Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах

Складний шлях становлення хорватської нації, розшматування хорватської території спричинило більшу строкатість хорватської антропонімії, ніж, наприклад, сербської. У розділі аналізуються АФ особове ім'я + патронім, яка відрізняється від інших більшим ступенем уживаності; особове ім'я + відтопонімне означення, особове ім'я + прізвисько. У розділі розглядаються позамовні чинники, що сприяли усталенню хорватських прізвищ і сучасної дволексемної АФ офіційного іменування, наводяться аргументи щодо уточнення хронології постання прізвищ, аналізуються в діахронії трилексемні АФ. Протягом еволюції АФ особове ім'я + патронім + прізвисько, яка перегукується своєю структурою з аналогічною східнослов'янською, переживає інверсію другого і третього компонентів. Це свідчить про перенесення акценту з патроніма на прізвисько і наближує останнє до прізвища в сучасному розумінні цього терміна.

У сучасній хорватській антропонімії антропонімоформула особове ім'я + прізвище є офіційною. Але включення до її складу додаткових компонентів трансформує її в трилексемну, утворюючи нові, неофіційні найменування. Недостатня ідентифікаційна ефективність дволексемної офіційної АФ компенсується завдяки приєднанню до неї таких компонентів, як патронім або відтопонімне означення особи (Rikard Katalini Jeretov, Lovro Ivanovi Markov). І хоча формою ці іменування нагадують східнослов'янські трилексемні антропосполучення, своїм змістом вони відрізняються від них, по-перше, стабільною постпозицією додаткового компонента, а по-друге, неофіційним, розмовним характером.

Дослідження ранньописемних джерел сербської мови свідчить, що сербська антропонімія довше зберігає риси однолексемної праслов'янської антропосистеми, очевидно, через консервацію тут задруги та прадавніх патріархальних відношень. У сербів і після прийняття християнства масово зберігаються й чисельно переважають автохтонні слов'янські імена, а тому основним матеріалом для заповнення АФ тут залишаються саме вони.

Дволексемні іменування групуються переважно довкола двох АФ: особове ім'я + патронім (95%) та особове ім'я + прізвисько (5%). Перша формула представлена тільки субстантивним варіантом і цим нагадує аналогічну білоруську АФ. Збереження слов'янського іменного фонду і як наслідок - відсутність двоіменності не сприяло поширенню серед сербів уживаності АФ особове ім'я + прізвисько. АФ особове ім'я + відтопонімне означення з'являється в сербських джерелах досить пізно: колективний принцип володіння задружним майном, відсутність приватної власності на землю робило недоречним і неефективним називання людини за місцем володіння. Але суспільні зміни викликають до життя цю АФ у ХУІІ-ХУІІІ ст. на територіях, де проживають переселенці з різних місцевостей.

Загалом сучасна сербська антропосистема зберегла традиційний спосіб ідентифікації особи за допомогою патроніма на -ич, трансформувавши його в сучасну дволексемну офіційну АФ особове ім'я + прізвище. Про її типовість красномовно промовляють різномантіні списки сербів, які демонструють кількісну перевагу вказаної домінуючої у минулому антропонімоформули над рештою типів іменувань - вище 90%, водночас у хорватів питома вага цієї домінуючої АФ - близько 55%. Сучасний стан антропонімії сербів та хорватів віддзеркалює різні шляхи розвитку систем іменування народів, що розмовляють однією мовою.

Спільна для болгар і східних слов'ян трилексемна формула сучасного офіційного іменування особи формувалася різними шляхами. Однолексемна антропосистема функціонувала тут дуже довго. А тому проблема розмежування двох осіб з однаковими іменами найчастіше вирішувалася словотвірними засобами, іноді - синтаксично, залученням неантропонімного означення (и за Бисра, и за друга Бисра ХУІ). У середньоболгарський період у юридичних джерелах продовжують переважати однолексемні власні назви.

На загальному слов'янському тлі ранні багатолексемні іменування давніх болгар представлені досить стримано: в їх основі лежить найчастіше лише одна формула - особове ім'я + патронім, виражений ад'єктивно. Морфологічними варіантами болгарської АФ ім'я + патронім є іменування, що відрізняються патронімічними суфіксами *-jь та -ов/-ев,-ин. Патронімічна модель із суфіксами -ов/-ев,-ин є типовою для болгарської антропонімійної системи: сучасні болгарські прізвища, утворені на її основі, становлять майже 98%. Усі інші патронімічні моделі в складі АФ особове ім'я + патронім пояснюються іншомовним впливом: з формантом -о(г)лу турецьким, -пулос, -іядис грецьким, -еску румунським, -ич,-ович сербським та російським.

Престиж російської мови і культури проявився й на інших рівнях антропосистеми. Російським впливом пояснюється значне поширення в Х1Х ст. серед болгар християнських імен та інтенсивне вживання трилексемних АФ. У різкому переході від однолексемного способу ідентифікації особи до трилексемного не можна вбачати результат внутрішнього розвитку, адже перехід до формул, що відрізняються кількісним складом компонентів навіть на один елемент, як доводить історична антропоніміка різних мов, тривав століттями, - а тут він відбувся протягом кількох десятиліть. До того ж слід мати на увазі й те, що ідентифікація особи за допомогою одного лише імені була в болгарських ділових документах другої половини ХІХ ст. звичайним явищем.

