Заперечення та сфери його дії: семантика, синтактика, прагматика, просодика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Заперечення та сфери його дії: семантика, синтактика, прагматика, просодика

Паславська Алла Йосипівна

Київ - 2006

Анотація

Паславська А.Й. Заперечення та сфери його дії: семантика, синтактика, прагматика, просодика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.15 - загальне мовознавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2006.

У дисертації запропоновано різновекторний аналіз вербального та невербального заперечення в германських, романських і слов'янських мовах.

Дослідження охоплює особливості синтаксичної реалізації заперечення, його семантичної інтерпретації, пресупозиціонування та інформаційного структурування заперечних речень.

Обґрунтовано універсальний статус мовного заперечення, доведено, що ядром мовного заперечення є його формально-логічний корелят. Встановлено комплекс факторів, що зумовлюють моно- чи полінегативний характер мови. Розроблено теоретичну модель циклічного розвитку заперечення в германських, романських та слов'янських мовах. Обґрунтовано концепцію набуття мовно-мовленнєвих навичок заперечення. Виявлено та верифіковано сфери дії заперечення і окреслено їх кореляцію. Простежено динаміку поширення семантичного впливу заперечення. Визначено структурну позицію заперечення в універсальній синтаксичній моделі речення. З'ясовано взаємодію заперечення з пресупозиціями та чинники, які зумовлюють його сильний або слабкий характер. Запропоновано дворівневу модель інформаційного структурування заперечного речення.

Ключові слова: заперечення, сфера дії, мононегація, полінегація, негативний полярний елемент, нейтральне заперечення, контрастне заперечення, генеративна граматика, інформаційна структура речення, цикл Єсперсена.

1. Загальна характеристика роботи

заперечення мова семантика прагматика

Дослідження мовних універсалій належить до пріоритетних напрямів сучасної лінгвістики, тому що дає змогу при всій різноманітності природних мов виявити ознаки, явища, закономірності, притаманні усім або більшості мов світу. Серед інших універсалій заперечення вирізняється особливим місцем у багатьох галузях людського знання - філософії, логіці, психології, математиці, мовознавстві.

Заперечення зараховують до фундаментальних логіко-граматичних категорій, однак на запитання, що саме формує його універсальність, немає одностайної відповіді (див. Е. Брюч, М.С. Драйєр, Л. Горн, Й.Г. Ґрінберґ, Р. Зануттіні, Ф. Звартс, Б. Комрі, В. Крофт, І. Лака, Й. Огала, Н.Г. Озерова, Й.Р. Пейн, Й. Якобз). Залежно від теоретичного підходу, заперечення класифікують як синтаксичну (Н.О. Булах), морфо-синтаксичну (О.М. Пєшковскій), семантичну (Г. Вайнріх, Е.С. Кліма, Й. Якобз), прагматичну (П. Айзенберґ, В. Гайнеманн, Л.М. Ляховицька, З. Шмідт), модальну (В.Г. Адмоні, В.В. Виноградов, О. Єсперсен) чи предикативну (І.В. Головнін, Е.В. Ґулиґа) категорію. Започаткована в античному світі тематика заперечення (Арістотель, Платон) збагатилася протягом століть достатнім емпіричним матеріалом, який потребує переосмислення з позицій сучасної науки. Попри істотні досягнення у вивченні різних аcпектів заперечення, його проблематика потребує з'ясування низки теоретичних питань, які дають змогу проникнути в царину найпотаємніших особливостей функціонування мови і відкрити шляхи для повнішого розуміння характеристик, притаманних людському інтелекту (Н. Хомський).

Ще донедавна головне завдання семантики вбачали в описі значення окремих слів або лексичних угруповань (див. Ю.Д. Апресян, М. Бірвіш, У. Вайнрайх, В.Г. Гак, Л. Ліпка, М.В. Нікітін, Л.О. Новіков, О.А. Потебня, М. Д.Степанова, А.А. Уфімцева, Д.М. Шмельов та ін.). Саме заперечення стало одним із тих каменів спотикання, які змусили мовознавців вийти за межі суто лексичної семантики, тому що значення розряду “логічних слів” (і, усі, кожен, багато, лише), передусім заперечних (не, ніхто, ніщо, ніколи, ніде), неможливо встановити в ізоляції, оскільки свій зміст вони формують у реченні (І. Боґуславскій, І. Гайм, М. Й. Крессвел, Р. Монтеґ'ю, Б. Рассел). Прості, на перший погляд, мовні кореляти елементів логічного аналізу наскрізь пронизують будову мови, забезпечують взаємозв'язок її форми зі змістом. Але й ці синтезуючі процеси характеризуються специфічними ознаками заперечення, яке виявляє чітку тенденцію до асиметрії між структурами поверхневого синтаксису та їхніми логічними (семантичними) формами. Заперечення, як не парадоксально, може виконувати свою функцію там, де його експліцитно немає і, навпаки, - за формальної наявності не актуалізувати заперечної семантики (А. Штехов). Така неординарна поведінка заперечення зумовлює появу синтаксичних конструкцій, аналіз яких не може обмежитися простим переліком можливих структурних варіантів, а потребує парадигми дослідження, яка б дала змогу експлікувати крізь форми поверхневого синтаксису їхні глибинні аналоги, що відображають вірогідні когнітивні структури, притаманні усім природним мовам. У пропонованій роботі всебічно досліджено проблему функціонування мовного заперечення та сфер його дії.

Заперечення як мовна універсалія - важливий об'єкт дослідження і з погляду діахронії та синхронії, і в надчасовому вимірі, коли предметом дослідження в сенсі соссюрівської панхронії є мовні регулярності, нечутливі до еволюційних процесів.

Тож актуальність дисертаційного дослідження визначена проблемним характером теми, потребою комплексного аналізу мовного заперечення на засадах синтезу лінгвістичної універсології, типології, когнітивного та комунікативного підходів. Такий аналіз

виявляє загальні, сутнісні ознаки заперечення, властиві усім або більшості мов і засвідчує спорідненість між різними групами мов;

розкриває мовну суть заперечення в діахронії, синхронії та панхронії;

експлікує циклічний розвиток заперечення, чим підтверджує теорію безперервності розвитку мови;

пропонує інтегральну модель заперечення, яка враховує його семантичну, синтактичну, прагматичну та просодичну сфери дії.

