Художній дискурс в історії французької мови та культури IX-XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Один із головних напрямків сучасних мовознавчих досліджень представлений розробкою цілісної концепції мовленнєвої діяльності, яка була започаткована В. фон Гумбольдтом, включає пошук мовно-філософських, культурологічних, соціальних та психофізіологічних засад мовлення, його комунікативних, прагматичних, семіотичних, стилістичних аспектів на основі новітніх досягнень філологічних і суміжних дисциплін. Його розвиток зумовив формування нової концепції мови як необхідної культурної складової життєдіяльності людського суспільства, джерелами якої є давні синкретичні мовознавчі концепції, і появу нових напрямків лінгвістичних досліджень: комунікативної та функціональної лінгвістики, прагматики, оновленої риторики, лінгвістики тексту, теорії дискурсу. У цьому філологічному руслі проблеми породження дискурсу, будови тексту, передусім художнього, представлено лінгвістикою тексту і лінгвостилістикою, які беруть свій початок у працях О. Потебні, О. Веселовського, М. Бахтіна, Р. Якобсона та ін.

Актуальність теми дисертації зумовлено її основною проблематикою, яка відповідає сучасним вимогам мовознавства щодо пріоритетного розвитку системно-функціонального пошуку. Саме в цьому напрямку проводиться дослідження загальних закономірностей мовленнєвого функціонування, а також визначення на цих засадах типологічних ознак художнього дискурсу та особливостей його розвитку в мовно-культурній перспективі. Виділення художнього дискурсу як основного об'єкта дослідження зумовлено значним науковим інтересом, який представляють поетична функція мови, а також дискурс як нова галузь сучасного філологічного пошуку. Цілісний підхід до вивчення мовленнєвої діяльності та художнього дискурсу базується на застосуванні актуального в сучасному мовознавстві методологічного принципу моделювання, що дозволяє визначити основні лінгвопоетичні і діахронічні параметри досліджуваних явищ, а також принципи їх взаємодії.

Наукова новизна дисертації полягає в розробці цілісної концепції художнього дискурсу на засадах теорії мовленнєвої діяльності та її культурного виміру. Вивчення нового в сучасній філології рівня дискурсу на основі аналізу комплексу мовних і немовних чинників, які зумовлюють його формування та функціонування, залишається ще малорозробленою галуззю. «Недосліджене поле пошуку, - зауважує Ц. Тодоров, - безжально розділене зараз між ученими-семантиками і літературознавцями, соціо - та етно-лінгвістами, філософами мови і психологами, настійно вимагає свого визнання: там поетика поступиться місцем теорії дискурсу й аналізу його жанрів». Спроби системного пошуку в цій галузі зосереджувалися на проблемах становлення і розвитку французької літературної мови на протязі всієї її історії і були нечисленними. Серед них слід зазначити передусім праці К. Фосслера та А. Франсуа. Вперше розробляється також системно-функціональна модель дискурсу, яка дозволяє представити процес і механізми дискурсивного утворення і функціонування в їхній цілісності, і відповідна методика комплексного аналізу.

Теоретична значущість дослідження визначається внеском до романського мовознавства, зокрема до історії французької мови, стилістики, лінгвостилістики нових положень концепції культурно-мовленнєвої діяльності і теорії художнього дискурсу. На цих засадах розробляються також теоретичні положення таких нових філологічних дисциплін, як історична стилістика та лінгвопоетика. Сутність та принципи дії поетичної функції у взаємодії з іншими мовними функціями, її становлення і розвиток в історії французької мови та культури визначаються на основі розробки нового в теорії дискурсу поняття валоризації. Концептуальна основа даної роботи, комплексна пошукова методика, зокрема методологія системно-функціонального моделювання художнього дискурсу, результати проведеного дослідження можуть бути використані у подальших теоретичних розробках даної проблематики.

Мета та основні завдання дослідження. Дане дослідження має на меті визначення типологічних засад мовлення і закономірностей мовленнєвої діяльності у найвищому їх прояві - художньому дискурсі і виходить із широкої мовно-культурної концепції мовленнєвої діяльності. У рамках цієї концепції літературний стиль, художній твір є утвореннями вищого порядку, які відбивають і різною мірою опосередковують основні культурні домінанти та види мовлення даного періоду, його функціональні стилі та мовленнєві жанри. Основними завданнями роботи є:

визначення основних концептуальних засад теорії художнього дискурсу;

розробка лінгвопоетичних і діахронічних параметрів системно-функціональної моделі художнього дискурсу;

типологізація основних закономірностей розвитку художнього дискурсу і поетичної функції в період 9-18 ст.

Предметом дослідження є типологічні ознаки та закономірності функціонування французького художнього дискурсу в діахронічній перспективі 9-18 ст. Поєднання синхронічного і діахронічного ракурсів дослідження виходить із положень сучасного мовознавства про взаємозалежність і взаємодію синхронної статики і динаміки розвитку мовленнєвих явищ. Вибір хронологічних рамок 9-18 ст. обгрунтовано спільністю розвитку основної аксіологічної моделі, яка визначається як рефлективно-традиціоналістська і зумовлює формування відповідних мовно-культурних моделей. Ці хронологічні рамки встановлено також з урахуванням наступності основних стилетворчих принципів і тенденцій жанрово-стильового і мовного розвитку, а також того факту, що переломним моментом цього розвитку є рубіж 18-19 ст.

Об'єкт і основні напрямки дослідження. Обєктом вивчення є французький художній дискурс 9-18 ст., формування і розвиток якого відбувається в процесі виділення і спеціалізації поетичної функції у взаємодії дискурсів різної типологічної належності. Основними напрямками дослідження є такі культурно-мовні аспекти відповідних періодів в історії французької мови і словесності:

Загальна соціолінгвістична та культурна ситуація.

Комунікативні домінанти культурно-мовленнєвої діяльності та їхнє художнє

втілення.

3. Метакомунікативна та метамовна діяльність.

4. Структурно-композиційні засади художнього дискурсу.

