Художній дискурс в історії французької мови та культури IX-XVIII ст.

Художній напрямок як такий, що синтетизує уявні образи на основі валоризації основних суспільно значущих комунікативних відношень та взаємодії різних культурних традицій, розвиваючи безпосередньо поетичну функцію мови, формується в оповідних і ліричних жанрах куртуазної літератури. Саме тут відбувається поступове усвідомлення авторської функції як творчої, хоч до 16 ст. збергається переважне розуміння поетичної діяльності як роботи на замовлення, літературної обробки певного сюжету, найчастіше запропонованого високим покровителем митця. Формуючись у тісній взаємодії з епічним і вченим дискурсами, куртуазна література розвиває свою дискурсивну основу як все більш усвідомлено виражальну, зосереджуючи основну увагу на розробці смислових можливостей певних мовленнєвих форм. Ця лінгвостилістична розробка тексту виходить із подальшого розвитку й ускладнення функції автора/оповідача чи суб'єкта ліричного самовираження та відповідної комунікативної перспективи (наприклад, оповідної ретроспекції), а також поступового делегування певних авторських функцій (суб'єктивне сприйняття / тлумачення, співтворення) персонажам та адресатам художнього повідомлення. Структурування цього нового художнього світу відбувається на основі семантизації та ресемантизації, у першу чергу, семантичного переносу в широкому значенні, а також валоризації самого процесу метафоричного переносу значення, в якому ще часто співіснують обидва значення - пряме і переносне.

Третій розділ включає дослідження соціолінгвістичних і культурних чинників розвитку французької словесності 14-16 ст., перетворення основних комунікативних відношень та основних напрямків поетизації й еволюції художнього образу. Велике Відродження 16 ст. позначає внутрішнвй поділ середньофранцузького періоду в історії французької мови та культури. Це - найактивніша спроба втілення в життя античної моделі-взірця, яка вже тлумачиться як самобутня цілісна культура, а не сукупність розрізнених джерел для компілятивної «мудрості», літературних образів, традиційної риторики, формується новий метод її інтерпретації. Поняття відмінного, своєрідного, минучого в часі є одним з найважливіших відкриттів доби Відродження з характерними для неї історичними, зіставними побудовами, енциклопедичним, універсалістським методологічним підходом.

Пізнє середньовіччя і Відродження є періодом утворення нової мовної системи середньофранцузької мови, інтенсивного розвитку і завершення процесів формування національної мови. Адміністративне закріплення державного статусу французької мови, яка витіснила в цій ролі латину, інтенсивний розвиток філологічної діяльності і перекладацької практики, розповсюдження книгодруку стали тими основними чинниками, які багато в чому визначили закономірності культурно-мовленнєвого розвитку цього періоду. Витіснення латини французькою мовою в соціокультурному плані корелює з інтенсивними процесами релатинизації в мові, передусім в галузі лексики та граматики, що можна розглядати як своєрідний компенсаторний механізм, який змінює розподіл і взаємодію зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку мови.

Посилення процесів спеціалізації і диференціації різних галузей культури є храктерним для мовного розвитку та його ученої рефлексії, яка в цей час, і особливо в добу Відродження, набуває особливого розмаху. Саме в 16 ст. відбувається усвідомлення своєрідності французької мови. Кінець середньовіччя відмічає перехід від латинської рефлексії до нової французької філологічної трдиції, хоч вона і надалі відштовхується від класичних мов і критеріїв їхнього теоретичного опису, античної риторичної настанови. Доба Відродження намагається вирішити кілька кардинальних питань, пов'язаних із проблемами мови. При цьому мова звичайно трактується синкретично, у нерозривній єдності з іншими гуманітарними і природничими галузями знання і культури, аксіологічно й антропоцентрично. Особливого значення набуває в цей час проблема походження мови, пошуки прамови, вирішення питання диференціації мов. Універсалізм як основний метод наукового пізнання доби Відродження лежить в основі специфічної для самоусвідомлення нових романських мов філологічної концепції «захисту і прославлення» народної мови.

На протязі досліджуваного періоду відбуваються активні процеси жанрово-стильової спеціалізації художнього дискурсу, розвитку його виражальних можливостей. Закріплюється диференціація драматичного, оповідного та ліричного начал і відповідних функцій автора й адресата, спеціалізація і водночас очуження останнього. Ускладнення комунікативних відношень, перенесення частини авторських функцій до внутрішньотекстового комунікативного плану, валоризація метатекстових, метакомунікативних аспектів сприйняття та інтерпретації твору, переходу від дійсності читача / слухача до уявного світу твору позначають процеси спеціалізації художнього дискурсу. Виділення поезії зі словесно-музичного ліричного синкретизму, зростаюча роль читання і перехід до внутрішнього читання в зв'язку з впровадженням друкарства зумовили розвиток компенсаторних мовленнєвих процесів, все більш усвідомлену та цілеспрямовану розробку метасеміотичних і виражальних можливостей слова.

