Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. XIX ст.-20-і рр. XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. XIX ст.-20-і рр. XX ст.)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

мовознавець український російський

Лінгвістична спадщина є важливою не тільки у фактологічному, а й у методологічному аспекті, у зв'язку з чим предметом вивчення сучасної лінгвістичної історіографії виступають методологічні проблеми. Найважливішим методологічним засобом, основою пізнання мовних явищ є науковий принцип. Кожному лінгвістичному методу притаманні певні принципи дослідження. У дисертації аргументується твердження, що для порівняльно-історичного методу провідними є загальнофілософські принципи історизму, причиновості й системності як конкретизація та вияв принципу загального зв'язку явищ.

Дослідження з лінгвістичної історіографії містять важливі твердження методологічного характеру, які дають певне уявлення про принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві XIX ст. - початку XX ст. (М.С. Чемоданов, М.А. Жовтобрюх, Ф.М. Березін, В.В. Колесов, В.М. Русанівський, О.С. Мельничук, В.К. Журавльов, Л.Г. Зубкова, В.Ю. Франчук, Ю.В. Рождественський та ін.), проте спеціальних праць, присвячених розвитку цих принципів в історії українського і російського мовознавства, практично немає. Можна назвати лише концептуальну статтю В.В .Колесова про становлення принципу історизму в його зв'язку з принципом розвитку в російському мовознавстві першої половини XIX ст. Щодо принципів причиновості та системності, то їх взаємозв'язок з принципами історизму та загального зв'язку явищ не проаналізовано і практично не розкрито. Дослідники розглядають названі категорії недиференційовано.

Слід відзначити, що навіть саме питання про актуальність і важливість досліджень, у яких було б теоретично осмислено принципи історизму, причиновості та системності в їх взаємозв'язку як принципи порівняльно-історичного дослідження і на цій основі розглянуто розвиток цих принципів, поки не поставлене. У реферованій дисертації це питання ставиться і робиться спроба розв'язати його на конкретному історико-мовному матеріалі.

Ми виходимо з того, що в розробці зазначених принципів дуже значною була роль дослідників слов'янських, у тому числі східнослов'янських мов. Це стосується, зокрема, порівняльно-історичного мовознавства першого (20-і - 60-і рр. XIX ст.) і другого (70-і рр. XIX ст. - 20-і рр. XX ст.) періодів в Україні та Росії. Ми обрали другий період, як найбільш цікавий і плідний, проте, щоб краще зрозуміти його специфіку, звертаємося й до першого. За словами В.В.Колесова, своєрідним "полігоном" для порівняльно-історичного методу в 20-і рр. XIX ст. - 20-і рр. XX ст. була історична фонетика. Аналіз показує, що в українському і російському мовознавстві цього часу саме в історико-фонетичних студіях, виконаних на матеріалі східнослов'янських мов, принципи порівняльно-історичного дослідження відбито найбільш повно. Цей матеріал і розглянуто в роботі.

Викладені зауваження дозволяють дати найважливіші характеристики дисертаційного дослідження.

Актуальність теми зумовлюється необхідністю висвітлення теоретично і практично не розробленого питання про принципи порівняльно-історичного дослідження в лінгвістичній історіографії взагалі та стосовно того або іншого періоду, напрямку, школи, значністю внеску представників українського і російського мовознавства 70-х рр. XIX ст. - 20-х рр. XX ст. в утвердження цих принципів.

Мета і завдання дослідження. Нашою метою є розкриття поглядів українських і російських мовознавців 70-х рр. XIX ст. - 20-х рр. XX ст. на принципи історизму, причиновості, системності, загального зв'язку явищ, установлення особливостей розвитку цих принципів у працях з історичної фонетики східнослов'янських мов (у процесі застосування прийомів і процедур порівняльно-історичного методу та в розумінні мети дослідження), визначення внеску лінгвістів зазначеного періоду в утвердження даних принципів з урахуванням наступності. Щоб досягти цієї мети, необхідно розв'язати такі основні завдання: 1) теоретично обґрунтувати правомірність розгляду принципів історизму, причиновості, системності, загального зв'язку явищ як принципів порівняльно-історичного дослідження; 2) виявити джерела поглядів українських і російських мовознавців 70-х рр. XIX ст. - 20-х рр. XX ст. на принципи порівняльно-історичного дослідження, проаналізувати розвиток цих принципів у працях з історичної фонетики східнослов'янських мов; 3) дослідити відповідне коло питань з максимальною повнотою, враховуючи еволюцію поглядів того або іншого вченого на різні аспекти розглянутих проблем; 4) показати те нове, що було внесене у вивчення принципів порівняльно-історичного дослідження, розкрити можливу обмеженість їх трактування в зазначений період; 5) виявити, які твердження зберегли свою значимість для мовознавства XX ст.

Об'єктом дослідження є розглянута в лінгвоісторіографічному плані з орієнтацією на методологію сукупність наукових текстів. Це праці з історичної фонетики східнослов'янських мов: монографії, лекційні університетські курси, статті, рецензії загальною кількістю понад 200 (з них 9 праць - рукописи, що зберігаються в архівах), авторами яких є українські та російські мовознавці 20-х рр. XIX ст. - 20-х рр. XX ст.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше зроблено спробу спеціального історико-лінгвістичного дослідження наукових принципів, пов'язаних з порівняльно-історичним методом на певному зрізі розвитку мовознавства (70-і рр. XIX ст. - 20-і рр. XX ст.). Це зумовило необхідність теоретичної розробки питання про принципи порівняльно-історичного дослідження з урахуванням їх взаємозв'язку, що до цього часу в мовознавстві було представлене значною мірою імпліцитно. Новизна роботи виявляється й у тому, що в ній розглянуто значну кількість лінгвістичних праць (у тому числі й маловідомих, серед яких є рукописні), з урахуванням еволюції поглядів мовознавців на ті чи інші аспекти проблем, що розглядаються.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть розв'язанню методологічних проблем історіографії української і російської компаративістики, вдосконаленню курсів історико-лінгвістичних дисциплін у вищій школі. Результати здійсненого дослідження застосовуються у викладанні дисертантом курсів історії лінгвістичних учень, вступу до мовознавства та загального мовознавства на філологічному факультеті Слов'янського державного педагогічного інституту, а також у культурно-просвітній роботі. Дисертаційні матеріали доцільно використовувати й у викладанні курсів історичної граматики, діалектології, порівняльної типології української та російської мов, у процесі історичного коментування українських і російських мовних явищ у середній школі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були висвітлені в доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських і міжрегіональних науково-практичних конференціях у Дніпропетровську, Києві, Луганську, Ніжині, Одесі, Полтаві, Рівному, Сиктивкарі, Слов'янську, Харкові, Чернівцях (1981, 1987, 1988, 1990, 1991, 1993, 1995, 1996), на Розширеному пленумі Наукової ради "Закономірності розвитку мов і практика мовленнєвої діяльності" (Кривий Ріг, 1991), на нараді з проблеми "Давньоруський період в історії східних слов'ян і їх мов" (Ніжин, 1992), на Потебнянських читаннях (Київ, 1991), на засіданнях відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (грудень 1995 і травень 1998), на наукових конференціях і методологічних семінарах Слов'янського державного педагогічного інституту (1984, 1987-90, 1994-98).

