Становлення складнопідрядного речення в давньо-германських мовах (IV-XIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУНІЯТОВА Ізабелла Рафаїлівна

УДК 811.11 ?367.335.2 “03/12”

СТАНОВЛЕННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНОГО РЕЧЕННЯ В ДАВНЬО-ГЕРМАНСЬКИХ МОВАХ (IV-XIII ст.)

Спеціальність 10.02.04 - Германські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2004р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант доктор філологічних наук, професор Почепцов Георгій Георгійович, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра граматики та історії англійської мови, професор-консультант.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Полюжин Михайло Михайлович, Ужгородський національний університет, кафедра англійської філології, завідувач кафедри доктор філологічних наук, професор Шевченко Ірина Семенівна, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра перекладу та англійської мови, професор доктор філологічних наук, доцент Приходько Анатолій Миколайович, Запорізький державний університет, кафедра германської філології, завідувач кафедри Провідна установа Донецький національний університет, Міністерство освіти і науки України, кафедра германської філології, м. Донецьк.

Захист відбудеться 13 травня 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-5, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету.

Автореферат розіслано “09” квітня 2004 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Калита А.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний етап розвитку граматичних студій характеризується посиленням інтересу до проблем, пов'язаних з природою речення як у синхронному, так і в діахронному аспектах. Звернення до формальної (Н. В. Гуйванюк, В. В. Іванов, М. Й. Конюшкевич, Н. П. Летова), семантичної (І. Р. Вихованець, М. В. Всеволодова, К. Г. Городенська, Г. О. Золотова) та комунікативної (В. Д. Івшин, Н. О. Лаптєва, А. М. Приходько, Т. Є. Соболєва) організації речення дозволило вийти на якісно вищий рівень узагальнень для пояснення процесів, що відбуваються у синтаксичних системах різних мов. Новітні теорії та залучення великої кількості даних уможливили отримання вірогідних результатів у дослідженні граматичної будови мов, створили передумови для розкриття механізмів вербалізації людської думки (В. М. Бріцин, В.І. Карабан, В. В. Михайленко, Ю. С. Степанов).

Синтаксис складного речення розглядають крізь призму його зв'язку з логічними формами мислення, притаманними мовним спільнотам на певному етапі їхньої історії (О. Т. Кривоносов, О. Ф. Лосєв, М. Паладян, В. З. Панфілов). Серед найбільш значущих із цього погляду синтаксичних явищ особливе місце належить гіпотаксису, поступовий розвиток форм якого свідчить про вдосконалення таких розумових операцій як судження та умовивід.

Існують дві основні концепції щодо зв'язку між засобами синтаксичної організації складного речення і рівнем когнітивної еволюції, досягнутим певним суспільством. Перша бере до уваги реалізацію поверхневої форми складнопідрядного речення з n-кількістю розгорнутих реченнєвих утворень і семантично прозорим сполучниковим складом (В. Г. Адмоні, О. В. Гулига, Л. Л. Йофик, О. С. Мельничук, З. К. Тарланов). Теоретичним підґрунтям такої концепції слугує положення про те, що високому рівню розвиненості синтаксису відповідає високий рівень розвиненості думки, засвідчений у греко-латинській традиції з її граматикалізованим гіпотаксисом. Відповідно до такого підходу давні мови розглядають як “примітивні”, тобто такі, що впродовж своєї історії зближувалися з античною писемною традицією. У формально-зорієнтованих діахронних студіях побутує думка про “примітивність” давньогерманських культур і мовних моделей, яку підтверджують невисокою диференціацією й складністю системи підрядних зв'язків. Реконструкція гіпотаксису у прагерманській мові виявляється неможливою, оскільки зведення його до сукупності реалізацій поверхневих форм речення звужує обсяг досліджуваних синтаксичних явищ.

Друга концепція ґрунтується на положенні про дворівневу репрезентацію речення у вигляді фонетичної й логічної форм (Н. Хомський, Х. ван Римсдійк, Е. Вільямс, Л. Хегман). Теоретично це підкріплюється тезою про існування в мові тільки однієї структурної моделі логічної форми речення, деривати якої є результатом застосовування певних трансформаційних правил. Подібний підхід дозволяє припустити існування складнопідрядного речення в дописемний період історії германських мов. Фонетична форма такого речення не обов'язково має збігатися з тією, що існує в сучасних мовах. Відтворення еволюційних зрушень у системі засобів оформлення гіпотаксису підтверджує робочу гіпотезу про поступове зростання складності фонетичної форми досліджуваного типу речення у давньогерманських мовах.

Наша гіпотеза про наявність гіпотаксису в дописемний період розвитку германських мов ґрунтується на теоретичному принципі гомогенності мислення на всіх еволюційних етапах розвитку сучасних народів при змінності окремих його форм або категорій. Стосовно синтаксичних систем це означає, що будь-який тип складного речення, який існує в сучасних мовах, існував і в прамові. Відрізняються тільки реалізації поверхневих форм і відповідні структурні схеми. Такий підхід дозволяє виявити джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах.

Для діахронного дослідження важливим є також розуміння плинності прийнятих per se дефініцій речення і його базових складників (NP та VP), зміст яких може не збігатися на різних хронологічних зрізах. Це набуває особливого значення в контексті розв'язання таких актуальних у германістиці проблем, як становлення гіпотаксису, а також розширення його меж за рахунок синтаксичних одиниць нижчого рівня, зокрема неособово-дієслівних утворень (Р. П. Стоквелл, Д. Мінкова, Н.І. Гусар, Г. М. Семененко, І.Є. Снісаренко).

Актуальність дисертації визначається загальною спрямованістю сучасних граматичних студій на вивчення проблем функціонування й розвитку мовних систем, яке передбачає належний рівень формалізації дослідницьких процедур. Невизначеність питань, пов'язаних із механізмами мовних змін, відсутність інтегрального підходу до дослідження синтаксису давньогерманських мов, у тому числі дописемного періоду його історії, зумовлюють необхідність системного аналізу внутрішньо- і зовнішньомовних чинників становлення складнопідрядного речення в давньогерманських мовах, а також урахування зв'язку між засобами реалізації гіпотаксису й рівнем когнітивної еволюції, досягнутим давньогерманськими мовними спільнотами.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри граматики та історії англійської мови Київського національного лінгвістичного університету. Проблематика дисертації входить до кола питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науковою темою “Типологія та функціонування мовних одиниць фонетичної, граматичної й лексичної систем германських та романських мов: когнітивний, комунікативний та прагматичний аспекти” (тему затверджено вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол № 5 від 27 січня 1997 р.).