Культурно-мовний розвиток середньофранцузького періоду позначено реструктурацією провідних комунікативних відношень, складним процесом міжжанрових кореляцій. У цьому процесі відбувається зміщення комунікативної перспективи від безпосередньо актуальної, перформативної до віртуалізованої міжтекстової, алюзивної і метатекстової аж до зверненості тексту до самого себе в творчості Монтеня і Рабле. Ситуація реального спілкування, а потім її імітації шляхом читання вголос поступається місцем внутрішньому читанню, а отже суттєвій зміні способів функціонування повідомлення та ролей учасників і компонентів комунікаці у відповідних смислових і часово-просторових вимірах. Поняття актуалізації повідомлення стає різноплановим і неоднозначним. З одного боку, це індивідуальна актуалізація твору при читанні його читачем, а з іншого - потенційна чи латентна актуальність твору, який існує як в конкретному часі читача, так і в загальному культурному хронотопі епохи чи епох, переходячи до віртуальної панхронії загальнокультурного виміру. Телеологія твору поступово переміщається до простору індивідуальної необхідності/бажання адресанта. З переходом до внутрішнього індивідуального читання сприйняття уявного світу твору стає все більш індивідуалізованим, зростає роль читача як відносно активного співтворця художнього смислу.

Основні жанри пізньої середньовічної драми поступово ускладнюють взамовідношення внутрішньо і зовнішньо спрямованого спілкування, що призводить до розвитку додаткових смислів, включення глядача до спектаклю в якості інформативно, морально, чуттєво зацікавленої особи, безпосереднього свідка події. При цьому релігійна драма, яка будується на засадах упізнавання знайомого сюжету, розвиває його за допомогою ампліфікації подієвої основи, суспільно-психологічної деталізації, а комедійні жанри включають усе більш сильний елемент новизни, яка стає сюжетною основою, хоч принцип упізнавання, передбачення подій залишається тут одним із провідних і забезпечується різними засобами, зокрема різноманітними формами безпосереднього й опосередкованого спілкування з глядачем.

Розвиток на цих нових засадах основних методів словесної творчості, успадкованих від попереднього періоду, призводить до ускладнення загальної композиції твору, розширення діапазону структурно-синтаксичних можливостей, у тому числі надскладного синтаксису, до уточнення і подальшого розвитку гіпотактичних відношень і певної психологізації паратаксису. Ускладнення композиції, різноманіття, варіювання структурних компонентів корелює з посиленням внутрішньої зв'язності, цільності і завершеності тексту, що виявляється передусім у ліричних жанрах. У прозі тенденція до складного структурного об'єднання на рівні ампліфікованого висловлення нерідко сполучається із загальною композиційною «відкритістю» твору. Стилістичне упорядкування твору, усвідомлене використання лінгвостилістичних можливостей як цілеспрямованих прийомів словесної творчості визначають рух до креативної розробки традиційних риторичних прийомів аж до їх дериторизації.

Художнє слово поступово звільняється від старих форм стереотипної закріпленості. Традиційні топоси і стереотипи, зокрема з галузі актуальної комунікації і сприйняттєві (ракурс бачення) зазнають глибокої переробки, стають основою для розвитку нових характерних тем і мотивів та відповідних прийомів їх вираження, становлення метафори як тропу, що валоризує творчі засади мовленнєвої діяльності. Різноспрямовані тенденції до ампліфікації і деталізації прозового викладу, з одного боку, і конденсації, семантико-граматичної реструктурації, характерні перш за все для ліричної поезії, мають певні спільні риси. Лексико-граматичні категоріальні зсуви в поезії, які поглиблюють парадигматичний вимір перетворень глибинних структур у поверхневі і виражаються передусім у виділенні предмета та ознаки, її субстантивації, інтенсивному розвитку риторичних прийомів мовленнєвої реструктурації, та структурно-комунікативне ускладнення прозової оповіді відображають загальне прагнення до показу індивідуальної часово позначеної екзистенційності, яка поступово стає новою основою художнього образу.

Таким чином, поступове усвідомлене виділення і спеціалізація поетичної функції та художнього дискурсу в епоху Відродження виражаються передусім у чіткому окресленні їх телеології, поняття авторства та особистісної визначеності художньої творчості. Разом із тим художній дискурс ще позначено спільною синкретичною культурною основою у загальнокультурному просторі латентного чи активного зіставлення з традиційною аксіологічною моделлю-взірцем, проте він все більш усвідомлено виділяє свою своєрідність.

У четвертому розділі досліджується становлення нової, класичної моделі художнього дискурсу. 17 ст. є переломним моментом в історії французької мови, періодом остаточного закріплення його сучасної системи, утворюючи разом з наступним 18 ст. перший «класичний» етап її розвитку. Особливості культурно-мовного розвитку цих періодів визначено глибинним ізоморфізмом процесів, які лежать в основі різних аспектів життєдіяльності суспільства. У 17 ст. формуються особливі умови культурно-мовленнєвої діяльності, які являють, з одного боку, розвиток тенденцій, закладених у попередню епоху, а з другої - заперечення, критику основних приципів словесної творчості, лінгвістичної діяльності доби Відродження. Лінія спадкоємності, започаткована в другій половині 16 ст., виявляється в тенденції до впорядкування, узгодженості, розумності на всіх рівнях і в усіх проявах життєдіяльності суспільства. Вона знаходить своє вираження в філософії Декарта і логіці янсеністві, нормативній і рефлективно-критичній діяльності пуристів, Французької Академії, новій граматичній теорії Пор-Рояля.

