формування української церковно-обрядової термінології (назви богослужбових предметів)

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Пуряєва Наталія Володимирівна

КИЇВ 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, чл.-кор. НАН України, професор НІМЧУК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ, директор Інституту української мови НАН України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, дійсний член АПН України, професор ГРИЩЕНКО АРНОЛЬД ПАНАСОВИЧ, завідувач кафедри української мови Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова

кандидат філологічних наук ЗІНЧЕНКО СТАНІСЛАВ ВІТАЛІЙОВИЧ, проректор з гуманітарних питань та виховної роботи Ніжинського державного педагогічного університету ім. М. Гоголя

Провідна установа: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, відділ української мови, м. Львів

Захист відбудеться "_26__" червня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано "_25__" травня 2001р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Самойлова І.А.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна інтенсивна реабілітація Церкви, субіжна з процесом відродження української нації, актуалізувала проблему мови Церкви передусім як елемента її національної атрибуції. Українська Церква тривалий час являла собою ізольований суспільний організм: функціонування тут сакральної церковнослов'янської мови визначало її як сферу спеціальної комунікації, специфічну насамперед у плані мовного оформлення. Упровадження української мови в церковно-релігійну галузь для Церкви означало передусім подолання традиційної мовної відрубності.

Уцерковлення української мови мало для неї два визначальних наслідки: 1) поява нового соціолінгвального параметра - статусу культової, богослужбової; 2) утворення нової одиниці функціонально-стильової системи - конфесійного стилю.

Серед зазначених реалій став особливо відчутним брак уніфікованої та стандартизованої церковної термінології як важливого засобу спеціального спілкування в церковній галузі. На невиробленість такої термінології вказують передусім її безпосередні користувачі: церковні діячі, працівники конфесійної журналістики, перекладачі церковно-богослужбової літератури.

Актуальність теми дослідження. Українська церковна термінологія (далі - УЦТ) тривалий час не потрапляла “у фокус” наукових зацікавлень мовознавців, що було зумовлено дискримінацією релігійної сфери в підрадянському суспільстві та, відповідно, табуюванням навколорелігійних і навколоцерковних проблем. Недостатня увага до вивчення конфесійного стилю, відсутність досліджень церковної лексики та авторитетного словника церковних термінів, невключення священних, церковно-богослужбових та літургічних пам'яток до канону джерел як історичних словників, так і словника сучасної української літературної мови, суттєво обмежили наші знання про лексичний склад української мови та, зокрема, її термінологічного фонду.

Лінгвістична славістика засвідчує серію досліджень християнської лексики, початки якої поклали студії Ф. Буслаєва та Ф. Міклошича. Слов'янську церковну термінологію опрацьовували також А. Богач, А. Фрінта (чеську), Е. Кліх (польську), Є. Шетка (хорватську) та ін.

В українському мовознавстві можна констатувати декілька спроб різнобічних підходів до розгляду УЦТ: І. Огієнко (правопис та акцентуація релігійних термінів, їх етимологічний аналіз), П. Ковалів (джерела, шляхи запозичення церковних термінів в українську мову), Є. Грицак, О. Горбач (діалектна УЦТ), М. Юрковський, О. Горбач (історичний аналіз окремих тематичних підгруп УЦТ), Я. Рудницький, М. Лесів (історія семантичного становлення окремих церковних термінів). Функціонуванню української літургійної лексики в польській мові ХVІ ст. присвячена монографія польської дослідниці М. Карплюк. Крім того, УЦТ побіжно розглянута в колективній праці “Українське термінознавство” (Львів, 1994). Протягом останніх кількох років питання богослужбової термінолексики стали темами дисертаційних досліджень та наукових статей Н. Бабич, С. Біблої, Г. Наконечної, Н. Піддубної та ін. Проблематика сучасної церковної термінології широко дискутувалася на конференціях, опубліковані матеріали яких є суттєвим внеском у дослідження цієї термінології.

Спорадичний аналіз церковно-термінологічних найменувань містять також лінгвістичні дослідження: а) церковнослов'янської лексики вчених Є. Верещагіна, А. Львова, М. Цейтлін та ін.; б) лексичного складу української мови періоду Київської Русі - Г. Войтів, П. Ковалева, В. Колесова, А. Львова, Г. Лукіної, Г. Миронової, В. Мурьянова, В. Німчука, Ф. Філіна, П. Черних тощо. Оскільки вагома частина церковної термінології за походженням - грецькі запозичення, іншим суттєвим джерелом мовознавчої інформації про неї є праці, присвячені впливові грецької мови на мови слов'янські у сфері лексики (В. Дубровіна, В. Істрін, М. Копиленко, А. Критенко, Н. Мещерський, І. Огієнко, С. Олексієнко, О. Пономарів, О. Поспішил, О. Соболевський та ін.).

Однак відомі нам студії не вичерпують проблемного поля навколо церковної термінолексики. Так, зокрема, українська церковно-обрядова термінологія (далі - УЦОТ), що є системою знакових засобів спілкування в обрядовій практиці, ще не була об'єктом комплексного лінгвістичного аналізу.

Тому метою роботи є дослідити процес формування та розвитку УЦОТ у період від ХІ до ХХ ст.

Реалізація задуму передбачала розв'язання таких завдань: 1) визначити склад термінологічного фонду церковного обряду; сформулювати критерії системності досліджуваної термінології; розробити предметно-тематичну та лексико-семантичну класифікації УЦОТ; 2) виявити інтра- та екстралінгвальні чинники впливу на виникнення й розвиток УЦОТ у період з ХІ по ХХ ст.; з'ясувати основні тенденції її динаміки на сучасному етапі; 3) установити джерела, шляхи формування й поповнення церковно-обрядової терміносистеми, при цьому дослідити проблему міжмовних контактів у сфері етноконфесійної комунікації; 4) проаналізувати специфіку лексичних та семантичних процесів, що супроводжували формування УЦОТ; 5) з'ясувати особливості спеціальної сфери функціонування УЦОТ та простежити механізми її впливу на розвиток цієї термінології.

Джерела роботи. Дослідження функціонування УЦОТ передусім у сфері спеціальної комунікації передбачало й вибір відповідних джерел фактичного матеріалу: 1) церковно-богослужбові книги та літургічна література (як давні, так і сучасні); 2) лексикографічні пам'ятки лінгвістичного та енциклопедичного характеру; 3) конфесійна й релігієзнавча періодика. Загальна кількість проаналізованих джерел - 154.