Сучасна офіційна трилексемна антропосистема з прізвищем як невід'ємним мовним знаком особи починає формуватися у болгар у період Відродження, тобто з Х1Х ст., у той час, як у більшості європейських країн процес формування категорії прізвища і офіційної формули іменування вже завершився. Її становлення проходило на основі антропонімоформули особове ім'я + патронім + патронім (пропатронім). Очевидно, третій компонент такого іменування мав ширший радіус розпізнавання особи, він здебільшого і слугував базою для майбутнього прізвища; а замість другого компонента як менш ідентифікаційно ефективного уживалася ініціальна літера або скорочення (Атанас Н. Чобанов Христу Ив. Шаханов). Логіка розвитку болгарської антропосистеми з дохристиянського періоду і до усталення прізвища свідчить про природність для болгар не трилексемної, а дволексемної АФ. Довготривале османське гноблення призвело до того, що у болгар порушилася багата писемна традиція. І офіційно-діловий стиль сучасної болгарської мови, як вважають фахівці, формувався у новий час під значним впливом ділового стилю російської мови. Зважаючи на те, що офіційна система іменування будь-якої мови формується саме в межах ділового стилю, російський вплив на усталення офіційної трилексемної антропонімоформули треба сприймати як складову частину загального його впливу на діловий стиль сучасної болгарської мови.

Беручи до уваги те, що македонська мова “виросла” з болгарського коріння, дослідження давнього етапу розвитку македонської антропонімії не відокремлюємо від аналізу болгарської антропосистеми допрізвищевого періоду. Однак оскільки в македонській мові, на відміну від болгарської, сформувалася дволексемна формула офіційного іменування особи, а болгари та македонці в період вироблення сучасних норм ідентифікації особи входили до різних державних утворень, етап, який передував формуванню та становленню сучасних стандартів офіційного іменування македонців, розглядаємо в окремому параграфі дисертації.

Основним засобом ідентифікації особи у ХІХ ст. є ім'я, а додатковий елемент найменування - у вигляді патроніма, прізвиська тощо - навіть у ХІХ ст. у македонців ще не був обов'язковим супровідником імені. Списки складалися за особовими іменами. Характерною була відсутність у той період прізвища. Допрізвищеві власні назви патронімічного типу утворювалися традиційно від особового імені діда як глави патріархальної родини. Після смерті діда і до поділу господарства між його синами главою сім'і ставав старший син померлого, а тому іменування дітей молодших братів утворювалося від його імені за допомогою моделей на -ов/-ев та на -о(в)ски/-е(в)ски. Вони мають різні конотації: патроніми на -ов/-ев сприймаються як офіційні, зумовлені болгарським впливом, тоді як патроніми на -о(в)ски/-е(в)ски - як власне македонські, побутові.

Умови для формування прізвищ у македонців виникли в середині ХХ ст. (найпізніше серед слов'ян) внаслідок національного самовизначення. Типовим македонським прізвищем є патронімічна модель на -о(в)ски/-е(в)ски, поширена у західній частині Македонії, та на -ов/-ев, що переважає у східній її частині.

Особливості географічного становища та умови історичного розвитку словенців зумовили надзвичайну строкатість сучасної словенської антропонімії, яка проявляється в значній кількості романських, германських та угорських антропонімійних напластувань. Адаптація християнських імен проходила тут не на слов'янському, як це було у решти слов'ян, а на германському мовному грунті. Раннє поширення християнства за західним взірцем мало наслідком в антропонімічній сфері досить високу питому вагу християнських імен, які вживалися тут поряд із слов'янськими. Словенське населення не утворювало суспільної еліти, що було також одним із позамовних чинників, який наклав відбиток на розвиток антропосистеми словенців: практично до ХУІ ст. у них переважала однолексемна антропосистема.

Серед антропонімних формул, які використовувалися словенцями в допрізвищевий період, чи не найуживанішою була АФ особове ім'я + патронім у кількох морфологічних варіантах: а) ад'єктивному з аналітично вираженою патронімічністю і прямим порядком слів або інверсією компонентів, б) субстантивному з суф. -aи, -iи, -nik, -(ov)ec. Характерною рисою словенської антропонімії є уживання власних назв по батькові з імпліцитно вираженою патронімічністю. Ця традиція залишила свій слід і в сучасних словенських прізвищах, які в плані вираження часто збігаються з особовими іменами.

Для словенської антропонімії характерною були АФ особове ім'я + прізвисько та особове ім'я + відтопонімне означення. Остання уживалася в субстантивному аналітичному варіанті. Починаючи з ХУІ ст. і протягом ХУІІ ст. відтопонімні назви переживають граматичну трансформацію, сутність якої полягає у зміні синтаксичного зв'язку між компонентами антропосполучення. Керування, що лежало в основі такого сполучення, замінюється на узгодження (Primoћ za potokom > Primoћ Zapotok). Словенська АФ особове ім'я + відтопонімне означення відрізняється від аналогічної польської структури не тільки граматично, власне субстантивним характером вираження другої частини, але й семантично. Проживання більшості словенського населення в сільській місцевості стало причиною того, що твірною основою для словенських відтопонімних назв слугують не назви міст і сіл, а різноманітні мікротопоніми.

У розділі досліджується процес розвитку АФ особове ім'я + допрізвищеве родинне означення в АФ особове ім'я + прізвище, що тривав навіть після відомої йосифінської реформи.

У п'ятому розділі “Еволюція антропонімних формул у західнослов'янських мовах” вказується, що західних слов'ян об'єднує досить сильний західноєвропейський вплив на суспільно-економічний устрій, а також те, що вони прийняли християнство від Риму. Це зумовило спільні позалінгвальні умови розвитку їх антропосистем. Однак еволюція антропосистеми поляків, на відміну від інших західнослов'янських народів, проходила в контексті власної державності, що зумовило більшу самостійність розвитку власних АФ і меншу їх залежність від іншомовного впливу.