Публікації. Зміст дисертації відбито в 36 працях автора загальним обсягом 31 д. а. Серед публікацій - монографія "Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. - 20-і рр. ХХ ст.)", рекомендована до друку вченою радою Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, 2 навчальні посібники для вищої школи, статті, рецензії та тези доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (566 позицій), переліку умовних скорочень і покажчика фонетичних явищ. Робота має 435 с., у тому числі тексту 363 с.

1. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі представлено загальну характеристику проблематики роботи, обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію.

Крім того, тут ідеться про погляди мовознавців 20-х рр. XIX ст. - 20-х рр. XX ст. на членування східнослов'янського мовного масиву та про використання ними термінів, у яких воно відбивається. Це зумовлене модернізацією відповідної термінології в розділах 2, 3, 4: послідовне вживання лінгвістичних термінів минулого перевантажило б нашу роботу. У працях українських і російських мовознавців 20-х рр. ХІХ ст. - 20-х рр. ХХ ст. представлено два погляди на членування східнослов'янського мовного масиву: 1) руська мова є єдиною та складається з трьох наріч - великоруського, малоруського й білоруського - або з двох, якщо включати білоруські говори в склад великоруського наріччя (О.Х. Востоков, І.І. Срезневський, О.І. Соболевський та ін.); 2) існують три (або дві, якщо включати білоруські говори в склад великоруської мови) самостійні східнослов'янські (руські) мови (М.О. Максимович, М.І. Надєждін, учені Харківської й Московської шкіл та ін.), які в студіях учених Харківської та Московської шкіл кваліфіковано також як наріччя, оскільки поняття мови та наріччя визнавалися відносними.

Для позначення спільносхіднослов'янської мови (твердження про спільносхіднослов'янську мовну єдність, що існувала в минулому, дотримувалася переважна більшість мовознавців 20-х рр. ХІХ ст. - 20-х рр. ХХ ст.) у дисертації вжито термін спільноруська мова (або прамова), який використовували вчені Харківської та Московської шкіл.

У розділі 1 - "Огляд літератури. Напрямки та метод дослідження" - розглянуто загальнотеоретичні питання. Висвітлюючи проблему вивчення наукових принципів в історіографії компаративістики, ми констатуємо брак студій, у яких аналізувався б розвиток принципів порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві.

Значну увагу приділено огляду сучасної філософської, наукознавчої та лінгвістичної літератури, присвяченої питанням методології.

Обґрунтовано твердження про те, що найбільш розчленовані уявлення та засоби для адекватного опису лінгвістичного методу вироблені в межах розуміння методу як складної одиниці, що включає три компоненти: онтологічний, операціональний, телеологічний (В.І. Постовалова).

Онтологія виступає в ролі засобу, за допомогою якого дослідник сприймає світ як деяку цілісність, дану йому в системі філософських категорій. Належністю онтологічного компонента наукового методу є такі засоби пізнання, як принцип і підхід. У науковому принципі звичайно вбачають теоретико-методологічну основу методу. Принципи - це глобальні твердження з широким радіусом дії, що мають стратегічне значення та являють собою вихідні, проміжні та кінцеві теоретичні узагальнення. Принцип, на відміну від підходу, є безпосереднім знаряддям пізнання. Кожному лінгвістичному методу притаманні певні принципи дослідження, причому вони можуть бути як специфічними, так і спільними для кількох методів. Операціональний компонент включає в себе комплекс наукових прийомів і процедур та методику їх застосування. Включення до структури методу телеологічного компонента зумовлене уявленням про єдність методу та мети дослідження.

Таке трактування лежить в основі наведеної в роботі характеристики порівняльно-історичного методу. У складі його онтологічного компонента розглянуто принципи історизму, причиновості й системності як конкретизацію та вияв принципу загального зв'язку явищ.

Фундаментальний принцип історизму виступає як передумова історичного пізнання в різних науках. Порівняльно-історичний метод, що органічно випливає з принципу історизму, є найважливішим засобом застосування цього принципу в мовознавстві (О.С. Мельничук). Принцип історизму - подальша конкретизація принципу розвитку - передбачає пізнання мовних явищ у їх становленні та розвитку, у конкретно-історичних зв'язках. При цьому розвиток трактують як зміну ряду етапів з елементами наступності, із збереженням відносної цілісності об'єкта, структура якого містить у більш або менш трансформованому вигляді свою власну історію (Г.О. Подкоритов). Смисл принципу історизму полягає у зверненні до історії явища при пізнанні його суті, що можливе як у діахронічних, так і в синхронічних дослідженнях. Саме протиставлення синхронії і діахронії є умовним прийомом, за яким не можна випускати з поля зору безперервний процес мовного розвитку (О.С. Мельничук).

Величезну методологічну та евристичну роль у розвитку науки відіграє принцип причиновості. Онтологічний смисл причиновості полягає в здатності об'єкта породжувати одне явище іншим; суть причиновості - у породженні причиною наслідку (І.В. Кузнецов, Я.Ф. Аскін та ін.). Причиново-наслідковий зв'язок характеризується об'єктивністю, загальністю та різноманітністю. Безперервність процесу розвитку як переходу від існуючого стану до нового зумовлена безперервністю причинових ланцюгів (І.В. Кузнецов, О.Г. Спіркін). Категорія причини має історико-генетичні зв'язки з категоріями умови, мети, закону, простору, часу, які підпорядковані категорії причини в складі єдиного каузального комплексу.