5. Лексико-семантична організація художнього дискурсу.

Методика дослідження. Робота базується на засадах цілісного вивчення мовленнєвих явищ і закономірностей їхнього функціонування, що вимагає складної методики дослідження, яка включає:

діахронічний і в його рамках синхронічний підходи до мовленнєвих процесів і явищ;

системно-функціональний аналіз комунікативних засад культурно-мовленнєвої діяльності;

багаторівневий аналіз тексту, що включає дослідження структурно-композиційного та лексико-семантичного планів дискурсу;

зіставний типологічний аналіз.

Крім того важливим аспектом дослідження є пошук в галузі рефлективної діяльності, який має на меті:

визначення основних теоретичних засад і понять даної роботи;

діахронічне дослідження рефлективної діяльності в рамках основної проблематики дисертації.

Матеріалом дослідження послужили твори французької словесності 9-18 ст. різної жанрово-стильової належності (216 джерел), аналіз яких дозволив виявити й обгрунтувати основні закономірності формування і розвитку художнього дискурсу в культурному вимірі загальномовленнєвої діяльності.

Наукову достовірність даної роботи зумовлено критичним опрацюванням наукової літератури з таких галузей, як загальне і романське мовознавство, історія мов, стилістика, лінгвістика тексту, граматика, лексикологія, соціолінгвістика, психолінгвістика, семіотика, а також основних праць із філософії, культурології, історії, літературознавства, поетики, етнографії, що дозволило обгрунтувати власні концептуальні положення. Аналіз на основі комплексної методики значного корпусу текстів різної жанрової належності, що охоплює період 9-18 ст., дає підстави вважати одержані результати достатньо аргументованими.

Практична цінність проведеного дослідження полягає в розвитку і поглибленні теоретичних і практичних засад викладання історії французької мови та стилістики, розробці спецкурсів з історичної стилістики, лінгвопоетики, теорії дискурсів. Застосування у викладанні цих теретичних курсів та спецкурсів основних положень і результатів дисертації дозволить увести до їх програм новітні досягнення в цих галузях, удосконалити методику їх викладання та пошукову базу. Розширення на цій основі тематики та дослідницької проблематики для наукової роботи студентів, аспірантів, пошукувачів сприятиме належній підготовці магістрів і спеціалістів вищої кваліфікації.

Апробація роботи.

Основні положення і результати дослідження були предметом наукових доповідей і обговорювалися на наступних конференціях: «Проблеми лексико-грамматической семантики романских языков в их национальных вариантах» (Київ, 1985); «Современные проблемы романистики: функциональная семантика» (Калинин, 1986); «Историческое развитие языка и методы его изучения» (Свердловск, 1988); «Функциональные и семантические корреляции языковых единиц» (Київ, 1990); «Проблемы функционального описания языковых единиц» (Свердловск, 1990); «Проблемні питання методики викладання іноземних мов у вищій школі» (Київ, 1991); «Современные проблеми романистики: прагматика, семантика, синтаксис» (Москва - Воронеж, 1991); Філологічні читання, присвячені пам'яті проф. Н.М. Раєвської (Київ, 1993); «Наукова та професійна комунікація: завдання та перспективи» (Київ, 1994); ІХ Міжнародний конгрес із вивчення доби Просвітництва (Мюнстер, 1995); І Міжнародна наукова конференція пам'яті проф. Ю.О. Жлуктенка «Мови європейського культурного ареалу: проблеми розвитку і взаємодії» (Київ, 1995); Міжнародна наукова конференція пам'яті проф. А.О.Білецького (Київ, 1996); Міжнародна наукова конференція «Семантика образу в культурі середньовічної Європи: Схід - Захід» (Київ, 1996); Міжнародний колоквіум «Голос у французькій культурі та літературі (1713-1875)» (Клермон-Ферран, 1997); Міжнародна наукова конференція до 100-річчя романістики у Львівському університеті «Романістичні дослідження: сучасний стан та перспективи» (Львів, 1997); Наукова конференція викладачів і аспірантів факультету іноземної філології Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1998). За час роботи над дисертацією її матеріали обговорювалися на засіданнях вченої ради факультету іноземної філології, кафедр романської та французької філології Київського університету імені Тараса Шевченка.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, бібліографічного показчика використаної літератури, списку аналізованих текстів і додатків, які містять ілюстративний матеріал.

У вступі обґрунтовуються вибір теми, предмета й об'єкта наукового пошуку, визначаються його актуальність, новизна, теоретична і практична значущість, окреслюються основна мета і завдання, методика наукового пошуку, сформульовано положення, які виносяться на захист, представлено матеріал дослідження, його джерела і структура, висвітлення основних положень на конференціях і конгресах різного рівня.

У першому розділі дисертації «Понятійно-концептуальні засади теорії художнього дискурсу» визначаються сутність художнього дискурсу та поетичної функції, їх місце в системі дискурсів і структурі мовних рівнів та одиниць, типологічні ознаки та закономірності функціонування в культурно-мовному універсумі. Дискурс розглядається як процес і результат означення / смислотворення, що включає його породження і сприйняття, метамовну діяльність. У цьому розділі викладаються також основні лінгвопоетичні принципи моделювання художнього дискурсу.

У другому розділі «Початковий мовно-культурний синкретизм та його розпад у французькій словесності 9-13 ст.» на загальному соціолінгвістичному тлі досліджуються вихідні засади культурно-мовленнєвої діяльності цього періоду, первинні типи культурно позначених дискурсів французької словесності, а також процеси виділення поетичної функції з початкового культурного синкретизму та закономірності її розвитку в різних типах дискурсів.

Третій розділ «Спеціалізація і жанрово-стильова диференціація художнього дискурсу в пізньому середньовіччі та в епоху Відродження» присвячено визначенню основних напрямків розвитку поетичної функції та художніх дискурсів у 14-16 ст., зумовлених виділенням нових культурно-мовних пріоритетів, і дослідженню конструктивних принципів формування жанрово-стильової системи цього періоду.