У 17 ст. класичні мови перестають бути постійним зовнішнім критерієм лінгвістичної діяльності. Малерб, а потім Вожла, ставлячи собі за мету ясність, точність, чистоту мовного вираження, зводили у норму і закріплювали ті мовні процеси і явища, які стали об'єктивною реальністю нової аналітичної будови французької мови: У цей період відбувається поворот до усвідомлення і цілеспрямованої обробки, нормування внутрішніх мовних форм. При цьому принцип закріпленості ще зберігається до певної міри, але вже у стильовому, аксіологічно інтерпретованому переломленні цілісної комунікативної ситуації та її основних мовленнєвих жанрів. У науковій рефлексії спостерігається паралельний процес поступового виділення й усвідомлення деяких внутрішніх, іманентних принципів мовленнєвої діяльності і мовної структури. Прописова функція охоплює в своєму розвитку не лише змістовний аспект мовлення, але звертається до самих мовленнєвих форм. Притаманний даному періоду «активний» ізоморфізм реальної і художньої комунікації, багатоступінчатість переходів від автентичного листування, салонної гри, твору - «одноднівки» до літературного твору з великою часово-просторовою, соціальною перспективою, що відображають сам процес естетизації різних форм і видів спілкування, їхніх змістовних і актантних типів і відношень, надзвичайно важливий для розуміння специфіки літературної творчості епохи.

Активна нормотворча та рефлективна діяльність, яка виявляється в досить суворій жарово-стильовій регламентації та відповідних лінгвостилістичних обмеженнях, прописаних пуризмом і класицизмом, зумовлює інтенсивну розробку мовленнєвих можливостей вже усталеної аналітичної системи французької мови, що виражається передусім у семантизації структурного та структуруванні семантичного планів, валоризації їх взаємодії, зокрема в класицистичному стильовому регістрі 17 ст. Новий, класичний тип художнього дискурсу складається в умовах заперечення і відмови від традиційної зіставно-відцентрової аксіологічної моделі, що кардинально змінює загальну культурно-мовну ситуацію, рефлективну діяльність. Орієнтація на внутрішні мовно-культурні критерії співвідноситься з активною соціолінгвістичною, нормотворчою і критично-рефлективною діяльністю, яка усвідомлено звертається до основоположних засад мовленнєвого функціонування і валоризує їх. Ця валоризація відбувається перш за все в комунікативному плані, переносячи до композиції твору та його лінгвостилістичної текстури складну ієрархію актантно-рольових функцій автора, розвиваючи співтворчу участь читача в конструюванні та інтерпретації художнього світу, виділяючи актуальні ракурси мовлення як (само) вираження, яке переходить із лірики до оповідних жанрів.

Виділення сприйняттєвої основи і відповідна реструктурація предмета повідомлення певним чином продовжують процеси, започатковані в добу Відродження, але водночас переходять до нового рівня валоризації деяких засад процесу означення (барокова лірика). Творення художніх смислів будується як дистанційованість вираженого значення та його глибинної основи, як імпліцитного, несказаного, того, що малося на увазі, що зумовлює активну інтерпретаційну та смислотворчу співучасть читача. Це передусім повернення до екзистенційного семіотичного синкретизму, що виражається у валоризації сугестивної функції зовнішньо спрямованого сприйняття (як то мова жестів Дідро), афективному синтаксисі, означенні голосового вираження та побудові на цій основі нової культурної парадигми.

Художній образ події в смисловому просторі актуалізації/віртуалізації будується в літературі 17 ст. на засадах різного роду дистанціювання, відділення глибинної інформативно-логічної структури висловлення і мовленнєвої форми, що відбувається шляхом реляційних трансформацій вихідних денотативно-коннотативних відношень, вибору і структурування референційного плану твору і відповідних понятійно-семантичних парадигм, а також механізмів їх синтагматичного розгортання. При цьому виробляються і фіксуються певні моделі, стереотипи зображення події, її переживання та відношення до неї, які стають предметом деструкції в пародійних і бурлескних жанрах. Виділення ознаки, її зростаюча незалежність, переважання коннотативного над денотативним аспектом номінації ведуть до творення синкретичної цілісності образу через відтворення складної структури її сприйняття і переживання.

