Становлення складнопідрядного речення в давньо-германських мовах (IV-XIII ст.)

Недиференційованість бажаного й детермінованого відбита в семантиці першого компонента складних предикатів типу uuerрat gebundana “зв'яжуть”, scal astanden “воскресну” в прикладі (15), які в досліджуваний період зберігають значення свого етимона *uurюiz “(неминуче) має відбутися”. Перехід від модального майбутнього, позбавленого релевантної часової характеристики, до модально-часового, або змішаного, майбутнього починається тільки наприкінці давнього періоду, коли значення футуральності переміщується з категорії способу в категорію часу. Використання оптатива на позначення майбутнього є давньою рисою, оскільки форми, що позначають бажаність певного факту, та форми, що позначають його проекцію в майбутнє, перепліталися в різних генетично нетотожних утвореннях. Проте тенденція до вживання оптатива в підрядних реченнях є пізнішим явищем, не релевантним для реконструкції складного речення у прамові.

Головною ознакою модальності підрядних речень є її вторинність, залежність від модальності головного речення. У реферованій роботі розмежування модальності за принципом внутрішня vs. зовнішня підпорядковано специфіці її участі в оформленні гіпотаксису. Внутрішня модальність вказує на відношення суб'єкта до виконуваної ним дії, зовнішня - це відношення змісту речення до дійсності в плані реальності або нереальності й ступеня впевненості мовця у фактах, про які він сповіщає (Л. С.Єрмолаєва).

Реалізація зовнішньої модальності в давньогерманському складнопідрядному реченні досягається засобами оптатива (суб'юнктива, кон'юнктива), флективні форми якого конкурують з перифрастичними конструкціями, утвореними за моделлю Vpremodal (попередник модального дієслова) + Vінфінітив. Перші складники таких конструкцій належать до морфологічного класу претерито-презентних дієслів, напр.: двн.-англ.*sculan, двн.-в.-нім. sculan, skolan, sulen, двн.-сакс. sculan, двн.-ісл. skulu, гот. *skulan “бути змушеним”; двн.-англ. magan, двн.-в.-нім. magan, mugan, двн.-ісл. maga, гот. magan “бути у змозі, мати дозвіл або повноваження”; двн.-англ. cunnan, двн.-в.-нім. kunnan, chunnan, двн.-ісл. kunna, гот. kunnan “знати”. Статус цих дієслів є перехідним між повнозначними лексемами і модальними операторами. Теза про їх неграматикалізованість у давній період історії германських мов ґрунтується на морфологічній характеристиці та синтаксичній поведінці: наявність флективних засобів утворення категоріальних значень (особи й числа); позиція в заперечних структурах (преверб ne розміщується у безпосередній препозиції до такого дієслова: двн.-англ. ne con ic noht singan на відміну від сучасного I cannot sing); двн.-ісл. Юu skalt eigi ganga, що відповідає англ. You shall not go.

У готській системі дієслівних способів, як вихідній стадії розвитку, конструкції з модальними дієсловами *skulan і magan засвідчені як засоби вираження внутрішньої модальності. Вони синонімічні оптативу в його синтагматичних значеннях (реальне майбутнє, питання, спонукання), наприклад:

(16) гот. skuldu ist kaisaragild giban kaisara, юau niu gibaima (Mk. ХІІ,14) - “Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?”

В інших давньогерманських мовах така форма оптатива є поширеним засобом реалізації зовнішньої модальності. Вживання перифрастичних конструкцій з модально-футуральним значенням на давньосаксонському ґрунті являє собою приклад впливу двох граматичних традицій - давньоанглійської (поширеність моделей з дієсловами *sculan, motan, magan) і давньоверхньонімецької (функціонування werthan + дієприкметник І/ІІ). Проте кількість зареєстрованих прикладів з епістемічною модальністю, де втілювалася б оцінка мовця щодо можливості здійснення дії, обмежена (пор. двн.-англ. приклад з verba putandi).

Поява оптатива в давньогерманському підрядному реченні підпорядкована особливостям структури й семантики головного речення. Це передбачає наявність таких лексико-синтаксичних чинників:

· головного предиката, актуалізованого дієсловами з модальною семантикою, що вказують на ставлення мовця до бажаного, необхідного або можливого факту дійсності, маніфестантом якого виступає підрядне речення, наприклад:

verba putandi: гот. юugkeiю im auk ei in filuwaurdein seinai andhausjaindau (Mt. VI, 7) - “які думають, що будуть вислухані за свою багатослівність”;

verba voluntatis: двн.-в.-нім. gibot Moyses, ir ni midet, nir iu kind bisnidet (Otfrid, 4.16.35) - “Мойсей наказав, щоб ви не ухилялися і зробили дитині обрізання”;

verba affectuum: двн.-англ. ?a geceas he him ane burg wiю юone sж Bizantium wжs hatenu, to рon южt him gelicade южt hie южr mehten betst friр binnan habban (Orosius, 3.7.116, 4) - “Тоді він обрав собі місто, що стояло біля моря, яке звалося Візантією, бо йому подобалося, що вони, можливо, знайшли там найкраще місце”;

verba dicendi: двн.-ісл. ok sagюi, at konungr gцrюi illa, er hann let pina hann saklausan (Grim; Elder Edda, 4) - “і сказав, що король вчинив погано, завдавши йому страждань без причини”;