Формування системи антропонімних формул, яка прийшла на зміну однолексемній антропосистемі, у польській мові проходило в ХІУ-ХУ ст. Серед дволексемних АФ виділяються: а) особове ім'я + прізвисько, б) особове ім'я + патронім, в) особове ім'я + відтопонімне означення.

АФ особове ім'я + прізвисько, яка протягом ХІІ-ХІУ ст.ст. підтверджується невеликою кількістю прикладів і лише з кінця ХУ ст. стає досить продуктивною, функціонує в трьох граматичних варіантах: а) з прізвиськом-іменником (Maciej Cebula), б) прізвиськом-прикметником (Stanislaus Goy), в) прізвиськом-словосполученням (Stephanus de Cobyla Glova). Нормою є препозиція імені, але інколи тексти фіксують порушення цієї норми, зокрема, коли прізвисько виражене ад'єктивом (Biay Jan, Pikny Ja). Порядок слів у підрядному апелятивному словосполученні, утвореному поєднанням іменника з прикметником, відрізняє польську мову (з послідовністю компонентів субстантив + ад'єктив) від решти слов'янських мов (з послідовністю членів ад'єктив + субстантив). У слов'янських мовах до встановлення сучасних норм спостерігається ономастична тенденція до інверсії компонентів такого словосполучення в антропонімійній сфері: у польській вона спрямована до препозиції ад'єктива, а в решті мов - до препозиції субстантива. Очевидно, тут має місце загальна тенденція до диференціації омонімічних апелятивних і онімних одиниць, яка проявляється не тільки на фонетичному (барн - Бран), але й на синтаксичному рівні, у порушенні нормативного порядку слів синтагми (укр. злий Іван - Іван Злий, пол. Piotr dziki - Dziki Piotr).

У розділі аналізуються різні морфологічні варіанти антропонімоформули особове ім'я + патронім: з ад'єктивно і субстантивно вираженим патронімом. На відміну від аналогічної староросійської структури, польську формулу з ад'єктивним патронімом характеризують довільніші зв'язки між компонентами, здатність до вільного розташування апелятива “син”, інверсія складових антрополексем. Більш характерною для польської антропосистеми є формули іменування з синтетично вираженими субстантивними патронімами з суф. -icz, -owicz/-ewicz. Вони становлять більше половини всіх найменувань за батьком (пор. у словаків - 11%) і не мають жодних обмежень ні в своєму творенні, ні у функціонуванні.

Польську антропосистему вирізняє висока питома вага іменувань АФ особове ім'я + відтопонімне означення. Історичним підгрунтям цього стали, по-перше, факт спадковості землі у поляків на світанку їх державності, а по-друге, дуже високий відсоток польської шляхти у кількісному порівнянні з аналогічними верствами населення інших слов'янських народів. Відтопонімне означення набувало певної актуальності насамперед при зміні місця проживання особи. У дисертації аналізуються територіальні та соціальні чинники поширення цієї АФ, функціонування її синтетичного та аналітичного варіантів.

Через кілька століть, коли дволексемні антропонімоформули міцно вкоренилися в офіційному діловодстві Польщі, потреба в уточненні суб'єкта, якого було названо дволексемно, розв'язувалася приєднанням третього компонента. А тому з ХУІ ст. в польських джерелах усе частіше з'являються трилексемні АФ. Серед них виділяються свєю активністю: а) синтетично-аналітичний варіант особове ім'я + відтопонімне означення + відтопонімне означення (Jan Wojakowski ze Mszalnice); б) особове ім'я + прізвисько + відтопонімне означення (Wojtek Twardy z Rozdziela) з аналітичним варіантом третього компонента. У межах цієї АФ виділяється значна група найменувань, у яких прізвисько утворено від назви діяльності особи. Існує закономірність між граматичною формою відтопонімного означення та його місцем у її складі: відтопонімне означення, виражене синтетично, звичайно посідає друге місце в АФ, а назва за професією - третє; якщо ж відтопонімне означення виражене аналітично, то воно пересувається у постпозицію АФ; в) особове ім'я + прізвисько + прізвисько за професією (Stanislai Smagacz Notarii) стає дуже вживаною з ХУ ст. Як свідчить третій компонент АФ, іменування цієї групи використовувалися переважно для ідентифікації жителів міст; г) особове ім'я + патронім + відтопонімне означення. Третій компонент цієї АФ виражається переважно аналітично, як і взагалі відтопонімне означення, що перебуває в периферійній частині будь-якого антропосполучення (Stanislao Baranowic de Lipnica); д) особове ім'я + патронім + прізвисько, яка в допрізвищевий період відзначається найвищою продуктивністю у росіян, у поляків належить до непродуктивних. Це є свідченням того, що ідентифікація особи за індивідуальним прізвиськом тут автоматично виключає зі складу АФ патронім і, навпаки, патронімічна назва в трилексемних іменуваннях не поєднується з індивідуальним прізвиськом. Натомість досить відомим у польській антропонімії ХУ-ХІІ ст.ст. стає лексико-семантичний варіант цієї АФ, де третій компонент є прізвиськом за професією (Sebastyjan Irzykowicz Kunierz).

До кодифікації дволексемної АФ особове ім'я + прізвище у Польщі співіснували дво- та трилексемні АФ. Дволексемні виявилися ідентифікаційно достатніми, оскільки додатковим їх компонентом більш ніж у 80 % випадків виступала назва слов'янського походження. А тому навіть при загальній тенденції до скорочення репертуару особових імен дволексемна АФ мала всі умови для кодифікації.