Додержуючись тисячолітньої традиції звернення до моделі-взірця, доба Просвітництва повертається як у рефлективній, так і в літературній діяльності до самих засад цієї традиції і тим самим породжує протилежний підхід, спрямований до переоцінки і, як кінцевий результат, до деструкції традиціоналістського типу культурної ментальності. У цьому розумінні 18 ст. є четвертим і останнім виявом спроби втілення в життя культурного ідеалу (феномен «відродження»), який водночас ставить під сумнів його основи. Так, зокрема теоретичну рефлексію і художню функцію словесності доби Просвітництва звернено до основоположної усної форми мовленнєвої діяльності та її основного втілення - голосу. Відкриттям доби Просвітництва є розуміння взаємодії та взаємозалежності голосу і жесту, співу і слова в генезі мови, формуванні і спеціалізації мистецтв та розвитку поетичної функції. Голос розглядається також як важлива складова у формуванні людської особистості. У рефлексії 18 ст. виявлено нові культурні виміри, які, з одного боку, вводять до другого рівня символізації мовного знаку, яким є письмо, ознаки його основоположної усної виражальності, що дозволяє перехід від загального до єдиного та індивідуального, і, з іншого - стимулюють дослідження різних аспектів голосу і можливості їхнього естетичного та наукового використання. Ставиться під сумнів абсолютна авторитетність традиційних символів всезнання й універсального божественного мовлення - Книги та Письма - і, таким чином, руйнується один із найусталеніших топосів традиційної аксіологічної моделі.

Деструкція традиційних стереотипів відбувається також у нових принципах валоризації усної форми в художніх творах. Усна форма свідомо опосередковується багатьма комунікативними рівнями тексту, прагнучи до актуальної присутності у цій подобі своєї автентичності. У 18 ст. відбувається інтенсивна усвідомлена валоризація ролі свідка/відтворювача/учасника подій, що крелює з тенденцією до актуалізації літературного твору як автентичного мовленнєвого жанру, що зумовлено також такими чинниками, як діяльність цензури. Важливу роль відіграє в цьому процесі рефлективно-критична діяльність, яка характеризуються великою суспільною активністю і є своєрідним засобом «включення» читача чи глядача до творчого процесу. У такій взаємодії письменника і читача розробляються нові творчі та інтерпретаційні моделі, які виходять за межі традиційних.

Важливою складовою творення художнього образу є валоризація процесу ідентифікації, яка об'єднує в складній структурі відношень референційний і комунікативний плани висловлення і поступово переходить з рівня відтворення до переважно творчих прийомів актуалізації поетичного смислу. Відхід від принципів єдиної суспільно й аксіологічно обумовленої референційно-інтерпретаційної основи в пізньому середньовіччі і в добу Відродження привів у літературі нового часу до взаємодії традиційного уніфікуючого принципу художньої інтерпретації дійсності, оновленого в сучасних естетичних і нормуючих доктринах класицизму і пуризму, та вираження множинності поглядів, оригінальності суб'єктивного сприйняття та художнього творення. Так, процес ідентифікації оточуючого світу, супільного і природного, та людини в ньому розвивається, з одного боку, у напрямку уніфікації, яка виражається як типізація і набуває характеру філософського узагальнення, а з іншого визначається тенденцією до диверсифікації і релятивізації вихідних інтерпретаційних засад. Художній дискурс поєднує ці підходи в жанровому різноманітті своїх виявів, у нових принципах формування і розвитку поетичної функції.

18 ст. є переломною епохою зміни ідентичності світу і людини, встановлення множинності точок зору, при якій референційно-ідентифікаційна модель приходить у рух, перестає бути однозначною. У цьому русі буруть участь цілісні літературні жанри, які, продовжуючи і завершуючи традиції початкового синкретизму, багатофункціонального тексту і повної чи часткової анонімності його автора, приходять до всеосяжної гри в містифікацію, травестію, де автентичність твору, його належність до певного жанру, особа його автора ставляться під сумнів, підлягають численним інтерпретаціям. Пошук людською особистістю своєї теперішньої, втраченої чи нової сутності стає головною віссю романної оповіді (Маріво), автобіографії (Руссо), філософської думки (Дідро). Критична думка доби Просвітництва оцінює естетичне враження від літературного твору через його ідентифікацію з досвідом читача.

Творча співучасть читача зростає в процесі ідентифікації персонажів. При цьому композиційну і лінгвостилістичну будову тексту визначає валоризація методу відтворення реального екзистенційного процесу. Вона виявляється в механізмі номінації, де взаємодія імені загального, типізуючої дефініції та імені власного як центру індивідуалізуючої характеризації, прагне до прономіналізації, яка стає літературним методом. Це Я і Він філософського діалогу, «я» автора, який часто ховається за маскою видавця і в цій якості безпосередньо звертається до читача, «я» оповідача-мемуариста й епістолярних кореспондентів, драматичних протагоністів. Перехід між ними є поступовим і гармонійним: він здійснюється через посередництво характерологічного імені-прізвиська (Candide, Ingйnu), умовної традиційної маски (Arlequin) Так, загальне ім'я, з одного боку, наближається до імені власного, яке втрачає свою стійку референційну закріпленість, а з іншого - перетворюється на займенник, зближуючи актуальне і віртуальне.

