Теоретичні засади вивчення концептів мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади вивчення концептів

1.1 Концепт: проблеми вивчення

1.2 Типологізація концептів

Литература

Вступ

Концепт «гроші» у мовній картині світу студентів - носіїв англійської мови та мовні знаки, що його репрезентують, посідають у мовній картині світу пріоритетні позиції як носії значущих для особистості цінностей. Паремії утворюють особливу зону в структурі концепту, оскільки вони відображають історичне осмислення етносами того чи того концепту, що «витікає із ментально-мовної культури народу». Оскільки картини світу, а отже, і паремійні картини світу національно-специфічні, й носії різних мов у результаті своєї пізнавальної діяльності сприймають світ крізь призму своєї мови та культури, то виникає необхідність у їхньому дослідженні й зіставленні.

У сучасних мовознавчих працях знайшли відображення лише деякі аспекти вивчення концепту «гроші» у мовній картині світу студентів - носіїв англійської мови. Водночас процес концептуалізації поняття «гроші» (одного з ключових концептів будь-якого суспільства) не був описаний як мовний, когнітивний та культурний феномен в українській та англійській лінгвокультурі.

Отже, актуальність роботи визначається загальною спрямованістю сучасних лінгвокогнітивних студій і зумовлюється потребою в аналізі лінгвокультурного концепту “гроші” у мовній картині світу студентів-носіїв англійської мови на матеріалі паремійного фонду української мови з урахуванням сучасних семантико-когнітивного, лінгвокультурологічного та антропоцентричного підходів, що донині ще не було об'єктом спеціального дослідження як в українському, так і англійському мовознавстві.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні концептуалізації поняття «гроші» у мовній картині світу студентів-носіїв англійської мови та створити наукове уявлення про місце й роль грошей у суспільному житті українців.

1. Теоретичні засади вивчення концептів

мова спілкування когнітивний жанровий

1.1 Концепт: проблеми вивчення

Поняття «картина світу» належить до фундаментальних наукових понять. Вона виражає найсуттєвіші характеристики людини, її буття. Картина світу як глобальний образ постійно формується в процесі контактування людини з навколишнім середовищем та іншими членами соціуму. Картина світу об'єктивується у мові, образотворчому мистецтві, музиці, ритуалах, різноманітних соціокультурних стереотипах поведінки людей.

Когнітивний підхід до вивчення мови стає сьогодні надзвичайно популярним і перспективним, у чому полягає актуальність дослідження. Вченим-лінгвістам стало зрозуміло, що мова людини є значно більша і глибша, ніж її орфоепічна, лексико-семантична, синтаксична системи. Так, Т.Б.Алісова стверджує, що мова має тіло і дух [1, с.15]. Тіло -- це матеріальне, що ми можемо бачити і чути, а духовне заховано в глибинах історико-етимологічних та лексико-семантичних лабіринтів та національно-культурних особливостях етносу. Матеріальне піддається вивченню; духовне передається від покоління до покоління на ментально-когнітивному рівні і є досить важким для сприйняття представникам іншомовного етносу [1, с.15].

Видимий світ є певним символом, ієрогліфом, таємничим текстом, який віщує про йог творця. Весь світ -- інформація, закладена в нього Богом, і потенційно доступна для прочитання людиною. Однак для цього слід оволодіти навичками символічного прочитання, з допомогою якого за буквальним, фактичним виявляється символічне, сокровенне, знак вічного, духовного, божественного [1, с.81].

Мова -- основна форма, у якій відображенні наші уявлення про світ, вона також є найважливішим інструментом, за допомогою якого людина отримує і узагальнює свої знання, фіксує та передає їх соціуму. Людина як суб'єкт пізнання є носієм певної системи знань, уявлень, міркувань щодо об'єктивної дійсності. Ця система має різні назви -- картина світу, модель світу, образ світу -- та розглядається в різних аспектах.

Мова сприймається як з'єднуючий елемент між окремою людиною та ментальністю нації, до якої вона належить. Завдяки мові можливо не тільки віднайти цей зв'язок на сучасному етапі, а й прослідкувати його розвитку ході всієї історії нації та суспільства. Усі елементи народної культури знаходять відбиток у мові певного народу, яка є відмінною від інших саме через специфіку відображення в ній світу і людини в ньому [1].

Термін «картина світу» вперше була застосована на межі ХІХ-ХХ ст. фізиком В.Герцом і розумілася ним як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об'єктів, що служать для виведення логічних суджень відносно поведінки цих об'єктів [1].

Образ світу, втілений в мові, відповідає поняттю «мовна картина світу» (за термінологією американських когнітивістів -- «концептуалізація світу, вміщена в мові»). Початки тези про мовну картину світу належать В.Гумбольджу, який стверджував,що в «кожній природній мові є характерний тільки для неї огляд світу». «Всяка мова, -- розмірковував В.Гумбольдж, позначаючи окремі предмети, насправді творить: вона формує для народу, який є її носієм, картину світу» [11]. Погляди Гумбольджа сприйняли і розвинули неогумдольджіанці. Розвиваючи його ідеї, Л.Вайсерг, представник неогумдольджианської лінгвістики, робить висновок, що в основу мовознавства повинні бути покладені такі головні положення: 1) мова виступає як середня ланка, де відбувається синтез внутрішнього світу людини та оточуючої її зовнішньої дійсності; 2) мовознавство ґрунтується на світорозумінні, що здійснюється через рідну мову [11]. Л.Вайсберг вважає мову творінням нації, в якому знайшов своє відображення процес пізнання всіх поколінь. Мова -- духовний світ, що постає перед конкретною людиною як щось об'єктивне, але стосовно до пізнаваного -- суб'єктивним, одностороннім. Суб'єктами мовної картини світу є носії мови, оскільки картина світу є способом його пізнання, а отже, результатом когнітивної діяльності людей, відображенням результатів діяльності свідомості (за Гумбольджом) [11]. Для українського мовознавства величезну роль відіграли праці О.О.Потебні, який розвинув ідеї Гумбольджа і водночас впритул підійшов до тих питань, які поставила американська когнітивна антропологія.

