Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах

Дослідження головних внутрішніх й зовнішніх причин походження та поширення у слов’ян трилексемної антропонімної формули, що замінили однолексемний спосіб ідентифікації особи. Характеристика основних екстралінгвальних факторів, що впливають на вибір АФ.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 23.02.2014
Размер файла 70,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні

УДК 808.1/6.801.313.1/2.801.53+561.8

Еволюція антропонімних формул у слов'янських мовах

10.02.03 - слов'янські мови

10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Медвідь Світлана Миколаївна

Київ 2000

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі словацької філології Ужгородського державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Чучка Павло Павлович, завідувач кафедри словацької мови Ужгородського державного університету

Провідна установа: кафедра загального і слов'янського мовознавства Одеського державного університету імені І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться 5 вересня 2000 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.172.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України за адресою: 01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України за адресою: 01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4.

Автореферат розіслано 1 серпня 2000 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор філологічних наук Н.Г.Озерова

трилексемний екстралінгвальний слов'янин

Актуальність теми. Антропонімійна система являє собою не тільки антропоодиниці, об'єднані в парадигми і категорії, але й синтагматичні поєднання онімів. Про актуальність уваги до них свідчать факти помилкової передачі власних назв при перекладі текстів, коли виникає плутанина між антрополексемами різних класів, що утворюють формулу іменування (наприклад, укр. Людвік Людвікович ШИМОН ~ слов. .L.LUDVIKOVI, укр. Валерій Іванович КУПКО ~ слов. Valerij КUPKO Ivanoviи).

Слов'янська антропоніміка дотепер не приділяла належної уваги багатолексемним іменуванням особи та відповідним формулам. На тлі досить глибоко вивчених окремих класів антропонімів, формули іменування все ще залишаються “білою плямою” на ономастичній карті слов'ян. Для них не вироблено навіть єдиної термінології. Досі не визначено типів формул, що лежать в основі багатолексемних назв. Не досліджено взаємини ні всередині таких формул, ні між самими формулами. Не погоджено, коли маємо справу з інваріантами, а коли - з варіантами антропонімних формул. Донині наука не дала переконливих відповідей на запитання, як-от: чому однолексемна система найменування особи у більшості народів переросла у багатоступеневуг Чому у росіян, а згодом і в українців, білорусів та частково болгар стабілізувалася як офіційна трилексемна антропонімна формула (АФ), тоді як у решти слов'янських народів дотепер такої немаг Яким шляхом у споріднених слов'янських мовах, котрі мали єдину вихідну базу, відбувалися перетворення, що спричинили різний ступінь уживаності та неадекватне співвідношення різних АФг Що стало основною причиною усталення різних стандартів прізвищ у кожній із сучасних мов, невідповідності традицій офіційного та ситуативного найменування, звертання тощог

Спроба відповісти на перелічені запитання, залишаючись у межах однієї мови, без урахування даних решти споріднених мов, виявляється недостатньо ефективною. Вона спонукає до нових гіпотез, перевірити які можна лише при порівняльно-історичному дослідженні проблеми. Безумовно, опис природи, функціонування та долі АФ в окремій слов'янській мові створив би належну основу для подальшого встановлення загальнослов'янських ономастичних закономірностей. У цьому зв'язку не можна не відзначити праць з давньоруської (Т.Скуліна, Р.Мароєвич, С.Пахомова), російської (Т.Бахвалова, С.Зінін, В.Никонов, П.Поротников, А.Суперанська, М.Фролов, В.Чичагов), української (Р.Керста, М.Худаш, П.Чучка), білоруської (М.Бірила, А. Устинович), словацької (В.Бланар, М.Майтан), чеської (Й.Бенеш, Ф.Цурін), польської (Й.Бубак, З.Калета, Т.Мілевський, Й.Матушевський, С.Роспонд), сербської (М.Гркович, І.Желєзняк), хорватської (П.Шимунович), болгарської (Р.Русинов, Н.Ковачев), македонської (Т.Стаматоскі), словенської (Ф.Якопін) антропонімії, котрі, будучи присвяченими іншим ономастичним проблемам, певною мірою торкаються питань, пов'язаних із багатолексемними антропонімними утвореннями. І все ж необхідно визнати, що в жодній із слов'янських мов немає спеціального діахронічного дослідження антропонімних формул, за якими утворюються багатолексемні найменування, що, з одного боку, ускладнює вирішення поставленої проблеми, а з іншого - свідчить про її невивченість та актуальність.

Аналізуючи сучасну слов'янську ономастику, чеський дослідник Р.Шрамек підкреслював, що донині її науковий стан залишається фактично на аналітичному рівні, на рівні реєстрації конкретних мовних фактів, без відповідного синтезу і абстракції, без встановлення типологічних зв'язків, які поєднують ці конкретні факти. Про необхідність порівняльного вивчення слов'янської ономастики відомий словацький лінгвіст В.Бланар писав: “Останнім часом активно розвивається ономастика. Але водночас не можна не бачити і деяких негативних сторін: матеріал збирається неорганізовано, без ясного перспективного плану, в діахронічному і синхронічному аспектах досліджуються переважно особові імена, а не найменування осіб як цілісна впорядкована множинність одиниць... Здається, назріла потреба створення порівняльної слов'янської антропономастики, при цьому необхідно звернути увагу на актуальні завдання та методологічні основи. Тотожний або хоча б близький підхід дав би можливість зібрати гомогенний матеріал і вирішити основні питання слов'янської ономастики в єдиному аспекті”. На жаль, завдання, поставлене майже три десятиліття тому, так і не вирішено.

Правда, деякі спроби було здійснено польськими дослідниками (Е.Вольнич-Павловська. Лемківська антропонімія на польському і словацькому тлі ХУ1-Х1Х ст. - Варшава, 1993; З.Калета. Еволюція слов'янських прізвищ. - Краків, 1991). Однак весь комплекс проблем, пов'язаних із функціонуванням відповідних систем власних особових назв у різних суспільних чи етнічних групах необхідно розглядати не тільки в структурному аспекті, а й з урахуванням позалінгвальних факторів, що мають (або мали) на неї значний вплив, тобто як типово соціолінгвістичну проблему. До неї належать одночасно дослідження самої генези, змін і розповсюдження певних систем найменування, що викликані зовнішніми до мови чинниками (наприклад, розвитком державності, впливом християнства, традицій, політики, демографії, моди, іншомовними нашаруваннями, залежністю іменування від статі і віку як денотата, так і мовця тощо), які відіграють значну роль у виборі способу ідентифікації особи на синхронному зрізі і мають неабияке значення в еволюції антропонімійної системи. Та все ж, торкаючись перерахованих тут питань, згадані монографії не розв'язують поставленої проблеми.

