Конгруентність та еквівалентність, як базові поняття контрастивної лінгвістики

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КОНТРАСТИВНА ЛІНГВІСТИКА

1.1 Становлення і розвиток контрастивної лінгвістики

1.2 Проблеми і методика дослідження контрастивної лексикології

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ КОНГРУЕНТНОСТІ

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Контрастивна лінгвістика - напрям загального мовознавства, завданням якого є порівняльне вивчення декількох (зазвичай двох) мов для виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх мовних рівнях.

Актуальність теми зумовлена тим, що контрастивна лінгвістика несе велику цінність для перекладацької діяльності, але є однією з наймолодших галузей мовознавства та поняття контрастивної лінгвістики не досить вивчені та потребують більш ретельного дослідження. Також недостанім є приділення уваги таким поняттям контрастивної лінгвістики, як конгруентність та еквівалентність

Серед мовознавців, які працювали і працюють у галузі контрастивістики, слід згадати насамперед І. Бодуена де Кортуне, А. Вітренко, В. Матезіуса, Ч. Фріза, А. Потебні, О. Каде, Ф. Корша, Є. Поліванова, Ю. Жлуктенка, А. Райхштейна, В. Манакіна, М. Кочергана та ін.

Обєктом дослідження є конгруентність та еквівалентність, як базові поняття контрастивної лінгвістики.

Предметом дослідження є особливості конгруентного та еквівалентного перекладу, порівняння окремих слів-корелятів, їх системне угрупування, спіцифіка національного світосприйняття та національно-культурний компонент в межах застосування цих понятть.

Мета дослідження проаналізувати причини і шляхи досягнення конгруентності та еквівалентності у перекладі.

Відповідно до мети визначаємо такі завдання:

- простежити історію становлення, проблематику та основні завдання контрастивної лінгвістики

- розглянути поняття перекладацької еквівалентності.

- розглянути поняття конгруентності

- виявити специфіку вищезазначених явищ в перекладі

Методи дослідження, які були використані нами при написанні роботи:

порівняльно-історичний метод;

наукове спостереження; конгруентність еквівалентність переклад

зіставлення структурних одиниць;

порівняльний експеримент.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

У вступі ми розглядаємо такі питання як актуальність теми, об'єкт і предмет дослідження, мета дослідження, завдання і методи дослідження.

Перший розділ складається з двох частин, в яких ми аналізуємо теоретичні положення контрастивної лінгвістики, а саме: становлення і розвиток контрастивістики, а також її проблематику, завдання і методику дослідження.

У другому та третьму розділах ми досліджуємо поняття конгруентності та еквівалентності та їх особливості.

РОЗДІЛ 1. КОНТРАСТИВНА ЛІНГВІСТИКА

1.1 Становлення і розвиток контрастивної лінгвістики

На кінець ХХ століття знаменюється формуванням нових наукових галузей, у тому числі і в мовознавстві, яке пов'язане з «необхідністю поступового наближення до якісно нових наукових вимірів сприйняття світу» [15, с.50]. Однією з таких галузей стає контрастивна лінгвістика.

З одного боку, контрастивна лінгвістика базується на аналітичному порівнянні мов у за наявними в них подібностями й розбіжностями, а з іншого боку - займається пошуком міжмовних співвідношень в конкретних мовах, які є об'єктом зіставлення [4, с.59].

Лінгвісти гадають, що саме порівняння лежить в основі порівняльно-історичного мовознавства, яке займало провідне місце в науці про мову протягом минулого століття і зберігає свої позиції на сучасному етапі. Проте цей науковий напрямок є не лише порівняльним, а й історичним, і вже цим він відрізняється від контрастивної лінгвістики, яка вивчає мови не в історичному аспекті, а на сучасному етапі їх розвитку. Тобто, контрастивна лінгвістика є синхронічною, а не діахронічною. Контрастивні дослідження в синхронії розглядаються як попередній етап узагальнень типологічного характеру. Вони виявляють міжмовні подібностей й відмінності, їх опис та систематизацію, а також їх практичне застосування, зокрема у практиці викладання та перекладі. Тому часто такі дослідження називають прикладними контраcтивними дослідженнями. До суттєвих відмінностей відносять також те, що порівняльно-історичне мовознавство обмежує свої дослідження лише генетично спорідненими мовами, а контрастивна лінгвістика може порівнювати будь-які мови чи групи мов і, виявляючи відмінності між ними, не шукає історичне пояснення таких відмінностей.

Ідея контрастивної лінгвістики не нова. Зіставні дослідження двох мов відбувалися ще в далекому минулому. До перших джерел контрастивної лінгвістики можна віднести зіставленя шумерського та аккадського діалекту у Вавилоні, зіставлення санскриту з ведійською мовою в Паніні, граматичні зіставлення різних мов з латинськими та давньогрецькими вченнями пізнього Середньовіччя та Відродження. Під порівняльною граматикою (vergleichende Grammatik) А.В. фон Шлегель мав на увазі фактично зіставне мовознавсто [9, с.2]. До перших досліджень контрастивної лінгвістики слід віднести праці І. А. Бодуена де Куртене, які торкаються порівняння слов'янських мов з іншими індоєвропейськими мовами, де власне і з'являється принцип зіставного аналізу мов незалежно від їх спорідненості. Ця традиція була наслідувана вченими Празького лінгвістичного гуртка, В. Матезіусом, який підкреслював, що «до правильного розуміння мови можна прийти, лише зіставляючи її з мовами інших типів». Іншим джерелом контрастивістики є дослідження Ч. Фріза, присвячені питанням викладання іноземних мов. У значній мірі ідеї Ч. Фріза знайшли своє втілення у книзі Р. Ладо «Linguistics across cultures» (1957), яка ознаменувала собою появу контрастивної лінгвістики, як самостійного розділу мовознавства. Праці російських лінгвістів кінця 19 - початку 20 ст. А.А. Потебні, Ф. Є. Корша, пізніше Є. Д. Поліванова І. О. Бодуена де Куртене, Л.В. Щерби недають не лише багатий матеріал із зіставного вивчення мов, а й положення про використання контрастивної лінгвістики з викладенням теоретичних основ для порівнення двох мов.

Відокремленню контрастивної лінгвістики в самостійну галузь мовознавства сприяло проведення спеціалізованих конференцій, присвячених контрастивним дослідженням та включення контрастивної лінгвістики в програму міжнародних лінгвістичних конгресів.