Четвертий розділ «Становлення класичної моделі художнього дискурсу: класицистичний період і доба Просвітництва» показує формування нових лінгвопоетичних засад художнього дискурсу, видозміни принципу валоразиції вихідних мовленнєвих закономірностей, зумовлені відмовою від зіставно-відцентрової аксіологічної моделі попередніх періодів.

У висновках представлено основні результати проведеного дослідження, визначено основні системно-функціональні параметри моделі художнього дискурсу в типологічному і діахронічному планах. Загальний обсяг роботи з додатками становить 586 сторінок (389 сторінок тексту; 131 сторінка додатків). Наукова бібліографія нараховує 686 позицій (344 - іноземними мовами), корпус текстових джерел складає 216 найменувань.

На захист виносяться наступні положення:

Художній дискурс як вище втілення системно-функціональних ознак мовленнєвої діяльності моделює культурно-мовний універсум відповідної епохи на основі валоризації комунікативних і лінгвостилістичних параметрів.

Мовний універсум є моделлю загальної та індивідуальної мовної свідомості як системи категоріальних ознак і функціональних принципів сприйняття/відтворення/творення/інтерпретації немовної та мовної дійсності. Ціннісно маркованим виміром цього універсуму є вимір культурний, який визначається певним принципом детермінованого вибору з таксономії мовних потенцій і функцій деяких мовленнєвих засад, які зумовлюють типологію дискурсів і відповідних жанрово-стильових систем.

Дискурс визначається як закріплена в мовленнєвому прострі повторювана функціонально-смислова єдність комунікативно організованих системних ознак. Диференційною дискурсивною ознакою є комунікативний модус, який визначає інші мовні параметри відповідного дискурсу.

Концепт дискурсу корелює з поняттями стилю, літературної мови, норми, мовленнєвого і літературного жанрів, але представляє свій власний мовленнєвий рівень і відповідні структури і форми.

Типологічні дискурсивні ознаки реалізуються в діахронічно рухливій жанрово-стильовій системі відповідних періодів, варіативність якої зумовлено виділенням та інтерпретацією певних культурних пріоритетів.

Валоризація як основний принцип формування дискурсів полягає в наданні культурно релевантного смислу певним системно-категоріальним і функціональним мовним елементам шляхом їх семіотизації як семантизації (ресемантизації, метафоризації, символізації), аксіологізації і рефлексії. У такий спосіб певні дисурси визнаються суспільно значущими і відповідно закріплюються в загальному мовленнєвому просторі своєї доби.

Поетична функція як невід'ємна складова поліфункціональності мовлення є синкретичною і трансформативною за своєю суттю і валоризує основні аспекти мовлення як виражальні. Явище поетизації полягає у творенні екзистенційно цілісного образу, ізоморфного дійсному, який має суб'єктивне чуттєво-сприйняттєве спрямування, і наданні мовним категоріям оновленого первісного семіотичного смислу. Відповідно безперервно оновлюваний процес семіозису розглядається як типологічна основа художнього дискурсу, яка вирізняє його з усіх інших типів дискурсів.

Семіозис художньої функції відбувається на засадах відтворення/творення та актуалізації/віртуалізації в референційно-ідентифікацйному, аксіологічному та рефлективному вимірах мовленнєвої діяльності. В основі становлення, розвитку і видозмін художнього дискурсу лежать передусім явища утворення, реструктурації і ресематизації стереотипу як основи комунікативної діяльності. При цьому кореляція загальномовних закономірностей та особливостей розвитку художнього дискурсу виявляється як певна система взаємозалежностей та взаємовпливу.

Художній смисл будується як процес сприйняття/інтерпретації/ співтворення трансформаційних категоріальних парадигм, які поєднують глибинні і поверхневі мовленнєві структури в просторі знаного - незнаного, очікуваного - невідомого, суб'єктивного - об'єктивного тощо.

Лінгвопоетичний підхід до вивчення художнього дискурсу дозволяє побудувати системно-функціональну дискурсивну модель на основі валоризації таких культурно-мовленнєвих ознак:

загальнокультурний статус дискурсу, тобто його місце в культурно-мовленнєвому універсумі даного періоду, зумовлене історичними, соціолінгвістичними, культурними чинниками, які визначають:

- понятійно-смисловий простір дискурсу,

- його основні функції,

- типологію ситуацій культурно маркованого спілкування,

- метадискурсивну діяльність;

комунікативні та метакомунікативні засади функціонування дискурсу та його внутрішньої організації:

- жанрово-мовленнєві форми,

- структура взаємовідношень суб'єктно-об'єктних та актантно-рольових функцій і статусу:

- мовця-автора і мовця-персонажа,

- адресата зовнішнього/внутрішнього мовленнєвого повідомлення,

- предмета повідомлення;

- механізм породження, спрямування, розуміння, інтерпретації повідомлення;

- процес метакомунікативної рефлексії;

реляційно-структурний рівень семіотизації, що базується на виборі методу сприйняття/відображення і відповідних композиційних і морфо-синтаксичних домінант;

ідентифікаційно-мотиваційний рівень смислотворення, що визначає домінанти понятійного, лексико-семантичного плану в просторі висловленого / невисловленого.

Зміст роботи

художній дискурс лінгвопоетичний діахронічний

Перший розділ дисертації присвячено розробці понятійно-концептуальних засад дослідження, які виходять із теорії мовленнєвої діяльності В. фон Гумбольдта та її розвитку в сучасній комунікативній, функціональній лінгвістиці, лінгвостилістиці, семіотиці. Дослідження даної проблематики зумовлює введення поняття культурного виміру мовленнєвої діяльності, обгрунтування концепції мовного універсуму як моделі загальної та індивідуальної мовної свідомості, яка, трансформуючи через механізм означення сенсорні відчуття, психічні і розумові процеси і стани, створює мовну модель всесвіту.