Таким же чином відношення еквівалентності, властиві дефініції, диференціюючої та індивідуалізуючої атрибутивності, притаманні характеризації, поступаються місцем динамічним, сугестивним зв'язкам співположення, перерахування, імпліцитній взаємодії різноманітних елементів, сприйнятих як послідовність моментів, що переживаються в різних часових перспективах. Водночас опорою для цого нового методу служать також дефініція, сентенція, міркування. Так, будова тексту відтворює загальне понятійне протиставлення розсудку, який втілює європейську цивілізацію, добре структурований світ, логічний аж до абсурду в своїй усталеній організації, де переважає нівелююче узагальнення і безособовий пропис, та природи, почуття, інстинкту, представлених у неповторних виявах особистого існування в перспективі внутрішнього часу і суб'єктивного простору. Ця настановча антитеза виявляється в протиставленні оповіді, узагальнюючого міркування та динамічного опису, який відтворює прожитий момент у перспективі теперішнього, позбавленій чітких часових орієнтирів для суб'єкта, який його переживає, а також в афективному номінативному синтаксисі, який фіксує момент відчуття.

Атрибутивний механізм також зазнає глибоких змін, які перетворюють статичну лінійну характеристику на динамічний багатовимірний процес, що охоплює в семантиці і структурі подвійної предикації стан, дію, її учасників, супроводжуючі обставини. Ця структурна тенденція до фрагментації, динамічного співположення дієслівних і субстантивних елементів збагачує традиційну антитезу і відповідає одному з найпоширеніших у добу Просвітництва мотивів - відношень світу і людської особистості. Основоположні ідентифікаційні процеси стають при цьому предметом художньої та рефлективної валоризації, ігрової містифікації і звертаються до самих засад художньої творчості. У новому художньо-філософському синтезі доби Просвітництва усвідомлюється відносність усталених аксіологічних критеріїв та відбувається остаточна руйнація традиційної античної моделі-взірця. Центром нової культурно-мовної моделі стає актуальна, мінлива, динамічна, індивідуальна сприйняттєво-виражальна екзистенційна основа. Таким чином, художній дискурс досягає етапу остаточного виділення з синкретизму культурних форм.

Основні результати дослідження художнього дискурсу в історії французької мови та культури 9-18 ст. полягають у наступному

1. Художній дискурс є закріпленою в мовленнєвому просторі повторюваною функціонально-смисловою єдністю комунікативно організованих системних ознак, яка, на відміну від інших типів дискурсів, моделює культурно-мовний універсум певної доби у вимірі екзистенційної цілісності на основі дії поетичної функції мови. Поетична функція, яка є невід'ємною складовою поліфункціональності мовлення, є функцією синкретичною і трансформативною за своєю суттю. Її основоположний принцип полягає в спрямуванні інформативного, конативного та інших аспектів мовлення до виражального. Вираження, яке є первинною основою будь-якої семіотичної системи, виявляється передусім як знак певної сутності засобами іншої. Функціонування знаку телеологічно спрямовано і включає в активному чи латентному стані певний набір системно-структурних відношень.

2. Поетична функція є функцією валоризації основоположних знакових системно-структурних і функціональних відношень, які утоворюють мовний універсум як цілісну модель, представлену в індивідуальній і загальній мовній свідомості, та ізоморфну універсуму позамовному. Принцип валоризації полягає в наданні культурно релевантного смислу певним системно-категоріальним і функціональним мовним елементам шляхом їх семіотизації як семантизації (ресемантизації, метафоризації, символізації), аксіологізації і рефлексії. Пріоритетні напрямки валоризації зумовлено комунікативними домінантами, а також пов'язано з циклом творення/відтворення, що складає основу мовленнєвої діяльності. Екзистенційна цілісність, яка є основою і метою поетичної функції, є цілісністю умовного світу другого рівня порівняно з умовністю загальномовленнєвого, спрямованою до синкретизму вираження як такого. Художній смисл, закладений в тексті, конструюється в його сприйнятті як твору при виконанні, читанні тощо. Реалізація поетичної функції створює в її адресата враження співучасті в творенні і пізнанні художнього світу, співпереживання з його героями і має на меті задоволення, насолоду від цієї діяльності. Умовний світ твору сприймається таким чином в категоріях реально пережитого з відповідним комплексом психоемоційних реакцій. Поетична функція латентно чи в різних ступенях активізації є присутньою в будь-якому мовленнєвому акті і стає провідною в художньому дискурсі, валоризуючи основоположні відношення означення, які є глибинною сутністю мовленнєвої діяльності і кумулюють весь комплекс суб'єктно-об'єктних відповідностей між мовним і немовним світом на основі референційно-ідентифікаційних та аксіологічних зв'язків.