Об'єктом дослідження стала одна із предметно-тематичних груп УЦОТ - сукупність назв богослужбових предметів, а зокрема диференційовані в її межах лексико-семантичні групи назв богослужбових речей, назв одягу духівництва та назв богослужбових книг.

Предметом дослідження є лексичні, семантичні та стилістичні процеси, що зумовили формування й розвиток зазначеної термінології в українській мові.

До аналізу залучалася термінологія східного (греко-візантійського) християнського церковного обряду, що є спільним для Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) та Української Православної Церкви (УПЦ).

Методи дослідження. З метою висвітлення процесу формування та розвитку УЦОТ протягом ХІ - ХХ ст. використано метод синхронно-діахронного опису відповідної лексичної сукупності. Для встановлення механізмів конструювання семантичного рівня УЦОТ та специфіки її функціонування в спеціальній галузі застосовано також методи етимологічного, компонентного та контекстуального аналізу її одиниць.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше на матеріалі української мови описано та проаналізовано терміносистему церковного обряду (сформульовано критерії її системності, розроблено класифікації УЦОТ за ономасіологічним та семасіологічним критеріями). На прикладі однієї з тематичних терміногруп УЦОТ (назви богослужбових предметів) досліджено рушійні фактори її лексичного та семантичного розвитку насамперед у контексті спеціальної (писемної та усної) сфери її функціонування; виявлено джерела виникнення та поповнення УЦОТ. У праці вперше описано функціональну сферу УЦОТ (богослужбові книги, літургічна література), простежено історію її розвитку насамперед у мовному аспекті. З'ясовано зміст понять “мова Церкви”, “сакральна мова”, “культова мова”, а терміни сакральна мова, культова мова, богослужбова мова, апостольська мова та деякі інші рекомендовані для вживання як елементи метамови лінгвістичних досліджень відповідного феномену.

Знайшло подальший розвиток вивчення стильово-стилістичних тенденцій у конфесійному стилі української мови, однак у межах цього дослідження розуміння зазначеної проблеми переросло в трактування її як проблеми норми спеціального спілкування та зокрема терміновикористання в галузі церковного обряду. Визначено ознаки цієї норми, що досі не були сформульовані, простежено її модифікації протягом ХІ - ХХ ст., а головне - відображення зазначених процесів в УЦОТ.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження дають додаткові відомості про особливості норми спеціального спілкування та терміновикористання в церковно-обрядовій галузі. Специфічні стилістичні характеристики цієї норми, а саме її урочисто-експресивна ознака, актуалізували роль стилістичного фактора в розвитку УЦОТ, що до певної міри протиставило її іншим галузевим терміносистемам, а відтак, зробило її об'єктом особливих (відмінних від традиційних) лінгвістичних вимог. Тому висновки дисертації будуть корисними для дослідження термінологій галузей, суміжних із церковно-обрядовою: богословської, літургійної тощо.

Крім того, матеріали дисертації можна використати в лексикографічній практиці при укладанні різних типів словників, зокрема церковних термінів, а також при читанні певних мово- та релігієзнавчих дисциплін у світських і духовних навчальних закладах. Таким чином, результати студії будуть цікавими як для лінгвістів, дослідників історії релігії, так і для безпосередньо задіяних у церковно-релігійну практику діячів Церкви.

Апробація результатів дисертації. Деякі положення дослідження обговорені на засіданнях відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України, Ради молодих учених при Інституті української мови НАНУ, а також на конференціях “Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій” (Львів, 1998 р.), “Християнство й українська мова” (Київ, 2000 р.), “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон, 2001).

Публікації. Різні аспекти досліджуваної проблеми висвітлені у 7 публікаціях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків (212 с.), до яких додано список використаної літератури (166 позицій), список джерел, перелік умовних скорочень.

церковний термінологічний лексичний обряд

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету та завдання, подано відомості про джерела фактичного матеріалу та методи дослідження. Тут також визначено новизну роботи, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.

Перший розділ дисертації “Українська церковно-обрядова термінологія: склад, структура, умови функціонування” присвячено аналізові специфіки системної організації УЦОТ як у плані змісту, так і в плані вираження. Тут також описано сферу спеціального функціонування цієї термінології, що виступала активним фактором її розвитку.

У першому підрозділі, який має назву “Ономасіологічна оцінка церковно-обрядової термінології”, здійснено класифікацію УЦОТ за ономасіологічним критерієм із метою з'ясування її обсягу в плані змісту. Логіко-поняттєве моделювання церковного обряду дозволило виділити в його складі 5 поняттєвих полів, об'єднаних навколо логічних категорій особа, предмет, дія, місце, час, що їм у системі УЦОТ відповідає 5 предметно-тематичних груп: 1) “особа - богослужіння”, або “виконавці та учасники богослужіння” (диякон, книгодержець, номінант, оголошений, парох, спасеник, заручений, хрещенець тощо); 2) “предмет - богослужіння”, або “богослужбові предмети, їх різновиди та частини” (аналой, артос, дискос, єлей, копіє, ладан, орар, підрясник, Служебник, фелон та ін.); 3) “дія - богослужіння”, або “богослужбові обрядодії, їх різновиди та частини” (анамнеза, великі обітниці, вечірня, заручини, Літургія Слова, оголошення, парастас, таїнство тощо); 4) “місце - богослужіння”, або “храм та його частини” (амвон, бічний вівтар, горнє місце, крипта, кафедра, солея та ін.); 5) “час - богослужіння”, або “ богослужбовий день, тиждень, рік” (Антипасха, Великий Піст, загальниця, індикт, іменини, храмове церковне свято тощо).

Другий підрозділ “Семасіологічна оцінка церковно-обрядової термінології” містить класифікацію та аналіз досліджуваної термінології за трьома семасіологічними ознаками (номінативна функція (позначення спеціального поняття чи спеціального предмета); нормативність / ненормативність терміна; глибина поняттєвого змісту спеціального лексичного засобу), що дозволили виділити в її складі три типи протиставлень: 1) предметні терміни та власне терміни; 2) нормативна та ненормативна церковно-обрядова термінологія; 3) термінологія та номенклатура.

Попередньо проведена предметно-тематична (ономасіологічна) класифікація УЦОТ дає можливість помітити, що семасіологічний тип предметних термінів обіймає дві ПТГ УЦОТ: 1) назви богослужбових предметів та 2) назви храму та його частин (приклади див. вище).

