Теоретичні основи поетичної ономастики

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОЕТИЧНОЇ ОНОМАСТИКИ

Спеціальність 10.02.02 - російська мова,

10.02.15 - загальне мовознавство

УДК 801.311/313(066)

КАЛІНКІН ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

Київ-2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі загального

мовознавства та історії мови Донецького державного

університета, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант:

Заслужений діяч науки і техніки України, доктор філологічних наук, професорОтін Євген Степанович, Донецький державний університет, завідувач кафедри загального мовознавства та історії мови.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Карпенко Юрій Олександрович, Одеський державний університет, завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор; Новикова Марія Олексіївна, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, професор кафедри російської та зарубіжної літератури;

доктор філологічних наук, професор; Карпенко Маргарита Олександрівна, Київський національний університет, професор кафедри російської мови.

Провідна установа:

Інститут української мови НАН України, відділ лексикології,

термінології та ономастики, м. Київ.

Захист відбудеться 20 жовтня 2000 р. о 14.00 годині на спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 Київського національного університету (01017 Київ, бульв. Шевченко, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету.

Автореферат розіслано20 вересня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.І. Шахова.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковими розробками кафедри загального мовознавства та історії мови філологічного факультету Донецького державного університету і виконана в рамках державної теми “Лексикографічні аспекти вивчення ономастики (конотативні словники власних імен в українській та російській мовах”, номер державної реєстрації ДР 0196W013133).

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є пошук і систематизація встановлених наукою, а також розробка і формулювання нових основоположних загальнотеоретичних принципів і тверджень, спираючись на які вивчення поетики пропріальних одиниць набуде форм дисципліни, що має власний теоретичний каркас. Досягнення цієї мети неможливе без всебічного вивчення наукового доробку попередників. Тому одним з найважливіших завдань дослідження є проведення на основі критичного аналізу праць з поетики власних назв наукового систематизуючого синтезу як цілісних теорій, так і окремих теоретичних зауважень. Щоб забезпечити органічне входження теоретичних досягнень попередників у контекст власного дослідження, автор був змушений відмовитися від введення в текст дисертації спеціального розділу, присвяченого огляду літератури. Аналіз публікацій з окремих питань багатогранної проблеми поетики власних назв розсіяний по тексту дисертації, бо кожного разу прив'язаний до розгляду конкретних положень теорії. Що ж стосується монографічних досліджень, то до них довелося повертатися неодноразово, кожного разу висвітлюючи лише ті положення, які розглядаються у відповідному розділі. Наступним важливим завданням, яке реалізується у дисертації, є розробка та перевірка власних теоретичних положень. Це завдання здебільшого вирішується з опорою на аналіз поетики власних назв у споріднених слов'янських художніх літературах. Положення теорії, які, на погляд здобувача, мають універсально-типологічний характер, інколи ілюструються прикладами з інших літератур. Названим головним завданням підпорядковано розв'язання ряду конкретних, зокрема, в межах розгляду проблем метамови поетики оніма в дисертації проведено систематизацію й уточнення багатьох термінів та, з урахуванням вимог існуючої термінологічної системи, розроблено і запропоновано декілька власних термінів. При аналізі функцій власних назв у художньому тексті виникла потреба дослідити деякі проблеми, пов'язані з лексикографуванням поетонімів. Результатом розв'язання цього завдання постав додаток до дисертації, у якому подано матеріали до словника власних назв у мові О.С. Пушкіна (роман “Евгений Онегин”).

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження відповідає вимогам новизни: в ньому вперше у вітчизняній філології здійснено спробу цілісного викладу теоретичних засад поетики власних назв у художній літературі; доповнено, удосконалено і в деяких аспектах систематизовано метамову поетики оніма як наукової дисципліни, набули подальшого розвитку найбільш продуктивні ідеї теоретичного осмислення різноманітних явищ поетики власних назв, пов'язаних з їх функціонуванням у літературно-художніх творах.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертація перш за все має теоретичне значення. Однак вона може бути використана в практичних дослідженнях поетики власних назв у творчості письменників різних напрямків. Матеріали та результати досліджень можуть бути використані в курсах лекцій з поетики та стилістики мови, спецкурсах і семінарах з ономастики. Деякі положення дисертаційного дослідження доцільно використовувати при розробці матеріалів до словників поетонімів. З цієї точки зору публікацію монографії “Теория и практика лексикографии поэтонимов”, значну частину якої складають матеріали до словника поетонімів у творчості О.С. Пушкіна, можна вважати формою реалізації ідей, впровадженням результатів теоретичного дослідження у лексикографічну практику.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були висвітлені у доповідях та повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних конференціях і вузівській науковій конференції: 1) міжнародній науковій конференції “Актуальные проблемы исследования и преподавания русского языка” [Кельце (Польща), 1996]; 2) вузівській конференції професорсько-викладацького складу ДонДУ (Донецьк, 1997); 3) VII Міжнародній конференції “Европейская русистика и современность” [Познань (Польща), 1997]; 4) міжнародній конференції “А.С. Пушкин: филологические и культурологические проблемы изучения” (Донецьк, 1998); 5) міжнародній конференції “Diasporos kalba: problemos ir perspektyvos” (мова діаспори: проблеми та перспективи) [Вільнюс (Литва), 1998]; 5) міжнародній конференції“Пушкин в конце ХХ века. К 200-летию со дня рождения” (Харків, 1999); 6) міжнародній конференції “Функціональна граматика - ІІ” (Донецк, 1999); 7) “Международной пушкинской научной конференции” (Київ, 1999); 8) V міжнародній конференції “Современные проблемы лексикографии” (Харків 1999); 9) Всеукраїнській науковій конференції “Проблеми словотвірної дериватології” (Дніпропетровськ, 1999); 10) VIII Всеукраїнській ономастичній конференції (Ужгород, 1999).