Тому мета нашої дисертації - відтворити історію слов'янських антропонімних формул. Її досягнення передбачає вирішення таких конкретних завдань:

Дослідити внутрішні й зовнішні причини походження та поширення у слов'ян АФ, що замінили однолексемний спосіб ідентифікації особи.

Дослідити лінгвістичний статус багатолексемних антропонімів у діахронії, визначити перелік основних АФ (інваріантів та варіантів), з'ясувати межі варіювання всередині кожної формули.

Прослідкувати еволюцію АФ в усіх слов'янських мовах, які мають нині статус національних, виявляючи при цьому як спільне, так і відмінне в їх розвитку.

Виявити особливості функціонування АФ на різних синхронних зрізах.

Встановити природу і корені сучасної української формули офіційного іменування особи в слов'янському контексті.

Визначити екстралінгвальні фактори, що впливають на вибір АФ.

Встановити сучасні тенденції, що визначають напрям розвитку АФ.

Об'єкт дослідження. Об'єктом нашого дослідження є антропонімні формули, що лежать в основі багатолексемних власних особових назв. Однолексемні іменування розглядаються у дисертації як спосіб ідентифікації особи, що передував системі антропонімних формул. Докторська дисертація виконана в результаті опрацювання близько 60 тис. багатолексемних назв, що представляють практично всі слов'янські мови (окрім нижньолужицької та верхньолужицької).

Оскільки АФ, як і будь-який елемент мови, є мовним знаком, то ми досліджуємо її у різних аспектах, на різних рівнях мовної системи, у тому числі: а) на морфологічному та словотвірному, аналізуючи антропоформанти компонентів, що входять до складу АФ, і їх зміст; б) на лексикологічному, звертаючи увагу на етимологію лексем, що заповнюють АФ; в) на синтаксичному, визначаючи стрижневий компонент антропосполучення, послідовність елементів, ступінь спаяності між ними і на цій основі з'ясовуючи граматичний статус АФ. Стилістичний підхід дозволяє виявити характерні типи іменувань для всіх різновидів усної та письмової комунікації, відводячи при цьому головну увагу іменуванням, що функціонують у діловому стилі.

Джерела дослідження. Основними джерелами дисертаційного дослідження служать пам'ятки ділової та побутової писемності, оскільки саме вони відображають живу народно-розмовну стихію. У допрізвищевий період, коли єдина офіційна формула іменування особи ще не була усталеною, цей стиль характеризувався відбором тих мовних варіантів і форм, котрі надалі ставали загальнообов'язковими. Додатково залучено також антропонімійний матеріал літописів і графіті. Ономастичні лексикони через специфіку дослідження використовуються в дисертації як другорядне джерело. За відсутності загальноприйнятих норм ідентифікації одна й та ж особа могла позначатися в тексті різними АФ або їх варіантами, а словники не дозволяють охопити все це ономастичне різноманіття; у них звичайно наводиться одна формула, котра, до того ж, не завжди збігається з наведеною в тексті ні щодо порядку компонентів, ні щодо мовної форми її складових. Базою нашого дослідження слугували оригінали текстів. Крім того, додатково залучено як джерела аналітичні праці з окремих слов'янських пам'яток, що містять фактичний і статистичний матеріал. Використані джерела наводяться в дисертації окремим списком.

Методика дослідження. При вивченні історії становлення антропонімних формул, поряд із методом лінгвістичного опису, активно застосовується методика стратиграфічного аналізу (включення синхронії в діахронію). При реконструкції праслов'янської системи іменування особи нам допомагає порівняльно-історичний, типологічний методи, методика внутрішньої реконструкції. Виявляючи найтиповіші АФ, характерні для певної епохи, стилю, соціального зрізу, користуємося кількісним методом, що дозволяє встановити ядро та периферійну частину антропосистеми.

Наукова новизна. Дисертація являє собою першу в українському та слов'янському мовознавстві спробу системного синтезуючого дослідження історії слов'янських антропонімних формул. Її новизна - у теоретичному осмисленні генези та розвитку багатолексемних антропонімів; у широких хронологічних межах досліджуваного матеріалу (від початків писемності до становлення літературних мов з їх офіційними стандартами іменування людей); у реконструкції праслов'янської антропосистеми; в огляді значних ареалів; у застосуванні до цього матеріалу методики стратиграфічного дослідження; у спробі впорядкувати термінологічну розмаїтість, визначити лінгвістичний статус багатолексемних найменувань із урахуванням діахронії, встановити динаміку і відносну хронологію антропонімійних процесів, що відбувалися у слов'янських мовах; у корективах щодо хронології процесу переходу від однолексемної антропосистеми до антропонімоформул та встановлення офіційних стандартів іменування в окремих слов'янських мовах, у спробі визначити ядро і периферійну частину антропонімійної системи, у нових етимологічних розробках.

Теоретичне значення і практична цінність. Наукова цінність дисертаційної праці полягає у синтезуючому підході до еволюції системи слов'янських антропонімних формул із урахуванням позалінгвального контексту їх природи й еволюції. Вона являє собою невід'ємну ланку у вивченні історії слов'янської антропоніміки, комплексне створення якої є справою майбутнього. Матеріали та висновки роботи можуть знайти застосування в ономастичній лексикографії, лінгвістичній славістиці, порівняльно-історичній граматиці, ономасіології, словотворі, синтаксисі малих форм, стилістиці окремих слов'янських мов, у соціолінгвістиці, етнології, у перекладацькій практиці.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Вибраний напрям дослідження пов'язаний з науково-дослідною темою “Слов'янська діалектологія та ономастика” кафедри словацької філологіі Ужгородського державного університету, при якій виконана докторська дисертація. Тему дисертації узгоджено також із проблематикою міжкафедрального наукового семінару “Проблеми ономастики”, який працює при цій кафедрі.

