Північне наріччя української мови в XVI-XVII ст. Фонетика

Із усіх поліських діалектів найпослідовніше ця зміна відбулася, очевидно, в середньополіському. На це певною мірою вказують приклади актових книг - у західнополіських, при явній тенденції до наявності такого переходу, все ж таки кількісно більше випадків написання зі збереженим е, крім того шестоє, шестый фіксували ми лише в луцьких та володимирських книгах (1 раз у борзнянській). Варто відзначити й той факт, що в цілком світському (досить показовому) покрайньому записі на Євангелії другої половини XVI ст. з локалізацією - північна Волинь (Любешівський район) не відзначено жодного випадку переходу е > о. Так само не відзначено аналізованої зміни в приписці, зробленій наприкінці XVI ст. автором, уродженцем Торчина, в списку Скорининського Апостола. Логічно припустити, що такі написання (а відповідно й факти живого мовлення) на цих (західноукраїнських) землях могли постати внаслідок припливу населення з українського півдня (Галичина, Перемишльщина, Надсянщина), де перехід е > о після шиплячих до XVI ст. так послідовно, як на Поліссі, ще виявлений не був.

У пункті "Континуанти давнього *e" на основі фактів писемних пам'яток та сучасної діалектології здійснено спробу виявити першовогнище переходу *e > е в ненаголошеній позиції. Матеріали лінгвогеографії досить чітко окреслюють ареал поширення цього явища: північні говірки Чернігівщини, Київщини, Житомирщини, Рівненщини, крайня західна межа поширення - течія річки Стир [АУМ І: к. 48 (колодез'), 49 (месец'), 52 (запрежу), 53 (памет'); Т.2. - К.к. 42, 44, 45, 46; 20. Т.3. Ч.3. -К.к. 4, 10]та південнобілоруські говірки: ходз'ец', ход'ет' - правобережжя Горині [ЛГБГ: к. 23]; пам'ец', зайец, дзесець - умовна лінія - на північ від Берези, - середня течія річки Лань - басейн Ясельди - на південь від Ганцевич - Бобруйськ - Слуцьк - на північ від Солігорська - Калинковичі - устя Сожі - [ЛГБГ: к. 27]. Ці ізоглоси цілком відповідають твердженням Ю. Карського про те, що перехід а в е насправді не відомий багатьом білоруським говорам, ця риса особливо поширена на півдні і південному заході Білорусі; на півдні бачимо збіг із подібною особливістю північноукраїнських говорів.

Проаналізовані випадки переходу *e > е в ненаголошеній позиції за кількістю виявів превалюють передовсім у поліських текстах. Небагато живомовних фонетичних рис у писемних пам'ятках, писаних спочатку в канцеляріях Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої, знайшли таке послідовне відбиття в літературно-писемній мові того часу, як рефлексація ненаголошеного *e > е. Досліджуване явище перейшло межі реального живомовного поширення й фіксується в пам'ятках, писаних фактично на всій території Білорусі, а також у Вільно, Троках та дещо рідше - в південноукраїнських (частіше в наддніпрянських, спорадично в південно-західних). Таким чином, матеріали пам'яток і сучасної діалектології дозволяють виділити праареал постання інновації *e > е в ненаголошеній позиції на східнослов'янських теренах - це Полісся. Найстабільніше континуант праслов'янського ненаголошеного e > е утримується саме в говірках правобережного Надприп'яття та північних районах Рівненщини, Житомирщини й Київщини.

У пункті "Доля давніх *і та *у" відзначено, що майже в усіх простудійованих пам'ятках випадки поплутування ы - и нечисленні. Підставу саме так уважати дають порівняння кількісних виявів цього фонетичного явища в молдавських і поліських пам'ятках, де приблизно в однаковій (якщо не меншій у молдавських) кількості текстів, взятих для аналізу, співвідношення становить: понад 2720 - у молдавських та 654 - у північноукраїнських. Якщо з наведених поліських ілюстрацій забрати написання ы після шиплячих та ц, які відбивають, очевидно, не стільки процес злиття *у - *і > и, скільки ствердіння цих приголосних, то таких прикладів справді залишиться зовсім небагато. Лише в справах з Лівобережного Полісся - Ніжин, Борзна, Бориспіль - маємо явну тенденцію до злиття артикуляції ^ы_і>и, причому таке поплутування на Східному Поліссі вже охопило позиції після всіх (крім задньоязикових) приголосних. Багато прикладів з незначних за обсягом текстів переконливо це ілюструють. Підтвердженням цього є свідчення кролевецьких книг, де поплутування також численні: тисячъ - тысячи, солонины - солоныны, повтори, встидом, на ринку, часи вhчними, вислалисмо, абисмо, вибити та ін.

Проаналізований матеріал дозволяє припустити, що процес злиття ы - и в північноукраїнських говорах після передньоязикових т, н розпочався, мабуть, задовго до XVI ст., найдовше протиставлялися за дієзністю/недієзністю ы та и після з, с (у нашій практиці випадки поплутувань абсолютно поодинокі), приголосні д, л у цьому ряду займають проміжне становище. Нечисленні випадки поплутувань після губних також дозволяють стверджувати про тривале (принаймні, ще на час створення досліджуваних текстів) розрізнення ы та и в цих позиціях. Після задньоязикових (за поодинокими винятками) в усіх досліджуваних пам'ятках зафіксовано один вияв - и. Така цілковита відсутність написань з ы відбиває загально-східнослов'янську тенденцію зміни гы, кы, хы в гі, кі, хі, що відбулася в різних діалектах Київської Русі неоднаково - у південних говорах наприкінці ХІ ст., в північних і східних - у другій половині ХІІ - протягом ХІІІ ст. Водночас не виключаємо й того, що подібні написання могли підтримуватися розмовною стихією: витворення специфічного поліського и^і, мабуть, найраніше відбулося саме після г, к, х. Підтвердженням тому можуть слугувати написання слів з кількома давніми и: коли після задньоязикових та губних зберігається графема и, то після інших писарі ставлять ы - Микитываки, в Сркизовцы, Жабокрыки, в Дорогичын та ін.

