Теоретичні основи поетичної ономастики

У параграфі 2.2.3.1 “Особливості взаємовідношень між іменем, образом і денотатом у поетонімах” за допомогою аналізу різних схем, відбиваючих структуру семантичних відношень, показано неправомірність підміни компонента “слово” власною назвою. Запропоновані в роботі схеми відбивають момент закріплення зв'язку власної назви, зовнішньої “апелятивному семантичному трикутнику”, з поняттям, загальною назвою й одиничним конкретним об'єктом. Вони представляють результат мотивації загальною назвою деякого об'єкта власної назви іншого об'єкта.

Оскільки поетоніми літературного твору є засобами образності, необхідно послідовно дотримуватися такого розуміння структури і специфіки образу, сформованого засобами поетики оніма, яке, з одного боку, повністю відповідає характеру аналізованого матеріалу, а з другого - не суперечить загальноестетичному і семіотичному уявленню про образ як специфічну категорію. В кожному образі є предметний і смисловий компоненти - сказане і мислиме. Існує необхідність їх виявлення і в поетонімі. Пам'ятаючи про те, що власне ім'я, як правило, невмотивоване, що в нього відсутнє лексичне значення (і навіть відсутній безпосередній зв'язок між ім'ям і денотатом), мусимо визнати, що більш “неповноцінного” матеріалу для побудови образу просто не існує. Але в тому-то і справа, що словесний образ - це подолання довільності й невмотивованості мовного знаку через створення органічного зв'язку між словом (у нашому випадку - іменем) і художнім смислом. На прикладі семантичних процесів, які відбуваються з поетонімом Шариков, у роботі розкрито механізм подолання довільності знаку і перетворення його в образ. І хоч описаний варіант взаємовідношень між ім'ям, образом і денотатом не є універсальним, тобто таким, що “перекриває” всі можливі варіанти таких відношень, він видається важливим у тому плані, що може бути використаним як методичний прийом для осмислення всіх інших форм взаємозв'язків між названими елементами тріади.

Незважаючи на те, що питання, представлені в параграфі 2.2.4 “Конотативні властивості поетонімів”, уже давно знаходяться в полі зору ономастів, єдності у їх вирішенні поки немає. Основна причина непорозумінь полягає або в різному уявленні про зміст одного й того ж терміна, або в порушенні правил “логічного висновку”. Так, якщо послідовно дотримуватися поглядів Є.С. Отіна на конотонімію, необхідно признати її явищем мови. Автори ж праць про поетику власних назв часто змішують ознаки поетонімів як фактів мовлення з властивостями конотонімів як фактів мови. Конотативними визнаються всі оніми літературного твору. Щоб термінологічно і за суттю розмежувати схожі явища, пропонується користуватися такими правилами: 1) конотонім - явище мови, поетонім - феномен художнього мовлення; 2) конотонім (навіть такий, що належить до міжнародного, інтерлінгвального фонду конотонімії) у літературному творі - це поетонім, який зберіг у своїй семантиці узуальні або оказіональні конотеми, але - поетонім; 3) поетонім, який поповнив конотативний шар лексики будь-якої мови - це конотонім (відпоетонімного походження); 4) поетонім, вперше використаний “конотативно” (тобто в переносному значенні) у художньому творі, повинен хоча б один раз бути використаним у тому ж значенні в іншому тексті або мовленнєвій ситуації, щоб “мати право” називатися конотонімом. Для розрізнення механізмів формування супровідних значень поетонімів аналізуються джерела їх виникнення. При цьому вноситься пропозиція про розмежування близьких і в той же час відмінних явищ: алюзій, асоціацій і власне конотацій.

У підрозділі 2.3 “Контекстні синоніми, дескрипції, ономастичні перифрази” проводиться думка про те, що опис поетики і функцій пропріальних одиниць у літературному творі може претендувати на повноцінність лише в тому разі, якщо його виконано “на фоні” аналізу семантико-стилістичних процесів, які проходять в художньому творі за участю не лише онімної лексики, але й всіляких замінників власних імен, які обов'язково використовуються авторами. Замінники власних імен, дескрипції та перифрази розширюють коло контекстних синонімів, а в поетичному творі часто виконують функцію ампліфікації, наближаючись генетично до порівнянь, епітетів, метафор, метонімій, синекдох. Інакше кажучи, названа група засобів виразності художнього тексту, напряму, пов'язаних з онімією, не тільки несе істотне естетичне навантаження, але й певною мірою впливає на поетоніми, бере участь у формуванні бази для трансформації поетонімів у конотоніми.

Підрозділ 2.4 “Поетонім і контекст” висвітлює коло питань, про які дослідники поетики онімов говорять постійно. Природно припустити, що, використовуючи власні імена й інші засоби виразності, письменник прагне того, щоб вони, органічно вплітаючись у тканину твору, сприяли реалізації поставлених художніх завдань. Так само природно припустити й інше: автор прагне уникнути будь-яких дисонансів (якщо тільки останні не є спеціальним художнім засобом) і протиріч. Тому взаємодія поетонімів і контексту виявляєтся на всіх рівнях, починаючи від попереднього обмірковування автором свого твору. У відношеннях між поетонімом і контекстом чітко простежуються директивні й комплементарні зв'язки. Перші, як правило, пов'язані з естетичними установками літературного напрямку, жанру й т.п., другі - з мовними засобами виразності.