Глобальний характер має й принцип системності. Під системою розуміють цілісний матеріальний або ідеальний об'єкт, що складається з елементів, які перебувають у певних взаємовідношеннях. Найважливішими онтологічними характеристиками системи виступають цілісність і дискретність. Виділяють три головні атрибути мовної системи - структуру, субстанцію та функцію (О.С. Кубрякова, Г.П. Мельников). Найчастіше під структурою розуміють реляційний каркас об'єкта (мови), тобто наявність сітки певних відношень між елементами. Суттєвим є трактування мови як складнодинамічної системи, що характеризується змінністю в часі; мову в її розвитку інтерпретують як системне явище, що "піддається" системному аналізу (Т.В. Гамкрелідзе). Як відзначали ще І. Кант і Г. Гегель, наукове знання у своїй об'єктивній істинності завжди виступає як системне.

Важливим є питання про взаємозв'язок принципів історизму, причиновості та системності. У сучасній філософії поширений погляд, який пояснює цей взаємозв'язок шляхом звернення до принципу загального зв'язку явищ (Я.Ф. Аскін, О.Г. Спіркін). Подібний підхід відбито в мовознавстві. На думку В.М. Русанівського, конкретизацією принципу загального зв'язку явищ є принцип причиновості, а з погляду О.С. Мельничука - принципи причиновості та системності. Найбільш завершеного вигляду такий підхід дістав у концепції В.К. Журавльова: як конкретизацію та вияв універсального принципу загального зв'язку явищ інтерпретовано три принципи - історизму, причиновості й системності. Цим твердженням ми й керувалися, аналізуючи конкретний матеріал.

Операціональний компонент порівняльно-історичного методу включає такі прийоми та процедури, як генетичне ототожнення фактів, лінгвістична реконструкція архетипу та фонетичного закону, хронологізація й локалізація мовних явищ (Г.А. Климов). Домінуючим універсальним прийомом методу є порівняння, а найбільш суттєвою частиною - процедура реконструкції.

Принципи втілюються в прийомах і процедурах, у меті дослідження. Звідси напрямки та характер аналізу відповідного матеріалу в дисертації: розглянуто погляди українських і російських компаративістів 70-х рр. ХІХ ст. - 20-х рр. ХХ ст. (головним чином учених Харківської та Московської лінгвістичних шкіл) на принципи порівняльно-історичного дослідження, реалізацію цих принципів у процесі використання лінгвістами прийомів і процедур порівняльно-історичного методу та в розумінні ними мети дослідження з історії мови.

У реферованій роботі застосовано актуалістичний метод. Він є загальнонауковим методом теоретичного рівня наукового пізнання. Важливим видається й твердження про те, що без застосування цього методу неможливе існування історіографії будь-якої науки. Суть актуалістичного методу полягає у використанні сучасних знань для вивчення минулого та передбачення майбутнього. Той чи інший об'єкт вивчають у часі, у розвитку, у становленні його як системи (Г.О. Подкоритов). Минуле об'єкта досліджують на основі його відбиття в сучасному (Н.П. Французова), що стосується й праць з лінгвістичної історіографії. Але це не повинне призводити до "асиміляції минулого" (Н.І. Кузнецова), яка виявляється в модернізації поглядів мовознавців попередніх поколінь.

Згідно з прийнятою нами концепцією, охарактеризуємо компоненти актуалістичного методу. В онтологічний компонент входять принципи історизму, причиновості й системності як конкретизація та вияв принципу загального зв'язку явищ. Отже, ці принципи, які є предметом нашого дослідження, становлять і його методологічну основу. Вони охоплюють найважливіші загальні твердження теорії пізнання, які передбачають розуміння об'єкта як системи взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, що знаходяться в безперервному розвитку внаслідок безперервності причинових ланцюгів.

Операціональний компонент актуалістичного методу в працях з лінгвістичної історіографії може бути представлений як сукупність таких прийомів і процедур: аналіз джерел (лінгвістичних текстів) і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування та логічна історико-наукова реконструкція, яка посідає центральне місце серед прийомів і процедур та протистоїть "асиміляції минулого".

Телеологічний компонент актуалістичного методу в нашій роботі становить сформульована вище мета дослідження.

Ми виходимо з того, що специфіка актуалістичного методу як методу праць з лінгвістичної історіографії в зіставленні з лінгвістичним порівняльно-історичним методом полягає а) у наявності специфічних об'єкта й предмета, б) у відмінностях операціонального (зокрема, процедури реконструкції) та телеологічного компонентів.

Розділ 2 - "Становлення принципів порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві 20-х - 60-х рр. XIX ст." - має допоміжний характер. Його введено з метою показати наступність у розробці принципів порівняльно-історичного дослідження, новаторство українських і російських мовознавців 70-х рр. XIX ст. - 20-х рр. XX ст. Матеріал подано в стислому викладі; до того ж ми не ставимо завдання простежити еволюцію поглядів мовознавців у межах зазначеного періоду.

У розділі відзначено, що з початку XIX ст. історизм стає характерною ознакою наукового мислення. Ідеї розвитку реалізуються в різних науках. Поява досліджень засновників порівняльно-історичного методу й означала застосування до мовних явищ принципу історизму. Головним надбанням мовознавства як науки в 20-і - 60-і рр. XIX ст. стало розуміння змінюваності мови. Виникає ідея нерівномірності розвитку мовних елементів різних рівнів (І.І. Срезневський, Ф.І. Буслаєв). Процес розвитку мови постає як безперервний, наступний і поступовий, причому ці характеристики інтерпретовано в романтичному та натуралістичному планах.

Значного поширення набула теорія двох періодів мовного розвитку - доісторичного (утворення й удосконалення мовних елементів різних рівнів) та історичного (їх занепад). У російському мовознавстві данину цій теорії віддавали О.X. Востоков, М.І. Греч, М.Н. Катков, І.І. Срезневський, Ф.І. Буслаєв. У дослідженнях з лінгвістичної історіографії добре описано недоліки теорії двох періодів (А.В. Десницька, М.С. Чемоданов та ін.). Але необхідно відзначити також позитивне значення теорії: на початку XIX ст. вона стимулювала пошуки закономірностей розвитку мови, допомагала систематизувати матеріал історії індоєвропейських мов, а її подальше подолання стало можливим завдяки його нагромадженню та осмисленню. Критика теорії двох періодів мовного розвитку велася з романтичних позицій (К.С. Аксаков).