Сьомий підрозділ "Особливості консонантизму пам'яток північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст." присвячений характеристиці явищ у підсистемі приголосних. У цьому підрозділі виділено чотири пункти: "Відображення твердості/м'якості приголосних", "Доля давніх звукосполук приголосний+j", "Відбиття наслідків занепаду зредукованих у підсистемі приголосних", "Інші зміни, не пов'язані із занепадом зредукованих", кожен із яких містить кілька підпунктів. Принципи аналізу процесів у підсистемі консонантизму продемонструємо на прикладі підпунктів "Твердість/м'якість Р" та "Асиміляція звука j (явище подовження)".

У підпункті "Твердість/м'якість Р" зазначено, що більшість досліджуваних текстів із Полісся демонструють вочевидь тверду вимову р у повсякденному спілкуванні їх творців (авторів, переписувачів). Цілковито превалює велярне р у відмінкових закінченнях: родовому - -ра, давальному - -ру та орудному - -ром. Наприклад, писарі актових книг найпослідовніше відображають тверде р у давальному відмінку, де з 37 вживань іменників на -р лише в 7 написаннях маємо -рю, причому 5 із них відзначено в західно-поліських текстах.

Аналіз матеріалу пам'яток із Полісся і суміжних територій, а також фактів сучасної лінгвогеографії дозволяє зробити припущення, що велярна вимова р від постання є північно-поліською (південно-білоруською) рисою, яка відображена вже в писемних пам'ятках ранньої середноукраїнської доби. Ця особливість стала неписаною орфографічною нормою в канцелярії Великого князівства Литовського й з часом виявилася на суміжних землях. Від XІV ст. у пам'ятках із Полісся, а також і з усієї Білорусі дослідники відзначають велярний звук [р]. Натомість у текстах з південно-західного наріччя української мови (галицьких, перемишльських, буковинських, південно-волинських) м'який [р`] зберігається переважно аж до початку XVІІ ст. З часом поліська консонантна риса поширюється на південь українського мовного простору і в пам'ятках XVІ - XVІІ ст. з південних наріч стає досить часто вживаною, проте, не маючи розмовного підживлення, на українському півдні нормою так і не стала. У цілому ствердіння р охопило все Полісся, однак хронологічно неоднаково. В основному погоджуючись із Ю. Шевельовим щодо запропонованої хронології веляризації р стосовно Східного і Середнього Полісся (ХІ ст.), Волині, Підляшшя (сер. XV ст.), Поділля (XVІ ст.) та Наддністрянщини (бл. 1600 р.), все ж висловимо власне міркування про початки цього процесу на Західному Поліссі, де процес диспалаталізації, на думку вченого, протікав приблизно в один час із Наддністрянським регіоном. Дуже ймовірно, що волинські племінні діалекти (принаймні в їх північній частині) разом з рештою протополіських - деревлянським та дреговицьким - були твердоерими в передписемну епоху. Пізніше, внаслідок потужної колонізаційної хвилі з українського півдня, разом з експансією інших південноукраїнських особливостей на західно-поліський мовний простір було привнесене і м'яке р`. Можливо, в контексті сказаного і є сенс об'єднувати в часі ствердіння р` для Західного Полісся і Наддністрянщини, але датувати бл. 1600 р. дуже непросто. Справді пам'ятки з Галичини в кінці XVІ - на початку XVІІ ст. ще утримують м'який р`, але західно-поліські тексти середини XVІ ст. уже в більшості випадків відображають твердість р. Тобто, на основі писемних пам'яток, веляризація р на Західному Поліссі розпочалася щонайпізніше в першій половині XVІ ст. Проте й ці міркування не можуть бути прийняті за остаточні, оскільки саме західно-поліські тексти разюче протиставляються на твердоері - їх абсолютна більшість, авторами яких були або люди вчені, або писарі місцевих канцелярій, та м'якоері - їх кілька (приписки на друкованих книгах), але з огляду на абсолютно точну їх локалізацію та факт постання з-під руки людей малописьменних (наявність описок і помилок), вони мають неабияке значення для висновків щодо побутування й локалізації мовного явища. У цих приписках р` послідовно м'яке. Тому висновки напрошуються двоякі: 1) йдучи тільки за кількістю виявів цього явища в пам'ятках, час ствердіння західнополіського р` однозначно слід перенести на більш ранній період, як мінімум - перша половина XVI ст., а не 1600 р. (всупереч Ю. Шевельову); 2) цілком правдоподібним (саме в цьому випадку) видається нам припущення про певну невідповідність у кінці XVI - на початку XVII ст. переважання деяких мовних фактів у західно-поліських пам'ятках їхньому реальному поширенню. Якщо писарі приписок на Євангеліях та Апостолі кінця XVI ст. справді були місцевими (Торчин, Іваничі в той час Володимирського повіту та Ратне, Ветли нині Любешівського р-ну Волинської обл.), то треба визнати м'яку вимову р` тогочасними мешканцями цих населених пунктів як незаперечну. У такому випадку дата Ю. Шевельова 1600 р. для ствердіння р` буде навпаки надто ранньою для цього регіону.

У підпункті "Асиміляція звука j (явище подовження)" відзначено, що передньоязикові палаталізовані приголосні д`, т`, з`, с`, н`, л`, ж`, ч`, ш`, ц`, опинившись після занепаду ь перед j, у південно-західному діалектному масиві києворуського мовного простору зазнали подовження внаслідок асиміляції наступного j. Губні та р через ствердіння такої зміни не зазнали. Найпослідовніше процес подовження відбувся в говірках північного та південно-східного наріччя української мови. Наразі подовження приголосних у позиції між голосними є нормою сучасних української і білоруської літературних мов.

Початки процесу прогресивної асиміляції передньоязиковими приголосними j Г. Півторак відносить до ХІІ ст., зауважуючи, що в писемних пам'ятках трапляються написання, які можуть непрямо свідчити про подовження, з кінця ХІІ - початку ХІІІ ст., а в староукраїнських та старобілоруських текстах - стають звичними. Ю. Шевельов датує процес уподібнення м'якими передньоязиковими наступного j періодом між ХІІІ ст. (ствердінням губних) і XV ст. (ствердінням шиплячих). Найраніше реально відбите графічно обвєзанн?, потвєржиннє це явище Ю. Шевельов відзначає в пам'ятках XV ст. з Покуття та Буковини.