У параграфі 2.4.2 “Поетонім у мінімальних контекстах” підкреслено різноманітність контекстів, а декілька їх типів проаналізовано більш ретельно. Основним матеріалом спостережень стали генетивні конструкції з поетонімами, що обумовлено як їх поширеністю в різних мовах, так і значним запасом потенційних можливостей метафоризації. На основі аналізу зроблено висновок про те, що граматична семантика словосполучення має дуже важливе значення для поетики оніма. Від міри передбаченості, міри вірогідності граматичної семантики словосполучення певною мірою залежить його впливова сила. Показано також, що здатність оніма сполучатися з іншими словами і його поетика залежать не тільки від граматичних властивостей імені та компонента словосполучення, що становить його контест, але й від цілої низки ускладнюючих факторів, серед яких найбільш істотними є: 1) загальна семантична якість словосполучення, що йде від панівного слова; 2) синтаксична і семантична роль словосполучення в будові цілого висловлювання; 2) вплив на семантику словосполучення, обумовлений приналежністю поетоніма до конкретного класу пропріальних одиниць; 3) характер використання (у прямому або переносному значенні) компонентів словосполучення; 4) змістова інформація, акумульована в поетонімі.

У параграфі 2.4.3. “Синергатична семантика сполучень і конгенеративна поетика онімів у мікроконтекстах” порушено питання про взаємодію значень і сукупну поетику словосполучень, в яких один із компонентів - власна назва. Тут же сформульовано завдання синергатичної семантики та конгенеративної поетики: синергатична семасіологія сполучень з онімами повинна досліджувати правила взаємодії значень загального і власного компонентів та описувати семантичний “результат” використання того чи іншого словосполучення, а конгенеративна поетика вивчати змістові й виражальні ефекти, що виникають частіше за все у випадках відхилення від нормативних правил об'єднання слів у таких сполученнях. Внаслідок аналізу матеріалу художньої літератури доведено, що сукупна семантика сполучень з онімами не вичерпується “сумарним” лексичним значенням одиниць, що входять до нього. Вона включає граматичні й синтаксичні значення, а також семіоімплікаційну інформацію, що відбиває характер взаємозв'язків сукупної семантики сполучення з обставинами мовлення.

У параграфі 2.4.4. “Поетонім у поширеному контексті”, що завершує розділ, визначено напрями, за якими повинно йти дослідження поетонімів у немінімальних контекстах. Чим більше поширюється контекст, чим більше смислових одиниць входить до нього, тим більшою кількістю змістових нюансів, конотацій, асоціативних зв'язків, емоційно-експресивних відтінків наповнюється поетонім. Послідовно дотримуючись принципу обмеження контексту рамками, що передбачають можливість застосування лінгвістичних методів його дослідження, не слід забувати про те, що і в цьому випадку існує необхідність враховувати впливи, що виходять за “фізичні” межі конкретного тексту художнього твору. У першу чергу це стосується поетики тих онімів, які вже мають якусь “історичну пам'ять”, несуть у собі конотації, пов'язані з попередніми вживаннями в текстах інших літературних творів і тому обов'язково оточені ореолом інших художніх світів. До того ж інасвітність - це та властивість, що є підґрунтям для включення їх у створений автором твір (тобто в новий світ). На цьому шляху ми безпосередньо наближаємося до проблематики, досліджуваної літературознавцями і названої в теорії літератури інтертекстульність. Вивчення проблеми “поетонім і контекст” дозволяє зробити такі висновки: 1) для контекстної поетики онімів суттєве значення має вичерпний опис синтаксису, семантики й стилістики, зафіксованих у творах художньої літератури типових мінімальних текстів з поетонімами, а також механізмів взаємного впливу різних розрядів поетонімів і всіх можливих мінімальних контекстів; 2) вивчення ономастичних перифраз у всій їх різноманітності стане важливим внеском у розвиток досліджень поетики оніма; 3) аналіз “поведінки” поетонімів у фрагментальних, надфразових та інших немінімальних контекстах потребує врахування впливу тих зв'язків і смислів, які зумовлюють прирощення до конотативної сфери назви; 4) розробка мови і методів опису поетики власних назв у контекстах різного рівня довжини й складності є нагальною необхідністю подальшого розвитку поетики оніма як наукової дисципліни.

Третій розділ дисертації присвячено теоретичному осмисленню проблем, пов'язаних з функціонуванням поетонімів. У підрозділі 3.1 “З історії вивчення фукнцій поетонімів” зазначено, що аналіз функцій власних назв у художній літературі достатньою мірою традиційний для ономастичних досліджень. Учені виділили й описали цілу низку функцій поетонімів (стилістичну й емоційно-стилістичну, естетичну, ідеологічну, характеризуючу, алюзивну, символічну, експресивну, локалізуючу, змістову, соціологічну і т.д.), “працюючих” на художнє ціле літературного твору. Відомі і спроби створення класифікацій функцій поетонімів, однак узагальнюючу роботу поки ще не проведено і завершеної цілісної класифікації, що розподіляє функції за таксономічними рубриками з урахуванням спеціфіки онімів художніх творів, у наш час немає.

Відсутність надійної теоретичної бази дозволяє тут сформулювати лише попередні зауваження до таксономії функцій поетонімів (3.2). Власна назва в художньому творі багатофункціональна. Не виконуючи облігаторних мовних функцій (номінативної, ідентифікаційної, диференціюючої), вона просто не буде сприйматися як назва. На ці (у мові - основні) функції нашаровується багато інших, які дозволяють використовувати онім у виражальних цілях.