Ще одним джерелом «мовної картини світу» є американська етнолінгвістика та її гіпотеза лінгвістичної відносності. Сепіра-Уорфа, за якою не тільки тип, мови залежить від типу культури, у межах, якої він постав, а й тип культури, зумовлений тим типом мови, в якому вона розвинулася і функціонує.

Отже, мовна картина світу -- це «спосіб відбиття реальності у свідомості людини,що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними концептуальними канонами» [11]. В свідомості людей, які належать тому чи іншому національному колективу, складається та передається із покоління в покоління свій образ картини світу, об'єктивної навколишньої дійсності. Картина світу, на думку багатьох лінгвістів, -- вихідний глобальний образ світу, який репрезентує сутнісні властивості світу в розумінні її носіїв, лежить в основі світогляду людини та є результатом усієї її духовної активності. «Картина світу -- створений людиною суб'єктивний образ об'єктивної дійсності -- це не дзеркальне відображення світу, а завжди певна його інтерпретація» [11].

У лінгвокультурології розмежовують мовну і концептуальну картини світу. Концептуальна картина світу -- це не лише система понять про сукупність реалій довкілля, а й система смислів, втілена в ці реалії через слова -- концепти. Концептуальна картина світу є значно ширшою, ніж мовна, тому що в її створенні беруть участь різні типи мислення.

Мовна картина світу -- це система взаємопов'язаних мовних одиниць, що відбиває об'єктивний стан речей довкілля і внутрішнього світу людини. Якщо концептуальна картина світу існує у вигляді концептів, які утворюють концептосферу, то мовна картина світу існує у вигляді значень мовних знаків, які утворюють сукупний семантичний простір мови.

Сучасні уявлення про мовну картину світу у викладі Ю.Д.Апресяна виглядають таким чином. Кожна мова віддзеркалює певний спосіб сприйняття та концептуалізації світу. Відображені в ній значення створюють цілісну систему поглядів, свого роду певну колективну філософію, яка стає обов'язковою для всіх носіїв мови. Властивий певній мові спосіб концептуалізації дійсності -- частково універсальний, частково національно0специфічний, тому носії різних мов можуть бачити світ по-різному, крізь призму своїх мов [2, с.43].

Теоретичне обґрунтування проблеми сприйняття світу у формі мовної картини світу дає Б.О.Серебреніков у роботі «Роль людського чинника в мові. Мова і картина світу». Її автор бачить концептуальну модель світу більшою за мовну. Картина світу -- це те, яким малює світ людина в своїй уяві, -- феномен більш складний, ніж мовна картина світу [29; 36].

Г.А. Уфімцева, російський мовознавець, зазначає, що концептуальна модель світу містить інформацію, подану в поняттях, а в основі мовної моделі світу лежать знання, закріплені в семантичних категоріях, складених зі слів і словосполучень, по-різному структурованих у межах певного поля тієї чи іншої конкретної мови. Основою вербальної, мовної картини світу є репрезентація загальної картини світу за допомогою мови.(за Серебряніковим) [29; 56].

Т.Г. Нікітіна розуміє під концептуальною картиною світу не лише систему основних логічних категорій, які є універсальними. На «нижніх поверхах» концептуальної картини світу неодмінно, на її думку, знайдуть відбиття національні особливості світовідчуття, світосприймання і світорозуміння (за Серебряніковим) [29; 77]. Ю.М.Караулов підкреслює, що картину світу визначають наукове знання та мовна специфіка, а межі між мовною і концептуальною моделями світу здаються вченому хисткими, невиразними [19; 44].

Дослідники мовної картини світу наголошують на таких її особливостях: кожен народ має певні відмінності у своїй мовній картині світу. Мовна картина світу є вторинною за своєю природою, антропоморфною за спрямованістю. В.М.Телія уявляє мовну картину світу як інформацію, розсіяну по всьому концептуальному каркасу й пов'язану з формуванням самих понять за допомогою маніпулювання мовними значеннями. Науковець відзначає, що мовна картина світу не має чітких меж, тому ї місця щодо концептуальної моделі світу не може бути визначене як периферія [31]. Концептуальна картина світу засобами мови перетворюється у мовну. Концептуальна картина світу і мовна різняться засобами створення: перша використовує поняття і уявлення, а друга -- мовні одиниці. Таким чином, наявність невербальних засобів вираження в концептуальній картині світу і лінгвістичних засобів творення загальних рис та національних особливостей мовної картини світу є принциповою відмінністю між ними.

Характеризуючи мовну картину світу, мовознавці відзначають її особливе значення і функції: мова забезпечує потреби суспільства у спілкуванні та пізнанні. На виконання цього завдання і спрямовані функції, які вона виконує. Основними функціями є комунікативна, когнітивна, мислеформлювальна, репрезентативна, емоційна, експресивна та імперативна.

Кожна мовна одиниця зорієнтована на концептуальний простір довкілля, стаючи мовленнєвим виявом того чи іншого фрагмента. Та оскільки концептуальна картина світу (а отже і її фрагменти) -- явище динамічне, а не статичне, то мовні одиниці, що її відображають, зазнають усіляких перетворень і набувають концептуальних значень, що розширюють семантичне поле того чи іншого мовного знака. У результаті останній функціонує часто не просто як слово-номінація з одним чи кількома лінгвістичними значеннями, а як слово -- культурний концепт.

Концепт: проблема визначення та співвідношення з мовною картиною світу

Говорячи про концепт, не можемо оминути питання походження терміна та історію семантичної трансформації, що зумовила його універсальність, здатність функціонувати у термінологічних системах різних наук.

Слово концепт походить від латинського conceptus, що в перекладі означає «думка, уявлення, поняття» і первинно застосовувалося як термін логіки та філософії. За другою версією, автором якої є В. Колесов, під концептом розуміється «не conceptus (умовно передається терміном «поняття») а conceptum («зародок», «зернятко»), з якого й виростають у процесі комунікації всі змістові форми його втілення в дійсності» [8; 81]. На нашу думку, слушними є обидві версії походження терміна, хоча другаточніше відбиває суть лінгвістичної категорії.

