Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраного об'єкту, визначено предмет, мету, методи, теоретичне й практичне значення дослідження, вказано на зв'язок дисертації з науковими програмами, наведено дані щодо апробації отриманих результатів.

У першому розділі „До проблеми стратифікації етнічної мови як гетерогенної системи у зв'язку з розглядом феномена мовного острова” викладено підсумки огляду сучасних теорій щодо проблем змін у мові, зокрема: варіативності мов, мовних контактів, мовних конфліктів та ін., а також польових досліджень (Fasold R., Jakobson R., Luedtke H., Martinet A.,). Цей огляд був необхідним для зрозуміння причин і встановлення наслідків процесів, що відбуваються у болгарській діаспорі в межах динамічного суспільного контекста. Діалектній мові в певні періоди існування етнічної мови притаманна здатність взаємодіяти зі стандартизованою літературною мовою, проникати в ній і в той же час підійматися на вищий щабель, бути офіційною мовою поряд із літературною (Домашнев А.І.). Сучасна діалектологія (описова, історична), соціальна діалектологія (або діалектна соціологія) використовують різноманітні загальні й спеціальні методи дослідження, що існують у лінгвістиці, а також пристосовують загальнонаукові методи, що діють як у суспільних: етнологія, соціологія, так і точних науках: математика, статистика. Вищезазначений підхід утворює основу аналізу завдяки поєднанню факторів динамічних суспільних процесів з лінгвістичними даними. Ця тенденція виявляється дуже плідною щодо аналізу такої субстанції, як мовний острів.

У межах діалектної географії дослідження зосереджувалися на збиранні й описові окремих діалектів та їхньому подальшому розподілі, інтерпретувалися попередні діалектні карти мовного атласу, спостерігалася багатоаспектність змін (Frings Тh., Семчинський С.В.). Винятки фіксувалися у міських індустріальних регіонах, де не траплялося жодних діалектів, а вживані стандартні форми більшою або меншою мірою зазнавали зближення (Debus F., Engel U., Жлуктенко Ю.О.). Тотожні процеси у сільській місцевості демонстрували приклади мовних островів у межах діалектів німецьких переселенців у колишньому СРСР (В. Жирмунський). Динамічна зміна лексичного рівня за рахунок запозичення слів і зворотів у сусіднього етносу відмічалася у болгарських переселенських говірках (Баранник Л.Ф., Гриценко П.Ю., Державін М.С., Дроздовський В.П., Зеленіна Е.І, Косек Н.В. та ін.).

Коли діалекти перебувають в оточенні інших мов, з наддіалектних вирівняних форм, виокремлюються класи локалізмів, а на їхньому місці з'являються слова з сусідньої чужої або власної стандартизованої мови. Тому актуальним є питання розпаду надрегіональних розмовних форм (Жлуктенко Ю.О., Матайер Кл.). Вихідним пунктом для теоретичних міркувань є визнання бідіалектного знання мовця/слухача, що входить до єдиної більш-менш структурованої мовної спільноти (Herzog M., Labov W., Weinreich Ur.).

У центрі соціолінгвістичних досліджень знаходяться питання обумовленості й спрямованості суспільних та ситуативних чинників зміни мовної поведінки у виборі діалект/стандарт, визначаються фактори теми і партнера у співбесіді, не менш важливим є ступінь „офіційності/інтимності”, завдяки чому використання мовних різновидів стає адекватнішим. Для вибору мовних форм мають значення соціальні зміни, в тому числі урбанізація, індустріалізація, підвищення освіти (Hofler O.).

Сучасна лінгвістика виокремлює проблеми мовних островів у зв'язку з розглядом питань мовної культури, у тому числі соціолінгвістичного ракурсу дослідження мовних контактів (Хъдсън Р.А.). З іншого боку, це питання знаходиться у межах спостережень за процесами, що відбуваються в різних національних мовах під кутом зору контактної лінгвістики, а також дослідження мовних процесів серед меншин у плані варіативної лінгвістики. Введене американським соціолінгвістом У. Лабовим поняття „варіативне правило” (variable rule) об'єднує в собі всі елементи породжувальної граматики Н. Хомського та особливості вірогідністної моделі, яка лежить в основі статистичних досліджень мовленнєвої поведінки певної групи людей. Таким чином, простежується певний шлях наближення соціолінгвістики до феномена мовних островів, який має загальний характер з погляду предмета дослідження і власного кола соціальних проблем, відокремлених від інших об'єктів.