· неідентифікованого суб'єкта дії, напр.: двн.-англ. ealle stжrwriteras secgaр “усі історики говорять”; зачинів, напр.: двн.-в.-нім. Ik gihorta dat seggen “Я чув (це) розповідали”;

· сполучників часу, напр.: гот. faurюizei, двн.-англ. жr, двн.-ісл. ar “перш ніж” або умовно-заперечних, напр.: двн.-англ. butan або двн.-ісл. utan, nema, гот. niba, nibai; двн.-в.-нім. niba, nibu, noba “якщо не”.

Формальна залежність способу дієслова в підрядних реченнях від дієслів головного речення з перерахованою вище семантикою свідчить про те, що в цей період точка зору суб'єкта на події стає домінуючою. Схильність давніх германців до детермінізму та ірраціоналізму простежується також в узгодженні часових форм дієслів головного й підрядного речень. Реалізація цього синтаксичного явища на германському ґрунті відбувається при наявності тільки двох часових форм - презенса і претерита, ускладненого типовою для давніх мов модалізацією залежного предиката після дієслів із значеннями бажати, вимагати, наказувати, спонукати, просити, дивуватися, обіцяти, дозволяти, мати намір, попереджати, забороняти та ін. За своїм змістом давньогерманське узгодження часів є узгодженням дієслівних способів, оформлення якого підпорядковане відповідним схемам:

І. Презенс індикатив-презенс суб'юнктив/індикатив:

(17) гот. i? ik qiюa izwis юatei azuh saei afletiю [през. інд.] qen seina, inuh fairina kalkinassaus, taujiю [през. інд.] ?o horinon (Mt. V, 32) - “А Я ж кажу вам: що кожен, хто розводиться з дружиною своєю не з причини перелюбу, той доводить її до перелюбу”.

Претерит індикатив - претерит суб'юнктив/ індикатив:

(18) двн.-в.-нім. Er wessa [прет. інд.] thaz sin fater gab [прет. інд.] o wit so himil umbiwarb, al imo zi henti, zi sineru giwelti (Otfrid, 4.11.7-8) - “Він знав, що Його Батько дав йому в руки таку велику владу, як небо”.

ІІ. Презенс індикатив - претерит суб'юнктив/індикатив:

(19) двн.-англ. Ealle stжrwriteras secgaр [през. інд.] ?жt Asiria rice жt Ninuse begunne [прет. суб'юн.] and Romana rice жt Procose begunne [прет. суб'юн.] (Orosius, 2.1.25; 60) - “Усі історики пишуть, що Ассирійське царство почалося від Ніна, а Римське - від Прока”.

Претерит індикатив - презенс суб'юнктив/індикатив:

(20) гот. jah bokarjos ?ai af Iairusaulwmai qimandans qeюun [прет. інд.] ?atei Baiailzaibul habaiю [през. суб'юн.], jah ?atei in юamma reikistin unhulюono uswairpiю [през. інд.] ?aim unhulюom (Mk. III, 22) - “А книжники, що поприходили з Єрусалиму, казали, що Він має в собі вельзевула і виганяє демонів силою князя демонів”.

Друга схема (ІІ) співвідношення часів у головному й підрядному реченнях демонструє відхилення від більш поширеного у давніх мовах правила “презенс - презенс”. Предикат підрядного речення у прикладі (19) виражений у минулому часі умовного способу, що свідчить про переважання модальної семантики над часовою, викликане невизначеністю головного підмета усі історики (дистанціювання від неперевіреного факту). Окрім двох вищеназваних моделей співвіднесеності видо-часових форм у давньогерманському складнопідрядному реченні, додатково виокремлено давньоанглійську схему майбутньої часової перспективи з точки зору минулого. Участь претерито-презентних дієслів *sculan, willan в оформленні даного часового плану свідчить про послабленість їхньої лексичної семантики і початок переходу до статусу граматичних операторів.