Суттю концепт - явище того ж порядку, що й поняття. Синонімію наведених лексем доводить Ю. Степанов у передмові до монографії «Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования», удаючись до етимології слів російської мови [12: 40]. Лексичну подібність названих термінів підтверджують також автори видань «Языкознание. Большой энциклопедический словарь» [23], «Философский словарь» за редакцією І.Т. Фролова [21], «Философский энциклопедический словарь» за редакцією С.С. Аверинцева [22] і «Логический словарь-справочник» [16], у яких поняття й концепт подаються як лексичні еквіваленти в одному зі значень першого слова. У названій роботі Ю. Степанов відзначає, що, незважаючи на подібність лексичного значення, у мові наукового стилю ці слова досить чітко розмежовані, оскільки є термінами різних наук: поняття вживається головним чином у логіці та філософії, а концепт - термін математичної логіки, останнім часом закріпився в культурології [12; 40]. Дослідник диференціює терміни, мотивуючи, що “у понятті, як воно вивчається в логіці та філософії, розрізняють об'єм - клас предметів, який підходить під дане поняття, і зміст - сукупність загальних і суттєвих ознак поняття, що відповідають цьому класу. У математичній логіці терміном концепт називають лише «зміст поняття»; таким чином термін концепт стає синонімічним терміну об'єм поняття. Інакше кажучи - значення слова це той предмет чи ті предмети, з якими це слово правильно, відповідно до норм певної мови застосовується, а концепт це смисл слова. У науці про культуру термін концепт уживається - коли абстрагуються від культурного змісту, а говорять тільки про структуру, - взагалі так само, як у математичній логіці. Аналогічно розуміється зміст слова у сучасному мовознавстві” [12; 41-42].

Хоча термін є новим у мовознавстві, є підстави говорити, що його формування та розробка тривали протягом усього часу розвитку філософської думки. З одного боку, підґрунтям для терміна є дослідження семантичної системи мови. Серед науковців, які займалися вивченням цієї галузі мовознавства, відомі Аристотель, Н. Арутюнова, В. Виноградов, В. Григор`єв, В. фон Гумбольдт, Р. Карнап, К. Льюїс, О. Потебня, Б. Рассел, Черч та інші.

З іншого боку, термін концепт розроблявся в термінологічній системі логіки та філософії. Ним оперували М. Бубер, Л. Вітгенштейн, Г.Х. фон Вригтом, Е. Гуссерль, Х.-Г. Гадамер, М. Гайдеґґер, Хосе Ортега-і-Гассет, І. Фізер, З. Фрейд, Т. Юнг та інші. Узагальнений досвід вивчення терміна знаходимо в енциклопедичних виданнях. Так у виданні «Логический словарь-справочник» Н. Кондакова в енциклопедичній статті «Поняття», до якої автор відсилає стосовно визначення концепту, знаходимо: «Поняття - цілісна сукупність суджень, тобто думок, у яких щось стверджується про відмітні риси досліджуваного об`єкта, ядром якої є судження про найзагальніші й у той же час суттєві ознаки цього об`єкта... Поняття - це підсумок пізнання предмета, явища» [16; 456]. І далі: «Поняття нерозривно пов`язане з матеріальною мовною оболонкою. Реальність кожного поняття виявляється в мові. Поняття виникає на базі слів і не може існувати поза словами. Слово є носієм поняття... Нерозривно пов`язане зі словом, поняття не є тотожним слову» [16; 456-457].

Тісний зв`язок між логікою та лінгвістикою стосовно терміна концепт простежується також у виданні «Краткий словарь по логике» за авторством Д. Горського, в якому термінові присвячена окрема енциклопедична стаття. Концепт тут визначається як «зміст поняття, те ж, що і смисл. У семантичній концепції Р. Карнапа між мовними виразами та денотатами, що їм відповідають, тобто реальними предметами, є ще деякі абстрактні об`єкти - концепти» [7; 80]. У філософських словниках, зокрема за редакціями І. Фролова та С. Аверинцева, концепт подається як синонім одного зі значень поняття і трактується як смисл імені [20; 203], «те, розуміння чого є умовою адекватного сприйняття, засвоєння даного імені» [21;593]. Доцільність залучення лінгвістичного аспекту дослідження явища обґрунтовує Н. Арутюнова: «Не випадково практично усі сучасні філософські школи - феноменологія, лінгвістична філософія (філософія побутової мови), герменевтика та ін. - апелюють до мови. Справді, етимологія слів, що виражають те чи інше поняття, синоніми, антоніми, коло можливих сполучень, типові синтаксичні позиції, контексти вживання, синтаксичні поля, оцінки, образні асоціації, метафізика, фразеологія, мовні шаблони - усе це створює для кожного поняття індивідуальну «мову»…, що дає можливість здійснити реконструкцію концепту та визначити його місце у звичайній свідомості людини» [11; 3].

Припускаємо, що повинен бути також зворотний процес: у період активізації дослідження семантичної системи мови, а це можливе тільки при залученні філософського аспекту дослідження, термін концепт було включено до арсеналу мовознавчих понять для позначення певної семантичної універсалії.

Підтвердження думки знаходимо у праці Р. Карнапа «Значение и необходимость», де чи не вперше зустрічаємо аналізований термін із таким поясненням: «Термін «концепт» уживатиметься тут як загальне позначення для властивостей, відношень і тому подібних об`єктів. Для цього терміна особливо важливо підкреслити ту обставину, що він не має розумітися у психологічному смислі, тобто як такий, що має причетність до процесу уявлення, мислення, розуміння і т.ін., він швидше має розумітися як термін, який стосується чогось об`єктивного, що існує в природі і виражається в мові десигнатором, який не має форми речення... Ці зауваження слід розуміти лише як неформальні термінологічні роз`яснення. Їх ні в якому разі не варто розглядати як спробу зв'язання старої спірної проблеми універсалій» [7; 55-56]. Суттєвим є зауваження автора стосовно «неформальних термінологічних роз`ясень», що свідчить не лише про відсутність на той час визначеного формулювання терміна, але й про незвичність його вживання.