Власне терміни представлені в УЦОТ більш значною кількістю термінологічних одиниць, це: 1) церковні звання, титули, назви учасників богослужінь (дяк, заручений, ієрей, лампадник, митрополит, паламар, покутник, сповідник, ставленик та ін.); 2) назви богослужінь, обрядів, священнодій (вечірня, відновлення храму, кадіння, Літургія, молебень, останнє цілування, Таїнство Шлюбу, утреня тощо); 3) назви церковних пісень, читань, молитов (антифон, зачало, канон, кафизма, літургійний виголос, молитва приготування, прокимен, статія та ін.); 4) назви церковних свят, постів, тижнів (Велика неділя, Літній піст, Петрівка, поминальний день, Страсний тиждень, Чистий четвер тощо).

Визначальні ознаки нормативної та ненормативної спеціальної лексики, їхні відмінності рельєфніше проступають в корелятивній (синонімічній) парі, де нормативний член протиставлений ненормативному: маючи тотожну чи близьку семантичну характеристику, вони різко відрізняються узусом, орієнтацією на сферу використання. Тобто стає очевидною опозиція ознак: узаконеність, офіційність, загальноприйнятість використання й стилістична нейтральність нормативного терміна та ненормативність, функціонально-стилістична обмеженість використання, а також емоційно-експресивна конотативність ненормативної термінологічної одиниці. Ступінь реалізації зазначених ознак у ненормативній термінолексемі, а також факт її кореляції з нормативним відповідником (наявність чи відсутність нормативного еквівалента) виступають підставою для членування ненормативної спеціальної лексики на підтипи: професіоналізми, професійні жаргонізми, індивідуально-образні висловлювання, терміноїди.

Характерними ознаками церковно-обрядових професіоналізмів є ненормативність, але загальноприйнятість використання, розмовний характер, емоційно-експресивне забарвлення, пор.: ампулка - карафка, чашечка; велика агіасма - йорданська вода; кіот - божник (божниця); орлець - підніжок; поручитель - вінчальний батько; притвор - сіни; стручець - мирувальник, помазок; храмове свято - храм; паперть - присінок; хрестильна сорочка - крижмо; церковна скринька- титарня та ін.

Професійні жаргонізми відзначає ще більше відхилення від узусу, вища експресивність, обмежене коло використання (часто серед них трапляються діалектизми): дароносиця - бурса; дарохранильниця - пушка; дзвінець - сиґнатурка; зерно - метелик; кукіль - намітка; орлець - килимчик, диванчик; панікадило - павук; стручець - щіточка, гілочка, патичок; хрещений батько - нанашко; церковна скринька - панґар тощо.

Ще одним розрядом ненормативної церковно-обрядової термінолексики є індивідуально-образні висловлювання. Це переважно метафоричні найменування предметів та понять церковного обряду, що розкривають певний бік їхніх символічних значень, наприклад: Безкровна Жертва Нового Заповіту “Літургія”; новий прихід Бога на світ “причастя”; Тайна Тіла й Крові Христової “Таїнство Євхаристії”; ясла, у яких Пречиста Діва Марія положила Ісуса Христа “дискос” тощо.

Терміноїди - це професіоналізми, що через відсутність нормативного термінологічного еквівалента займають цю смислову нішу, прагнуть стати термінами, пор.: зерно (зернятко) “намистинка на вервиці”, ванна “чаша, у якій освячують воду у свято Богоявлення”; престолик “стіл у будинку хворого, на якому здійснюють причащання” тощо.

Для УЦОТ є характерним також інший спосіб проникнення професіоналізмів у сферу нормативної термінології - це витіснення під дією певних, властивих для розвитку цієї термінології тенденцій, нормативних термінологічних одиниць ненормативними. Такими, наприклад, є тенденції до усунення з активного вжитку термінів-церковнослов?янізмів, семантично непрозорих термінів та термінів із розгалуженою лексичною структурою тощо.

У сучасних термінологічних працях зв?язок явищ термінологія - номенклатура визначають або як взаємопротиставлення (номенклатуру, номен протиставляють термінові та термінологічній системі), або як взаємовключення (номенклатуру зараховують до складу термінології, але як нижчу, периферійну її ділянку). При цьому визначальними ознаками номена й номенклатури вважають: 1) співвіднесеність номена з позначуваним поняттям через термін; 2) функціонування на позначення понять чи предметів одного класу; 3) приналежність до власних назв чи проміжна позиція між власними назвами й термінами; 4) посилена умовність номена через виникнення внаслідок штучної номінації тощо.

Опираючись на перераховані вище ознаки номенів, ствердимо їх наявність у складі спеціальної лексики церковного обряду. Це - 1) номенклатура богослужбових книг: Євангеліє, Ірмологій, Кондакар, Літургіарій, Молитвослов, Октоїх, Парастасник, Псалтир, Синаксар, Стихирар, Служебник, Тріодь Цвітна, Устав тощо; 2) номенклатура церковних свят, постів, загальниць: Антипасха, Великдень, Головосік, Макавійка, Літній піст, Перша Пречиста, Різдво по плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Страсний тиждень, Хрестопоклонна неділя та ін.

У підрозділі “Предметно-тематична група назв богослужбових предметів - складова частина церковно-обрядової термінології” здійснено семантико-системний аналіз ПТГ УЦОТ назв богослужбових предметів. Подальше ономасіологічне членування цієї ПТГ дозволило розбити її на три тематичні підгрупи термінів: 1) назви богослужбових речей (далі - НБР); 2) назви одягу духівництва (далі - НОД); 3) назви богослужбових книг (далі - НБК). Аналіз семантичної організації терміногруп НБР та НОД, семантичної структури їх складових показав, що ці термінологічні сукупності є: а) лексико-семантичними групами та б) різними лексико-семантичними групами. ЛСГ НБР протиставлена ЛСГ НОД за такими ознаками: а) (ЛСГ НОД) наявність в семантичній структурі складових компонентів інтеґраційного та диференційного компонента лексичного значення і внаслідок цього - високий ступінь системної організованості; (ЛСГ НБР) наявність лише інтеґраційного компонета в структурі семантики термінів та відсутність диференційного, і як наслідок - низький ступінь системності; б) (ЛСГ НОД) утворення двох типів парадигмитичних опозицій, диференційованих за рівнем абстракції; (ЛСГ НБР) формування фрагментарних парадигм переважно гіперо-гіпонімічних (формально-семантичних) протиставлень; в) якісно та кількісно відмінний характер семантичної структури одиниць групи: (двокомпонентність семантики НОД та багатокомпонентність, зумовлена насиченістю індивідуалізуючими ознаками структури, НБР); г) відмінний (за кількістю та якістю) набір мотиваційних ознак.