Глава 5. “Особливості порядку слів давньогерманського речення в етнокультурному аспекті”. Інтегральний підхід до пояснення явищ мовної онтології, обраний у реферованій дисертації, зумовив урахування таких зовнішньомовних чинників розвитку як особливості стереотипу поведінки давніх германців. Матеріал пам'яток давньогерманського епосу, дані північно-західногерманського образотворчого мистецтва й літератури свідчать про спільну і водночас гетерохронну для окремих ареалів активність давніх германців, невід'ємну ознаку етнічної матеріалізації періоду великого переселення народів (IV-VI ст.). Співвіднесення диференційних ознак стереотипу західних германців та скандинавів епохи вікінгів (IX-XI ст.), які включають агресивність, налаштованість на завоювання, виборювання слави, і базових моделей давньогерманського речення дозволило пояснити певні відхилення від початкового шляху розвитку його структури. Доведено, що на синтаксичному рівні активне начало в поведінці давніх етносів відбилося у позиційних можливостях дієслівних лексем. Аналіз структурних схем давньогерманського речення підтвердив тезу про дивергентність шляхів формування гіпотаксису у двох ареалах - західногерманському та гото-скандинавському.

У ранній період історії германських мов широко вживаною залишається SOV-модель при варіативності поверхневих реалізацій головного й підрядного речень. Домінуючий порядок слів об'єкт - дієслово (OV) спостерігається в дієслівній фразі, а іменник - модифікуючий елемент - в іменній (NP). Близькість, яку давньогерманські мови виявляють в організації простого речення, протистоїть дивергенції засобів оформлення гіпотаксису.

Відмінності порядку слів підрядного речення в окремих мовних ареалах спричинені впливом різних античних традицій. Дане припущення підтверджується матеріалом готської мови, де так само, як і в давньогрецькій, відсутні дві обов'язкові формально-граматичні ознаки підрядного зв'язку, властиві західногерманським мовам і мовам, похідним від латини, - оформлення дієслова підрядного речення в оптативі й закріплення його в кінцевій позиції. Давньоісландська мова, яка найменше зазнала впливу інших мов, зберігає SVO-модель як у головному, так і в підрядному реченнях. Загальна тенденція до впорядкування базових моделей порядку слів, засвідчена в текстах усіх давньогерманських мов, відбилася в закріпленні явища пересуву дієслова в другу позицію головного (незалежного) речення після будь-якого топікалізованого конституента (V2-обмежувач), окрім суб'єкта. Пор.:

(21) двн.-англ. Randas bжron || sжwicingas ofer sealtne mersc, || manna menio (Exodus, 332-334) - “Щити свої несли вікінги над солоними морями-болотами, сила-силенна (їх була)”;

(22) двн.-англ. To юam meрelstede magan gelжdde || Abraham Isaac (Exodus, 397-398) - “У призначене місце повів свого сина Ісаака Авраам”;

(23) двн.-ісл. En er ?essi tiрendi verрa, юa stendr upp Heimdallr ok blжssa akafliga i Gjallarhorn ok vekr upp цll goрin (Snorri-Edda, 51; 88) - “Коли ці новини стали відомими, тоді піднявся Хейдал і благословив сердечно (людей) у Гьялархорні, і покликав усіх богів”.

Послідовна реалізація V2-обмежувача допускає розміщення одного конституента речення перед дієсловом. Проте зареєстровано випадки абсолютної препозиції дієслова (VSO) у мовах північно-західного ареалу. Низький ступінь вживаності цієї моделі речення у прагерманській мові підтверджують дані корпусу рунічних написів III-VII ст., де 70% речень із перехідним дієсловом припадають на OV-тип, менше ніж 20% належать до SVO-типу, решта - VSO-модель (Р. Ласс):

(24) рун. wate hali hino horn hala skaюi haюu ligi - “Зволож цей камінь, ріг! Коси, спалюй! (Той, хто) скошений, лягай ниць!”;

(25) рун. aiwuida t Uha - “Зробив правильно це Уго”.

Поступове поширення зазначеної синтаксичної функції, спочатку притаманної прагерманським спонукальним (24) та деяким розповідним реченням (25), на інші типи речень, припадає на дописемний період історії германських мов, про що свідчить архаїчний синтаксис текстів “Беовульфа” і “Старшої Едди”. Шляхом пересуву дієслова (V-fronting) на початок речення досягається семантичний ефект “пожвавлення дії”, тобто сама дія, а не її учасники є центральними у такому реченні. Реалізація цього явища на західногерманському і скандинавському ґрунті має свою специфіку, пов'язану з функціональним навантаженням і засобами організації речення й дискурсу відповідно. Пор. V-1 у деяких давньогерманських пам'ятках (табл. 1):

Таблиця 1. Індексація вживання початкової позиції дієслова у текстах давньогерманських пам'яток