Історизм стає провідним методологічним принципом, а мовознавство починає усвідомлюватися як історична наука. Ідеї історизму та розвитку мови плідно розробляли не тільки в діахронічних, а й у синхронічних студіях, присвячених сучасному (тогочасному) стану східнослов'янських мов, причому історико-мовний матеріал подавався тут у формі історичного коментаря (Г.П. Павський, К.С. Аксаков та ін.).

Для праць мовознавців 20-х - 60-х рр. характерним є брак синтезу історичного та порівняльного вивчення мов (В.В. Колесов), незважаючи на теоретичне обґрунтування тісного взаємозв'язку історичного та порівняльного дослідження мови в студіях Ф.І. Буслаєва та І.І. Срезневського.

Прийом генетичного ототожнення фактів переважав над процедурою лінгвістичної реконструкції (О.С. Кубрякова, Г.П. Мельников; В.К. Журавльов). Саме в цьому прийомі становлення принципу історизму відбувалося в першу чергу та найбільш повно й послідовно. Учені почали розрізнювати в мові нашарування, неоднакові за часом, ототожнювати факти різної хронології, відбиті в сучасних мовах і в давніх писемних пам'ятках. Класичним прикладом є відкриття О.Х. Востоковим носових голосних у спільнослов'янській мові, яке стало можливим завдяки порівнянню кириличних юсів з носовими голосними звуками польської мови. На застосуванні прийому генетичного ототожнення фактів у цей час відбилася й обмеженість історичного підходу до мовних явищ. Так, М.О. Максимович розглядав редуковані ъ і ь як специфічну старослов'янську рису, не властиву іншим давнім слов'янським мовам.

В аспекті реконструкції архетипу та фонетичного закону принцип історизму реалізувався, зокрема, у розумінні історії звуків як дивергентного процесу; такий підхід, характерний для компаративістів першого періоду, у тому числі для мовознавців України та Росії, був узагальнений А. Шлейхером у моделі "родовідного дерева". Виникає ідея закономірності розвитку мови. Складається таке розуміння фонетичних законів, відповідно до якого звукові зміни відбуваються у формі повільної еволюції. Намічається тенденція до виділення етапів дії фонетичних законів. Так, Я.Ф. Головацький, посилаючись на матеріал південно-західних пам'яток української мови, у переході о в і реконструює проміжний звук у: конь > кунь > кінь. Разом з тим звукові зміни нерідко інтерпретуються як позачасові (Ф.І. Буслаєв).

Аналіз праць зазначеного періоду показує, що реконструкція в них мала проспективний характер. Так, розкриваючи звукове значення юсів та єрів, О.X. Востоков ішов від уживання літер у давніх пам'ятках до даних "живої" вимови в споріднених мовах. У 20-і - 60-і рр. XIX ст., коли порівняльно-історичний метод знаходився в стадії формування, це був єдино можливий і по-справжньому новаторський шлях. Не випадковим є добре відомий факт скептичного сприйняття востоковської реконструкції значення юсів Й. Добровським і В. Копітаром.

Принцип історизму відбився й на негативному розв'язанні питання про мову-еталон (І.І. Срезневський). Надалі це твердження розвивали вчені Харківської та Московської шкіл.

Безумовним досягненням стало намагання вчених визначати часові межі фонетичних явищ. Хронологізація мала абсолютний характер та часто обмежувалася реєстрацією перших фіксацій у пам'ятках. Разом з тим було зроблено спроби встановлення відносної хронології за "колінами" родовідного дерева, причому специфічні риси більш значних мовно-територіальних одиниць було інтерпретовано як більш давні. Обмеженість принципу історизму виявилася в надмірній архаїзації деяких явищ, наприклад повноголосся (М.О. Максимович).

Причинові пояснення стали одним з перших видів пояснень у компаративістиці. Методологічно важливими є твердження про наявність внутрішніх та зовнішніх причин розвитку мови (пріоритетними є перші) та про їх взаємодію (І.І. Срезневський). Як загальна причина фонетичних змін розглядається прагнення носіїв мови до милозвучності (Ф.І. Буслаєв, М.Н. Катков).

Для порівняльно-історичного мовознавства першого періоду було характерне намагання бачити причини конкретних звукових змін у фонетичному оточенні: пояснення фонетичних законів було зведено до встановлення фонетичних умов, за яких вони відбувалися (визначення О.Х. Востоковим умов переходу е в о). З'являються спроби звернення до фактора аналогії.

У лінгвістичній історіографії набув певного поширення погляд, згідно з яким для більшості порівняльно-історичних досліджень XIX ст. (і, зокрема, 20-х - 60-х рр.) був характерним брак системного підходу до мови (В.А. Звегінцев, Л.Г. Зубкова та ін.). Проте це твердження суперечить реальним фактам з історії мовознавства (Б.О. Серебренников). Про ізольоване вивчення окремих елементів мовної субстанції тут можна говорити лише в плані відсутності зв'язку між реконструйованими архетипами та фонетичними законами: реконструкція та генетичне ототожнення фактів завжди відбивають системні властивості мови.

Лінгвістична реконструкція мала субстанціональний характер, що полягав у виявленні артикуляційних ознак звуків-архетипів. Так, О.X. Востоков близько підійшов до розуміння артикуляційних особливостей ъ і ь, які він кваліфікував як "напівголосні" (на відміну від Г.П. Павського, що вважав їх "придихами"). Реконструйовані архетипи збігаються з рефлексами дочірніх мов (припущення І.І. Срезневського про наявність у спільнослов'янській мові звуків g і г).

В історико-фонетичних студіях першого періоду виникає усвідомлена орієнтація на встановлення історичних, причинових і системних зв'язків. Відповідні принципи виступають як тісно пов'язані між собою (зокрема, в процедурі реконструкції фонетичного закону), що дає підставу говорити про становлення принципу загального зв'язку явищ.