Розгляд питання контактів усередині і ззовні етномовної спільноти, що знаходиться “під дахом” офіційної мови, а також висвітлення проблеми нормування острівного ідіому, пов'язаного з материковою нормою зустрічаємо у таких дослідників, як Ferguson Ch., Gumpers J., Брозович Д., Жлуктенко Ю.О., Принстон Д., Тернер М. та ін. Фіксуючи те, що у лінгвістиці вкоренилося ставлення до мови емігрантів як до відхилення від норми, автори вітають іншу точку зору, згідно з якою ці ідіоми тяжіють до утворення власних норм, що потенційно є забезпеченням існування варіантів відповідних національних мов.

Проблематика варіативних формацій була представлена в славістиці вперше М.І. Толстим на науковій конференції у 1969 р. в Інституті слов'янознавства та балканістики АН СРСР. Питання мікромов розглядалося також у працях П. Кірая, Г. Невекловського, Е. Прунча, П. Степанова, І. Топорішіча. Літературні мікромови Славії становили окремий об'єкт дисертаційного дослідження О.Д. Дуліченка, але в ньому не згадується про писемну форму болгарського ідіому в Україні, що існує в українсько-, російсько-, румунсько- гагаузькому мовному ареалі.

Незважаючи на те, що у практиці полінаціонального суспільства проблема активізації відносин різних субстандартних форм із стандартною мовою стає все більш актуальною, пор.: відродження меншин, корінних народів, міноритарних етносів (діаспора, іммігранти, переселенські спільноти), у соціолінгвістиці спостерігається дефіцит методів наукового аналізу, що необхідний як для з'ясування особливостей розвитку контактуючих мов, так і прогнозування взаємовідносин між різними етносами в суспільстві, включаючи етномовні острівні спільноти.

У зв'язку зі системним дослідженням острівних мов утворюються декілька теоретично-емпіричних комплексів, у межах яких робляться спостереження. Це склад локальної комунікативної, частіш за все сільської спільноти; соціолінгвістичні відношення між мовою меншості і більшості, враховуючи моделі, що вже розроблені у лінгвістиці стосовно окремих мов; походження острівної спільноти з урахуванням взаємодії з контактними етносами і впливу прабатьківщини, яке відрізняє острівну спільноту від соціолінгвістичної меншини; чинники уповільнення та затримки процесу асимілювання вимагають окремих дослідницьких принципів.

У другому розділі „Острівний болгарський ідіом в Україні як об'єкт традиційних філологічних і соціолінгвістичних досліджень” зроблено спробу знайти відповіді на поставлені вище питання шляхом аналізу наукових праць, в яких розглядається болгарський ідіом в Україні. Він зберігається вже у сьомому поколінні на відміну від інших болгарських спільнот у Словаччині, Угорщині, Чехії, де рідна мова як засіб комунікації зникає вже у третьому поколінні.