Апробація. Матеріали дисертаційного дослідження були представлені і обговорювалися на міжнародних, міжрегіональних, міжвузівських та республіканських наукових конференціях, у тому числі “Лингвогеография на современном этапе и проблемы межуровневого взаимодействия в истории языка” (Москва - Ужгород, 1984), “Историческое развитие языков и методы его изучения” (Свердловськ, 1988), “Закономерности языковой эволюции” (Рига, 1990), “Соотношение синхронии и диахронии в языковой эволюции” (Москва - Ужгород, 1991), “Исторические изменения в языковой системе как результат функционирования единиц языка” (Калінінград, 1992), “Словагтварэнне і намінатггная дэрывацгя г славянскіх мовах” (Гродно, 1992), “Актуальные проблемы славянской филологии” (Москва, 1993), “Арэалогія: праблемы і дасягненні” (Мінськ, 1993), “Современные проблемы лексикографии” (Харків, 1992), “Принципы функционального описания языка” (Єкатеринбург, 1994), “Закономерности эволюции словообразовательной системы русского языка” (Оренбург, 1994), на Шостій республіканській (Одеса, 1990), Сьомій Всеукраїнській (Дніпропетровськ, 1997) та Восьмій Всеукраїнській (Ужгород, 1999) ономастичних конференціях, на наукових семінарах при відділі ономастики Інституту мовознавства ім. Потебні АН УРСР “Питання історичної ономастики України” (Київ,1989), “Ономастика Полісся” (Київ, 1991), при відділі ономастики Інституту української мови НАН України “Реконструктивні можливості ономастики” (Київ, 1995), “Ономастика східних слов'ян” (Київ, 1996), “Проблеми ономастичного словотвору” (Київ, 1997), “Українська ономастика” (Київ, 1998), на П'ятих тернопільських славістичних читаннях “Актуальні історико-культурологічні та філологічні проблеми слов'янознавства: процеси інтеграції та дезінтеграції у слов'янському світі” (Тернопіль, 1997), на Третій (Одеса, 1997), Четвертій (Одеса, 1998), П'ятій (Одеса, 1999) та Шостій (Одеса, 2000) міжнародних Кирило-Мефодіївських славістичних конференціях, на науковому семінарі “Ідеї слов'янської єдності та суспільна думка на Закарпатті в Х1Х-ХХ ст.” (Закарпатський регіональний центр соціально-економічних та регіональних досліджень НАН України, Ужгород, 1998), на міжнародних конференціях “Інтеретнічні зв'язки та культура народів Карпатського басейну після здобуття угорцями своєї нової батьківщини” (Ужгород, 1996), “Питання національних меншин у Словаччині та в Україні” (м. Пряшів, Словаччина, 1998) та “Мови і світ: дослідження та викладання” (Кіровоград, 2000), на ІХ Міжнародному славістичному колоквіумі, присвяченому пам'яті слов'янських просвітників св.Кирила та Мефодія (Львів, 2000), на міжкафедральному ономастичному семінарі при кафедрі словацької філології Ужгородського державного університету, на підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу УжДУ (1985-2000). Дисертацію обговорено на спільному засіданні відділів західно- та південнослов'янських мов; загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України; відділу лексикології, термінології та ономастики Інституту української мови НАН України.

Публікації. З дисертаційної теми опубліковано 52 роботи, у тому числі 2 монографії, 26 статей в наукових виданнях, а також матеріали та тези 24 доповідей, що проголошені на наукових конференціях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів та висновків. Обсяг - 406 сторінок, таблиць - 5. Список використаних джерел містить 306 найменувань.

У вступі обгрунтовується актуальність теми, формулюється мета і конкретні завдання дисертаційного дослідження, характеризується об'єкт і джерела дослідження, доводиться наукова новизна, аргументується теоретичне значення і практична цінність роботи.

У першому розділі “Вплив екстралінгвальних факторів на вибір антропонімоформул і розвиток антропонімійної системи” аналізується трансформація антропосистеми у зв'язку з різними екстралінгвальними факторами. На ранніх етапах суспільного розвитку чисельність людських колективів обмежувалася кількома десятками чоловік. Антропосистема відбивала ступінь примітивного суспільного розвитку, що не потребував деталізованої ідентифікації членів соціуму. Відсутність додаткового до імені компонента іменування у формі звичного прізвища деякі дослідники кваліфікують як хаос на тій підставі, що не існувало ніякого зв'язку між поколіннями. Але якщо давні антропоніми на якомусь етапі справді не слугували ланкою між поколіннями, то це означає, що такої необхідності у суспільстві до того часу не було. Перехід до осілого життя і розвиток землеробства спричинили соціальні, демографічні та релігійні зрушення. Документи доводять, що, незважаючи на суспільні перетворення, які тривали протягом другої половини 1 тисячоліття, провідним засобом ідентифікації особи у слов'ян залишався однолексемний. Демографічні зрушення тільки тоді ставали відчутними для антропосистеми, коли спричиняли суперечності між кількістю населення і числом функціонуючих імен. Така невідповідність виникає, з одного боку, внаслідок скорочення списку імен, що особливо виразно виявилося після запровадження християнства, а з іншого - у результаті постійної зміни демографічного стану.

Однією з ознак антропонімікону будь-якої мови є прагнення до стабільності. І наявність тезок - яскраве тому підтвердження. Ясна річ, наявність тезок у межах спільного комунікативного поля породжує незручності, котрі розв'язуються за допомогою додаткових мовних засобів. Таким чином однолексемна система розпадається, трансформуючись у нову - у систему антропонімних формул, хоча її пережитки зберігаються протягом значного періоду, що допомагає відтворити засоби ідентифікації особи допрізвищевої доби у межах однолексемної антропосистеми.

У розділі здійснено реконструкцію праслов'янської системи ідентифікації особи на основі порівняльно-зіставного дослідження антропонімії як ранніх писемних пам'яток слов'янських мов, так і слов'янських джерел писемності пізнішої доби, що дають можливість спостерігати за іменами близьких родичів, в) деяких традицій іменування, які зберігаються в усьому слов'янському світі, г) фактів з антропонімії тих племен і народів, що й нині перебувають на примітивній стадії розвитку, д) матеріалів суміжних наукових дисциплін - історії, археології, етнографії, демографії. Дослідники слов'янських прізвищ справедливо відзначають, що ця категорія особових іменувань стала наслідком розвитку суспільства, яке потребувало точної ідентифікації особи, що прізвище було тією маркою, тим мовним знаком, який виділяв представників конкретної сім'ї протягом кількох поколінь. При цьому може скластися хибне уявлення, наче в допрізвищеву добу необхідності у вираженні сімейних зв'язків зовсім не було. Але це не так. Потреба визначати особу через її сімейні стосунки насправді існувала у слов'ян споконвіку. Правда, мотиви встановлення антропонімного зв'язку між поколіннями були іншими. Якщо поява прізвищ у другій половині нашого тисячоліття була викликана переважно суспільно-економічними факторами, то стародавня потреба слов'ян у сімейно пов'язаних антропонімах пояснюється іншими причинами - ідеологічними. Язичницькі уявлення слов'ян про Рода, про духів-покровителів сім'ї, віра в імена-обереги, реінкарнацію - ось основні мотиви, що змушували шукати мовних, антропонімних засобів для об'єднання в спільну групу представників однієї сім'ї, протиставляючи її всім іншим кровно-родинним групам. Потреба у своєрідному лінгвістичному гербі сім'ї задовольнялася у рамках однолексемної антропонімної системи у вигляді родинно пов'язаних імен. Це виявилося, з одного боку, у суміжності імен, які називали представників різних поколінь однієї сім'ї, а з другого - у суміжності імен родичів спільної генерації. Внутрішньосімейна спільність імен досягалася різними способами та на різних мовних рівнях: фонетичному, словотвірному, лексико-семантичному.