У такому розумінні мовний універсум є латентним втіленням мовних потенцій і водночас процесом творчо орієнтованої мовленнєвої діяльності на основі відтворення як повторення і закріплення. Він має властивості системності і структуру функціонально визначених часово-просторових і синтагматично-парадигматичних відношень, які взаємодіють через замкнені механізми актуалізації/віртуалізації, а також породження / сприйняття/ інтерпретації. Моделюючи нескінченно відтворюваний процес комунікації і сукупність його типологічних ознак та варіативних реалізацій, мовний універсум може бути пізнаним на основі моделювання як епістемологічного методу.

Концепт моделі, методика моделювання видаються найбільш прийнятними для дослідження системно-функціональної сутності мови / мовлення як органічно упорядкованого цілого, яке будується за творчим принципом психоінтелектуального і діяльнісного означення і не є тотожним ні людині як суб'єкту, ні позаположній дійсності як об'єкту сприйняття / вибору /відтворення/творення/інтерпретації. При цьому закономірності і структури об'єктно-суб'єктного буття відображаються, відповідно трансформуючись, у моделюванні їхніх культурно і мовно опосередкованих аналогів. У реальному перебігу історичного розвитку взаємовідносини реальної, сутнісної моделі і моделі епістемологічної, рефлективної (нормативної, аксіологічної) пов'язано мережею складних зв'язків та переходів.

У багаторівневій та багатофункціональній будові мовного універсуму вирізняється культурно маркований страт, який завдяки значущості галузей свого розповсюдження в даних супільно-історичних умовах набуває ціннісної закріпленості і, виходячи за межі побутового мовного простору, утворює свої особливі підсистеми як, наприклад, жанри і стилі, які в свою чергу впливають на розвиток загальномовленнєвої сфери. Базуючись на основоположних принципах мовленнєвого функціонування, культурно-мовний вимір виробляє свої власні, що зумовлює складну структуру зв'язків і залежностей обох утворень і водночас самобутність культурно-мовного. Ці відношення історично обумовлено певним принципом вибору, який визначає відповідні механізми валоризації тих чи інших типологічних ознак, що знаходять конкретне втілення у тій чи іншій системі дискурсів.

Поняття валоризації вводиться вперше і розглядається як механізм культурного, ціннісного в широкому розумінні означення системно-функціональних категорій мови, що лежить в основі формування дискурсів, а також інших мовленнєвих утворень та рівнів, таких як стилі, норма, літературні і мовленнєві жанри. Валоризація розглядається передусім як семіотизація позамовних референтів і їх мовного вираження і включає широкий діапазон процесів ідентифікації (референції) - номінації (денотації/коннотації) - інтерпретації (аксіологізації/рефлексії).

Дискурс визначається як закріплена в мовленнєвому просторі повторювана функціонально-смислова єдність комунікативно організованих системних ознак. Диференційною ознакою дискурсу виступає комунікативний модус, який визначає інші мовні параметри. Концепт дискурсу корелює з поняттями стилю, літературної мови, норми, мовленнєвого і літературного жанрів, але представляє свій власний мовленнєвий рівень і відповідні структури і форми. Роль дискурсів різних типів і виражених у них смислових структур специфічно виявляється в різні історичні епохи. Це завжди певне співвідношення творення і відтворення (повторення, закріплення, стереотипізація та її руйнація). У міру того, як суб'єкт мовлення проеціює себе як джерело творення все більш незалежного світу, його смислотворча компетенція виділяється з первинної мовної єдності.

В основі мовленнєвої діяльності лежить процес означення, який визначає механізм породження смислу. Структура мовного знака відображає динаміку суб'єктно-об'єктних відношень предмета позамовного чи мовного світу до уявлення про нього як у суб'єктивній людській свідомості, так і в її об'єктивованому системному вираженні, спільному для всіх носіїв мови. Саме інтерпретуючи багатозначність мовних елементів, людина активізує сам механізм означення, який вводить у дію ланцюжок ментальних і психофізіологічних процесів. Пов'язуючи почуте чи прочитане з відбитками власного досвіду, набутими культурними знаннями, вона наповнює його власним змістом, який є одночасно індивідуальним і колективним, реальним і уявним і виражається в структурі модальних відношень, а також зумовлює вплив мовлення на свідомість (наприклад, роль слова в таких маловивчений явищах як сон, гра, гіпноз, навіювання, магія).

Багаторівневий процес означення є основним джерелом породження смислу на різних рівнях і в різних вимірах мовленнєвої діяльності. Фундаментальні відношення означення лежать в основі становлення і розвитку типологічних родових і жанрових ознак комунікативних і мовленнєвих моделей, побудови смислотворчого вектора в просторі відношень глибинних і поверхневих структур, мотивації і ремотивації базисних елементів мови. За аналогією з будовою мовного знака основоположні дискурси валоризують такі головні складові семіотизації: іманентність, реляційність, референційність. У свою чергу, основні літературні роди відтворюють на глибинному рівні семіотичну структуру знака: розповідні жанри побудовано на референційній домінанті зовнішньо об'єктивованої події (домінанта означеного); переживання події, тобто її суб'єктивно-об'єктне означення характеризує драму (домінанта означального); розкриття відношень між світом дійсності та його суб'єктивним переживанням є основним конструктивним моментом ліричної поезії (домінанта відношення).

Функціонування культури визначається пошуком, формуванням, закріпленням, обміном, тлумаченням ціннісно маркованої інформаціії, яка в різні епохи і під різними кутами зору утворює царину мудрості, ученої і народної, наукового знання, мистецтва. При цьому ціннісно означеними стають також методи, форми і види суспільної та індивідуальної діяльності, спрямованої до культурно значущої мети. Телеологічне поле культурно визначеної діяльності включає знання як пізнання і інформування, а також регламентацію як нормування і прописовість та має спрямування до вдосконалення (суспільного й індивідуального) і задоволення, насолоди від певного виду діяльності та її результатів. Основне функціонально-телеологічне спрямування зумовлює відповідні ракурси дискурсивної побудови. Пізнання, інформування, прописовість, повчання та аргументація, яка на різних засадах їх поєднує, мають позамовну спрямованість і окреслюють специфічні відношення між мовцем, адресатом і предметом повідомлення. Ці відношення утворюють комунікативний простір повідомлення, який має відповідну актуальну/ віртуальну перспективу, що виявляється в лексико-семантичній, граматичній, модально-настановчій організації дискурсу.