Дефініція діалект, яка раніше і тепер використовується для оцінки місцевого ідіому (С.Б. Бернштейн, М.С. Державін, Т.В. Попова та ін.), не враховує того, що, крім власної діалектної бази, він має локальну форму розмовно-побутового літературного мовлення - койне, а протягом певних відрізків своєї історії мова діаспори мала й писемну форму, розвинену у функціонально-стилістичному відношенні, яка не збігалася за рядом показників із системою мови основного ареалу - Болгарії. Одна з перших, але непрямих указівок на те, що болгарська писемна мова функціонувала на території нинішньої України ще в ХІХ ст., міститься в статті відомого болгарського філолога Ст. Младенова “Поправки и допълнения към г. Балановата “Българска граматика”, де автор зазначав, що літературна болгарська мова до визвольної російсько-турецької війни 1877-1878 рр. “діяла” в Бессарабії так само, як і в Румунії та деяких інших державах, де проживали болгарські спільноти. Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. Інститут болгарської мови БАН виступив з програмною статтею “Единството на българския език в миналото и днес”, у якій вказувалося на існування декількох нормативних варіантів національної мови. Але болгарська мова на території України, в тому числі й у формі, унормованій у 20-30-х рр., у цій статті не згадувалася. Останній факт майже залишається поза увагою учених-лінгвістів і в наш час, за винятком розробок з окремих питань (Жендова У., Панайотов П., Русинов Р., Цанков К., Чолов П.). Серед російських та українських філологів, які в минулому займалися проблемами вказаної болгарської етнічної спільноти, можна назвати імена С.Б. Бернштейна, М.С. Державіна, Д.П. Дринова, А.Ф. Музиченка та ін. Під час укладання “Атласу болгарських говірок у СРСР” (1947-1950) у спостереженнях над функціонуванням даного ідіому брав участь болгарський учений-лінгвіст Ст. Стойков, у 70-80-ті рр. ряд співробітників Інституту болгарської мови БАН, в тому числі проф. І. Кочев та ін.

Два найбільш ґрунтовних діалектологічних дослідження охоплюють проблему комплексно: одне - “Болгарские колонии в России” належить М.С. Державіну, друге - “Атлас болгарских говоров в СССР. Вступительные статьи, комментарии к картам” (Укладачі С.Б. Бернштейн, Е.І. Зеленіна, О.В. Чешко. Під редакцією С.Б. Бернштейна). Діалектологи 40-50-х рр. ХХ ст. підходили до даного ідіому головним чином із позицій ареальної лінгвістики, що сприяло радше виявленню статичних ознак, зокрема наявності традиційних і архаїчних елементів, які існували ще в материкових діалектах, але ускладнювало облік інновацій, спричинених цілим рядом екстралінгвістичних факторів. Хоча в ряді своїх ранніх праць С.Б. Бернштейн визнав присутність літературної болгарської мови на території України, у вступних статтях до “Атласу болгарських говірок СРСР” як підсумкової праці з даного питання її вплив на місцеві діалекти відкидався. Проект опису мови м. Болграда так і не був здійснений.

У наші дні проблеми функціонування болгарського ідіому вивчають: В.О. Колесник (Одеса), О.С. Парфенова (Москва), В.В. Пейчев (Запоріжжя), І.А. Стоянов (Київ), В.М. Терзі (Одеса) та ін., у Болгарії: З. Барболова, В.І. Кондов (Пазарджик), Цв. Ніколова (Софія), Л. Стоїчкова (В.-Тирново) тощо, проте основний напрямок розробок полягає в традиційному встановленні генетичних зв'язків між болгарськими діалектами в Україні та говірками метрополії з опертям на явище консервації в маргінальних діалектах діаспори. Збереження традиційного підходу до розгляду цього ідіому підтверджується також одним із останніх мовознавчих енциклопедичних довідників, що вийшов у Росії (Попова Т.В.). Проте важливою складовою місцевого ідіому є емігрантське регіональне койне, що витісняє на рівні регіонального спілкування окремі діалекти. До його складу входять поряд з елементами писемної мови й діалектні. Ця форма дістала назву бессарабського болгарського або буджакського болгарського койне (Стоянов І., Тодоров М.). Розуміння необхідності соціолінгвістичних підходів до цього об'єкта дослідження відчувається в ряді статей І.А. Стоянова. Розглядаючи зміни у говірках під впливом російської, молдовської (румунської) та української мов, він не вважає ці факти свідченням деформації діалектів, а радше доказом гнучкості ідіому, що прагне виконувати багатосторонні функціональні завдання в нових соціальних умовах. Подібної думки дотримується й Ю.О. Жлуктенко. Він вважає, що певні втрати “чистоти” словника не тільки не шкодили, а навпаки - посилювали комунікативні потенції і допомагали утриматися українській мові в Канаді.