Моделі з абсолютною препозицією дієслова властиві, в основному, поетичному тексту, де характер початкових елементів є вирішальним для розмежування складових частин гіпотаксису. У давньогерманській прозі більшість початкових елементів головних і підрядних речень представлені сполучниками або прислівниками, в тому числі у сполучниковій функції. У поетичному дискурсі сполучники можуть оформлювати тільки залежні речення, а головні, як правило, починаються з ненаголошених часток. Це зумовлено законом давньогерманського алітераційного віршування, відповідно до якого початковий ненаголошений склад (clause-initial dip) має бути заповнений згрупованими у пучок фонетично легкими елементами типу сполучників або допоміжних дієслів, що не є типовим для прозових речень (Г. Кун). Таким чином, дієслово в абсолютній препозиції речення, навіть якщо воно бере участь в утворенні алітерації, не обов'язково має бути наголошеним, як, наприклад, у тексті “Беовульфа”, де 75% речень починаються з чітко ідентифікованого ненаголошеного складу. Пор.:

(26) двн-англ. Gewat юa ofer wжgholm winde gefysed (Beowulf, 216) - “Рушив тоді (човен) через хвилі, вітром підштовхуваний”.

Пересув дієслів з первісно кінцевої позиції головного (незалежного) речення (OV) у початкову (VO) позбавляє їх лексичного наголосу, прирівнюючи їх до детермінантів. Це робить вживання дієслів у препозиції стилістично немаркованим або узвичаєним явищем в давньоанглійській поезії. Даний феномен слугує засобом когезії між окремими віршованими рядками. Таке пояснення ґрунтується на понятті “синтаксичного радіуса дії дієслова” і спостереженнях над текстом “Беовульфа”, в якому дієслово чітко завершує один довгий рядок або починає інший. Розміщення дієслова в початковій позиції передбачає створення автором героїчного епосу атмосфери очікування чогось, що має бути відтвореним у наступних рядках; дієслово контролює синтаксичну одиницю, більшу за розміром ніж напіврядок, в якому воно стоїть. Пор.:

(27) двн.-англ. ?a wжs on salum sinces brytta, gamolfeax ond guрrof, geoce gelyfde brego Beorht-Dena, | gehyrde on Beowulfe folces hyrde | fжstrжdne geюoht (Beowulf, 607-610) - “Тоді звеселився даруючий скарби, сивий і в битвах безжальний; у допомогу він вірив, правитель данів; у Беовульфі відчував поводир народу тверду рішучість”.

У реченні (27) дієслова gelyfde і gehyrde відкривають позицію для так званого “відкладеного суб'єкта” (postponed subject за Р. Стоквеллом і Д. Мінковою), що забезпечує когезію та заповнення синтаксичного простору дієслова, до яких прагнув давній співець.

Давньоісландська мова демонструє послідовну появу VSO-моделі й у прозових, й у віршованих творах. Препозиція дієслова є узуальним засобом оформлення періоду у віршованому тексті (текстовий конектор) з його високою питомою вагою прямого мовлення, неточності алітерацій і паралелізмів як невід'ємних ознак пісенного виконання в давніх спільнотах. Серед загальних місць у піснях “Старшої Едди” виокремлено чотири типи речень з дієсловом у початковій позиції: 1) наказ, запитання, звертання: Segрu юu mer юar, Vцlundr, vнsi alfa - “Скажи мені, Вьолунд, князь альвів”; 2) урочисте вітання: Heil dagr - heilir dags synir! “Слався, день, славтеся, сини дня!”; 3) прокляття:: Farрu mu, юars юic hafi allan gramir! “Іди геть, щоб тебе забрали боги!”; 4) умовляння поводитися відповідно до кодексу честі: Vaeria юat soemst, at han sva reрi - “Не годилося б, щоб він так правив”.

Початкова позиція зачинів, властивих пісням “Старшої Едди” і поетичним вставкам “Молодшої Едди”, може бути також заповнена дієсловами, які інколи руйнують їх формульний характер. Серед них є вирази, які маніфестують: 1) формалізацію часово-просторових відношень: Vara юat nu, ne i gaer - “Сталося це не тепер, не вчора”; vitoma viр a moldo menn in saelli “не знаємо на землі людей таких щасливих”; 2) ритуально-магічні дії: Sat en alnostra ambatt fyrir - “Сиділи усі підступні біля служниці”; 3) почуття і переживання героїв: Hlo юa Brynhilрr - boer allr dunрi - “Розсміялася тоді Брюнхильд - оселя вся загула”.

Ідея “прискореної дії”, актуалізованої шляхом пересуву дієслова в початкову позицію речення, співзвучна стилістиці значної частини давньоісландських творів, яким властива стрімкість відтворюваних подій у поєднанні зі стислістю їх викладу. Кінцевий епізод із “Пісні про Трюма”, в якому йдеться про повернення молота Тора, визначено як завуальовану форму первісного добування меду, типологічно ототожнюваного з сюжетами про культурних героїв в давньогерманській міфології. Пор.:

(28) двн.-ісл. Drap ena цldnu jцtna systur hinas bruюfear | of beюit hafюi: hon skell of hlaut fyr skillinga, en hцgg hamars | fyr hringa fjцlю (Юrym 32 (31); Elder Edda, 136) - “Убив він стару, йотунів сестру, яка дари у нареченої раніше просила: замість дарів їй удари дісталися, замість перснів її молот колотив”.