Звернемо увагу також на примітку до вказаного видання 1959 року, редакційна колегія якого зазначає: Англійський термін «concept» зазвичай перекладається словом «поняття». Однак у тих випадках, коли термін «concept» належить до значення якогось важливого у даній книзі спеціального терміна в метамові, який стосується семантичної системи, перекладаючи, аби підкреслити цю обставину, ми вживали термін «концепт» [7; 362]. Можемо припустити, що в радянській мовознавчій науці визначений термін як лінгвістична категорія з'явився внаслідок полісемії співзвучного англійського терміна для позначення одного зі значень вітчизняного терміна «поняття», що виділилося в окремий термін семантики.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики термін набуває поширення та теоретичного обґрунтування. Так, серед його дослідників відомі Ю. Степанов, Н. Арутюнова, Н. Рябцева, Б. Борухов, Р. Розіна, О. Кубрякова, С. Нікітіна, Т. Радзієвська, А. Вежбицька, В.Телія та інші. Можемо говорити про період адаптації терміна концепт у сучасному українському мовознавстві. Вважаємо, що існують усі підстави для уведення його до активного словника термінології сучасної лінгвістики.

Оскільки названий термін як лінгвістична категорія виник порівняно недавно, усталеного визначення концепту в мовознавстві немає. Звернімося з цим питанням до деяких авторитетних видань. У словнику «Языкознание. Большой энциклопедический словарь» тлумачення аналізованого терміна подається в енциклопедичній статті «Поняття» і трактується як те ж, що і граматична чи семантична категорії, зазвичай не вищого рівня узагальнення, наприклад, поняття двоїни, поняття події, поняття неактуально теперішнього часу і т.ін.; у цьому значенні став часто вживатися термін «концепт». Далі подається роз'яснення: «Поняття (концепт) - явище того ж порядку, що і значення слова, але розглядається в дещо іншій системі зв`язків; значення - у системі мови, поняття - у системі логічних відношень і форм, що досліджуються як у мовознавстві, так і в логіці» [23; 383]. Тобто різниця між значенням і концептом убачається у пов`язаності першого зі знаком, одиницею мови. Концепт може бути представлений знаковою формою, але використовується метамова семантичного запису посередництвом вербалізованих компонентів. Ширше визначення концепту, на нашу думку, подають автори видання «Краткий словарь когнитивных терминов», де концепт - «це термін, що служить для пояснення одиниць ментальних або психічних ресурсів нашої свідомості та тієї інформаційної структури, яка відбиває знання і досвід людини: оперативно-змістова одиниця пам`яті, ментального лексикону, концептуальної системи та мови мозку, всієї картини світу, відбитої в людській психіці» [18; 90].

Думка, що концепти відбивають цілісну картину світу, яка існує поза мовним простором, і лише вербалізується в ньому, знаходить підтвердження у багатьох дослідників. Так, Н. Арутюнова відзначає, що «онтологія дійсності моделюється у вигляді системи концептів, які реконструюються за даними мови» [12; 1998]. В. Колесов визначає культурний концепт як основну одиницю ментальності, що в межах словесного знака та мови в цілому постає у своїх змістових формах як образ, поняття і символ [8; 81].

Ю. Степанов бачить концепт «ніби згусток культури у свідомості людини» те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини. І, з другого боку, концепт - це те, посередництвом чого людина - пересічна, звичайна людина, не «творець культурних цінностей» - сама входить у культуру, а в деяких випадках і впливає на неї... концепти не лише мисляться, вони «переживаються». Вони - предмет емоцій, симпатій і антипатій, а іноді й зіткнень. Концепт - основна чарунка культури в ментальному світі людини [12: 40-41]; за іншим визначенням «жмуток» уявлень, понять, знань, асоціацій, переживань, який супроводжує слово…, і є концепт…» [12;40]. В. Телія визначає концепт як «усе те, що ми знаємо про об`єкт, у всій екстенсії цього знання» [14; 97], та А. Вежбицька, пояснюючи концепт як комплекс культурно-зумовлених уявлень про предмет [4; 215].

Отже, під мовним концептом ми розуміємо семантичну категорію, що діє в системі логічних відношень і являє собою вербалізоване вираження певного культурного контексту з усім розмаїттям супровідних значень, уявлень й асоціацій, який є, у свою чергу, елементом концептуальної картини світу як окремої людини, так і людської спільноти. Концепт має динамічну сутність, він здатний поповнюватися, змінюватися та відбивати людський досвід.

Уважаємо, що поряд із поняттям загальномовний концепт мають право на існування дещо вужчі поняття - концепти фольклорний, побутовий, релігійний, міфологічний, загально-поетичний, індивідуально-авторський, а також різні їх комбінації. Кожен із таких концептів має особливі умови виникнення, сферу функціонування і, відбиваючись у мовній картині світу, реалізується через характерні засоби, що передають його специфіку.

Концепт має внутрішню організацію, складну структуру. За словами Н. Рябцевої, «це не хаотичне нагромадження уявлень, значень або смислів і навіть не їхня кон'юнкція, а логічна структура. В основі концепту лежить вихідна, прототипічна модель основного значення слова... Основне значення є базою для формування похідних значень... У структурі концепту це відбивається в тому, що в ній є центральна й периферійна зони. Причому остання здатна до дивергенції, тобто зумовлює «віддаленість» нових похідних значень від центрального..., є механізм, що забезпечує впорядкованість будови концепту та зв'язаність складових його елементів» [9; 73].

Ю. Степанов відзначає семантичну місткість концепту, зумовлену його структурою: «З одного боку, до неї (структури) належить усе, що належить будові поняття, з другого боку, у структуру концепту входить усе те, що і робить його фактом культури - вихідна форма (етимологія); стиснута до основних ознак змісту - історія, сучасні асоціації, оцінки і т.ін.» [12; 41]. Ядром концепту є стрижневе слово, смислова домінанта, що у процесі осмислення «обростає» новими семами, які в тексті реалізуються через мовні одиниці (слово, словосполучення, речення).

Питання щодо відображення дійсності в мові нерозривно пов'язані з аналізом різних підходів до однієї з найважливіших категорій лінгвістики - картини світу, зокрема, концептуальної та мовної картин світу.

Термін «картина світу» до наукового обігу був введений ще В. Герцем на межі ХІХ-ХХ століть щодо фізичного світу. В. Герц пояснював це поняття як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об'єктів, які віддзеркалюють істотні властивості об'єктів, включаючи мінімум порожніх, зайвих відносин, хоча повністю уникнути їх не вдається, оскільки образи породжуються розумом [30; 12].