За останні три десятиліття з'явилася багата кількість контрастивних проектів, які об'єднали лінгвістів для системного зіставлення тих чи інших пар мов. Вони надають практичні рекомендації, які сприяють прискоренню та покращенню викладання іноземних мов. Перші спроби розробок такого роду були здійснені в Центрі прикладної лінгвістики в США, пізніше контрастивні проекти були створені в Європі. Значний внесок у розвиток контрастивної лінгвістики в Україні принесли праці, під редакцією професора Ю.О. Жлуктенка: «Нариси з контрастивної лінгвістики», «Порівняльні дослідження з граматики англійської, української, російської мов» та «Німецько-українські мовні паралелі» [7, с. 9].

М.Б. Гвішіані зробив також великий внесок у цю галузь мовознавства. Він виділяє декілька головних ознак контрастивного дослідження:

-характер об'єкта дослідження (споріднені, неспоріднені і близькоспоріднені мови, національні варіанти, діалекти, професіональні мови та ін.);

-мета порівняння (аналіз ступеня спорідненості мов, пошук універсалій, встановлення еквівалентності і міжмовних співвідношень);

-напрям порівняння (синхронія, діахронія);

-теорія як система науково доведених характеристик об'єкта дослідження;

-метод як система прийомів порівняльного аналізу [4, с. 60].

Методи, що використовуються у контрастивних дослідженнях, зокрема пов'язані з розвитком теорії різних напрямків сучасного мовознавства, але крім того залежать від мети та орієнтації тієї чи іншої праці з контрастивного аналізу.

Зіставна лінгвістика ділиться за: зіставлюваними мовами (дві і більше; споріднені, віддалено споріднені, неспоріднені), за субсистемами (зіставна лексикологія, граматика, фразеологія і т. п.), та за напрямом аналізу (типологічні, трансляційні та ін.) [17, с. 8].

Зіставленню мають підлягати одиниці, які є аналогічними у функціональному і в формальному планах. Таким чином, зіставлювані одиниці повинні мати однаковий «рівневий статус» [17, с. 12]. Мови можуть бути зіставлені на рівні систем (структур), норм і норм мовлення. Мова як загальнолюдський засіб комунікації ґрунтується на опозиціях вираження та змісту. Будь-яка мова використовує лише кілька із всіх можливих відмінностей. Сукупність подібних відмінностей складає систему даної мови [2, с. 3].

Як правило порівняльні дослідження проводяться як з метою виявлення певних загальних закономірностей, так і з метою порівняльного практичного вивчення двох окремих мов. Дані зіставного розгляду мов можуть використовуватися за для вирішення теоретичних або практичних завдань. В процесі зіставлення мов визначаються їх структурні особливості. Оскільки визначення структурних особливостей та їх класифікація складають зміст типологічного напрямку при вивченні мови, саме цей напрямок потребує результатів зіставлення мовних структур на загальному та на окремих мовних рівнях (морфологічного, фонологічного та ін.).

Окрім того, в процесі зіставлення мов встановлюються спільні для них риси, які призводять до виявлення лінгвістичних універсалій. [17, с.11].

Виходячи із вищезазначеного, можна стверджувати, що контрактивна лінгвістика посідає одне із головний місць в лінгвістичних вченнях. Це пов'язано:

зі зростаючою роллю міжмовної комунікації на всіх рівнях (інтернаціоналізація європейських стандартів освіти, потреби для перекладу у різних областях діяльності);

з утворенням корпусної лінгвістики, яка відкриває для мовознавців можливість повного аналізу матеріалу, виявлення кількісних закономірностей вживання слів.

1.2 Проблеми і методика дослідження контрастивної лексикології

Найвагоміші результати зіставна лексична семантика отримала в другій половині ХХ століття під час панування структурної лінгвістики, для якої є характерним принцип системності та функціональний підхід. Мовознавці прийшли до висновку, що семантична тотожность слів у двох мовах майже відсутня і що це стосується не лише багатозначних, але й однозначних слів. Варто звернути увагу на своєрідність та неповторність лексико-семантичної системи в кожній мові. Цей факт веде до того, що об'єктом зіставного аналізу стають не окремі слова-кореляти, а їх системне угрупування - лексико-семантичні поля, синонімічні ряди, що дозволяє виявити спільні та відмінні риси в порівнюваних лексико-семантичних системах [11, с. 29]. Дослідження цієї проблеми і стало основним завданням такого розділу контрастивної лінгвістики як контрастивна лексикологія.

Контрастивна лексикологія досліджує лексико-семантичні відмінності різних мов через синхронно-зіставний аналіз. Лексика дає можливість різноаспектного вивчення мов як прояву національно-культурного багатства народів, їхнього менталітету. Витоки такого підходу до порівняльного аналізу мов містяться у лінгвістичних працях В. фон Гумбольдта, який зазначав, що «різні мови - це зовсім не різні позначення однієї і тієї самої речі, а різні бачення її» і що мовні відмінності «повинні розглядатися як сила, що пронизує всю історію людства» [14, с. 29].

Контрастивна лексикологія охоплює багато підходів, а саме: лексичні універсалії, теорію мовної відносності, лексичну типологію і контрастивний лексичний аналіз.

Одним із засновників сучасної зіставної семантики вважається визначний український лінгвіст Ю.О. Жлуктенко, який у 1989 р. у своїй програмній статті «Аспекти контрастивної лінгвістики» визначав перспективи розвитку цієї багато в чому нової галузі. В своїх дослідженняхвін започаткував синхронно-порівняльні дослідження структури української та англійської мов. В його працях проводиться контрастивний аналіз головних рис обох мов на фонетичному, морфологічному й синтаксичному рівнях. В. Березинський, О. Бровченко, В. Вовк, Ю. Жлуктенко та ін. досліджували контрастивного аналіз фонологічних систем української та англійської мов, зіставний аналіз граматичних форм та конструкцій.

Цікавими є дослідження В.М. Манакіна, який розглядає принципи й параметри контрастивної лексикології. До даних принципів він зараховує принцип системності, принцип однорівневого зіставлення і принцип ієрархічного зіставлення диференційних ознак. Важливою є також ідея вченого, що фоном для зіставлення повинна виступати третя незалежна суперсистема - когнітивно-семантична сфера вселюдської мови.