З погляду теорії актуального членування дієслову drepa надається статус елемента з високим ступенем “комунікативного динамізму”, для визначення якого беруться до уваги два фактори - контекстний і семантичний. Невідновлюваність аналізованого дієслова з наведеного ситуативного контексту або його новизна, специфіка каузальної семантики, приналежність до класу дієслів із високою семантичною наповненістю дозволили зробити висновок, що його позиція зумовлена комунікативним чинником.

Таким чином, наявність конструкцій типу VSO, SVO, і SOV у північно-західних поетичних пам'ятках визначається як співіснування архаїзмів та інновацій. Це стосується таких творів, як давньоанглійські вільні перекази “Книги Буття” та “Книги Виходу”, поетичних вставок в “Англо-саксонській хроніці” (“Битва при Мальдоні”), в яких зображується боротьба Британії проти скандинавів. Стилістика цих пам'яток, їхня близькість до героїки “Беовульфа” або пісень “Старшої Едди” припускає наявність певного корпусу залишкових елементів, у тому числі синтаксичних конструкцій типу VSO, які допомагають створювати ефект динамічних, прискорених дій.

ВИСНОВКИ

Матеріал давньогерманських писемних пам'яток (IV-XIII ст.) засвідчує, що складнопідрядне речення функціонувало у дописемний період розвитку цих мов. Це підтверджується наявністю розвинутої системи типів підрядного зв'язку в готській та результатами реконструкції у прагерманській мові, теоретичним підґрунтям якої слугує принцип реінтерпретації синтаксичних одиниць. Процес формування підрядних відносних речень від доісторичної доби до перших пам'яток германської писемності відтворено як багатоступінчастий перехід від атрибутивних утворень до відносних речень, оформлених релятивними маркерами, що походять від дейктичних елементів.

Розгортання редукованих пропозитивних одиниць, наявних у складі простого речення в прамові, в одиниці вищого синтаксичного рівня відбувалося шляхом актуалізації їх предикативного потенціалу й ускладнення поверхневої структури. Покладена в основу принципу уніформітарності Р. Ласса ідея стосовно неможливості реконструювання явищ прамови, які відрізнялися б від явищ, що існують у сучасних мовах, співзвучна концепції реферованої дисертації про плинність поверхневих і незмінність предикатно-аргументних структур речення в діахронії.

Теорія “двох шляхів” розвитку гіпотаксису пояснює спільні для германських мов історичні процеси утворення складнопідрядних речень. Основним джерелом гіпотаксису є паратаксис або суположення низки первісно незалежних речень у складне поліпредикативне ціле. Доведено, що утворення складнопідрядних речень шляхом реінтерпретації синтаксичних одиниць нижчого рівня було обмеженим через слабку розвиненість давньогерманської системи віддієслівних імен та їхніх предикативних ознак.

Перехід від паратаксису до гіпотаксису є поступовим процесом, початок якого припадає на дописемний період розвитку германських мов. На певному етапі логіко-семантичний зв'язок між двома контактно розміщеними самостійними реченнями починає супроводжуватися незмінюваними частками з невиразною семантикою (двн.-англ. ю (юe), двн.-в.-нім. te/de, двн.-сакс. the, двн.-ісл. er/es). Початкове призначення таких маркерів дискурсу полягало у поділі тексту на окремі періоди зі спільною темою. На наступному історично засвідченому етапі коло дейктичних за своїм походженням конекторів розширюється. Вони охоплюють кілька категорій частиномовних одиниць: частки, займенники, прислівники й сурядні сполучники. Омонімія зазначених сполучних слів, яка ускладнює інтерпретацію типу зв'язку у складному реченні, є характерною рисою синтаксису давньогерманських мов. Для досягнення більшої прозорості в оформленні гіпотаксису давньогерманські автори вдавалися до подвоєння матеріально тотожних прислівників і сполучників (корелятивний тип зв'язку).

Гетерохронність становлення гіпотаксису в різних давньогерманських ареалах є об'єктивно засвідченим фактом історії розвитку досліджуваних мов. Формування складнопідрядного типу зв'язку не обмежується часовим зрізом IV-XIIІ ст., у тому числі в найбільш розвиненому західногерманському ареалі. Названий континуум мов протистоїть гото-скандинавському за способом організації складнопідрядного речення.