У сучасній лінгвістиці картину світу визначають як глобальний образ світу, що є підґрунтям світогляду людини, тобто виражає істотні властивості світу в розумінні людини в результаті її духовної і пізнавальної діяльності [29; 4]. З цим цілком можна погодитися з одним лише уточненням: «світ» слід розуміти не тільки як предметну реальність або оточуючу людину дійсність, а як свідомість-реальність у гармонійному симбіозі їх єдності для людини [30; 43]. Таке розуміння близьке до ідей М. Хайдеггера, який писав: «Що це таке - картина світу? Мабуть, зображення світу. Але що тут називається світом? Світ виступає космосом, природою. Елементом розуміння світу неодмінно є історія. І все-таки навіть природа, історія і обидва цих компоненти разом в їх прихованому і агресивному взаємопроникненні не вичерпують світу. Під цим словом розуміється й основа, незалежно від того, як мислиться її відношення до світу» [29, 49].

Термін «картина світу» можна віднести до фундаментальних, які відображають специфіку людини, її існування в світі, взаємостосунки зі світом, найважливіші умови її існування в світі. У свідомості людей, які належать до того чи іншого національного колективу, складається та передається з покоління в покоління свій образ картини світу, навколишньої об'єктивної дійсності. Картина світу, на думку багатьох лінгвістів, - вихідний глобальний образ світу, який репрезентує сутнісні властивості світу в розумінні її носіїв, лежить в основі світогляду людини та є результатом усієї її духовної активності. «Картина світу - створений людиною суб'єктивний образ об'єктивної дійсності - це не дзеркальне відображення світу, а завжди певна його інтерпретація» [28; 37].

Ціннісний образ світу складають два основних типи картини світу - концептуальний та мовний. Концептуальна картина світу значно ширша від мовної, тому що в її створенні беруть участь різні типи мислення, у тому числі невербальні.

Поняття «концептуальна картина світу» досліджується різними науками, кожна з яких розглядає сутність цього явища в рамках своїх проблем та категорій. У лінгвістиці вона отримала назву картина світу (Б.О. Серебренніков, О.С.Кубрякова). Лінгвістика встановлює зв'язок картини світу з мовою, вивчає способи фіксації мисленнєвого змісту засобами мови. Мова - це не лише частина картини світу, як одна з презентованих у свідомості семіотичних систем, але й на ній формується мовна картина світу. Нарешті, за допомогою мови знання, отримані індивідом, мають можливість брати участь у комунікативних процесах, перетворюючись на інтерсуб'єктивні. Учені вважають, що мова завжди була і залишається єдиною та універсальною мисленнєвою базою, на якій вибудовуються різні концептуальні системи.

Поняття мовної картини світу базується ще на ідеях В. фон Гумбольдта та неогумбольдтіанців (Л. Вайсгерберг та ін.) про внутрішню форму мови, з одного боку, та на ідеях американської етнолінгвістики, зокрема так званій гіпотезі Сепіра-Уорфа, - з іншого.

М. Ґайдеггер писав, що при слові «картина» ми думаємо насамперед про відображення чогось, «картина світу означає не картину, що відображає світ, а світ, який уявляється як картина» [28; 49]. Між картиною світу як відображенням реального світу і мовною картиною світу як фіксацією цього відображення існують складні відношення. Картина світу може бути представлена за допомогою просторових, часових, кількісних, етичних та інших параметрів. На її формування впливають мова, традиції, природа і ландшафт, виховання, навчання та інші соціальні фактори.

Мовна картина світу не стоїть поряд зі спеціальними картинами світу (хімічною, фізичною тощо), вона їм передує і формує їх, оскільки людина здатна розуміти світ і саму себе завдяки мові, в якій закріплюється суспільно-історичний досвід - як загальнолюдський, так і національний. Національний історичний досвід визначає специфічні особливості мови на всіх її рівнях. З огляду на специфіку мови у свідомості її носіїв виникає певна мовна картина світу, крізь призму якої людина бачить світ.

Сучасні уявлення про мовну картину світу у викладі Ю.Д. Апресяна виглядають так. Кожна мова віддзеркалює певний спосіб сприйняття та концептуалізації світу. Відображені в ній значення створюють цілісну систему поглядів, свого роду певну колективну філософію, яка стає обов'язковою для всіх носіїв мови. Властивий певній мові спосіб концептуалізації дійсності - частково універсальний, частково національно специфічний, тому носії різних мов можуть бачити світ по-різному, крізь призму своїх мов. З іншого боку, мовна картина є «наївною» в тому сенсі, що у багатьох випадках вона відмінна від «наукової» картини [20; 43].

Отже, ідея мовної картини світу включає в себе дві пов'язані між собою, проте відмінні думки: 1) картина світу, яку пропонує мова, відмінна від «наукової» (для позначення цього явища використовується термін «наївна картина світу») та 2) кожна мова «малює» свою картину, яка відображає дійсність не так, як це роблять інші мови.

Реконструкція мовної картини світу - одне з основних завдань сучасної лінгвістики. Дослідження мовної картини світу проводяться в двох напрямах відповідно до зазначених вище двох складових цього поняття. З одного боку, на основі системного семантичного аналізу лексики певної мови реконструюється ціннісна система уявлень, відображена в цій мові, безвідносно до того, чи є вона специфічною для цієї мови або універсальною, тобто відображає «наївний» світогляд у протиставленні «науковому». З іншого боку, досліджуються окремі, лінгвоспецифічні концепти, характерні лише певній мові. Такі концепти зазвичай мають такі особливості: по-перше, вони є «ключовими» для цієї культури ( тобто вони дають «ключ» до розуміння цієї культури), по-друге, такі слова важко перекласти іншими мовами: еквівалент для їх перекладу може не існувати, або існувати, але не мати тих компонентів значення, які для цього слова є специфічними.

Останнім часом набув актуальності метод, що інтегрує обидва підходи. Його метою є відтворення мовної картини світу, яке базується на комплексному (лінгвістичному, культурологічному, семіотичному) аналізі лінгвоспецифічних концептів в міжкультурній перспективі (роботи В.Ф.Старко, Н.Д. Арутюнової, А. Вежбицької, О.Д. Шмельова та ін.)

Отже, існує певна домінанта, яку визначають національні, культурні та соціальні традиції, саме вона дає можливість виділити в загальній мовній картині світу її ядерну, загальнозначущу частину. Маємо на увазі той факт, що мовна картина світу є «прихованим регулятивом поведінки і через розвиток відповідного концепту формується культурно-національний стереотип» [16; 40].