Публікації. Зміст дисертації відбито у 29 працях автора. Серед публікацій - дві монографії загальним обсягом 37 д.а. та 27 статей у журналах і збірниках наукових праць.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списків цитованої художньої літератури і використаних джерел, а також додатку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У “Вступі” подано загальну характеристику роботи, її проблематику, обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації роботи. Крім того, у вступі на основі аналізу матеріалів VII Всеукраїнської ономастичної конференції (Дніпропетровськ, 1998), яка стала своєрідним підсумком досягнень поетики онімів в Україні, подано розгорнутий аналіз стану наукових розробок й основної проблематики досліджень у галузі літературної ономастики, і на його основі підтверджено актуальність дослідження.

У першому розділі дисертації “Пролегомени, аксіоми та постулати загальної теорії поетики онімів” розглянуто низку питань, що становлять підґрунтя для теоретичних побудов у наступних розділах дослідження. На основі обговорення загальних передумов, цілей і завдань роботи доводиться, що теоретичне осмислення вузлових проблем поетики пропріальних одиниць є внутрішньо необхідною вимогою подальшого розвитку науки. Теорія поетики власних назв як найбільш досконала форма обґрунтування отримуваних наукою результатів і в той же час як кращий інструмент програмування досліджень у цій галузі виникає на етапі, який іде за стадією емпіричного збору й опису багатства знань і фактів про поетику онімів. Коли факти накопичені і зафіксовані у значній кількості публікацій, вони потребують теоретичного пояснення. Другим компонентом теорії є певна кількість вихідних теоретичних припущень, первинних аксіом і постулатів, які описують ідеалізований об'єкт дослідження. Звідси головна мета другого етапу побудови теорії - аналіз і систематизація встановлених наукою первинних теоретичних конструкцій, принципів і тверджень, спираючись на які вивечння поетики онімів набуло б рис і форм дисципліни, що має власний теоретичний каркас. Ще одним компонентом є так звана логіка теорії - звід правил, йдучи за якими описується матеріал, робляться висновки, будуються докази тощо. Це найменш розроблена і погано формалізована сторона теорії поетики власних назв. Однак деякі зі сформульованих нами положень (про них мова попереду) можуть претендувати на роль проміжних теоретичних конструкцій. Нарешті, останній компонент теорії - сукупність виведених тверджень, їх докази й ілюстрації - описує вже опрацьовані наукою, переосмислені чи сформульовані вперше теоретичні положення. Головний висновок такий: на сьогодні склалися всі умові, необхідні для того, щоб дисципліна, яка займається дослідженням поетики власних назв, оголосила про свою самостійність.

У підрозділі 1.2. “Фактори перетворення власної назви у засіб поетики і передісторія наукового вивчення онімії художніх творів” показано роль міфологічних уявлень у формуванні переконання в природному зв'язку між іменем і предметом. Власна назва в міфології була найбільш істотним компонентом системи, а міфологічна свідомість в дусі архаїчного реалізму сприймала її як внутрішню сутність позначеного назвою об'єкта. Руйнування міфологічної синкретичної свідомості призвело до переосмислення міфологічних текстів як метафоричних, розвитку синонімії і перифрастичних зворотів, різкого зростання “гнучкості мови”, що стало плідним ґрунтом для розвитку поезії, а ““мова власних назв” і пов'язане з нею міфологічне мислення стимулювали здібності до встановлення ототожнень, аналогій і еквівалентностей”*. Міфологія донесла до нас із далекого минулого людства образи й асоціації, стилістичні фігури і тропи, що створювалися на основі власних назв.

Поетичні можливості власних назв розвивалися й у фольклорі. Архаїчні фольклорні форми успадкували міфологічні прийоми використання власних назв, а в міру наближення до нового часу назви в фольклорі все частіше передавали особливості й риси реальної онімії, її соціально-розрізнювальні та емоційно-екпресивні властивості. Виникнення писемності і, пізніше, літератури сприяло переносу уваги на поетику власних назв із міфологічної, ритуально-культової та соціальної сфер на художню літературу, причому з явним акцентом саме на риторичних і стилістичних аспектах функціонування онімів.

Першими працями з зародками ідей, які могли б бути перенесені на використання власних назв з естетичною метою, були книги Аристотеля. Нащадки античних і середньовічних риторів - професори Відродження і Просвітництва - в курсах поетик і риторик залишили велику кількість рекомендацій, спостережень і аналітичних висловлювань, які тою чи іншою мірою вплинули на подальший розвиток ставлення до власних назв як засобу, що підвищує виразність і впливову силу мовлення. Особливо зросла зацікавленість поетикою власних назв у період бурхливого розвитку художньої літератури у XVIII-XX століттях. Потрібно, однак, визнати, що прямолінійне “генетичне” уявлення про розвиток поетики власних назв від її походження через наступну “нормальну” еволюцію в умовах формування й розвитку світової літератури до нинішнього стану - щонайменше наївне. Діалектика цього процесу така, що в ньому є й неминучі прогалини, і тупикові відгалуження від магістральної лінії розвитку й інші викривлення еволюційного шляху. Неправильним є припущення щодо наявності якогось “магістрального” напрямку в науковому осмисленні явищ, що нас цікавлять. Історія наукових ідей так само драматична і різноманітна, як і життя.

Розгляд факторів перетворення власної назви в засіб поетики й огляд передісторії наукового вивчення онімії художніх творів закінчується серединою XVIII століття, що виправдане трьома більш пізніми дуже важливими подіями в історії культури і філологічної думки: 1) художня частина літератури виокремилась в самостійне явище - красне письменство; 2) виникла літературознавча наука, яка вивчала його; 3) зародилося порівняльно-історичне мовознавство, що стало базою лінгвістичного вивчення поетики. А це вже не передісторія, а сама історія. Екскурс же в минуле дозволив сформулювати такі висновки: 1) у прагненні людини до образного осмислення живого буття світу, що прийшло на зміну міфологічному мисленню (яке вже таїло в собі поетику власних назв), в репертуарі творчих прийомів його художнього відтворення неминуче повинні були виникнути і з'явилися ономастичні засоби; 2) використання виражальних властивостей власних назв в літературних творах з розвитком науки про мову вело до необхідності теоретичного осмислення практики вживання онімів у художніх творах. Тому і з'явилися спочатку риторичні рекомендації, а вже потім - наукові оцінки. Цей процес, що безперервно продовжується, і призвів у кінцевому результаті до необхідності створення спеціальної теорії поетики оніма.