Метою роботи є визначення шляхів становлення та напрямів розвитку складнопідрядного типу зв'язку в давній період історії германських мов
(IV-XIII ст.) з урахуванням особливостей засобів його реалізації у західногерманському та гото-скандинавському ареалах.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

· визначити основні підходи до інтерпретації природи складного речення в синхронії та діахронії;

· схарактеризувати загальний напрям розвитку складних синтаксичних утворень у давньогерманських мовах;

· відтворити процес становлення складнопідрядного речення від дописемного періоду історії германських мов до перших пам'яток писемності;

· виявити джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах;

· розкрити внутрішньо- та зовнішньомовні чинники розвитку складнопідрядного типу зв'язку в давньогерманських мовах;

· реконструювати прототип складнопідрядного речення у прагерманській мові з урахуванням дворівневої репрезентації речення, його фонетичної й логічної форм;

· виокремити ареальні особливості в засобах реалізації гіпотаксису в західно-, північно- і східногерманських мовах;

· установити типологічні ознаки організації давньогерманського складнопідрядного речення;

· окреслити особливості розвитку гіпотактичних структур в умовах трансформації культурного середовища давньогерманських етносів.

Об'єктом дослідження є складнопідрядне речення в давній період історії розвитку германських мов (IV-XIII ст.).

Предметом дослідження є еволюція структури й семантики складнопідрядного типу зв'язку в давньогерманських мовах із погляду взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку.

Матеріалом дослідження слугують текстові фрагменти, виділені з давньогерманських писемних пам'яток методом суцільної вибірки: давньоанглійських (VII-XI ст.), давньоверхньонімецьких (IX-XI ст.), давньосаксонських (IX-XI ст.), давньоісландських (ХІІ-ХІІІ ст.) та готських (IV ст.). Кількість проаналізованих пам'яток - 37 назв (6500 сторінок). Загальна кількість відібраних одиниць - 9350. Проаналізовані тексти належать до різних жанрів давньогерманської літературної спадщини: епос, вільний переказ Старого і Нового Завітів у формі алітераційного віршування, ділова проза, переклади окремих книг Біблії та праць античних авторів, житія святих, хроніки, заклинання, поетичні твори за мотивами біблійних сюжетів та ін. На підтвердження гіпотези про спільність шляхів і джерел формування гіпотаксису в давньогерманських мовах було залучено дані з інших мов як індоєвропейських, так і неіндоєвропейських. Використано матеріал перекладних, тлумачних, історичних й етимологічних словників.

Методи дослідження зумовлені метою, завданнями та специфікою аналізу давньогерманського писемного мовлення IV-XIII ст. Відтворення еволюційних процесів у синтаксисі складнопідрядного речення в контексті взаємозв'язку різних рівнів мовної системи ґрунтується на прийомах порівняльно-історичного аналізу. Зіставлення синтаксичних утворень, відібраних із давньогерманських архаїчних текстів, дозволило реконструювати джерела формування гіпотаксису в давньогерманських мовах, виявити ареальні подібності й відмінності у засобах реалізації гіпотаксису в давньогерманських мовах, його будові й семантиці, окреслити типологічні ознаки синтаксису давньогерманського складнопідрядного речення. Інтерпретація семантики й структури реченнєвих утворень у давніх текстах ґрунтується на застосуванні трансформаційних правил теорії управління та зв'язування Н. Хомського. Виокремлення загальних принципів реалізації гіпотаксису та його особливостей у різних давньогерманських ареалах побудоване на методиці лексико-граматичного й семасіологічного аналізів. Кількісний аналіз мовних фактів проведено з метою встановлення тенденцій розвитку гіпотаксису в досліджуваних мовах.

Методологічна основа дослідження ґрунтується на системному підході до інтерпретації явищ мовної онтології у динамічній синхронії. Теоретичним підґрунтям роботи слугують фундаментальні положення загального, порівняльно-історичного, германського й слов'янського мовознавства. Використовуються також положення етнокогнітивістики, семіотики та етнографії. Передусім - це теорія мовних змін, розбудована у працях вітчизняних та зарубіжних лінгвістів (Х. Бірнбаум, Е. А. Макаєв, М. М. Полюжин, Д. Лайтфут, О. Фішер), принцип незмінності типології мислення при історичних змінах окремих його форм і категорій, інакше принцип уніформітарності (Р. Ласс), положення про синтаксис як відображення мислення давніх і сучасних народів (Н. Д. Арутюнова, Т. В. Булигіна, О. Д. Шмельов, А. Вежбицька) та теза про історичну плинність дефініції речення (О. О. Потебня).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше застосовано підхід динамічної синхронії до явищ історичного синтаксису. Це передбачає вивчення системних відношень у давньогерманських мовах на певному етапі їхнього розвитку (IV-XIII ст.), позначеного, з одного боку, відносною стабільністю, відсутністю кардинальних змін, а з іншого, - поступовими якісними зрушеннями, які посилюються наприкінці даного періоду. В дослідженні вперше проведено системний аналіз становлення та розвитку гіпотаксису від дописемного до кінця давнього періоду історії германських мов і реконструкцію синтаксичних одиниць вищого рівня у прагерманській мові, відтворено поетапний процес формування гіпотаксису: атрибутивні конструкції асиндетичні конструкції типу апокойну залежні речення, введені особовими займенниками відносні речення, оформлені сурядними сполучниками у поєднанні з дейктичними елементами відносні речення з дейктичними елементами відносні речення, введені власне релятивними маркерами. Новим у роботі є виявлення дивергентності й гетерохронності розвитку гіпотаксису в західногерманському й гото-скандинавському ареалах, а також чинників, що спричинили такий хід еволюції складного речення. Новими є результати аналізу основних засобів реалізації гіпотаксису в давньогерманських мовах: сполучникових засобів і динаміки розвитку категорії модальності, базових моделей порядку слів складнопідрядного речення. Новизну становлять висновки про характер кореляції між типом мислення й засобами синтаксичного оформлення речення в досліджуваних мовах, на основі чого пояснюються особливості етнокультурного стереотипу давніх германців: схильність до детермінізму та суб'єктивізації дійсності.