Слов'янському мовознавству належить окрема сторінка зіставного дослідження лексичного складу мов. Великий і науково-пізнавальний інтерес у цьому відношенні виявили майже всі видатні славісти, починаючи з О.Х. Востокова. А в роботах О.О. Потебні чи не вперше в слов'янському мовознавстві виникла ідея виявлення національної самобутності шляхом зіставлення з іншими мовами. «Ми можемо сказати, - писав О.О. Потебня, - що той, хто розмовляє однією мовою, за допомогою даного слова розглядає різноманітні в кожній з них змісти цього слова під одним кутом, з однієї і тієї ж самої точки. При перекладі іншою мовою процес ускладнюється, бо тут не лише зміст, а й уявлення інші». Спільність національних уявлень, на думку О.О. Потебні, зростає в процесі історичного розвитку. [14, с.29].

Питання методів зіставного аналізу обговорювалось і досліджувалось багатьма лінгвістами. М.П. Кочерган пропонує таку послідовність етапів контрастивного аналізу лексичної семантики:

-виділення лексико-семантичних полів і міжмовне зіставлення їх структури, яка відбиває різну дискретизацію (mapping, семантичне картування) світу речей і явищ у зіставлюваних мовах;

-вивчення внутрішньопольових (синонімічних, антонімічних, гіперо-гіпонімічних і міжпольових зв'язків);

-дослідження структури лексико-семантичних варіантів;

-встановлення внутрішньої форми слова та й узагалі способів номінації і їх впливу на значення слова в кожному конкретному випадку;

-виявлення стилістичних розбіжностей і асоціативних відмінностей лексико-семантичних варіантів-відповідників [11, с. 4].

М.П. Кочерган у статті: «Зіставна лексична семантика: проблеми і методи дослідження» приходить до висновку, що «принципи системності повинні стати основними в контрастивному лексико-семантичному дослідженні. Без урахування системних зв'язків та ієрархічних відношень на всіх рівнях аналізу (семному, семемному, лексемному, лексико-семантичних груп і лексико-семантичних полів) не може бути адекватного опису лексико-семантичної системи зіставлюваних мов. Значеннєвість мовної одиниці є основною категорією контрастивних досліджень і тільки через неї визначається місце мовної одиниці у певній системі.» М.П. Кочерган приходить до висновку, що тільки зіставлення лексичних систем у цілому може дати об'єктивну картину [11, с. 4].

Зіставлення лексико-семантичних полей визначає значимість кожного лексико-семантичного варіанта, синонімічних, антонімічних, гіпонімічних зв'язків між ними. Дана структура має також у кожній з мов свої відмінності. М.П. Кочерган вважає, що вивчення лексико-семантичних систем мов передбачає встановлення зв'язків між полями. Ці зв'язки визначають місце кожного лексико-семантичного поля в лексико-семантичній системі мови і найбільшою мірою характеризують типологію лексико-семантичної системи [11, с.5].

Дедалі більшого значення у контрастивістиці набуває когнітивна лінгвістика, яка пожвавила контрастивні дослідження і особливо вплинула на принципи й методику дослідження контрастивної лексикології.

Для когнітивної лінгвістики є характерними такі методологічні принципи: експансіонізм, антропоцентризм, експланаторність, функціоналізм, універсалізм і етноцентризм. Серед них заслуговує на особливу увагу принцип антропоцентризму, бо мова, як стверджує Н.Д. Арютонова, «наскрізь антропоцентрична. Присутність людини дає про себе знати на всіх просторах мови, але має найбільший відбиток на лексиці та синтаксисі - семантиці слів, структурі речення й організації дискурсу» [10, с. 5].

Лексичне значення, на думку когнітивістів, - це інтерпретація фрагменту світу людини, тобто воно є антропоцентричним за своєю природою і не стільки відображає об'єктивні ознаки предмета, скільки фіксує властивості, з погляду того чи іншого етносу. Ці положення підтверджуються багатьма мовними фактами. Серед них у першу чергу виділяються так звані номінальні слова - імена, які позначають сферу сконструйованих тим чи іншим етносом прагматичних понять. Вони позначають філософські й етичні поняття, специфічні для певного етносу. Так, наприклад, у європейських мовах немає слів, які хоча б приблизно наближалися за смислом до таких санскритських ключових термінів, як нірвана, карма і т.д. Та й номінальні слова, що мають відповідники в різних мовах, як правило не повністю збігаються за змістом. Так, японське слово кокоро (приблизно серце / розум) має дещо інше значення, ніж його німецький відповідник der Verstand.

Крім номінальних слів, особливе бачення світу створюють такі розряди слів, як експресивна й модальна лексика, перифрази й метафори та ін. Зокрема, антропоцентричність метафори виражається в тому, «що саме вибір тієї чи іншої основи для неї пов'язаний зі здібністю людини порівнювати все нове для неї за своїм образом і подобою або ж за просторовим сприйманням об'єктів, з якими людина має справу в практичній діяльності» [11, с. 5-6].

Слід зауважити, що говорити про те, що когнітивна лінгвістика стане основним методом контрастивного дослідження. Когнітивісти у своїх дослідженнях приходять до суб'єктивних висновків, якими ізобілує контрастивна лексикологія.

У зіставній лексичній семантиці існує ще одна проблема - проблема основної одиниці контрастивної лексикології. Одні дослідники приходять до висновку, що такою одиницею є сема; інші заперечують цю думку. Слід зазначити, що як би дослідникам не хотілося знехтувати словом, все ж вони змушені апелювати до нього. В слові «органічно переплилися всі види й аспекти значення» [10, с. 5]. Якщо не відштовхуватися від слова, то пошук еквівалентних значень буде позбавлений будь-якого об'єктивного критерію. Кожне значення (сема) з певною мірою повноти передається іншою мовою як не словом, то словосполученням чи описово цілим реченням.