Найбільш поширені прийоми реалізації виражальних можливостей онімії в художній літературі можна охарактеризувати так.

1. Конкретне слововживання оніма може актуалізувати як найбільш суттєву змістову інформацію про денотат і характеристичний потенціал внутрішньої форми назви, так і фонетичне “значення”, словотворчу нюансировку, синтаксичну позицію і зв'язки пропріальної одиниці з іншими елементами художнього мовлення.

2. У явній або неявній формі за допомогою поетоніма завжди здійснюється характеристика названого суб'єкта або об'єкта. Приклади явної форми характеристики особи за допомогою власної назви - більшість персонажів літератури російського класицизму з “промовистими” іменами: Негодяєв, Взяткін, Правдін, Скотінін; травестійна українізація імен у І. Котляревського: Еней Анхізович, Талес Агамемноненко, Іул Енейович, Зевес Сатурнович; алюзійне використання імен, які широко відомі або мають прозорову внутрішню форму у польській комедії XVIII ст. і т.п.

3. Для національних мов, що мають різні форми індивідуалізації людини за допомогою онімів, важливо, який лексичний тип іменування і в якій формі використовується у кожному конкретному випадку: власне ім'я, по батькові, прізвисько, псевдонім і т.п. Притаманна російській та українській мовам співвіднесеність форми іменування з віковими і соціальними характеристиками денотата активно використовується в художній літературі як засіб образності й типізації.

4. Посередньо характеризуючу функцію виконує у художній літературі формальні ознаки імен, які дозволяють зробити висновок про належність персонажа до певної національності, професії, соціального середовища і т.д.

5. Уживання в літературному творі широко відомих власних назв викликає до життя ті їх потенціальні сугестивно-асоціативні можливості, які сприяють підсиленню образності художнього мовлення.

Завершується параграф аналізом деяких таксономічних дослідів - спроб класифікувати онімію художніх творів за функціями, які вона виконує.

У підрозділі 3.3 “Функції поетоніма як звукобуквеного комплексу” розглянуто фонетичні й морфонологічні засоби поетики онімів. Очевидно, що кожне сприйняте візуально або на слух слово впливає на свідомість реціпієнта насамперед матеріально, стаючи джерелом подразнення слухових аналізаторів або безпосередньо, або опосередковано: графічний образ назви “озвучується” у внутрішньому мовленні. Саме тому з давніх часів у риториці існував спеціальний розділ про науку сполучення слів, у якому аналізувалися музикальність, мелодика евритмія і узгодженість зображеного з його іменуванням. У граничному випадку власна назва, у тому числі поетонім, сприймається виключно як членоподільний звуковий комплекс, що являє собою позначку, знак якого-небудь конкретного предмета, який має, крім власної назви, іншу, родову або видову назву, а семантизація зводиться до не завжди зрозумілого інтуїтивного співвіднесення звучання з якими-небудь асоціативними уявленнями. Акустична інформація при цьому сприймається як своєрідний атрибут іменованого предмета, його невід'ємна властивість. На основі багатого фактичного матеріалу і цілої низки досліджень доведено, що звукова форма назви у художньому, а особливо в поетичному, мовленні є важливим фактором, який підвищує смисловий і емоційний зміст як самої назви, так і твору в цілому.

Функціонування лексико-семантичних, лексико-граматичних і словотворчих засобів подано у підрозділі 3.4 “Функції поетоніма як слова”. Тут зазначено, що переважна більшість “функціональних” досліджень тим чи іншим чином присвячена аналізу поетоніміі на лексичному, лексико-семантичному або лексико-граматичному рівнях. Власні назви мають специфічну лексичну семантику, у якій виявляється, з одного боку, двоплановість (конкретність прямого значення і зберігання в основі “семантичного шлейфа” первинного апелятива) семантики, з іншого - індивідуальність, зв'язок з конкретним одиничним об'єктом. Важливою властивістю онімії на лексичному рівні є її багатофункціональність, здатність одночасно і називати, і диференціювати, і ідентифікувати, і відзначати соціально, емоційно, естетично і т.д. Починаючи з дисертації В.М. Михайлова “Собственные имена персонажей русской художественной литературы XVIII и первой половины XIXвв., их функции и словообразование” [1956], проблематиці, певною мірою пов'язаній зі словотворенням поетонімів, у працях ономастів завжди приділялась увага. Однак коло проблем, що висвітлювалися навіть у дисертаційних дослідженнях, було досить традиційним і якоюсь мірою відбило нерозвинутість теорії поетики оніма. Як правило, учені, що звертали увагу на словотворчі засоби, обмежувалися їх описом, порівнянням з деривативними засобами реального іменника і дуже мало займалися вивченням власне поетики оніма, що ґрунтується на використанні словотвору. У роботі, яка реферується, стверджується, що виражальні можливості словотвору поетонімів реалізуються як нормативні прийоми передачі поетичних смислів і оказіональні способи підсилення образності поетонімів. На основі аналізу матеріалу художніх словотворчих засобів зроблено такий висновок. Існує величезна різоманітність засобів і способів творчого переосмислення законів мови в галузі поетонімоутворення. Складність завдання зростає у зв'язку з тим, що проблема використання будь-якого мовного засобу із зображальною метою не є прерогативою виключно лінгвістики, а належить до сфери комплексного вивчення ролі мовних засобів у створенні художнього цілого. Подальше вивчення виражальних можливостей оказіонального словотвору онімів дозволить розробити ефективні прийоми виявлення й опису функцій “деривативних” засобів поетики власних назв у цілому і стане передумовою для створення спеціального розділу нашої наукової дисципліни, який буде досліджувати поетику словотвору онімів.