У підрозділі 1.3 розглядаються питання статусу поетики оніма як самостійної наукової дисципліни. Спочатку ономастика формувалася за предметною ознакою: згідно з залученням до процесу пізнання специфічної категорії слів - власних назв. Виділення в ономастиці топоніміки та антропоніміки відображає тенденцію до подальшої диференціації науки в зв'язку з виявленням розбіжностей у предметі дослідження. Що ж до оформлення ґалузі, що досліджує поетику власних назв, то цей процес проходив під впливом тенденції переходу від предметної до проблемної орієнтації при формуванні нових наукових дисциплін. Консолідуючою ідеєю стала проблема функціонування власних назв як виражального засобу. Сьогодні можна говорити також і про те, що для поетики пропріальних одиниць статус самостійної дисципліни підтверджується усвідомленням специфіки предмету дослідження, виникненням і розвитком власних методів вивчення цього матеріалу і, нарешті, виявленням певних закономірностей, які пояснюють особливості функціонування онімів у художній літературі.

Предметом поетичної ономастики є не власні назви як такі, а їх специфічна трансформація - поетоніми. Основна їх відмінність від власних назв полягає в тому, що поетонімами позначаються не реальні предмети, а ідеальні образи вимислених чи реальних об'єктів, названих власним іменем. Різниця між поетонімами і власними назвами полягає також і в тому, що перші відрізняються прнциповою динамічністю змісту, нестійкістю стосовно приналежності до ономастичної чи апелятивної лексики. Третя істотна відмінність поетонімів від власних назв пов'язана з гегемонією естетичної функції і домінуванням у семантичній сфері “поетичних” смислів. Таким чином, предметом дослідження в поетичній ономастиці є поетонім, під яким слід розуміти ім'я в літературному творі (в художньому мовленні, а не в мові), яке виконує, крім номінативної, характеризуючу, ідеологічну і стилістичну функції, вторинне щодо реальної онімії, з притаманною йому рухливою семантикою. Виходячи з уявлення про художній твір як вторинну семіотичну моделюючу систему, можна і про онімію, якщо вона представлена в творі, говорити як про вторинну систему, яка моделює реальну.

“Проблемне” походження наукової дисципліни дозволяє говорити про те, що об'єктом (у “проблемному”, цільовому розумінні) дослідження в ній є поетика власних назв, в результаті дослідження якої потрібно дати відповідь на такі питання: 1) які власні назви використані в літературному творі (з обов'язковою рефлексією стосовно вимог літературного напрямку, жанру і т.д., з урахуванням намірів автора); 2) в яких умовах використовуються поетоніми, тобто в чому полягає стратегія синтагматичного розгортання тексту, в структурі якого функціонують поетоніми; 3) як використовуються поетоніми (лінгвістичні обставини вживання чи тактика лексичного і синтаксичного оформлення, тропи і фігури мовлення); 4) з яким ефектом вживаються поетоніми?

Дисципліна, що вивчає поетику власних назв, використовує різні методи мовознавства й ономастики з обов'язковою трансформацією їх у напрямку виявлення “поетичної” складової в структурі предмета вивчення. У наш час формуються специфічні методи вивчення й опису поетики пропріальної лексики. На основі аналізу специфіки предмета дослідження, обговорення методів його вивчення і, нарешті, виявлення певних закономірностей, які пояснюють особливості функціонування онімів у художній літературі, робиться висновок про те, що напрямок, який досліджує поетику пропріальних одиниць, повною мірою відповідає статусу самостійної наукової дисципліни. В останній частині параграфа обговорюється назва дисципліни і вноситься пропозиція іменувати її “поетика оніма”. Ця термінологічна сполука в плані змісту відображає специфіку онтології оніма, яка проявляється в акті художнього мовлення, а в плані вираження знаходить підтримку в широко відомій генетивній конструкції поетика слова.Цим же терміном пропонується позначати об'єкт дослідження.

Підрозділ 1.4 присвячений аналізу Поетика зв'язків поетики оніма з іншими дисциплінами. Основну увагу зосереджено на відношеннях з філологічними науками. оніма тісно пов'язана з різними розділами мовознавства. Власна назва як слово є об'єктом інтересів лексикології. У всіх мовах, де слово розчленовується на складові частини, власна назва як структурована одиниця може бути предметом інтересів морфології. Як одиниця висловлення онім може бути предметом дослідження в синтаксисі. Отже, власна назва входить до кола проблем, що вивчаються граматикою. Оскільки власні назви так само, як і загальні, обов'язково включалися в художні твори, їх розгляд у рамках поетики і стилістики став неминучим. Очевидно, що безпосередніми “батьками” поетики оніма були лінгвістична поетика й ономастика. Як науку, що займається проблемами творчого використання мови взагалі, незалежно від мовної матерії об'єктів, лінгвістичну поетику слід розглядати як фундамент усіх дисциплін, які будуються на її основі, в тому числі й поетики оніма. Саме в рамках лінгвістичної поетики нечисленні згадки про власні назви, які відіграють важливу роль у художніх творах, поступово оформлялися в самостійні спостереження і публікації. Лінгвістична поетика на сьогодні являє собою той фокус, у якому сходяться, стикаються і сплавляються різні точки зору, ідеї та принципи, методи і прийоми дослідження художнього мовлення і мови художньої літератури. Саме лінгвістична поетика є найважливішим джерелом теоретичних побудов, на основі яких розвивається поетика оніма.