Ми погоджуємося з думкою А. Гудавічюса і В.М. Манакіна про те, що для об'єктивного зіставлення лексико-семантичних систем жодна реальна мова не може бути вибрана за основу. В результаті такого дослідження матимемо образ другої мови в дзеркалі першої. Такий опис, на нашу думку, доцільний у лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови. Основою, еталоном зіставлення повинна бути третя система, яка є однаково незалежна від зіставлюваних мов. Такою системою, на думку вищеназваних лінгвістів, є інтернаціональна за своєю природою когнітивна система - сукупність знань про дійсність. У сучасній контрастивній лексикології така система ще не описана, тому А. Гудавічюс і В.М. Манакін прийшли до висновку, що її певною мірою компенсує семний аналіз. На нашу думку, слід погодитися з їх підходом, тому що семи є справді універсальними і незалежними від конкретних мов мисленнєвими утвореннями. Необхідно, однак, закцентувати увагу на тому, що семи в жодному разі не можуть служити третьою системою для порівняння, оскільки не становлять системи. Це ті атоми, з яких по-різному комбінуються в різних мовах значення. Однак, на сучасному етапі розвитку контрастивістики не існує іншого способу здійснювати контрастивні дослідження, як брати за еталон одну із зіставлювальних мов або в кожному окремому випадку на основі наявних знань моделювати певну систему, яка б служила еталоном для зіставлення [10, с. 5].

Таким чином, підсумовуючи викладений вище матеріал, ми можемо зробити наступні висновки, що для зіставної лексичної семантики найактуальнішою є проблема - визначити точно значення лексичних відповідників у зіставлюваних мовах. Розв'язання цього здавалося б, суто лексичного завдання має вихід на ряд інших, притому дуже вагомих проблем, таких як способи передачі емоційних значень, роль семантичних переносів у процесах номінації, залежність полісемії й омонімії від структури мови тощо, а все це в кінцевому результаті проектується на проблеми національно-мовної картини світу.

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ КОНГРУЕНТНОСТІ

З розвитком наукових описів конкретних природних мов, заснованих на трансформаційному підході та їх застосування в контрастивних дослідженнях, виникла необхідність більш точного визначення деяких понять, необхідних для цих досліджень. Необхідно точно знати, що ми маємо на увазі під такими термінами, як тотожні або аналогічні, коли йдеться про порівняння двох структур або двох трансформаційних правил у двох різних мовах. Ми розглянемо контрастивне вивчення англійської та української мов на базі трансформаційного підходу.

Вихідним пунктом порівняння і зіставлення може бути форма або значення мовних одиниць різних мов, і на цій основі потім будуть виявлені однакові або різні форми та однакові або різні значення порівнюваних мовних одиниць. З цим пов'язано два поняття: конгруентність та еквівалентність.

Під конгруентністю (лат. congruens - співрозмірний, відповідний, співпадаючий ) розуміють тотожність мовних форм.

Конгруентність має важливе значення для контрастивних досдіджень. Вивченню підвергається формальна відповідность між реченнями чи фразами двох мов, які порівнюються. Конгруентність, як правило, означає ідентичність структури між двома мовами, тотожність, що може існувати на різних рівнях і бути зазначена різними способами. Це поняття дуже тісно пов'язано з еквівалентностю.

Так, на фонетико-фонологічному рівні конгруентними (повністю або частково) будуть такі слова , як: рос. снег, укр . снiг, білоруськ. снег, болг. сняг; укр. брат - польськ. brat. Конгруентність на фонетико-фонологічному рівні не виключає семантичної розбіжності конгруентних слів.

Німеціке Кaution (застава, поручительство) - англ. caution (обережність); нім. Кostum (верхній одяг для жінок) - укр. костюм (верхній одяг для чоловіків, жінок, дітей). У літературі з перекладу ці слова отримали назву "помилкових друзів перекладача".

Для мовних одиниць, незбіжних за звуковою формою, проблема конгруентності розглядається відповідно тотожності структури найменування. Конгруентними словами в різних мовах є ті, які мають однакову структуру найменування. Так, наприклад, українські й німецькі складні слова життєрадісність і Lebensfreude є конгруентними, на відміну від нім. Lebenskunst і укр. вміння / мистецтво жити (складне слово і словосполучення) і т.п.

Про конгруентність слів на морфологічному рівні, наприклад, категорії числа, можна говорити по відношенню до слів: укр. місцевість, нім. Gegend, фр. contree, які вживаються як у однині, так і в множині ; укр. залізо, тат. Тімер, фр. fer - вживаються тільки в однині; так само: укр. людяність, фр.L ' umanite.

На рівні синтаксису конгруентними (з точки зору вираження підмета - суб'єкта дії) будуть наступні пропозиції: укр. Дівчинка не працює, нім. Das Mдdchen arbeitet nicht, а неконгруентним є: укр. Йому не спиться. Тому що в цьому випадку, українське речення є безособовим.

Кржежовський ввів термін конгруенція для позначення відносин, що утворюються одночасно між реченнямии або їх частинами в двох різних мовах. Приймаючи цей термін, ми конкретизуємо його і зробимо більш точним в наступному визначенні, яке враховує специфіку українською та англійською мов. [25, с. 9]

Якщо українське речення або фраза складається з А , В, С в такому порядку і англійський варіант речення або фрази складається з А ', В', С ' в відповідному порядку , то вони є конгруентними, якщо кожна з пар є тотожною: A : A', B : B', C : C' і складається з еквівалентних елементів, що належать до того ж класу слів і мають однакову синтаксичну функцію в кожному з речень. Щоб це визначення працювало для українською та англійською мов, нам доведеться зробити кілька невеликих змін, а саме , ми не повинні брати до уваги англійські артиклі та дієслова to be і to have, які використовуються як допоміжні частини з точки зору правил структури фраза. Ці частини найчастіше не мають аналогів у вигляді самостійних слів в українських реченнях, тому без вище наданої поправки наше визначення не мало б великої користі.

Ми можемо продемонтрувати незбіжність між двома еквівалентними реченнями української та англійської мов:

Він поїхав туди поїздом.

He went there by train.