Загальнонауковий, міждисциплінарний характер заперечення, його вирішальна роль у процесі наукового пізнання також зумовлюють актуальність теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дослідження виконано в межах теми “Дослідження структурно-семантичних особливостей та тенденцій розвитку німецької мови” (номер державної реєстрації 013Н0011928) кафедри німецької філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Робота є складовою держбюджетної наукової теми Міністерства освіти і науки України “Мовні проблеми міжкультурного спілкування” (номер державної реєстрації 0103U001929) та проекту “Типологія і логічна форма реченнєвого заперечення” (B10 SFB 441) інституту загального мовознавства Тюбінґенського університету (Німеччина).

Головна мета дослідження - різновекторний аналіз заперечення, який охоплює особливості його синтаксичної реалізації, семантичної інтерпретації, пресупозиціонування та інформаційного структурування заперечних речень.

Для досягнення мети потрібно було вирішити такі завдання:

виявити іманентні властивості заперечення, які дають підстави зарахувати його до класу мовних універсалій;

інвентаризувати корпус базових експонентів заперечення в германських, романських та слов'янських мовах, окреслити їхні головні конвергентно-дивергентні ознаки та параметри дії;

з'ясувати мовний статус індефінітних елементів, маркованих запереченням;

встановити комплекс чинників, які зумовлюють моно- чи полінегативний характер мови;

обґрунтувати теоретичну модель циклічного розвитку заперечення в германських, романських та слов'янських мовах;

розробити концепцію набуття мовно-мовленнєвих навичок заперечення;

виявити й верифікувати сфери дії заперечення та окреслити їх взаємовплив;

простежити динаміку поширення семантичного впливу заперечення та специфіку його взаємодії з іншими логіко-семантичними операторами (темпоральними прислівниками, модальними дієсловами тощо);

обґрунтувати структурну позицію заперечення в універсальній синтаксичній моделі речення;

з'ясувати взаємодію заперечення з пресупозиціями, а також чинники, які зумовлюють його сильний або слабкий характер;

розробити дворівневу модель інформаційного структурування заперечного речення.

Об'єкт дисертаційного дослідження - заперечення в індоєвропейських мовах, репрезентоване структурами німецької, англійської, української, російської, французької та іспанської мов. Предмет дослідження - семантика, синтактика, прагматика й просодика заперечення як мовної універсалії.

Для вирішення окреслених завдань і з огляду на фактичний матеріал у роботі використано низку методів дослідження: порівняльно-історичний (завдяки якому простежено становлення та циклічний розвиток категорії заперечення), описово-аналітичний (для систематизації зібраного матеріалу), трансформаційний і моделювання (для побудови універсальної моделі заперечного речення та його параметризації для окремих мов), елементи компонентного аналізу та аналізу за безпосередніми складниками (з метою вичленування заперечного компонента на лексичному рівні й специфікації його морфологічної та семантичної вибірковості), лінгвістичного тестування (для верифікації теоретичних припущень), корпусної лінгвістики (під час формування комп'ютерної бази даних).

Матеріалом дисертаційного дослідження є авторський комп'ютерний банк даних, який сформовано на базі художніх творів, наукової літератури, матеріалів преси, лексикографічних джерел, ресурсів пошукових систем в Інтернеті та усних повідомлень німецьких, англійських, французьких, іспанських, українських, російських респондентів. Загальна кількість значимих елементів, до яких входять мовно-мовленнєві експоненти заперечення (від окремих морфо-лексичних засобів до речень і фрагментів текстів), а також невербальних і паравербальних експлікаторів заперечення - 35 тис. одиниць.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше здійснено різновекторний аналіз заперечення, що враховує семантичні, синтаксичні, прагматичні та просодичні особливості його реалізації. Новим є системне дослідження вербального, невербального й паравербального заперечення. Вперше зіставлено циклічний розвиток заперечення в германських, романських та слов'янських мовах і виявлено його універсальні ознаки. Новизною відзначена комплексна методика генеративного аналізу заперечних речень, що поєднує репрезентацію їх глибинної та комунікативної структур, вперше представлено теоретичну модель явища заперечного узгодження, новим є також виокремлення чотирьох автономних сфер дії заперечення - семантичної, синтаксичної, прагматичної та просодичної з відповідною параметризацією кожної з них. Вперше розроблено генеративну модель українського речення та обґрунтовано структурну позицію заперечення в цій моделі. По-новому інтерпретовано проблему взаємодії заперечення з різними класами прислівників, діагностовано широку й вузьку сфери впливу заперечення і здійснено диференціацію нейтрального та контрастного заперечення. Вперше для заперечних речень запропоновано дворівневу комунікативну структуру з поділом на топік і коментар, фокус і фон.

На захист виносено такі положення:

1. Ядром мовного заперечення є його формально-логічний корелят, тому заперечення в мові можна визначити як оператор, що змінює зміст на протилежний (хибно, що p), перетворюючи істинне речення на хибне, і навпаки.

2. Залежно від того, чи марковані запереченням індефінітні елементи (займенники, прислівники) вжито в реченні автономно, чи в супроводі заперечного предиката, індоєвропейські мови можна умовно поділити на моно- та полінегативні.

3. Попри генетичну та типологічну спорідненість, германські, слов'янські та романські мови характеризуються специфічними ознаками систем заперечення. Германські мови є послідовно мононегативними. Незалежно від порядку слів, заперечення в них експлікується за допомогою одного форманта. Слов'янські мови належать до полінегативних: марковані запереченням неозначені займенники та прислівники супроводжуються облігаторною негацією предиката, без акумуляції чи, навпаки, нейтралізації заперечної семантики речення загалом. Романські мови займають специфічну проміжну позицію в системі моно- та полінегації, оскільки полінегативність у більшості романських мов зумовлена структурно. Її реалізація пов'язана з визначеним порядком слів - негація предиката передує індефінітному елементові.

4. Моно- чи полінегативність мови не є її константною ознакою. У процесі історичного розвитку мови виявляють здатність змінювати одну систему негації на іншу, демонструючи універсальну циклічність розвитку: від фонетичного ослаблення первинного заперечення, через підсилення іншим словом з його подальшою лексикалізацією, до цілковитого витіснення архаїзованого заперечення новим. Дефективність окремих циклів еволюції заперечення в германських, романських та слов'янських мовах є наслідком специфічного історичного розвитку зазначених мовних груп.