Це стало можливим завдяки використанню різноманітних джерел вивчення історії мови. Проте позиція більшості дослідників характеризувалася недиференційованим підходом до джерел без чіткої методики їх використання. Разом з тим з'явилися нові тенденції, які несли в собі ідеї обережного користування свідченнями давніх пам'яток і активного використання сучасних діалектних даних (І.І. Срезневський, Ф.І. Буслаєв).

У розділі 3 - "Розвиток принципів порівняльно-історичного дослідження в працях учених Харківської лінгвістичної школи" - розглянуто (в аспекті традиції та новаторства) принципи історизму, причиновості, системності, загального зв'язку явищ у працях О.О. Потебні, М.О. Колосова та П.Г. Житецького.

Звернуто увагу на те, що найбільш докладно в студіях учених Харківської школи досліджено теоретичні питання, пов'язані з принципами історизму та розвитку. Безперервність, наступність і поступовість процесу мовного розвитку вчені школи трактують у психологічному плані. Стверджується об'єктивний характер цього процесу. З погляду О.О. Потебні, мовний розвиток є 1) якісним процесом становлення нового, 2) поступальним процесом, підпорядкованим прогресу, 3) непрямолінійним процесом (від простого до складного та навпаки).

Цим зумовлена потебнянська критика теорії двох періодів розвитку мови, що здійснювалася в аспекті глибокого пізнання структурного та функціонального атрибутів мовної системи.

Учені Харківської школи усвідомлювали історизм як провідний принцип (у працях з сучасної мови історичний підхід реалізовано завдяки історичному коментарю). Велике значення мали висунуті О.О. Потебнею поняття синтаксис і етимологія Потебня А.А. Из записок по русской грамматике.- 3-е изд.- М.: Учпедгиз, 1958.- Т. 1-2.- С. 47-48. , які співвідносяться з поняттями статика і динаміка І.О. Бодуена де Куртене та синхронія і діахронія Ф. де Соссюра.

Методологічно важливим стало твердження О.О. Потебні про те, що дослідження мови повинне мати не просто історичний і не просто порівняльний, а порівняльно-історичний характер Потебня А.А. Разбор сочинения П. Житецкого "Очерк звуковой истории малорусского наречия". К., 1876.- СПб., 1878.- С. 4. . Ця вимога реалізувалася в історико-фонетичних студіях самого О.О. Потебні та частково - у працях М.О. Колосова та П.Г. Житецького: останнім властива деяка однобічність історичного (М.О. Колосов) і порівняльного (П.Г. Житецький) вивчення мови.

Плідне застосування прийому генетичного ототожнення фактів у студіях учених Харківської школи супроводжувалося значним зростанням ваги лінгвістичної реконструкції. При цьому в деяких трактуваннях виявилася прямолінійність користування моделлю "родовідного дерева" (реконструкція О.О. Потебнею окремих особливостей "спільновеликоруського наріччя"). Орієнтуючись на прамовну схему, учені школи не ставили за мету реконструювати давні фонетичні зміни в усіх проміжних прамовах. Реконструкція здійснювалася за синхронними зрізами, що дозволило одержати значні результати. Разом з тим ця методика починає усвідомлюватися як вимушена та штучна: описуючи мову в "точці, яку приймаємо за нерухому", ми "допускаємо умовну неправду" Потебня А.А. К истории звуков русского языка.- Воронеж, 1876.- Ч. 1.- С. 14. . Якщо для М.О. Колосова та П.Г. Житецького хронологічно граничними є явища спільноруської прамови в період перед виникненням писемності на Русі, то потебнянська реконструкція цієї прамови має динамічний характер (два зрізи - момент виділення її із спільнослов'янської та час виникнення східнослов'янських мов). Фонетичні зміни в багатьох випадках трактувалися як тривалі процеси (занепад редукованих).

Реконструкція в студіях учених Харківської школи має ретроспективний характер, зумовлений пріоритетністю сучасних діалектних даних як джерела вивчення історії мови (як приклад можна навести дослідження О.О. Потебнею другого повноголосся).

Експланаторні можливості "хвильової" теорії Й. Шмідта - Г. Шухардта О.О. Потебня оцінював критично. Учений на практиці показав штучність спроб звернення до цієї теорії в з'ясуванні конкретних фонетичних змін.

Значну увагу в працях учених Харківської школи було приділено питанню про просторово-часову співвідносність мовних фактів минулого. Зокрема, широко застосовувався прийом генетичного обертання, частіше здійснювалася відносна хронологізація, що полягала насамперед у визначенні часової послідовності мовних змін. У деяких випадках абсолютна та відносна хронологія поєднувалися. Перевага абсолютної хронологізації пов'язана з недостатньою розробленістю методики встановлення відносної хронології. Це виявилося, зокрема, в інтерпретації як прамовних за походженням сучасних діалектних рис обмеженого поширення, що зумовило значну архаїзацію деяких фонетичних явищ у П.Г. Житецького (твердження про спільноруську хронологію занепаду редукованих і подовження та дифтонгізації о, е в нових закритих складах Житецкий П.И. Очерк звуковой истории малорусского наречия.- К., 1876.- С. 51-59, 66-67, 118-119, 263-264. ). Значимість одержаних результатів обмежувалася також позачасовим і просторово не закріпленим характером архетипів і фонетичних законів (переходи м в е, напружених редукованих в о та е, взаємозаміна звуків у та в в інтерпретації М.О. Колосова Колосов М.А. Очерк истории звуков и форм русского языка с XI по ХVI столетие.- Варшава, 1872.- С. 14-15. ). Ці трактування П.Г. Житецького та М.О. Колосова викликали негативну оцінку О.О. Потебні.

Одним з найважливіших завдань компаративістики вчені школи вважали дослідження причин фонетичних змін в історії мови. Певна увага приділялася зовнiшнiм причинам, однак прiоритетними вважалися внутрiшнi, які, з погляду О.О. Потебні та П.Г. Житецького, мають фізіологічний характер і зумовлені прагненням до зручності вимови.

Незважаючи на намагання чітко розрізнювати категорії причина та умова, учені Харківської школи не змогли уникнути зведення пояснень реконструйованих фонетичних законів до встановлення фонетичних умов.