Духовне надбання болгар, що мешкають у незалежній Україні, захищається Законом України від 25.06.1992 № 2494 - ХІІ “Про національні меншини в Україні”. Комунікативний ранг ідіому болгарської діаспори в республіці визначається Законом „Про мови в Українській РСР” зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 28.02.1995 № 75/95 ВР і від 6.04.2003 № 594-IV. Проте юридичний статус болгарського ідіому цим актом не визначено. А його відсутність та ігнорування в законодавчих актах означає, що він трактується як діалект, тобто феномен несамостійний та зникаючий. Вірогідно, більш доцільно розглядати його в параметрах, властивих мовам етнічних груп, що мають материкову унормовану форму етнічної мови але проживають на території інонаціональних держав. Оскільки в кінцевому підсумку передбачається здійснити розв'язання завдань мовного будівництва, центральною проблемою тут, поза сумнівом, є вибір норми. Альтернатива: основна норма материкового масиву/варіативна острівна норма - диктує необхідність визначення статусу ідіому.

Розв'язати завдання наукового аналізу й розробки практичних рекомендацій щодо збереження та розвитку даного ідіому, а також його нормування можливо за умов відходу від застарілої моделі, яка відбиває початковий етап трансформації територіальних діалектів. Болгарський ідіом, представлений у дослідженні головним чином його писемною формою, згідно з моделлю мовної ситуації, (М. Кочерган) як сукупність форм існування мови в її територіально-соціальних взаємовідносинах і функціональній взаємодії в межах певного географічного регіону та адміністративно-політичного (і економічного) утворення. Він є ієрархічно нижчою формацією порівняно з літературною болгарською мовою, але чиниться спроба реалістичного з'ясування його сучасного стану, оскільки з діалектом або говіркою цю формацію було можливо ідентифікувати до того, як сформувалася сучасна болгарська національна літературна мова, яка міцно ввійшла у мовний дискурс цієї спільноти. Одночасно з цим активізувалися контакти з писемними формами сусідніх літературних мов. Наявність засобів масової комунікації, художніх творів та навчально-наукової літератури з властивими їм елементами стилістичної диференціації й нормування, підвищує соціолінгвістичний статус болгарської мови в Україні.

Історія свідчить, що болгарська діаспора та її мовний код існують в однакових хронологічних межах з болгарською літературною мовою і в різні періоди свого існування - чи то безпосередньо, чи то опосередковано - були пов'язані завдяки процесам нормування материкової мови. У 60 - 70-ті рр. ХІХ ст. діаспора висловлювала ідеї єдиної мовної норми, що знайшло відображення у друкованих виданнях, які виходили в Болграді; у 20 - 30-ті рр. ХХ ст. мовна політика в державі-реципієнті щодо болгарської національної меншини дистанціювалася від тієї, що була в метрополії. Соціальний статус писемної форми мови діаспори протягом історії змінювався. У 60-70-х рр. ХІХ ст. вона була тісно пов'язана з маргінальними діалектами, перенесеними з метрополії, масив експліцитно корелював із сучасною болгарською літературною мовою початкового етапу. У 20-30-ті рр. ХХ ст. у писемності знайшли відображення процеси вирівнювання, згладжування й койнезування, що призвело до утворення своєрідного міського напівдіалекту, який було покладено в основу місцевої норми, що визначається сучасною соціолінгвістикою як іксована автономна мова. Але це не означало відсутності корелятивних відносин між обома мовними масивами; (див.: розділи підручників з рідної мови, що друкувалися Укрдержнацменвидавом). В наш час острівний ідіом позбавлено унормування, завдяки чому спостерігається тенденція до зближення з літературною нормою Болгарії (див.: художні твори сучасних місцевих авторів). Регіональна норма найчастіше викликає гострі дискусії, оскільки передбачає ухвалення певних рішень в галузі мовної політики і мовного будівництва. Вищезгадані чинники пояснюють зосеоредження на соціо - та етнолінгвістичному аналізі текстів, який повинний довести релевантність місцевого ідіому материковій літературній мові, з'ясувати проблеми функціонування острівного писемного дискурсу, диференційованого згідно з потребами етнічної спільноти протягом усієї історії її існування.