5. Універсальні ознаки заперечення виявляються у декількох вимірах: семантично (в плані формування операційної ділянки), синтаксично (визначеною структурною позицією заперечення на рівні поверхневого або прихованого синтаксису), прагматично (у здатності зберігати або нейтралізувати пресупозиції) та просодично (у можливості перерозподілу інформаційного навантаження заперечного речення при збереженні його структури).

6. Мінімальною семантичною сферою дії заперечення в реченні є група предиката P (x₁, x₂,... x_n). Заперечення предиката без його аргументів (P) чи окремого аргумента без предиката (x₂,) не має сенсу. Щодо сирконстантів, заперечення може поширювати на них свій вплив або, навпаки, потрапляти у сферу їхнього семантичного впливу, виявляючи селективні властивості щодо семантичних груп сирконстантів.

7. Залежно від того, чи заперечення Neg поширює свій вплив на інші оператори Op, чи саме потрапляє в зону їхньої дії, воно реалізує широку [Neg [Op [p]] або вузьку сфери впливу [Op [Neg [p]]].

8. Нейтральне та контрастне заперечення - принципово тотожні операції, кореляція яких проявляється по лінії предиката. Актуалізатором дивергентних комунікативних, семантичних, синтаксичних і сполучувальних ознак нейтрального чи контрастного заперечення виступає контекст. На відміну від самодостатнього нейтрального заперечення, контрастне відкриває клас можливих альтернатив, які зазнають конкретизації в контексті [не X, а Y] або залишаються відкритими [не X Y].

9. Універсальність заперечення чітко виявляється у позиціонуванні заперечення в синтаксичній структурі речення. Для заперечення характерна визначена структурна позиція, яка продиктована необхідністю поширення семантичного впливу на групу предиката. Однак заперечення перебуває у своїй базовій позиції переважно лише на рівні прихованого синтаксису. На рівні експліцитного синтаксису простежується чітка тенденція до послідовної асиметрії між структурною позицією експонента заперечення та місцем, яке воно займає в семантичній інтерпретації речення.

10. У взаємодії з інтонацією заперечення безпосередньо впливає на процеси інформаційного структурування речення. Маркуючи комунікативно релевантні відрізки речення, заперечення формує його фокус, який, залежно від контексту, може бути мінімальним, медіальним або максимальним. Зміна фокуса заперечення кардинально модифікує значення речення.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що в ньому запропоновано комплексну теоретичну модель фундаментальної мовно-мовленнєвої категорії: в синхронії - у збалансованих і фіксованих на конкретному часовому зрізі системах правил функціонування окремих мов, у діахронії - в динаміці історичних змін, що виводять з рівноваги мовні системи і спонукають їх до постійної еволюції, а також у панхронії, коли фокусуються ті аспекти заперечення, які мають регулярний, позаісторичний характер.

Розроблена на базі генеративної граматики модель заперечення як мовної універсалії має більшу експлікативну силу порівняно з іншими теоретичними моделями. Охоплюючи, без жодних обмежень, семантику, синтактику, прагматику й просодику заперечення, запропонована модель може знайти широке застосування у дослідженні інших мовних категорій, передусім у лінгвістичній універсології та типології. Для загального мовознавства значущість роботи визначається тим, що обґрунтована в роботі універсальна модель структури заперечного речення дає змогу переглянути усталені теоретичні погляди на природу та функціонування таких категорій як предикативність, модальність, темпоральність тощо і запропонувати їхнє нове бачення.

Висунуту гіпотезу про циклічний розвиток заперечення як один із головних принципів його самозбереження можна застосувати в дослідженнях споріднених мовних феноменів (становлення частин мови, порядку слів тощо). Теоретичні положення про послідовну асиметрію форми та змісту заперечних структур, про принципову тотожність реалізації нейтрального та контрастного заперечення, обґрунтування явища заперечного узгодження, дворівневої організації інформаційної структури заперечних речень, універсалій вербального й невербального заперечення стимулюють подальші дослідження з синтаксичної семантики, загального, порівняльно-історичного й типологічного мовознавства, комунікативної лінгвістики, теорії міжкультурної комунікації.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можна використати в теоретичних курсах загального та типологічного мовознавства (розділи “Морфологія”, “Синтаксис”, “Заперечення”), загальної і німецької лексикології (розділи “Словотвір”, “Лексичне значення”, “Антонімія”), у спецкурсах “Мовні універсалії”, “Актуальні питання когнітивної лінгвістики”, “Мовні проблеми міжкультурної комунікації”, “Основи комунікативної лінгвістики”, для написання наукових робіт на відповідну тематику.

Публікації. Головні положення дисертації відображено в монографії “Категорія заперечення як мовна універсалія: принципи, параметри, функціонування” (18 др. арк.), у матеріалах міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських лінгвістичних конференцій та публікаціях. Більшість робіт (1 монографія, 16 статей, 11 тез) виконано одноосібно. У спільних публікаціях (6) авторові дисертації належить теоретичне опрацювання зібраного матеріалу та частково його опис.

Апробація результатів дисертації. Положення й результати роботи пройшли апробацію на наукових конференціях та симпозіумах: Перша конференція з проблем семантики “Смисл і значення” (Тюбінґен, 1996); міжнародний семінар “Синтаксис, морфологія та значення перфекту” (Салоніки, 2000); Четверта, П'ята Європейська конференція з формального опису слов'янських мов (Потсдам, 2001; Лейпциг, 2003); міжнародна науково-практична конференція “Соціокультурні аспекти навчання іноземних мов” (Тернопіль, 2004); Тринадцята, Чотирнадцята міжнародна наукова конференція ім. проф. Сергія Бураго “Мова і культура” (Київ, 2004, 2005); міжнародна наукова конференція “Лінгводидактика та лінгвостилістика на зламі століть: питання теорії та практики” (Львів, 2004); міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми романо-германської філології в Україні та Болонський процес (Чернівці, 2004), Тринадцята міжнародна конференція викладачів німецької мови (Ґрац, 2005); П'ята, Шоста, Десята, Одинадцята, Дванадцята міжнародна конференція Асоціації українських германістів (Львів, 1997; Харків, 1998; Львів, 2003; Харків, 2004; Львів, 2005); Другий, Третій, Четвертий, П'ятий, Шостий Українсько-баварський конгрес (Львів, 2002; Мюнхен, 2003; Львів, 2005; Мюнхен, 2005; Львів, 2006); конференція Української спілки германістів вищої школи (Київ, 2006), на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2001-2006).