Теоретичне значення роботи зумовлене новим підходом до проблеми виникнення та розвитку складнопідрядного речення в германських мовах. Результати дослідження є внеском у порівняльно-історичне, загальне й германське мовознавство, типологію, етнокогнітивістику й семіотику. Виявлення шляхів еволюції гіпотаксису та джерел його формування сприяє подальшій розбудові теорії універсалій, синтаксичних змін і варіативності мовних одиниць. Інтегральний підхід до синтаксичних фактів уможливив пояснення певних відхилень від первісних напрямів розвитку давньогерманського складного речення і тим самим сприяв розкриттю взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку. Запропонована методика, результати та висновки реферованого дослідження можуть бути використані в подальших теоретичних розробках у царині не тільки історичного синтаксису, але й у роботах із проблематики загальної теорії мовної еволюції та механізмів розвитку мовних систем.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання концептуальних положень і висновків дисертації в теоретичних курсах “Вступ до германського мовознавства” (розділи “Історія давніх германців”, “Частини мови”, “Синтаксис”, “Етимологічні основи словникового складу давньогерманських мов”), “Історія англійської мови” (розділи “Частини мови”, “Синтаксис”, “Етимологічні основи словникового складу англійської мови”), “Теоретична граматика англійської мови” (розділи “Частини мови”, “Синтаксис”), на семінарах з історії лінгвістичних учень, у працях здобувачів наукових ступенів, а також курсових, дипломних і магістерських роботах.

Особистий внесок дисертанта полягає: 1) в застосуванні підходу динамічної синхронії в історичному дослідженні мовних фактів; 2) у виявленні джерел формування гіпотаксису в давньогерманських мовах - паратаксису та реінтерпретації синтаксичних одиниць нижчого рівня; 3) у реконструкції прототипу складнопідрядного речення з підрядним відносним на матеріалі давньогерманських мов; 4) у розмежуванні західногерманського та гото-скандинавського мовних ареалів за способами реалізації гіпотаксису; 5) у виявленні особливостей розвитку гіпотактичних структур в умовах трансформації культурного середовища носіїв давньогерманських діалектів.

Апробація результатів дослідження здійснена на шести міжнародних конференціях: “Актуальні питання слов'янської філології” (Київ, 1998); “Мова й мовлення у синхронному та діахронному аспектах” (Сент-Ендрю, Великобританія, 1998); 31-а Познанська лінгвістична конференція (Познань, Польща, 1998); 32-а Познанська лінгвістична конференція (Познань, Польща, 1999); 33-я щорічна конференція Європейського лінгвістичного товариства (Познань, Польща, 2000); “Глобалізація та зміни у мовах Європи” (Варшава, Польща, 2002), на чотирьох Всеукраїнських конференціях: “Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, 1999); “Наукова спадщина професора Ю. О. Жлуктенка та сучасне мовознавство” (Київ, 2000); “Прагматика та за її межами” (Харків, 2001); “Мова й культура” (Київ, 2002); на трьох міжвузівських конференціях: ювілейна конференція “КДЛУ 50” (Київ, 1998); “Мова - освіта - культура: наукові парадигми” (Київ, 2001); “Мови і культури в сучасному світі” (Київ, 2003).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в монографії “Еволюція гіпотаксису в германських мовах (IV-XIII ст.)” - 18,31 др. арк., у матеріалах міжнародних, Всеукраїнських та міжвузівських лінгвістичних конференцій (13 доповідей) та 27 публікаціях, із них 22 - статті у фахових наукових виданнях ВАК України (17,19 др. арк.).

Загальний обсяг роботи. Обсяг тексту дисертації - 356 сторінок, загальний обсяг роботи разом з бібліографією й списком джерел ілюстративного матеріалу становить 406 сторінок. Список використаної літератури включає 487 джерел, із них 207 іноземними мовами.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної наукової літератури та джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об'єкт і предмет, сформульована робоча гіпотеза та положення, що виносяться на захист, розкрито новизну, теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі розглянуто та проаналізовано відомі підходи до інтерпретації природи складного речення в синхронії та діахронії, вироблено методику аналізу складних поліпредикативних цілих (термін О. М. Пєшковського) у давніх пам'ятках писемності в контексті положень традиційної, структурної та генеративної теорій речення.

У другому розділі висвітлено методику реконструкції синтаксичних одиниць в індоєвропейській прамові з урахуванням морфологічних даних та синтаксичних архаїзмів, засвідчених у давньогерманських писемних пам'ятках. Виявлено основні джерела формування гіпотаксису в германських мовах: паратаксис та реінтерпретація синтаксичних одиниць нижчого рівня. Загальний напрям розвитку гіпотаксису з паратаксису визначено як поетапний процес, початок якого припадає на дописемний період історії германських мов. Наявність перехідного періоду у становленні гіпотаксису підтверджується явищем сполучниково-прислівникової кореляції, вживанням вказівних й особових займенників у функції маркерів підрядного зв'язку. Теза про існування в мові тільки однієї структурної моделі логічної форми речення, деривати якої є результатом застосування певних трансформаційних правил, дозволила пояснити виникнення гіпотаксису шляхом реінтерпретації структурно простіших синтаксичних одиниць.

У третьому розділі досліджено засоби зв'язку між головним і підрядним реченням у давньогерманських мовах: безсполучниковий, сполучниковий та лексико-граматичний. Висвітлено роль кожного зі структурних чинників в організації складнопідрядного речення в період його формування. Сполучникову парадигму на позначення підрядності проаналізовано з погляду її складу, структури й походження. Реконструйовано процес розвитку відносного типу речення від дописемного періоду історії германських мов до перших пам'яток писемності. Рамкова структура головного й підрядного речень представлена як типологічна константа західногерманських мов. Доведено непослідовність її реалізації в умовах граматичного контексту з високим ступенем динамічності.