У третьому розділі „Наслідки контактування болгарської етнічної мови зі сусідніми мовними системами (Бессарабія, третя чверть ХІХ ст.)” з'ясовано чинники, більш прискореного розвитку острівного болгаромовного дискурсу у порівнянні з материковим мовним масивом, що у свою чергу, забезпечило активну участь діаспори у процесі формування засад сучасної болгарської національної мови. Серед екстралінгвістичних чинників слід указати на:

- сприятливі соціально-економічні умови господарювання, створені для болгарських колоністів-переселенців;

- підвищення інтенсивності громадсько-політичного і культурного життя завдяки заснуванню адміністративного і культурного центру колоній - м. Болграда: історики болгарської мови прирівнюють його до таких осередків культури у самій Болгарії, як Велико Тирново й Пловдів;

- відкриття першої повної національної гімназії - Болградського центрального училища (БЦУ), а при ньому - болгарської друкарні, з якої виходили книги, газети, часописи національною мовою;

- налаштованість місцевої інтелігенції щодо підняття регіонального мовлення на вищий щабель завдяки його унормуванню.

Серед суто мовних чинників треба назвати спорідненість контактуючих мовних систем: південно-слов'янської, з одного боку, і східно-слов'янських - з іншого, та наявність в кожній з них сталих писемних традицій, а також активність контактів із західно-європейськими та балканськими мовами.

Відсутність офіційних інституцій, покликаних проводити заходи, пов'язані з мовною політикою, компенсувалася діяльністю представників демократично налаштованої інтелігенції, які взяли на себе цю функцію. Це, зокрема, Болгарське наукове товариство (Българско книжовно дружество - БКД), засноване М.С. Дриновим у 1869 р., до якого увійшло декілька представників болградської інтелігенції: С. Радулов, В. Хажди Стоянов-Берон та ін. Одночасно з цим в самому Болграді, в БЦУ, на ниві становлення літературного писемного мовлення працювала ціла плеяда освітян-відродженців. Їхній внесок у процес стилістичної диференціації і нормалізації сучасної болгарської літературної мови полягав у підготовці майбутніх правописних реформ. Це була просвітницька і освітянська функція, яка ученими визнається провідною у діяльності болгарської діаспори. Важливе значення мало те культурне тло, що формувалося завдяки книгам, газетам, журналам, які видавалися тут національною мовою й поширювалися в першу чергу в Бессарабії, а також доставлялися за передплатою. Усього з 1861 по 1880 рік Болградська друкарня випустила 66 книг, у тому числі 62 болгарською мовою, відомостей про які до цього часу в Україні фактично не було.

У третій чверті ХІХ ст. у Болграді болгарською мовою публікувалося близько десяти газет і журналів, які теж не дістали цілісної задовільної оцінки у болгарській філологічній та історичній науці. Видавцями, редакторами й кореспондентами газет і журналів були вчителі-емігранти з Болгарії і представники місцевої інтелігенції. У дисертації представлені в хронологічній послідовності наступні періодичні видання: журнали “Духовен прочит” (1862) і “Духовни книжки за поучение на всяк христианин” (1864-1868), перший болгарський науковий журнал “Общ труд” (1868), літературний і торговельний щотижневик “Пътник” (1870), рукописна газета “Перо”, яку випускали учні Центрального училища раз на місяць, газети: “Ехо от Болград” (1872-1873), “Ехо от Бесарабия” (1874), “Български глас” (1876-1877). Яскравою рисою цих видань було прагнення до демократизації мови, починаючи з графіки та орфографії, в яких відбивалася орієнтація на фонетичні особливості місцевих говірок. Зокрема більш спрощені йотовані закінчення іменників: кайкчій `човняр', гемиджій `моряк', люде `люди', увардване `збереження', надскачваніе `стрибки' (пор.: у Н. Герова кайкчия, гемиджия, люд~, увардван~, надскачян~); редукція голосного е : и в іменах місцевих жителів: Стипан Киой Баши, Симен Макидонски, Алекса Чилибийски; асиміляція приголосних на початку слова: сичка сума зам. всичка сума, секому е познато зам. всекиму е познато, секакви начини зам. всякакви начини, секоя една народност зам. всякаква една народност; оглушення приголосних звуків у префіксах: испъден `вигнаний' зам. изпъден; артикуляція глухого ъ в о: даноци зам. данъци `податки'; стягнення голосних: нека да доде `хай прийде' зам. нека да дойде. Помітною є наявність фонетичних ознак місцевих діалектів, наприклад, пом'якшення шиплячих, характерне для північно-східних болгарських говірок: чястно, самычяк, чювства, чюжди, чюй та ін.