Предмет, мета й завдання роботи зумовили її структуру. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження - 420 сторінок (обсяг основного тексту - 361 сторінка). Список використаних джерел містить 828 позицій.

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, сформульовано положення, які винесено на захист, описано структуру дисертаційного дослідження, подано відомості щодо апробації результатів роботи.

2. Основний зміст роботи

У першому розділі “Заперечення з погляду онтології, гносеології та методології” окреслено наукову проблематику мовного заперечення в діахронії та синхронії, обґрунтовано універсальний статус заперечення в мові, визначено концептуальні засади його дослідження.

Проблема заперечення віддавна привертає увагу науковців - перші спроби тлумачення цієї категорії відображено у філософії Стародавньої Греції та Індії. Серед гуманітарних дисциплін саме філософія має найбагатший досвід у дослідженні заперечення. Питання про природу заперечних суджень та їхнє відношення до реальної дійсності належать до фундаментальних проблем сучасної філософії. Ще за Платона заперечення ототожнювали з онтологічним небуттям. Філософи Стародавньої Індії визнавали існування особливої заперечної реальності поряд з такими категоріями, як субстанція, якість, дія, всезагальність, особливість, відношення притаманності. Вважали, що небуття таке ж реальне як буття і може бути безпосереднім об'єктом пізнання. Різні школи давньоіндійської філософії також стверджували, що без визнання реальності небуття неможливо осягнути ані процесу зміни і розвитку, ані факту кількісного розмаїття явищ природи.

Визначальними теоретичними положеннями щодо суті категорії заперечення сучасна філософія завдячує Арістотелеві. Він відкинув наявність “чистого небуття” у будь-яких виявах. Основу і стверджувальних, і заперечних суджень грецький філософ справедливо вбачав у дійсності. Цією основою є існування (буття) або неіснування (небуття) чогось. Однак небуття в Арістотеля не є реальним, а лише таким, що мислиться як нереальне.

Геґель відходить від арістотелівської традиції і стверджує, що позитивне та негативне не мають самі собою жодного значення, вони виражають лише те, що одне не є іншим. Заперечення Геґеля - діалектичне, це момент розвитку, перетворення однієї речі на іншу, що передбачає не лише знищення першої речі, а й збереження позитивного в цьому розвитку (А.І. Бахарев).

На відміну від діалектичного, формально-логічне заперечення - це операція, яка перетворює твердження А на протилежне А. Якщо А є істинним, то А - хибним, і навпаки. У пропонованій логічній парадигмі одне з обох суджень - обов'язково істинне (tertium non datur).

Заперечення не слід ототожнювати з хибою. І стверджувальне, і заперечне судження може бути істинним або хибним: якщо стверджувальне судження хибне, то його заперечення істинне і навпаки. Ця теза надзвичайно важлива для розуміння пізнавальної цінності заперечення, тому що заперечні судження відображають реальну дійсність так само об'єктивно, як і стверджувальні, за умови, що вони істинні. Однак в еволюції логічної думки дуже часто заперечні твердження розглядали як малоінформативні та вторинні щодо стверджувальних (Х. Зіґварт, І. Кант). На думку І. Канта, заперечні судження мають лише особливе завдання - стримувати нас від помилок. Однак єдине, чим заперечні судження поступаються перед стверджувальними в плані інформативності, це те, що для їхнього сприйняття, за свідченнями експериментальних досліджень, потрібен довший відрізок часу (Г. Кларк). Це й зрозуміло, якщо врахувати, що структурна репрезентація заперечних суджень, зазвичай, складніша порівняно з їхніми стверджувальними корелятами. Проте інформація, яку несуть заперечні судження, може бути не менш важливою в пізнавальному плані, ніж інформація в стверджувальній формі, тому що іманентні властивості досліджуваних об'єктів можна відобразити і в заперечній формі.

Заперечне судження здійснює дві функції. По-перше, воно заперечує істинність попереднього стверджувального судження, а по-друге, засвідчує суперечність - основу протиставлення предикатів двох суджень (Н. Васильєв). У логіці, поряд з іншими семантичними відношеннями, розрізняють два види протиставлення - контрарність та контрадикторність. Два судження p і q перебувають у відношенні контрарності, якщо вони не можуть бути одночасно істинними, тобто якщо хоча б одне з них (або й обидва) є хибними. Заперечні судження завжди несумісні між собою. Однак вони не обов'язково заперечують одне одного. Заперечення поняття сумний не обов'язково імплікує поняття веселий. Для цього існує сильніше відношення протиставлення, а саме - контрадикторності. Два судження p і q вважають контрадикторними, якщо одне з них обов'язково істинне, а інше - обов'язково хибне.

У лінгвістичних теоріях сприйняття заперечення набагато суперечливіше, ніж у логіці (пор. Дж. Ґрінберґ, Л. Горн, В.Г. Адмоні, Н.Г. Озерова, В.Н. Бондаренко, Н.А. Булах, О.В. Падучева, Й. Якобз), хоча вплив логіки відчутний майже в усіх концептуальних підходах до досліджуваної категорії. Це й зрозуміло, адже логічні форми, які відображають особливості людського мислення, сформувалися внаслідок його еволюції і мають універсальний характер. Матеріалізовані у мові, логічні структури стають доступними для аналізу, а типові вияви логічного мислення зазнають граматикалізації. Кореляція логічних та мовних форм має еволюційний характер: у процесі розвитку мислення може в новий спосіб комбінувати мовні засоби. Однак і мова як достатньо самостійна система, достосовуючись до навколишнього світу, зазнає регулярних прогресивних та регресивних змін. Так забезпечується постійний взаємозв'язок між логічними та мовними категоріями.