Художній дискурс поєднано з іншими типами дискурсів, але водночас він відрізняється від них. Йому, як і іншим культурно позначеним дискурсам, є властивим латентний і дійсний плани буття/функціонування, що виявляється зокрема як нефіксована імпровізація, написання твору, його реалізація при колективному чи індивідальному читанні чи акторському виконанні. Ці плани визначають засади художньої комунікації, які в свою чергу зумовлюють методи суб'єктивного чи об'єктивного спрямування у творенні художньої дійсності, настанову мовця, що втілюється в «образі автора», функцію і роль адресатів тощо. Предмет художнього повідомлення існує в умовно реальному чи вигаданому світі уяви автора та його адресата, відтворюючи основні риси мовленнєвого структурування як дійсного способу, який включає елементи пізнання, пропису, аргументації та інтерпретації. Проте докорінна відмінність художнього дискурсу від побутових та інших культурно визначених дискурсів полягає, по-перше, у його цілеспрямованій вторинності відносно первинних жанрів мовлення і, по-друге, у його основоположній здатності до творення багаторівневої структури смислів на засадах вапоризації тих чи інших механізмів означення.

Художній дискурс формується і функціонує в безперервному процесі становлення, де різні форми і види мовлення утворюють ціннісно марковані парадигми на основі суспільно, культурно обумовлених принципів вибору, закріплення, стереотипізації, руйнації і реструктурації вихідних стереотипів. У звичайній побутовій чи суспільно, професійно спеціалізованій ситуації спілкування всі її складові відіграють переважно типологічно належну їм роль. Коли відбувається перехід до мовлення художнього, ці складові набувають нового значення, яке є, по-перше, знаком переходу до іншого, непобутового поетичного виміру, а, по-друге, стає носієм нових, невластивих йому початково смислів.

Явище поетизації, яке веде до утворення художнього образу, полягає в цілісному, в просторі експліцитно-імпліцитного вираження, представленні екзистенційності в категоріях конкретного, синкретичного, синестезійного чуттєвого сприйняття / самосприйняття, призначеному для невизначено широкого кола адресатів. При цьому утворюється особливий план художньої референції, побудованої як модель певної дійсності, яка існує лише в мовному вираженні. У такій перспективі поетичний вимір мови не є чимось привнесеним, штучним, існуючим поза мовою і мовленнєвою діяльністю в цілому. Він визначає всі типи художніх дискурсів та існує в різних станах, від латентного до основоположного, у найрізноманітніших видах мовлення. По суті, поетична функція являє собою своєрідну рефлексію, обернену до різних аспектів процесу породження, функціонування та сприйняття мовлення.

Основною особливістю художнього образу є його спорідненість із основоположними, вихідно побутовими структурами сприйняття і відтворення дійсності суб'єктом, реалізованими в мовленєвому акті, з одного боку, і вивільнення в цих структурах тих механізмів, які виводять сприйняття на рівень надпобутовий, культурно визначений в акті творення світу уявного, віддаленого, незримого, з іншого. Таким чином, безліч перехідних моментів поєднують реальність існування й уявний, ігровий, творчий світ фантазії, сприйняття і переживання повсякденної дійсності і дійсності уявної, що зумовлено актуалізацією в художньому творі суб'єктивних психоемоційних процесів, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю. При цьому відбувається прирощення, розширення, трансформації смислів, формування, зсув, перетворення значення, що створює поле напруги між очікуваним і непередбаченим, актуальністю тексту і віртуальністю контактних, дистантних, асоціативних, внутрішньотекстових, міжтекстових, міжкультурних відношень.

Поетична функція виявляється і розвивається в постійних коливаннях, складній структурі взаємозалежностей між різними дискурсивними утвореннями в загальнокомунікативному просторі мовленнєвого функціонування. Комунікативна ситуація, вихідно і типологічно об'єднуючи нехудожні і художні дискурси, є одним із тих головних чинників, які визначають виділення поетичної функції в якості домінанти в мистецькій галузі мовленнєвої діяльності. Вона зумовлює формування жанрово-стильової системи певного періоду, яка утворює свій особливий образний світ, а також принципи його формування і функціонування, породження і сприйняття, інтерпретації і рефлексії. Конструювання та інтерпретація художнього світу адресатом моделюється в самому творі, а художній смисл виникає в просторі дистанціювання глибинних і поверхневих мовних структур.

Поетична функція виходить передусім із метафоричного характеру мови як фундаментального типу креативної діяльності. Основні смислотворчі процеси спрямовуються в літературній творчості до досягнення крайніх меж своїх можливостей - від «прозорої» метонімічності прозових, переважно розповідних жанрів, до актуалізації символічної цілісності мовного знака в ліричній поезії. При цьому діапазон поетизації охоплює, з одного боку, термінологічну фіксацію значення у певних стилях і типах дискурсів, до яких наближається оповідь, і семантичну рухливість ліричного поетичного образу - з іншого.

Основний механізм мовлення полягає в постійному процесі творення/ відтворення, завдяки якому з обмеженої кількості мовних елементів виникає теоретично нескінченна кількість висловлень, які будуються шляхом реалізації закладених у мовних елементах потенцій і за схемою взаємодії відомої і невідомої інформації, тобто тема-рематичних відношень. Ці відношення лежать в основі більш широкого кола культурних явищ, які визначають сприйняття/ інтерпретацію/розуміння дійсності в різних типах дискурсів.

Взаємовідношення, розподіл акцентів у просторі знання і, відповідно, між творенням і відтворенням визначають сам процес становлення і розвитку основних методів літературної творчості. Відтворення як повторення, закріплення, стереотипізація зумовлює можливості побутового спілкування, функціонування наукової чи адміністративно-юридичної сфери мовлення, але водночас є необхідним принципом літературно-художньої творчості, забезпечуючи закріплення і відтворення основних моделей і механізмів референційно-ідентифікаційного, інтерпретаційного, аксіологічного ракурсів культурної діяльності в цілому.