У досліджуваних текстах відображення написань, де відзначено подовження двома літерами, виявили двічі: именне Володимирська книга за 1593 р. та Иллиною Левковского Овруцька книга за 1679 р. В Агатангела Кримського зазначено ще кілька випадків із поліських пам'яток: привилля Володимирська книга за 1567 р., кнегини Иллиной, угожання сына моего, цвиченню дhтокъ Володимирська книга за 1605 р., Божего народження Київська книга 1600 р.

Переважно ж писарі трояко передавали наслідки прогресивної асиміляції: виносили графему над рядок: држа(н) и вжива(н), бра(н), на жада(н); зберігали ь: стисннь, у(з)лсь(м), знищнь; просто писали одну літеру: полупн, на при(з)нан, розум?н.

Непросто сказати, чи було в живому мовленні поліщуків на час написання пам'яток подовження. Орфографія наведених поліських текстів однозначної відповіді на це не дає. Жодного випадку подовження (написання двох графем) не відзначає в Крехівському Апостолі І. Огієнко. Не наводить приклади цього явища з поліських пам'яток в "Історичній фонології української мови" Ю. Шевельов. Можливо, вимова таких приголосних на Поліссі ще остаточного подовження не зазнала. Маємо якраз той випадок, коли традиційна орфографія на заваді не стояла: ми відзначили численні написання подвоєних голосних. Тобто для писарів писати підряд дві літери нн, сс новиною не було. Що варто констатувати напевно, так це відсутність роздільної вимови. На це вказують в іменниках на -ьjе паралельні написання, де графема ь в одних випадках є, а в інших - відсутня. Крім того, досить показовим є приклад римування рядків у "Ляменті..." М. Смотрицького по желаню (римується із) вздыханью. Деякі випадки написання слів із однією графемою, яка не виноситься над рядок, вочевидь слід коментувати впливом польської орфографії.

Приклади винесення над рядок губних та р, можливо, є сенс потрактовувати як такі, де передавано роздільну вимову: кро(в)ю; Красноста(в), Григо(р)ю; на здорове; господу або подвор?; по др(в)ю по ду(б)ю. Нічого певного не можна сказати про реальну вимову імені На(с)та(с)и з Луцької книги.

У білоруській писемності передавання асимілятивного подовження двома графемами широко засвідчено в пам'ятках XVI століття. Юхим Карський наводить 28 прикладів (із різних текстів), де відзначено чч, лл, нн, тт.

У дослідженнях з української історичної фонетики написання збожє, богомолє, оглєданє тощо нерідко потрактовувані як відбиття подовження, а початки його виводяться мало не від ХІІІ ст. Але ж таке графічне передавання аналізованого рефлексу лише гіпотетично вказує на його реальне поширення. Із подібною констатацією можна було б погодитися, якби не існувало вже згаданих 28 ілюстрацій, наведених Ю. Карським, відображення подовження в білоруських пам'ятках двома графемами. М. Жовтобрюх відзначає із 36-ти прикладів лише 3 в різних пам'ятках до XVII ст.: осоуженню, обвезанн?, вымовлєнн?мъ. Тільки один приклад осоуженню із українських пам'яток наводить і Г. Півторак. На підтвердження тези про первинне виникнення асимілятивного подовження в покутсько-буковинських говірках від XV ст. Ю. Шевельов наводить 4 приклади, при цьому зауважуючи, що осоуженню - сумнівний: потвержинне, обвезанн?, уосымн#нна. Бачимо, що 2 із 4-х наведених Ю. Шевельовим ілюстрацій, згадувані й попередніми лінгвістами. Усі відзначені вище приклади ще в 1907 році подав у своїй "Украинской грамматике..." А. Кримський. Крім цих ілюстрацій подовження, вчений наводить ще: печаттю, браття, припоминання, роллю (Київщина 1510), зауважуючи, що документи, в яких виявлені ці лексеми, не оригінали вказаного року, а пізніші копії. Водночас лише в описі Мозирського замку середини XVІ ст. А. Кримський відзначає - палення, отношення, отношеннє, з росказання. Мабуть, логічно припустити, що до поч. XVІІ ст. це чи не всі (у відомих на сьогодні пам'ятках) приклади з подовженням (переданим за допомогою двох графем) в українських текстах. До середини XVІІ ст. Ю. Шевельов подає ще 6 прикладів і лише від другої половини XVІІ ст. відображення явища подовження стає очевидним фактом. Тут зауважимо, що в українських пам'ятках переважно із південно-західних теренів, писаних латиницею, відбиття цього процесу двома графемами не відзначає Н. Маліневська і на початку XVІІІ ст. Деякі іноземні славісти подвоєння внаслідок поєднання приголосного з -ьj- відносили також до найдавніших властиво українських рис. Зокрема Т. Лер-Сплавінський, спорадичні прояви цієї зміни вбачав у ХІІ ст., а від XIII-XIV подовження "поширюється в текстах на терени, які остаточно були охоплені сукупністю східноукраїнських говорів". Конкретними прикладами дослідник свої міркування не підтверджує. Хронологія поширення цього явища в українській мові, запропонована Т. Лером-Сплавінським, М. Жовтобрюхом, Г. Півтораком, мабуть, сумнівна щодо її давності. Гарантованим висновком на основі відзначених дослідниками прикладів може бути відсутність роздільної вимови у словах збожє, богомолє, оглєданє; про наявність же тут подовження мусимо лише здогадуватися. Можна, було б зробити припущення про наявність подовжених приголосних через спроби відобразити тогочасними писарями це явище графічно: шляхом винесення подовженої графеми над рядок. Але більшість прикладів, наведених у згаданих виданнях, у такий спосіб не відбивають досліджуваного явища - літери не винесені (зважити при цьому варто на тексти, де в одних словах писарі виносять літери, які мали б бути подовженими, в інших - ні: w украд?н? гор?(л)ки з нас?ня кропи(в)ного і поряд прот?стацыя н?wм?шка(н)? буд?(т) подана (Житомирські книги). Трапляються тексти, де дві графеми писарі вживають для відображення асимілятивних процесів, а для подовження - ні. У справі Житомирського уряду за 1643 рік маємо: Чи вж? проси(с)ся? і поряд за w(д)прош?н?(м) у нихъ. Аргумент про обмежувальні можливості традиційної орфографії для передавання довготи приголосного, мабуть, не зовсім доречний. Логічніше припустити, що в першому випадку писар чув довге [с`:], а в другому [н`]- звичайної тривалості.