Аналіз лінгвістичних концепцій категорії заперечення дав змогу констатувати, що суперечливі підходи до визначення суті заперечення зумовлені передусім багатогранністю цього мовного феномену, його взаємодією з іншими категоріями - предикативністю, модальністю, просодикою, оцінкою тощо. Без сумніву, заперечення дотичне до зазначених категорій, але йому властиві й специфічні ознаки, які творять його іманентну суть. Ядро мовної категорії заперечення формується логічним запереченням - оператором, який перетворює зміст речення на протилежний. Однак об'єктивний аналіз заперечних речень диктує потребу розмежовувати щонайменше чотири автономні сфери дії заперечення - синтаксичну, семантичну, прагматичну та просодичну, в рамках яких заперечення набуває відповідної специфічної характеристики. Сферу дії заперечення в роботі визначено як фрагмент речення, який зазнає відповідної (семантичної, синтаксичної, прагматичної чи просодичної) модифікації під впливом заперечення.

Окрім зазначених операційних ділянок заперечення, у семантичній репрезентації заперечних структур важливу роль відіграє поняття сфери впливу заперечення на позначення широкої чи вузької ділянки його семантичної дії, залежно від того, чи інші оператори або сирконстанти зазнають впливу заперечення (широка сфера впливу заперечення) чи, навпаки, заперечення потрапляє під їхній вплив (вузька сфера впливу заперечення).

Заперечення тісно пов'язане зі своїм позитивним протичленом - ствердженням. Разом вони утворюють бінарну опозицію, маркованим протичленом якої є заперечення. Маркованість заперечення виявляється і в плані формальної репрезентації - у вигляді морфологічно складніших конструкцій, і в плані семантичної інтерпретації та процесу сприйняття заперечних структур слухачем або читачем.

Заперечення поряд із ствердженням належить до категорій, наявних на всіх етапах розвитку мов у формі системи відповідних експлікаторів заперечного значення. Тому цілком мають рацію ті лінгвісти, які зараховують заперечення до мовних універсалій (Л. Горн, Й. Якобз, Й. Р. Пейн, В.Н. Бондаренко, О. Єсперсен, В.З. Панфілов). Як відомо, залежно від сфери застосування, мовні категорії можна об'єднати у три класи:

1) категорії мовного використання, або прагматичні категорії,

2) категорії мовного значення, або семантичні категорії,

3) категорії мовної форми, або морфо-синтаксичні категорії (Е. Брюч). Феномен заперечення в тому, що його можна зарахувати до кожного із зазначених класів, оскільки специфічних ознак цієї категорії достатньо для того, щоб визнати її і прагматичною, і семантичною, і морфо-синтаксичною категорією.

Закріплення за запереченням статусу прагматичної категорії продиктоване його універсальною здатністю задовільняти комунікативну потребу реалізації таких мовних актів, як відмова, відхилення, протест, незгода, спростування тощо (В. Гайнеманн). Кожна мова має у своєму арсеналі засоби для досягнення зазначеної комунікативної мети найефективнішим шляхом. Хоча прагматика заперечення не покриває всього змісту поняття заперечення, вона є одним із важливих його аспектів.

Зрозумілими і правомірними є спроби визначити мовне заперечення як універсальну семантичну категорію, основу якої формує значення протилежного. Логіко-семантичний підхід, застосований у дисертаційному дослідженні, якраз і дає змогу обґрунтувати універсальність категорії заперечення, ядром якої є формально-логічне заперечення, значення якого можна звести до формулювання хибно, що p. Одним із найважливіших теоретичних здобутків у дослідженнях проблематики заперечення стало висунуте у формальній логіці та адаптоване для теоретичної лінгвістики твердження про те, що запереченню може підлягати лише пропозитивний зміст цілого речення (Б. Рассел), а не окремої його частини. Ця ідея відкидає поширене в лінгвістиці твердження про те, що заперечна частка синтаксично і семантично пов'язана з окремим словом. Традиційна граматика вважає, що формальний поділ речень за місцем заперечення збігається з семантичним, тобто речення з предикатним запереченням є одночасно семантично загальнозаперечним, а речення із запереченням будь-якого іншого, відмінного від предиката члена речення, - частковозаперечним (О.М. Пєшковскій). Однак, якщо звести всі види заперечення до одного логічного оператора, виникає сумнів щодо того, чи має сенс традиційний поділ заперечних речень на загально- та частковозаперечні. Навіть за умови збереження традиційної класифікації, її критерії потребують уточнення: не можна безпосередньо пов'язувати лінійне розташування заперечного експонента зі сферою його семантичного впливу в реченні. Модель співвідношення 1:1 між синтаксисом та семантикою, принаймні у разі заперечення, неприйнятна. Це стосується однаковою мірою слов'янських, германських та романських мов.

У традиційних роботах із проблематики заперечення ця категорія найчастіше характеризується як морфо-синтаксична, на підставі того, що кожна з відомих мов має у своєму арсеналі формальні (передусім морфологічні) засоби для передачі інформації про те, що зміст речення є хибним. Формальна ж репрезентація таких засобів дуже різниться від мови до мови. Тому про універсальність заперечення як морфо-синтаксичної категорії може йтися радше в тому значенні, що в реченні (його універсальній моделі) заперечення характеризується чітко визначеною структурною позицією, яка може незначною мірою варіювати (Й. Огалла) і має статус самостійної функціональної проекції.

Наведена в дослідженні аргументація дала достатньо підстав для того, щоб зарахувати заперечення, з погляду його прагматики, семантики та морфо-синтактики, до мовних універсалій. Утім існує ще один вимір, у якому заперечення виявляє свої універсальні якості, а саме - як компонент просодики, або інтонаційного контуру (В. В. Виноградов), коли інтонаційне піднесення виділеного матеріалу включає його в операційну ділянку заперечення. Зазначений факт не лише дав змогу експлікувати вплив інтонації на формування значення речення, але й підтвердив припущення про те, що семантику заперечення неможливо безпосередньо пов'язати з його морфо-синтаксичною реалізацією.

Застосування формального апарату для дослідження мовних явищ і особливо такого феномена як заперечення є правомірним і неодмінним, тому що він забезпечує моделювання мови та мовних явищ, дає змогу виявити їхні найтиповіші, універсальні якості. Моделлю в цьому дослідженні вважається система об'єктів, яка відображає структуру чи поведінку іншої системи об'єктів (Р.Г. Піотровський). Для аналізу заперечних структур у пропонованому дослідженні використано формальний апарат і основні постулати генеративної граматики, яку найпослідовніше розробив Н. Хомський. Саме цей тип граматики здатний, на переконання автора роботи, найефективніше пояснити численні факти асиметрії між формою та змістом заперечних речень, відобразити поетапну деривацію заперечної структури й реальне місце заперечення в ній, а також окреслити чинники, які зумовлюють асиметрію морфо-синтаксичної реалізації і семантичної інтерпретації заперечних речень. У семантичному аналізі синтаксичних структур наголошено на трьох фундаментальних постулатах:

а) принцип верифікації: розуміти значення речення означає знати умови його істинності або хибності (Р. Карнап, Л. Віттґенштайн);

б) принцип композиційності: значення речення формується зі значень його складників та способу їхнього синтаксичного поєднання (Ґ. Фреґе);

в) принцип контексту: значення окремих слів як складників речення можна вивести зі значення всього речення (Ґ. Фреґе).