У четвертому розділі підтверджено тезу про синтаксис як відображення мислення давніх германців. Схильність цих народів до суб'єктивізації дійсності пов'язана із засобами вираження зовнішньої модальності у складнопідрядному реченні. Явища узгодження способів і часових форм дієслів головного й підрядного речень подано як характерні особливості давніх західногерманських мов, що свідчать про вищий ступінь розвиненості гіпотаксису порівняно з давньоісландською і готською мовами. Загальна схема узгодження часових форм доповнена давньоанглійською “минуле-в-майбутньому”. Розглянуто вплив давньоанглійської граматичної традиції на синтаксис інших германських мов.

У п'ятому розділі висвітлено зв'язок між особливостями етнокультурного стереотипу давніх германців і способами оформлення структурних схем давньогерманського речення. Окреслено варіативність фонетичних форм давньогерманського речення як похідних від моделі “суб'єкт-об'єкт-дієслово”.

Розміщення дієслова в початковій позиції головного речення представлено як відхилення від питомо германської тенденції розвитку будови останнього. Звернення до культурологічного компонента як додаткового інструмента дослідження дозволило пояснити поширення периферійного типу порядку слів із препозицією дієслова, первісно обмеженого спонукальними реченнями, на особово-дієслівні.

У загальних висновках підведено підсумки роботи, окреслено перспективи подальших досліджень.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1. “Сучасний стан синтаксичної теорії речення та його витоки”. У реферованій дисертації здійснено аналіз існуючих підходів до інтерпретації природи складного речення, прийнятних для пояснення процесу становлення гіпотаксису в германських мовах у давній період їхнього розвитку. Особливу увагу приділено здобуткам традиційного, структурного та генеративного напрямів.

В історичному вивченні проблематики складного речення вітчизняної науки виокремлено два підходи. Перший, формально-зорієнтований, бере до уваги сполучниковий критерій і наявність n-кількості предикативних реченнєвих одиниць з verbum finitum у структурі речення (В. Г. Адмоні, В. А. Бєлошапкова, О. С. Мельничук, О. М. Мороховський). У другому, функціонально-синтаксичному, підході до складних поліпредикативних цілих зараховують речення з n-кількістю пропозитивних одиниць (Г. О. Золотова, І. Р. Вихованець, А. П. Загнітко). Виокремлення їх здійснюється з урахуванням наявних у межах аналізованого речення неособових форм дієслова або віддієслівних імен, що неприйнятно для діахронного аналізу через історичну плинність категорії предикативності (О. О. Потебня). Концептуальні засади теорії складного речення обох напрямів завузькі для пояснення тих еволюційних процесів, які відбувалися у час, що передував становленню літературних германських мов. Незважаючи на певні зрушення в бік більшої уваги до змісту речення, його комунікативно-прагматичного аспекту, вітчизняна германістика залишається переважно формально-зорієнтованою з її увагою до сурядного, підрядного і безсполучникового зв'язками.

На противагу традиційній, структурна й генеративна теорії користуються формалізованим апаратом дослідницьких процедур. Принципи об'єктивованого аналізу мови, започатковані американськими структуралістами, становлять підґрунтя тих прийомів і методів, які отримали подальший розвиток у сучасній синтаксичній теорії (Л. Блумфілд, Ч. Хокет, З. Харріс). Незважаючи на певні втрати цього напряму, пов'язані з нехтуванням дескриптивістами змістової сторони мовних одиниць, важливішою в контексті історичного дослідження є сукупність прийомів, розроблених для аналізу структури речення, а саме, ієрархічна організація конституентів речення, виокремлення його ядерних складників (NP, VP), залежність/незалежність синтаксичної форми та її включення чи невключення до будь-якого складнішого мовного утворення, а також сукупність трансформаційних правил.

Правила породження речень, спочатку розроблені генеративною граматикою для сучасних нефлективних мов, у синтаксичній практиці використовуються для аналізу мовних явищ у діахронії. Перехід від описових методів аналізу ранніх версій генеративної граматики (глибинна та поверхнева структури) до таких рівнів репрезентації речення як фонетична та логічна форми був підпорядкований створенню концептуальних засад універсальної граматики в межах теорії керування та зв'язування (Н. Хомський, Х. ван. Римсдійк, Е. Вільямс). Якщо стандартна форма фонетичної репрезентації вживається як близький синонім терміна “поверхнева” структура, то рівень логічної форми - це предикатно-аргументні відношення, в яких враховуються семантичні ролі складників глибинної структури речення (Ч. Філмор).

Застосування трансформаційних правил кореляції фонетичної й логічної форм дозволяє інтерпретувати поверхнево прості речення зі згорнутими пропозитивними структурами і формально складнопідрядні речення з особово-дієслівними підрядними як синтаксичні синоніми. Визнання реченнєвого статусу неособово-дієслівних утворень усунуло суб'єктивізм у визначенні “семантично складних” речень, а зміщення уваги від принципів організації поверхневої структури речення до предикатно-аргументної звільнило від необхідності звернення до поняття “предикативності” у визначенні речення.

Таким чином, у реферованій дисертації використано синтез ідей та методичного інструментарію вищезазначених граматичних традицій, що забезпечує вірогідність отриманих результатів. Інтерпретація мовних фактів у динамічній синхронії ґрунтується на врахуванні 1) класифікаційної парадигми складного речення, розбудованої у межах традиційного напряму; 2) положення структурної лінгвістики про залежність/незалежність синтаксичної форми та її включення або невключення до будь-якої більш складної мовної форми, що дозволяє виокремити складнопідрядне речення з текстів пам'яток; 3) концепції генеративної граматики про дворівневу репрезентацію речення, вимоги до застосовування трансформаційних правил, які уможливлюють відтворення складнопідрядного речення у прамові та виявлення шляхів його формування в давній період історії германських мов.

Розділ 2. “Типи зв'язку у складному реченні: діахронний аспект”. Поняттєвий і термінологічний апарат складного речення підпорядковано поставленій у реферованій дисертації меті - відтворити процес становлення гіпотаксису в давньогерманських мовах. Це зумовило диференціацію понять “паратаксис” і “координація”, “гіпотаксис” і “субординація” за хронологічним принципом. Суположення частин складного речень з відповідним логіко-семантичним зв'язком у прагерманській мові і на ранніх етапах розвитку мов, що походять від неї, визначено як паратаксис. Координація - це перехідна між паратаксисом і гіпотаксисом ланка, оформлена певним набором сполучних засобів, який включає різні частиномовні одиниці: особові та вказівні займенники, прислівники, частки й сурядні сполучники. Власне гіпотаксис, сполучниковий та безсполучниковий його різновиди, представлений відповідними морфологічними й синтаксичними засобами.