Відповідно, приклади ( 1 ) і ( 2 ) не можуть вважатися конгруентними, тому що іменнику в орудному відмінку «поїздом» в українському реченні відповідним є прийменниково-іменникове сполучення by bus в англійському. Наступні два речення є прикладами конгруенції, яка відповідає наведеному вище визначенню:

Він поїхав туди вчора

He went there yesturday

Тепер виникає питання підтвердження цього окремого визначення. З наших попередніх міркувань має бути ясно що ідентичність синтаксичної функції, обумовлена визначенням для кожної пари еквівалентних елементів у двох реченнях, які розглядаються, тісно пов'язана з поняттям конгруентності, і, з цієї точки зору, її включення у визначення досить очевидне. Можливо, більш вражаючою умовою є визначення порядку слів в обох реченнях, яке включає в себе для кожного речення необхідність містити однакову кількість слів, якщо приймати до уваги поправики запропановані вище. Ми маємо тут справу з відношенням порядку слів тільки на рівні речення та фразового творення, тому що контрастивне дослідження обмежене синтаксисом, і саме тому наше визначення бере до уваги лише слова та механізми їх узгодження. Українську прийнято вважати мовою, в якій порядок слів є вільним або майже вільним, тому що має деякі фразові послідовності, такі як прикметниково-іменникові сполучення (плосконіс, чорнокорінь) в яких порядок слів внутрішньо фіксований. На відміну від українськоїої, англійську можна вважати частково фіксованою мовою, особливо звертаючи увагу наї фразові структури, які в більшому чи меншому ступені є внутрішньо фіксованими. [23, с. 109] Так що слід зазначити, що порядок слів не є відмінною рисою синтаксиса українською мови. Проте, хоча це припущення може бути прийняте для опису мови в межах власної структури, воно не несе великої цінності для контрастивного дослідження. Ближчим до істини було б сказати, що в певному стилі, який можна назвати нейтральним і який використовується, коли ми хочемо заявити деякі речі, як простий факт, без будь-яких стилістичних чи емоційних обертонів, в українському реченні з'являється певний фіксований порядок слів, особливо якщо врахувати не пересічне речення, а речення, яке може виникнути на початку розмови як ситуаційне висловлювання. Звідси випливає, що ми могли б постежити у деякій мірі фіксований порядок слів в українській мові та представити його за допомогою правил структури безпосередніх складових, враховуючи додаткові трансформаційні правила для різноманітних розбіжностей, викликаних вимогами стилю, акценту, або ситуації. Це припущення буде грунтуватися на мовному факті, який свідчить, що носії української мови зазвичай будують речення у деякій мірі фіксованим чином, хоча, в більшості випадків, перебудова встановленого порядку не призведе до граматичної невірності. Хоча обгрунтування цього важливого ??синтаксичного зв'язку з точки зору можливості сприймання статистичному сенсі не відповідає принципам теорії трансформаційної граматики, все ж, на мій погляд, є дуже корисним для контрастивних досліджень. Ми не повинні забувати, що ці дослідження також мають практичні значення, одним з яких є підготовка навчальних матеріалів на основі наукового лінгвістичного аналізу. Вони полегшують прогнозування пересічень рідної та англійської мов та виявляють в яких моментах українські структури відрізняються від відповідних англійських структур. З цих причин гостра потреба однакового порядку слів була включена в наше визначення конгруенції. Варто також зауважити, що це положення, швидше за все, буде легше зустріти в ядрах двох мовах, ніж у трансформаціях більш складного типу.

Визначивши основні поняття еквівалентності та конгруентності, можеми розвинути наступні поняття безпосередньо щодо трансформаційної моделі опису мови. У цій моделі ключові зв'язки, грають визначну або вирішальну роль, і саме тому було б корисним побачити, чи може поняття конгруентності бути застосоване до них. [24, с. 19] Очевидно, що було б доволі неможливо уявити собі конгруенцію обмежену відповідністю зв'язку морфем або формативів у двох мовах, особливо в нашому випадку з українською та англійською мовами, де, наприклад українська, має дуже багату флексію іменників, займенників, і прикметники, яка майже відсутня у будуванні англійських слів. Відповідно, ми повинні знову віднести нашу ідею конгруенції, що виникає між парою рядків до рівня речення. Ми робимо це, констатуючи, що два рядки, кожен з яких знаходиться в іншій мові, вважаються конгруентними, якщо вони можуть (у разі еквівалентності лексичних морфем) проявитися в ядерних реченнях, які є конгруентними між собою. В силу цього визначення, ми можемо вважати наступні два рядки конгруентними:

Хлопчик пішов у кіно

The boy went to the cinema

Швидше за все, в будь-яких двох мовах, що належать до одної мовної сім'ї, і, звичайно, в українській та англійській мовах, є деякі трансформаційні операції, які є загальними для обох мов, отже, піддаються порівнянню. Наступним завданням буде визначення умов, які повинні бути виконані, щоб вважати дві такі відповідні трансформації істотно ідентичними або подібніми. Також звичайним є порівнення трансформацій з точки зору їх характеристик, а саме структурного опису та структурних змін. Так як трансформаційні правила діють не тільки на базові зв'язки, а й на трансформи, необхідно розширити наше визначення що до основних зв'язків, щоб охопити всі інші зв'язки, які можуть бути джерелами перетворень.

Назвемо всі ці зв'язки, якими оперують трансформації базовими і визначемо два таких зв'язки в кожній мові, як конгруентні, якщо після застосування мінімального трансформаційного апарату і відповідних морфо- графемно правил, вони зможуть утворити взаємно конгруентні речення або фрази. Після цих пояснень розглянемо наше наступне визначення. Воно наголошує, що дві трансформації, кожна з яких визнається вірною на іншій мові, можуть розглядатися як ідентичні, якщо вони відповідають таким умовам:

(А) вони діють для конгруентних базових зв'язків.

(Б) вони впливають на відповідні зв'язки, що містяться в парі символьно обмежених слів

(В) вони мають однакову природу (наприклад, вилучення, перестановка, додавання)

(Г) вони утворюють до взаємно конгруентні структури.

Щоб звести це довге визначення до більш простої форми, можна сказати, що дві тотожні трансформації працюють у двох конгруентних структурах однаково, отже утворюють конгруентні трансформи. Це визначення здається достатньо самоочевидним, тому не потребує окремого обгрунтування. Тим не менш, дослідження модифікації іменника в англійській та польській мовах показало, що існує багато дуже корисних трансформаційних правил в цих двох мовах, які можуть вважатися ідентичними, враховуючи наведене вище визначення. Як приклад, наведемо два варіанти англійської та української ад'єктивної трансформації отримуючи означальні прикметники від іменників. Це перетворення працює в обох мовах таким чином, що воно додає возначальну морфему відповідному іменнику, таким чином, перезворюючи його за допомогою відповідних описових правил, в похідний прикметник. Таке перетворення було віднесена до ряду варіантів сформованих залежно від різних базових зв'язків, для яких воно працює.

Підсумовуючи визначення конгруентності в межах контрастивних трансформаційних досліджень, потрібно сказати, що умови, необхідні для визнання цих відносин між двома структурами двох різних мов є доволі точними та важкодосяжними. Проте, коли вони будуть виконані, отримані твердження виявляються дійсно тотожними.