Окремий параграф присвячено зв'язкам поетики оніма з методом “історико-філологічного аналізу літературних форм”. Обґрунтовані В.В. Виноградовим принципи стосовно поетики оніма можуть бути прочитані як рекомендації при аналізі поетики власних назв виходити, по-перше, з дослідження семантичної наповненості поетонімів, що створюється за рахунок трансформації реальної онімії і на її фоні, і, по-друге, на “композиційному” етапі, із врахування перетворень змістової сфери поетонімів у найрізноманітніших контекстах, починаючи з найнижчих рівнів (лексико-синтаксична будова мінімальних відрізків тексту з пропріальними одиницями) і закінчуючи аналізом позаположених твору рядів: побутового фону і культурного контексту.

Найбільш очевидні зв'язки поетики оніма з ономастикою як наукою, що вивчає всі види власних назв і яка увібрала в себе всі здобутки інших лінгвістичних дисциплін щодо пропріальних одиниць. Те, що поетика оніма зародилася саме в надрах ономастики, пояснюється , в першу чергу, єдністю предмета дослідження. Іншими словами, зв'язок поетики оніма з ономастикою - кровний, генетичний: онімія художнього творіння завжди занурена в контекст онімного простору мови, якою твір написано. Будь-які форми розходження між загальномовною і літературною онімією завжди сприймаються тільки крізь призму смислової системи конкретної національної мови певної епохи. Яку б уяву і силу фантазії не мав автор, власні назви в його творі будуть сприйматися і розумітися читачем тільки в зв'язку з тим, якою мірою і як відображена чи перетворена ономастична система “загальнолітературної” мови.

Поетика оніма не може ні існувати, ні розвиватися без урахування досягнень сучасного мовознавства. Перевага лінгвістичних методів у дослідженні поетики оніма - традиція, що склалася історично. На сьогодні в значній кількості досліджень спостерігається тенденція використовувати нові лінгвістичні теорії для опису особливостей функціонування, пояснення специфіки семантики поетонімів, ролі контекстів різних рівнів у поетиці власних назв і так далі.

Групу філологічних досліджень з літературознавства, можна розділити на три основні напрямки: теорію літератури, історію літератури і літературну критику. Очевидно, що найбільший вплив на розвиток поетики оніма здійсніює теорія літератури, а найменший - літературна критика. Без урахування досягнень літературознавчої поетики, без освоєння її досвіду вивчення художніх творів поетика оніма як наукова дисципліна буде розвиватися однобічно й обмежено.

На основі аналізу зв'язків поетики оніма з іншими дисциплінами зроблено такі висновки. Поетика оніма, яка є цілком самостійною дисципліною, що розвивається на стику ономастики і лінгвістичної поетики, виявляється пов'язаною з комплексом філологічних і гуманітарних наук, які допомагають їй при вияленні специфіки поетонімів, при аналізі культурно-історичного і мовного фону, на якому створювався літературно-художній твір, при порівняльно-зіставному розгляді станів мовної системи в період написання твору і в сучасності. Завдяки тісній взаємодії з лінгвістичною поетикою і ономастикою поетика оніма розвиває і вдосконалює свій метод дослідження, випробовує нові методики, прийоми й операції вивчення пропріальних одиниць у літературно-художньому творі. Подальший розвиток зв'язків поетики оніма з іншими дисциплінами буде сприяти як виявленню спільних із суміжними науками і дисциплінами дослідних завдань, так і становленню самостійності поетики оніма.

Підрозділ 1.5. “Деякі аксіоми і постулати поетики оніма” присвячений їх обговоренню і формулюванню. У невелику кількість положень, удостоєних загального визнання, включені лише факти, сперечатися щодо яких марна річ з огляду на їх ясність, точність і очевидність. Перша “аксіома знаковості поетоніма” констатує, що всяка власна назва в художньому творі є знак “фіктивного” існування означеного. Слово є знак речі. Словесний художній твір є знак створеного уявного чи реального світу. Саме в цьому розумінні він є “фікцією” описаної в ньому мислимої чи реальної дійсності. Якщо не викликає ніяких сумнівів той факт, що наявність знаку є свідоцтвом існування відповідного йому мислимого чи реального предмета, то не повинно викликати сумнівів і те, що присутність у словесному художньому творі назви свідчить про вторинне, або фіктивне, існування позначеного нею мислимого чи реального предмета. Друга аксіома “взаємного відображення поетоніма і “фіктивного” денотата” сформульована як твердження: “власна назва в художньому творі і позначений нею “фіктивно” існуючий видуманий чи реальний предмет знаходяться в стані взаємного самовідображення”. Це означає, що власна назва в художньому творі так само додає певного смислу описуваному предмету, як і опис предмета додає певного смислу його назві. Більше того, різні способи іменування одного й того ж денотата можуть відображати як різні уявлення про назву, роль її форми для названого предмету і тих, хто використовує назву в своєму мовленні, так і еволюцію ставлення до самого названого об'єкта. Аксіоми, що йдуть за наведеними вище, названі “аксіомами контексту”. Перша з них “аксіома контексту як широкого принципу” відмічає: “Виступаючи знаком “фіктивного” існування змальованого в художньому творі предмета, власна назва набуває своєї повноцінної значущості не тільки в контексті інших знаків художнього твору, але в контексті, який розуміється як найширший принцип”. Ця аксіома фіксує принципову включеність художнього твору в життя і релятивні зв'язки власної назви художнього твору з мовними й ономастичними системами. Наступна “аксіома безкінечної смислової валентності поетоніма” підсумовує семантичні й семіотичні спостереження: “Усяка власна назва може мати безкінечну кількість значень, тобто перетворитися на символ”. Якщо в реальній життєвій ситуації власна назва, як правило, не несе з собою експансії прихованих в ній чи пов'язаних з нею смислів, залишаючись, переважно, лише індивідуалізуючим й ідентифікуючим знаком, то контекст художнього твору значною мірою змінює ім'я, перетворюючи його в сутність іншого роду. Власні назви художніх творів непросто стають повноважними представниками їх носіїв, але часто перетворюється на символ. Цією обставиною пояснюється й одна із специфічних рис поетонімів, і механізм виникнення конотативної онімії. Наступна аксіома торкається сфери комунікативно-когнітивної взаємодії породжуючої і сприймаючої свідомостей і тому названа “аксіома свідомості”: “Усяка власна назва в художньому творі є акт і результат не тільки тим або іншим чином пережитої автором дійсності, але й сприйнятої читачем авторської рефлексії”. В ній утверджується активність як переживання, так і сприйняття-розуміння. У ній же, крім усього іншого, зафіксована думка про те, що свавілля автора художнього твору у виборі, винайденні і використанні тієї чи іншої власної назви обмежує потяг до взаєморозуміння з читачем. Автор просто змушений “приборкувати” уяву, побоюючись виявитися незрозумілим. Остання “аксіома предикації” констатує: “Усяка власна назва в художньому творі є предикація того чи іншого розуміння позначуваної предметності стосовно самої цієї предметності”. На відміну від побутового мовлення, де імена даються людям за бажанням батьків, а назви об'єктам - за волею їх винахідників чи першовідкривачів, у художньому творі спостерігається інша картина. Автор художнього твору намагається не просто назвати тим чи іншим іменем свого героя, але предукувати йому ті якості, які, за уявленнями, що склалися в людській свідомості, приховані в імені. Стосунки між змістом, який передається власною назвою, та інформацією про названий об'єкт у художньому творі, на відміну від загальномовних ситуацій, завжди експліковані, перебувають у стані постійного взаємовідображення.