Одним із найтиповіших антропонімних засобів родинного зв'язку у межах однолексемної антропосистеми були однакові імена, що позначали членів певної сім'ї. Багатство та гнучкий характер слов'янської словотвірної системи дозволяли уникати комунікативної плутанини. Суміжність родинних імен могла здійснюватися таким чином: при спілкуванні на узуальному рівні використовували імена спільного словотвірного гнізда, наприклад, Иван'ко а брат моу Иванишь. Оніми, що репрезентують в антропосистемі одне й те саме ім'я, в конкретній мовленнєвій ситуації виступають, власне кажучи, як окремі, різні імена, що стосуються різних об'єктів, внаслідок чого виконують денотативну, а не конотативну функцію. Таким чином, однолексемна антропосистема сприяє розвиткові і багатству антропоформантів. Сімейна пов'язаність імен, що виявляється на словотвірному рівні, описана у таких групах: а) однокореневі імена, що різняться суфіксами, рідше - префіксами; б) ім'я-композит та похідне від нього шляхом усічення, як правило, постпозитивної частини; в) складні імена з повторенням постпозитивних, в окремих випадках - препозитивних частин; г) різнокореневі імена зі спільною фіналлю. Не менш активно виявляється пов'язаність імен також на фонетичному рівні, коли спільну їх частину становлять не корені, а їх елементи - чи то склади, чи то співзвуччя, які можуть виступати у будь-якій частині оніма - не тільки в кореневій, але й у фінальній; коли всі особові позначення родичів або починаються спільним звуком або закінчуються ним; коли в сім'ї використовуються імена з ідентичною кількістю складів та місцем наголосу. Родинна суміжність імен на лексико-семантичному рівні виражається у тому, що в основі імен представників єдиної родини лежать лексеми спільного семантичного поля або однакової внутрішньої форми (Сом, Окунь, Ерш, Карась; Осока, Пырей, Щавей, Дятелина, Вязель; Блин, Оладья; Кобила, Шевляга, Жеребець, Лошак; Лгсота, Вербота).

Явище сімейної пов'язаності імен, що відзначається і в неслов'янських народів, неможливо пояснити ні міжмовними взаємовпливами, ні генетично. Найближчою до істини є типологічна інтерпретація: існує загальнолюдська логіка, що виявляється у подібних ситуаціях. Безумовно, зв'язок поколінь, що виражався в описаній формі, був надто вразливий і нестійкий. Опинившись поза обмеженим антропонімним полем, потрапляючи в інше середовище спілкування, таке ім'я втрачало свою ідентифікаційну ефективність і самодостатність. Ось чому при порушенні традиційної родової общини антропосистема продовжувала пошуки прийнятного способу визначення особи на іншому рівні - синтаксичному, у вигляді антропонімних формул.

Реконструкція прадавньої системи іменування слов'ян переконує, що в ті часи мова вже виробила основні антропонімічні категорії, які пізніше розвивалися, набуваючи нових якостей і форм. Наведені вище аргументи дозволяють припустити, що саме ідеологічні потреби язичництва - табу на власне ім'я особи - ще у праслов'янський період зумовили формування паралельних найменувань денотата, що сконцентрувалися в основних антропонімічних категоріях. Отже, для праслов'янської антропосистеми були характерні такі риси: а) асинхронна вікова багатоіменність у рамках однолексемної системи ідентифікації особи; б) сімейно пов'язані імена для встановлення генеалогії родини; в) наявність у пізню праслов'янську епоху таких антропонімічних категорій, як патронім і андронім, що в умовах табу на ім'я виконували роль евфемізмів. Ці властивості антропосистеми були зумовлені позамовними чинниками, передусім, - потребами язичницького світогляду наших предків. Причиною розхитування і руйнування цієї прадавньої системи, яка, очевидно, упродовж тисячоліть відповідала потребам суспільства, було не тільки соціальне розшарування. Важливими чинниками цього процесу стали, по-перше, руйнація язичництва, а внаслідок цього - неактуальність табуювання імен, що “дозволяло” поєднання у спільній синтагмі тих антрополексем, які раніше були взаємозамінними; по-друге, бідність іменного репертуару, що пояснювалася звичаєм сімейно суміжних імен на тлі масштабних демографічних змін; по-третє, християнізація суспільства, що призвела до різкого скорочення функціонуючих імен, і, нарешті, ускладнення суспільних відносин, спадкоємне право, необхідність обліку податків - ось ті фактори, що супроводжували зміни в суспільному ладі. Усі ці причини в комплесі стали підгрунтям для трансформації однолексемної антропосистеми в систему антропонімних формул.

Протягом останнього тисячоліття система слов'янських особових назв зазнала значних змін, пройшовши складний шлях еволюції від однолексемної системи - через розвиток і відбір антропонімоформул - до дво- та трилексемних систем офіційного іменування особи. Очевидно, основною рушійною силою цих розбіжностей стало поступове розселення слов'ян, поширення території їх проживання, вплив різних економічних умов та релігійних систем, тобто процеси дезінтеграції, які породжували неоднакові екстралінгвальні умови, що завжди грають помітну роль в онімійній сфері. Серед таких позамовних чинників основну роль, безперечно, відіграють церква та державні інституції. Їх наслідки так тісно переплітаються, що інколи їх вплив складно відділити один від одного, особливо коли світська влада у державі міцно пов'язана з церковною. Крім того, екстралінгвальні фактори, як вік, стать, соціальний статус поіменованої особи, ситуація спілкування, мода і смаки, традиції, породжують свої умови для утворення в мові різних способів номінації особи. Ці антропонімні формули і варіанти в процесі мовної еволюції набувають певних конотацій або обмежень у функціонуванні, і такі обмеження можуть не збігатися в різних мовах, породжуючи умови для різних шляхів розвитку їх антропосистем.