Визначення шляхів формування гіпотаксису в давньогерманських мовах IV-XIII ст. передбачає його реконструкцію в прагерманській мові, яка за сукупністю своїх процедур, є цілковито відмінною від реконструкції одиниць фонологічного й морфологічного рівнів (В. Дресслер, В. П. Леманн, Ж. Одрі, Ю. С. Степанов). Вона полягає у відтворенні структурних моделей речень, а не конкретних їх реалізацій. Лексичне наповнення реконструйованих структурних схем при цьому є не релевантним. Історичні зміни, які відбуваються в реченнєвих утвореннях, - це заміщення одних моделей іншими. Незважаючи на те, що контури простого речення й окремих словосполучень дописемного періоду простежуються виразніше, ніж синтаксис складного речення, реконструкція останнього можлива шляхом залучення фактів морфології та архаїзмів, наявних у синтаксисі досліджуваних мов. Положення генеративної граматики про дворівневу репрезентацію речення дозволяє зробити припущення стосовно ймовірної відмінності поверхневої структури складного речення у дописемний період від сучасної її реалізації. Просте речення могло функціонувати як еквівалент складного (=семантично складного), що підтверджується фактами давніх германських мов, а саме, автономністю атрибутивних конструкцій у межах простого речення, їхньою семантичною еквівалентністю граматично оформленим складнопідрядним цілим.

Використана в роботі теорія про “два шляхи” розвитку гіпотаксису дозволила пояснити спільні для германських мов історичні процеси утворення складнопідрядних речень: поступовий розвиток поліпредикативних складних цілих із суположення первісно незалежних простих речень і реінтерпретація пропозитивних одиниць із відповідними смисловими зв'язками (А. Шлейхер, К. Бругман, Т. Веннеманн, О. П. Рифтін). Першоосновою гіпотаксису в давньогерманських мовах є паратаксис, розвиток якого відбувався в такій послідовності:

етап 1: безсполучникове n-предикативне ціле, складники якого об'єднані між собою причиново-наслідковим зв'язком, напр.: двн.-англ. & юa wжs Eadweard cyng on Gleawcestre sittende. Sende юa жfter Leofrice & norр жfter Siwarde eorle (Chronicle, an 1052) - “Король Едуард тоді перебував у Глостері. Послав він тоді за герцогом Леофріком і на північ за герцогом Сівардом” (=Тоді король Едуард перебував у Глостері, тоді він послав);

етап 2: сполучникове складне речення, оформлене сурядними сполучниками, займенниками, частками, напр.: двн.-ісл. haюungar hverrar leitaюi mer et horska man, || ok hafюak юess vжtki vifs (Hava 100 (99); Elder Edda 88) - “дотепна дівчина, вона накидала мені всіляких образ, і (=тому) я не добув собі дружину”;

етап 3: складне речення з корелятивним сполучниково-прислівниковим зв'язком, напр.: двн.-в.-нім. Daz ih ouh horte sagan, | daz ni uuillih nieht firdagin, daz in Tuscane | rin ein uuazzer scone || unt sih daz perge | an ein wisin unter derda (Merigarto 2.1-3) - “Я чув (це) розповідали, і не хочу про це мовчати, що в Тоскані тече красива вода і при лузі під землю ховається”;

етап 4: субординативний зв'язок із семантично прозорими підрядними сполучниками, напр.: гот. sijaiю nu jus fullatojai, swaswe atta izwar sa in himinam fullatojis ist (Mt. V, 48) “будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!” Початковий період прилягання двох речень (етап 1) супроводжувався намаганням установити більш тісний зв'язок між ними, виражений сполучниками, в тому числі сурядними (етап 2 - паратаксис). Зазначені маркери зв'язку не були новоутвореними одиницями і мали ті ж самі структурні характеристики, що й інші вже існуючі в мові. Використання прийому кореляції омонімічних сполучника і прислівника на позначення складнопідрядного зв'язку в текстах давньогерманських пам'яток писемності (етап 3) є характерною ознакою періоду, перехідного від паратаксису до гіпотаксису. Пор.:

(1) двн.-в.-нім. denne daz preita uuasal allaz varprinnit, enti vugir enti luft iz allaz arfurpit, uuar ist denne diu marha, dar man dar eo mit sinen magon piehc? (Muspilli, 58-60) - “коли велика Земля вся повністю згорить і вогонь, і буря все (на ній) зметуть, де ж тоді буде місце, на якому ти колись сперечався зі своїми родичами?”;

(2) двн.-ісл. en er юau kerling leiddu юa til strandar, юa mжlti karl einmжli viю Geirrцю (Grim; Elder Edda 1) - “і коли він (селянин) і жінка привели їх на берег, тоді він мав розмову з Гейротом”.

Для західногерманських мов характерне поєднання формально тотожних корелятивних пар (1), у той час як у скандинавських - різноструктурних (2). Моделі порядку слів в складнопідрядних реченнях з омонімічними корелятивними парами слугують для розрізнення частиномовного статусу сполучного засобу: переважання моделі типу X (прислівник) - V (дієслово) - S (суб'єкт) спостерігається в реченнях із прислівниковими елементами у початковій позиції, а вживання моделі з дієсловом у кінцевій позиції - у випадку їх, оформлення сполучниками, як у (1). Таким чином, становлення граматикалізованих власне підрядних сполучників (етап 4) відбувалося в такій послідовності:

· прислівники, які вводили прості речення або вживалися в них

· сполучниково-прислівникові одиниці (корелятивні)

· сполучники, статус яких є близьким до граматикалізованих (двн.-англ. юe, двн.-в.-нім. the/de, двн.-сакс. the).