Найважливішим постулатом, передумовою, яка приймається за початкову без доказів, є постулат специфіки предмета, що вивчається поетикою оніма. Специфічність предмета на сьогодні можна вважати доведеною всім розвитком поетики оніма як наукової дисципліни, а положення, що демонструють цю специфіку, не підлягають ревізії. При обговоренні властивостей власних назв літературних творів у дисертації уточнений термін поетонім і, для розвитку ідеї, пропонується декілька нових термінів. Для позначення настільки специфічного феномена, як власна назва художнього твору, доцільно використовувати термін поетонім. Н.В. Подольська визначає його як “назву в художній літературі, що має в мові твору, крім номінативної, характеризуючу, стилістичну та ідеологічну функції”*. Це формулювання визнається недостатнім у плані відображення специфіки предмета. Крім того, залишається незрозумілим, чи включає вона в розряд поетонімів ті власні назви художнього твору, які вжиті виключно в номінативній функції. Необхідно зробити ще одне зауваження. Ясності й точності викладу в дослідженнях поетики онімів повинен сприяти єдиний принцип утворення понять з основного терміна, якого, на жаль, далеко не завжди дотримуються ономасти. Наприклад, послідовно використовуючи утворення на -ичн(ий), -ічн(ий) від назв дисциплін і розділів ономастики, а визначення на -онімн(ий) від власних назв відповідних класів, легко уникнути омонімії, що заважає сприйняттю. Наступний ряд, утворений за допомогою типових морфем від базового терміна поетонім, дає можливість включити його в терміносистему ономастики, не руйнуючи усталеної в ній структури: поетонім (одна назва); поетонім+ія (неструктурована сукупність поетонімів); поетонім+ікон (список, словник, система поетонімів); поетонім+ізація (процес перетворення оніма в поетонім); поетонім+о+генез (розвиток зображально-змістової сфери поетоніма); поетонім+ний (похідний прикметник). Стосовно визначення терміна поетонім треба сказати, що він потребує уточнення. В ньому додатково до наявних повинні бути відображені такі істотні моменти: 1) вторинність (“фіктивність”); 2) віднесеність до мовлення; 3) рухливість семантики; 4) базовий характер в термінотворчості. За принципом класифікації системи онімів мови (за допомогою збереження генетичного зв'язку з нею) поетонімію художньої літератури можна розбити на групи за приналежністю назв до певної категорії об'єктів. Так, об'єкту `людина в художньому творі' буде відповідати категорія антропоетонім [грец. бнфсщрпт `людина' + рпйЭщ `роблю, творю' (рпйзфйчЮ - `поетичне мистецтво') + пнхмб `ім'я']. Тим же чином утворюються терміни зоопоетонім для імен тварин, фітопоетонім для назв рослин, топопоетонім і космопоетонім тощо для позначення відповідно географічних і космічних об'єктів у художньому творі. Заміна терміноелемента -онім на -поетонім, практично не викликаючи утруднень, дозволяє створити (за аналогією до загальномовних) перелік дуже ємних термінів для позначення об'єктів поетичного світу, які мають індивідуальні назви.

Другим постулатом є постулат специфіки значення поетоніма, яка розкривається в таких положеннях: 1) поетонім завжди має яку-небудь з особливостей, що дозволяють або співвідносити його зміст з поняттям апелятива, який був основою імені, або відчувати актуалізованість мовної, мовленнєвої, енциклопедичної інформації чи експлікованість ситуації наречення іменем; 2) поетонім, який називає дійову особу літературного твору, змістовно й інформативно завжди адекватний прагненню автора зробити ім'я персонажа відповідним його внутрішній сутності (незалежно від того, яка із сторін сутності персонажа і яким чином виявляється); 3) поетонім у межах художнього твору, на відміну від реальних власних назв, ніколи не підлягає інформативному і змістовому спустошенню, хоча в кожному із конкретних випадків його вживання реалізується лише частина його семантичного потенціалу; 4) поетонім ніколи не іменує реальний об'єкт; специфічність його значення проявляється в “фіктивності” (точніше, у відтворюваності авторською свідомостю) навіть реально існуючих предметів.

Третій постулат можна сформулювати як постулат специфіки поетики оніма. Специфічне слово, яке має специфічне значення, функціонуючи в художньому творі, у плані поетики не може бути ніяким іншим, крім специфічного. Поетонім може зустрітися у творі тільки один раз, а може багаторазово вживатися на кожній сторінці тексту, але основоположні властивості власної назви як образного засобу при цьому будуть однаковими. Головною особливістю поетики оніма є іррадіація його впливу на весь текст художнього твору. Особливою властивістю поетики оніма є алюзивність загальновідомих імен, їх здатність нести з собою деякий спектр уявлень про денотат. Поетонім функціонує як номінативна одиниця художнього тексту паралельно і поряд з іншими, у тому числі й перифрастичними способами номінації. При цьому поетонім наче “вбирає в себе” всі інші варіанти номінації того ж об'єкта.