3. Одна з головних закономірностей формування і розвитку художнього дискурсу полягає в поступовій видозміні і розпаді вихідних форм загальнокультурної закріпленості слова. Включеність слова до синкретичної єдності форм і функцій культурної діяльності, властива ранньому середньовіччю, проходить в своєму розвитку низку етапів, які відмічають поступову спеціалізацію і диференціацію форм і функцій мовлення. Доба Відродження в цілому завершує перехід до функціонально повної культурної моноглосії і відповідно - до початкового етапу усвідомлення незалежної сутності слова, проте ще в ціннісних категоріях національної належності, яка вимірюється в порівнянні з класичними мовами. Разом із тим до кінця досліджуваного періоду зберігається функціональна синкретична основа культурно-мовленєвої діяльності, яка поступово переходить до синтетичної якості в художніх і науково-художніх жанрово-стильових напрямках у зв'язку з виділенням поетичної функції. У 17 і 18 ст. відбувається поворот до усвідомлення і цілеспрямованої обробки, нормування внутрішніх мовних виражальних можливостей. При цьому принцип закріпленості ще зберігається до певної міри, але вже в усвідомленій актуалізації цілісної комунікативної ситуації та її мовленнєвих ознак. У мовній рефлексії спостерігається паралельний процес поступового усвідомлення деяких внутрішніх іманентних принципів мовленнєвої діяльності.

4. Визначальною типологічною ознакою дискурсу є його комунікативний модус. Комунікативні засади мовлення по-різному валоризуються відповідно до основної родової приналежності твору і періоду його творення й існування. До кінця досліджуваного періоду усний тип актуальної комунікації відіграє визначальну роль у розвитку жанрово-стильових систем, культурно-мовленнєвої діяльності в цілому. У цьому процесі відбувається поступове зближення усної і письмової форм спілкування. Поряд з усе більш усвідомленим розвитком зовнішньо спрямованого комунікативного та метакомунікативного аспектів художнього дискурсу відбувається перенесення основних комунікативних відношень всередину тексту, що посилює центроспрямовані тенденції до його цілісності і завершеності як індивідуального, авторського твору. У цьому процесі відбувається також ускладнення актантно-рольової структури відношень мовця як свідка/знавця/відтворювача/творця й адресата художнього повідомлення, який поступово стає його співтворцем.

Комунікативну будову драми в найбільшій мірі наближено до відтворення типологічно значущого для організації художнього світу актантно-рольового простору, який включає до осноположної структури «адресат - адресант - предмет повідомлення» визначальний ракурс свідка драматичної події - публіки, яка є перевернутим телеологічним відображенням комплексної ролі автора як первинного очевидця події. Визначальна роль усного, актуального спілкування як для драми, так і для інших родів літератури на початковому етапі й ускладнення комунікативних відношень у зв'язку із зростаючою роллю письма і формуванням відповідних моделей творення / сприйняття твору зумовлюють особливості розвитку оповідних жанрів і ліричної поезії. Розвиток актантно-рольових відношень у комунікативній будові дискурсу зумовлено також місцем даного роду літератури в інформативному, прописовому, повчальному, розважальному вимірах культурної царини відповідної епохи.

Особливі відношення визначають розвиток монологічних і діалогічних форм мовлення. Він відбувається в постійній взаємодії тенденцій, спрямованих до поглиблення діалогічної перспективи монологічного висловлювання, і розвитку функціональних і формальних варіантів монологічного розгортання діалогу. У безпосередньому зв'язку з розпадом вихідного синкретизму, диференціацією і спеціалізацією мовленнєвих функцій, жанрів і стилів знаходиться розвиток взаємовідношень віршованої і прозової мови, оповіді і ліричного вираження, якому є властивими як розподіл і спеціалізація функцій і форм у 13-16 ст., так і їх певне зближення на якісно новій основі рефлективно-критичної і творчої культурно-мовленнєвої діяльності в 17-18 ст.

5. Формування художнього дискурсу і спеціалізація поетичної функції відбуваються в складній взаємодії міметичного й інтерпретаційного методів словесної творчості (стилістика тлумачення), що веде до розробки стильових засад художнього синтезу (куртуазна література). Мовленнєве структурування на міметично-інтерпретаційних засадах відтворення, що лежить в основі художньої творчості, переходить у 17-18 ст. до творчого структурування інтерпретаційно усвідомленої міметичної основи. Особлива роль у цьому розвитку належить різним видам семантизації і метафоризації, а також реактуалізації різних аспектів комунікативної діяльності. Таким чином, у лінгвостилістичній організації твору виявляється особливого роду віртуальна перспектива художнього вираження, його евокативна, імпресивна дія.

6. Початкове перважання сугестивної візуалізації події, опосередкованої функцією свідка, розвивається в напрямку виділення ознаки та її суб'єктивізації в рамках об'єктивно спрямованого акту номінації. Сугестивна цілісність художнього образу складається у взаємодії вимовленого / замовчаного, цілого/фрагмента, предмета / ознаки і зумовлює утворення відповідного синкрезійного психоемоційного ракурсу його сприйняття. Відтворення на різних рівнях тексту основоположних закономірностей сприйняття і переживання дійсності є необхідною умовою існування поетичної функції.