Другим джерелом виникнення гіпотаксису в германських мовах є реінтерпретація (reanalysis), або реструктуризація, синтаксичних одиниць нижчого рівня. Це зміни раптового характеру, що відбулися внаслідок переосмислення синтаксичних зв'язків у реченні носіями мов. Сфера дії цього механізму синтаксичних змін була обмеженою через слабку розвиненість віддієслівних імен та їхніх предикативних характеристик у давньогерманських мовах. Реструктуризація пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення в прагерманській мові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувалася шляхом розширення їхнього предикативного потенціалу і введення в поверхневу структуру речення формальних засобів зв'язку, в тому числі сурядних сполучників, прислівників, займенників, часток. Процес становлення відносного підрядного речення, прототипом якого є атрибутивні конструкції, підтверджує ймовірність такого шляху розвитку гіпотаксису на германському ґрунті. Насиченість текстів пам'яток давньогерманської писемності цими утвореннями, їх кореляція з підрядними реченнями, які містять особову форму дієслова, свідчить, з одного боку, про властиву всім періодам розвитку германських мов варіативність синтаксичних одиниць, з другого - про близькість їхньої семантичної структури з суб'єктно-предикатними утвореннями. Пор.:

(3) двн.-ісл. ?rymr sat a haugi, юursa drottinn, greyjum sinum gollbцnd snцri ok mцrum sinum | mцn jafnati (Юrym 5 (4); Elder Edda 128) - “Трюм сидів на пагорбі, володар велетнів, скручував золоті нашийники для своїх хортів, розгладжував гриви своїх коней”;

(4) двн.-англ. Her feng to Dearne rice Osric ?one Paulinus жr gefullode se wжs Alfrices sunu Жdwines federan (Chronicle, an 634) - “Here Osric, whom Palinus had baptized earlier, succeeded to the kingdom of Deirans; he was the son of Жlfric, Edwin's paternal uncle”;

(5) двн.-англ. Her gefor Denulf [наз. чол. одн.] se [наз. чол. одн.] wжs on Winteceastre biscop (Chronicle, an 909) - “Here departed Denewulf, who was bishop in Winchester”.

Речення (4) ілюструє тезу про те, що саме на цьому етапі розвитку германських мов у них співіснують елементи, які народжуються і які відмирають, сприяючи наступності в розвитку мовних систем. Синтаксичний статус se wжs Alfrices sunu затемнений, оскільки займенник se може бути визначений у два способи: як топікалізований вказівний (тобто винесений у невластиву для нього позицію з комунікативною метою) чи відносний. Отже, переклад допускає два варіанти: (а) “Тоді Осрік, якого Паулін охрестив раніше, успадкував королівство Дейра, він був сином Ельфріка, дядьком Едвіна по батьківській лінії” або (б) “Тоді Осрік, якого Паулін охрестив раніше, (і) який був сином Ельфріка, дядьком Едвіна по батьківській лінії, успадкував королівство Дейра”.

Давньоанглійська стратегія релятивізації, тобто утворення відносного зв'язку, полягає в узгодженні вказівного анафоричного займенника se з позначуваним іменником у числі та роді. Підрядні речення з se походять від таких реченнєвих структур, у яких вказівний займенник зазнав дії правила пересуву в початкову позицію (fronting rule). Статус релятивного сполучника вказівний займенник отримує разом із втратою морфологічного зв'язку з антецедентом у головному реченні. Результат такої реінтерпретації представлено у прикладі (5). У давній період історії германських мов прономінальні маркери, до яких належать двн.-англ. займенники на s- і ю-, двн.-в-нім. th-/d-, двн.-сакс. th- зберігають свою вказівну семантику. Це підтверджується спорадичними випадками узгодження їхніх відмінків з позначуваною NP головного речення.

Отже, раптовій реструктуризації засобів оформлення відносного зв'язку, в результаті якої виникає структура якісно іншого типу, передувала стадія накопичення певної кількості диференційних ознак. Початок цих процесів був закладений у дописемну добу і не закінчувався в давній період історії германських мов. Відносні підрядні речення ілюструють етап розвитку, близький до початкового в оформленні гіпотаксису, коли у смисловій структурі займенника-сполучного слова поєднані вказівна та відносна семи, а його відмінкова форма свідчить про явище синтаксичної “атракції”, а не про її відповідність функції, виконуваній займенником у підрядному реченні. Сутність цього спільногерманського феномена полягає в тому, що відносний займенник у початковій позиції підрядного речення зберігає відмінок заміщуваного ним іменника всупереч своїй новій синтаксичній функції. Наступним етапом цього розвитку є становлення релятивного маркера, вираженого відносним займенником, який зберігає відмінкові флексії, узгоджуючись із присудком підрядного речення.

Розділ 3. “Засоби реалізації гіпотаксису в давніх германських мовах”. За способом організації складнопідрядного зв'язку досліджувані мови утворюють два ареали: західногерманський та гото-скандинавський. Розвиненість гіпотаксису на західногерманському ґрунті є вищою порівняно зі скандинавською, що підтверджується сукупністю структурних і семантичних засобів його оформлення:

· сполучні засоби: незмінювані частки, займенники, прислівники;

· контраст між позиціями дієслова головного речення (друга позиція - VO) і підрядного (кінцева позиція - OV);

· оформлення дієслова підрядного речення в оптативі.

Непослідовність реалізації названих чинників є характерною рисою періоду, перехідного між паратаксисом і гіпотаксисом. У готській мові, так само як і в давньоскандинавських, порядок слів не вказує на підрядний зв'язок. Вживання оптатива в залежному реченні всіх досліджуваних мов підпорядковане семантиці або структурі предиката головного речення. Наявність умовного способу в підрядних реченнях із заперечною формою дієслова є обов'язковою. В давньоісландській мові зареєстровано вживання структурно немаркованого гіпотаксису, що являє собою поєднання реченнєвих утворень, в якому одне з них логічно підпорядковане іншому, за відсутності будь-якого формального сполучного засобу.

Речення (6) являє собою перший етап у переході від паратаксису до гіпотаксису (безсполучниковий гіпотаксис). Ядром кожного із трьох його складників є VP з V - verbum finitum; сполучникові та інші граматичні засоби актуалізації гіпотаксису відсутні. Отже, наведений приклад є суположенням простих речень із такими смисловими зв'язками, які лежать в основі підрядних.

(6) (б) і. Gekk Rigr ?aюan rettar brautir	Ішов собі тоді Ріг туди прямо по дорозі,
iі. kvam hann at sal,	прийшов він до чертога,
iіі. su?r horfюu dyrr	на південь дивилися ворота.

Можливість розгляду синтаксичної семантики в реченні (6 бііі) як атрибутивної підтверджується реконструкцією логічної форми речення, представленою неповним дужковим записом у (6 в):

(6) (в) [S kwam hann [PP at sal [S suюr horfюu dyrr]]]

Прямий синтаксичний зв'язок, що існує між прийменниковою фразою at sal і реченням S, подано як діаграму-дерево (див. рис. 1).