У підрозділі 3.5 розглядаються ті функції поетоніма, які пов'язані з граматичними категоріями. Проаналізовано ті випадки, у яких естетичний і стилістичний ефекти досягаються за рахунок тих або інших граматичних форм. Такими є: 1) відомий прийом порушення відповідності між родом субстантива (у тому числі позначеного власною назвою) і статтю названої особи; 2) використання множини поетонімів; 3) різні відмінкові форми поетонімів, які, функціонуючи у тексті художнього твору, по-різному реалізують свій семантичний і естетичний потенціали; 4) виражальні можливості продуктивної у стилістичному відношенні категорії істоти / неістоти.

Власні назви, функціонуючи у мовленні, вступають у відношення і зв'язки з іншими компонентами висловлювань у відповідності з правилами сполучення слів у синтаксичні конструкції, за допомогою яких реалізуються комунікативні завдання. Тому-то вони можуть вивчатися, по-перше, у зв'язку з тою роллю, яку виконують у структурах різного рівня складності, починаючи з елементарних сполучень, включаючи прості і складні речення і завершуючи складними синтаксичними цілими, по-друге, можуть досліджуватися відповідні семантико-стилістичні впливи конструкцій на властивості онімії, яка входить до їх складу. Деякі синтаксичні функції поетоніма подано у параграфах 3.6.1 “Звертання” і 3.6.2 “Поэтонім у функції компаратива” підрозділу 3.6. Поетоніми досить часто виступають у функції граматично незалежного й інтонаційно відокремленого компонента висловлювання - звертання. Хоча звертання належить емоційно-вольовій сфері мови, у звичайному мовленні воно, як правило, сприймається як стилістично нейтральне. У художньому ж мовленні звертання частіше за все реалізується і як апелятивний (закличний), і як оцінно-характеризуючий засіб.

Одним із найбільш поширених прийомів використання власних назв у художніх творах є вживання їх у самих різноманітних конструкціях, які передають значення порівняння, зіставлення, ототожнення і т.д. Порівняльний зворот з поетонімом може відноситися до іншого поетоніма або іменника, що називає об'єкт порівняння. При цьому об'єкт порівняння може бути виражений: 1) поетонімом і виконувати у реченні функцію суб'єкта (підмет) або об'єкта (додаток); 2) іменником - загальною назвою, який виконує ті ж самі функції. Крім того, об'єкт порівняння може бути й іменною частиною предиката, й обставиною або означенням, вираженим іменником. Найбільш поширеною синтаксичною формою реалізації зіставлень такого типу є порівняльні звороти, у яких одиничний поетонім або сполучення поетоніма зі словами-поширювачами вводяться до висловлювання за допомогою сполучників. У деяких випадках семантика порівняння передається завдяки тому, що поетонім конструктивно опиняється в позиції іменної частини складеного присудка. Вважати при цьому, що онім виконує власне порівняльну функцію, було б у певному розумінннні спрощенням. Звичайно у таких випадках наяве не тільки порівняння, але деякою мірою і ототожнення, зумовлене позицією предикації. До того ж семантика ототожнення у таких конструкціях тим відчутніша, чим ближчі властивості порівнюваних предметів. Значного поширення в поетичній мові набуває уживання онімів у формі орудного відмінка для позначення способу дії через порівняння. Під час використання онімів, які називають ту або іншу особу, у формі орудного відмінка для характеристики дії, здійснюваною іншою особою (персонажем, ліричним героєм і т.д.), звичайно мається на увазі, що якість цієї дії найвищою мірою характерна для особи, з якою порівнюється той чи інший об'єкт. Метонімічність або навіть метафоричність такого прийому, яка виразно відчувається, надає синтаксичним конструкціям яскравої емоційно-експресивної забарвленості, “збуджує” алюзивні, асоціативні, конотативні й інші властивості поетоніма, вжитого як основа порівняння. Використання оніма у функції основи порівняння, характерне як для побутового, так і для художнього мовлення, в останньому значно вирізняється загальною спрямованістю на досягнення стилістичного ефекту. Оніми, які вживаються у цьому випадку, як правило, широко відомі, є традиційним засобом поетики, мають інтер- або інтралінгвальні конотації, “заряджені” асоціативним і алюзивним потенціалами.

Нарешті в останньому підрозділі 3.7 описано деякі риторичні фігури і тропи з поетонімами. Приділено увагу алегорії, алегоричним уособленням, ампліфікації, використанню поетонімів як анафоричного або епіфоричного елемента висловлювання, антономазії, метафорі, метонімії, синекдосі, ономастичному оксюморону і деяким іншим тропам і фігурам. Зроблено висновок про те, що однією з найскладніших теоретичних проблем поетики оніма на сучасному етапі є проблема переосмислення риторичних і неориторичних прийомів опису перлокутивних властивостей метабол, адаптація і пристосування вже існуючого “інструментарію” до цілей дослідження власних назв, функціонуючих у художньому творі.