Визначення давнього періоду розвитку досліджуваних мов як перехідного у становленні гіпотаксису ґрунтується на цілому ряді фактів. По-перше, це особливості структури та функціонування сполучників, що беруть участь у реалізації гіпотаксису. В досліджуваний період для них характерні омонімія, полісемія і, навіть, універсальність. Незмінювані частки недиференційовано вживалися на позначення майже всіх типів підрядного зв'язку. Про те, що гіпотаксис знаходився у стадії активного формування, свідчить також спорадичне вживання особових і присвійних займенників поряд із вказівними у функції сполучних засобів. По-друге, це особливості двох інших засобів розрізнення головного й підрядного речень: порядку слів та оформлення залежного дієслова в оптативі, становлення яких припадає на писемний період історії германських мов. В західногерманських мовах засвідчено непослідовну реалізацію змісторозрізнювальних ознак гіпотаксису: кінцева позиція дієслова у підрядному реченні, незакріпленість оптатива за певним типом підрядних речень. По-третє, для мови давньогерманських текстів характерна висока варіативність порядку слів поверхневої структури речень, похідних від SOV-, SVO- та VSO-моделей. Співіснування складних синтаксичних цілих, оформлених сурядним і підрядним зв'язком, характерне для давньоісландської мови з високою питомою вагою прямого мовлення як у сагах, так і в поетичних пам'ятках. В інших германських мовах паратаксис продовжує бути поширеним засобом синтаксичного зв'язку протягом усього досліджуваного періоду. На користь тези про давній період у розвитку германських мов як перехідний у становленні гіпотаксису свідчить також непослідовність реалізації основної типологічної ознаки синтаксису давньогерманських мов, V2-обмежувача.

Порівняльно-історичне дослідження синтаксису давньогерманського складнопідрядного речення IV-XIII ст., проведене з урахуванням індивідуальності та гетерохронності його виникнення в різних ареалах, відкриває нові можливості подальшого аналізу шляхів його становлення в середній і новий періоди історії германських мов. Розв'язання основних проблем, пов'язаних з кореляцією зовнішніх і внутрішніх чинників мовного розвитку, пошуком інших ймовірних джерел гіпотаксису, впливу перекладів та копіювання праць античних авторів отримає застосування у наступних наукових розробках, присвячених семантиці синтаксичних одиниць, типології граматичних категорій та механізмів мовного розвитку.

гіпотаксис діахронний германський речення

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Буніятова І. Р. “Еволюція гіпотаксису в германських мовах (IV-XIII ст.)”: Монографія. - К.: Видавничий центр КНЛУ. - 2003. - 327 с.

2. Buniyatova I. Syntactic frameworks used in cross-linguistic diachronic studies IATEFL-Ukraine Newsletter. - 1998. - № 11. - P. 7-8.

3. Buniyatova I. A Note on the history of subordination in English and other languages. - Abstracts 31st Poznan Linguistics Meeting. - Poznan: Uniwersytet im. Adama Mickiewicza, 1998. - P. 11-12.

4. Buniyatova I. A short comment on the origin of some syntactic notions // IATEFL-Ukraine Newsletter. - 1999. - № 17. - P. 3-6.

5. Buniyatova I. Complex Complementation in Old English and Other Old Germanic Languages // Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 1999. - Т. 2, № 1. - С. 35-43.

6. Buniyatova I. On the history of non-finite clauses in English and other languages // Selected Proceedings of the XXXIst Annual Meeting of the Societas Linguistica Europaea “Language and Parole in Synchronic and Diachronic Perspective”. - Amsterdam: Pergamon, 1999. - P. 363-373.

7. Буніятова І. Р. Закон узгодження часів у діахронії германських мов // Наукова спадщина проф. Ю. О. Жлуктенка та сучасне мовознавство: Зб. наук. пр. - К.: Вид-во “Логос”, 2000. - С. 42-49.

8. Буніятова І. Р. Ірраціональність vs. раціональність у мові давньогерманських етнічних спільнот // Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 2000. - Т. 3, № 2. - С. 47-53.

9. Буниятова И. Р. Модальность древнеанглийского придаточного предложения // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - Харків: Константа. - 2000. - № 471. - С. 35-41.

10. Буніятова І. Р. Реінтерпретація синтаксичних одиниць як джерело походження гіпотаксису в германських і слов'янських мовах // Вісник Київського лінгвістичного університету. Сер. Філологія. - 2000. - Т. 3, № 1. - С. 26-33.

11. Буніятова І. Р. Розвинута синтаксична система як результат розвинутого мислення Наукові записки Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка. - Сер. Філологічні науки (мовознавство). - 2000. - Вип. 22. - С. 77-89.

12. Буніятова І. Р. Терміни “паратаксис” і “гіпотаксис” у контексті еволюції мовних систем Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. - Сер. Мовознавство. - 2000. - № 1. - С. 7-12.