Лексичні члени протиставленої двом попереднім ЛСГ групи назв богослужбових книг - демонструють такі ознаки: 1) співвіднесеність із позначуваним поняттям через термін за сигніфікатом останнього; 2) співвіднесеність із одиничним поняттям збірних множин; 3) високий ступінь умотивованості; 4) умотивованість за суттєвою ознакою позначуваного денотата (“зміст богослужбової книги”); 4) високий ступінь системності, зокрема формальної (більшість НБК утворені за моделлю “назва одиниці змісту книги (піснеспіва, вірша, богослужіння) + суфікс -ник”, пор.: Акафисник, Восьмигласник, Молебник, Молитовник, Парастасник, Паремійник, Требник, Служебник та ін.; пор. також номени-кальки з елементом -слов (< гр -лпгйпн): Місяцеслов, Молитвослов, Цвітослов, Часослов; групу номенів типу Алилуар(ій), Кондакар(ій), Літургіар(ій), Синаксар(ій), Стихирар(ій) тощо (< гр. назви на -бс-йпн). Таким чином, специфіка НБК як у плані змісту (природа позначуваного поняття, спосіб його позначення), так і в плані вираження (системність (семантична й формальна (словотвірна), характер та ступінь умотивованості тощо), дозволяє кваліфікувати цю групу слів як номенклатуру, що займає проміжну позицію між термінологією та власними назвами й має виразне тяжіння до предметної термінології.

У підрозділі “Сфера функціонування церковно-обрядової термінології як фактор її формування та розвитку” висвітлено особливості спеціальної церковно-обрядової комунікації крізь призму такого феномену, як мова Церкви.

Сферою функціонування церковно-обрядової термінології (ЦОТ) (зокрема термінів-назв богослужбових предметів) є: а) спеціальні тексти (богослужбові книги (передусім Служебник і Требник), літургічна література); 2) усне мовлення фахівців галузі. Специфікою цієї сфери тривалий час (ХІ - ХІХ ст.) було те, що її писемний та усний аспекти перебували в різних мовних площинах: писемну ділянку забезпечувала сакрально-культова церковнослов'янська мова, усну - народна українська.

Церковнослов'янська мова, створена з метою забезпечення потреб церковно-релігійної комунікації, являла собою вироблену семіотичну систему, що корелювала з релігійною семіотичною системою не тільки на значеннєвому, а й на експресивному рівні. Будучи носієм специфічної функціональної (богослужбова) та статусної характеристики (сакральна, священна), церковнослов'янська мова виявляла своєрідну тематичну, семантичну та стилістичну спеціалізованість: демонструвала достатній семантичний потенціал для відображення божественних тем, що їх виклад неодмінно супроводжували такі стилістичні показники, як “високість” та “урочистість”.

Зазначені обставини становили суттєву перешкоду для активного перехрещення та взаємопроникнення функціональних сфер ЦОТ (йдеться передусім про вплив у напрямку “усна ® писемна сфера функціонування”). Ці ж причини унеможливлювали вплив на писемну сферу використанння ЦОТ загальнолітературної мови та проникнення сюди елементів загальновживаної лексики.

Уведення української мови в церковну комунікацію звело писемний та усний аспекти спеціальної сфери функціонування церковно-обрядових термінів в одну мовну площину, що дозволило та зумовило їхню взаємодію. Таким чином, відкрився новий канал лексичного поповнення церковно-обрядової терміносистеми: писемна сфера < усна сфера, а відтак - вплив: ЦОТ < загальновживана лексика.

Процес входження української мови в церковну сферу, що був одночасно процесом конфесійного стилетворення, полягав насамперед у засвоєнні засобами української мови церковно-релігійної писемної спадщини з обов'язковим урахуванням стилістичних параметрів цієї спадщини (архаїчність, урочистість тощо). При цьму саме церковнослов'янська лексика була носієм зазначених стилістичних характеристик, що справедливо дозволило її вважати конфесійно маркованим стильово-стилістичним засобом. Так, актуальна в умовах двомовності проблема мовного вибору українських конфесій, в умовах одномовності трансформувалася в проблему стильово-стилістичної орієнтації термінокористувачів, яка також здиференційована за конфесійною ознакою. На наш погляд, тут доречно говорити про норму спеціального спілкування у сфері церковного обряду, два її повноцінних напрямки, протиставлених насамперед за стилістичним показником.

Найбільш оформленою й виразно окресленою, за спостереженням дослідниці сучасного конфесійного стилю Н. Дзюбишиної-Мельник, є тенденція до орієнтації конфесійного стилю сучасної української літературної мови на ресурси церковнослов'янської мови. Дослідниця визнає за нею історичну першість і тривалість розвитку від середини ХІХ ст. Ця тенденція залишається домінуючою в богослужбових книгах УГКЦ.

Сутність другої, протилежної, тенденції полягає в максимальній орієнтації конфесійного стилю на внутрішньомовні (власне українські) ресурси. Початки дії зазначеної тенденції припадають на момент створення УАПЦ (поч. ХХ ст.). Вона була характерною для УАПЦ як у період її діяльності поза межами України (в діаспорі), так і в період відновлення цієї Церкви в Україні. “Українськомовну” стильово-стилістичну орієнтацію підтримує нині й УПЦ КП.

Українська церковно-обрядова термінологія, що розвивалася, з одного боку, в надрах конфесійного стилю, а з другого, - церковнослов'янської мови й була їх органічним складником, чутливо реагувала на визначальні процеси й зміни всередині зазначених систем.

Іншим важливим фактором впливу на формування та розвиток УЦОТ, її специфічних рис був характер сфери функціонування церковно-обрядових термінів, її усної, а головне, писемної площини.

Визначальними ознаками богослужбової літератури - сфери спеціального писемного функціонування ЦОТ, з одного боку, були незмінність, відтворюваність, малодоступність для широкого кола мовців, а з другого, - специфічні стилістичні параметри (високий, урочисто-піднесений, архаїчний, книжний характер викладу). Привнесення й формування ЦОТ у зазначеного типу контекстах зумовило насамперед те, що її розвиток від самого початку ніколи не мав характеру стихійності, а навпаки - відбувався в умовах, орієнтованих на нормативність, упорядкованість, консервативність. Саме цим можна пояснити незмінність лексичного складу церковної термінології (принаймні в її ядрі) та доволі слабку амплітуду семантичних зрушень і перетворень у цій термінологічній системі, що й демонструє її лінгвістичний аналіз.