Запропоновананий теоретичний підхід дав змогу проаналізувати процес формування заперечного речення на всіх його етапах - від побудови елементарної структури, її заповнення лексичним матеріалом, неодмінних синтаксичних пересувань - до семантичної інтерпретації. Виокремлення декількох рівнів синтаксичної структури допомогло передбачити та пояснити регулярне порушення симетрії між місцем заперечення в готовому для семантичної інтерпретації варіанті та його поверхневою синтаксичною позицією. Правила семантичної інтерпретації дали змогу визначити сферу семантичного впливу заперечення і забезпечити правильне тлумачення значення речення.

У другому розділі “Вербальне та невербальне заперечення у мові й мовленні” здійснено комплексний аналіз засобів вираження заперечення в германських, романських та слов'янських мовах.

Хоч значення заперечення можна умовно звести до функції логічного оператора хибно що p, природні мови мають необмежений потенціал щодо можливостей реалізації його значення. Залежно від того, яка структурна одиниця потрапляє в операційну ділянку заперечення, виокремлено п'ять типів заперечення: абсолютне, предикатне, контрастне, зміщене та лексичне.

Абсолютним є заперечення, яке традиційно застосовують у формальній логіці для позначеня хибності цілого судження. Для природних мов таке заперечення нехарактерне. Поодинокі, стилістично марковані приклади абсолютного заперечення трапляються в казках, думах, піснях, притчах: укр.: Не [тополю високую вітер нагинає] (Т. Шевченко), нім.: Nicht [soll Zarathustra einer Herde Hirt und Hund werden] “Заратустра не повинен бути пастухом і собакою в отари!” (F. Nietzsche).

Однак у мові запереченню підлягають передусім не речення, а предикати, або групи предиката (з аргументами): пол. Ale ta chкж nie [wyszіa mu na dobre], англ. John [did not leave the city]. Залежно від способу морфологічної експлікації у дослідженні виділено п'ять основних типів реалізації предикатного, або стандартного заперечення, яке можна застосовувати до більшості мінімальних та базових речень (Й.Р. Пейн), зокрема, у вигляді:

1) афікса в складі повнозначного дієслова (турецька, японська, арабська мови): тур. gцr-mь-yor-um “Я не бачив”;

2) частки (германські, романські, слов'янські мови): пол. Ewa nie kupiіa tej ksi№їki “Єва не купила тієї книжки”;

3) спеціального допоміжного заперечного дієслова, як у фінській мові: minд en lue “Я не читаю”;

4) комбінації заперечної частки та допоміжного дієслова в англійській мові: I did not sleep last night. “Я не спав минулої ночі”;

5) спеціального дієслова-оператора в малайсько-полінезійських мовах: тонган. Na'e `ikai ke `alu'a Siale “Чарлі не пішов”.

Облігаторною ознакою контрастного заперечення, яке супроводжується відповідним логічним наголосом, є реалізована або потенційна можливість протиставлення лексичного матеріалу, що зазнає заперечення. Ця операція проходить двома етапами: на першому відбувається заперечення пропозиції, а на другому висувається (як мінімум одна) альтернатива до заперечуваної пропозиції: рос.: То была не встреча, а прощанье, ісп. No es probable, sino cierto / es cierto.

Близьким, але не тотожним до контрастного, є зміщене заперечення. Йдеться про явище, коли заперечення синтаксично залежить від слова, яке підпорядковує (безпосередньо або опосередковано) інше слово, що є вершиною рематичної групи цього речення (І. Боґуславскій: англ. I don't see him often, фр. Je ne le comprenais pas trиs bien.

Лексичним у роботі названо заперечення, яке, на відміну від абсолютного, предикатного, зміщеного та контрастного, має операційною ділянкою не пропозитивний зміст речення, а значення окремої лексичної одиниці. Реалізуватися таке заперечення може за допомогою словотвірних засобів, лексем з імпліцитним заперечним компонентом, а також заперечних фразеологізмів, до складу яких заперечення входить експліцитно чи імпліцитно.

Система мовних та позамовних засобів, здатних реалізувати заперечення, надзвичайно обширна. Це легко пояснити, якщо взяти до уваги, що заперечні речення, поряд зі стверджувальними, кардинально впливають на формування базових актів комунікації. Взаємодія з іншими мовними засобами веде до утворення комплексних одиниць, які крім заперечення можуть містити й інші семантичні складники. На уявній осі ствердження - заперечення обидві категорії займають полярні позиції і передають у “чистому” вигляді стверджувальну та заперечну інформацію:

СТВЕРДЖЕННЯ////////////////////XXXXX\\\\\\\\\\\\\\\\\\ ЗАПЕРЕЧЕННЯ

За певних контекстуальних умов ці значення можуть модифікуватись із нашаруванням різноманітних модальних відтінків, зближуватися, а інколи навіть перетинатися. Специфіка обидвох категорій виявляється й у тому, що заперечення може виражатися в ствердній формі (Потрібен він мені дуже! Він мені зовсім не потрібен), а ствердження, відповідно, - у заперечній (А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито А далі раптом як тупне ногою, як заверещить несамовито).

Заперечення реалізується різними способами: експліцитно, за допомогою спеціалізованих засобів вираження заперечення - морфологічних, морфо-лексичних, лексичних; напівімпліцитно, опосередковано, в складі неспеціалізованих для вираження заперечення лексичних одиниць, імпліцитно-вербально, приховано, в складі імплікаціоналу лексичного значення, пресупозитивно чи за допомогою конвенціональних імплікатур, а також невербально, через відповідну жестикуляцію, міміку, візуальний контакт, моторику голови й тіла, паралінгвальні засоби.