Проаналізований матеріал спонукає до висновку про те, що, ймовірно, процес уподібнення j (втрата роздільної вимови після передньоязикових: гол?) розпочався в білоруських та українських говірках приблизно в один час - кінець ХІІІ - початок XІV ст. До XVI ст. (не виключено, що й пізніше) випадків подовження в мовленні поліщуків, мабуть, ще не було. Важко відповісти, наскільки повно був охоплений український і білоруський мовний простір явищем подовження. Зараз можемо лише констатувати, що в білоруських пам'ятках (за матеріалами Ю. Карського) до XVIІ ст. прикладів відбиття цього явища двома графемами більше, ніж в українських. Припущенню П. Векслера, який слідом за Л. Андрєєвою не відхиляє виникнення першовогнища цього явища на Полоччині від ХІІ ст. з подальшим поширенням на північ і південноросійські діалекти, суперечить факт наявності прикладів подовження в покутсько-буковинських грамотах XV ст.

У восьмому підрозділі "Впливи інших лінгвосистем на поліський літературно-мовний узус XVI-XVII ст." констатовано, що поліські (північноукраїнські та південно-білоруські) землі через утягнутість протягом XIV-XVII ст. до різних політико-адміністративних утворень характеризувалися непростою мовною ситуацією. Функціонування на одній території одразу кількох мовних систем, поза сумнівом, позначалися на тогочасній літературно-писемній мові, що складалася на народній основі, - "руській" чи "простій". Хоча аналізоване поліське наріччя в основі своїй переживало переважно загальноукраїнські лінгвальні процеси, однак, думаємо, є сенс говорити про впливи крізь призму існуючих, принаймні від XVI ст., варіантів у минулому спільної для мешканців півночі України (поліщуків) і білорусів "руської" мови. Тож на поліський варіант тогочасної літературно-писемної мови впливали: південно-західний український варіант, білоруський варіант, а також окремі польська, латина, можливо, мінімально грецька. Уплив російської мови до середини XVII ст. був мінімальний. Найвідчутніше позначився на староукраїнській писемно-літературній мові взагалі й на її поліському варіанті зокрема вплив тогочасної старопольської мови.

У пункті "Вплив польської мови" відзначено непрості взаємини, що відбувалися в XVI-XVII ст. на українських і білоруських землях, місцевої мови й культури із культурою і мовою польською. Навіть після з'ясування очевидної присутності польської мови на теренах України XVI-XVII ст., усе ж залишається непростим питання про ступінь проникнення елементів польської мови в структуру української. Адже межа між полонізмом і власне українізмом не завжди чітка. Польська структура фрази, речення майже без змін проникала в українські канцелярські книги (особливо в протоколи та есхатоколи). Перекладаючи польські слова, українські писарі при цьому нерідко навіть не змінювали невластивого своїй мові порядку слів.

Набагато складніше розрізнити полонізм лексичний від фонетичного.

Очевидно, до фонетичних полонізмів слід віднести слова:

- з неповноголосними сполуками: тр(х) крол(в), напро(д), ?брона, члоv?къ, члонъ, сромота, сро(д) 'серед' чола, мрозоваты(и), слонины, бронити, вкротцh, влостный, строна, впродъ, гродъ;

- із відсутністю спрощення dl, tl: упа(д)лы(х), садло, попадло(и);

- із характерним ятевим рефлексом: н хця(л), цалы(и) рокъ, кобы(л) кгняды(х), я(д)лъ, прияхали, до приязъду, до мяста, горя(л)ки, Бял(ц)кому, лято, мя(р); бялый, вядомо, збляднути, прияхали, зая(з)дъ;

- із рефлексом ц відповідно до українського ч: но(ц)ны(и), моць, на дрова до пцовъ, на помо(ц), цудный;

- із рефлексом ш відповідно до українського с': вшакъ, вшакъ же;

- із відображенням носових рефлексів: жо(л)токгоро(н)ци(и), вунтлый, заянтренє, звонтпити, печентаръ;

- із рефлексом лу, ло відповідно до *tъlt, tьlt: длугу позычоного, потълукъли, слонце;

- із рефлексом трв, крв відповідно до *trъt: вытрвати, крвавый;

- із відображенням дзекання: на услудзе, зґромадзенє, утвердзати, водзи 'віжки';

- із рефлексом -ар- відповідно до *-ьr-,* -ъr-: чарный, бартный та ін.

Подані ілюстрації звичайно вказують на польську присутність, одначе більшість відзначених лексем є спільною праслов'янською спадщиною для обох мов. Залишається лише гадати, як у документ потрапило, наприклад, слово мяра 'міра': як готова в мові писаря польська лексема чи підлаштований на польський зразок українізм мира (<мhра). Справедливо зазначав С. Грабець, що для мовних висновків надважливу роль відіграють запозичення комунікативні, несвідомі, лише вони з часом призводять до зміни мовної системи. Проте подібні комунікативні запозичення в тогочасні тексти проникали дуже рідко.

Перебуваючи фактично в центрі східнослов'янських територіально-мовних утворень, поліське наріччя не лише впливало на суміжні мовні системи, але і вбирало лінгвальні риси: білоруські, польські, південно-західноукраїнські. Виявити ступінь такого впливу в діахронії не завжди легко: варто розрізняти взаємопроникнення тогочасних літературно-писемних мов і народно-розмовних стихій. Значно легше виділити подібні впливи в стосунках полісько-польських, оскільки польська мова вже у XVI ст. була, до певної міри, нормована, натомість про взаємовпливи варіантів - білоруського, поліського, південно-західноукраїнського - раніше спільної "руської мови" нічого певного сказати неможливо: сумнівів нема в тому, що ці варіанти протягом усього періоду функціонування "руської мови" мали спільних ознак більше, ніж відмінних.