Крім богослужбової практики (й, відповідно, богослужбових текстів), іншою важливою спеціальною сферою функціонування ЦОТ є літургіка - наука про богослужіння, завданням якої є опис та інтерпретація його компонентів (предметів, книг, піснеспівів, священнодій, обрядів, свят, постів тощо), історія їх виникнення та еволюції.

Літургіка та літургічна література як сфера функціонування ЦОТ суттєво відрізняється від такої галузі її використання як богослужбові тексти, хоча значною мірою й базується на останній. Із появою літургіки й літургічних творів, ЦОТ, що досі функціонувала лише в богослужбових книгах, опинилася в нових для себе умовах, специфіка яких значною мірою зумовила її подальший розвиток.

Із виникненням науки про богослужіння та початком функціонування в ній церковно-обрядових термінів почався так званий науковий період у розвиткові цієї термінології. Оскільки завданням літургіки є описати та пояснити спеціальні поняття й реалії церковного обряду, саме тут відбулося перше й ґрунтовне впорядкування ЦОТ передусім на предметно-поняттєвому рівні.

Літургіка висвітлює всі без винятку факти церковного обряду, саме тому літургічна література стала сферою максимальної фіксації церковно-обрядових термінів, у той час, як богослужбові книги (текстуально відтворювані, залежні від певного зразка) традиційно містять лише частину ЦОТ, що її вживання зумовлюють схематично описані найважливіші богослужбові мікроситуації.

Літургічні тексти (як наукові, так і навчальні, науково-популярні) принципово різнилися від богослужбових своїм стилістичним характером. ЦОТ, отже, перемістилася зі стилістично маркованого (урочисто-високого) контексту богослужбових книг у сферу стилістично нейтральну, більше за те, у сферу з протилежним стилістичним характером - розмовну (пор., науково-популярні літургіки).

Тісно пов'язана з усним спонтанним професійним мовленням, літургічна література стала ареною зіткнення нормативної та ненормативної ЦОТ, місцем їхньої взаємодії та конкуренції, що знову ж таки протиставляло її консервативним, зорієнтованим на нормативний зразок богослужбовим текстам, де, зрозуміло, така взаємодія була неможливою.

Другий розділ дисертації “Формування й розвиток предметно-тематичної групи назв богослужбових предметів в українській мові” присвячено діахронному дослідженню трьох лексико-семантичних підгруп ПТГ назв богослужбових предметів, кожна з яких розглянута в окремому підрозділі: 1) “Назви богослужбових речей та посуду”; 2) “Назви одягу духівництва”; 3) “Назви богослужбових книг”. Результати дослідницьких спостережень оформлені у вигляді історико-лексикологічних етюдів, присвячених окремим термінам чи термінологічним мікрополям, заснованим на спільності лексичного значення (так звані гомосемні термінополя: синонімічні, дублетні, гіперо-гіпонімні ряди) чи лексичного вираження (так звані гомоморфні термінополя - ряди термінів, об'єднаних спільною кореневою морфемою). Крім того, у складі історико-лексикологічного етюду поряд із окремими термінами розглянуто атрибутивні сполучення, де досліджувані назви виступали як опорні слова.

Важливою частиною наведених етюдів є етимологічний аналіз церковно-обрядових термінів, який полягав насамперед у з'ясуванні їхнього семантичного етимона. Зосередження саме на такому типові етимологізування зумовлене специфікою УЦОТ, що її семантичний рівень (лексичні значення термінів, лексико-семантичні зв'язки між ними) конструювала грецька церковно-термінологічна протосистема, шляхом калькування якої було сформоване ядро УЦОТ.

У третьому розділі дисертації “Українська церковно-обрядова термінологія: сучасний стан крізь призму діахронії” розглянуто динаміку церковно-обрядової терміносистеми в ХХ ст., подано всебічну характеристику її сучасного стану, проаналізовано ті основні лексичні та семантичні процеси, що сприяли його формуванню.

Перший підрозділ “Розвиток української церковно-обрядової термінології в ХХ ст.” висвітлює визначальні тенденції динаміки досліджуваної лексичної системи в період проникнення в церковно-комунікативну сферу української літературної мови та витіснення нею традиційної тут церковнослов'янської мови.

Уведення української мови в церковну практику було тісно пов'язане з необхідністю перекладів богослужбових книг із мови церковнослов'янської. У 20-ті рр. ХХ ст. працю над перекладами здійснювали в Україні (найбільш активно тут діяла новостворена УАПЦ). У 30-ті рр. та особливо після Другої світової війни, коли на території підрадянської України українські конфесії припинили своє існування, зазначену діяльність продовжили поза її межами, у діаспорі.

Кінець 80-х, а особливо початок 90-х рр. ХХ ст., що приніс Україні державну незалежність, був періодом відновлення діяльності українських Церков: УАПЦ, УПЦ, УГКЦ. Знову стала актуальною потреба в забезпеченні українських конфесій богослужбовою літературою, яку розв'язували двома заходами: 1) повернення, перевидання літургійних текстів, перекладених в Україні в 20-ті рр. та протягом 30 - 80-х рр. - у діаспорі; 2) створення нових сучасних перекладів часто в рамках певної традиції попередніх періодів, а часто у свідомому відштовхуванні від них.

Проникнення української літературної мови у сферу спеціального функціонування ЦОТ викликало насамперед закономірний процес засвоєння українською мовою церковно-обрядової терміносистеми на всіх мовних рівнях: фонетичному, словотвірному, лексичному, семантичному, стилістичному. Цей процес, керований значною мірою зусиллями термінокористувачів (перекладачів та нормалізаторів), виявляв залежність від їхніх стильово-стилістичних настанов. Тут, як і загалом у конфесійному стилетворенні, співдіяли чи конкурували дві нормативні тенденції: 1) максимальної адаптації церковно-обрядових термінів у системі сучасної української літературної мови; 2) тенденція до збереження традиційних термінологічних форм.