Система словотвірного заперечення формується заперечними префіксами, суфіксами та циркумфіксами, переважну більшість яких в індоєвропейських мовах творять заперечні префікси. У взаємодії з твірними основами заперечні афікси виявляють морфологічні та семантичні рестрикції. У слов'янських, германських та романських мовах вони експлікуються в морфологічному обмеженні на поєднання з дієслівними словотвірними базами та семантичних рестрикціях на взаємодію з основами, які позначають негативні якості (уникнення подвійного заперечення), інтенсифіковану ознаку, колір, якість, денотовані відносними прикметниками (вузький сигніфікативний потенціал). Відхилення від перелічених обмежень найбільше толеруються в слов'янських мовах. Специфічною ознакою слов'янського деривативного заперечення є можливість утворення дистантної біморфеми, частиною якої є заперечний афікс. В українській мові вирізняються префікси ані- та зне-. Особливістю германських мов є наявність у системі словотвору спеціальних заперечних, точніше привативних суфіксів (нім. -frei, -leer, -los; англ. -free, -less), для яких характерною є комплексна семантика, формована заперечним та орнативним компонентами. Безпосередньо впливаючи на формування комплексної семантики похідного слова, заперечні афікси в різний спосіб модифікують значення твірної основи - від “чистого” заперечення та нарощування додаткових компонентів семантики - до ідіоматизації похідного. У результаті взаємодії заперечних афіксів із твірними основами виникають і контрадикторні, і контрарні антонімічні опозиції.

Одним із найпродуктивніших типів граматичної реалізації заперечення є його вираження за допомогою частки. Індоєвропейське *ne - належить до найстаріших заперечних часток (санскрит na, гот. ni, лат. ne, слов'ян. не) (А. Мейє, Ф. Міклошич). Первинно її вживали ізольовано, і вона займала позицію перед предикатом або безпосередньо перед особовою формою дієслова, як наприклад, у балтійських, слов'янських мовах, чи на початку заперечного речення, як у грецькій мові (Б. Дельбрюк). Семантична дія заперечної частки могла поширюватись на будь-який компонент індоєвропейського речення. Однак під впливом процесів фонетичної редукції частка слабшала і приєднувалась проклітично до інших слів (дієслів, займенників) для свого підсилення (слов'янські, балтійські, германські, романські мови). Ця чітка тенденція простежувалась вже в латинській мові: nй scio > nйscio, nй vуlo > nуlo; германських мовах: у давньоанглійській: ne is > nis, ne willan > nyllan, nellan; у давньоверхньонімецькій: unde sunna neskоnet “і сонце не світить” (Ноткер). Ослаблені фонетично частки підсилювалися іншими елементами, які згодом частково або повністю перейняли функцію заперечення. Це чітко простежується в германських мовах, де неозначений займенник, утворений від герм. ni io with “не одна річ”, спочатку підсилив, а згодом повністю витіснив первинну частку ne, набувши в німецькій мові форми nicht, а в англійській not.

Заперечними традиційно вважають неозначені займенники та прислівники, які виражають небуття, неіснування (А. Верле); відсутність того, що позначено кореневою морфемою (В.М. Бондаренко). Принципово важливою для розуміння семантичної суті займенників та прислівників, морфологічно маркованих запереченням, є висунута в дослідженні теза, згідно з якою ці лексеми не є самостійними носіями заперечної семантики. Коли стверджуємо, що ніхто не прийшов, то маємо на увазі групу осіб, які не прийшли. Ніхто чи ніщо не означають (мовою логіки) “не існує нікого”, “не існує нічого”, тому що вони якраз і позначають когось чи щось. Семантично заперечення реалізується (експліцитно або імпліцитно) лише в групі предиката, а заперечення індефінітних елементів є або результатом явища заперечного узгодження, внаслідок якого неозначені займенники та прислівники при заперечній формі предиката теж набирають заперечної форми, або іншим наслідком дисонансу між формою та змістом мовних одиниць. Всупереч присутності в реченні декількох маркерів заперечення, семантично реалізується лише одне заперечення, що дає підстави для чіткого розмежування морфологічного та семантичного аспектів заперечення.

Неоднорідний характер індефінітних елементів, маркованих запереченням, навіть у близькоспоріднених мовах, зумовив наявність принципово різних припущень щодо семантичного статусу зазначених лексичних одиниць. Традиційний категоріально-граматичний підхід у дусі Монтеґ'ю передбачає розгляд неозначених займенників на зразок англійських no “жоден”, nobody “ніхто”, nothing “ніщо” тощо, як заперечних кванторів: х (= не існує жодного х), тобто логічних операторів, завданням яких є специфікація або квантифікація множин (Р. Монтеґ'ю), а формою реалізації у природних мовах - неозначені займенники (усі, дехто, дещо, деякі), числівники, означені артиклі (die Bьcher sind teuer). Згідно з іншим, не менш радикальним підходом, заперечних кванторів не існує взагалі, а заперечне маркування неозначених елементів - це лише морфологічний рефлекс заперечного узгодження, тому всі заперечні слова варто розглядати як негативні полярні елементи, які потребують для своєї реалізації заперечного, або аналогічного до заперечного контексту (У. Зауерланд). У дисертації запропоновано диференційований підхід до заперечних слів, який передбачає можливість виокремлення, по-перше, заперечних кванторів, по-друге, негативних полярних елементів. Входження в одну із зазначених семантичних підгруп залежить від поведінки заперечного слова щодо предиката.

За аналогією до займенників та прислівників, переважну більшість заперечних сполучників (укр. ні... ні, нім. weder... noch, англ. neither... nor, ісп. nі... nі) теж не можна вважати самостійними носіями заперечної семантики, а лише заперечно маркованими лексичними одиницями, які набирають специфічної форми в результаті морфологічного узгодження із заперечною формою предиката. Комбінованою є семантика заперечних прийменників, що формується, крім заперечного, орнативним компонентом значення.

Численні факти неординарної поведінки маркованих запереченням займенників, прислівників і сполучників дали підстави узагальнити, що асиметрія форми й змісту в мові знаходить відображення у двох взаємодоповнювальних процесах. Редукція форми, зазвичай, супроводжується семантичною компресією; експансія форми, навпаки, створює надлишкові елементи - експлетиви, характерною ознакою яких є дублювання значення інших мовних одиниць. Явище негативної полярності, яке можуть ініціювати індефінітні елементи - частковий вияв другого типу мовної асиметрії, коли форма (заперечна у зазначеному випадку) сама не несе заперечної семантики, а лише реагує на її експліцитну чи імпліцитну присутність у реченні.