У четвертому розділі дослідження на основі викладених раніше теоретичних положень поетики оніма обговорювалися питання теорії і практики лексикографування поетонімів. Після вступних зауважень, що торкаються вітчизняної традиції лексикографування власних назв літературних творів, звернено увагу на низку словників, у яких так чи інакше згадуються власні назви. Виходячи з аналізу стану теорії і практики лексикографування власних назв художніх творів, мусимо прийти до невтішного висновку: незважаючи на певні успіхи, лексикографія власних назв суттєво “відстає” у своєму розвитку від теорії і практики словникової роботі взагалі. Тому необхідна розробка спеціальної лексикографічної теорії для подання поетонімів у спеціальних словниках і “письменницьких” словниках загального типу. У підрозділі “Словникові проекти в галузі поетики оніма” описано етапні досягнення у підготовці й виданні спеціальних словників власних назв і словників мови письменника, в які власні назви тим або іншим чином входили. Тут же доведено, що словники поетонімів - це та лексикографічна лакуна, заповнення якої є одним із головних практичних завдань поетики оніма як наукової дисципліни. Аналіз стану пушкінської лексикографії дозволяє зробити висновок про необхідність підготовки спеціального видання словника власних назв у мові Пушкіна, куди повинні увійти й усі поетоніми. У наступних підрозділах і параграфах теоретичні положення, що пов'язані з будь-яким словником поетонімів, обговорюються на матеріалі творчості О.С. Пушкіна. Так, підрозділ “Склад словника поетонімів”, що висвітлює проблеми відбору матеріалу для словника, саме завдяки опорі на досягнення пушкінознавства стає своєрідним коментованим переліком питань, розв'язання яких є необхідним вже на попередній стадії підготовки словника. До того ж підкреслюється, що тільки глибоке і всебічне знання творчості письменника, чия онімія лексикографується, може вберегти дослідника від помилок. У підрозділі “Структура і компоненти словникової статті” розглянуто питання розташування матеріалу, техніки оформлення заголовного слова, розміщення статистичної інформації, способів подання енциклопедичних довідок, складу ономапоетичного коментаря, кількості та якості ілюстративного матеріалу, способів адресації прикладів і подання переліку функцій поетонімів. Практику складання словника поетонімів показано в додатку до дисертації: “Матеріали до “Словника поетонімів у творчості О.С. Пушкіна” (роман “Евгений Онегин”)”.

Завершується дисертація висновком і двома списками: “Основні джерела ілюстративного матеріалу” і “Список літератури”. У “Висновках” підведено підсумки дослідження і накреслено перспективи подальшої роботи над теорією поетики оніма. Здійснена в роботі спроба теоретичного осмислення вузлових проблем поетики оніма нагально необхідна для подальшого розвитку цієї наукової дисципліни. Теорія поетики оніма в наш час уже має значний запас первинних теоретичних конструктів, а в нашій роботі поповнюється низкою теоретичних положень, аксіом і постулатів, з опорою на які стане можливим формулювання вихідних принципів поетики оніма як наукового напряму.

При аналізі факторів перетворення власної назви у стилістичний засіб було встановлено і простежено зв'язок сучасних уявлень про поетичні можливості онімів з практикою використання власних назв із художньою метою, що існувала і розвивалася протягом тисячоліть. Було доведено, що розвиток та удосконалення прийомів уживання онімів йшло паралельно з розвитком теорії мовознавства, поетики і риторики. У дисертації простежено особистий внесок видатних представників філологічної науки у справу розвитку уявлень про поетику власних назв. Особливо зазначено внесок Феофана Прокоповича, Антіоха Кантемира, М.В. Ломоносова, у працях яких поетика власних назв уперше здобула естетичні і філологічні оцінки.

При визначенні статусу поетики оніма встановлено, що вона може і повинна вважатися самостійною науковою дисципліною, оскільки має всі необхідні для цього ознаки, тобто: власний об'єкт і предмет, власні методи дослідження, здатна пояснювати, описувати і прогнозувати процеси та явища, пов'язані з використанням власних назв з художніми цілями, на підставі закономірностей, які вже виявлені і постійно відкриваються самою дисципліною. Показано також міждисциплінарний характер поетики оніма як наукової дисципліни, визначено її відношення з різними філологічними й нефілологічними науками і доведено, що поетика оніма як автономна наукова дисципліна є складовою частиною ономастики і лінгвістичної поетики.

Трьома “китами” наукової теорії поетики оніма можна вважати: 1) методологічну базу, виходячи з якої треба формулювати принципи і розроблювати методи дослідження; 2) семантичну теорію “художніх” власних назв (у тому числі теорію контекстної семантики поетонімів); 3) теорію поетики пропріальних одиниць.

Спроба осмислення феноменології поетонімів, яка була здіснена в дисертації, дозволила окреслити шляхи докладного аналізу первинних потенцій назви, безпосередньо підійти до з'ясування сутності поетоніма як феномена художнього мовлення. Вона наскрізь діалектична: 1) власна назва, щоб стати поетонімом, повинна функціонувати в художньому тексті; 2) властивості поетоніма виявляються у власній назві через її поетику; 3) поетика оніма виявляє власну назву як поетонім. Це дало можливість сформулювати перше і головне теоретичне завдання поетики оніма як наукової дисципліни. Воно полягає в такому описі сутності поетоніма, який забезпечує адекватне розуміння його внутрішнього змісту і зв'язків з художнім текстом і контекстом культури.