Разом з тим лінгвісти відчували незадовільність обґрунтування фонетичних змін тільки взаємодією звуків у мовленнєвому потоці. За М.О. Колосовим, фонетичні причини мають системний характер: причина виникнення акання в південновеликоруському наріччі "повинна лежати в загальному устрої фонетики давньоруської мови тієї смуги Росії, де тепер акають" Колосов М.А. Заметки о языке и народной поэзии в области северновеликорусского наречия.- СПб., 1876-77.- С. 309. . Таке розуміння зумовило пошук зв'язку між фонетичними змінами, намагання виявити однорідні фонетичні закони, які об'єднані спільною причиною та діють у певний період історії мови. Ця тенденція найбільш виразно виявилася в концепціях "кількісних змін приголосних" О.О. Потебні та зв'язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П.Г. Житецького: наведений О.О. Потебнею та П.Г. Житецьким матеріал об'єктивно свідчить про існування причин, які не можна звести до взаємодії звуків у мовленнєвому потоці та які діють у самій фонетичній системі.

Проведена нами історико-наукова реконструкція показує, що фонетичні закони в інтерпретації О.О. Потебні постають як точні, поширюються не тільки на окремі звуки, а й на їхні ознаки. Разом з тим в етимологічних розвідках О.О. Потебні, де використовується матеріал індоєвропейських мов різних груп, немає того точного трактування фонетичного закону, яке згодом стало важливою ознакою досліджень молодограматиків і вчених Московської школи. Цим зумовлена критична оцінка потебнянської інтерпретації фонетичного закону П.Ф. Фортунатовим (1879) і М.М. Соколовим (1903). Поряд з фонетичними поясненнями як пріоритетними в працях учених Харківської школи зустрічаються й звернення до фактора аналогії (М.О. Колосов). Несхильність О.О. Потебні до пояснень за допомогою аналогії зумовлена не відставанням О.О. Потебні від сучасної йому науки, як стверджував М.М. Соколов, а негативним ставленням ученого до схематичних інтерпретацій (Л.А. Булаховський).

Дослідження вченими Харківської школи причиново-наслідкових зв'язків сприяло відносній хронологізації ряду фонетичних законів, наприклад занепаду редукованих і кількісних та якісних змін о, е в нових закритих складах в історії української мови (О.О. Потебня).

Важливе місце у творчості школи посідає розробка тверджень про системний характер мови та про необхідність системного підходу до мовних явищ як у синхронії, так і в діахронії (на практиці встановлюються переважно діахронічні системні зв'язки). Несистемні зміни інтерпретовано як нефонетичні (М.О. Колосов). Генетично ототожнені факти східнослов'янських мов включено до широкого контексту явищ різних слов'янських мов у сукупності їх діалектів, розглянуто в різнобічних зв'язках, як елементи динамічних систем. Це дозволило зблизити фонетичні явища, між якими до появи праць учених Харківської школи не вбачалося нічого спільного ("кількісні зміни приголосних" О.О. Потебні), і, з іншого боку, встановити принципові відмінності між зовнішньо подібними фактами споріднених мов (зіставлення М.О. Колосовим східнослов'янського та словенського акання).

Значним досягненням стала реконструкція систем архетипів і однорідних фонетичних законів із спільним (подібним) механізмом у межах концепції "кількісних змін приголосних", яка дозволила охопити практично всі зміни в історії консонантних систем східнослов'янських мов. "Кількісні зміни приголосних" О.О. Потебня поділяв на "ослаблення" і "підсилення". У явище "ослаблення" вчений включив занепад приголосних (укр. де, тоді, далебі, мого, блр. дiал. лі, ля "для", рос. діал. отйцесьво, гось "гість", провои "проводи" та iн.), спiрантизацiю проривних (г > г; к > х; д' > j) та африкат (ч > ш; ш'тш' > ш' > ш; ж'дж' > ж' > ж), африкатизацiю проривних (тч, дч > ч; тц, дц > ц), одзвінчення глухих. До "ослаблень" О.О. Потебня відносив, зокрема, перехідне пом'якшення приголосних унаслідок спільнослов'янських палаталізацій і йотацій, а також пом'якшення та подовження приголосних у сполученнях з j в українській і білоруській мовах ("ослаблення" приголосних як результат взаємодії з j пов'язувалося з фрикативним творенням j). Розглядаючи рефлекси першої та другої палаталiзацiй задньоязикових, О.О. Потебня реконструював ланцюг "ослаблень" приголосних: г > дж > ж; г > дз > з Потебня А.А. Два исследования о звуках русского языка: І. О полногласии, ІІ. О звуковых особенностях русских наречий.- Воронеж, 1866.- С. 66-91, 115-118, 126-137. Таке широке розуміння консонантного еліпсиса виявилося перспективним у лінгвістиці XX ст. . Як "підсилення" О.О. Потебня розглядав перехід фрикативних в африкати (укр. ж > дж; з > дз) та проривні (рос. діал. х > к) і оглушення дзвінких.

У центрі уваги О.О. Потебні знаходяться процеси оглушення та одзвінчення приголосних, які не є механічним результатом занепаду редукованих, а мають свій власний зміст.

Проте такий підхід протягом довгого часу не набував розвитку в працях істориків слов'янських (зокрема, східнослов'янських) мов: для спільнослов'янської та спільносхіднослов'янської мов автоматично визнавалася диференціальна ознака дзвінкості-глухості, а розвиток кореляції дзвінкості-глухості в слов'янських мовах було зведено до збільшення позицій нейтралізації.

Починаючи з 70-х рр. XX ст. висувається й аргументується твердження про те, що в історії слов'янських мов кореляція дзвінкості- глухості прийшла на зміну кореляції напруженості-ненапруженості (В.В. Колесов; К.В. Горшкова, Г.О. Хабургаєв; Л.Л. Касаткін; Р. Крайчович). Подальшим розвитком ідей О.О. Потебні стали й дослідження взаємозв'язку кореляцій дзвінкості-глухості, проривності-фрикативності, м'якості-твердості (М.С. Трубецькой; В.В. Колесов; К.В. Горшкова, Г.О. Хабургаєв).

Таким чином, хоча розглянуті фонетичні закони об'єднані О.О.Потебнею на фізіологічній основі, об'єктивно вони пов'язані між собою на фонологічному рівні, що й було показане в подальших дослідженнях.