У другому розділі “Система антропонімних формул у слов'янських мовах та їх динаміка” характеризується термінологія, робиться огляд класифікацій багатолексемних іменувань у слов'янській історичній антропоніміці, пропонується власна класифікація системи слов'янських АФ. Відсутність спеціальних досліджень, присвячених найменуванням з двох або кількох антрополексем, є основною причиною неузгодженої термінології, що призводить до надзвичайного різнобою при позначенні денотатів. Звичайно, пропоновані дотепер терміни взаємозамінювані, оскільки стосуються одного й того ж лінгвістичного об'єкта. Водночас при різноаспектному підході до антропосистеми різні позначення можуть бути контекстуально доречні або, навпаки, неприйнятні. Через це перераховані терміни ділимо на три групи: А - які вживаються, коли йдеться про кількісний склад таких найменувань; Б - які використовуються при описі схем і зразків, що лежать у їх основі; В - які вживаються при синтаксичному аналізі таких найменувань.

У дисертації кожну з наведених груп розглядаємо окремо.

А. При акцентуванні на кількісному складі таких іменувань їх - на відміну від однослівних антропонімів - називають багатокомпонентними, багаточленними, багатослівними, багатоелементними. Кожний із наведених термінів фіксує увагу на тому, що іменування має у своєму складі кілька компонентів (членів, елементів), а тому всі вони можуть уживатися і стосовно найменування Володимиръ сынъ Ярославль, і стосовно Ярославль, тому що і в першому, і в другому випадках ми маємо справу з членованими одиницями. Правда, в першому - з компонентами-словами (Ярославль, сынъ, Володимиръ), а у другому - з морфемами (Яр-о-слав-л-ь). Отже, терміни багатокомпонентне, багаточленне, багатоелементне іменування не зовсім вдалі: вони ширші, ніж позначуване ними поняття. Багатослівне ім'я виявляється в цьому розумінні найточнішим. Однак ми не схиляємося до його використання через полісемію лексеми 'багатослівний' і небажаною асоціацією з його буденним значенням 'балакучий'. Тому у випадках, коли необхідно зосередити увагу на кількісній характеристиці складу власного іменування особи, вживаємо термін багатолексемне іменування.

Багатолексемне власне іменування особи можна розглядати як словосполучення, оскільки воно утворюється поєднанням двох або більше самостійних слів на основі підрядного зв'язку. У синтаксисі всі словосполучення залежно від кількості компонентів поділяють на прості, що утворюються поєднанням двох самостійних слів, і складні - трьох або більше. Для синтаксису словосполучення Губа Тарасьев сын є трислівним. Для ономастики у власних іменуваннях, що складені з кількох слів, найбільш важливим є передусім онімний зміст, а не просто формальний підрахунок слів. Тому кількісний зміст багатолексемного іменування ми визначаємо залежно від числа онімів (а також лексем, що перебувають у процесі онімізації). І тому наведене антропосполучення розглядаємо як дволексемне, утворене двома антропонімічними категоріями - особовим іменем Губа і аналітично вираженим патронімом Тарасьев сын.

Б. Із наведеного вище випливає потреба в терміні, який враховував би онімний зміст словосполучення і необхідність його розмежування з терміном словосполучення (антропосполучення).

При описі схем або зразків, що лежать в основі багатолексемних найменувань віддається перевага терміну антропонімна формула (АФ), що дефінується в “Словаре русской ономастической терминологии” як “Певний порядок слідування різних видів антропонімів та апелятивів в офіційному іменуванні людини даної національності, стану, віросповідання в певну епоху”. Водночас уточнюються межі поняття, що позначається цим терміном. По-перше, офіційність~неофіційність іменування - явище досить пізнє. Воно виникло в результаті розвитку соціальних відносин між людьми, а термін формула іменування використовується і щодо періоду, коли ще не були сформовані офіційні зразки найменування на тлі неофіційних. По-друге, ми принципово не погоджуємося з розширенням терміна формула на однолексемні антропоніми. Вводячи загальнонауковий термін до спеціальної галузі знань, слід зберегти його головні семантичні ознаки. Не можна вести мову про формулу, яка складається з одного елемента! Формула стосується поєднань, сполук, у тому числі й антропонімних.

Привабливість терміна антропонімна формула зумовлена, насамперед, тим, що за його допомогою передбачається неодновимірний, багатоступеневий характер номінації особи, а крім того, він виражає певну структурну закономірність. Виходячи з цього, ми застосовуємо його в тих випадках, коли відповідна антропонімна формула представлена у конкретній пам'ятці (або мові, або регіоні, або якомусь часовому зрізі) значним числом однотипних іменувань. У протилежному випадку слід вести мову про оказіональне іменування.

В. Терміни антропонімне словосполучення і складене іменування доречні тільки в контекстах, що враховують синтаксичний статус багатолексемного іменування у певний період розвитку антропосистеми. Це пояснюється динамізмом його граматичної структури: одна й та ж у плані вираження особова назва може виступати чи як вільне словосполучення, чи як синтаксично стійке словосполучення, чи як складена лексема.

Відсутність комплексних досліджень слов'янських антропосистем зумовила не тільки відсутність єдиної термінології, але й невиробленість загальної класифікації багатолексемних іменувань. У розділі аналізуються класифікації В.Чичагова 1959; С.Зініна 1972; Ніконова 1974, М.Худаша 1977, А.Устинович 1970, Й.Бубака 1986 та ін. Кожна з наведених схем має раціональне зерно, але водночас жодна з них не є універсальною, яку автоматично можна було б перенести на будь-яку зі слов'янських мов.

Діахронічне дослідження слов'янських антропосистем має спиратися на зручну і гнучку класифікацію, яка, по-перше, враховує структуру антропонімоформул, а по-друге, дозволяє взяти до уваги історичні зміни як усередині самих АФ, так і співвідношення між ними. Розробляючи таку класифікацію на засадах покомпонентного принципу, всі багатолексемні АФ розглядаємо у двох групах: прості, що складаються з двох антрополексем, і складні, що утворені поєднанням трьох або більше антрополексем. У свою чергу, серед складних АФ розглядаємо три- і чотирилексемні АФ. Іменування, що утворено з п'яти і більше онімів, кваліфікуємо як оказіональні в усіх слов'янських мовах. При описі структури багатолексемних іменувань використовуємо такі поняття, як інваріант і варіант АФ. Це дає можливість уникнути аналітичності, створивши більш концентровану схему, і водночас урахувати різні модифікації - семантичні, морфологічні, деривативні та синтаксичні, в контексті яких постають слов'янські багатолексемні іменування. Важливо, що в загальнослов'янських межах маємо змогу навести ці варіанти - визначення ж загальнослов'янського інваріанта не завжди можливе, адже модифікація певної АФ для однієї мови може виступати як основний варіант, що підтверджується переважною кількістю фактичного матеріалу, а для іншої - лише як додатковий.