Розглядаючи смислову сферу людини як надзвичайно складну систему змістових конструктів, ми можемо використати загальновідомі закономірності та припустити, що ця сфера має специфічну просторово-часову організацію.

За аналогією до добре відомої планетарної моделі, смислову сферу людини можна уявити як багатошарову систему, що містить в собі смислове ядро, на різній відстані від якої обертаються окремі змістові конструкти та комплекси конструктів. Для визначення сукупності змістових утворень, які входять до смислового ядра особистості, на сьогодні активно використовують поняття «ментальний простір».

Однак, незважаючи на активне використання поняття «ментальний простір», відшукати в українській науковій літературі, рівно як і в російській детальне пояснення цього терміну та його визначення доволі важко. Термін «ментальний простір» з'явився в 1966 році, він був уведений Пітером Гоулдом, який вважав, що зрозуміти поведінку людини можна дослідивши образи цього простору, які зберігаються в свідомості людини. За допомогою математичної моделі головних компонентів, він укладав ментальні карти. Згодом такий спосіб був названий когнітивною картографією «cognitive mapping».

А.А. Залевська визначає ментальний простір як «відносно невеликий концептуальний набір, створений для приватних потреб розуміння та дії. Ментальні простори створюються завжди, коли ми думаємо, говоримо, вони взаємопов'язані і можуть модифікуватися протягом розгортання дискурсу. Лише невелика частина знань, яка асоціюється з певною концептуальною ділянкою, експліцитно використовується під час створення потрібного ментального простору» [27; 131]. Ментальний простір може бути представлений у вигляді сукупності значень, образів, символів суспільної свідомості, які в більшій або меншій мірі укладаються конкретним суб'єктом, змінюються під впливом системи його цінностей, світогляду і набувають той чи інший індивідуальний смисл, який задає суб'єкт цій дійсності.

Згадуючи поняття «ментальний простір», перш за все необхідно уточнити поняття «ментальність» «менталітет». Цей термін досить часто зустрічається у працях з когнітивної лінгвістики, однак не має чіткого визначення.

Вперше термін «ментальність» запропонував Леві-Брюль для опису особливого «патологічного мислення» дикунів, потім Люсьєн Февр та Марк Блок використали його для визначення загального умонастрою, складу розуму, колективної психології, «розумового інструментарію», «психологічного оснащення» людей, представників однієї культури. Спільний менталітет дозволяє по-своєму сприймати та усвідомлювати своє природнє та соціальне оточення та самих себе.

Г.Д. Гачев визначає поняття «ментальність» як «рівень індивідуальної та суспільної свідомості,… вся жива, мінлива та водночас зі своїми стійкими константами магма життєвих настанов, моделей поведінки, емоцій та настроїв, яка спирається на глибинні зони, притаманні певному суспільству та культурній традиції…» [18; 19]. В.В. Колесов пов'язує ментальність з національною ідентичністю та говорить про те, що в мові втілюється національний характер, національна ідея та національні ідеали. «Ментальність це світоспоглядання в категоріях та формах рідної мови, котре поєднує у процесі пізнання інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в типових його проявах» [29; 31].

У науці досить поширеним є використання категорії «ментальність» для позначення будь-якого більш-менш стійкого комплексу уявлень про світ. Невипадковим є те, що велика кількість дослідників ототожнює поняття «ментальності» з «картиною світу».

Менталітет, який виступає в якості ядра концептосфери індивіда, водночас є системою закладених в основі культури взаємопов'язаних універсалій. Такі універсалії виступають формами збереження та трансляції фундаментальних уявлень про світ та соціальний досвід індивіда. У своїх зв'язках вони утворюють цілісну та узагальнену картину людського світу. Ідентичність менталітету серед його носіїв обумовлена спільністю історичних умов, у яких формується їх смислова сфера, та проявляється вона у здатності наділяти однаковими значеннями однакові явища зовнішнього та внутрішнього світу, тобто однаково їх інтерпретувати та виражати в одних й тих самих символах.

Індивід має більшою або меншою мірою унікальну смислову сферу, проте її основа - ментальність - виступає тим спільним, що пов'язує його з іншими людьми, представниками цієї культури, цього етносу. Це та неусвідомлювана сила, яка примушує різних представників одного етносу в подібних обставинах діяти напрочуд однаково. Гачев Г.Д. вважає, що досліджувати питання менталітету слід з прагматичної позиції, тобто досліджуючи вербальне вираження ментальності (саму мову та мовні одиниці) в соціальному контексті [18; 25].

Дослідники поняття «ментальність/менталітет» вважають, що ментальність легше описати, аніж дати їй визначення. Поняття «менталітет» відбиває «специфіку світогляду та особливості реакції на навколишній світ, які детермінуються економічними та політичними умовами в історичному аспекті».

Менталітет тісно пов'язаний з концептосферою народу. Однак ці поняття - не тотожні за своєю сутністю та вимагають різних підходів до вивчення та опису. Дослідники дотримуються думки, що концептосфера - це сфера знань, сфера думок, просторове утворення. Концептосфера, на думку Й.А. Стернина, певною мірою визначає менталітет народу. «Ментальні одиниці, які утворюють національну концептосферу, є основою утворення когнітивних стереотипів - суджень про дійсність. З іншого боку, національний менталітет направляє динаміку формування та розвитку концептів - існуючі стереотипи впливають на зміст концептів, визначають оцінку явищ та подій, які фіксуються концептом». Формується концептосфера поступово через пізнавальну та комунікативну діяльність особистості.

Сукупність концептів нації утворює концептосферу. Дослідники вважають, що концептосфера має впорядкований характер: концепти, які утворюють концептосферу, за певними ознаками вступають в системні відношення подібності, або розбіжності в ієрархії з іншими концептами. Таким чином, ми розглядаємо концепт, як елемент концептосфери, як складову процеса пізнання дійсності індивідом, як одиницю інформації про світ.

Культура народу вербалізується в мові, саме мова акумулює ключові концепти культури. Створена мовою картина світу - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, вона несе в собі риси людського світосприйняття, тобто антропоцентризму, який пронизує всю мову.