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ

Дослідження еквівалентності при перекладі займає центральне місце в контрастивній лінгвістиці. На думку З. Сушко, до сьогодні обсяг та зміст поняття «еквівалентність» до кінця не вивчено [18, с. 268]. Його часто змішують з поняттями «адекватності» або «тотожность» та вживають синонімічно (І. Ревзін, В. Розенцвейг). Проте ці поняття не є рівнозначними.

У працях А. Федорова при розгляді відношень між текстом оригіналу та перекладу протиставляються два поняття -- «формалізм» та «адекватність», при чому під адекватністю розуміється «повноцінність», а за сутністю - еквівалентність [19, с. 38]. Однак у поняття «еквівалентність» часто вкладається різний зміст, тому в теорії перекладу воно розглядається з різних боків, наприклад, як 1) збереження інваріантності на рівні змісту [8]); 2) рівноцінність дії на адресатів вихідного і перекладеного текстів [16]; 3) збереження структурно-семантичної схожості тексту перекладу й оригіналу та виконання всіх умов інваріантності [22]; 4) повноцінний переклад, за якого інтерпретації відображають увесь зміст оригінального тексту та досягається ідентична дія на адресата [19]; 5) «оптимальний» варіант перекладу, за якого має бути враховано багато «взаємосуперечливих» умов [13].

Незважаючи на таке розмаїття підходів щодо вивчення поняття «еквівалентність», дотримуємося погляду Л. Латишева, що «еквівалентність» - це повноцінна передача денотативного змісту оригіналу з дотриманням мовних і узуальних норм цільової мови, зі збереженням структурно-семантичних особливостей тексту оригіналу та з урахуванням регулятивного впливу на адресата» [13, с. 66]. Проте у своїх працях дослідник уникає вживання терміна «еквівалентність», надаючи перевагу слову «оптимальність», «адекватність», «адекватна міра трансформації» [13, с. 66]. Еквівалентність тексту оригіналу і перекладу Л. Латишев визначає як «оптимальне перекладацьке рішення», де «оптимальне» означає «найкраще з можливого» [13, с. 66]. Науковець стверджує, що оптимальний варіант перекладу досягається шляхом «максимально точного відтворення змісту тексту оригіналу» і «шляхом адаптації відтворюваного змісту та мовного оформлення перекладного тексту до нових умов сприйняття повідомлення: до іншої мовної системи і мовної норми, іншому узусу та преінформаційному запасу адресатів перекладу» [13, с. 228].

Як бачимо, Л. Латишев намагається послідовно протиставити поняття «еквівалентність» і «адекватність» та розмежовує їх із погляду категорій процесуальності та результативності. Згідно з його теорією, еквівалентність - це «оптимальне перекладацьке рішення», отже, результат перекладацького процесу. Адекватність, на думку вченого, - це шлях до оптимального перекладу, спосіб знайти оптимальне перекладацьке рішення, а відтак це процес перекладу, в результаті якого може виникнути еквівалентний переклад. Таким чином, для створення еквівалентного перекладу інтерпретатор добирає адекватний спосіб трансляції, залишаючи за собою вибір засобів у кожному конкретному випадку.

У сучасному перекладознавстві немає описаного алгоритму пошуку оптимального перекладацького рішення, тому перекладач, на думку Л.Латишева, може полегшити свої «перекладацькі муки», якщо буде керуватися при цьому двома наступними критеріями «адекватного перекладу» - рівнозначністю регулятивного впливу текстів оригіналу та перекладу та їхньою семантико-структурною подібністю.

Сушко стверджує, що прояснити поняття еквівалентності та відмежувати його від адекватності допомагає введення поняття інваріантності. Через неоднаковість мовних структур перекладач не може перекласти абсолютно всі структурно-семантичні особливості оригіналу та досягти аналогічного регулятивного впливу на адресата. Тому для досягнення максимальної еквівалентності він повинен знайти в оригіналі головні елементи, без яких неможливо обійтися, та другорядні, які можна безболісно опустити [18, с. 269].

На думку Л. Бархударова, при заміні тексту оригіналу текстом перекладу повинен «зберігатися якийсь певний інваріант; ступінь збереження цього інваріанту й визначає собою міру еквівалентності перекладу тексту оригіналу» [1, с. 9]. Цю думку підтримує й Л. Латишев: «Інваріант - це те, що залишається незмінним у вираженні при його перетворенні» [13, с. 66]. Звідси витікає, що текст перекладу ніколи не може бути абсолютно ідентичним канонічному тексту оригіналу, проте перекладач має завжди прагнути до більш повної еквівалентності. Таким чином, перекладач повинен визначити «черговість» передачі змісту, тобто встановити, які елементи «користуються перевагою при передачі у процесі перекладу, а якими можна «жертвувати», щоб втрати при перекладі були мінімальними» [1, с.24].

Рангова ієрархія елементів змісту за ступенем їх функціональної завантаженості, тобто за ступенем участі їх у створенні комунікативного ефекту (Л. Латишев, Й. Альбрехт) складається із чотирьох типів: інваріантні, інваріантно-варіабельні, варіабельні та пусті. До інваріантних елементів змісту зараховуємо ті, пропуски чи заміна яких приводить до його викривлення. Таким чином, повної еквівалентності або всіх її типів в одному перекладі досягнути неможливо, її слід розглядати як нормативну вимогу, а не «інваріантність усіх факторів» [21, с. 27]. На думку Й. Альбрехта правильне їх визначення може привести до досягнення абсолютної еквівалентності, але при цьому саме перекладач вирішує, які з цих факторів мають бути «інваріантними», а якими можна «пожертвувати».

До них може бути віднесено елементи змістової, стилістичної, семантичної, функціонально-комунікативної, інформаційної реакції адресата на переклад тощо. Однак при цьому варто відзначити, що перекладачеві не відводиться головна роль у визначенні факторів інваріантності. Вирішальну роль тут відіграють, по-перше, тип тексту, по-друге, мета перекладу та, по-третє, характер адресата.