Перша тенденція діяла в загальному річищі мовно-пуристичного руху, спрямованого на мову Церкви і, як видно, мала відтрадиціоналістський характер. Прихильниками новітніх перетворень традиційної ЦОТ стали насамперед діячі УАПЦ та УПЦ в діаспорі. Автори греко-католицьких літургік демонстрували меншу послідовність у дотримуванні певних нормативних принципів, стоячи на позиціях або радикальних традиціоналістів-архаїзаторів, або ж шукаючи компромісу між протилежними собі тенденціями.

У результаті співдії традиціоналістської та відтрадиціоналістської нормативно-термінологічних тенденцій, у сучасній УЦОТ розвинулася значна варіантність форм.

Сучасній УЦОТ властива й правописна варіантність, яка відбиває дві правописні традиції, що співдіють нині в українськомовному просторі (харківський правопис та чинний правопис), і стосується, як правило, передачі іншомовних запозичень (насамперед грецизмів та латинізмів) засобами української мови: а) передача l в словах іншомовного походження: балдахін - бальдахин, вічна лампа - вічна лямпа, далматика - дальматика, енколпіон - енкольпіон, Ірмологіон - Ірмольогіон; б) передача грецької “тети”: Анфологіон - Антольогіон, кафедра - катедра, фиміям - тиміям; в) правила вживання и та і в словах іншомовного походження: Архієратикон - Архиєратикон, єпитрахиль - єпітрахіль, ілитон - ілітон, камілавка - камилавка, киворій - ківорій, потир - потір, фиміям - фіміам тощо.

Упровадження української мови в церковно-комунікативну сферу мало для УЦОТ й таке кардинальне значення: воно перевело писемний та усний аспекти спеціальної сфери функціонування церковно-обрядових термінів в одну мовну площину, що дозволило й зумовило їхню взаємодію.

Усна форма професійного спілкування apriori передбачає перебіг у ній таких закономірних лексичних процесів, що певним чином модифікують офіційну систему спеціальних лексем. Насамперед маємо на увазі розвиток периферійних шарів спеціальної лексики - ненормативної термінології: професіоналізмів, терміноїдів та професійних жаргонізмів.

Описані вище процеси спричинили взаємодію нормативної та ненормативної церковно-термінологічної лексики. Унаслідок такої взаємодії всередині УЦОТ утворилися нові варіантні лексичні ряди, компоненти яких опинилися у зв'язку корелятивного протиставлення за ознакою нормативності, функціональної активності та за стилістичними характеристиками. Щоправда, активізація ненормативної термінології в писемній сфері функціонування УЦОТ відбулася лише на її нижчих жанрових щаблях: у навчальній та науковій літургіці, церковній публіцистиці.

У другому підрозділі “Лексико-семантичні особливості сучасної церковно-обрядової термінології у світлі їхнього становлення” здійснено загальний опис сучасного стану УЦОТ (ПТГ назв богослужбових предметів) як результату розвитку відповідної лексичної сукупності з аналізом форм та причин такого його формування.

УЦОТ, що розвивалася протягом багатьох століть, зазнавала закономірних із погляду розвитку мовної підсистеми змін: кількісного поповнення та редукції, варіювання. Останнє, зокрема, спричинило варіантність ЦОТ на семантичному, фонетичному, лексичному, стилістичному мовних рівнях.

Семантична варіантність (полісемія) лексем, що в своїй семантичній структурі містять церковно-термінологічне значення, в основному представлена співвіднесеннями таких семантичних варіантів: 1) загальновживане значення + церковно-термінологічне значення; 2) церковно-термінологічне значення + церковно-термінологічне значення.

Перший тип семантичної варіантності лексем із церковно-термінологічним значенням (найбільш поширений), спричинений семантичною взаємодією загальновживаної та термінологічної лексики, основними виявами якої були: церковна термінологізація загальновживаних слів та детермінологізація церковно-обрядової спеціальної лексики.

Термінологізація загальновживаної лексики (один із найпродуктивніших способів церковно-обрядового термінотворення) відбувалася шляхом семантичного калькування іншомовної термінології (воздух, кадило, копіє, лжиця, плащаниця, покров, престол, Святі Дари, Служебник, срачиця, стручець, чаша тощо) та шляхом самостійного розвитку церковно-термінологічного значення у загальновживаному слові (метафоричне, метонімічне переосмислення, звуження): бурса, ванна, диванчик, зерно, карафка, килимчик, лодка, медалик, метелик, оклад, павук, підніжок, пушка, чашечка, шати тощо.

Детермінологізацію церковно-обрядових термінів (зокрема назв богослужбових предметів) зрідка супроводжувала поява відтермінологічного загальновживаного значення. Так, метафоричного переосмислення зазнали терміни саван, фиміам, єлей, розп'яття та ін. Часто модифікація церковно-термінологічної семантики спеціальних лексем відбувалася у складі фразеологічних сполук (терміни ладан, миро, кадило, Типик, хрест).

Загалом же, вихід церковно-обрядових термінів поза межі спеціального використання, у загальнолітературне мовлення відбувався без зміни їхньої семантики.

Власне термінологічна полісемія є мало характерною для УЦОТ. Протягом свого розвитку зазначена термінологічна система демонструвала виразну тенденцію до подолання багатозначності своїх компонентів шляхом закріплення семантичних варіантів за різними лексичними носіями. Серед лексико-семантичних процесів, що уможливлювали цей процес, були: термінотворення (морфологічне (підризник, підсакосник, підкапок тощо), синтаксичне (ризи архиєрейські, ризи дияконські, ризи ієрейські), десинонімізація (розподіл семантичних варіантів між первісними абсолютними синонімами (аналав - параманд), синонімізація (стихар - далматика).

Розвиток термінологічної багатозначності церковно-обрядових термінів зумовлювала, як правило, систематично відтворювана так звана контекстуальна синонімія лексем (контекстуальна взаємозаміна назв функціонально подібних, але не тотожних денотатів): артофор “дарохранильниця”, “дароносиця”, “дискос”, дарник “антидор”, “артос”, єрусалим “дарохранильниця”, “дарохранильниця в патріаршому соборі”, ковчег “кіот”, “дарохранильниця” тощо.

Полілексія (синонімія, дублетність) є дуже характерною для УЦОТ. Прагнучи до подолання семантичної варіантності (власне термінологічної полісемії), на лексичному рівні ЦОТ виявляла тенденцію до консервування варіантів.