 PP

P NP

at sal S

NP VP

dyrr suюr horfюu

Рис. 1. Схема глибинної структури речень у (6 б)

З діаграми-дерева видно, що S є комплементом (=підрядним додатковим) NP sal прийменникової фрази. За відсутності релятивного маркера (wh-елемента) логіко-семантичний зв'язок забезпечується завдяки контактному розміщенню антецедента (NP) і залежного речення. Лексичні складники VP представлені особовою формою слабкого дієслова ІІІ класу horfюu у претериті множини та прислівником suюr. Схема ілюструє компенсацію збліднення семантики головного компонента V (horfюu) через введення лексеми з просторовим значенням. Пор.:

(7) Ворота дивилися на південь > Ворота спрямовані на південь

Координація, або немаркований безсполучниковий гіпотаксис типу апокойну, є відбитком попереднього етапу (паратаксис) розвитку складнопідрядного речення. Він являє собою перехідну ланку між суположенням двох (або більше) простих речень з окремими суб'єктами дії, об'єднаних логічним зв'язком, і складним реченням із пропущеним у поверхневій структурі спільним суб'єктом. Функціонування такого типу утворень паралельно зі складнопідрядними реченнями, оформленими семантично прозорими сполучниками, визначено як співіснування архаїзмів та інновацій у синтаксисі цих мов. Пор. приклади структурно немаркованого (8) і маркованого типів зв'язку в (9):

(8) двн.-англ. Mid ?am юe hi swiрost bжdon binnan южra cyrcan Юa com se wжl-reowa deofol wolde geniman юone cnapan of basilius handum (ЖCLives 441-443, 76) - “У той час як вони палко молилися в церкві, з'явився диявол, спраглий крові, (який) хотів вирвати юнака з рук Василія”;

(9) двн.-англ. & her for?ferde Heahstan se wжs on Lundenne biscop (Chronicle, an 898) - “У цьому році відійшов Естан, який був єпископом у Лондоні”.

Дужкові записи в (10) демонструють тотожність логічних форм речень у (8) і (9):

(10) Юa com [NP wжl-reowa deofol [CP [IP wolde geniman юone cnapan

& her forрferde [NP Heahstan [CP se [IP wжs on Lundenne biscop

Безсполучниковий гіпотаксис даного типу зареєстровано в західногерманських мовах, проте найбільший розвиток він отримав на англійському ґрунті, що підтверджується матеріалом автентичних творів. Речення з нерелятивізованою спільною NP і прихованим логіко-семантичним зв'язком зафіксовані у найпізніших записах “Англо-саксонської хроніки”. Вищенаведені факти дозволяють відтворити процес формування відносних підрядних речень, прототипом яких є атрибутивні утворення з пропозитивною структурою. Це можна представити як низку перехідних ланок:

ланка 1 - згорнуті атрибутивні конструкції: двн.-англ. Se biscop w?s halig wжr ge-haten maximinus (ЖCLives 63; 54) - “Цей єпископ, (який) Максимін називався, був святим”;

ланка 2 - безсполучникові конструкції типу апокойну: двн.-сакс. tho fundun sie thar enna froden man sittean bi them seuua | endi is suni tuuene, Iacobus endi Iohannes: | uuarun im iunga man (Heliand 1173-1175) - “тоді натрапили вони на старого, що сидів біля моря, та його двох синів, Якова та Іоанна, (вони) були молоді люди”;

ланка 3 - підрядні речення, введені особовими займенниками: двн.-ісл. finna юeir i helli nцkkurum hvar gygr sat, hon [NP2] nefndiz Юцkk (Snorrri III; Elder Edda, 272) - “знайшли якусь жінку-велетня, вона звалася Ток, і сиділа в печері”;

ланка 4 - відносні речення, оформлені сурядними сполучниками разом із дейктичними елементами: двн.-англ. butan anum Bryttiscum gisle, & se [NP2] swiюe gewundad wжs (Chronicle, an 755) - “окрім британського заручника, і він був важко поранений”;

ланка 5 - відносні речення з дейктичними елементами: двн.-ісл. Annarr konungr var meр honum, sa [NP2] er Ivarr het (Цrvar 5333, 13-14; 87) - “Інший конунг був з нею, його звали Івар”;

ланка 6 - відносні речення, оформлені релятивним маркером: двн.-англ. Her coman twegen ealdormen on Brytene Cerdic & Cynric his sunu mid V scipum in юone stede юe is gecweden Cerdices ora (Chronicle, 495) - “Тоді в Британію прибули два альдормени, Кедрік та його син Кюнрік, з 5 кораблями в те місце, що зветься Чарфорд”.

Речення, наведені у 3 - 5, представляють процес утворення логічної форми відносного речення. Друга NP при цьому зазнає прономіналізації як анафоричний особовий займенник. Реченнєві утворення в 4 - 5 безпосередньо передують появі відносних речень із семантично прозорими маркерами підрядності. При випущенні сурядного сполучника і в 4 виникає поширений у давніх мовах тип підрядного речення з вказівним займенником у початковій позиції.

На відміну від безсполучникового засобу оформлення підрядності, реалізація якого ареально і структурно обмежена, маркований гіпотаксис є характерною особливістю всіх давньогерманських мов. Парадигма сполучникового складу на позначення підрядності включає різноструктурні одиниці, у тому числі універсальні частки, займенники, прислівники і власне сполучники як індоєвропейського, так і питомо германського походження. При загальній непрозорості граматичного контексту, властивого періоду активного формування гіпотаксису, органічним для парадигми сполучникових засобів на позначення підрядності є поліфункціональність та контамінованість семантики. Водночас зафіксовано вживання сполучників з обмеженою кількістю виконуваних семантичних ролей (причинові, умовні та допустові).

За стратегією утворення відносного зв'язку давньогерманські діалекти утворюють один германо-скандинавський ареал, для якого характерне співіснування вказівних займенників, часток із затемненою етимологією і прислівників місця у функції релятивних маркерів. Давньоанглійські відносні підрядні речення з часткою юе, яка спочатку недиференційовано вживалася для позначення майже всіх типів підрядного зв'язку, є прикладом граматикалізації у сфері гіпотаксису, досягнутої у відносно ранній період.