У розробленій Й. Альбрехтом схемі взаємовідношення еквівалентності, адекватності та інваріантності еквівалентність - це відношення між текстом оригіналу та вимогами до інваріантності в тексті перекладу, які формуються перекладачем на основі перелічених факторів інваріантності. Якщо в перекладі витримані не всі риси інваріанту і переклад зроблено з певною метою та розраховано на конкретного адресата, такий переклад є лише адекватним. Якщо ж у перекладі реалізовано всі вимоги інваріанту і збережено структурно-семантичну схожість текстів оригіналу і перекладу, такий переклад можна вважати еквівалентним [21, с. 29].

На думку В. Комісарова, інколи для успішної реалізації мети міжмовної комунікації досягнення максимальної еквівалентності виявляється необов'язковим, а часом навіть небажаним. Цим, на його погляд, і пояснюється поява оціночного терміна «адекватність перекладу», який означає «відповідність перекладу вимогам та умовам конкретного акту міжмовної комунікації» [12, с. 113]. Варто зазначити, що В. Комісаров має на увазі лише денотативну еквівалентність, вважаючи, що передача інших її типів при перекладі нехудожніх текстів особливого значення не має.

Отже, оціночний характер «еквівалентності» робить зайвим використання терміну «адекватність». Разом із тим для оцінки ступеня еквівалентності цілком прийнятний термін «тотожний переклад», бо його метою не є «повнозначна передача змісту та досягнення рівноцінних комунікаційних реакцій» [12, с. 115].

Дослідження понять еквівалентності та адекватності дозволяє З. Сушко стверджувати, що сьогодні в теорії перекладу право на існування мають обидва терміни, однак у відношенні до них окреслились декілька підходів.

Перший підхід розглядає еквівалентність як категорію ретроспективну, критичну, статичну, орієнтовану на перекладацький результат. Адекватність (тотожність) розуміється як категорія перспективна, динамічна, орієнтована на перекладацький процес [18, с. 270].

Аналізуючи категорію еквівалентності, В. Комісаров справедливо відзначав, що «зіставлення перекладів із їхніми оригіналами демонструє існування декількох типів еквівалентності, в кожному з яких вміщуються різні частини змісту вихідного тексту. Вивчення рівнів еквівалентності дозволяє визначити міру близькості до оригіналу перекладача, що досягається в кожному конкретному випадку» [12, с. 134].

Розглядаючи категорію еквівалентності як головну в теорії перекладу, звернемося до змісту поняття, щоб з'ясувати, як співвідноситься воно з близькими до нього поняттями адекватності, тотожності, правильності.

Так, М. Гарбовський визначає еквівалент як «рівноцінне, рівнозначне, рівносильне іншому поняття, що повністю замінює його» [3, с. 265]. Варто звернути увагу на те, що існує деяка суперечливість у визначенні цього поняття. В першій його частині говориться про те, що порівнювані об'єкти рівні за цінністю, значенням, силою. Інакше кажучи, вони однакові, тобто абсолютно схожі. У другій частині, проте, стверджується, що еквівалентним є те, що повністю замінює будь-що в певному відношенні. Отже, суперечності у визначенні поняття переконливо демонструють відносність терміна еквівалентність, що має принципове значення для теорії перекладу: еквівалентність передбачає взаємозамінність порівнюваних об'єктів, проте не абсолютну, а можливу лише в якомусь певному відношенні.

Розуміння відносності еквівалентності в теорії перекладу, з одного боку, важливе для відмежування можливого від неможливого, і це допомагає позитивно вирішити питання перекладності. Якщо розглядати еквівалентність як основну властивість тексту перекладу в його відношенні до тексту оригіналу, то саме неабсолютний характер цього відношення дозволяє уникнути максималізму в оцінці можливостей перекладу.

З іншого боку, відносність, закладена в самому понятті еквівалентності, порушує складне питання про те, як саме текст перекладу виявляється рівнозначним, рівноцінним, рівносильним тексту оригіналу. Зазначимо при цьому, що не оцінюємо істинність оригінального тексту в його відношенні до об'єктивної дійсності: будь-який текст є засобом вираження та репрезентації певного погляду на оточуючу дійсність.

Спроба створити типологію еквівалентності, знайти ті сходинки, що ведуть від мінімально можливої до максимальної еквівалентності приводить до необхідності вивчення рівнів еквівалентності. Поняття багатоступеневого перекладацького еквівалента набуває достатньо чітких контурів у теорії Г. Єгера, в якій простежується «ієрархія відношень мовних знаків» [5, с. 137], вибудуваних у наступних чотирьох рівнях: 1) прагматичному, 2) семантичному (денотативному); 3) семантичному 2 (сигніфікативному), 4) синтаксичному. Повна еквівалентність, чи власне еквівалентність, між текстом оригіналу і текстом перекладу досягається тоді, коли на всіх чотирьох рівнях значення вихідного тексту інваріантні значенням перекладного.

Ця концепція, підтримана А. Швейцером, спирається на ідею про те, що «прагматичний рівень займає найвище місце в ієрархії рівнів еквівалентності. У цій ієрархії існує така закономірність: кожний рівень еквівалентності передбачає наявність еквівалентності на всіх вищих рівнях» [20, с. 85]. Прагматичний рівень еквівалентності, піднесений до рангу домінуючого, складає те необхідне комунікативне ядро, без якого еквівалентності не може бути досягнуто. На думку дослідника, «прагматичний рівень, що охоплює такі життєво важливі для комунікації фактори, як комунікативна інтенція, комунікативний ефект, установка на адресата, керує іншими рівнями. Прагматична еквівалентність є невід'ємною частиною еквівалентності взагалі та нашаровується на всі інші рівні та види еквівалентності» [20, с. 86-87]. У побудованій А. Швейцером моделі еквівалентності виявляються ті ж самі три рівні, що й у моделі, запропонованій Г. Єгером: прагматичний, семантичний, синтаксичний.

М. Гарбовський вибудовує більш розгорнуту модель, яка передбачає п'ять ієрархічних взаємопов'язаних рівнів: 1) рівень мети комунікації; 2) рівень опису ситуації; 3) рівень засобу опису ситуації; 4) рівень структури висловлювання; 5) рівень лексико-семантичної відповідності. Як бачимо, у цій моделі змінено ієрархію двох рівнів: рівень опису ситуації підпорядковує собі рівень засобу опису ситуації. Крім того, рівень лексико-семантичної відповідності логічно завершує ієрархію рівнів еквівалентності [3, с. 261].