Подібність історичної долі, яку зазнали предки чехів та словаків, наклала особливий відбиток на їх антропосистеми, а тому еволюція чеських і словацьких антропонімоформул розглядається в єдиному параграфі дисертації. Їх дослідження дозволяє уточнити період трансформації однолексемної антропосистеми. Він відбувався не в ХІІІ [Majtбn 1994, 101] і не в ХІУ ст. [Svoboda 1964, 238], як відзначалося попередніми дослідниками. Переломним періодом треба вважати не хронологію перших фіксацій антропонімних синтагм у текстах, а той час, коли однолексемні антропоніми переміщаються з центральної в периферійну зону антропосистеми, вивільняючи місце для багатолексемних антропонімів,- тобто ХУ ст.

В основі більшості багатолексемних іменувань лежить АФ особове ім'я + прізвисько. Статистичний аналіз уживаності іменувань зазначеної формули в діахронії свідчить про її стабільність по століттях. Про її типовість в допрізвищевий період промовляє й те, що члени однієї сім'ї (батько, рідні брати) носили різні прізвиська. Їх джерелом були ті ж самі назви, що й у інших слов'ян, - за походженням, заняттям, індивідуальні ознаки особи.

Специфічною рисою чехів та словаків, що відрізняє їх від решти слов'ян, є АФ особове ім'я + назва за оселею. За умов неусталеності антропосистеми і відсутності спадкового прізвища досить суттєвим способом ідентифікації людини було уточнення імені особи за рахунок назви будинку, в якому вона мешкає і яким володіє. Назва за маєтком часто зберігає ім'я роду або особи, які вже давно зникли, адже найменування попереднього господаря будинку часто переносилося на нового власника, що походив зовсім з іншого роду. Так, коли в 1404 р. Martin ze estajovic купив будинок у особи, що звалася Jan Chudoba, його стали називати Martin Chudoba. У дисертації наводиться багато аналогічних фактів, і такі приклади є яскравою ілюстрацією на користь того, що назва за оселею в умовах приватної власності була стабільнішою, а тому й ідентифікаційно ефективнішою, ніж іменування по батькові чи навіть за індивідуальним прізвиськом. Про характерність АФ особове ім'я + назва за оселею для чехів і словаків свідчить той факт, що вона й дотепер функціонує в їх живій неофіційній антропонімії.

АФ особове ім'я + патронім властива їм меншою мірою. Вона не відіграла тут такої важливої ролі при встановленні прізвищ, як у більшості слов'ян. Тому й відсоток чоловічих прізвищ у присвійній формі тут зовсім незначний. Щодо граматичної форми патроніма, то у них переважає ад'єктивний аналітично виражений варіант (Matuss syn Labudov). Субстантивні ж патронімічні назви у складі наведеної АФ не властиві чеській та словацькій антропонімії - ця риса кардинально відрізняє її від антропонімії більшості слов'янських народів. АФ особове ім'я + назва родини у формі генітива множини досить часто виявляється у старочеських джерелах. Аргументом на користь того, що другий компонент являє собою саме генітивну форму, свідчить його неузгодженість, незмінність навіть при зміні граматичної форми особового імені (Jan Tomбљovic - Jana Tomбљovic). Донині у чехів і словаків існує узус, за яким сім'я позначається патронімічною моделлю типу Svobodovci.

Прізвиська як спадкові онімні одиниці поширюються протягом ХУІ - ХУІІ ст.ст., і в деяких випадках можна було б вести мову про прізвище, але термінологічне розрізнення спадкового прізвиська і прізвища пов'язане тут, насамперед, з юридичною кодифікацією прізвищ у період правління Йозефа ІІ. Розпорядження про обов'язкове використання дволексемної АФ особове ім'я + прізвище вперше було втілено на практиці у 1784-88 рр. під час перепису населення, яке входило до складу тодішньої Австрії. Матеріали перепису свідчать, що майже 97 % населення було охоплене нею. Порівняння наведених матеріалів із відомостями початку ХУШ ст., віддаленими від них не тільки піввіковим періодом, але й патентом Йозефа ІІ, свідчить, що вимоги обов'язкового дотримання цього закону загалом узгоджувалися з логікою розвитку історичної антропонімії чехів і словаків, адже списки платників податків показують, що і шляхта, і міщани, і навіть простолюдини у 75% випадків ідентифікувалися дволексемно, антропонімоформулою особове ім'я + прізвисько. Інші способи ідентифікації особи залишалися у периферійній частині антропосистеми.

У сучасних західнослов'янських мовах одно- та дволексемні антропоніми традиційно вживаються з препозиційною сполукою апелятива “пан”. Цей апелятив являє собою стилістично нейтральне звертання до незнайомої людини, шанобливе приєднання чи до власного імені особи, чи до прізвища, чи до дволексемної АФ. Така сполука позбавлена будь-яких обмежень, пов'язаних з соціальним статусом особи. Вона виконує винятково етикетну функцію. У минулому вживання апелятива “пан” було обмежене суспільним і майновим станом поіменованого суб'єкта. Упродовж двадцятого століття лексема “пан”, набувши етикетного змісту, розширила радіус свого функціонування.