Другий розділ дисертації названо “Феноменологія, семасіологія, контекстна семантика і поетика оніма”. Головною метою першого підрозділу “Феноменологічне тлумачення особливостей поетонімів” є опис передумов для створення методологічної бази теоретичного осмислення семасіології і поетики оніма. Основним джерелом ідей, трансформованих для цілей поетики оніма, була “Філософія імені” О.Ф. Лосєва. У параграфі 2.1.1 розглянуто передумови “безпосереднього характеру” і проаналізовано “об'єктивний смисл” поетоніма.

Поетонім є феноменологічним вже тому, що розташовується між реальною власною назвою деякого реального об'єкта і літературним ім'ям словесно сконструйованого у художньому творі зображення того ж реального об'єкта. Внаслідок використання феноменологічних прийомів наближення до сутності досліджуваного об'єкта, його інтенціональності в описі виникає не реальний об'єктивний поетонім, а феномен поетоніма, що входить у проміжний світ, який знаходиться між сприймаючою свідомістю й об'єктивним світом художнього твору, у якому поетонім функціонує.

Феноменологічне тлумачення поетоніма починається з розгляду його як безпосередньої даності. О.Ф. Лосєв вважав безпосередню даність предмета початком “до-теоретичного” опису явищ, які вивчаються філософією, психологією і філологією. Очевидно, що поетика власних назв у художніх творах як явище відчувається і письменником, і потенціальним читачем, і дослідником поетики оніма. Ясно також, що відчуття безпосередньо даного нам предмета - поетоніма - буде суттєво різним у кожного з трьох названих суб'єктів, “переживаючих” поетонім.

Будь-який поетонім як безпосередня даність звернений до читача своєю графічною стороною, а до слухача - звуковою. Оскільки слово, що сприймається зорово, негайно “озвучується” у внутрішньому мовленні, можна говорити про те, що звуковий комплекс, який представляє поетонім, є неодмінний й обов'язковий його шар. О.Ф. Лосєв звуковий комплекс, що представляє ім'я, називав “фонемою”. Шар імені, який передає значення, було названо семемою. У складній структурі семеми нижній рівень займає фонематична семема. У семемному шарі поетоніма існує етимологічний момент, корінь, елементарна звукова група, наділена значенням. З кореня починається, у ньому здійснюється і з перетворенням його змінюється життя поетоніма. Однак етимологічний момент, який без всякого сумніву присутній в імені взагалі, певним чином відсувається на другий план у власній назві і лише іноді “реанімується” у поетонімі. До кореня можуть приєднуватися словозмінні й словотворчі морфеми. Сполучаючись з іншими словами у зв'язному мовленні, поетонім починає взаємодіяти з їх смисловими сферами і насичується додатковими відтінками того цілого, куди він входить як органічний елемент. Так у семемному шарі поетоніма проявляються морфемний і синтагматичний моменти. Сукупність етимологічного, морфемного і синтагматичного моментів є тим смисловим мінімумом, без якого неможлива фраза. Смисл слова, а отже, і смисл поетоніма буде варіюватися у залежності від художніх прийомів, які “уживаються з цілями виразності”: віршового розміру, рими, порядку слів і т.д. Цей момент семеми О.Ф. Лосєв називав пойємою. Ми пропонуємо зберегти цей термін для позначення того внеску в смисл поетоніма, який роблять різні засоби поетики літературно-художнього твору.

Етимологічний, морфологічний, синтагматичний і пойєматичний моменти семемного шару поетоніма подані у єдності зі звуковою оболонкою імені. Єдиний фонематично-семемний шар смислу можна назвати першою символічною єдністю поетоніма. Кожний поетонім завжди сприймається читачем і розуміється дослідником у граничній конкретності форм роду, відмінка, числа, у певному контексті й відомих обставинах. Тому перша символічна єдність поетоніма є симультанно даною у відчуттях нерозчленованою єдністю об'єктивного смислу, що сприймається. Це, кажучи інакше, синтагматичне сприйняття поетоніма. Однак безпосередня даність поетоніма цим не вичерпується, оскільки мовне мислення неодмінно і несвідомо вміщує синтагматичну безпосередню даність поетоніма в парадигму. Парадигматичну ж єдність усіх форм поетоніма складає “повна і загальна символічна єдність семеми” поетоніма. У дослідженнях поетики оніма існує чітко усвідомлювана необхідність розмежування синтагматики і парадигматики. Синтагматичний опис передбачає одержання індивідуальної картини поведінки поетоніма в заданих саме цим контекстом умовах, його ролі в утворенні естетичних властивостей конкретного висловлювання і внеску цього унікального в своєму роді вживання в художнє ціле твору. Парадигматичний опис відкриває безмежне поле для лінгвопоетичних узагальнень, оскільки в ньому міститься можливість продемонструвати незчисленні мислимі значення, які може передати поетонім. У ньому з'являється можливість з'ясувати, які з потенційних властивостей поетоніма були використані автором, і, на фоні реконструкції парадигми, поставити питання “чому?”.

Поетонім як безпосередня даність містить в собі ще й суб'єктивні моменти. Оскільки поетонім використовується письменником, як творчим суб'єктом, він неминуче містить у собі суб'єктивне ставлення і суб'єктивне ж розуміння автором цього слова. Як і будь-яке інше слово в художньому творі, поетонім може бути словом автора або оповідача, персонажа, що розмовляє або міркує . Тому як безпосередня даність він уже містить у собі органічно включені в єдність символічної семеми і звукової оболонки компоненти суб'єктивних смыслів.