Американський теоретик перекладу Ю. Найда виділив два типи еквівалентності: формальну і динамічну. В основі його уявлення про необхідність розрізняти ці два види еквівалентності лежить переконання в тому, що абсолютно точний переклад неможливий. Однак дуже близьким до оригіналу може бути вплив перекладу на адресата, хоча тотожності в деталях не буде. «Дотримуючись формальної еквівалентності, - пише дослідник, - увага концентрується на самому повідомленні, як на його формі, так і на змістові. При такому перекладі необхідно перекладати поезію поезією, речення - реченням, поняття - поняттям». Такий тип перекладу Ю. Найда називає перекладом-глосою (gloss translating), який передбачає «врощування» одержувача інформації в культуру іншого народу, для якого створено оригінальний текст.

Якщо ж перекладач ставить собі за мету досягти динамічної еквівалентності перекладного тексту оригінальному, він не стільки прагне досягти збігу повідомлення мовою перекладу з повідомленням мовою оригіналу, скільки створити динамічний зв'язок між повідомленням та адресатом мовою перекладу, приблизно такий самий, «як зв'язок, існуючий між повідомленням та одержувачем мовою оригіналу». Реципієнт не переноситься в іншу культуру, йому пропонується «модус поведінки, релевантний контекстові його власної культури». Американський дослідник докладно обґрунтував принципи орієнтації перекладу на формальну та динамічну еквівалентність.

Е. Честерман зазначив, що «теорія перекладу по-різному розглядає еквівалентність, залежно від дозволеної міри відмінності між похідним явищем і оригіналом; контрастивний аналіз розглядає еквівалентність строгіше, так що відношення між різними явищами вважають або конвергентими, або дивергентними, вони або подібні, або відмінні»

М. Гелідей зауважив, що еквівалентність можлива, головним чином, на рівні речення: «Візьмімо два тексти різними мовами, один із яких - переклад іншого, на якому рівні (серед граматичних елементів) ми будемо готові впізнати еквівалентність? Загалом це буде на рівні речення, яке є контекстуальною одиницею мови; саме речення діє у ситуаціях. Еквівалентність одиниць та елементів губиться, як тільки ми переходимо нижче за рівень речення; і чим нижче ми пересуваємось по рівневій шкалі, тим менше залишається для еквівалентності. Як тільки ми досягаємо найменшого елемента - морфеми - більшість залишків еквівалентності зникає. Чим ближче ми наближаємось до речення, тим більшою стає імовірність еквівалентності; тож можна стверджувати, що основною одиницею перекладу є речення».

Саме визначення еквівалентності становить проблему. Є багато варіантів визначення еквівалентності, проте жоден із них не можна вважати універсальним. Наприклад, y «Словнику лінгвістичних термінів», укладеному О. Ахмановою, термін еквівалентність окремої статті не має, а еквівалент розглядається як одиниця мови, що має таку ж функцію, що й інша одиниця мови, або може виконувати ту ж функцію, що й інша одиниця мови. В енциклопедії перекладознавства за редакцією М. Бейкер подано визначення еквівалентності вже з погляду теорії перекладу: «прихильники теорій, що ґрунтуються на еквівалентності, зазвичай визначають еквівалентність як відношення між текстом-джерелом і цільовим текстом, яке вважається найперше перекладом тексту-джерела» [26, с. 77]. На жаль, таке визначення досить-таки абстрактне і не передбачає єдиного трактування.

Ю. Жлуктенко вважає, що умову, за якої аналізовані об'єкти повністю збігаються з моделлю, можна вважати станом їхньої еквівалентності [6, с. 6].

Щось подібне висловив також Т. Кшешовскі, який дотримується думки, що «тільки еквівалентні системи, конструкції і правила можна порівняти» [25, с. 6]. Проте він по-іншому розуміє саме поняття еквівалентності, оскільки в одній із своїх праць автор зазначив, що якщо мови структурно ідентичні, то їх не можна порівнювати, тому що не буде нічого відмінного, що б можна було розглядати [25, с. 44]. У тій же книжці «Порівняння мов» він написав, що «гіпотеза стосовно ідентичності семантичних репрезентацій еквівалентних речень приводить до семантичного парадоксу, який ґрунтується на тому, що те, що ідентичне, не може порівнюватися, а те, що різне - не порівнюване» [25, с. 47].

Цікаво, що у своїй статті «Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи» Ю. Жлуктенко і В. Бублик подали інше визначення еквівалентності: «еквівалентність - це адекватність змісту двох структур із можливими відхиленнями у самих структурах» [6, c. 9].

Ю. Жлуктенко, пишучи про еквівалентність у контрастивному аналізі, згадує перекладознавців, зокрема В. Комісарова. Дослідник також вважає, що еквівалентність, визначена на основі перекладу, є критерієм порівнюваності, а тому переклад одне із основних понять порівнюваності та важливе поняття синхронно-порівняльної лінгвістики. Подібні думки висловив також М. Гелідей, який зауважив, що коли ми беремось за порівняльний опис двох мов, ми маємо у своєму розпорядженні два види свідчень. Перший - це перекладна еквівалентність; другий - формальне порівняння. Перекладні еквіваленти пов'язані з категорією граматичної одиниці і дають підстави сказати, що кожна окрема одиниця чи категорія в ВМ - нормальний (тобто найімовірніший) еквівалент одиниці чи категорії в ПМ; це означає, чи, принаймні, дає змогу припустити, що дві одиниці чи категорії - порівнювальні. Можливість перекладної еквівалентності, звичайно, є передумовою порівняння: якщо дві одиниці ніколи не перекладають одна одну, то немає змісту їх порівнювати.

У статті «Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи» автори говорять про формальну та функціональну еквівалентність [6]. Вочевидь, такий поділ видався Ю. Жлуктенку недостатньо вичерпним, оскільки вже у статті про критерії еквівалентності він згадував інші типи еквівалентності.

Він виділив чотири основні типи еквівалентності:

-референтну еквівалентність;

-концептна еквівалентність (оскільки випадків збігу понять / концептів мало, то цей тип еквівалентності доволі обмежений);

-контекстуальна еквівалентність;

-ситуативна еквівалентність [6].

Т. Кшешовскі розробив власну класифікацію еквівалентності. Він розрізняє сім типів еквівалентності:

-статистична еквівалентність (між двома обраними одиницями, які мають максимальну подібність з погляду частоти використання);

-перекладна еквівалентність (цей тип еквівалентності охоплює усі типи перекладу);

-системна еквівалентність (може існувати між порівнюваними парадигмами);

...