Лексика та морфологія свідчать про вплив сусідніх мов: російські лексичні елементи адаптуються відповідно до законів болгарської мови: русски (язык) - пор.: български език, лъжно мнение (пор.: рос. ложное мнение, блг. лъжовно мнение), главнокомандующият, солдати, ежемесячни, иностранци, следующа, основе, напомнюва, предъидущият, быват, изменяване, неряхавство. Лексика румунської мови представлена семантичною групою “адміністрація, управління”: ревизори за дистрикт `відомчі ревізори', г-н колонел `пан полковник', мемоар `звіт, пояснювальна записка', шефът на полицията `шеф поліції', жудикатория `волосне управління', сигуранца `жандармерія', депутат от 3 колег `депутат від третьої дільниці', консилиум комунал `збори виборних', префект `поліцейський' передається кирилицею. У текстах, пов'язаних із церковною сферою, зустрічається багато лексем, утворених за допомогою архаїчних церковнослов'янських елементів, наприклад, абстрактних суфіксів -ние, -н~: въспоминание, въспитание, учен~, внимание, непричитание, заблужд@н~, подражание, образование; -ость: способность, набожность, разумность, нравственность, религиозность, святость, народность, письменность. Орієнтованість інших текстів на читачів з міської дрібної буржуазії пояснює наявність у них іншомовної лексики із семантичної групи “торгівля, підприємництво”, зокрема запозичень з турецької мови: харашлък `гроші на щоденні витрати', хошъ-гелдейнъ `ласкаво просимо', алhшь-веришь `торгівля', крилатих висловів, переданих латиницею peperit pepisa papilan і кирилицею: дулчі ест про патріа морі, юнь бhлль комеди а ла Молиеръ, що опосередковано свідчить про певну мовну компетентність читачів.

Безперечний інтерес становить новаторська сутність, стилістична майстерність більшості редакційних і авторських матеріалів, що ввійшли до часопису “Общ труд”. Цей факт з історії болгарської літератури й болгарської літературної мови певною мірою належить і українській культурі: видавець і редактор часопису Теод. Ікономов протягом п'яти років навчався у Києві. Сферою особистих наукових інтересів Теод. Ікономова була старослов'янська писемність, яку він уважав попередницею сучасної болгарської літературної мови. Завдяки цим розробкам його можна поставити в один ряд з основоположниками болгарської славістики Л. Милетичем, О. Теодоровим-Баланом, Б. Цоневим, оскільки предмет дослідження в працях Теод. Ікономова був представлений у контексті культур інших слов'янських народів. Звертає на себе увагу чіткість і відповідність вимогам нашого часу таких дефініцій, як старослов'янська і церковнослов'янська мови, хоча в ті роки лінгвісти ще не досягли єдності щодо термінології, уживаної в цій галузі.

Мова книжок (Ц. Гінчев, М. Доброплодна, С. Доброплодний, П. Калянджі, М. Козлев, Г. Миркович, Б. Петков, І. Селиминський Д. Тошкович, К. Тулешков та ін.) у цілому є досить строкатою, що підтверджує думку про тісний зв'язок між мовою письменника часів Болгарського відродження та його рідним діалектом (Венедиктов Г.К.) або міським наддіалектом. Це стосується підручників “Краткий учебник всеобщей истории” в перекладі М. Казанаклі (1864) та ін. Процес вироблення норм навіть у межах материкового мовного масиву тільки-но починався. Перша спроба досягнути орфографічної уніфікації у сучасній літературній болгарській мові датована 1892 р., тобто через 30 років після виходу в світ аналізованих видань. Підручник Д. Начева „Понятие за хигиената. Лекции, четени в Болградското централно училище” (1875р.) вже більшою мірою відповідав сучасним вимогам. Включення іншомовних термінів є цілком доцільним, оскільки вони виступають на позначення нових, невідомих раніше болгарській культурі понять. Не менш виправданим є вживання просторічної лексики, що допомагає зіставити розглядуваний предмет з місцевими реаліями.