Якщо принцип відтворення, який є одним з основоположних механізмів мовленнєвої діяльності та першоосновою поетизації, полягає в парадигматизації понятійно-семантичного і структурного планів дискурсу, то креативний принцип веде до синтагматизації основних принципів мовленнєвого функціонування. Синтагматична креативність на основі вибору і конструювання має на меті актуалізацію віртуальних смислів, закладених у системі мови. Художній дискурс актуалізує сам процес синтагматизації в своєрідних, історично обумовлених формах. Цей процес побудовано на засадах валоризації певних елементів, аспектів означення шляхом встановлення відповідних відношень між означеним і означальним у цілісній комунікативній перспективі як смислової структурації від глибинної до поверхневої структури.

У розвитку художнього дискурсу ці процеси набувають особливого значення: завдяки їм конструюється і функціонує особливий уявний світ, який існує лише в своєму мовному вираженні, моделюючи при цьому світ реальної дійсності. Розуміння відтворення як наслідування, або навіть наслідування наслідуванню, характерне ще для античної рефлективної традиції, веде до визначення основного принципу мистецтва в категоріях конструювання, моделювання художньої дійсності за правилами сприйняття, розуміння, інтерпретації реального світу в позамистецькій діяльності. У такій концептуальній перспективі художній дискурс розглядається як системно-функціональний конструкт, який втілює смислотворчний процес у мовленнєвій діяльності на основі постійно оновлюваної первісної генези означення і ціннісно виявляє мовні можливості певного суспільно-історичного зрізу. Таким чином, безперервно оновлюваний процес семіозису є типологічною основою художнього дискурсу, що вирізняє його з усіх інших типів дискурсів.

Мова як універсальна семіотична система містить у собі основні принципи власної екзегези. Дія поетичної функції і формування художнього дискурсу також необхідно включають інтерпретаційний та рефлективний параметри. Метамовна і метакомунікативна діяльність, процеси породження, сприйняття й інтерпретації мовлення є не лише необхідною складовою метадискурсивного функціонального поля художньої словесності та культурно-мовного універсуму, але і внутрішніми компонентами дискурсу цього типу. Різні рівні усвідомлення визначають перехід від повсякденної, «побутової» рефлексії до вченої чи наукової, а також суспільно-політичної, що виявляється в нормативно-прописовій метамовній діяльності. Саме рефлексія, корені якої знаходяться в самій мовній системі і механізмі її реалізації, утворює складну структуру культурно-історичних нашарувань і відповідних референційно-ідентифікаційних, інтерпретаційних та аксіологічних моделей, як, наприклад, визначальна для європейської культури аксіологічна модель греко-римської античності і періоди її найбільш активного впливу, так звані епохи «відродження».

Аксіологічна модель являє собою рефлективний відбиток деякої культурної моделі, усвідомленої з погляду певної історичної доби як відмінної, панхронічно цінної, і є невід'ємною частиною культури даного суспільства. Корені цього явища сягають міфологічних чи фольклорних уявлень про ідеальний «золотий вік» чи «добу героїв», які можна знайти в культурі кожного народу. Латентний, пасивний чи активний стан цього взірця «ідеальної» культури, суспільного устрою тощо, його інтерпретаційна чи інституційна спрямованість залежать від комплексу історичних умов, у тому числі від визначення цієї аксіологічної моделі як внутрішньої чи зовнішньої відносно культури, суспільного устрою даного періоду. Коли виникає усвідомлення того, що в даному суспільстві є певні відповідності і передумови для втілення аксіологічної моделі в життя, настає активна доба «відродження», тобто розвитку, розквіту культури, орієнтованого на давній взірець. Таким чином, обов'язковим моментом творення поетичних смислів є їх співвіднесення з усталеними референційно-ідентифікаційними й аксиологічними моделями, їх використання як основи або критерія для формування літературних моделей та їх перетворень. При цьому таке співвідношення може бути як конструктивного так і реструктивного типу (пародія, бурлеск).

Викладені вище концептуальні положення дозволили визначити такі напрямки дослідження художнього дискурсу та побудови відповідної системно-функціональної моделі:

валоризація соціолінгвістичних і культурних дискурсивних і метадискурсивних параметрів;

валоризація основоположної комунікативної ситуації та її рефлексії;

валоризація основних суб'єктно-об'єктних відношень;

валоризація процесу означення і відповідних мовних ознак.

Розділ другий присвячено визначенню історичних передумов і чинників культурно-мовного розвитку 9-13 ст., дослідженню комунікативних та лінвостилістичних засад художньої творчості та внутрішньотекстової рефлексії в ранній середньовічній драмі, розповідно-ліричних жанрах, у метакомунікативному просторі художнього твору. Період, який починається з появою перших писемних пам'яток французької мови і завершується на рубежі 13-14 ст., являє собою безсумнівну єдність у розвитку як мовних, так і загальнокультурних форм, поділяючись у той же час на два етапи, кордон між якими проходить через 12 століття. Перший із них (9-11 ст.) можна умовно позначити як етап епічної домінанти за пануючим у той час методом словесної творчості, найбільш повно і послідовно представленим в епічному жанрі, другий (12-13 ст.) - як період зародження й інтенсивного розвитку куртуазної культури та учених жанрів.

На різних етапах формування французької нації, становлення її культури і мови відбувались активні процеси впровадження й укорінення, закріплення і взаємодії різних цивілізацій, культурно-етнічних традицій, соціальних і політичних інститутів, зумовлені комплексом історичних чинників (романізація Галлії, германське завоювання тощо) і об'єктивними закономірностями суспільного розвитку. Язичництво, християнство, греко-римська античність, народні традиції і фольклор, старі і нові соціальні інститути і форми побуту, контакти з іншими культурними ареалами утворювали основу цивілізації нового типу. У цей період активно функціонує культурно-аксіологічна антична, передусім римсько-латинська модель. Першим, ще частковим, обмеженим її втіленням у життя було так зване Каролінгське відродження кінця 8 - початку 9 ст., безпосередньо пов'язане з офіційним визнанням багатомовності - латина/ народні мови (діалекти). «Середньовічне відродження» 12 ст. позначає перехід до нової культурно-мовленнєвої домінанти, яка лежить в основі розвитку куртуазної літератури.