У дев'ятому підрозділі "Українсько-білоруські мовні контакти у XIV-XVII ст. Розмежування українських і білоруських пам'яток" запропоновано власні критерії розмежування українських і білоруських пам'яток. Відзначено, що білоруський уплив на весь український мовний континуум ніколи не поширювався. Білоруські лінгвальні ознаки позначалися передовсім на поліському варіанті тогочасної староукраїнської літературно-писемної мови. Серед найважливіших укажемо такі:

1) Акання. Хоч ця риса виявлялася нечасто в самих білоруських текстах, проте нечисленні приклади в поліських пам'ятках пояснити інакше як північною експансією годі.

2) Відображення твердої вимови ц. Вказана особливість у писемних пам'ятках як білоруських, так і поліських виявляється майже в один час (поодинокі написання від XIV ст.), але послідовність її відображення, винайдення білоруськими писарями специфічного засобу (літера э) для підкреслення велярності, зрештою, факти сучасної лінгвогеографії не залишають сумнівів, звідки йшов цей процес.

3) Вживання о (<е) в кінці слів після шиплячих та ц: вжо, мhсцо.

4) Оглушення дзвінких перед глухими та в кінці слова: четверкъ, витепского.

5) Поплутування на письмі h - . Цілковите змішування писарями цих літер або відсутність h, очевидно, має свідчити на користь білоруськості творця тексту. Проте оперувати цією особливістю потрібно зважено і, щонайголовніше, не вириваючи її (рису) із загального контексту пам'ятки. Відсутність графеми h (поряд із комплексом інших визначальних місцевих особливостей) у Мінській книзі є однозначним доказом білоруськості, але жодним аргументом така відсутність не може бути, наприклад, у друкованих полемічних творах І. Потія, де, крім цієї ознаки, ніякої іншої білоруської не виявлено. Не можна не зважати і на факт вияву давнього *e у поліських говорах залежно від наголосу: у ненаголошеній позиції на місці *e поліщук вимовляв і вимовляє звичайний голосний [е]. "Ученість" більшості тогочасних писарів не завжди дозволяла до тонкощів розібратися із (у принципі поширеною) тенденцією: під наголосом писати h, а в ненаголошеній позиції .

Не виділяємо локальні (найвиразніші білоруські) мовні особливості - цекання та дзекання, оскільки в кириличних текстах, вони зовсім не виявились. Звичайно, присутність цих двох рис у пам'ятці може незаперечно свідчити про білоруське походження її автора (писаря).

На основі мовних ознак до білоруських варто відносити пам'ятки, у яких системно виявлені 5 вищеназваних особливостей, а також інші спільні українсько-білоруські. Із наведених п'яти рис ми виділили б три маркуючі - акання, кінцеве о (<e) після шиплячих і ц та ствердіння ц, причому в типово білоруських текстах відсоток випадків вияву диспалаталізації сягає понад 50 % від загальної кількості. Водночас лише послідовне виділення твердості шиплячих, ц та р не може стати доказом того, що пам'ятку писав білорус. Наприклад, деякі тексти із Холмщини демонструють абсолютну перевагу написань жы, чы, шы, цы, ры, але тут йдеться не про білоруський, а, найімовірніше, вплив польської орфографії, оскільки слово порядокъ (вжито 5 разів) написано тільки з я. Сплутування h - можна вважати особливістю допоміжною, яка поряд із трьома маркуючими стає незаперечним доказом білоруськості пам'ятки. Наявність тільки змішування h - не може бути аргументом на користь віднесеності пам'ятки до білоруської. Поплутування я - (памть) взагалі не може бути доказовим щодо білоруськості пам'ятки, оскільки за походженням є властиво поліською і привнесена у канцелярську мову ВКЛ вихідцями із Полісся. Це ж стосується і диспалаталізації р. Процес цей розпочався, найімовірніше, на півночі Полісся, можливо, в ранньописемний (або й передписемний) період і поширився згодом на північ. Тому випадки відображення твердості р без наявності в тексті інших, особливо маркуючих ознак, не доводять належність пам'ятки виключно до білоруської мови. наріччя фонетична поліська узус

До поліських варто відносити пам'ятки, де передовсім виявлено поплутування я - , але зважаючи на те, що ця північноукраїнська ознака стала своєрідною неписаною нормою в тогочасній літературно-писемній мові, наявність лише її не може свідчити, що пам'ятку писав саме поліщук. Поліськість пам'ятки має бути "підкріплена" також комплексом особливостей: наявність тенденції до вживання h під наголосом та в ненаголошеній позиції (хоч від XVII ст., особливо в середньо- та східно-поліських текстах, ця тенденція майже не виявлялася); значно менше відбиття на письмі вияву диспалаталізації (не більше 50 %) шиплячих, р та ц і відсутність спеціальних графем, наприклад э, для передавання твердості приголосних; наявність у текстах ознак (бодай поодиноких) південноукраїнського впливу - ікання, укання, поплутування е - и в ненаголошених складах.

ВИСНОВКИ

У "Висновках" узагальнено спостереження над особливостями північноукраїнського наріччя в XVI-XVII ст.

1. Поліський територіально-мовний простір, який уже в києворуську історичну епоху низкою лінгвальних особливостей виразно контрастував українському півдню, у XVI-XVIІ ст. мав чіткі ознаки завершеного мовного утворення. Від XVI до кінця ХІХ ст., коли дослідники зробили перші спроби членування українського та білоруського мовних континуумів, межі поліського наріччя в напрямку скорочення території його поширення не зазнали кардинальних змін як із півдня, так і з півночі. Пришвидшене нівелювання поліського мовного комплексу розпочалося з установленням у 20-х роках ХХ ст. адміністративного кордону між Українською РСР і Білоруською РСР. На жаль, з виходом двох національних атласів - АУМ та ДАБМ, у яких північні та південні пасма ізоглос проходять переважно по державному кордону, що в жодному випадку не відображало (на час укладання атласів) і не відображає нині реального мовного стану на українсько-білоруському пограниччі, - ситуація щодо окреслення меж поліських говорів не стала кращою.