Серед простих проаналізовано АФ особове ім'я + патронім, особове ім'я + ім'я по батькові, особове ім'я + особове ім'я, особове ім'я + прізвисько, особове ім'я + відтопонімне означення, особове ім'я + допрізвищеве родинне означення, особове ім'я + прізвище. Серед складних розглянуто три- та чотирилексемні АФ. Іменування, що складаються з п'яти і більше антрополексем, у дослідженні не аналізувалися через їх оказіональний характер.

Але не всі АФ є однаково типовими для різних мов і не всі відіграли однакову роль у становленні сучасних офіційних антропосистем. Серед складних АФ трилексемні виділяються як найбільш уживані. І хоча в сучасних антропосистемах слов'ян як офіційні вони функціонують лише у східнослов'янських та болгарській мовах, у допрізвищевий період трилексемні АФ використовувалися практично в усіх слов'янських мовах, маючи різний ступінь ужитку. Так, у ХУІ ст. у польській та російській мовах вони не мали обмежень, зумовлених соціальним статусом поіменованої особи, в українській та білоруській такі обмеження були. У чехів, словаків та південних слов'ян трилексемні АФ перебували в цей час у периферійній частині антропосистеми. Існує певна залежність між якісним заповненням найбільш уживаних у тій чи інший мові трилексемних АФ та поширених простих АФ. Так, у польській антропонімії переважають АФ з відтопонімним означенням у їх складі, тоді як у росіян основний акцент при ідентифікації особи робиться на патронімічності.

Чотирилексемні іменування майже в усіх слов'янських мовах є оказіональними в текстах. Їх використання спирається не на вироблені мовленнєвою практикою і багаторазово повторені структури, а на спонтанні антропосинтагми, уживання яких щоразу мотивується контекстуально. Зважаючи на це, не можна вести мову про чотирилексемні антропонімні формули стосовно всіх слов'янських мов. Виняток становлять тут лише чотирилексемні АФ староросійської мови. Звичайно, вони значно рідше уживані, ніж три- або, тим більше, дволексемні, але в їх використанні прослідковуються певні закономірності, і це дає підстави кваліфікувати їх як антропонімоформули, а не оказіональні найменування.

Далі в розділі докладно характеризуються усі АФ з урахуванням хронологічної, просторової та соціальної динаміки.

У третьому розділі “Походження та розвиток антропонімних формул у східнослов'янських мовах” розглядається формування системи АФ у східних слов'ян в Х-ХШ ст., досліджується дальший розвиток АФ у російській, українській та білоруській мовах.

У цілому антропосистема східних слов'ян у Х - ХШ ст. продовжує тенденції та закономірності, що діяли в антські часи. Автор аргументує тезу про однолексемний характер давньоруської антропонімії на підставі кількісного співвідношення між одно- та багатолексемними антропонімами у текстах (9:1). АФ перебувають у периферійній частині антропосистеми. В дисертації визначаються тенденції, які надалі стануть вирішальними. Так, АФ ім'я + патронім виділяється як найбільш продуктивна. Морфологічними показниками патронімічності в давньоруській мові є суфікси: а) ад'єктивної групи *-jь, -ов/-ев, -ин; б) субстантивної групи -ич, -ович/-евич, -инич. Антропонімоформули з ад'єктивним патронімом поділяємо на аналітичні (Вышата снъ Остромирь) та синтетичні (Рюрикъ Ростиславль), вибір яких регулювався позамовними факторами.

Решта дволексемних АФ, що аналізуються у розділі, не є домінуючими або через їх порівняльно невелику кількість (АФ ім'я + прізвисько лежить в основі близько 5% багатолексемних антропонімів), або через соціальну обмеженість (АФ ім'я + відтопонімне означення). Уживання трилексемних АФ у давньоруській мові регулювалося майновим і суспільним становищем особи. Звичайно вони утворювалися приєднанням до найуживанішої дволексемної АФ ім'я + патронім третього оніма - пропатроніма, відтопонімного означення або прізвиська. Східнослов'янська антропонімія Х1-ХШ ст. - це період співіснування відживаючої традиційної однолексемної антропосистеми з елементами нової, коли християнство зруйнувало тисячолітні язичницькі традиції іменування і наслідки цього поширилися на різні рівні східнослов'янської системи номінації особи.

Староросійський період у розвитку системи власних особових іменувань розглядається як надзвичайно важливий для історичної антропоніміки, оскільки в надрах саме цього територіально-хронологічного пласта онімів розвивалася специфічна формула ідентифікації особи з трьох компонентів, що відрізняє сучасну офіційну антропонімію східних слов'ян від антропосистем решти слов'янських народів. У ХІУ - ХУШ ст.ст. основна маса слов'янських імен пересувається із офіційного іменника у категорію прізвиськ. Репертуар християнських імен, що приходять їм на зміну, досить бідний. Ситуація, за якої значна кількість людей має однакові імена, стає типовою і потребує свого розв'язання. Тому після ХШ ст. для ідентифікації особи використовуються багатолексемні антропоніми. Переважна їх більшість побудована за найуживанішою в ХІУ - ХУІ ст.ст. антропонімоформулою особове ім'я + патронім. Вимога використовувати в офіційно-діловому стилі календарні імена призводить до того, що вказана формула заповнюється обмеженим числом онімів, і це робить її ідентифікаційно недостатньою. Тому з другої половини ХУІІ ст. у староросійських текстах починають переважати трилексемні антропонімоформули з слов'янським за походженням третім компонентом.

Соціальна ознака особи в російських найменуваннях Х1У-ХУШ ст.ст. визначалася не кількісним складом антропонімоформули і не наявністю в ній певної антропонімічної категорії, а граматичною формою вираження деяких із них (патроніма, відтопонімного означення). У роботі наголошується, що саме соціальна нейтральність трилексемних найменувань цього періоду, на відміну від аналогічних староукраїнських та старобілоруських, була однією з найважливіших передумов того, що в російській мові надалі затвердилася саме трилексемна офіційна антропонімоформула.

Для усвідомлення причин кінцевого усталення трилексемної офіційної антропонімоформули важливо виявити співвідношення різних за числом компонентів найменувань, зважаючи на соціальні і територіальні особливості цього процесу. Вони полягають у тому, що трилексемні антропонімоформули переважають серед суспільної еліти з ХУ ст., а серед простолюдинів - тільки з ХУІІ ст. Територіальна інтерпретація доводить, що на периферії Московської держави цей процес відбувався також на два століття пізніше, ніж у центрі.