Багатопрошарковість середньовічної культури особливим чином співвідноситься із загальномовною ситуацією цього періоду, різними статусами та взаємодією латинської і французької мов. Розвиток старофранцузької мови представляє неоднорідний процес з огляду на її діалектну варіативність, зумовлену об'єктивними історичними причинами, певними закономірностями розвитку, характерними для раннього середньовіччя. У той же час в процесі розвитку словесної творчості французькою мовою на основі західної групи діалектів формувався наддіалектний варіант мови - літературне койне як початковий вияв тенденції до впорядкування і нормативного закріплення вільної мовленнєвої стихії народної мови.

Усний тип спілкування відіграє визначальну роль у формуванні жанрово-стильових систем, культурно-мовленнєвої діяльності цього періоду в цілому. На ранньому етапі домінує пряма мова в широкому розумінні: як діалогічні, так і монологічні, а також змішані жанри презентуються як пряме висловлення, яке виходить від конкретної особи в ситуації безпосереднього спілкування. При цьому спостерігаються тенденції, спрямовані до поглиблення діалогічної перспективи монологічного висловлювання і розробки функціональних варіантів монологічного розгортання діалогу. У цьому процесі намічається поступове зближення усної і письмової форм комунікації, перенесення основних комунікативних відношень до самого тексту, що посилює центроспрямовані тенденції до його цілісності і завершеності.

Автор/виконавець середньовічного твору виступає перш за все як свідок/знавець/відтворювач цінної для читача / слухача культурно позначеної інформації, у той час як у більш пізніх жанрах художньої спрямованості функція умовного свідка наближається до ролі творця уявної події, чіткіше окреслюється й усвідомлюється поняття авторства і відповідно змінюється телеологія твору, метою якого стає задоволення, насолода. Досить складна структура особових відношень, яка визначає як внутрішньотекстову організацію твору, так і його зовнішню комунікативну спрямованість, а також метакомунікативний ракурс, має на меті, з одного боку, встановлення безпосереднього контакту з публікою, тобто позначення, нагадування про особливий статус даної комунікативної ситуації, вирізнення її з простору загальномовленнєвої і позначення її особливого місця в царині культурно-мовленнєвої діяльності, а з іншого - виділення презентаційного ракурсу твору, тобто ролі публіки як свідка, а в деяких випадках і знавця події.

Таким чином, складається і розвивається система актантних відношень, у якій на першому етапі досліджуваного періоду домінує тенденція до валоризації актуальних відношень між першою особою мовця і публікою як таких, що виражають неповторність і часову минучість даного варіанту сюжету, що поступово окреслюється як твір у множинно варіативному, чітко не окресленому циклічному просторі культурного знання. Відбуваються також постійні трансформації третьої особи предмета повідомлення в першу особу героя як мовця, які водночас презентуються першою особою виконавця (жонглера, актора) і визначають актуальний тип залучення публіки до художньої комунікації. Роль глядача / слухача / читача як співтворця в побудові й інтерпретації художнього смислу змінюється з часом і варіюється у різних жанрах.

Отже, виділення і спеціалізація культурно маркованих дискурсів і вирізнення поетичної функції та відповідних художніх жанрів відбувається передусім через розробку комунікативного вектора. Цей вектор необхідно розвивається також у вимірі метакомунікативному, який має специфічні форми вираження, поєднуючи культурну галузь і сферу повсякденного спілкування і водночас розділяючи їх. У цих метакомунікативних компонентах, передусім прологах та епілогах, зосереджуються вузлові моменти взаємодії трьох моделей мовленнєвої діяльності: загальномовленнєвої, культурно-мовленнєвої та аксіологічної, адже саме в інтерпретаційно-рефлективному ракурсі відбувається усвідомлене включення адресата до царини ціннісного, актуального і з часом все більш віртуалізованого, відстроченого спілкування, а також поступове усвідомлення авторських функцій, окреслення телеології твору та його жанрової належності, вирізнення як твору із загальної культурної царини тощо.

Валоризація презентаційних і репрезентаційних актантних відношень, виражена певними усталеними комунікативними і метакомунікативними формулами, позначає композиційну, лінгвостилістичну будову твору. У другій половині досліджуваного періоду, передусім у жанрах куртуазної літератури тенденція до індивідуалізації адресата й автора, внесення до тексту компонентів, які позначають неповторний акт мовленнєвого творення, а також ще спорадично виражена можливість суб'єктивного, неоднозначного трактування смислу, ведуть до валоризації комунікативних потенцій художньої комунікації, переміщують предмет повідомлення до уявного, усе більш віддаленого від читача / слухача художнього світу. Тенденція до цілісності твору співвідноситься з валоризацією предмета художнього повідомлення як третьої особи.

Середньовічний культурний гнозис функціонує як прописове інформування з домінантою упізнавання, валоризацією пресупозиційного знання, що виражається в закріпленні і повторенні цінних смислових компонентів. Відповідно культурно-мовленнєву діяльність цього періоду спрямовано до пізнання як упізнавання, що відбувається переважно шляхом синтагматичної ампліфікації і варіації певних знаних смислових парадигм і художніх образів, які циркулюють не лише всередині одного жанру, а й у широкій загальнокультурній царині цього періоду. Це зумовлює переважання вітворення та основоположну роль стереотипу у формуванні художнього дискурсу. В епічному жанрі конструювання уявно-реального художнього світу нерідко відбувається також як валоризація можливісних потенцій несказаного.