7. Цикл творення/відтворення по-різному актуалізує свої домінанти в досліджувані періоди. Основоположною тенденцією є посилення процесу творення і все більш свідоме і цілеспрямоване використання основних механізмів мовного відтворення, орієнтованих творчо. Складним є процес розвитку стереотипної закріпленості мовленнєвих форм, який іде від етапу жорсткого синтагматичного структурування змістовних і формальних аспектів (формула, кліше), іхньої парадигматичної передбачуваності в жанровому циклі, на міжтекстовому і композиційному рівнях до розробки форм стильової адекватності змісту і вираження, які визначаються комунікативно і функціонально, а також лінгвостилістичних засобів, що несуть елемент несподіваності. При цьому руйнування вихідних стереотипів відбувається через переосмислення, нове функціональне використання тих самих стереотипних форм.

8. Багаторівнева, усе більш складна реструктурація основних відношень глибинного і поверхневого мовного планів лежить в основі цього циклу перетворень і виявляється в переважанні парадигматичних чи синтагматичних процесів. Валоризація суб'єктно-об'єктних відношень як відношень включення / виключення, інтеріоризації/екстеріоризації зумовлює особливості різних літературних родів і жанрів і виявляється в процесах семіотизації як семантизації/ресемантизації основних понятійних парадигм шляхом зміщення, розширення, накладання понятійних галузей і семантичних полів, а також метафоризації та символізації. Таким чином, художній дискурс в рамках загальної перспективи культурно-мовленнєвого розвитку найбільшою мірою тяжіє до виміру метасеміотичного, активізуючи глибинний механізм означення, звертаючись до його засад і відтворюючи цілісність існування як сприйняття / переживання/інтерпретації в людській свідомості.

9. Глибинний ізоморфізм відповідностей, який існує між системно-структурною організацією мови та її функціонуванням, використовується як основний засіб мовленнєвої поетизації. Він може виступати провідним принципом композиції твору або одним із комплексу таких принципів, що пов'язано також із діахронічним ракурсом, історично обумовленими чинниками, які визначають жанрово-стильову систему періоду та її типологічні пріоритети. При цьому загальномовні процеси лексико-семантичного і граматичного розвитку взаємодіють з процесами поетичної валоризації основних аспектів означення. Динаміку взаємодії загальномовних та культурно-мовних процесів характеризують передусім тенденції до закріплення/уніфікації/лексичної семантизації у старофранцузький період, креативності як ампліфікації і частково диверсифікації у середньофранцузький та структурної семантизації/семантичної структурації/стилізації в 17-18 ст.

10. Роль інтерпретаційних і рефлективних моделей культурно-мовленнєвої діяльності, установчої аксіологічної моделі-взірця виявляється як у внутрішній організації твору, так і в метадискурсивній галузі його функціонування, сприйняття й оцінки, яке є необхідною складовою культурно-мовного розвитку. Ретроспективна орієнтація аксіологічної референційної моделі відповідно визначає місце художнього дискурсу в загальнокультурному просторі знання та відцентрово-зіставний ракурс його функціонування, співвідношення понять авторства й авторитету тощо. На протязі свого існування чи то латентного, пасивного, чи то активного, установчого (Каролінгське Відродження 9 ст., середньовічне відродження 12 ст., велике Відродження 16 ст. і доба Просвітництва) ця аксіологічна модель розвивалася з розвитком суспільства і цивілізації. Основна вісь взаємодії культурно-мовної системи даної епохи з аксіологічною моделлю засновувалася на стереотипізації і закріпленні культурних кодів, а механізм цієї взаємодії і функціонування референційної моделі змінювався в залежності від нових реалій і визначав нові принципи утворення і трансформації стереотипів.

Основні положення дисертації знайшли відображення в таких публікаціях

1. Историческая стилистика французского языка: Монография. - К.: Лыбидь, 1990. - 124 с.

2. Лінгвопоетика французької словесності ІХ-ХVІІІ ст.: Монографія. - К.: Видавничий центр «Київський університет», 1999. - 251 с.

3. Лингвистика художественного текста: Учебное пособие. - К.: УМК ВО, 1980. - (Соавт.: Соломарская Е.А.) - 215 с.

4. Воссоздание в переводе глубинного плана художественного произведения // Теория и практика перевода. - К., 1982. - №7. - С. 33-43.

5. Сегментация высказывания во французском и русском языках на материале прозы Луи Арагона // Теория и практика перевода. - К., 1983. - №9. - С. 67-73.

6. О некоторых предпосылках развития субстантивного строя во французском литературном языке // Вестник КГУ. Романо-германская филология. - К., 1984. - №18. - С. 69-71.

7. Воссоздание лингвистических особенностей эпического текста (на материале «Песни о Роланде») // Теория и практика первода. - К., 1984. - №11. - С. 79-88.

8. Про деякі особливості актуалізації категорії часу в епічному тексті // Мовознавство. - К., 1986. - №2. - С. 45-49.

9. Функционально-семантические аспекты развития структуры текста в старофранцузский период (эпос и рыцарский роман) // Вестник КГУ. Романо-германская филология. - 1988. - №22. - С. 7-11.

10. Семантико-стилистическая специализация повествовательных жанров

11. старофранцузского периода // Вестник КГУ. Романо-германская филология. - К., 1989. - №23. - С. 15-19.