Проте в них, на жаль, немає посилань на праці О.О. Потебні, не відзначено його пріоритет у вивченні відповідних питань. Концепція О.О. Потебні залишилася непоміченою в історичній фонетиці та в лінгвістичній історіографії, не була належно оцінена ні сучасниками О.О. Потебні, ні мовознавцями наступних поколінь.

Дослідники відзначають, що "Очерк звуковой истории малорусского наречия" П.Г. Житецького є першою спробою цілісного огляду історичної фонетики української мови (С.П. Бевзенко). Цілісний підхід до мовних явищ у їх історії, намагання системно осмислити мовні факти реалізувалися в П.Г. Житецького насамперед у спробі представити в єдиній концепції зміни голосних і приголосних звуків. З погляду вченого, вокалізм і консонантизм виступають як дві підсистеми, із взаємодією яких пов'язаний розвиток фонетичних систем східнослов'янських мов. Звернення до лінгвістичних праць минулого показує, що саме П.Г. Житецькому належить заслуга самої постановки проблеми зв'язку вокалізму і консонантизму в історії слов'янських мов (у П.Г. Житецького йдеться про однобічний зв'язок даних підсистем, а не про їх взаємодію, як пізніше в О.О. Шахматова). На думку П.Г. Житецького, між вокалізмом і консонантизмом існують компенсаційні відношення: у сучасних слов'янських мовах та в їхній історії "бідний" вокалізм поєднується з "багатим" консонантизмом і навпаки. "Ослаблення" вокалізму спричиняється до "підсилення" консонантизму, а "підсилення" вокалізму - до "ослаблення" консонантизму. Щоправда, це твердження трактується механістично та за різними ознаками для голосних і приголосних: "ослаблення" вокалізму полягає в скороченні кількості голосних (занепад редукованих), а "підсилення" консонантизму - у вживанні в певних позиціях (у кінці слова та перед глухими приголосними) сильних (глухих) приголосних звуків.

Ідеї П.Г. Житецького стали основою поширеної в XX ст. типологічної класифікації, згідно з якою слов'янські мови поділяються на два типи - вокалічний і консонантний, інтерпретовані як у синхронічному, так і в діахронічному аспекті (О.В. Ісаченко, К.В. Горшкова, В.В. Іванов, В.В. Колесов, С.В. Бромлей, В.Т. Коломієць та ін.). Проте пріоритет П.Г. Житецького в постановці проблеми зв'язку вокалізму і консонантизму не відзначено, на його дослідження в контексті даного кола питань не посилаються ні фонетисти, ні історіографи мовознавства.

Субстанціональний характер реконструкції, властивий студіям учених Харківської школи, відбився, зокрема, у відтворенні середніх звуків-архетипів. Зроблено спроби застосування функціонального критерію в установленні абсолютної хронології фонетичних явищ (розрізнення М.О. Колосовим голосних призвуків на місці колишніх редукованих і редукованих голосних як фонем). Синхронізація реконструйованих архетипів П.Г. Житецьким є невмотивованою, що виявилося в одноплощинному співвіднесенні різних за часом виникнення явищ (повноголосся та занепаду редукованих).

Взаємопов'язаність принципів історизму, причиновості й системності в студіях учених Харківської школи дозволяє говорити про реалізацію в них принципу загального зв'язку явищ. Важливість цього принципу усвідомлювалася й теоретично (О.О. Потебня, М.О. Колосов). Його розвиток у працях учених Харківської школи, що полягав у встановленні більш тісних системних зв'язків між фонетичними явищами в їх історії (порівняно з дослідженнями 20-х - 60-х рр.), став можливим завдяки використанню більш значного мовного матеріалу, насамперед сучасних діалектних даних як пріоритетного джерела вивчення історії мови. Найбільш повно принципи порівняльно-історичного дослідження виявилися в концепціях "кількісних змін приголосних" та зв'язку вокалізму і консонантизму в історії української мови.

Розкриття цих принципів учені Харківської школи усвідомлювали як мету історико-лінгвістичного дослідження.

У розділі проаналізовано погляди представника Московської школи М.М. Соколова на творчість О.О. Потебні та зроблено висновок про неправомірність спроби М.М. Соколова протиставити методологічні позиції О.О. Потебні та вчених Московської школи. Головна причина критичного характеру оцінок М.М. Соколова полягає в тому, що до студій О.О. Потебні він підходив не як історіограф мовознавства, а з позиції "асиміляції минулого". Такий погляд не поділяла редакція "Известий Отделения русского языка и словесности", де було опубліковано працю М.М. Соколова Соколов Н.Н. [Рец.:] Синтаксис русского языка в исследованиях Потебни. Изложил И.Белоруссов. Орел, 1902 // Известия Отд-ния рус. яз. и словесности.- 1903.- Т. 8. Кн. 2.- С. 347-366. , і насамперед О.О. Шахматов, який високо оцінював історико-фонетичну спадщину О.О. Потебні.

У розділі 4 - "Розвиток принципів порівняльно-історичного дослідження в працях учених Московської лінгвістичної школи" - характеризується поглиблення зазначених принципів у студіях П.Ф. Фортунатова, О.О. Шахматова, М.М. Дурново, Є.Ф. Будде, Б.М. Ляпунова, С.М. Кульбакіна, В.К. Поржезинського.

Процес історичного розвитку мови був у центрі наукових пошуків учених Московської школи. Вихідним для них стало те розуміння мовного розвитку, яке сформувалося в концепції П.Ф. Фортунатова. Найбільш стисло та афористично вчений експлікував його так: "Зміна мови в часі й становить саме існування мови в часі" Сравнительное языковедение: Лекции ординарн. проф. Ф.Ф. Фортунатова. 1890-91 [ак. г.- Литограф. изд.] - М., 1891.- С. 37. .

Поряд з традиційними характеристиками процесу розвитку мови вчені школи розробляли твердження про цей процес як про взаємодію індивідуального і соціального.

Вони дотримувалися домінуючого для XIX ст. - початку XX ст. погляду на мовознавство як на історичну науку. Разом з тим О.О. Шахматов і М.М. Дурново підкреслювали науковість не тільки "історичного", а й "описового" ("статичного") вивчення мови - за умови наявності історичного коментаря. Усупереч твердженню Ф. де Соссюра про пріоритетність синхронічного дослідження мови як системного (на відміну від асистемного діахронічного) М.М. Дурново стверджував, що зміни в мові мають системний характер і, отже, обидва типи досліджень можна вважати рівноцінними.