Щодо так званих слів-речень - укр. ні, рос. нет, пол. nie, нім. nein, англ. no, франц. non, ісп. no, можна констатувати, що їх вживають у діалогічному мовленні як реакцію-відповідь на поставлене запитання, і вони безпосередньо не пов'язані із семантикою заперечення. Їхня функція полягає швидше в ініціюванні комунікативних актів заперечування - відхилення, спростування, відмови. Однак навіть за умови виконання однакової функції, ці одиниці виявляють специфічну поведінку від мови до мови (пор. укр. Ти не поїдеш до Києва? - Ні, поїду; нім. - Fдhrst du (denn) nicht nach Kyjiw? - Doch, ich fahre).

Аналіз імпліцитних засобів вираження заперечення дозволяє зробити висновок про те, що можливості реалізації заперечення не обмежуються наявними в лексиконах різних мов експліцитними одиницями. Заперечення може актуалізуватися приховано, за допомогою неспеціалізованих мовних засобів - і на рівні лексеми, і на рівні речення. Заперечення є елементом семантичної структури маркованих протичленів антонімічних опозицій. Формування заперечного змісту цілого висловлення відбувається через наявність комплексу комунікативних умов, які мають виконувати мовець та слухач. Цей процес може відбуватися у безпосередній залежності від контексту, який є обов'язковою умовою реалізації імпліцитного заперечення, або бути контекстуально незалежним, як у випадку риторичних запитань чи синтаксичних структур з інтонаційним запереченням. Головними чинниками імпліцитного заперечення на рівні висловлення є відповідні синтаксична структура, інтонація та лексичний матеріал.

Зважаючи на те, що велику частину інформації ми сприймаємо в процесі комунікації через мову жестів, тональність голосу, вираз обличчя (Т. А. ван Дейк), закономірно, що заперечення, як одна з першорядних комунікативних категорій, може переймати головні функції не лише у вербальному, але й у невербальному ситуативному мовленні.

У результаті проведеного дослідження було виявлено та проаналізовано такі невербальні засоби реалізації заперечення:

1) жестикуляція,

2) міміка,

3) візуальний контакт або його відсутність,

4) моторика голови та тіла,

5) паралінгвальне заперечення.

Невербальні компоненти комунікації можуть бути універсальними, тобто притаманними носіям будь-якої мови, незалежно від раси чи культури, або ж етноспецифічними, коли невербальна поведінка в одній і тій самій комунікативній ситуації різна у представників різних націй.

У третьому розділі “Етапи формування заперечення” простежено циклічний розвиток заперечення в германських, романських і слов'янських мовах, а також послідовність набуття навичок заперечення в процесі оволодіння мовою.

Залежно від того, чи марковані запереченням займенники та прислівники вживаються в реченні автономно, чи в супроводі предикатного заперечення, природні мови можна умовно поділити на моно- та полінегативні. Правомірність та принципи такого поділу в дисертації обґрунтовано на прикладі різноструктурних мов.

Проведений аналіз засвідчив систему полінегації в слов'янських мовах, де заперечні займенники та прислівники вживають лише паралельно із заперечною часткою (Я нікому нічого не сказала), без акумуляції чи, навпаки, нейтралізації заперечної семантики речення загалом.

На відміну від слов'янських, германські мови - мононегативні. У них, незалежно від порядку слів, заперечення експлікується за допомогою лише одного форманта (Ich habe niemandem etwas gesagt).

Романські мови займають специфічну позицію в системі моно- та полінегації. По-перше, полінегативність у цих мовах є структурно зумовленою. Її реалізація пов'язана з визначеним порядком слів - негація дієслова передує заперечному займеннику: румунська: nu vazui pe nimene; італійська: non ho veduto nessuno; іспанська: no he visto a nadie; португальська: nal tenho visto nenhun. По-друге, стандартне заперечення французької мови ne pas не можна розглядати як полінегативну конструкцію, оскільки ne і pas - це частини одного комплексного заперечення. Щодо заперечних займенників, то всі вони у французькій мові, за винятком nul, етимологічно та структурно не пов'язані із запереченням, проте тривале вживання в типових заперечних контекстах закріпило за цими лексемами значення заперечення: aucun, personne, rien тощо. Для підсилення негації можуть вживатись одночасно два заперечних форманти: ісп.: nunca, jamбs lo harй.

Однак моно- чи полінегативність не є константними ознаками мов. У процесі історичного розвитку мови мають здатність змінювати одну систему негації на іншу в циклічному розвитку (О. Єсперсен), який виявляється в тому, що морфологічно ослаблене з певних причин первинне заперечення стає функціонально недостатнім, через що підсилюється іншим словом, яке з часом переймає функції заперечення, проте саме може зазнавати такого самого регресивного розвитку, як і первинне заперечення.

Зокрема, еволюція заперечення (ne) pas у французькій мові - класичний приклад циклу Єсперсена. Давньофранцузьке заперечення ne етимологічно пов'язане з латинською формою ne, підсиленою елементом non - амальгамою з конструкції ne + oenum “не одне”: лат. ne dico non dico ( ne oenum dico). Унаслідок фонетичної еволюції мови non знову регресує до первісно латинської форми ne, яка згодом підсилюється елементом pas “крок”: je ne dis pas jeo ne di. Поступово підсилювальний елемент pas зазнає лексикалізації. Це виявляється в тому, що його наявність у реченні стає облігаторною. Що більше, він витісняє первинного носія заперечення - ne і перетворюється на усталене кліше, а в діалогічному мовленні - на головний засіб заперечення. Розмовна французька засвідчує зазначений процес: je ne sais pas je sais pas. На користь поступового перетворення pas на самодостатню функціональну одиницю заперечення промовляють дані досліджень процесів вивчення мови дітьми. Ці дані показують, що французькі діти утворюють перші заперечні форми за допомогою pas (П. Рамат), тому цілком можливо, що ne взагалі може зникнути як частина французького заперечення, як видно з низки лексичних зворотів сучасної мови, особливо в коротких репліках: Pas du tout!; Pourquoi pas?.