2. У досліджуваний період реалізація голосних фонем поліського писемного узусу прямо залежала від акцентуації. Наголошений вокалізм, найімовірніше, був семифонемний:

h у

и^і y

е о

а

Ненаголошений - п'ятифонемний:

у

и^і

е о

а

На основі аналізу писемних пам'яток однозначно відповісти на питання, чи були в той час у мовленні поліщуків звуки неоднорідної артикуляції (дифтонги), непросто. Припускаємо, що в говірках Середнього Полісся очевидних (виразних) дифтонгів не було. Ймовірно, розщеплення висхідних виявів *о > o (_уо); *е, *e > e (_іе), які, мабуть, були звужені, напружені, закриті, в напрямку до pi та qk відбулося в середньоукраїнську добу спочатку в периферійних (підляських, східнополіських) північноукраїнських говірках. Більшість проаналізованих текстів не дає підстав для графічного протиставлення наголошених і ненаголошених рефлексів *о, *е, *e. Проте це зовсім не є свідченням того, що поліщуки в цей час на місці давніх *о, *е, *e вимовляли однакові (незалежно від наголосу) звуки. Ці звуки під наголосом і в ненаголошеній позиції артикуляційно відрізнялися, але не настільки, щоб писар передавав їх на письмі іншими графемами. Саме з приводу артикуляції поліських (передовсім середньополіських) наголошених континуантів *о, *е, *e велися (К. Михальчук, Ю. Карський, В. Ганцов, О. Курило, Т. Назарова, А. Залеський, М. Никончук та ін.) дискусії: вважати чи не вважати ці звуки дифтонгами. Такої неоднозначності фахівці не виявляли стосовно лівобережно-поліських та підляських виявів: там усі відзначали і відзначають існування виразних звуків неоднорідної артикуляції.

Думаємо, що в досліджуваний період поліська підсистема голосних не відрізнялася від нинішньої кількісно. Можливо, артикуляція поліських наголошених вокалів зазнавала змін у напрямку розхитування (передовсім у периферійних говірках) до очевидних дифтонгів.

3. Для підсистеми приголосних у XVI-XVII ст. були характерними тенденції до:

- ствердіння шипляших, р та ц;

- одзвінчення т, с у прийменниках і префіксах;

- відсутності оглушення дзвінких у кінці слів.

Наслідки асиміляції j (йот) залежали від якості приголосного: після губних, очевидно, вже мала місце епентеза й і була роздільна вимова; передньоязикові, уподібнивши j, подовження до XVI ст., найімовірніше, не зазнали.

У XVI ст. поліщуки, мабуть, не вимовляли африкати](<*dj) у дієсловах 1-ї особи: хожу, вожу, водночас такий звук наявний на місці *zdj: за?(ж)ча?ть. Невідомі нам випадки відображення на письмі поліськими писарями африкати [. Значні труднощі для вимови мешканцями Полісся становив звук [ф]: сафяновъ, сапъяновъ, Юзепъхови, рафуючи, у(х)фативши та ін.

4. Поліське наріччя у XVI-XVII ст. не було монолітним, неподільним. Низкою мовних рис (поплутування ? - и в ненаголошеній позиції, ? на місці *e та *'а під наголосом, збереження більш виразної тенденції в пам'ятках до написання h під наголосом та ? в ненаголошеній позиції, помітна тенденція до збереження написання ? після шиплячих, збереження м'якої вимови р` - виділені риси наведені на основі: а) кількості написань відповідних рефлексів у всіх аналізованих текстах; б) пам'яток, у яких виразно виявлені розмовні риси) протиставлялася його західна частина решті мовного континууму. Важко сказати, чи протиставлялося в цей час Лівобережне Полісся Середньому. Зі Східного Полісся нам невідомі писемні пам'ятки до середини XVII ст., які б засвідчували протиставлення цих говірок іншим двом поліським діалектам. Єдина фонетична особливість, що відрізняє тексти зі Стародубщини (друга половина XVII ст.) від пам'яток із Правобережного Полісся, - "акання".

У говірці Борисполя в XVII ст., найімовірніше, вже намітилися ознаки перехідності від поліської до південно-східної. За наявності низки поліських рис як у фонетиці, так і в морфології все ж таки написань і на місці *e та у відповідно до *о значно більше порівняно із овруцькими, житомирськими, київськими, стародубськими текстами.

5. Функціонування літературно-писемної мови на українських і білоруських землях мало низку особливостей, які можна звести до таких положень:

- "руська мова" як офіційна у ВКЛ - не новостворена. Вона постала на ґрунті літературно-писемної мови Київської Русі - давньорусько-української;

- "руська мова" не постала на ґрунті живих рис виключно одного з народів - білоруського чи українського, а ввібрала ознаки як української, так і білоруської мов. Проте в період становлення "руської мови" як офіційної у ВКЛ із живомовних рис вона передовсім увібрала найбільшу кількість поліських (власне західно-поліських). Цим і зумовлена певна наддіалектність "руської мови" (початковий етап функціонування) стосовно української (у її північному різновиді) та білоруської, які однозначно в живому мовленні вже виявлялися у своїх визначальних особливостях;

- у тогочасній писемно-літературній мові вже від XIV ст. виразно виділявся південно-західноукраїнський варіант, що протиставлявся іншому (до XVI ст. неподільному) полісько-білоруському;

- від XVI ст. з'являються пам'ятки, в яких усе частіше виявляються локальні білоруські риси, що дає підставу для виділення зі спільного білорусько-поліського білоруського різновиду "руської мови" - власне старобілоруської літературно-писемної мови;

- аналіз пам'яток з різних регіонів України та Білорусі дозволяє припустити, що в певний проміжок часу (можливо, від початку XVI ст.) на цих землях існувало два типи староукраїнської літературної мови: південноукраїнський (можливо, із підтипами), поліський та старобілоруська мова. Ці різновиди ніколи не були послідовно виразні;

- як безсумнівний факт варто визнати, що поліський варіант староукраїнської та старобілоруська мова протиставлялися досить слабо, над ними весь час тяжів той-таки спільний "руський", який умовно можна назвати реальним четвертим різновидом, але з обмеженим (ареально) поширенням;

- від самого початку впровадження офіційної літературно-писемної мови в канцелярії ВКЛ "руської" вона ніколи не була спільною для білорусів і всіх українців. Спільною вона була лише для мешканців півночі України та білорусів.