Параграф 2.1.2 “Перехід до поглибленого розуміння об'єктивного смислу поетоніма” присвячено феноменології його “внутрішнього життя”. Для того, щоб перейти до опису “внутрішнього життя” поетоніма, необхідно з уже створеного конструкта - нерозчленованої єдності символічної і фонематичної семем поетоніма, яка суб'єктивно переживається - виключити спочатку звукову оболонку, щоб залишитися наодинці зі смисловою структурою, а потім ще й суб'єктивний фактор, щоб у результаті отримати чистий смисл. Така вимога феноменології. “Вбачання” можливе лише на шляху редукції, вивільнення сутності від усього суб'єктивного. Символічна семема означає щось завдяки тому, що вона вміщена у звукову оболонку, яка й символізує про наявність смислів. Якщо ми відкинемо звукову оболонку, то залишимося віч-на-віч з тим, що мислиться у слові, отримаємо ноему - суто смислову стихію. Ще більш рафінованою формою ноеми буде смислова сфера, очищена від психічних переживань. Тоді ми отримаємо вже чисту ноему. Наступний крок на шляху осягання смислової конструкції поетоніма - редукція чистої ноеми, виключення з неї всього, що робить її варіабельною і суперечить принципу предметної однозначності. Редукованим залишком ноеми є ідея - предметна сутність оніма.

Центральною проблемою філософії імені О.Ф. Лосєва і головним моментом феноменології поетоніма є проблема взаємо-визначення понять суще та інше. Якщо гранично спростити проблему, то можна стверджувати, що відношення суще - меон (інше) зіставлюване з антитезами життя - смерть, хаос - упорядкованість тощо. Усунення з антитези одного з елементів не те що робить беззмістовним, а просто знищує другий. Предметна сутність поетоніма - це антитеза суще - меон. Крім предметної сутності, у феноменологічній структурі імені О.Ф. Лосєв виділив поняття смислової енергії, яка рзподілена у фізичній, органічній, сенсуальній та ноетичній енергемах імені. В області останньої - ноетичної енергеми розміщуються: 1) перцептивний момент імені, який породжує образне уявлення; 2) імагінативний момент імені, який породжує мислення; 3) когітативний момент імені, який породжує знання; 4) гіпер-ноетичний момент імені, який породжує над-розумне, екстатично всеохоплююче мислення.

Зазначимо деякі висновки, скореговані у відповідності з метою, до якої ми прагнемо в розгорнутій рефлексії про філософію імені. У самому загальному вигляді можна сказати, що спочатку ми одержали уявлення про конкретно-ідеальний смисл поетоніма, його ейдос, потім дослідили розчинення ейдосу в інобутті. Еволюція потенцій імені на етапі його зворотного становлення така: завдяки логосу ім'я перетворюється на символ і рухається до повної самосвідомості (інтелігенції). У параграфі 2.1.3 “Від ейдосу до символу” прослідковано загальний хід міркувань О.Ф. Лосєва про перетворення смислової енергії імені. Зроблено це для того, щоб ясніше побачити суттєві і до того ж приховані від повсякденної свідомості риси поетоніма. Зародження цілої низки властивостей імені відбувається в єдності змінних і незмінних моментів. Предметно-символічний момент імені знаменує перетворення ейдосу в символічний момент у смислі самої предметності імені. Поняття предметного символу дає нам підставу для переходу в сферу справжніх мовних явищ, які відбуваються з поетонімом і всередені нього. Символічний момент імені модифікується свідомістю, у творчих актах думки, волі й почуттів перетворюючись на “живе мовлення”.

Змістом і смислом діалектичного ставлення до імені є домислювання на кожному етапі філософського просування до феноменологічного його розуміння для кожного постульованого моменту, деякої протилежності, що мовби реалізує ідею єдності та боротьби протилежностей, у якій тільки і може відбитися справжнє існування. Так, символічному і міфічному моментам імені протистоїть апофатичний (грец. Ьрпцбфйкьт - негативний) момент предметної сутності імені. Оскільки сутність пізнається тільки в своїх енергіях, а без енергій про неї нічого не можна помислити, символічний ейдос може бути пізнаний тільки за наявності апофатичного моменту, що виявляє ейдос для нас. Символічний (міфічний) ейдос у залежності від ступеня насиченості апофатичним моментом варіює від рівня повної обмеженості власною структурою до максимальної символічності. О.Ф. Лосєв побудував “східці значень ейдосу”, виділивши п'ять форм ейдетичної предметності імені: схему, топос, ейдос у вузькому розумінні, символ і міф. Вони є відбиттям рівня нагніченості апофатичного моменту. На рівні схеми в ейдосі не фіксується ніякої самостійної предметності. Після якісного заповнення схеми сукупність вже ідеально-якісних характеристик ейдосу складає морфний (топологічний) момент, або топос. Щоб отримати певну річ, потрібний ідеально-речовий момент ейдосу, або ейдос у вузькому розумінні. І тільки тепер особливим чином насичений ейдос може стати символом і навіть досягти граничного насичення апофатичним моментом і перетворитись на міф. На цьому рівні символізм і апофатизм вже єдині.