ВИСНОВКИ

Праслов'янська система антропонімів в ембріональному стані мала всі ті джерела, з яких пізніше розвивалися АФ. Протягом життя особа діставала кілька імен, щонайменше два: одне - при народженні, друге - при обряді ініціації. Патроніми і андроніми первісно розвивалися не як додаткові до особового імені засоби ідентифікації, а як евфемізми, необхідність у яких виникала внаслідок язичницького табу на ім'я. Така багатоіменність була асинхронною: одночасно використовувався лише один онім.

Відсутність багатолексемних назв у межах невеликих соціумів компенсувалася багатством іменник і звичаєм сімейно пов'язаних імен, мовні засоби якої були різними: фонетичними, словотвірними, лексико-семантичними. Ім'я людини відповідало традиціям іменування певної родини, котрі були добре відомі всім членам конкретного комунікативного простору. У такій допрізвищевій системі ім'я виконувало дві функції - номінативну та ідентифікаційну.

Причинами руйнування цієї системи стали, по-перше, відхід від язичництва і неактуальність табу на ім'я, що давало можливість для поєднання взаємозамінних у минулому онімів; по-друге, бідність іменного репертуару, що пояснювалася звичаєм сімейно суміжних імен, на тлі масштабних демографічних змін; по-третє, християнізація суспільства, яка призвела до різкого скорочення функціонуючих імен, і, нарешті, ускладнення суспільних відносин. Усі ці причини в комплексі (а не лише соціальне розшарування суспільства, про що наголошувалося й раніше) стали підгрунтям для трансформації однолексемної антропосистеми в систему АФ.

Типовим засобом ідентифікації особи у східних і південних слов'ян була АФ особове ім'я + патронім. Її еволюція проходила в трьох вимірах: а) деривативному, заміною простих патронімічних суфіксів складними шляхом послідовної деривації, перерозкладом та опрощенням, б) морфологічому, субстантивацією патроніма, в) семантичному, перетворенням присвійного або демінутивного значення на власне патронімічне, г) синтаксичному, переходом від аналітичних ад'єктивних форм вираження до синтетичних. Допрізвищева АФ особове ім'я + патронім розвивалася, трансформуючись у дві сучасні АФ особове ім'я + ім'я по батькові та особове ім'я + прізвище.

Методикою внутрішньої реконструкції доводимо, що першими патронімами були ад'єктивні назви з суфіксами *-jь, пізніше - -ов/-ев,-ин. Приєднання до них субстантивного суф. -ич утворювало двоскладові патронімічні суфікси.

Причини втрати продуктивності суф. *-jь заховані у фонології: поява палаталізованих приголосних зробила неможливим утворення посесивних форм за допомогою суф.*-jь від палатальних основ.

Процес контамінації праслов'янських суфіксів виразився у приєднанні суф. *-jь до суф. *-ikъ, у результаті чого утворився суфікс -ич. Тоді останній реконструюємо як праслов'янський *-ikjь, а не *-itjь, як це робиться традиційно.

АФ особове ім'я + ім'я по батькові притаманна лише сучасній антропонімії східних слов'ян і регулюється низкою норм щодо утворення, розміщення і сполучуваності компонентів. Зв'язок між онімами цієї АФ характеризується найвищим ступенем спаяності, у порівнянні з іншими АФ. Її використання у розмовному стилі завжди свідчить про вікову або соціальну дистанцію між мовцем і денотатом.

Руйнування традицій родоплемінного ладу відбувалося у західних слов'ян значно раніше, ніж у східних і південних. Спадкоємне право рано закріпилося у Західній Славії серед усіх верств населення, а не лише серед аристократів. Тому відтопонімні означення за володінням, назвою оселі, котрі доповнюють особове ім'я, мають там відчутнішу вагу, характеризуються як нейтральні і мають багатшу семантичну наповненість, позначаючи особу і за походженням, і за володінням, тоді як у східнослов'янських джерелах відтопоніміні ад'єктиви позначають особу лише за територією володіння, а відтопонімні субстантиви - лише за походженням.

Поєднання двох імен особи в межах спільної синтагми з'явилося внаслідок християнсько-язичницького антропонімійного дуалізму. Іменування АФ особове ім'я + особове ім'я в усіх слов'янських мовах характеризують периферійну зону антропосистеми. Гостровідчутний вододіл між споконвічними і християнськими іменами став причиною формування такої категорії, як офіційність ~ неофіційність антропонімів і водночас розвитку окремого класу онімів - прізвиськ, що врешті-решт зумовило трансформацію АФ особове ім'я + особове ім'я в АФ особове ім'я + прізвисько. З ХУІ ст. серед слов'ян-католиків відзначається друге народження АФ особове ім'я + особове ім'я, викликане німецьким впливом. Новонабута АФ відрізняється від іменувань аналогічної формули епохи раннього християнства: а) своїм складом (давні іменування утворювалися поєднанням двох різних за походженням імен, а в сучасних назвах це не є визначальним); б) особливостями ім'янаречення (в ранніх іменуваннях вказаної формули лише одне з імен надавала церква, друге було народним - пізніше обидва імені надає церква); в) граматичною будовою (у ранніх назвах описуваної формули обидва імені утворювали вільне антропосполучення з досить слабким синтаксичним зв'язком - ступінь спаяності компонентів у формулі пізньої доби значно вищий, і це є підгрунтям трансформації антропосполучення у складне ім'я).