6. Думку Ф. Климчука про те, що Полісся в часи Київської Русі, перебуваючи в центральній частині Східної Славії, було своєрідним центром східного слов'янства і архаїчною слов'янською зоною, а лісостепова Україна, центральна Білорусь, середнє і верхнє Подесення перебували на периферії східнослов'янської території, де почали формуватися нові етно-діалектні зони, що стали основою української, білоруської та російської мов, очевидно, варто визнати цілком слушною й особливо актуальною при коментуванні мовних явищ, які не вписуються в загальні схеми пояснення тих чи інших процесів крізь призму неусвідомлення існування окремих східнослов'янських мов - української, білоруської, російської як сформованих самостійних систем уже в період розпаду Київської Русі (ХІІ-ХІІІ ст.). Справді, Полісся як архаїчна зона не лише східної Славії, але й всього слов'янського світу в цей час, мабуть, протиставлялось у мовному плані білоруській та російській мовам і менш виразно, але все ж виділялось і з південноукраїнських.

7. Вивчення поліського (південно-західного білоруського і північноукраїнського, генетична спільність яких підтверджується також даними гідронімії та археології) територіально-мовного простору на основі виявлених фонетичних особливостей у писемних пам'ятках та сучасних діалектах все ж таки не дає підстав стверджувати про його цілковиту окремішність і протиставлення решті українського мовного континууму. Комплекс мовних рис показує, що терени, окреслені північною межею поліського наріччя української мови, переживали (з деякими особливостями) однакові або подібні мовні зміни з іншими українськими говорами: розвиток *о, *е, *e; доля давніх *і, *у: повне злиття ^ы_і >и у південноукраїнських та ^ы_і >и^і у поліських; послідовне фонологічне розрізнення наголошеного і ненаголошеного о та ін. Протодіалектна основа північного і південного українських наріч була спільною, хоч лінгвальне контрастування українських півдня і півночі намітилося, мабуть, ще до утворення Київської Русі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мойсієнко В.М. Фонетична система українських поліських говорів у XVI-XVII ст. Монографія. - Житомир, 2006. - 448 с.

2. Гисторія Г. Граб'янки. Лhтописъ краткій / Упорядкування В.М. Мойсієнка. - Житомир, 2001. - 286 с.

3. Мойсієнко В.М. Житомирський рукописний кодекс XVIII ст. (лінгвістично-палеографічне дослідження) // Гисторія Г. Граб'янки. Лhтописъ краткій / Упорядкування В.М. Мойсієнка. - Житомир, 2001. - С. 5-40.

4. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року / Підгот. до видання А. Матвієнко, В. Мойсієнко. - Житомир, 2002. - 392 с.

5. Мойсієнко В.М. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року (лінгвістичне дослідження) // Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року / Підгот. до видання А. Матвієнко, В. Мойсієнко. - Житомир, 2002. - С. 5-19.

6. Акти Житомирського гродського уряду: 1590 р., 1635 р. / Упорядкування В.М. Мойсієнка. - Житомир, 2004. - 252 с.

7. Мойсієнко В.М. Акти Житомирського уряду кінця XVI початку XVII ст. - важливе джерело вивчення тогочасної української літературно-писемної мови (лінгвістичне дослідження) // Акти Житомирського гродського уряду: 1590 р., 1635 р. / Упорядкування В.М. Мойсієнка. - Житомир, 2004. - С. 5-41.

8. Герасим Смотрицький. Ключ царства небесного / Підгот. до вид. В. Мойсієнко, В. Німчук. - Житомир, 2005. - 121 с.

9. Мойсієнко В.М., Німчук В.В. Герасим Смотрицький та його "Ключ царства небесного" (лінгвістичне дослідження) // Герасим Смотрицький. Ключ царства небесного / Підгот. до вид. В. Мойсієнко, В. Німчук. - Житомир, 2005. - С. 93-120.

10. Мойсієнко В.М. "Артыкулы братству Косопудъскому" - пам'ятка української мови XVII століття // Українська мова. - № 3-4. - 2003. - С. 130-140.

11. Мойсієнко В.М. Континуанти давнього *e у поліських говорах // Українська мова. - № 2. - 2005. - С. 71-88.

12. Мойсієнко В.М. Про статус "руської мови" в часи ВКЛ та РП // Мовознавство. - № 1. - 2005. - С. 81-96.

13. Мойсієнко В.М. До проблеми виділення "західноруського наріччя" (або якою мовою писані пам'ятки у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій на теренах українсько-білоруського пограниччя у ХVI-XVII ст.? // Мовознавство. П'ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів. Чернівці, 2002. - Чернівці, 2003. - С. 297-306.

14. Мойсієнко В.М. Написання слів із графемами ъ, ь у пам'ятках північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст. // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 14. - Житомир, 2005. - С. 21-28.

15. Мойсієнко В.М. Терміни для називання мов, якими писані пам'ятки на українських і білоруських землях у XIV-XVII ст. // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія "Лінгвістика". - Випуск 2. - Херсон, 2005. - С. 21-30.

16. Мойсієнко В.М. Рефлекси давнього ятя в актових книгах Житомирського гродського уряду кінця 16 початку 17 століть // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 4. - Ужгород, 2001. - С. 358-360.

17. Мойсієнко В.М. До проблеми визначення рідної говірки автора "Граматики словенської" Івана Ужевича // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 9. - Житомир, 2002. - С. 117-121.

18. Мойсієнко В.М. Актові книги гродських та земських урядів Правобережної України періоду Постхмельниччини як приклад українсько-польської міжмовної взаємодії // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Збірник пам'яті Кирила Галаса. - Випуск 6. - Ужгород, 2002. - С. 196-199.

19. Мойсієнко В.М. Із спостережень над іменним словотвором в актовій книзі Житомирського гродського уряду 1611 року // Актуальні проблеми українського словотвору. - Івано-Франківськ, 2002. - С. 387-391.