Титанічна праця першого директора БЦУ С. Радулова (з 1853 до 1875 р. він підготував 24 книжки, у тому числі 19 видав у Болграді) була спрямована на уніфікацію орфографічних норм з метою забезпечення доступності друкованої продукції для всіх болгарських читачів, що сприяло об'єднанню не лише літературно-мовної, а й суспільно-політичної практики “Нравоучение за децата” (1853), “Учебник за български език” (1863). Оцінюючи внесок цього болградського освітянина у справу нормалізації сучасної болгарської мови, необхідно відзначити, що його погляди стосовно монодіалектної основи органічно вписувались у ті уніфікаційні процеси, які відбувалися в мовній практиці Болгарії кінця ХІХ ст.

Мова офіційних документів (“Постановления за българските колонии и височайши Хрисовули за тяхното основание и потвърждение” (1864), “Хрисовул на Централното в Болград училище” (1864), “Циркулярна заповед към сичките уездни префекти” (1864) та ін.) неусталена, включає міжмовні терміни або запозичені у російській огласовці народонаселение, оспопрививане, або утворені складанням калькованих основ: гореизложеното `вищезазначене', долуподписаний `нижчепідписаний' або речените `названі, пойменовані'. Те ж саме стосується термінології фінансової справи: доход, расход, иждивение; просвітницької діяльності: председательство, попечительный комитет, печать, училище, атлас, географски глобус, журнал (классный), книга і т.ін. Спостерігається прозорий зв'язок з фразеологією офіційно-ділового стиля російської та української мови: да даде приличния ход - рос. `дать соответствующий ход', укр. 'зробити відповідним шляхом', известни до ныне под название - рос. 'известные ранее под названием', укр. 'відомі раніше під назвою', цял и здрав разум - рос. `в здравом уме и доброй памяти', укр. 'маючи здоровий глузд і добре самопочуття' та ін. Разом з тим зустрічаються й звороти усного розмовного мовлення: Имот... за да не изгуби тъй по вятъра - рос. `чтобы имущество не пустили по ветру', укр. 'щоб майно не пустили по вітру'; або ж публіцистичних текстів: въвождане на европейското образование - рос. `введение европейского образования', укр. 'уведення європейської освіти', извор на благополучие на човека - рос. `источник человеческого благополучия', укр. 'джерело людського благополуччя' і т.ін.

На синтаксичному рівні представлені одиниці з багатоступінчастим підрядним зв'язком, з уточнюючими дієприкметниковими й дієприслівниковими зворотами, що є типовою ознакою офіційно-ділового стиля. Велика кількість термінів запозичена із західноєвропейських, а також з турецької й румунської мов, що пояснюється найбільш активними контактами з їхніми носіями. (див.: термінологія банківської справи, зокрема: акчептирам, акчептация, акчептанти).

Ділові тексти свідчать, що болгарська буржуазія оперативно пристосовувалася до умов європейського спілкування, активно запозичаючи лексику із західно-європейських і балканських мов, у той час як болгарська інтелігенція часів Відродження, вихована головним чином на традиціях східно-слов'нської культури, запроваджувала мовні засоби із загальнослов'янського арсеналу.

Твори художньої літератури посіли найбільш скромне місце серед книжкової продукції. Пафос епохи національного Відродження всіх слов'янських народів Центральної Європи та Балканського півострова у другій половині ХІХ ст. став пафосом життя молодої болгарської інтелігенції і був вдало втілений Теод. Ікономовим в поетичному рядку у формі запитання-відповіді. Вірш „Дh й родът ми?” („Общ труд”, № 2, 1868) як частина перекладу “Краледворського рукопису”, відкритого В. Ганкою, розкривав поняття патріотизму шляхом відповіді: „Българско е родът ми!”. У подальшому ця форма була підхоплена й талановито розвинута корифеями болгарської літератури Ів. Вазовим, П.Р. Славейковим.