Тоді концепти - ніби згустки національно-культурних смислів, «ланки культури», за словами Ю.С. Степанова. Їх вивчення допомагає виявити особливості світосприйняття народу, уявити концептуальну та національну картини світу.

1.2 Типологізація концептів

Когнітивна та антропологічна лінгвістика суттєво змінили, ускладнили та збагатили уявлення про семантичну організацію художнього тексту. В останні десятиріччя дослідження в цьому напрямі мають переважно комплексний, інтегральний характер і спрямовані до глибинних, семантичних процесів, що відбуваються в художньому тексті [1; 2; 3].

Сучасний підхід до вивчення семантики художнього тексту позначений зміщенням у бік моделювання й експлікації імпліцитних структур [2: 10]. Головним методом моделювання структур уявлення знань є концептуальний аналіз. Словосполучення “концептуальний аналіз” характеризується деякою двозначністю, тому що означає не тільки аналіз концептів, але й певний спосіб дослідження, а саме, аналіз за допомогою концептів, або аналіз, вихідними одиницями якого є концепти [4: 117]. Об'єктом концептуального аналізу є не значення як вторинна функціональна властивість знаку, а знання, інформація про об'єкт, подана у будь-якому вигляді [5: 22].

Концептуальна інформація різного типу, як відомо, виражається в мові за допомогою слів, словосполучень, речень і текстів. Один із перспективних напрямів концептуального аналізу - використання його у вивченні семантичної організації художнього тексту. Семантику художнього тексту репрезентує уявне образне утворення, яке відповідає безпосередньому результату розуміння [6: 33], тобто виокремленню інформації із тексту. Отже, художній текст повинен забезпечити в адресата формування його ментальної моделі, вихід за межі безпосередньо поданого в самому тексті, слугувати джерелом подальших можливих його інтерпретацій. У дослідженні семантики художнього тексту переважає інтегральний підхід, тобто, як аналіз за допомогою концептів, так і аналіз, вихідними одиницями якого є концепти [2: 14].

У сучасних лінгвістичних дослідженнях значну увагу приділено аналізу природи концепту. У працях, предметом яких є концепт, втілилося різноманіття думок, що відображають як традиційні погляди, так і ті, котрі розвиваються у дослідженнях представників когнітивного напряму. До основних питань, які вирішуються у таких роботах, належать: співвідношення таких понять як концепт - значення, концепт - слово, концепт - образ, концепт - поняття, концепт - стереотип [7; 8; 9]; аспекти вивчення концептів та їх класифікація [5: 111-112; 10: 38-39]; способи формування концептів у свідомості людини [11: 27;12: 24-25]; основні характеристики концептів та методика концептуального моделювання [1; 13; 3] тощо.

Поняття “художній концепт ” перебуває в стадії осмислення у сучасній лінгвопоетиці, а методика концептуального аналізу тексту - в стадії розробки. У зв'язку із цим постають актуальні питання, пов'язані зі специфікою художнього концепту і його експлікацією в художньому тексті. Мета даної статті полягає у тому, щоби встановити характерні особливості художнього концепту порівняно з іншими типами концептів. Для досягнення поставленої мети, необхідно вирішити такі завдання: з'ясувати специфіку поняття “концепт” як оперативної одиниці мислення, визначити основні типи концептів, проаналізувати різні погляди на природу художнього концепту і на основі цього встановити його основні риси.

Термін “концепт” є “парасольковим”, він охоплює сфери кількох наукових напрямів: перш за все когнітивної психології, когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології [10: 42]. Існує ряд підходів до розуміння концепту в його когнітивній трактовці (на відміну від традиційного, логічного тлумачення). На думку С. Воркачова [там само: 14], “концепт”, як і більшість нових понять, вводиться з певним пафосом і через когнітивну метафору: це і “багатовимірний згусток смислу” і “смисловий квант буття”, і “ген культури” [14: 16-17], і “деяка потенція значення” [15: 6], і “згусток культури у свідомості людини” [16: 40], і “когнітивний феномен” [13]. Усі трактовки, в цілому, розглядають концепт як певний смисл, ідею, оперативну одиницю в розумових процесах, як способи репрезентації дійсності у свідомості людей, що несуть важливу культурну інформацію і знаходять своє конкретне вираження у вигляді знаків.

Концепт виступає родовим поняттям для цілого ряду ментальних сутностей, до яких належать: уявлення (узагальнений чуттєво-наглядний образ), поняття (думка про найбільш загальні суттєві ознаки предмета чи явища - результат раціонального пізнання), гештальт (комплексна, цілісна функціональна структура, що поєднує чуттєві та раціональні елементи), схема дій [13].

Проаналізувавши різні підходи до визначення концепту, можна виокремити такі його типи:

Концепти культури [15; 16; 10; 17].

Представники даного напряму розглядають концепт як одиницю колективного знання/свідомості, яка має мовне вираження і позначена етнокультурною специфікою [18: 56]. З точки зору лінгвокультурології, концепт являє собою тривимірне утворення, що містить предметно-образну, понятійну, ціннісну складові, котрі протиставляються одна одній у якості дослідницьких конструктів, а у свідомості носія мови вони нероздільні. Образна складова - це відправлення до досвіду людини в згорнутій формі уявлень; щодо до предметного світу - це прототип тих референтів, з якими стикається мовець; щодо абстрактних понять - це прототип якостей, властивостей, ситуативних характеристик, що проявляються у предметному світі. Понятійна складова є мовною фіксацією концепту, його позначенням, описом, ознаковою структурою, дефініцією, зіставною характеристикою даного концепту відносно до того чи іншого ряду концептів. Ціннісна складова - це актуальність відповідного фрагменту досвіду для носія культури; вона може бути індивідуальною, мікро- і макрогруповою (етносоціальною), це сукупність концептів, що розглядаються в аспекті цінностей [17: 154].

Поняття концепту з позиції психолінгвістики [19; 20].