Рамкова конструкція, що забезпечує цілісність і єдність речення, є виключно західногерманським синтаксичним явищем, яке свідчить про вищу розвиненість гіпотаксису в цьому мовному ареалі порівняно з гото-скандинавським. Згідно з цим правилом, якщо давнє головне речення містить складний предикат (vV), то допоміжне дієслово (v) розміщують у другій позиції речення після будь-якого топікалізованого конституента, а неособова форма (V) (інфінітив, дієприкметник) зазнає пересуву в кінцеву позицію речення (правило екстрапозиції - Н. Хомський). У такий спосіб допоміжна та неособова форми дієслова утворюють рамку довкола решти реченнєвих конституентів. Пор.:

(11) двн.-сакс. Tho scoldun sie thar ena dad frummean, That sie ina te Hierusalem forgeb=an scoldun Uualdanda te them uuiha (Heliand, 451-453) - “Тоді мали вони (Йосип і Марія) завершити одне діло, (яке полягало в тому) що вони мали відвезти Його в Єрусалим до настоятеля храму”.

В умовах граматичного контексту з високим ступенем синтаксичної динамічності, засвідченому в мові пам'яток цього ареалу, йдеться про тенденцію до утворення названих структур, а не про стале явище. Рамковій структурі давньогерманського головного речення протистоїть рамкова структура підрядного: якщо її простір у головному реченні може заповнюватися будь-яким конституентом (vSOV), то в підрядному суб'єкт має передувати особовій формі дієслова (SvOV). Це пов'язано з іншою типологічною рисою синтаксису германських мов - пересувом дієслова незалежного речення в другу позицію речення після топікалізованого конституента. Пор.:

(12) двн.-англ. Her wжs Baldwulf [суб'єкт] gehalgod to b. to Hwiterne on xvi Kl. Aug. fram Eanbalde arceb. (Chronicle, an 791) - “Тут Бальдвульф був висвячений у сан єпископа Уітерна 16 серпня єпископом Еанбальдом”;

(13) двн.-англ. forюon юe hi [суб'єкт] woldon for Godes lufan on elюiodignesse beon (Chronicle, an 891) - “бо вони хотіли заради любові до Бога бути за кордоном”.

В історично засвідчений час дистантне розміщення складників аналітичних предикатів співіснує з контактним (SO…vV) і (SO…Vv). В давньоанглійському підрядному реченні зафіксовано стійку тенденцію до розміщення особової форми дієслова в кінцевій позиції:

(14) двн.-сакс. So uuit an uncro iugudi gigirnan ni mohtun (Heliand, 148) - “Якщо ми були не спроможні це зробити у молоді роки”.

У поетичних творах, де поява тієї чи іншої моделі зумовлена законами давньогерманського алітераційного віршування, наявна висока варіативність структурних схем у реченнях з двочленними предикатами, що унеможливлює виокремлення головних моделей для тієї чи іншої мови. При переході від SOV- до SVO-типу англійська мова втрачає названу синтаксичну константу так само, як і здатність до пересуву особової форми дієслова в другу позицію речення.

Розділ 4. “Суб'єктивний чинник у структурі давньогерманського речення”. Мовні факти різних структурних рівнів, дібрані з архаїчних пам'яток писемності, свідчать про закоріненість детермінізму в свідомості давніх етносів. Кореляція просторово-образного й логіко-вербального типів мислення, властива германцям досліджуваного періоду, є невід'ємною ознакою ідеології, перехідної між язичництвом і християнством. Утвердження нового типу культури, що ввібрала елементи ритуалізованої діяльності, супроводжувалося посиленням ірраціонального начала у свідомості давніх германців.

Це відбилося на семантиці рефлексів і.-є. кореня *uuerю- “(неминуче) має відбутися” > герм. *uurюiz- > двн.-англ. weorрan, двн.-сакс. werрan, двн.-в.-нім. werdan, двн.-ісл. verрa, гот. wairюan; і питомо германської основи *skel skal/skul “обов'язок” > двн.-англ. *sculan, двн.-в.-нім., двн.-сакс. sculan, двн.-ісл. skulu, гот. *skulan, а також утвореними на їх основі апелятивах: двн.-англ. wyrd, двн.-сакс. wurd, двн.-в.-нім. wurt (нім. werden) “доля, шанс, фортуна”; двн.-англ. scyld, двн.-ісл., двн.-сакс. skuld, двн.-в.-нім. sculd, sculda (нім. schuld), які трапляються в текстах різних жанрів, де поняття “неминучої долі” декодується не тільки як космологічний рок (фатум), але й як індивідуальна доля окремої людини.

Характерним для мови ранніх пам'яток германської писемності є синкретизм засобів вираження модальності й майбутності. Компенсація відсутніх у давньогерманській парадигмі видо-часових форм футурума відбувалася за допомогою презенса й оптатива. Мови двох основних ареалів демонструють певні відхилення у відтворенні майбутньої часової перспективи, проте спільною залишається тенденція до вживання як флективних форм оптатива, так і перифрастичних конструкцій. Показовою є чергування моделей типу двн-сакс. werthan + дієприкметник І/ІІ або sculan + інфінітив в уривку з поеми “Heliand”, де йдеться про те, як Христос передрікає собі муки і смерть:

(15) двн.-сакс. Thar sculun mi farcopon | undar thea craftigon thiod, heliрos te theru heri; thar uuerрat mina hendi gebundana, faрmos uuerрad mi thar gefastnod; filu scal ik thar githoloian, hoskes gihorien | endi harmquidi, bismerpraka endi bihetuuord manag; sie uuegeat mi te uundron | uuapnes eggiun, bilosiad mi lib=u: ik te thesumu liohte scal thurh drohtines craft | fan doрe astanden an thriddeon dage (Heliand, 3525-3533) - “Там серед цих владноможних людей, воїни-герої продадуть мене начальникам. Мені зв'яжуть руки, Мої простягнуті руки будуть закуті в кайдани. Мені доведеться багато винести там; Я буду вислуховувати багато образливих слів, знущань та погроз. Вони завдадуть Мені неймовірної муки лезом зброї. Вони заберуть Моє життя. Я воскресну з мертвих і повернуся силою Бога до світла на третій день”.

...