13. Буніятова І. Р. Актуальні питання дослідження історичного синтаксису індоєвропейських мов Система і структура східнослов'янських мов (До 200-річчя з дня народження В.І. Даля): Наук. зб. - К.: Нац. пед. ун.-т
ім. М. П. Драгоманова, 2001. - С. 69-77.

14. Буниятова И. Р. Генеративная теория как методологическая основа научного поиска в лингвистике // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. статей. - К.: Київський державний лінгвістичний університет, 2001. - С. 17-22.

15. Буніятова І. Р. Синтаксичні константи в германських мовах (історичний аспект) // Проблеми семантики слова, речення та тексту: Зб. наук. статей. - К.: Київський державний лінгвістичний університет, 2001. - С. 17-23.

16. Буніятова І. Р. Структура синтаксичних змін германських мов // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. - Сер. Філологія. Педагогіка. Психологія. - 2001. - Вип. 4. - С. 129-135.

17. Буніятова І. Р. Сучасний стан синтаксичної теорії речення та його витоки Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 2001. - Т. 4, № 1. - С. 74-84.

18. Буніятова І. Р. Формування структури давньогерманського речення в контексті етнофілософської дихотомії активність vs. пасивність // Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 2001. - Т. 4, № 2.

19. Buniyatova I. Reanalysis as a universal tool of explanation. Does it always hold true? // Тези Другої міжнар. конф. дослідників англійської мови “Прагматика у межах та поза межами”. - Харків, 2001. - С. 11-13.

20. Буніятова І. Р. Інтерпретація фрагментів мовної онтології крізь призму культурологічних фактів // Зб. до 70-річчя А. О. Білецького. Київськ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. - К.: Прайм-М, 2002. - Кн. 1: Мовні і концептуальні картини світу. - № 6. - С. 54-63.

21. Буніятова І. Р. Основні підходи до вивчення складного речення в синхронії та діахронії // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. - Сер. Філологія. Педагогіка. Психологія. - 2002. - Вип. 6. - С. 360-369.

22. Буниятова И. Р. Принципы организации сложноподчиненного предложения в германских языках (исторический аспект) // Язык и культура.- К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2002. - Ч. 1: Культурологический компонент языка. - Вып. 4. - С. 45-55.

23. Буніятова І. Р. Про “другий шлях” розвитку гіпотаксису в германських мовах // Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 2002. - Т. 5, № 2. - C. 20-30.

24. Буніятова І. Р. Асиндетичний гіпотаксис у давньогерманських мовах: моделі реалізації // Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 2003. - Т. 6, № 2. - C. 114-123.

25. Буніятова І. Р. Прислівниково-сполучникова кореляція як засіб оформлення складного речення в давньогерманських мовах // Вісник Київського лінгвістичного університету. - Сер. Філологія. - 2003. - Т. 6, № 1.

26. Буніятова І. Р. Рамкова структура західногерманського речення як синтаксична константа давніх мов // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - Харків: Константа. - 2003. - № 609.

27. Буніятова І. Р. Два підходи до реконструкції складного речення у прамові Система і структура східнослов'янських мов: Зб. наук. пр. - К.: Знання України, 2004. - С. 90-94.

Анотація

Буніятова І. Р. Становлення складнопідрядного речення в давньо-германських мовах (IV-XIII ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.04 - германські мови. - Київський національний лінгвістичний університет, Київ, 2004.

Дослідження зосереджено на вивченні загальних тенденцій розвитку давньогерманського складнопідрядного речення й індивідуальних шляхів його становлення в західних, північних і східних мовах, реконструкції прототипу в прагерманській мові. Доведено, що основним витоком гіпотаксису в давньогерманських мовах був паратаксис.

Сфера дії іншого джерела формування - реінтерпретації одиниць нижчого синтаксичного рівня - була обмежена через слабку розвиненість віддієслівних імен та їхніх предикативних характеристик у давньогерманських мовах.

У дисертації відтворено процес становлення складнопідрядного речення від доісторичної доби до перших пам'яток германської писемності як багатоступінчастий перехід від атрибутивних утворень до відносних речень, оформлених семантично прозорими сполучниками. Поступове ускладнення поверхневої структури простого речення відбувалося за рахунок актуалізації предикативного потенціалу пропозитивних одиниць й уведення в поверхневу структуру речення наявних у мові сполучних засобів.

Ключові слова: гіпотаксис, паратаксис, координація, субординація, оптатив, фонетична форма, логічна форма, реконструкція, реінтерпретація, уніформітарність.

Аннотация

Буниятова И. Р. Становление сложноподчиненного предложения в древнегерманских языках (IV-XIII ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.04 - германские языки. - Киевский национальный лингвистический университет, Киев, 2004.