Трилексемна антропонімоформула розвивалася в російській мові на фоні масової двоіменності, що з'явилася у східних слов'ян із поширенням християнства. Водночас патріархальна традиція називати людей за батьком дозволяла приєднувати до імені особи патроніми, утворені від особового імені або прізвиська батька поіменованого суб'єкта. Саме ці компоненти й відіграли найважливішу роль у становленні антропонімоформули і у формуванні прізвища в її межах. При цьому особлива роль у російському антропосполученні належала патроніму, який уточнював і “розшифровував” особове ім'я суб'єкта, на відміну, наприклад, від західних слов'ян, де аналогічну роль виконувало прізвисько. Тому найтиповішими для староросійської мови були антропонімоформули особове ім'я + патронім та особове ім'я + патронім (від імені батька) + патронім (від прізвиська батька). Чотирилексемні антропонімоформули, що фіксуються у пам'ятках писемності, все ж перебувають у периферійній частині їх антропоніміконів. Серед них як найрегулярніша виділяється формула, утворена з особового імені і прізвиська денотата, а також із дериватів від особового імені та прізвиська батька.

У розділі порушується питання про залежність граматичної будови другого компонента іменування від його етимології. Визначаються аргументи, за якими можна обгрунтувати факт трансформації родинних назв у прізвища, серед яких: а) спрощення структури жіночого найменування, б) субстантивація ад'єктивного компонента в складі багатолексемного іменування, в) граматичні зміни всередині антропонімного сполучення. У діахронії досліджуються варіанти антропосполучень з узгодженим і неузгодженим компонентом, а також інші зміни в синтаксичній будові антропонімного сполучення.

У підрозділі, присвяченому історії українських антропонімних формул, здійснюється спроба відповісти на запитання, яка з двох АФ, що функціонують нині в офіційно-діловому стилі сучасної української мови, узгоджується з традиціями української антропонімії. Цій меті і підпорядковане дослідження української історичної антропонімії в діахронії.

Розвиток української антропосистеми значною мірою визначався християнсько-автохтонною двоіменністю, що тривала впродовж усього староукраїнського періоду. Зважаючи на те, що репертуар християнських імен помітно поступався списку слов'янських за походженням онімів, розрізнювальні можливості останніх були ефективнішими, тому досить частими були випадки, коли особу при повторному згадуванні називали за допомогою слов'янського з походження оніма. Завдяки його ідентифікаційній вагомості воно звичайно виконувало роль твірної основи при називанні осіб, з якими носій прізвиська перебував у родинних стосунках. Так, дружина Ивана Жука - Зенка Иваниха Жучиха - звичайно називається Жучиха, а не Иваниха. За тією ж логікою синів також частіше ідентифікували не за іменем, а за прізвиськом батька. Так, серед найменувань АФ ім'я + патронім на -ич, зафіксованих в Опису Чорнобильського замку 1552 р., другий компонент у 70% випадків слов'янський, тоді як власне ім'я особи переважно християнське (у 80%). Подібна картина прослідковується і по інших джерелах. Отже, в староукраїнській діловій мові особа ідентифікувалася переважно приєднанням до християнського імені тільки одного патроніма. Цим пояснюється висока активність АФ особове ім'я + прізвисько та особове ім'я + патронім від батьківського прізвиська.

АФ особове ім'я + патронім залишається домінуючою і характеризується рухливістю в хронологічному і в географічному аспектах. З одного боку, морфологічні варіанти даної АФ не однаково поширені на різних теренах України, а з іншого - засоби вираження патронімічності у рамках навіть окремого регіону можуть трансформуватися, еволюціонувати в діахронії. Правда, протягом ХІУ - ХУІ ст. на різних теренах України переважає АФ з субстантивним патронімом на -ич,-ович/-евич.

У староукраїнській антропонімії тривало соціальне обмеження АФ особове ім'я + відтопонімне означення з суфіксом -ськ. Її питома вага була досить високою в антропоніміконах тих документів, більшу частину котрих становили іменування шляхти. Вона найбільш уживана на території Галичини, оскільки представники місцевої аристократії іменувалися в цьому регіоні за польськими зразками. Згодом, коли більша частина українських територій опинилася під владою Річі Посполитої, радіус дії даної АФ значно збільшився. При іменуванні представників нижчих кіл українського суспільства топонімічна назва не переходила в іншу частину мови, а вживалася як субстантив: з використанням суфіксів -ец, -ин (Васко Черниговецъ); у формі родового відмінка з прийменником, відповідаючи на запитання звідкиг і утворюючи з власним іменем особи антропосполучення на основі керування (Тимошъ с Коростя).

Для української мови різноманітність словотвірного спектру патронімічних форм пояснюється не стільки соціальною, скільки територіальною диференціацією, натомість соціальна навантаженість онімів проявляється в кількісному складі компонентів АФ. При цьому маються на увазі не окремі випадки іменувань окремих представників певних кіл у особливих ситуаціях, а типовість, масовість указаного явища. Так, у ХІУ - ХУ ст. іменування простолюдинів різнилися однолексемним складом, тоді як панство ідентифікувало себе дволексемно; у ХУІ - ХУШ ст., коли дволексемний спосіб визначення особи поширився на все населення, трилексемні АФ стали специфічним способом ідентифікації знаних осіб. Звичайно в основі трилексемних іменувань лежали АФ особове ім'я + патронім + патронім (пана Есифа Ивановича Немирича); особове ім'я + патронім + прізвисько (кнзя Андрея Тимофеевича Капусты); особове ім'я + патронім + відтопонімне означення (Василеи Богданович Корчовскии).

В офіційному стилі сучасної української мови використовуються дві АФ: трилексемна ім'я + по батькові + прізвище, уживання якої підтримується традиційним дволексемним звертанням ім'я + по батькові (Тарас Григорович), та дволексемної ім'я + прізвище, що підкріплюється апелятивно-антропонімною сполукою ( пан Шевченко або пан Тарас).

До ХІУ ст. поєднання антрополексем з препозиційним апелятивом пан у східнослов'янських текстах не засвідчуються. Поява таких апелятивно-антропонімних сполучень фіксується з ХІУ ст. у пам'ятках, що представляють галицько-волинські землі. Поява лексеми пан в українській мові пояснюється західнослов'янським впливом. Староукраїнські пам'ятки епістолярного жанру яскраво свідчать про те, що аналізована структура використовувалася у функції звертання, адже фіксується вона тут переважно у формі кличного відмінка (пне Пятаче) і має соціальну конотацію. Аналіз трилексемних АФ свідчить про продовження давньоруських традицій, адже українська шляхта поряд із новою структурою найменуванння апелятив “пан” + антропонім не відмовлялася від традиційної (Федор Андреевич Кисел). Використання подібного виду найменувань не можна пояснювати російським впливом. По-перше, значна кількість таких фактів походить із територій, що не входили в радіус політичних і мовних впливів Московської Русі, а перебували під польським впливом. По-друге, традиція використання трилексемних найменувань, що є прообразом сучасної офіційної АФ, після ХШ ст. не переривалася. Отже, сутність викладеного дає підстави твердити, що іменування на зразок пан Нємирич, яке з'явилося в українській мові з кінця ХІУ ст., зумовлене польським впливом, тоді як трилексемна АФ має протосхіднослов'янські корені і безперервну традицію вживання.