У психолінгвістичному аспекті концепт трактується як базове перцептовно-когнітивно-афективне утворення динамічного характеру, яке підпорядковується закономірностям психологічного життя [19: 13]. Таке розуміння концепту визначає його специфічні властивості: концепт за своєю природою є невербальним утворенням, базу для якого складає набір сенсорних, моторних репрезентацій, що реконструюються одночасно; можливість вербального опису концепту реалізується тільки на рівні його актуалізації за допомогою вольових зусиль і з акцентуванням уваги на будь-якому його аспекті; важливу роль в утворенні й існуванні концептів у свідомості індивіда відіграють емоції як первинні (виникають у результаті дії сенсоматичних маркерів), так і вторинні (продукт виховання у суспільстві) [8: 30].

Емоційні концепти [21; 22].

Науковці, які досліджують цей тип концептів, спираються на суб'єктивні аспекти сприйняття дійсності, що знаходять вираження в мовній формі. Такі концепти здійснюють емоційно активну інтерпретацію оточуючої реальності в ментальному світі людини, їх вербалізація являє собою особистісну ментальну проекцію з більшою або меншою точністю та повнотою. Емоційні концепти пов'язані як з несвідомою, так і свідомою сферами. Вони є маркерами емоційної сфери індивіда, що відображають його емоційно-особистісні якості й стани. Емоційні концепти характеризуються предметною зорієнтованістю і смисловою направленістю на конкретний суб'єкт.

Концепти світосприйняття або філософськи значимі концепти [23;24].

За основу науковцями взято визначення концепту як “узагальненого образу слова” [23], як парадигматичної структури, що виводиться з синтагматичних відношень імені, зафіксованих у тексті [там само: 39], як “об'єкт зі світу “Ідеальне”, який має ім'я і відображає певні культурно обумовлені уявлення людини про світ “Дійсність” [21: 215]. Диференційною ознакою цієї групи є емоційно-оцінююче сприйняття світу людиною. Під час аналізу таких концептів дуже важливо з'ясувати, яка структура знання стоїть сьогодні за концептом світосприйняття (напр.: ДОЛЯ, ПАМ'ЯТЬ, ІСТИНА) для простого носія мови і з якою концептуальною структурою пов'язане це слово в його свідомості.

Текстові концепти [2; 20].

Текстові концепти стали предметом вивчення в кінці 90-х років XX століття. Вони пов'язані з процесом читання і розуміння будь-якого уривку або цілого тексту. Для такого підходу важливим є уявлення про концепт як двоїсту ментальну сутність, що має два аспекти: мовленнєвий і понятійний. Мовленнєвий аспект є проявом вербального характеру концепту. У цьому випадку концепт постає як реальність, що віддзеркалюється в свідомості не безпосередньо, а за допомогою мови. Понятійний - пов'язаний з уявленням текстового концепту як образу, в якому втілюються певні культурнозумовлені уявлення персонажів художнього твору про навколишній світ [2: 7]. Зі змістової точки зору, текстовий концепт розуміється як глибинний смисл, згорнута смислова структура тексту, що є втіленням інтенції (глибинною психолінгвістичною реакцією на зовнішній подразник) і - через неї - мотиву діяльності автора [20: 57]. Текстовий концепт, з одного боку, є відправним моментом у створенні тексту, а з іншого - кінцевою метою при його сприйнятті [там само: 55].

Художні концепти або концепти художнього мислення [3; 25; 26].

Уперше термін “художній концепт” був запропонований С.А. Аскольдовим ще у 1928 році. Автор розглядає концепт як “уявне утворення, що заступає нам у процесі думки невизначену безліч предметів однакового роду […], деякі сторони предмета або реальні дії […], різного роду хоча б і точні, але уявні функції” [ цит. за 27: 339]. С.А. Аскольдов виділяє художні (у галузі мистецтва) і пізнавальні (у галузі науки) концепти, не претендуючи при цьому на їх абсолютний розподіл. Однією із головних функцій концепту автором визнається функція заміщення.

За своєю природою художні концепти означають більше поданого в них змісту, і саме така асоціативна позамежність надає йому художню силу. Художній концепт характеризується потенційною природою, він “не є образ або, якщо і містить його, то випадково і частково, але він безперечно тяжіє саме до потенційних образів…” [там само: 339]. Із цієї точки зору художній концепт розкривається як “позначена можливість”, символічна проекція, символ, знак, потенційно і динамічно направлений на сферу заміщення [26: 12].

Художній концепт - образний і символічний. Він містить у собі “невизначеність можливостей”, його здібності до заміщення, пов'язані не с потенційною відповідністю реальній дійсності або законам логіки. Концепти цього типу підпорядковуються особливій прагматиці - “художній асоціативності” [там само: 13].

У сучасних дослідженнях художній концепт визначають як складне ментальне утворення, що належить індивідуальній свідомості і психоментальній сфері певної етнокультурної спільноти, як універсальний художній досвід, зафіксований у культурній пам'яті і здатний виступати фрагментом і будівельним матеріалом під час формування нових художніх смислів [25: 41-42]; як одиницю свідомості поета або письменника, яка отримує свою репрезентацію у художньому творі чи сукупності творів і виражає індивідуально-авторське осмислення сутності предметів і явищ [3].

Різні підходи до вивчення концепту є умовними і пов'язані не стільки із загальними завданнями дисциплін, що займаються його вивченням, скільки з технікою виділення об'єкта дослідження і методикою його опису. Виділяють чотири різних методики концептуального моделювання [28: 61-71; 30: 3-5].

Автори, які працюють в рамках першого напряму трактують концепт як лінгвокогнітивну одиницю, приділяючи особливу увагу вербальному втіленню певного смислу. Ними аналізуються перш за все лексеми, що так чи інакше містять у собі смисл, котрий необхідно знайти у контекстах, наприклад, в приказках, прислів'ях, народних піснях, тощо [напр.: 4]. У таких дослідженнях концепт розуміється як “пучок смислів”, мовна картина світу художника слова, як концептуальна картина світу у вербалізованому оформленні. У своїх роботах науковці намагаються поєднати різні точки зору на концепт і різні способи його опису (вербальні, когнітивні, системні, парадигматичні, синтагматичні, синхронічні, діахронічні, контекстуальні, культурологічні і т.д.).

Другий напрям об'єднує лінгвістів, які беруть участь у проекті “Логічний аналіз мови”. Такі дослідження мають логічний характер, містять фрагменти концептуального аналізу, розглядають мовні, лексико-граматичні і семантико-синтаксичні втілення окремого смислу (напр.: істина, пам'ять, правда) [23; 24].