В диссертации предложен новый интегральный поход к рассмотрению эволюции гипотаксиса в древнегерманских языках (IV-XIII ст.) с учетом взаимодействия внутренних и внешних факторов языкового развития.

Исследование сосредоточено на изучении общих тенденций развития древнегерманского сложноподчиненного предложения и индивидуальных путей его становления в западных, северных и восточных языках, реконструкции прототипа гипотаксиса в прагерманском языке. Доказано, что первоосновой его формирования в древнегерманских языках является паратаксис. Развитие сложноподчиненного предложения по данной схеме происходило в следующей последовательности: от асиндетического двух- или более n-предикативного целого, части которого объединены между собой причинно-следственной связью, через синдетическое сложное предложение, оформленное сложносочинительными союзами, к субординативному типу связи, древнейшей разновидностью которого был коррелятивный (связь между главным и придаточным предложениями, осуществляемая с помощью союзно-наречных единиц).

В контексте гипотезы о “двух путях развития” гипотаксиса в германских языках установлено, что другим источником его возникновения была реинтерпретация компонентов семантически сложного предложения в полноценные придаточные с личной формой глагола. В отличие от других индоевропейских языков такой путь развития на германской почве является периферийным из-за слабой развитости системы нефинитных образований, начала становления предикативных характеристик причастия и инфинитива.

Период формирования гипотаксиса с семантически прозрачными союзами представлен как значительный по своей протяженности; он не заканчивался в древний период истории германских языков. Начало этих процессов было заложено в дописьменный период, что подтверждается синтаксисом релятивных придаточных предложений в памятниках древнегерманской письменности. В диссертации воспроизведен процесс становления сложноподчиненного предложения от дописьменного периода до первых памятников германской письменности як многоступенчатый переход от атрибутивных образований к относительным придаточным предложениям с семантически прозрачными союзами. Постепенное усложнение поверхностной структуры простого предложения происходило благодаря актуализации предикативного потенциала пропозитивных единиц и введения в поверхностную структуру предложения наличных союзных средств.

Древний период в истории германских языков является переходным в становлении гипотаксиса, что подтверждается особенностями структуры и семантики подчинительных союзов, непоследовательностью реализации других смыслоразличительных признаков гипотаксиса, высокой вариативности моделей порядка слов.

Процесс формирования сложноподчиненного предложения в древнегерманских языках отмечен недифференцированным использованием нескольких частеречных единиц в функции союзных слов. К другим способам размежевания главного и придаточного предложений в западногерманских языках относятся порядок слов и оформление зависимого глагола в оптативе, становление которых приходится на письменный период их истории. В данном языковом ареале засвидетельствована непоследовательная реализация смыслоразличительных признаков гипотаксиса: конечная позиция глагола в придаточном предложении, незакрепленность оптатива за определенным типом придаточных предложений. Для большинства древнегерманских текстов характерна высокая вариативность порядка слов поверхностной структуры предложений, производных от SOV-, SVO- и VSO-моделей.

Сосуществование сложных синтаксических целых, оформленных сочинительной и подчинительной связью является отличительной чертой древнеисландского языка с его высоким удельным весом прямой речи как в сагах, так и поэтических памятниках. В других германских языках паратаксис продолжает быть распространенным средством синтаксической связи в течение всего исследуемого периода.

В пользу тезиса о древнем периоде как переходном в становлении гипотаксиса свидетельствует также непоследовательность реализации основного типологического признака древнегерманских языков, V2-ограничителя.

Ключевые слова: гипотаксис, паратаксис, координация, субординация, оптатив, фонетическая форма, логическая форма, реконструкция, реинтерпретация, униформитарность.

Resume

Buniyatova I. R. Complex Sentence Formation in Old Germanic Languages (IV-XIII centuries). - Manuscript.

Dissertation for a Doctoral degree in Philology in speciality 10.02.04 - Germanic Languages. - Kyiv National Linguistic University, Kyiv, 2004.

The research focuses on the study of general trends of the Old Germanic complex sentence development and specific ways of its formation in West, East and North Germanic languages, reconstruction of its prototype in Proto-Germanic. Parataxis is proved to be the main source of hypotaxis development in Old Germanic languages. The sphere of the other source of its formation - reanalysis of lower syntactic units - was limited due to the weak development of deverbal nouns and their predicative characteristics in Old Germanic languages.

The complex sentence evolvement has been reconstructed starting from the prehistoric period through the appearance of the first written records, the process being presented as a stage-by-stage transition from attributive structures to relative clauses with semantically transparent subordinators. Gradual expansion of simple sentence surface structure took place due to the realization of propositional units' predicative potential of and use of the available conjunctions.

Key words: hypotaxis, parataxis, coordination, subordination, optative, phonetic form, logic form, reconstruction, reanalysis, uniformity constraint.

Размещено на Allbest.ru