Еволюція білоруської антропонімійної системи в багатьох рисах збігається з українською, що значною мірою зумовлено спільністю історичної долі двох народів. Дволексемний спосіб ідентифікації особи домінує. Найтиповішою серед дволексемних назв особи є АФ ім'я + патронім. На відміну від староросійської та староукраїнської аналогічних структур, у білоруській мові вона характеризується і територіальною, і соціальною однорідністю. Другим елементом цієї формули виступав субстантивний патронім з суфіксом -ич. На різних територіях цей морфологічний варіант охоплював від 80% до 97% іменувань наведеної формули. Відсутність соціальних обмежень у його використанні забезпечували високу продуктивність цієї АФ, що протрималася протягом усього періоду ХУ - ХУШ ст. Антропонімні матеріали Білоруського Полісся ХУІ ст. демонструють тотальність, монолітність у її використанні, що єднає їх з антропонімією Українського Полісся, а також сербською та хорватською. Дослідження динаміки антропонімоформули особове ім'я + відтопонімне означення в старобілоруських текстах дозволяє вбачати в її кількісному стрибку польський вплив.

Після розпаду Київської Русі протягом століть український і білоруський народи перебували під владою інших, хоча й споріднених народів. І тому не дивно, що українські і білоруські антропосистеми деякий час наслідували польські, а пізніше - російські канони іменування. Зрештою, в їх основі справді були в зародковому стані ті тенденції, що спричинили у росіян усталення трилексемної офіційної антропонімоформули. Але за умов продовження полонізації українська і білоруська мови йшли б шляхом польської з дволексемною офіційною антропонімоформулою: у ХІУ - ХУШ ст. вони значно ближчі до польської, ніж до російської, щодо співвідношення антропонімоформул у текстах. Але в період формування офіційних антропонімічних стандартів і Білорусія, і частина України входили до складу Російської держави, а отже, перебували під впливом трилексемної формули офіційного іменування особи, яка у росіян на той час практично вже сформувалася.

У четвертому розділі “Розвиток антропонімних формул у південнослов'янських мовах” наголошується, що сучасні південнослов'янські простори на час приходу слов'ян на Балкани ділилися на східну (або грецьку) та західну (або римську) культурні сфери. В обох сферах розвивалися різні види феодалізму, що залежали як від зовнішніх, так і від внутрішніх факторів. Франкська держава, германські племена, Венеціанська республіка, які були сателітами Риму на північному заході, та Візантія, а пізніше Угорське королівство та Османська імперія - ці різні за традицією і культурою країни так чи інакше впливали на розвиток антропонімійної системи південних слов'ян. Крім того, римська і протестантська церква у першій сфері та православна, а пізніше мусульманська віра - у другій також відігравали вагому роль при диференціації умов, у яких розвивалася південнослов'янська антропонімія. Цей процес був тривалим і зумовленим як зовнішніми факторами, так і внутрішньою еволюцією мови. Найсприятливіші умови для розвитку системи антропонімоформул створилися в економічно розвинутій Північній Італії, де осіли предки сучасних хорватів.

...

Подобные документы

  • Сучасні слов'янські народи та їхня етнічна спорідненість. Етнічна близькість слов'ян. Класифікація слов'янських мов. Походження і розвиток мови. Мови класифікують за генеалогічними зв'язками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.

    лекция [49,5 K], добавлен 17.12.2008

  • Джерела фразеології слов’янських народів. Біблія – одне з найцінніших джерел поповнення фразеологічного фонду. Фразеологічні звороти, ідентичні за структурою і семантикою. Біблеїзми польської та української мов, різні за значенням і складом компонентів.

    дипломная работа [81,4 K], добавлен 16.06.2011

  • Роль і значення для розвитку мови місця її народження, дальшого поширення, положення країни на карті світу. Належність української мови до широко розгалуженої мовної сім'ї слов'янських мов. Переконлива відмінність української мови у її фонетиці.

    реферат [24,8 K], добавлен 01.03.2009

  • Вивчення інноваційних процесів в слов'янських мовах та особливості способів творення лексичних інновацій. Сукупність внутрішньомовних (інтралінгвальних) чинників створення нових слів. Семантико-стилістична характеристика новотворів Хмельницької області.

    курсовая работа [58,4 K], добавлен 11.05.2009

  • Понятие исконно русской лексики, причины заимствования из других языков. Появление слов–интернационализмов, слов-калек, слов-экзотизмов и варваризмов. Приспособление иностранных слов к русским графическим и языковым нормам, орфоэпические нормы.

    реферат [27,6 K], добавлен 25.10.2010

  • Дослідження екстралінгвальних факторів появи й поширення комп'ютерних інновацій в англійській мові. Фактори використання та поширення великої кількості англійськомовних комп’ютерних інновацій не тільки серед носіїв англійської мови, ай у всьому світі.

    статья [22,3 K], добавлен 19.09.2017

  • Проблема правильного и уместного употребления слов. Единицы языка как ячейки семантики. Морфемы полнозначных слов. Типы семантических отношений. Возможность соединения слов по смыслу в зависимости от реальной сочетаемости соответствующих понятий.

    курсовая работа [40,2 K], добавлен 02.01.2017

  • Историческое влияние экономических, политических и культурных контактов с другими странами на внедрение в русский язык иноязычных слов. Заимствование и освоение новых слов благодаря средствам массовой информации. Примеры происхождения некоторых слов.

    реферат [20,2 K], добавлен 02.04.2010

  • Розгляд регіональної специфіки українських прізвищ Північної Донеччини, мотивованих слов’янськими автохтонними іменами, що уможливлює уточнення даних загальної системи прізвищевого антропонімікону України. Аналіз іменного словника в основах прізвиськ.

    статья [24,0 K], добавлен 31.08.2017

  • Полисемия как средство обогащения словарного состава языка. Анализ типов семантических изменений лексического значения. Характеристика причин наиболее распространенных типов изменения лексического значения слов на примере произведений В.С. Моэма.

    курсовая работа [73,5 K], добавлен 18.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.