Кожний ейдос передбачає меональний момент. Іншими словами, кожна ідеальна структура передбачає матеріалізацію. Однак для того, щоб у кінцевому підсумку поетонім реалізувався, необхідно, щоб “взаємо-діяльність” ейдосу і меону мала характер об'єднання й осмислення. Це відбувається у логосі, який існує тільки в залежності від ейдосу, іншими словами, логос є сутність ейдосу. Але між ейдосом і логосом є низка відмінностей. За О.Ф. Лосєвим, “ейдос бачиться думкою, відчувається розумом, споглядається інтелектуально; логос - не бачиться думкою, але передбачається нею, не відчувається розумом, але сам є щупальці, якими розум пробігає по предмету; не споглядається інтелектуально, а є лише завдання, заданість, метод, закон, чиста можливість інтелектуального споглядання”*. Дослідження типів логосу у зв'язку з діалектикою ейдосу привели О.Ф. Лосєва до побудови його типології, паралельної моментам всієї ейдетичної сфери. Аналогом схемного моменту ейдосу в логосі стає число. Топосу дає якість акцидентально-якісний момент логосу. Ейдос у вузькому розумінні перетворюється в логосі на принцип речовості (субстанцію). Символ перетворюється на термін, і міф дає в логосі принцип імені у власному значенні цього слова. Це, так би мовити, статика. А в динамічному плані в логосі виявляються моменти поняття, судження, визначення, умовиводу, а також власне мовні моменти: граматичний, риторичний і стилістичний. Останні повною мірою можна застосувати до логосу символу. Граматика, риторика і стилістика поетоніма, таким чином, цілковито заглиблюють нас у сферу смислових характеристик мовної і художньо-мовної стихії, де і належить розібратися не тільки з необхідними і первинними категоріями, з яких складається поетонім, але й зі споглядальною цільністю ейдосу поетоніма, з втіленістю його в художньому мовленні, тобто далеко за межами його самого, з його участю у створенні літературного твору як цілісності найвищого рівня.

Завершується підрозділ, присвячений феноменології поетоніма, параграфом 2.1.4 “Сутність поетоніма. Явище поетики оніма”. На рівні більш звичного розуміння “життя” поетоніма у художньому творі можна розглядати як співвідношення сутності та явища. Власна назва, щоб стати поетонімом, повинна опинитися у стані функціонального елемента художнього тексту. Звідси перше аналітичне уявлення про сутність поетоніма: узята сама по собі сутність - завжди нова якість, у якій непомітно злилися сутність і явище. З цього виходить друге аналітичне судження про те, що властивості поетоніма проявляються у власній назві через її поетику. У свою чергу, поетика оніма проявляє власну назву як поетонім. Сутність поетоніма допустимо мислити як початок і разом з тим як джерело дослідження. До того ж першим і найголовнішим теоретичним завданням поетики оніма як наукової дисципліни є такий опис сутності, який забезпечує адекватне феномену поетоніма розуміння його внутрішнього змісту і суттєвих зв'язків із художнім дискурсом, у який поетонім заглиблений і невід'ємним елементом якого є. Амбівалентність поетоніма, який одночасно належить світу мови і сфері мовлення, дозволяє зробити наступні узагальнення. Поняття сутність і явище стосовно до поетоніма можуть бути зближені з поняттями мови і мовлення. Подібно до того, як сутність утворює дещо, яке зберігається в усіх змінах, мова також утворює досить стабільну систему засобів зберігання і передачі інформації. Так саме як змінне і динамічне явище, змінне і динамічне опосередковане мовою мовлення. Тому можна, досить умовно, закріпити мовне в поетонімі за його сутністю, а мовленнєве за явищем, безперервно пам'ятаючи про їх нерозривну єдність.

В останній частині параграфа на основі аналізу конкретно-мовного матеріалу показано, що поетонім є сутність, яка безперервно розвивається. У своєму розвитку він проходить шлях від граничної конкретності мовного оніма до максимальної широти символу, може стати “згорнутим міфом” і, втрачаючи безліч смислів, “покотитися” у зворотному напрямі, знову повернутися до лона онімії мови, зберігши або не зберігши “пам'ять” про минулу свою розкіш (у першому випадку він перетвориться на конотонім, у другому -на десемантизований онім).

Підрозділи 2.2 “Семасіологія поетонімів”, 2.3 “Контекстні синоніми, дескрипції, ономастичні перифрази” і 2.4 “Поетонім і контекст” присвячено одній з проблем, яка найчастіше обговорюється, а все одно залишається найбільш складною проблемою поетики оніма. За назвами параграфів підрозділів легко простежити логіку викладу.

Положення підрозділу 2.2 “Семасіологія поетонімів” пов'язані з семантикою і поетикою онімів. Починаючи з платонівського діалогу “Кратил”, у якому творчій художній свідомості приписується прагнення закріпляти за іменами (поетонімами) такі компоненти змістової структури, які “працювали” б на ідейно-естетичну сферу літературного твору, йде генеральна лінія розвитку уявлень про власну назву як засіб поетики: лінія максимального використання його семантичних можливостей. Одними з перших узагальнень в теорії поетики оніма було твердження про навмисний характер підбору власних назв у художньому творі. Тому для реального представлення семантики поетоніма необхідне так зване широке розуміння значення. При такому підході семантикою слід вважати будь-яку форму соціальної фіксації і кодифікації діяльності свідомості. Функціонування власної назви у художньому творі являє собою процес накопичення нею ознак предметного значення. Одночасно з ускладненням характеристики об'єкта (персонажа) ускладнюється і семантика поетоніма, йде процес присвоєння йому ознак предмета, якому назва належить. Кожна власна назва художнього твору міцно пов'язана з властивостями зображуваного предмета. У семантиці поетоніма спостерігається зрушення в бік обов'язковості або речового значення кореневих морфем, або семантичної навантаженості суфіксів. Ще одна особливість семантики поетоніма пов'язана з тим, що поетонім, як було показано раніше, ніколи не іменує реальний об'єкт. Можна сказати, що дійсність літературного твору по суті являє собою віртуальну (від лат. virtualis - можливий) реальність, а поетоніми в ній позначають віртуальні об'єкти. Це значить, що в “семантичному трикутнику” поетоніма замість денотата у загальноприйнятому розумінні наявний віртуальний денотат. Крім того, цей віртуальний денотат правильно застосовуваний не до класу предметів, а до одиничного предмета, виділеного за унікальною ознакою з певного класу. Таким чином, загальною властивістю всіх поетонімів і характерною рисою, яка відрізняє їх від власних назв як таких, є те, що у мовній інформації вони практично завжди зберігають аспект локальної обстановки, ситуації в момент створення або першого вживання імені. Якщо ситуація іменування має місце у художньому творі, вона є в ньому завжди. Процес же трансформації змістовної структури поетоніма здійснюється безперервно, оскільки ім'я вбирає усі види інформації, пов'язані з описуваним об'єктом.