генеза АФ особове ім'я + прізвисько пояснюється недостатньою ідентифікаційною ефективністю власного імені особи, адже кількість власних імен, що перебували в обігу, була непорівняно менша, ніж прізвиськ, а джерела поповнення останніх були багатшими. В усіх слов'янських мовах ця формула представлена двома морфологічними варіантами: субстантивним та ад'єктивним. Лексико-семантичним варіантом цієї АФ є назва за професією у ролі другого компонента. Тут особливо важливим є порядок слів - постпозиція прізвиська щодо імені (Іван Коваль), адже в такому випадку апелятив переживає процес антропонімізації. Інверсія компонентів руйнує антропонімоформулу і повертає таке іменування (коваль Іван) у розряд однолексемних антропонімів.

АФ особове ім'я + допрізвищеве родинне означення виникла внаслідок трансформації АФ особове ім'я + прізвисько, особове ім'я + патронім, особове ім'я + відтопонімне означення, сутність якої полягала у частковій десемантизації, що спричиняла розширення меж функціонування додаткових до імені антрополексем від батька до синів, у можливості їх успадкування. Цим відрізняється вказана АФ від попередніх. За змістом вона нагадує АФ особове ім'я + прізвище, та, на відміну від останньої, ій притаманна змінність, яка відбувалася прготягом двох-трьох генерацій, доки зберігалася пам'ять про особу, власна назва якої служила твірною основою для родинного означення. При повній десемантизації додаткової назви, коли зв'язок між денотатом і власною назвою був вже цілком втрачений, вона втрачала таку актуальність, а тому називання сім'ї здійснювалося за допомогою іншого оніма, пам'ять про власника котрого ще була живою. Збереження попередньої назви за сім'єю й після повної десемантизації (при умові її граматичної незмінності) є свідченням про її перехід у прізвище.

Усталена система типових для мови антропонімоформул, діючи в період, який передував кодифікації прізвищ, базувалася на відомому для оточуючих становищі родини й сталому місці індивіда у стабілізованому і достатньо структурованому суспільстві. При незабезпечуваності цих умов визначення особи здійснювалося оказіонально.

Строкатість допрізвищевої антропосистеми слов'ян пояснюється намаганням мови виробити засоби для вираження належності особи до певної вікової групи чи статі. Вони були неоднаковими в різних слов'янських мовах. Вікова диференціація особи виражалася переважно граматично: у виборі між одно- і багатолексемною назвою; чи між АФ особове ім'я + патронім або АФ особове ім'я + прізвисько; в уживанні ад'єктивного чи субстантивного морфологічного варіанта АФ особове ім'я + патронім. Йдеться про вираження ~ невираження залежності поіменованої особи від батька, виявлену в той чи інший спосіб. Первинно перехід особи в наступну вікову групу виражався патронімом з суф. -ич. У росіян його вікова конотація трансформувалася в соціальну. Пізніше серед західних слов'ян та частково українців зміна віку особи супроводжується явищем депатронімізації.

Антропонімічне вираження диференціациї особи за статевою належністю особливо яскраво виражається на ранніх етапах формування АФ. Особливості жіночого іменування полягали: а) у відсутності особового імені в АФ, б) у постпозиції імені, в) у залежності АФ від найменування мужчини, г) у громіздкій структурі. Еволюція жіночої АФ полягає: а) в скороченні її розмірів, б) в обов'язковій наявності імені, в) в препозиції імені, г) в уніфікації жіночої АФ з чоловічою. Залежність сучасного іменування жінки від особи чоловічої статті частково зберігається завдяки збереженню традиції переходу на прізвище чоловіка при укладанні шлюбу, але все виразніше нині відчувається тенденція до повної антропонімійної незалежності жінки внаслідок помітних соціальних зрушень у суспільстві.

Розвиток антропосистеми певною мірою підкоряється впливу моди, яка має прояв не тільки на лексичному рівні, у прихильності суспільства до певних улюблених імен, але й на граматичному (у першу чергу на деривативному та синтаксичному рівнях), що виявляється у виборі певних антропоформантів та АФ. При цьому напрямок моди має певні закономірності: а) орієнтація еліти на іншомовні антропонімійні зразки; б) поширення формул і їх варіантів від еліти до нижчих верств населення.

Формування офіційних АФ у більшості слов'ян, за винятком росіян і поляків, які розвивалися у рамках власної державності, відбувалося в контексті іншомовного впливу. Еволюція польської антропосистеми проходила у напрямку до трилексемної структури з подальшим поверненням до дволексемної (1 2 3 2), а російської - як розвиток до чотирилексемної з поверненням до трилексемної (1 2 3 4 3), що віддзеркалює боротьбу двох протилежних тенденцій - до розширення меж найменування і до його кількісного згортання.

Інтенсивність християнізації іменник східних слов'ян, одним із результатів якого було усталення трилексемної офіційної АФ, пояснюється хвильоподібним поширенням християнства: між першим, Аскольдовим (860 р.) і Володимировим прилученням Русі до нової релігії тривали язичницькі повстання. Тому повернення до християнства в 988 р. супроводжувалося тут жорсткою політикою щодо язичницьких імен. Аналогічну політику католицька церква приписами Тридентського собору почала лише з ХУІ ст., чим і пояснюється повніше збереження у західних слов'ян автохтонних імен.

Співіснування в офіційно-діловому стилі сучасної української мови двох АФ: трилексемної особове ім'я + ім'я по батькові + прізвище та дволексемної особове ім'я + прізвище має глибокі історичні корені. Документи епохи Київської Русі беззаперечно підтверджують уживання трилексемних АФ при ідентифікації представників еліти. Українська аристократія ХУІ ст. на теренах, що не підлягали московському впливу, іменувалася трилексемно - АФ особове ім'я + патронім + прізвисько (або відтопонімне означення).

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Еволюція антропонімних формул у слов'янських мовах.- Ужгород, 1999.- 245 с.