Взаємодія відтворення і творення визначають основні напрямки розвитку словесності цього періоду. На ранніх етапах можна відзначити основоположну роль принципу відтворення, хоч у деяких, передусім куртуазних жанрах, індивідуальних виявах художньої творчості середньовіччя можна відмітити своєрідні «сплески» креативності. Проте в цілому в цей період художній образ зберігає цілісність знаку, сприймається безпосередньо чуттєво, навіть інтуїтивно, розвиваючи зародкову поетичну функцію повсякденного спілкування, суспільно-пізнавальної діяльності до визначальної домінанти художнього твору.

Метод відтворення лежить в основі синкретичних форм культурно-мовленнєвої діяльності і найбільш послідовно і повно виявляється в епосі та релігійній драмі, а також активно взаємодіє з іншими стильовими принципами, передусім із тими, які втілюють інтерпретаційне начало. Для раннього середньовіччя характерно включення слова до синкретичної єдності форм і функцій культурної діяльності. Ця функціональна синкретична основа культурно-мовленєвої діяльності, залишаючись провідною, поступово переходить до синтетичної якості в художніх та вчено-художніх жанрово-стильових напрямках у зв'язку з поступовим розділенням поетичної, когнитивної і прописової функцій.

Епос являє собою синкретичний поліфункціональний жанр, в основі якого лежить багаторівнева структура мовленнєвої актуалізації, що забезпечує багаторазове посилення ефекту присутності. Визначальна роль аудіовізуального сприйняття та основоположна роль свідка, які співвідносяться з імпровізаційною усною формою творчості як відтворення відомого сюжету та синкретизмом мовної й інших семіотичних систем у культурі раннього середньовіччя зумовлюють лінгвостилістичні особливості епічного дискурсу. Відображення в самій організації тексту актуальної ситуації спостереження/ мовленнєвого відтворення події зумовлює його специфічну композицію з переважанням динамічно-описових форм, модально-часову організацію (епічний теперішній час) та стереотипно-формульне представлення епічного умовно реального світу.

Суттєвою особливістю текстової організації епічного твору, що витікає з його усно-імпровізаційного характеру, є низка повторів, паралелей, антиципацій, ретроспективних узагальнень, перехідних комунікативних формул, які організують текст і забезпечують його відносну цілісність і єдність та адекватне розуміння. Необхідно особливо виділити принцип семантичної однорідності в організації епічних формул та їх сполучуваності в композиційних структурах більш високого рівня. Проте така «термінологічність» епічного слова у складі формули, кліше, топосу, обмеженість його семантичних можливостей певним чином компенсується загальною імпліцитністю зв'язків, паратаксисом на різних рівнях тексту, що надає йому потенційної глибини та ємкості невимовленого смислу.

Літературний контекст служив тим своєрідним каталізатором розвитку лексичних елементів загальнонародної мови, який сприяв процесам семантизації та ресемантизації шляхом закріплення певного значення в ідентичних чи варіативних контекстах, семантичної інтерференції, образного переносу тощо. Таким чином відбувалося становлення певних ключових понятійних парадигм епосу, куртуазної лірики і водночас їх лексико-семантичний розвиток у взаємодії загальномовних і лінгвопоетичних процесів, заснованих на принципах повторюваності і варіативної закріпленості. З цим явищем пов'язано також переосмислення і використання в новому культурному і мовному контекстах французької вченої і куртуазної літератури традиційних риторичних прийомів, успадкованих від античної традиції тем і мотивів.

Тенденція до пояснення різних явищ матеріального і духовного планів своєрідно поєднується в цю епоху з прописовою функцією. Ця специфічна єдність інтерпретаційного і повчального начал - тлумачення - відіграє в середні віки важливу роль у розвитку суспільства, де взаємодіють різнорідні культурні, цивілізаційні елементи. У певному розумінні можна сказати, що структура символу лежить в основі стилістики тлумачення як такої, що встановлює сутнісні відповідності між явищами фізичного і духовного планів, а метод і лінгвостилістичну організацію тлумачення спрямовано до показу смислотворчого механізму означення. Головною особливістю методу тлумачення є валоризація «недостатності» слова як семантично повноцінної, внутрішньо структурованої одиниці, яка реалізує своє значення в синтагматичному розгортанні висловлення. У цьому відношенні тлумачення, яке пов'язує різні культурні дискурси в синкретичну вчено-художньо-повчальну єдність, є виявом креативного мовленнєвого механізму. Сам процес тлумачення можна умовно представити як піраміду, основу якої складає широка галузь подієвої, конкретної референції, що звужується в процесі узагальнення до вершини, яка є результатом тлумачення, його висновком, прописом, мораллю. Цей узагальнюючий план представлено паремією, сентенцією, дефініцією, об'єднаними перспективою гномічного теперішнього. У такий спосіб встановлюються складні парадигматичні зв'язки різних понятійно-семантичних галузей, які швидко формалізуються, утворюючи стереотипи вищих рівнів, і тому досить легко можуть бути деструктуровані і ресемантизовані.

У стилістиці тлумачення особлива роль належить безпосередньо стилістичному, риторичному аспекту організації тексту, розробці прийомів, що дозволяють перегрупування мовних елементів, зміщення перспективи, перенос значення, тобто таку організацію мовленнєвих форм, яка є необхідною для узагальнення, абстрагування як основи інтерпретаційної діяльності. Риторизація дискурсу тлумачення валоризує дистанційованість глибинних і поверхневих структур у просторі смислотворення і поєднує синкретичні учені жанри з безпосередньо поетичним дискурсом, який формується в куртуазній літературі. Таким спільним моментом виступає процес відтворення у вигляді стійкої, постійно повторюваної референції до певних об'єктів, явищ, усвідомлених як ціннісно марковані, який визначає на ранніх етапах особливості метафоризації і символізації й активно розвивається в синкретичних жанрах ученої, морально-прописової літератури та куртуазній ліриці і лицарському романі. В основі цього процесу лежить механізм ідентифікації, який поступово активізує творчу розробку смислів, встановлюючи і виводячи на рівень усвідомлення, пояснення, аналізу реляційні парадигми смислового структурування.