Внаслідок вивчення поетоніма як одиниці, що функціонує у відносно замкненому тексті й має деяке кінцеве число вживань, було виявлено динамічний характер його семантики, для опису якої було запропоновано поняття “поетонімогенез”. Маючи властивість безперервної семантичної плинності, здатність до змістового насичення, поетонім на просторі тексту художнього твору нарощує інтенсивність образної сфери, що відкриває йому можливості для перетворення в конотонім.

Спостереження над семантикою поетонімів дозволили сформулювати декілька положень, найважливішими з яких є такі: 1) семантика поетоніма специфічна й відрізняється як від семантики власних назв, так і від семантики апелятивів; 2) найважливішим завданням семантичних досліджень поетонімів слід вважати завдання прояснення взаємовідношень між назвою, образом і денотатом; 3) справжня семантика поетоніма виявляється тільки як контекстна семасіологія складної ієрархічної структури; 4) без зіставлення семантики поетоніма у певному конкретному вживанні з семантикою власної назви в аналогічних умовах, але в нехудожньому мовленні опис поетики оніма уявляється недостатньо науковим: поетика виявляється у відчуваному читачем (усвідомлювальному дослідником) хоча б мінімальному відхиленні від норми.

Уже перші дослідники поетики оніма виділяли такі її аспекти, як: 1) теорія поетичної ономастики; 2) історія поетичної ономастики (діахронічний план) і 3) синхронічна поетична ономастика окремих письменників або конкретних творів. Цей розподіл буде підсилюватися в міру подальшої автономізації наукової дисципліни. Будуть розвиватись три тенденції, три спеціалізації конкретних досліджень: теоретична, описова й історична поетика оніма. Зараз в межах кожної з галузей формуються власні підходи до проведення досліджень. У той же час у поетиці оніма як самостійній науковій дисципліні формуються загальні принципи вивчення власних назв художніх творів. До них можна віднести принцип історизму, принцип розмежування синхронії та діахронії, принцип дослідження поетики онімів у двох напрямках - символічному (що йде від традицій ономастичних досліджень) і композиційному (який іде від лінгвістичної поетики), що полягає в дослідженні взаємодії контекстів і поетонімів у межах конкретного твору.

Пріоритетним напрямком описової поетики оніма є синхронічне дослідження поетонімії конкретних творів. Для історичної поетики основною лінією розвитку стає вивчення поетонімії в рамках літературного напрямку, в процесі розвитку окремих літературних жанрів, родів і видів, нарешті, в межах становлення художньої літератури взагалі. Що ж до теоретичних досліджень, то тут, окрім удосконалення наукового апарату, подальшої розробки метамови і т.і. генеральним напрямком розвитку стане порівняльно-типологічне вивчення явищ поетики оніма, яке повинно привести до побудови загальної теорії поетики оніма.

Вивчення функцій поетонімів у тому вигляді, як воно проводилося раніше і проводиться тепер, потребує суттєвого коректування за такими напрямками: по-перше, необхідно, наприклад, в рамках Української ономастичної комісії, скоординувати зусилля по формуванню теоретичної бази для функціональних досліджень поетонімів; по-друге, важливо спрямувати зусилля дослідників на вивчення ще не описаних (з точки зору функціонування в них поетонімів) літературних творів, творчої спадщини окремих авторів, літературних шкіл, течій, напрямків і т.д.; по-третє, істотним внеском у вивчення поетики власних назв стала б державна програма лексикографування поетонімів і конотативних онімів, видання відповідних словників для збереження культурних цінностей, накопичених людством, і передачі їх прийдешнім поколінням.

Виходячи з результатів виконаної роботи можна намітити деякі перспективи подальших досліджень. Необхідні систематичні зусилля, направлені на розробку методологічних і методичних питань поетики оніма, які можна віднести до ряду проблем, що обговорювались, але не знайшли розгорнутого і завершеного тлумачення в нашому дослідженні. Хоча рецептів, особливо методологічних, подібних до тих, з яких в недавньому минулому починалося кожне дослідження, давати, певно, не слід, відмітимо, що, на наш погляд, створення сукупності спеціально організованих методик, прийомів і операцій для вивчення поетики оніма можливе з опорою лише на таку методологічну базу, яка дозволить описати функціонування поетонімів у художньому творі з урахуванням всієї реальної складності та суперечливості цього явища. Адже, крім того, що поетонім оточений літературним текстом, з яким перебуває в досить непростих, як було показано, відношеннях, сам твір і читачі, які його сприймають, занурені в безупинно перетворюване життя мови і культури. Будь-які спрощення в цьому випадку обов'язково призведуть до того, що справжня сутність явища залишиться незбагненною.

Деякі з напрямків досліджень у сфері поетики оніма з тої чи іншої причини в нашій роботі або тільки згадувалися, або не розглядалися взагалі.

Одним із перспективних напрямків теоретичного осмислення поетики оніма є проблема позначення персонажів художнього твору за допомогою власних і загальних імен. На основі вивчення власних імен у взаємозв'язку з іншими лексичними засобами номінації персонажів з'являється можливість спостерігати процес формування значення поетонімів у тексті твору, досліджувати поетонімогенез як конкретного імені в певному творі, так і мовні (в тому числі стилістичні), і художні механізми перебудови семантики і поетики онімів взагалі.

До ряду цікавих і, безумовно, перспективних досліджень як для дескриптивної поетики оніма, так і для її теорії можна віднести вивчення специфіки назв художніх творів і заголовків їх частин як онімії особливого роду.