Поглиблюється твердження про те, що дослідження мови мусить мати порівняльно-історичний характер. Залежно від співвідношення порівняльних та історичних даних у вивченні мови вчені Московської школи розрізнювали порівняльний, історичний і порівняльно-історичний методи, особливості яких зумовлені характером джерел. Для представників порівняльного методу (С. Смаль-Стоцького, Т. Гартнера) це виключно сучасні мовні дані без урахування їхнього походження та відносної хронології в поєднанні із спрощеною локалізацією; висновки генетичного характеру зроблено, незважаючи на брак історичного підходу Шахматов О.О. До питання про початок української мови. Кілька слів на нову працю з граматики українського язика: Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache von S. von Smal-Stockyj und T.Gartner. Wien, 1913 // Україна.- 1914.- Кн. 1.- С. 7-19. . У мовознавців, які працювали в межах історичного методу (О.І. Соболевського, М.М. Каринського, А.Ю. Кримського), пріоритетним джерелом виступає матеріал давніх пам'яток; сучасним діалектним даним відведено констатуючу роль. Це пов'язане з припущенням, що в давніх мовах (діалектах) могли бути риси, втрачені в сучасних. Неприйнятність такого трактування для О.О. Шахматова як представника Московської школи була зумовлена іншим розумінням стійкості мови: відбиття "живої" вимови визнавалося лише за тими явищами пам'яток, які підтверджені сучасними діалектними даними. Велике значення мала аргументована критика вченими Московської школи давніх пам'яток як джерела вивчення історії мови та - у зв'язку з цим - критична оцінка загальних позицій і конкретних інтерпретацій прихильників історичного методу. Єдиним науковим методом генетичних досліджень учені Московської школи вважали порівняльно-історичний. Він органічно поєднує порівняльні та історичні дані в їх синтезі, що досягається широким використанням різноманітних джерел, причому пріоритетним джерелом є сучасні діалектні дані, а найважливішим серед допоміжних - матеріал пам'яток. Еволюція поглядів О.О. Шахматова та М.М. Дурново на пам'ятки в плані більш високої оцінки їх експланаторних можливостей була зумовлена впливом Л.Л. Васильєва.

Удосконалення прийому генетичного ототожнення фактів у студіях учених Московської школи полягало в більш широкому використанні сучасного діалектного матеріалу, а також даних історичної акцентології (П.Ф. Фортунатов, О.О. Шахматов).

Усебічному розкриттю історичних закономірностей розвитку мови сприяла фортунатовська теорія дивергентно-конвергентної еволюції мови, яка лежить в основі зовнішньої реконструкції архетипу та фонетичного закону в студіях учених школи. У них переважає дивергенція; конвергентні процеси моделюються для відносно пізніх етапів мовної історії - починаючи з ХІІ ст. (О.О. Шахматов). Прямолінійність застосування моделі "родовідного дерева" виявилася, наприклад, у твердженні О.О. Шахматова про спільноруський характер переходу dl, tl > l. Точності реконструкції в працях учених школи сприяли вимоги реконструювати всі давні фонетичні зміни в усіх проміжних прамовах і порівнювати факти неблизькоспоріднених мов не безпосередньо, а за допомогою реконструйованих прамов. Динамічний характер мала реконструкція не тільки спільноруської, а й спільнослов'янської прамови. Значна глибина реконструкції забезпечувалася зверненням до явищ спільноіндоєвропейської прамови епохи її розпаду.

Ретроспективній лінгвістичній реконструкції вчених Московської школи, зумовленій пріоритетністю сучасних діалектних даних, протистояла проспективна реконструкція представників історичного методу, пов'язана з пріоритетністю матеріалу давніх пам'яток. У студіях учених Московської школи ретроспективна реконструкція поєднувалася із зворотною: матеріал східно-, південно- та західнослов'янських мов дозволяв реконструювати спільнослов'янські явища як вихідний пункт розвитку спільноруських Див.: Шахматов А.А. Очерк древнейшего периода истории русского языка // Энциклопедия слав. филол.- 1915.- Вып. 11.- С. 1-98, та інші праці..

Якщо Є.Ф. Будде, Б.М. Ляпунов і В.К. Поржезинський пояснювали деякі фонетичні зміни з позицій "хвильової" теорії, то П.Ф. Фортунатов і О.О. Шахматов ставилися до неї критично: теорія недостатньо враховує зв'язок історії мови з історією народу. Звідси парадоксальна, на перший погляд, теза О.О. Шахматова: хоча матеріал слов'янських мов ніби підтверджує "хвильову" теорію, "твердження, що випливають з теорії Шмідта, видаються неприйнятними й такими, що затримують історико-порівняльний аналіз даних мов" Шахматов А.А. Великорусская диалектология: Лекции, читанные в Петроградском ун-те в 1919-20 уч. г.- Архів Російської АН, СПб., ф. 134, оп. 1, од. зб. 273, арк. 11 зв. .

Прийом генетичного обертання вчені Московської школи застосовували на більш широкому діалектному матеріалі. У мовознавців школи, на відміну від представників історичного методу, відносна хронологія явно переважає над абсолютною, що пояснюється пріоритетністю сучасних діалектних даних і важливими досягненнями в розробці методики встановлення відносної хронології (зусиллями вчених Московської школи та їх сучасників). Новим явищам учені школи давали й абсолютну хронологію, що обов'язково поєднувалася з відносною. Як прамовні інтерпретувалися тільки спільні риси багатьох споріднених мов. Недостатність цього критерію призводила до надмірної архаїзації цілого комплексу фонетичних явищ (особливо в О.О. Шахматова). Важливим було намагання максимально точно хронологізувати та локалізувати кожний архетип і фонетичний закон. При цьому території поширення реконструйованих фактів і сучасних рефлексів досить часто не збігаються.

Прагнення носіїв мови до зручності вимови розглядалося як психологічний чинник (П.Ф. Фортунатов, О.О. Шахматов, Є.Ф. Будде). Висловлювалася й думка про те, що в основі фонетичних змін лежить комплекс причин (В.К. Поржезинський).