12. Что же ответил сенешаль Кей королеве Геньевре, блистала ли знать в ХІІ веке, или еще раз о лингвоэстетических критериях перевода литературных

13. памятников средневековья // Теория и практика перевода. - К., 1989. - №16. - 143-151.

14. Іноземна філологія // Київський університет ім. Тараса Шевченка. Сторінки

15. історії і сьогодення. - К.: ВПЦ КУ, 1994. - (Співавт.: Чередниченко 0.І.) - С. 176-187.

16. Le problиme de l'identification dans la littйrature franзaise du 18e siиcle // Studies on Voltaire and eighteenth century. - Oxford: Voltaire Foundation, 1997. - V.346-348. - P.600-603.

17. Поетика події у французькій літературі 17 ст. // Іноземна філологія. - Львів, 1999. - №113. - С. 27-36.

18. Речевая организация «Песни о Роланде» // Структурно-семантические исследования романских и германских языков. - Деп. в ИНИОН АН СССР, 1985. - №20844. - 11 с.

19. Прагматика и внутритекстовая организация повествовательных жанров старофранцузского периода // Прагматика речевых единиц. - Деп. в ИНИОН АН СССР, 1986. - №26738. - 11 с.

20. Сопоставительная характеристика лексико-семантического развития мотива разъединения в поэзии трубадуров и труверов (ХІ-ХІІІ вв.) // Контрастивная лексикология и лексикография. - Деп. в ИНИОН АН СССР, 1988. - №95109. - 12 с.

21. Лексико-грамматическая характеристика выражения качественной оценки в старофранцузском эпосе // Теория и практика терминологической лексикографии. - Деп. в Укр.ИНТЭИ 26.06.1992. - №924-УК92. - 9 с.

22. Некоторые черты лексико-семантического развития языка художественной литературы в старофранцузский период // Методические рекомендации по курсам романского языкознания. Проблемы лексико-грамматической семантики романских языков в их национальных вариантах. - К.: Изд-во КГУ, 1985. - Ч. 1. - С. 19-20.

23. Функционально-стилистические особенности развития художественной речи

24. в старофранцузский период // Современные проблемы романистики: функциональная семантика. Тез. V Всесоюз. конф. по романскому языкознанию. - Калинин, 1986. - Т.1. - С. 36-37.

25. Некоторые исходные предпосылки исторической стилистики французского языка: проблема эпического стиля // Историческое развитие языка и методы его изучения. Тез. межвуз. конф. - Свердловск, 1988. - Ч. 3. - С. 6-7.

26. Корреляции общекоммуникативных и стилевых отношений в среднефранцузский период // Функциональные и семантические корреляции языковых единиц. Тез. конф. - К., 1990. - С. 137-138.

27. Функциональные модификации принципа закрепленности в стилевой диахронии французского языка // Проблемы функционального описания языковых единиц. Тез. межвуз. конф. - Свердловск, 1990. - С. 126-127.

28. Исходные методико-теоретические установки к введенню предмета исторической стилистики французского языка в программу вузовской подготовки преподавателей французского языка // Проблемні питання методики викладання іноземних мов у вищій школі. - К., 1991. - С. 9-10.

29. Структурно-семантическая основа стилевых диапазонов французской культурно-речевой системи XVII в. // Современные проблемы романистики:

30. прагматика, семантика, синтаксис. Тез. докл. 6-ой Всесоюз. конф. по романскому языкознанию - М., Воронеж, 1991. - Т.1. - С. 30-31.

31. Розвиток комунікативної будови тексту в історії французької мови //

32. Филологические чтения, посвященные памяти проф. Н.Н. Раевской. Тези конф. - Деп. в Укр.ИНТЭИ 27.01.1993. - №61-УК93. - С. 24-25.

33. Міжтекстові зв'язки у розвитку наукової комунікації: французька учена література середніх віків // Наукова та професійна комунікація: завдання та

34. перспективи. Тези доп. - К., 1994. - С. 4.

35. Феномен «відродження» в історії мови і культури Франції // Мови європейського культурного ареалу: проблеми розвитку і взаємодії. Тези доп. 1 Міжнар. наук. конф. пам'яті проф. Ю.О. Жлуктенка. - К., 1995. - С. 18.

36. Концепція наслідування і моделювання культурно-мовленнєвої діяльності // Міжнар. наук. конф. пам'яті проф. А.О.Білецького. Тези доп. - К., 1996. - С. 10.

37. Туроlogie des discours mйdiйvaux // Матер. до міжнар. наук. конф. «Семантика образу в культурі середньовічної Європи: Схід - Захід». - К., 1996. - С. 23-24.

38. Семіотичні засади творення художнього образу: зображення події у французькій літературі 17 ст. // Романістичні дослідження: сучасний стан та перспективи (до 100-річчя романістики у Львівському університеті). Матеріали Міжнар. наук. конф. - Львів, 1997. - С. 57-58.

39. Символічний вимір французької середньовічної літератури // Матер. наук. конф. викл. і асп. ф-ту іноземної філології. - К.: Логос, 1998. - С. 135-139.

Размещено на Allbest.ru