З погляду діахронії полілексія в УЦОТ - це насамперед відтворення синонімії грецької церковно-обрядової термінології, пор.: хрестильниця - купіль (< вбрфйуфЮсйпн - кплхмвЮисб); воздухъ - покровъ (< бЮс - кЬлхммЬ); трапеза - предложення - жертовник (< фсбрЭоб - ихуйбуфЯсйпн - рсьиеуйт); кафедра - тронъ (< кбцЭдсб - исьнпт); Святі Дари - Святі Треби (< фб Ьгйб дщсЬ - Ю йесЬ ихуЯб); риза - фелонь (< цельнйпн - ймЬфйпн) тощо.

Інший важливий фактор, із яким слід пов'язати полілексію в ЦОТ, є такий спосіб засвоєння іншомовних церковно-обрядових термінів, як “двомовні дублети”, пов'язаний із відповідною перекладацькою традицією. Суть зазначеного способу полягала в створенні дублетної пари за моделлю “грецизм (запозичення) - церковнослов'янізм (його семантична або лексична калька)”: аер - воздух, ікона - образ, лампада - світильник, Літургіаріон - Служебник, Октоїх - Восьмигласник, потир - чаша тощо.

Варто відзначити, що в розвитку ЦОТ принцип “двомовні дублети” став традиційним і діяв як своєрідна нормативна тендеція, що реґулювала певні лексичні процеси в цій терміносистемі. Так, період активних нормалізаційних заходів щодо ЦОТ (XVІІ ст.) був позначений насамперед упровадженням грецизмів як дублетів до тих церковно-термінологічних одиниць, що первісно були засвоєні у вигляді семантичних кальок, і навпаки - появою слов'янських відповідників до раніше засвоєних грецьких запозичень: лжица - лавида, звhзда - астерискъ, сhдалише - fронъ, кукумы - виноводны# съсуды, кафедра - горнєє сhдалище, горнєє мhсто тощо. Особливо помітними ці процеси були в номенклатурі богослужбових книг: Служебникъ - Леитургиарионъ, Часословъ - Орологионъ, Оуставъ - Типиконъ; Євангелионъ - Благовhстиє, Ирмологионъ - Пhснословъ, Анфологионъ - Цвhтословъ, Трефологионъ - Словопитаниє тощо.

Крім того, специфікою УЦОТ є те, що первісно створені дублетні пари не підлягали загальномовній тенденції до взаємовитіснення дублетів чи до розподілу між ними сфер уживання, - такі дублети продовжують співіснувати.

Полілексію в ЦОТ зумовлювало також явище своєрідної семантичної “інерції”, коли слово, розвинувши спеціальне значення, ставши терміном, втягувало за собою в нову функціональну сферу все, пов'язане з ним семасіологічно. Нoмінація денотата не одним словом, а всією сукупністю лексем із певним значенням була властивою для ЦОТ у період її початкового формування, пор.: дискосъ - миса - блюдо, плащаница - пон#ва (пон#вица) - покрывало - оуброусъ, ризы - одежа (одежда) - одhнь~ (одhни~) - пърты, миро - масть - масло - олhи, фелонъ - риза -шата, съсуды - посуда - начин# - апараты тощо. Зазначені синонімічні ряди не були однорідними: їхні компоненти відрізнялися не лише за ступенем семантичної спеціалізації (термінологічності), а й за стилістичними та функціональними (функціональна активність) показниками. Причому саме стилістичний параметр лексичних одиниць зумовлював характер двох інших показників (семантичного та функціонального), реґулюючи такі процеси всередині зазначених синонімічних рядів, як рух щодо центру ряду (позиція домінанти), редукція ряду (втрата ним лексичних компонентів). Крім того, самі термінокористувачі усвідомлювали, очевидно, таку синонімію як баластну, тому більшість із наведених членів рядів були втрачені ЦОТ унаслідок нормалізаційних заходів.

Упровадження української мови в сферу спеціального церковно-обрядового спілкування викликало справжній “вибух” лексичної варіантності (полілексії), спричинений насамперед засвоєнням українською мовою сформованої в надрах церковнослов'янської мови церковно-обрядової термінології. Як правило, його визначала поява українського лексичного відповідника до грецизма чи церковнослов'янізма: антимінс подвижний - антимінс рухомий, астериск - звіздиця - зірка, горнє місце - вишнє місце - високе місце, єлей - олива, клобук - ковпак, копіє - спис, Октоїх - Восьмиголосник, рипіда - опахало, хоругва - прапор тощо.

Другою причиною розвитку лексичної варіантності УЦОТ у цей період стала активізація термінологічної лексики обмеженого стильового вжитку (ненормативної термінології: професіоналізмів і професійних жаргонізмів), терміноїдів: бурса, гілочка, диванчик, карафка, килимчик, крижмо, лодка, метелик, намітка, павук, панґар, патичок, підніжок, помазок, поставник, пушка, ризка, ставець, титарня, чашечка, шата, щіточка тощо.

Фонетична, словотвірна та граматична варіантності в УЦОТ були властивими їй на початковому етапі розвитку й зумовлені, як правило, процесом адаптації українською мовою грецької церковно-обрядової термінології на фонетичному, словотвірному та граматичному рівнях, пор.: агіазма, агіасма; аналогии, аналогионъ, аналои, налои; Єрмологионъ, Иромологионъ, Ирмологий; Євангелиє, Єувангелиє, Єуаггелиє, Євангелиє, Євангели>; єпитрахиль, єпитрахил>; миро, моуро; кафедра, катедра; Кондакарь, Кондакарий; просфора, проскура; Псалтырь, Псалтыръ, Псалтыра; стихарь, стихарій; фелонионъ, фелонъ, хризма, крижьма, крижьмо; ироносъ, иронъ, тронъ тощо.

Часто фонетичні варіантні ряди відображали варіантність грецьких відповідників (при запозичуванні терміна усним шляхом), пор.: аеръ, аиръ (< гр. бЭс, бЮс), єпитрахиль, патрахиль (< гр. ерйфсбчЮлйпн, рефсбчЮлй), омофоръ, амафоръ (< гр. пмпцьсй, бмбцьсй), оупогонатъ, епигонатъ (< гр. хрпгпнЬфйпн, ерйгпнЬфйпн), манъти#, манъди# (< гр. мЬнфйпн, мбндэбт), октоикъ, октаикъ, охтаикъ, охътаикъ, охтаихъ (< гр. ькфбзчпу, пкфюзчпт, пчфЬзчпт) тощо.

ЦОТ виявляла тенденцію до подолання фонетичної, словотвірної та граматичної варіантності такого походження.