2. Ономастика Полісся / У співавторстві.- К.: Кий, 1999.- 234 с.

3. ПАХОМОВА С.Н. Сопоставительная антропонимика // Сопоставительное изучение русского языка с другими языками.- Ужгород, 1988.- С. 33-39.

4. ПАХОМОВА С.Н., КАСИНЕЦ Н.И. Ономастические исследования // Методические указания к выполнению научно-исследовательских работ по русскому языкознанию.- Ужгород, 1989.- С.38-42.

5. ПАХОМОВА С.Н. Эволюция женской антропоформулы в русском языке донационального периода // Новые разработки в области естественных и гуманитарных наук: Научно-технический сборник научных работ молодых ученых УжГУ.-Ч. 2.- Ужгород, 1990.- С. 320-327.

6. ПАХОМОВА С.Н. Древнерусские патронимические модели // Актуальные вопросы словообразовательного анализа и синтеза: Сб. научн. трудов.- К.: УМК ВО, 1991.- С. 54-58.

7. ПАХОМОВА С.Н. Лексикографирование исторической антропонимии // Современные проблемы лексикографии.- Харьков, 1992.- С. 241-243.

8. ПАХОМОВА С.Н. Еволюція східнослов'янської антропоформули // Питання історичної ономастики України.- К.: Наук. думка, 1994.- С.201-207.

9. ПАХОМОВА С.Н. Общевосточнославянские антропонимические формулы // Науковий вісник Ужгородського університету: Серія Філологія.- Вип.1.- Ужгород, 1995.- С. 40-45.

10. ПАХОМОВА С.Н. О терминах многоименности в антропонимике // Філологічні обрії.- Вип. 1.-Ужгород, 1995.- С.89-92.

11. ПАХОМОВА С.Н. Русская и сербская патронимия ХІУ века // Науковий вісник Ужгородського університету: Серія Філологія.- Вип.2.-Ужгород, 1996.- С. 29-35.

12. ПАХОМОВА С.М. Сербська антропонімія ХІУ століття в контексті становлення формул іменування (на матеріалі Дечанських грамот) // Ономастика та етимологія: Збірник наук. праць на честь 65-річчя І.М.Желєзняк.-К.: НАН України, 1997.- С. 187-200.

13. МЕДВІДЬ С. Вплив екстралінгвальних факторів на розвиток антропонімних систем слов'янських мов // Studia Methodologica: Методологічні проблеми психології мисленнєвої та мовної діяльності.- Тернопіль, 1997.- Вип. 3.- С. 183-184.

14. МЕДВІДЬ С.М. Язичницьке світосприймання і слов'янські антропонімні традиції // Слов'янська ономастика: Збірник наук. праць на честь 70-річчя докт. філ. наук, проф. П.П.Чучки.- Ужгород, 1998.- С.156-162.

15. ПАХОМОВА С.М. Антропонімні засоби вираження родинного зв'язку у слов'ян допрізвищевої епохи // Науковий вісник Ужгородського університету: Серія Філологія.- Вип.3.- Ужгород, 1998.- С. 28-32.

16. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Реконструкція дописемного (праслов'янського) періоду розвитку антропонімної системи // Мовознавство.- 1998.- № 1.- С. 20-27.

17. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Динаміка української офіційної антропонімоформули на слов'янському фоні // Українська ономастика: Матеріали наукового семінару, присвяченого 90-річчю К.К.Цілуйка.- К.: НАН України, 1998.-С. 115-119.

18. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Еволюція македонських антропонімоформул на слов'янському фоні // Слов'янський збірник.- Вип.4.- Одеса, 1998.- С.77-80.

19. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Про тенденції розвитку слов'янських антропосистем допрізвищевого періоду // Слов'янський збірник.- Вип.УІ.- Одеса, 1999.- С.112-116.

20. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Вплив язичницького світогляду на давню слов'янську антропонімію // Ідеї слов'янської єдності та суспільна думка на Закарпатті в ХІХ-ХХ ст.: Доповіді наукового семінару, присвяченого 150-річчю Слов'янського з'їзду в Празі.- Ужгород, 1999.- С.105-108.

21. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Мовні факти, що засвідчують перетворення родинних найменувань у прізвища // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Збірник наукових праць. - Ужгород, 1999.- С.122-126.

22. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Слов'янські антропонімні формули і вік // Науковий вісник Ужгородського університету: Серія Філологія.- Вип.4.-Ужгород, 1999.- С.35-39.

23. МЕДВІДЬ С.М. Офіційне іменування особи у словаків та українців: проблеми норми // Slovensko-ukrajinskй vzќahy v oblasti nбrodnostnэch menљнn.- Preљov: Filozofickб fakulta Preљovskej univerzity, 1999.- S. 28-33.

24. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Про антропонімічну моду // Записки з ономастики.- Вип. 2. - Одеса: Астропринт, 1999.- С.3-8.

25. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Гіпотеза щодо генези патронімічного суфікса -ич // Питання слов'янської ономастики: Восьма Всеукраїнська ономастична конференція.- Ужгород, 1999.- С.112-115.

26. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Еволюція антропонімних формул у чеській та словацькій мовах // Ономастика і апелятиви.- Вип.10 - Дніпропетровськ, 2000. - С.108-118.

27. МЕДВИДЬ-ПАХОМОВА С.Н., ПИЛАШ М.И. Венгерские, русские и украинские имена в лексикографическом аспекте // Ювілейний збірник на честь 70-річчя від дня народження професора Петра Лизанця. - Ужгород, 2000.- С.334-339.

28. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Про причини трансформації праслов'янської однолексемної антропосистеми // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.Винниченка. Серія: Філологічні науки.- Вип.26.- Кіровоград, 2000.- С.146-150.

29. ПАХОМОВА С.Н. Функционирование самостоятельных патронимов на -ич // Тезисы докладов Межвузовской конференции, посвященной 400-летию г.Тюмени.- Тюмень, 1986.- С.35-36.

30. ПАХОМОВА С.Н. Русская трехкомпонентная формула личного именования на европейском антропонимическом фоне //УІІ Международная научная студенческая конференция.- Ниредьхаза, 1988.- С. 6-7.

31. ПАХОМОВА С.Н. История становления трехчленной антропоформулы в русском языке // Историческое развитие языков и методы его изучения.- Свердловск, 1988.- Ч.1.- С. 20-21.

32. ПАХОМОВА С.Н. Эволюция древнерусских патронимов // Научные разработки и достижения молодых ученых - народному хозяйству.- Ужгород, 1989.- С.157.

33. ПАХОМОВА С.Н. Древнерусские патронимы на *-jь //Тезисы докладов У научной конференции молодых ученых.- Ужгород, 1990.- С. 5.

34. ПАХОМОВА С.Н. Антропонимно-апеллятивные формулы в русском языке донационального периода // Закономерности языковой эволюции: Тезисы докладов Всесоюзной научной конференции.- Рига, 1990.- 119-120.

35. ПАХОМОВА С.Н. Эволюция антропонимно-апеллятивных формул в русском языке // Шоста республіканська ономастична конференція.- Одеса, 1990.- С. 66-67.

36. ПАХОМОВА С.Н. Антропонимия в прозе М.Ю.Лермонтова // В художественном мире М.Ю.Лермонтова.- Ужгород, 1990.- С. 35.

37. ПАХОМОВА С.Н. Языковой статус многословных антропонимов //Тези доповідей науково-практичної конференції молодих вчених, присвяченої 45-річчю УжДУ.- Ужгород, 1990.- С. 67-68.

38. ПАХОМОВА С.Н. Особенности антропонимии “Слова о полку Игореве” // Твори про дітей і для дітей у вітчизняній і зарубіжній літературі.- Ч. 2.- Одеса, 1991.- С. 41-42.

39. ПАХОМОВА С.Н. Стратиграфическое исследование русских антропоформул на восточнославянском фоне //Соотношение синхронии и диахронии в языковой эволюции.- М.-Ужгород, 1991.-С. 114-115.

40. ПАХОМОВА С.Н. Эволюция антропонимного сочетания в русском языке // Словаутварэнне і намінатыуная дэрывацыя у славянскіх мовах.- Ч. 2.- Гродно, 1992.- С.141-142.

41. ПАХОМОВА С.Н. Эволюция древнерусской антропосистемы: причины и последствия // Исторические изменения в языковой системе как результат функционирования единиц языка.- Калининград, 1992.- С. 70-71.

42. ПАХОМОВА С.Н. Восточнославянская антропонимическая формула // Актуальные проблемы славянской филологии.- М., 1993.- С. 39-40.

43. ПАХОМОВА С.Н. Эволюция восточнославянских антропоформул Х1У - ХУП вв. (сопоставительный аспект) // Тези доповідей 47-ї підсумкової наукової конференції професорсько-викладацького складу УжДУ: Секція філолог. наук.- Ужгород, 1993.- С.41.

44. ПАХОМОВА С.Н. Восточнославянская антропонимическая формула: ареалогия и диахрония //Арэалогія: Праблемы і дасягненні.- Мінск, 1993.- С. 69.

45. ПАХОМОВА С.Н. Судьба антропоформанта -ск- в русском языке // Закономерности эволюции словообразовательной системы русского языка.- Оренбург, 1994.- С. 28-29.

46. ПАХОМОВА С.Н. Русская и сербская патронимия ХІУ века // Тези доповідей 49-ї підсумкової конференції професорсько-викладацького складу філологічного факультету.- Ужгород, 1995.- С.75.

47. ПАХОМОВА С.Н. Судьба суффикса *-jь в ономастическом освещении // Реконструктивні можливості ономастики: Тези доповідей і повідомлень наук. семінару.- К.: НАН України, 1995.- С. 44-46.

48. ПАХОМОВА С.Н. Антропонимные способы связи поколений в рамках однолексемной системы именования // Тези доповідей 50-ї підсумкової наукової конференції професорсько-викладацького складу філолог. ф-ту УжДУ.-Ужгород, 1996.- С. 28.

49. ПАХОМОВА С.М. Антропонимні засоби родинного зв'язку у слов'ян в допрізвищеву епоху // Ономастика східних слов'ян: Тези доповідей наукового семінару.- К.: НАН України, 1996.- С.60-61.

50. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Дописемний період розвитку слов'янської антропосистеми // Питання сучасної ономастики: УІІ Всеукраїнська ономастична конференція. Статті та тези.- Дніпропетровськ, 1997.- С.118.

51. МЕДВИДЬ-ПАХОМОВА С.Н. О патронимической модели типа Мстиславличь // Проблеми ономастичного словотвору: Тези доповідей наук. семінару.- К.: НАН України, 1997.- С.35-36.

52. МЕДВІДЬ-ПАХОМОВА С.М. Релігія та особливості розвитку слов'янських антропонімних систем // Слов'янський збірник.- Вип. Ш.- Одеса, 1997.- С. 168.

Размещено на Allbest.ru