Ще одну проблему, яка залишилася за межами обговорення, треба згадати з причини її значущості для розвитку поетики оніма. Це - поетика безіменності. Широке дослідження стилістичних функцій апелятивних та описових номінацій, перифраз і замовчувань дозволить не тільки сформулювати теоретичні положення щодо поетики цих мовленнєвих одиниць, але й одержати тло, на якому більш рельєфно і всебічно можуть бути представлені та осмислені проблеми поетики оніма.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Теория и практика лексикографии поэтонимов (на материале творчества А.С. Пушкина). - Донецк: Юго-Восток, 1999. - 247 с.

2. Поэтика онима. - Донецк: Юго-Восток, 1999. - 408 с.

3.Психолингвистические аспекты семантики собственных имен художественных произведений (коннотации поэтонимов) // Семантика в преподавании русского языка как иностранного. - Вып.3. - Ч.1. Общие вопросы. Лексикология. Семантика частей речи и других номинативных классов. - Харьков, 1989. - С.154-156.

4. Несколько предварительных замечаний к теории поэтонима // Матеріали вузівської наукової коференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: Філологічні науки. - Донецьк: ДонДУ, 1997. - С.114-116.

5. Функции и взаимодействие поэтонимов и перифраз в романе А.С. Пушкина “Евгений Онегин” // Литературное произведение: слово и бытие. Сб. научных трудов к шестидесятилетию М.М. Гиршмана. - Донецк: ДонГУ, 1997. - С. 307-324.

6. Общая теория поэтонима. Предпосылки и перспективы разработки // Kieleckie Studia Rusycystyczne. - T.8, 1998. - S.119-131.

7. К вопросу о метаязыке поэтики онима (Статья первая: специальная терминология) // Вісник Донецького університету. Серія Б: гуманітарні науки. - Вип.1, 1998. - С.131-138.

8. Ономастическая перифраза как проблема поэтики собственных имен (на материале творчества А.С. Пушкина) // Восточноукраинский лингвистический сборник: Выпуск четвертый. Сборник научных трудов. - Донецк: Изд-во “Донеччина”, 1998. - С.107-129.

9. Проблемы лексикографирования поэтики онимов в языке Пушкина // А.С. Пушкин: филологические и культурологические проблемы изучения. Материалы международной научной конференции 28-31 октября 1998 г. - Донецк, 1998. - С.192-194.

10. К вопросу о метаязыке поэтики онима: поэтика онима и контекст (на материале творчества А.С. Пушкина) // Восточноукраинский лингвистический сборник: Выпуск пятый. Сборник научных трудов. - Донецк: Донеччина, 1999. - С.10-22.

11. Поэтическая ономастика: проблемы и перспективы развития (по следам VII Всеукраинской ономастической конференции) // Восточноукраинский лингвистический сборник: Выпуск пятый. Сборник научных трудов. - Донецк: Донеччина, 1999. - С.151-170.

12. К построению аксиоматики поэтики онима // Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць. Випуск 5. - Донецьк: ДонДУ, 1999. - С.219-228.

13. Выразительные возможности окказионального словообразования поэтонимов // Ономастика і апелятиви. - Дніпропетровськ, 1999. - С.129-134.

14. Голос Имени // Слово и мысль. Вестник Донецкого отделения Петровской Академии Наук и Искусств (г. Санкт-Петербург, Россия; г. Донецк, Украина): Сборник научных трудов. Гуманитарные науки. Выпуск первый. - Донецк, 1999. - С.78-98.

15. Поэтика онимов романа “Евгений Онегин” в контекстах типа “круг чтения” // Вісник Харківського університету, № 449. - Серія “Філологія”. - Пушкін наприкінці ХХ століття. - Харків, 1999. - С.197-201.

16. Поэтика “байронической” онимии романа “Евгений Онегин” // Русский язык и литература в учебных заведениях. - № 1. - 1999. - С.7-9.

17. Из наблюдений над поэтонимами романа “Евгений Онегин” // Записки з ономастики. Випуск 2. Збірник наукових праць. - Одеса: “АстроПринт”, 1999. - С.8-18.

18. Некоторые лингвометодические проблемы обучения переводу как виду речевой деятельности // Русский язык в общении народов мира. Проблемы функционирования и преподавания. Тезисы докладов и сообщений. - М.: Русский язык, 1990. - С.327-328 (у співавторстві).

19. Мовні засоби ономапоетики // Структура і функції ономастичних одиниць. - Донецьк: Дон ДУ, 1992. - С.48-57.

20. Проблеми лексикографування функцій пропріальних одиниць художніх текстів у словнику поетики онімів // Семантика і прагматика граматичних структур: Збірник наукових праць. - Донецьк: ДонДУ, ІЗМН, 1998. - С.93-107.

21. Функціонально-граматичні аспекти поетики онімів // Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць. Випуск 5. - Донецьк: ДонДУ, 1999. - С.187-191.

22. До визначення статусу поетики оніма як наукової дисципліни // Проблеми слов'янської ономастики. Збірник наукових праць. - Ужгород, 1999. - С.53-58.

23. Отношения между компонентами структуры: денотат - поэтоним - образ // Мова. Науково-теоретичний часопис з мовознавства. - № 3-4. - Фонетика. Семантика. Лексикологія. Синтаксис. - Одеса: ОДУ, 1999. - С.32-41.

24. Имена Прекрасной Неизвестности // Филологические исследования. Вып.1. - Донецк, 1999. - С.245-250.