Українізація спеціальної церковної сфери спілкування спричинило процес засвоєння сформованої тут церковно-обрядової термінології на фонетичному та словотвірному рівнях. Причому збереження ЦОТ традиційних для неї елементів і одночасна поява новітніх форм зумовила нову хвилю розвитку відповідної церковно-термінологічної варіантності, пор.: а) фонетичні варіанти: Восьмиголосник - Восьмигласник, всеношник - всеночник - всенічник, дарохранильниця - дарохоронильниця - дарохранительниця, жертовник - жертівник, лжиця - ложиця, Молитвослов - Молитвослів, срачиця - сорочиця, Тріодь Постна - Тріодь Посна - Тріодь Пісна, Цвітослов - Квітослов тощо; б) словотвірні варіанти: губка істиральна - губка витиральна, дзвінець - дзвіночок - дзвінок, дикирій - двокирій, жертвенник - жертовник, звіздиця - звізда, Молитвеник - Молитовник, нараквиця - нарукавниця - нарукавник, орлець - орел, частиця - часточка - частинка - частка та ін.

Стилістична маркованість як компонент семантичної структури церковно-обрядових термінів. Стилістична варіантність в УЦОТ. Церковно-обрядова термінологія, семантичний рівень якої конструювали стабільні традиційно відтворювані, тематично та стилістично визначені контексти (церковнослов'янські богослужбові книги), розвинула не тільки семантичну, а й відповідну стилістичну прикріпленість. Однак, зрозуміло, ці властивості термінології церковного обряду в умовах релігійно-світської функціональної двомовності ставали особливо дієвими на іншому мовно-стилістичному тлі, наприклад, в українській мові.

Так, для давнього українського книжника церковнослов'янські лексичні одиниці поставали носіями особливої, “священної”, семантики та особливої, “високої”, експресії. Це можна пояснити тим, що систематична відтворюваність у певного типу смислових та стилістичних умовах спричинила приглушення в семантичній структурі церковнослов'янізмів одних сем та активізацію чи розвиток інших. Для лексем-назв богослужбових предметів було характерним звуження семантики за моделлю “предмет” > “священний предмет”, що створювало сприятливі умови для їхньої термінологізації, пор.: ризы “одяг” > “священний одяг” > “богослужбовий одяг”; съсуды “посуд” > “священний посуд” > “богослужбовий посуд”; ковьчегъ “скринька” > “скринька для скрижалів завіту” > “скринька для богослужбових предметів”; плащаница “полотно” - “полотно, в яке загортають померлого (тут - як калька гр. убвЬнпн) > “полотно, в яке загорнули померлого Ісуса Христа” > “ богослужбовий предмет - образ полотна, в яке загорнули померлого Ісуса Христа” тощо.

Як бачимо, в умовах гетерогенної функціональної двомовності (“релігійна” церковнослов'янська мова - “світська” українська мова) стилістична маркованість (книжний, високий храрактер) церковнослов'янської лексеми виявляла себе як семантикотвірний фактор, зумовлюючи розвиток у ній церковно-термінологічного значення. Можна навіть стверджувати, що стилістична маркованість, закріплена за церковнослов'янізмом (лексичним, фонетичним та словотвірним), стала ніби показником семантичної адекватності лексеми як церковного терміна. Таким чином, стилістичне протиставлення “книжна, “висока” лексема (церковнослов'янізм) - розмовна лексема (українське слово)” часто являло собою й семантичну опозицію “церковний термін - загальновживана лексема”, пор.: ризы “богослужбовий одяг” - одежа, пърты “одяг”; съсуды “богослужбовий посуд” - съды “посуд”; ковьчегъ “скринька для богослужбових предметів” - скрин> “скринька” тощо.

Це спричинило й той факт, що стилістичний компонент семантичної структури лексем почав реґулювати процеси, які визначали динаміку ЦОТ на фонетичному, словотвірному та лексичному рівнях. Так, стилістичні параметри лексеми зумовлювали її позицію у лексичному, фонетичному та словотвірному рядах щодо їхнього центру. Позицію домінанти посідала, як правило, лексема з церковнослов'янським лексичним, словотвірним та фонетичним оформленням: риза - одежда - одhниє - пърты, съсуды - посуда - начин# - апараты; крьстъ - крижь, як також одежда - одежа, крьстъ - хрьстъ, копи~ - копь~, манти# - манать# - маноти# - маноть#, лъжица - лъжька, звhздица - звhзда тощо.

Більше за те, часто стилістично “невідповідні” компоненти лексичних, фонетичних та словотвірних варіантних рядів підлягали редукції: пърты, одежа, лъжька, копь~, манать#, маноти#, манать# тощо.

Зазначена стилістична, як, до речі, лексична, словотвірна та фонетична варіантності, була характерною для ЦОТ у неспеціальній сфері її функціонування. У спеціальній писемній функціональній сфері ЦОТ виявляла абсолютну стилістичну однорідність та низький ступінь варіантності інших рівнів (тут їй була властива лише лексична та словотвірна варіантності).

Таким чином, тут можна говорити тільки про стильово-стилістичну варіантність ЦОТ, коли варіанти виявляють здиференційованість не лише на стилістичному, а й на фукціональному рівні (закріплюють за собою різні сфери функціонування).

Із упровадженням української мови в церковно-релігійну сферу в ній почала формуватися нова норма спеціального спілкування, яку визначала орієнтація на виражальні засоби української мови. Це спричинило “українізацію” церковно-обрядової термінології на фонетичному, словотвірному, лексичному мовних рівнях (приклади наведені вище).

Зазначені процеси закономірно зумовлювали зміну стилістичного ракурсу церковно-обрядової термінології у напрямку “стилістично марковане (високе, книжне) > нейтральне”. Стилістичний компонент семантики за таких обставин з конститутивного перетворився в факультативний.

Поряд із новітньою нормою спеціального спілкування та терміновикористання залишалася актуальною традиційна нормативна орієнтація на виражальні засоби церковнослов'янської мови. В українських лінгвальних умовах ця нормативна традиція набула, однак, характеру не мовної, а стилістичної орієнтації, що пов'язано зі статусом церковнослов'янської лексики в українській мові саме як стилістичного засобу, а не іншомовного елемента, тепер: церковнослов'янізація ЦОТ (мовна орієнтація) = архаїзація ЦОТ (стилістична орієнтація). Нова норма, що сформувалася у відштовхуванні від традиційної, мала, відповідно, протилежний стилістичний вектор: українізація = осучаснення ЦОТ.