Текстологічний аналіз декількох ідентичних за сюжетом казок, записаних у метрополії і діаспорі, виконаний у ході цього дослідження, довів помилковість твердження про незмінність, законсервованість фольклору діаспори через відірваність його носіїв від метрополії. Звідти походить і дещо однобічне ставлення до мови діаспори як архаїчної, наявне в працях окремих мовознавців Болгарії. Розглянута лексика як елемент горизонтального контексту, засвідчила, що варіанти, записані у метрополії наприкінці 30-х рр. ХХ ст., виявилися більш архаїчними, ніж привнесені переселенцями в середині ХІХ ст. Отже нові явища соціально-економічного характеру, що з'явилися у зв'язку з переселенням в іншу державу, наклали відбиток на ментальності оповідачів, а звідти і на використаних ними мовних ресурсах, які виявилися більш сучасними, адекватними і реалістичними щодо уявлень про навколишній світ. Про це ж свідчили й елементи вертикального контексту, що відбивали тезаурус адресанта, з урахуванням обсягу досвіду, який мав бути переданий слухачеві (адресату) з метою подальшого використання. Змістовний бік наративного тексту, що є вираженням не тільки пресуппозиції, але й прагматичної спрямованості, не міг залишатися незмінним, функціонуючи в різних за часовим виміром і соціальною спрямованістю спільнотах. Конкуруючі мовні форми закріпили за собою нові соціальні цінності, внаслідок чого стратифікаційні змінні перетворилися на стратифікаційно-ситуативні, відобразивши місцеві соціальні реалії у мовлені, що сталися зі зміною дискурсу. Це підтверджувало тенденцію до варіативності місцевого дискурсу, що почала окреслюватися з другої половини ХІХ ст.

У четвертому розділі „Соціолінгвістичні та лінгвостилістичні параметри функціонування болгарського ідіому в Україні ( перша чверть ХХ ст.)” проаналізовано шляхи не лише збереження національної культури, мови і звичаїв у діаспорі, але й спроба підняти місцевий ідіом на вищий стратифікаційний рівень.

Перше десятиліття ХХ ст. було позначене посиленням прагнення болгарської етнічної спільноти до збереження генетичних коренів. Воно знайшло свій вияв у відновленні фольклористичної діяльності, пристосованої до сучасних можливостей, і було скероване на поширення усної форми народної творчості як у сільській місцевості, так й у місті. Цінність збірки “Смесена китка или Песнопойка с 175 избрани български песни” (Измаил, 1910), виданої С.Ф. Червенаковим, не лише у тім, що укладач включив до неї найбільш відомі зразки духовної спадщини, але й тому, що підбір матеріалів дозволив „з'ясувати” тенденції розвитку фольклорних традицій на межі ХІХ-ХХ ст. в умовах головним чином вже сформованої, але неусталеної з боку нормативного устрою сучасної болгарської літературної мови.

У 20-30-х рр. ХХст., окрім таких екстралінгвістичних факторів, як масштабність культурної революції, досягнення в галузі технічного прогресу в Україні, а з іншого боку - експліцитного дистанціювання суспільно-політичних систем: монархічної Болгарії і Радянської України - створило дискурс нової політичної спрямованості, що відрізнявся від реалій, притаманних культурно-мовним цінностям прабатьківщини. В України виходило декілька громадсько-політичних періодичних видань болгарською мовою: “Сърп и чук” 'Серп і молот' (1924-1925 рр., Харків), “Колективист” (1930-1937, Харків. Періодичність - 12 разів на місяць. Тираж - 7,5 тис.). У національних болгарських районах - газети: “Социалистическа крепост”, “Ленинско знаме”, “Сталинска правда”, “Колективно поле”, “Ударник на втората петилетка”, “Колхозен труд”. У Харкові видавалися часописи: “Бъди готов!”, “Млад ударник”, “Агротехника в масите”, в Одесі виходила 1932р. газета “Българска правда”. У 1931 р. зі створенням в Україні Державного видавництва національних меншин (Держнацменвидав), а в його складі - болгарського сектора, почалося масове друкування книжок болгарською мовою. Усього з 1917 по 1944 рр. було видано понад 1,7 млн. примірників. Окреслений масив писемної мови забезпечував виконання комунікативної функції в масштабах острівної болгаромовної спільноти.