20. Мойсієнко В.М. Українська пам'ятка з виразними ознаками живого мовлення // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 11. - Житомир, 2003. - С. 197-211.

21. Мойсієнко В.М. Територіально-мовне членування у світлі писемних пам'яток // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 34. Частина ІІ. - Львів, 2004. - С. 93-99.

22. Мойсієнко В.М. Якою мовою творилися духовні та культурні цінності в Україні у XVII-XVIII ст. (Міркування з приводу статті Валерія Шевчука "Мова і витворення духовних та культурних цінностей (XVII-XVIII ст.)" // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 12. - Житомир, 2004. - С. 242-248.

23. Мойсієнко В.М. Спостереження над фонетичними особливостями "Волинського Євангелія" // Вісник Житомирського педагогічного університету. - №14. - Житомир, 2004. - С. 177-180.

24. Мойсієнко В.М. Житомирський рукописний кодекс XVIII ст. // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 2. - Житомир, 1998. - С. 124-130.

25. Мойсієнко В.М. Антропонімія Актової книги Житомирського гродського уряду 1611 року // Студії з ономастики та етимології. - К., 2002. - С. 143-149.

26. Мойсієнко В.М. Спостереження над мовою судової справи 1635 року // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 7. - Житомир, 2001. - С. 21-24.

27. Мойсієнко В.М. Морфологічні діалектні особливості писемних пам'яток північноукраїнського ареалу XVI-XVII століть // Восточно-украинский лингвистический сборник. - Выпуск восьмой. - Донецк, 2002. - С. 453-459.

28. Мойсієнко В.М. "Ключъ ц?рства небесного…" Гарасима Смотрицького - пам'ятка української мови другої половини XVI ст. // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 10. - Житомир, 2003. - С. 81-86.

29. Мойсієнко В.М. Чи мала "руська мова" національність у часи Великого князівства Литовського // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. - Випуск 8. - Ужгород, 2005. - С. 68-94.

30. Мойсієнко В.М. Пам'ятка української мови з півдня Холмщини // Slavia Orientalis. Rocznik LII. Nr. 4. - Krakow, 2003. - S. 553-562.

31. Мойсієнко В.М. Відображення фонеми /р/ у пам'ятках північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст. // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - Випуск 26. - Житомир, 2006. - С. 192-197.

32. Мойсієнко В.М. Відображення "акання" в пам'ятках північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст. // Лінгвістичні студії. Збірник наукових праць. - Черкаси, 2006. - С. 127-134.

33. Мойсієнко В.М. Особливості говірки с. Мелені. Походження назви села. Словник говірки села Мелені // Мелені. Історико-лінгвістичний нарис / Упорядкування С. Д. Грищенка, В.М. Мойсієнка. - Житомир, 1998. - С. 32-64.

34. Мойсієнко В.М. Фонетичні особливості поліського наріччя // Ukrainskie i polskie gwary pogranicza. - Люблін-Луцьк, 2001. - С. 51-59.

35. Мойсієнко В.М. Актові книги урядів Правобережної України - важливе джерело для вивчення історії населених пунктів Волині // Історія міст і сіл Великої Волині. Частина І. - Житомир, 2002. - С. 122-124.

36. Мойсієнко В.М. Актова книга Луцького гродського уряду 1561 року // Волинь-Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. - Число 8. - Житомир, 2002. - С. 5-9.

37. Мойсієнко В.М. Пам'ятка другої половини XVII ст. з Холмщини, писана латиницею та кирилицею // Слово і доля. Збірник на пошану Уляни Єдлінської. - Львів, 2005. - С. 41-47.

38. Мойсієнко В.М. Метрична книга села Мелені - пам'ятка української мови XVIIІ ст. // Діалектологічні студії. 5. Фонетика, морфологія, словотвір. - Львів, 2005. - С. 49-59.

АНОТАЦІЯ

Мойсієнко В.М. Північне наріччя української мови в XVI-XVII ст. Фонетика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Інститут української мови НАН України. - Київ, 2006.

У дисертаційному дослідженні на основі аналізу писемних пам'яток різних жанрів і стилів уперше здійснено системний опис фонетичних особливостей північноукраїнського наріччя в конкретний хронологічний період староукраїнської мови, а саме - в XVI-XVII ст.

Аналіз проведено на багатому фактологічному матеріалі писемних джерел, значна частина яких уведена в науковий обіг уперше. Детально схарактеризовано підсистему вокалізму й консонантизму поліського варіанту староукраїнської мови, реконструйовано звукову систему поліського наріччя XVI-XVII ст., окреслено межі досліджуваного територіально-мовного простору, виявлено вплив на північноукраїнський писемно-літературний узус інших суміжних мовних систем.

Запропоновано і перевірено на практиці методику картографування лінгвальних явищ у діахронії.

Ключові слова: писемна пам'ятка, північноукраїнське наріччя, діахронія, поліський варіант староукраїнської літературно-писемної мови, вокалізм, консонантизм, рефлекси праслов'янських фонем, мовна ситуація, мовна межа.

АННОТАЦИЯ

Мойсиенко В.М. Северное наречие украинского языка в XVI-XVII вв. Фонетика. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Институт украинского языка НАН Украины. - Киев, 2006.

В диссертационном исследовании на основании анализа письменных памятников разных жанров и стилей впервые системно описаны фонетические особенности северно-украинского наречия в конкретный хронологический отрезок староукраинского периода, а именно - в XVI-XVII вв.

Анализ произведен на достаточно большом фактологическом материале письменных источников, значительная часть которого введена в украинистику впервые. Подробно охарактеризована подсистема вокализма и консонантизма полесского варианта староукраинского языка, реконструирована звуковая система полесского наречия XVI-XVII вв., очерчены границы исследуемого территориально-языкового пространства, выявлено влияние на северно-украинский письменный узус иных сопредельных языковых систем.

Предложена и проверена на практике методика картографирования лингвальных явлений в диахронии.

Ключевые слова: письменный памятник, северноукраинское наречие, диахрония, полесский вариант староукраинского литературно-письменного языка, вокализм, консонантизм, рефлексы праславянских фонем, языковая ситуация, языковая граница.