25. Из опыта лексикографии поэтонимов романа А.С. Пушкина “Евгений Онегин” // А.С. Пушкин и проблемы мировой культуры: Русская литература. Исследования. - Вып.1. - Т.1. - К.: Логос, 1999. - С.191-196.

26. Задачи поэтики онима в свете “историко-филологического анализа литературных форм” В.В. Виноградова // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - № 1. - 1999. - С.151-157.

27. У пошуках витоків поетики оніма (Ф. Прокопович про власні імена як стилістичний засіб) // Лінгвістичні студії. - Випуск 6. - ДонДу, 2000. - с.165-171.

28. Синергатическая семантика и конгенеративная поэтика сочетаний с онимами // Вісник Донецького університету. - Сер. Б: Гуманітарні науки. - Вип.1. - 2000. - С.56-66 (у співавторстві).

29. Феноменология поэтонима сквозь призму “Философии имени” А.Ф. Лосева // Восточноукраинский лингвистический сборник. - Вып.6. - Донецк, 2000. - С.11-28.

30. Проблемы и перспективы развития лексикографии поэтонимов (собственных имен художественных произведений) // Вестник международного славянского университета (г. Харьков). Серия “Филология”. - 1999. Т.2. № 4. - С.22-24.

АНОТАЦІЯ

#14.1. Калінкін В.М. Теоретичні основи поетичної ономастики. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.02.15 - загальне мовознавство. Київський національний університет, Київ, 2000.

У дисертації вперше у вітчизняному мовознавстві поставлено проблему теоретичного осмислення фундаментальних проблем поетичної ономастики. Розглянуто передумови, цілі і завдання дослідження, показано можливість розвитку поетики оніма як самостійної наукової дисципліни, сформульовано аксіоми і постулати загальної теорії поетики оніма. Визначено шляхи вивчення сутності поетоніма як феномена художнього мовлення. Виявлено динамічний характер семантики поетонімів. Обгрунтовано необхідність вивчення синергатичної семантики і конгенеративної поетики сполучень з онімами. Достеменна семантика поетоніма прояснюється тільки як контекстна семасіологія складної ієрархічної структури. В роботі показано шляхи удосконалення існуючих класифікацій функцій поетонімів на основі побудови нової їх таксономії.

АННОТАЦИЯ

#14.2. Калинкин В.М. Теоретические основы поэтической ономастики. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.15 - общее языкознание. Киевский национальный университет, Киев, 2000.

В диссертации впервые в ономастических исследованиях поставлена проблема теоретического осмысления фундаментальных проблем поэтической ономастики. Рассмотрены общие предпосылки изучения, цели и задачи теории поэтики собственных имен. При рассмотрении вопросов, связанных со статусом исследований, показана возможность развития поэтики онима как самостоятельной научной дисциплины, а при анализе связей с другими науками установлен ее междисциплинарный характер. На основе изучения большого числа работ, посвященных литературной ономастике, сформулированы аксиомы и постулаты общей теории поэтики онима. Предпринятая в диссертации попытка осмысления феноменологии поэтонимов позволила наметить пути изучения сущности поэтонима как феномена художественной речи. При анализе значения и поэтики собственных имен художественных произведений установлен динамический характер семантики поэтонимов, раскрыт “механизм” превращения их в коннотонимы, намечена задача дальнейшего изучения семантики поэтонимов по линии прояснения взаимоотношений между именем, образом и денотатом. Новыми направлениями исследования, обоснованными в работе, являются синергатическая семантика и конгенеративная поэтика сочетаний с онимами. В диссертации утверждается, что подлинная семантика поэтонима проясняется только как контекстная семасиология сложной иерархической структуры, а описание поэтики возможно только при сопоставлении семантики поэтонима в данном употреблении с семантикой собственного имени в аналогичных условиях, но в нехудожественной речи. Поэтика проявляется в обнаруживаемом при этом хотя бы минимальном уклонении от нормы. В поэтике онима как самостоятельной научной дисциплине формируются общие принципы изучения собственных имен художественных произведений. Ведущими среди них являются принципы историзма, разграничения синхрониии и диахронии, а также исследования поэтики онимов одновременно по двум направлениям: символическому и композиционному. При изучении теоретической базы исследований функционирования онимии в литературных текстах установлено наличие уровня, соответствующего современным представлениям функциональной лингвистики и показаны пути совершенствования существующих классификаций функций поэтонимов на основе построения новой их таксономии.

ANNOTATION

#14.3. Kalinkin V.M. Fundamental theory of poetic onomastics. - Manuscript. The thesis for the degree of the Doctor of philological sciences in speciality 10.02.15 - general linguistics. The Kiev nacional university, Kiev, 2000.

The problem of theoretical conceptualization of fundamental problems of poetic onomastics in domestic linguistics is delivered at the thesis for the first time. The premises, purposes and research problem are considered, the possibility of development poetics of onym as independent scientific discipline is shown, the axioms and postulates of a general theory of poetics of onym are formulated. The paths of study of an poetonym's essence as phenomenon of art speech are scheduled. The dynamic character of semantics of poetonym is established. The necessity of study of synergatic semantics and congenerative poetics of combinations with onyms is justified. Genuine semantics of poetonym is cleared up only as context-sensitive semasiology of a composite hierarchic ordonnance. The paths of perfecting of existing classifications of poetonyms' functions are shown in dissertation on the basis of construction of their new taxonomy.

Размещено на Allbest.ru